Переяславський комплекс в українській історіографії
- Деталі
- Опубліковано: Неділя, 11 травня 2014, 20:54
- Перегляди: 168
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Переяславський комплекс в українській історіографії.
Р—РјС–СЃС‚
Ім’я для України
Столиця для України
Університет для України
Історик для України
Переяславський комплекс в українськійісторіографії
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Словник малоруської старовини» 1808 рокута його автор
Николай Полєвой і «звичайна схема“руської” історії»
Україна, імперія, Росія. Огляд сучасноїісторіографії
Володимир Кравченко
Переяславський комплекс в українській історіографії.
Source: http://klio.org.ua/Volodimir-Kravchenko.-Ukrayina-Imperiya-Rosiya/Istorik-dlya-Ukrayini.html
«А когда би ти, Гетманушка, изволил с нами соединиться, то би все сумнительства на сторону...»
«�стория русов, или Малой России»
Переяславська угода 1654 року є одним із найвпливовіших і найбагатозначніших символів модерної української історії; він охоплює широкий спектр наукових, соціяльно-політичних і культурних проблем українсько-російських відносин. Інтерпретації цієї події супроводжують розвиток української історичної думки дотепер1, відіграючи важливу роль у національній самоідентифікації суспільства. Рефлексії навколо Переяславської угоди, особливо за умов національної амбівалентности в Україні та Росії, давно вже важать набагато більше, ніж вона сама. Під цим оглядом «переяславська проблема» чимось нагадує «варязьку»: присвячена їй численна література більше говорить про самих істориків, ніж про об’єкт їхнього вивчення.
Наша мета - коротко розглянути основні тенденції та напрями розвитку української історіографії Переяславської угоди від середини XVII ст. до сьогодні. Основну увагу буде приділено принциповим, концептуально важливим підходам до осмислення цієї події, що охоплює період десь від жовтня 1653 року до березня 1654 року - тобто всі перипетії політичних перемовин, взаємні домовленості сторін і документи, де було сформульовано їхні зобов’язання2.
Труднощі в окресленні поняття Переяславської угоди та його використанні істориками та правознавцями обертаються для історіографів науковими дивідендами. Адже після втрати оригінальних документів угода ця існує винятково у просторі суперечливих інтерпретацій, зумовлених як різними політичними інтересами сторін і зацікавлених спостерігачів, так і можливостями історичної науки. Відокремити «Переяславську угоду» від «Переяславської легенди» майже неможливо.
Тісно пов’язана з національною ідентичністю й суспільно-політичною кон’юнктурою, історіографія проблеми розвивалася в постійному діялозі й полеміці передусім тих, кого зачіпала найбільше, - українських і російських авторів. Тому зрозуміти й належно оцінити еволюцію поглядів українських істориків на проблему можна лише в ширшому контексті українсько-російських стосунків.
Офіційна інтерпретація Переяславської угоди, спільна для обох сторін, базувалася на релігійних і політичних категоріях: наголошувано православну єдність, порушення релігійних прав православних у Речі Посполитій, а також «природну» роль російського царя як протектора православних3. А проте сторони по-різному уявляли характер і перспективи українсько-російського альянсу4. «Слабшою ланкою» в українсько-російському діялозі від початку була українська сторона. Можливо, саме тому вона більше турбувалася про те, щоб створити власну версію стосунків із Москвою, або, краще сказати, одразу кілька версій, що відображали «розтятий світ» українського суспільства5, взорованого на станові, корпоративні зразки Речі Посполитої.
У кожного стану, з огляду на відмінні соціяльні та політичні інтереси, був «свій» Переяслав: козацький, шляхетський, церковний, міщанський і навіть селянський. Гетьманський уряд, як показав Михайло Грушевський, став посередником між різними станами та російським урядом. До того ж він був обмежений територіяльно: Слобідська Україна, заселена переважно українцями, не належала до складу Гетьманату й виступала його політичним опонентом. Відповідно, для слобідських козацьких істориків переяславська тема не мала такого актуального політичного звучання, як для гетьманських.
У російському політикумі первісно виникли, за спостереженням Степана Величенка, два основні підходи до інтерпретації приєднання України. Прихильники одного з них, пов’язані з оточенням патріярха Никона, доводили спадкові права царя на українські землі, вважаючи тамтешніх жителів споконвічними підданцями російських монархів. Інші, навпаки, розглядали Україну як завойовану територію, позбавлену відтак будь-яких прав6. «Літопис про численні заколоти» (1658) простодушно, за висловом Наталі Яковенко, сповіщав, що цар «з Божою поміччю пополонив Литву, Білу Русь і Малу Русь»7.
Певний час обидві тенденції, котрі, відповідно, формували уявлення про українців як «своїх» або «чужих», змагалися між собою. Щоправда, в обох випадках у Москві, а пізніше в Петербурзі документи 1654 року тлумачили як надання нових прав і свобод, а не потвердження колишніх. Тож цар дав - цар мав право й забрати. Проте назагал тогочасна російська історіографія мало цікавилася Україною8.
Козацькі чільники проголосили власну, політичну версію подій 1654 року, щойно розірвавши в 1659 році з Москвою -в маніфесті, що його розіслав до європейських столиць уряд гетьмана Івана Виговського. В документі йшлося, що Україна прийняла свого часу російську протекцію лише задля збереження та примноження свободи, купленої кров’ю, але Москва порушила укладені угоди, щоб уярмити вільний народ, і тим самим розв’язала йому руки9. Інтерпретація подій тут, як бачимо, ґрунтується на традиціях політичної культури Речі Посполитої: леґітимність козацької держави виводиться з «прав, здобутих шаблею», а не з релігійної спільности чи царських пожалувань.
Через пів століття цей погляд було повторено в «Конституції» та «Виводі прав України», що їх склав, відповідно, в 1710 й 1712 pp. перший український гетьман на еміграції Пилип Орлик10, духовий і політичний спадкоємець Івана Мазепи. Обидва документи трактують українсько-російські взаємини 1654 року як «союзну угоду, укладену між царем Алексєєм Михайловичем, з одного боку, та гетьманом Хмельницьким і Станами України, з другого» задля збереження прав і вольностей українських станів та суверенітету Української держави, названої «незалежним князівством», проте російська сторона свавільно та безпідставно порушила цю домовленість11.
Поразка політичних угруповань антиросійської орієнтації не дала розвинутися цьому напрямові української політичної думки, який умовно можна назвати самостійницьким, а в термінах пізнішого часу - державницько-національним. Що ж до історіографії, то в другій половині XVII ст. на Україні не було створено жодного цілісного тексту, що містив би розгорнутий опис або спробу осмислення Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та одного з її результатів - Переяславської угоди12.
Український уряд спершу приховував від громади зміст своїх домовленостей з Росією та не документував перемовин. Пізніше громадянська війна, що поглинула Україну після смерти Богдана Хмельницького, не додала популярности головному творцеві українсько-російського союзу, архітектові Переяславської угоди в широких верствах суспільства13. Глибоке розчарування та песимізм, породжені страхітливою Руїною (а не лише «лінощі», які закидало своїм попередникам наступне покоління українських істориків на початку XVIII ст.), не надихали «війнолюбних» істориків і їхніх читачів, які жадали героїчних перемог.
Одним із наслідків Руїни стали політичний розкол України, поступове звуження обріїв соціяльної та культурної еліти на підросійському Лівобережжі, засвоєння нею елементів російської політичної культури. Обставини суспільно-політичного життя Лівобережної України другої половини XVII ст., головним із яких ставало перебування у складі Росії, підштовхували українську еліту до творення нової, проросійської парадигми українського історичного процесу, що мала б заступити інші.
Першою відгукнулася на цю потребу освіченіша та краще підготована до подібних завдань верства - київське православне духовенство14. Воно глибше за інших розуміло євангельську притчу про те, що господар винограднику нагороджує кожного працівника однаково незалежно від того, коли той став до роботи, в цьому випадку - прийшов до «свого» Переяслава. Саме в церковному середовищі у другій половині XVII ст. виникла пам’ятка, яка містила нову, допасовану до нових реалій концепцію історії «Русі» («Росії») - земель колишньої Давньоруської держави. Йдеться про славнозвісний київський «Синопсис» 1674 року, котрий виробив канонізовану в Росії майже на ціле століття загальну схему історії Рах Slavica Orthodoxa15.
На подив наступних поколінь українських істориків, у цьому творі не було жодної згадки про Визвольну війну, Богдана Хмельницького та Переяславську угоду 1654 року. В оцінках і поясненнях цього історіографічного парадокса16серед академічної спільноти, мабуть, ніколи не буде консенсусу. Простіше, на нашу думку, погодитися, що освічені автори київського «Синопсису» створювали оновлену версію ранньомодерної православної нації - «слов’яноруського народу», який інколи ще звуть «східнослов’янським» або «загальноруським». Це й була та «велика російська нація», до якої належали всі регіональні й етнічні «відгалуження» на обширі, де читали церковні книги «слов’янською» мовою та хрестилися справа наліво. Переяславська угода 1654 року в цьому контексті не цікавила церковних істориків так само, як не зацікавила свого часу Люблінська унія 1569 року - обидві події нічого не додавали до накиданої широкими мазками релігійної картини православного світу.
В іншому важливому творі української церковної історичної думки, «Хроніці з літописців стародавніх» Теодосія Софоновича, маємо вже першу у православній церковній історіографії згадку про події Визвольної війни та Богдана Хмельницького. З нашого погляду, позиції авторів «Синопсису» та «Хроніки» не суперечать одна одній. Софонович, налаштований доволі прохолодно до козацького гетьмана17, наголошує факт присяги українського козацтва та міщанства на вічне підданство російському цареві18.
Подібним настроєм перейнято так званий літопис Самовидця - анонімнйй історичний твір, написаний, імовірно, у другій половині XVII - на початку XVIII ст.19. Більшість дослідників вважають його автором служителя православної церкви, колишнього козацького урядовця шляхетського походження Романа Ракушку-Романовського20. Хоча Самовидець приділив подіям козацької війни далеко більше уваги, ніж Софонович, у нього небагато спільного з пізнішими панегіристами козацької героїки та воїнської слави21. Історик засуджував Богдана Хмельницького за союз із Кримом і «пиху», котра завадила йому піти на угоду з польським королем, але водночас підкреслював, що присягу на вічне підданство російському монархові гетьман, козацтво та поспільство склали з великою охотою.
Після юридичного підпорядкування українського духовенства російському патріярхатові й занепаду української козацької держави внаслідок поразки повстання Івана Мазепи головним репрезентантом української історичної думки XVIII ст. стала козацька історіографія22. Наталя Яковенко не без підстав іменує її «публіцистикою, вбраною в шати історієписання»23. Найвизначніші її твори - літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка, анонімний «Короткий опис Малої Росії» - постали у зв’язку з боротьбою за збереження прав і свобод козаччини під владою російського монарха.
Українські дослідники інколи наголошують на тому, що пізніша козацька історіографія стала, до певної міри, відповіддю на ігнорування козацької тематики церковними авторами. Мені важко погодитися з такою думкою. Жоден із козацьких істориків не виступав проти релігійної концепції «русько-слов’янського» народу, а лише прагнув чіткіше окреслити місце світської «козацької нації» та її держави у новому культурному контексті, що його витворив «Синопсис»24. Малоросію-Русь поряд із Великоросією-Руссю зображувано рівноправною частиною «русько-слов’янського» політично-релігійного простору з покликанням на новий титул російського царя («Всієї Великої та Малої Росії»), а інколи й на російський герб у вигляді двоголового орла.
Сергій Плохій уважає, що козацька історіографія стала реакцією на ліквідацію Гетьманату Петром І у 1722 році: «Через двадцять років після Полтавської битви (1709) переяславський міт став історичним підґрунтям для козацьких спроб відновити “права й привілеї”, гарантовані “статтями Богдана Хмельницького”. Цей міт допоміг козацькій еліті відновити не лише деякі зі своїх прав та привілеїв, а й власне інститут гетьманства, скасований Петром І після смерти наступника Мазепи гетьмана Івана Скоропадського (1722)»25. Проте назагал культ Богдана Хмельницького, який почала створювати козацька історіографія після Полтавської битви 1709 року, можливо, не розвинувся б так швидко, якби йому не протистояла фігура Івана Мазепи, затаврованого Російською православною церквою. Недарма мотиви релігійної спільности українців та росіян набули в козацькій історіографії такої ж ваги, як і мотиви взаємної політичної угоди.
Найвпливовішим витвором козацької малоросійської історіографії можна вважати так званий літопис Григорія Грабянки, що постав після Полтавської битви 1709 року26. Його автор, розповідаючи, «чому Хмельницький пішов у підданство до росіян», наголошував релігійну спільність двох народів, підкреслюючи, що до контактів з царем гетьмана спонукали потреба мати союзника у війні, зрадливість і підступність татар, а також тиск «сіроми», невдоволеної його соціяльною політикою. Москву, зі свого боку, влаштовувала перспектива приєднання до власних володінь «козаків зі своїми землями та князівствами»27.
Грабянка вважав, що перейти під цареву оруду гетьман остаточно вирішив разом зі старшиною після битви під Жванцем 1653 року. Літописець підкреслював, що цей крок підтримали не лише козацьке військо, а й усі інші стани суспільства, склавши присягу на вірність російському монархові. За словами історика, весь «малоросійський народ по обох берегах Дніпра» зробив це з великою охотою та радістю, сподіваючись на спокійне й тихе життя під орудою православного володаря28. Зрозуміти ці твердження можна лише у відповідному історичному контексті, коли Гетьманат опинився перед загрозою повного знищення від руки аж ніяк не тихого й не спокійного царя29.
У Грабянчиному зображенні перехід України під владу російського монарха відбувався на певних умовах, зафіксованих у жалуваній грамоті на вольності війську, привілеї на права та повинності кожній людині «на вічні часи»30. Грабянка навів лист, із яким гетьман звернувся до царя, прохаючи потвердити права та вольності козацького війська, і царську жалувану грамоту з 14 пунктів (очевидно, в редакції 1659 року), але не згадав про окремі привілеї шляхті.
Інший тогочасний козацький історик Самійло Величко у своєму фундаментальному творі також приділив спеціяльну увагу Переяславській угоді31. Подібно до свого попередника, він підкреслював леґітимність і правомірність переходу козацької держави під російську протекцію32. Проте, на відміну від Грабянки, Величко більше наголошував правовий, договірний бік питання. Крім того, автор став першим і чи не єдиним з українських істориків, який вивів повноправним учасником перемовин запорозьке козацтво.
Запорозька Січ, яка у Величковому літопису відіграє роль основного гаранта й охоронця козацьких прав і свобод, нібито підтримала Богданове рішення про «монарший союз і протекцію», але звертала гетьманову увагу, щоб у писаних пактах не було «чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям»33, і багатозначно натякала на потребу «чинити мудро, але заглядати наперед»34. Навіть після ознайомлення з царськими жалуваними грамотами запорожці, волею автора, просять надіслати їм письмовий текст угоди. Так Величко першим з українських істориків порушив проблему автентичности документів Переяславської угоди. Його тезу про активну участь Запорозької Січі в укладанні українсько-російського союзу засвоїв у другій половині XIX ст. Дмитро Яворницький.
Величко вважав, що умови «союзу» було підготовано та проголошено ще в Переяславі та скріплено присягами сторін. Російський посол Бутурлін нібито «проголосив під клятвою таке монарше слово й запевнення, що він, пресвітлий російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким військом у своїй протекції при непорушному збереженні старовічних її прав і вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами та скарбами»35.
Поличкове твердження про скріплені клятвою гарантії, що їх російська сторона надала українцям у Переяславі, справило великий вплив на подальшу українську історіографію. Його поділяв, зокрема, в середині XIX ст. Микола Костомаров36.
Сучасний канадський історик Степан Величенко зауважує, що обидва повищі козацькі автори не згадують про патримоніяльні права російської сторони на українські володіння37. Проте, судячи з їхніх текстів, вони й не заперечували подібних претензій, тим паче, що козацький провід, коли вірити російським джерелам, які навів Грушевський, готовий був їх визнати ще під час Переяславської ради38. За політичних обставин, у яких розвивалися українсько-російські взаємини у XVIII ст., тему Переяславської угоди й етнічної спорідненосте українців і росіян козацькі історики використовували для обґрунтування автономного статусу Гетьманату в імперії39.
Подібна концепція малоросійського козацького автономізму, що не суперечив імперському православному патріотизмові, лягла в основу багатьох редакцій анонімного «Короткого опису Малої Росії»40, популярного віршованого діялогу «Розмова Великоросії з Малоросією», що його склав 1762 року Семен Дівович «на честь, славу й захист усієї Малоросії»41, та «Короткого опису про козацький малоросійський народ» Петра Симоновського (1765)42- першого, на Величенкову думку, козацького історика, який дав детальну характеристику українсько-російських стосунків з автономістських позицій43.
У другій половині XVIII ст., в обставинах російської централізаційної політики козацька історіографія розщеплюється. Поряд з автономістською течією виникає інтеґраціоналістська, представники якої описували українсько-російські відносини з позицій підкресленої лояльности щодо російського престолу, виправдовуючи поступове обмеження козацької автономії російським урядом. До їхнього кола Величенко зараховує, зокрема, Василя Рубана, Олександра Безбородька, Михайла Антоновського44. Характерно, що саме в цьому колі визріла ідея публікації популярної пам’ятки української світської історичної думки XVIII ст. - «Короткого опису Малої Росії», що побачив світ за редакції Безбородька в 1777 році.
Поряд із козацькими концепціями українського історичного процесу серед української еліти другої половини XVIII ст. почали розвиватися інші, альтернативні. Деякі погляди на війну під проводом Богдана Хмельницького, висловлені раніше в «Літописі Самовидця», виявилися суголосними настроям української шляхти, провідним ідеологом якої став Григорій Полетика - громадський діяч і прихильник системи шляхетської демократії за взірцем Речі Посполитої, який відстоював права та вольності українського нобілітету в зреформованій Російській імперії45. Працюючи в Комісії для складання проекту нового Уложення, він скомпонував історико-юридичний трактат, в якому спробував дослідити правові підстави перебування України у складі Росії з 1654 року46.
На думку історика, Богдан Хмельницький, маючи широкий вибір протекторів, схилився на бік Росії, керуючись релігійними міркуваннями. Полетика доводив, що договірні статті, які козацьке військо уклало з російським урядом, передбачали збереження за кожним станом тих прав і воль-ностей, які їм свого часу надали колишні монархи. Проте козацькі гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, прагнули узурпувати владу, порушували права шляхти й міщанства і тим започаткували всі подальші негаразди України. Таким чином саме українські гетьмани в зображенні Полетики виступали основними порушниками переяславських домовленостей 1654 року.
Ще суворішим у ставленні до історичної спадщини Гетьманату виявився представник української козацької еліти, чиновник на російській службі Афанасій Шафонський. У «Топографічному опису Чернігівського намісництва» (1786) він зобразив війну під проводом Богдана Хмельницького в темних барвах, які до того використовували польські шляхетські історики. Для Шафонського Хмельниччина була повстанням свавільної черні, що складалася з малокультурного козацтва та селянства47. Захопивши владу, голота узурпувала права дворянства, міщанства й монастирів, охрестивши «малоросійською вольністю» такий стан справ у суспільному житті, коли кожен «те робив, що хотів»48. У 1654 році Хмельницький, до якого автор «Опису» ставиться без найменшого пієтету, лише повернув російським монархам у вічне підданство ті землі та населення, що й так належали їм за законом. Шафонський навіть не згадав про договірний характер українсько-російських відносин і домовленості між обома сторонами в Переяславі та Москві. Його позиція, що являла альтернативу козацької історіографії, вирізнялася навіть на тлі офіційної російської історіографії, що загалом прохолодно ставилася до козацької державности та її очільників.
Російська дворянська історіографія Переяславської угоди в середині й другій половині XVIII ст. була позбавлена урочистости й схильности до панегіриків, притаманних козацьким авторам. Російські історики демонстрували кращу обізнаність із джерелами й тогочасними методами їх інтерпретації. Документальна база, яку вони створили для висвітлення подій української історії та українсько-російських уза-ємин середини XVII ст., видається набагато ширшою, ніж та, якою диспонували їхні українські сучасники. Росіяни, йдучи за політикою уряду, засвоюючи нові, просвітницькі уявлення про державність і націю, спрямовували свої зусилля на заперечення ідеї української етнічної окремішности і станового козацького автономізму. У працях Ґеорґа Фридриха Міллера, Івана Болтіна й деяких інших істориків обґрунтовано думку, що російські монархи мали споконвічне право на Україну, та позаяк Богдан Хмельницький добровільно перейшов у вічне підданство російському цареві, той лишив новим підданцям їхні привілеї49. Автор однієї з навчальних книг російської історії, Іван Нехачин, додавав, що російська сторона хоча й мала незаперечні права на Україну, але погодилася прийняти її в підданство лише під тиском обставин50.
На відміну від українських козацьких істориків, що створили справжній культ Богдана Хмельницького, російські автори спершу не мали особливого пієтету щодо особи гетьмана. Міллер підкреслював, що на початку війни Хмельницький не збирався ставати російським підданцем і певний час вичікував, кого обрати своїм протектором - Туреччину чи Росію51. Станіслав Зарульський взагалі не визнавав за українським гетьманом права на самостійну зовнішню політику - мовляв, той був не «володарем», рівним іншим монархам, а лише «партикулярною людиною», підданцем свого повелителя52.
З часом, проте, позиція російської сторони у ставленні до Богдана Хмельницького та української історії загалом стала збалансованішою. Це було пов’язано передусім з успішною інтеграцією України до Російської імперії та зближенням позицій української та російської соціяльних еліт. Обґрунтування споконвічного права російських монархів на володіння Україною у російських авторів кінця XVIII - початку XIX ст. уже поєднувалося із засвоєнням окремих елементів української козацької історіографії.
Так, російський генерал і український поміщик Олександр Рігельман, автор компілятивної рукописної праці «Літописна оповідь про Малу Росію [...]» (1787), засуджуючи «коловратства» козаків, позитивно оцінював їхні подвиги в боротьбі з татарами й поляками та підносив Богдана Хмельницького. Там, де його попередник Міллер бачив лише безпринципне вагання між Москвою та Стамбулом, Рігельман, навпаки, спостеріг хитрий дипломатичний маневр в інтересах Росії.
Вписати українську тему до нового російського історичного наративу на початку XIX ст. судилося іншому російському авторові, Дмитрієві Бантишу-Камєнському, послідовнику офіційного імперського історіографа Николая Карамзіна53. Бантиш створив першу в Російській імперії капітальну дослідницьку працю з історії України, що вийшла кількома виданнями впродовж 1822-1904 pp. і довго вважалася найуспішнішою синтезою російського імперського патріотизму з його малоросійським відповідником.
Бантиш-Камєнський розумів події 1654 року в Переяславі як повернення законної спадщини російських монархів, приєднання «добровільно улеглого одновірного народу» й безперечний дипломатичний успіх російського уряду, який домігся свого без кровопролиття й «найменших на те царських витрат»54. Водночас історик дав блискучу характеристику Богданові Хмельницькому як «великій людині, вірному підданцеві государя, такому ж хороброму полководцеві, як і вправному політикові»55. Відтоді український гетьман увійшов до кола найвидатніших російських історичних діячів.
Своїми науковими якостями Бантишева праця перевершувала все, що написали на відповідну тему раніше як російські, так і українські автори, передусім завдяки широкому використанню архівних джерел, вперше запроваджених до наукового обігу. Історик прагнув об'єктивносте й не уникав контроверсійних подробиць українсько-російських перемовин і їхніх наслідків, першим повідомивши про інцидент у переяславській церкві під час складання присяги українською стороною, опозицію київської митрополії рішенням Переяславської ради, дипломатичні заходи Хмельницького, які, на думку автора, суперечили переяславським домовленостям56.
«Історія Малої Росії» назагал відповідала політичній орієнтації тієї частини української еліти, яка давно й безумовно зробила свій вибір, перейшовши на позиції імперського лоя-лізму. Проте Бантишів підкреслений об’єктивізм у поєднанні з нейтралістською концепцією не могли задовольнити патріотичних почувань нащадків малоросійського козацтва: що далі відходила в минуле козацька доба, то більше вона видавалася сповненою героїки та подвигів, воєнної слави та звитяги. Своєю чергою, Гетьманат, попри просвітницьку критику з боку істориків другої половини XVIII ст., почав у першій половині XIX ст. ретроспективно набувати рис «справжньої» державности.
Найяскравішим зразком нової української історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. стала анонімна «Історія русів» - апологія українців, писана в полемічній формі у традиціях козацької історичної літератури57. З усіх тогочасних українських істориків автор «Історії русів» чи не найліпше орієнтувався у міжнародних справах. Він постійно звертався до концепцій політичної рівноваги держав, нейтралітету, протекторату, міжнародного права, національних державних інтересів, описуючи українську минувшину з найдавніших часів і прагнучи явити свою батьківщину повноправною учасницею життя Европи. Можна стверджувати, що ніхто з українських істориків XVIII ст. не зумів осягнути особливості геополітичного становища й досвід міжнародних узаємин козацької України з сусідніми державами на такому рівні, як автор «Історії русів».
Історик був свідомий, що в тогочасній геополітичній ситуації Україна не могла дотримуватися нейтралітету і мусила постійно вирішувати життєво важливу проблему зовнішньополітичного вибору - точніше, протекції. З усіх варіянтів, над якими міркував невідомий автор, найоптимальнішим йому видавався російський протекторат за умови збереження «споконвічних» прав і свобод української козацької держави та її станів. Відповідно, проблема українсько-російських стосунків та їхнього втілення - Переяславської угоди - стала однією з центральних в «Історії русів»58.
В осмисленні цієї проблеми автор далекий від категоричности. Він зважує різноманітні «за» і «проти», вкладає до уст своїх персонажів суперечливі рекомендації, описує альтернативні версії розвитку подій, поки не доходить висновку, що російський вибір для України XVII ст. був найменшим злом59. Цей погляд на короткий час відродиться в українській історіографії 1930-х років і дотриває до кінця XX ст. Додаткової пе-реконливости йому мали надати гострі антипольські інвективи, які акумулювали все неґативне, що говорили на адресу Польщі козацькі літописці.
Опис передумов, перебігу та результатів Переяславської ради в «Історії русів» сповнений патріотичної тенденційности, суперечливости й драматизму. Ініціятором українсько-російського союзу тут виведено російську сторону, яка запобігає перед Богданом Хмельницьким у пошуках військової та політичної підтримки. Українська громада у своїх почуваннях щодо Росії, як запевняє автор, не була одностайною. Старше покоління виступило за російський протекторат, мотивуючи своє рішення передусім релігійними міркуваннями. Молодь, навпаки, жорстко критикувала російські порядки та висловлювалася за союз із Туреччиною60.
У своєму опису й осмисленні українсько-російських уза-ємин до й після Переяславської угоди автор «Історії» звернувся до тих аспектів, які українська історіографія засвоїла та розвинула щойно у другій половині XIX - на початку XX ст. Один із них пов’язано з культурною відмінністю між українцями та росіянами, яку автор простежив на побутовому та соціяльному рівнях, а другий - з ідеєю пріоритету національних інтересів у сфері міжнародних відносин.
Зважуючи мотиви релігійної спільности українців та росіян і національні інтереси кожної зі сторін, автор «Історії» вагається, якому з них віддати перевагу. Проте коли Богдан Хмельницький ухвалює політичне рішення, виходячи з релігійних міркувань, він, на думку автора, поступається політичним прагматизмом на догоду традиції. Привертає увагу, що анонімний автор першим поставив під сумнів постулат релігійної спільности двох народів, вказавши на розбіжності у їхніх релігійних практиках.
Потрактування Переяславської угоди в «Історії русів» вражає історіософською новизною. Автор першим наважився оголосити угоду 1654 року договором рівноправних держав, поєднанням «рівних з рівними і вільних з вільними», потвердженим присягою спершу російської, а потім і української сторін і зафіксованим у статтях, укладених і підписаних, звісно ж, не в заштатному Переяславі, а в гетьманській столиці, славному місті Чигирині61й пізніше лише зратифікова-них царем.
Цікавою в цьому зв’язку видається проблема археографічної інтерпретації документів угоди, яку в українській історіографії раніше порушив лише Величко. Автор «Історії русів» дає зрозуміти, що йому відомий справжній текст договору та царських грамот, оригінали яких зберігалися нібито понад сто років в архіві «Малоросійського трибуналу», але потім, у часи Єкатерини II, внаслідок кількаразових змін українського уряду й підступних дій «антипатріотів народних», опинилися в іншому, таємному сховищі62.
Це пояснює, чому самим статтям (чи пак побіжному переказу переяславської/чигиринської угоди) в «Історії» відведено якихось пів сторінки63. Мітологема «Великого льоху» із замкненою в ньому «сокровенною правдою» української історії відтоді надійно ввійде до національної свідомости українців, постійно провокуючи конфлікт між «силою правди» і «силою факту».
Безперечно, якийсь текст так званих статтей Богдана Хмельницького був відомий авторові «Історії русів», бо його списки зберігалися чи не в кожній освіченій козацькій родині. Проте інтерпретація цього документа у творі вийшла за межі історіографічної традиції. Невідомий історик визнав кардинальною помилкою гетьманського уряду введення до статтей окремого пункту, що забезпечував права української шляхти. Та, на його думку, скористалася з цього, щоб узурпувати владу в країні та принизити козацтво - справжню, «природну» українську еліту64.
В «Історії русів» цю мітичну шляхту сумнівного походження зображено справжнім злим демоном української історії, відповідальним за всі негаразди у країні після смерти Хмельницького. Автор «Історії», не без затаєної іронії прикрившися іменем шляхетського ідеолога Григорія Полетики, здається, полемізує саме з ним.
Загалом Переяславська угода в «Історії русів» виглядає такою, якою могла'чи мала б бути, але цей образ безнадійно розходився з відомими історичними фактами. Його витворила уява автора відповідно до патріотичних почувань тієї частини українського суспільства, яка зберігала певний сенти-мент до козацької старовини в обставинах дедалі потужнішого впливу модерної просвітницької культури65.
Характерно, що в такому вигляді Переяславська угода втілила в авторовому розумінні ідеальну модель українсько-російських стосунків. Усі інші, альтернативні проекти, зокрема Гадяцьку унію, у творі відкинуто й засуджено. Автор, дарма що вихований на світських ідеалах, не зумів остаточно перебороти традиційне для малоросійської ранньомодерної ідентичности уявлення про «незлитний і нероздільний» Рах ОііЬосІоха на чолі з єдиним монархом. У своєму творі він писав не лише про «дві Росії», а й навіть про «з’єднану націю» та «з’єднану Росію»66, хоча в ієрархії двох компонентів - малоросійського та великоросійського - віддавав перевагу своїй батьківщині. Та це не завадило «Історії русів» справити винятковий вплив на українську національну історичну думку всього XIX ст.
Близький своїм патріотичним спрямуванням до «Історії русів» сучасник автора цього твору - історик Олекса Мартос. На жаль, про нього немає згадки в загальних працях з історіографії Переяславської угоди. І це не дивно - адже від Мартосової п’ятитомної «Історії України та козаків», написаної в 1818-1822 рр., збереглося лише кілька опублікованих фрагментів, в одному з яких ідеться про угоду 1654 року67.
На думку історика, Богдан Хмельницький звернувся по допомогу до Москви під тиском складних обставин, у яких опинилася Україна, а також керуючись релігійними мотивами. Хоча український історик і згадував при цьому про «священне з’єднання дітей однієї матері»68, але наголошував переважно правові та політичні аспекти події. Цікаво, що Мартос одним із перших серед українських авторів у цьому зв’язку звернув увагу на цілком реальний чинник, що спонукав гетьмана до союзу з Росією, - масове заселення українцями Слобожанщини.
Підкреслюючи договірний характер Переяславської угоди, історик зазначав, що вона супроводжувалася одночасно присягою української сторони на вірність і «ручательством» російського посла від імені царя зберегти за новими підданцями всі їхні права, свободу та майно. Отже, у творі Мартоса присутній мотив взаємних юридичних зобов’язань сторін, хоча його формулювання більше нагадує Величкове, ніж те, що міститься в «Історії русів». Мартос не обґрунтовував па-тримоніяльних прав царів на Україну, а, як і деякі його козацькі попередники, доводив, що жалуваною грамотою 27 березня 1654 р. цар лише потвердив усі права та привілеї, що їх раніше надали «малоросійському народові» польські королі69.
Мартос зазначив, що перехід під владу російського монарха був вільним, свідомим і оптимальним політичним вибором, що його Хмельницький зробив як володар незалежної держави. Це рішення дістало широку підтримку війська, хоча дехто з козаків і сумнівався у правильності такого кроку. Історик при цьому наголошував позитивні наслідки Переяславської угоди не лише для України, а й для Росії, кажучи, що з усіх міжнародних угод, які та уклала, ця стала чи не найважливішою70.
Мартосова синтеза української минувшини постала майже одночасно з Бантишевою «Історією Малої Росії», проте відрізнялася від неї тим, що оцінювала події з українського погляду. Крім того, за своїми ідейними настановами Мартос належав радше до критиків офіційного імперського нарати-ву з-поміж демократично налаштованої просвітницької інтелігенції, близької до декабристського руху.
Логічним продовженням і до певної міри найвищим злетом української історіографії кінця XVIII - першої половини XIX ст. можна вважати п’ятитомну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича, видану в 1842-1843 рр.71. Вона стала першим після «Короткого опису Малої Росії» 1777 року виданням, що давало загальну картину українського історичного процесу з українського погляду, який відповідав становим уявленням лояльного щодо імперії дворянства. У цьому творі доволі суперечливо поєдналася ідеалізація козацької історії та її інтерпретація в державницькому дусі з переконаністю в «кінці», остаточному завершенні політичної історії Малоросії.
У своєму зображенні Переяславської угоди Маркевич спробував поєднати фактичну канву, запозичену в Бантиша-Камєнського, з інтерпретацією події в «Історії русів». Як правило, історик орієнтувався на останній твір, хоча й не завжди йшов за ним буквально. Маркевич розвинув тези автора «Історії русів» щодо безальтернативности російського протекторату й неможливосте існування незалежної української держави. Він пішов навіть далі за свого анонімного попередника, виправдовуючи ліквідацію царським урядом козацької автономії та всіляко вихваляючи переваги російської імперської системи. Проте він повторив принципово важливу думку автора «Історії русів» про взаємну присягу сторін у Переяславі.
Поряд із соціяльно-політичними мотивами історик апелював до національних, високо оцінюючи Богдана Хмельницького за поєднання «одноплемінних» народів та застосовуючи, подібно до автора «Історії русів», визначення на зразок «двох Росій» і «з’єднаної Росії». Проте, залишаючись у межах «загальноросійської» православної ідентичносте, Маркевич, як і автор «Історії русів», не лише обстоював соціяльно-політичну рівноправність малоросійського компонента з великоросійським, а й визнавав за ним пріоритет у змаганні «двох Росій» за історичну першість.
Маркевичеву «Історію Малоросії» до певної міри можна вважати українським відповідником Бантишевої праці. Близька їй історіософією, вона більше відповідала патріотичним настроям і національним почуттям українців, свідченням чого став її вплив, зокрема, на історичні погляди Тараса Шевченка. Хоча Маркевичева «Історія» відчутно поступалася науковим рівнем праці Бантиша-Камєнського, обидві вони виглядали застарілими на той час, коли російська історична думка 1830-1840-х років активно переосмислювала базові категорії держави та нації під впливом західної культури. Нові ідейні віяння зумовлювали критичне ставлення істориків не лише до офіційного імперського наративу Карамзіна72та його послідовників, а й до доктрини «русько-слов’янської» нації київського «Синопсису».
* * *
Питання «Що робити з Україною?» набуло для росіян нового, національного виміру за доби романтизму і мало неабияку вагу для реформулювання їхньої національної ідентичносте. Я вже зазначав, що в середині XVII ст. для Москви існувало два можливі варіянти розв’язання українського питання: інтеграційний, інспірований православною церквою, та, умовно кажучи, «колоніяльний», вироблений «реальними» політиками, які ставилися до Гетьманату як до завойованої країни. За аналогією, російська національна доктрина в XIX ст. могла інтегрувати Україну до оновленого національного наративу або відкинути її як щось чуже. Обидві ці тенденції відбилися в історичних творах тієї доби.
У цьому контексті можна розглядати критику «Історії Малої Росії» Бантиша-Камєнського з боку російського письменника й історика-романтика Николая Полєвого в 1830 році73. Полєвой першим із російських авторів зробив крок до розмежування українського та російського історичних процесів з нового, національного погляду74. На відміну від своїх українських і російських попередників, він заперечував право малоросіян-українців зватися «русскими», залишаючи цей привілей лише етнічним росіянам. Водночас Полєвой наголосив прадавню національну й культурну самобутність українців і висловив захоплення можливостями, які українська тема відкривала перед кожним істориком і письменником.
В опублікованих історичних працях Полєвого нема й сліду теорії «збирання руських земель» щодо України. Головну причину, що привела українських козаків до Переяславської угоди, він добачав у короткозорій політиці польського короля Зиґмунта, який намагався підпорядкувати православне населення римській курії75.
З другого боку, уряд Алексєя Михайловича, на думку історика, лише скористався зі слабкости польської сторони, «відняв Київ, захопив Малоросію»76. В зображенні автора українські землі, що перейшли під владу Росії в середині XVII ст., -це «області, відторгнуті перемогами царя Алексєя від Польщі»77. Тож Полєвой стояв ближче до концепції завоювання України Росією, котра, нагадаємо, свого часу поступилася впливом концепції релігійної спільности українців та росіян.
Заперечення з боку російського історика принципової для «малоросійських» і «загальноросійських» авторів ідеї дуалістичної «незлитности й нероздільности» двох Росій у межах «русько-слов’янської» православної ідентичности не сприйняли тоді ні в українських, ані в російських колах. Полєвого критикували, приміром, російський історик-карамзініст Степан Руссов та «малоросійський» українець Микола Маркевич.
Позиція Полєвого звучала дисонансом на тлі «україно-манії», що охопила російське освічене суспільство часів романтизму. Російські інтелектуали звернулися до локальної української тематики як до матеріялу для конструювання модерної національної ідентичности, що відповідала б романтичним критеріям, тобто відрізнялася від інших решти власного самобутністю, яку не зіпсувала модерність, і вкладалася в концепцію панславізму з його ідейним протистоянням Заходові. У результаті українську тематику, поряд із білоруською, було інтегровано до офіційного історичного нара-тиву, що його створив Николай Устрялов у дусі доктрини графа Сєрґея Уварова78.
Хоча національний компонент у цій доктрині підпорядковувався релігійному та державному, інтерпретація Переяславської угоди починала набувати в російській історіографії додаткового, етнокультурного виміру. Це означало загострення суперечок про співвідношення «великоросійського» та «малоросійського» компонентів у «русько-слов’янському» національному дискурсі, як свідчить відома дискусія «мешканців півдня й півночі про їхній росизм» (Юрій Венелін).
Російський історик, палкий адепт доктрини «самодержавства, православ’я, народности», панславіст Михаїл По-ґодін, визнаючи етнокультурну спільність українців і росіян, намагався, подібно до Маркевича, встановити певну ієрархію «двох Росій», але, певна річ, на користь Росії. Докладне уявлення про це дають його творчі взаємини з українським народознавцем Михайлом Максимовичем. До певного часу перетягування ковдри «руськости» російськими й українськими інтелектуалами не було беззастережним: слабшій стороні, хай там як, дозволяли тією ковдрою вкритися. Проте дуже швидко ситуація почала змінюватися на користь росіян.
Українські історики-романтики назагал не виходили за межі концепції «русько-слов’янської» спільности, проте наголошували на важливості «своєї» Русі. Традиціоналістом на цій ниві видається Михайло Максимович79, який високо оцінював Переяславську угоду, подаючи її як об’єднання двох частин Русі, гілок східного слов’янства80. Він уважав, що приєднання України до Росії від початку було головною метою Богдана Хмельницького, і всіляко вихваляв за це гетьмана та його сподвижників81. Цю думку засвоїть радянська історіографія середини й другої половини XX ст. Водночас Максимович надавав важливого значення тим статтям угоди, котрі забезпечували українську автономію в складі Росії82.
Микола Костомаров83, розглядаючи події в Україні XVII ст. в контексті національно-релігійної боротьби Русі з Польщею і прийдешнього слов’янського єднання, в концептуальному плані йшов переважно за козацькими істориками-автономістами XVIII ст., передусім Самійлом Величком. Шевченків побратим описував Переяславську раду як урочисті велелюдні збори, де було публічно оголошено й прийнято умови, на яких Україна єдналася з Росією, і промовляв російський посол. Історик, усупереч Бантишеві-Камєнському, повторив Величкове твердження про присягу російських послів від царевого імені84.3 його погляду, «березневі статті», що їх затвердив російський уряд, майже не відрізнялися від оголошених у Переяславі.
У розумінні національного виміру події Костомаров залишався в межах ідеї «двох Росій» і «двох руських народностей», котра хоча й виглядала архаїчною для свого часу, проте давала можливість зберегти тяглість української історіографії в обставинах адміністративно-політичних переслідувань українського культурно-національного руху російським урядом. Саме цей аспект світогляду й творчости Костомарова разом із демітологізацією російських історичних символів, яку започаткував історик, зробили його об’єктом запеклих нападок російських націоналістів і централістів.
Наполегливе відстоювання українськими істориками концепції «загальноросійської» етнорелігійної спільности за «незлитности й нероздільности» її окремих компонентів зовні нагадує ту послідовність, з якою їхні попередники, козацькі історики XVIII ст., трималися переяславського концепту «двох Росій», боронячи автономію Гетьманату. В обох випадках це була лінія захисної поведінки, спрямована на збереження елементів місцевої окремішности в широких рамках «загальноросійського» історико-культурного процесу. Проте вона залишала як українську, так російську національні ідентичності в невизначеному, амбівалентному стані.
Національний вимір інтерпретації Переяславської угоди тісно переплітався з соціяльно-політичними підходами до її розуміння. Модерна російська історична думка засвоювала Геґелів постулат про історичні та неісторичні народи, підносячи роль держави в історичному процесі й наголошуючи потребу майбутньої культурно-національної уніфікації народів Російської імперії під впливом дедалі більшої централізації та модернізації суспільного життя. З цих позицій вона почала відмовляти українцям у будь-якому праві на власну історію.
Популярний російський літературний критик Віссаріон Бєлінський85 у розгорнутій рецензії на Маркевичеву «Історію Малоросії», опублікованій 1843 року, висловив думку, що українці ніколи не були нацією, не мали власної державности, а відтак уся їхня так звана історія є лише бічною притокою російського історичного процесу, епізодом доби царювання Алексєя Михайловича86. Бєлінський піддав Маркевичеву працю нищівній критиці передусім через те, що історик зображував Гетьманат повноцінною державою, з власними національними інтересами, власною зовнішньою та внутрішньою політикою.
Характерно, що російський критик не наважився при цьому скинути з історичного п’єдесталу Богдана Хмельницького, канонізованого як українськими, так і російськими авторами, і залишив за ним звання великого історичного діяча на тій підставі, що гетьман, мовляв, стояв незмірно вище за своє оточення. Розуміючи неможливість самостійного державного існування України, нездатної, на думку критика, засвоїти здобутки цивілізації та ідею прогресу, Хмельницький привів її до Росії й тим відкрив перед своєю батьківщиною двері до високої культури та великого спільного майбутнього.
Цікаво, що Маркевич, якого так жорстко критикував Бєлінський, фактично дійшов того ж висновку, що й його опонент, описуючи історію своєї батьківщини після Полтавської битви 1709 року. Отже, між українським істориком і російським критиком не було принципових розбіжностей щодо «кінця» історії України у складі Російської імперії. їхні розбіжності стосувалися попередньої української історії: «агресивне асиміляторство»87Бєлінського, позбавляючи Україну минувшини, наближалося до модерної доктрини російського націоналізму, натомість Маркевичеве малоросійство залишалося в межах ранньомодерної «русько-слов’янської» доктрини, яка ще зберігала офіційний статус.
Близьким до Бєлінського у ставленні до українського питання можна вважати його сучасника, впливового російського історика державницького напряму Сєрґея Соловйова, котрий присвятив «українському епізоду» частину десятого тому своєї монументальної «Історії Росії з найдавніших часів». Рівнем використання нових архівних матеріялів, критичного ставлення до писемних джерел його праця набагато перевершувала всі попередні, разом із синтезами Бантиша-Камєнського та Маркевича. Проте в осмисленні української минувшини з національного погляду російський історик не пішов далі за своїх попередників.
Соловйов розглядав українців лише як «русских», а їхнє приєднання до Росії вважав наперед визначеним, історично зумовленим потребою «збирання руських земель». Щодо цього його концепція значно поступалася тій, яку висловив раніше Полєвой. Водночас Соловйов доволі критично поставився до Богдана Хмельницького, вказавши на непослідовність його зовнішньої політики та станову, «козацьку обмеженість» світогляду.
Українські історики, сучасники Соловйова, також звернулися до соціяльних аспектів минувшини. Проте основний акцент у їхніх працях було зроблено не на державі, а на суспільстві. Більшість цих істориків мали демократичну орієнтацію, підкреслювали відмінність в інтересах, способі життя й потребах соціяльної верхівки та решти українського суспільства, передусім селянства, і виступали в ролі адвокатів останнього. Звідси бере початок так звана народницька течія української історіографії, яка запанує у другій половині XIX ст. й матиме гострокритичне соціяльне спрямування, зокрема щодо Гетьманату, козацько-старшинської історіографії та її героїв, а також дворянської імперії. Поряд із «козацьким» і «шляхетським» Переяславом, дедалі голосніше заявляв про себе Переяслав «селянський».
Найбільшим новатором у розумінні Переяславської угоди виступив Тарас Шевченко, в чиїй творчості здобули друге життя гострі інвективи на адресу Богдана Хмельницького, що сягали другої половини XVII ст.88. У посланні «І мертвим, і живим...» поет різко засудив гетьмана за угоду з Росією й дав безпрецедентно категоричну негативну оцінку Гетьманатові та його чільникам, протиставивши їм героїв українського фольклору89. Водночас Шевченко виступив з емоційною критикою імперської Росії, створивши яскравий образ стражденного закріпаченого люду, що чекає на своє визволення.
Микола Костомаров, аналізуючи Переяславську угоду в суспільно-політичній атмосфері скасування кріпацтва, «доповнив» її пунктами про збереження територіяльної цілісности українських земель і забезпечення прав усіх станів, у тому числі селян90, чого насправді не було. В опису перебігу ради та її наслідків Костомаров наважився критикувати російський уряд за неспроможність зрозуміти волелюбні поривання нових підданців, докладно зупинився на соціяльних і політичних розбіжностях між козацькою старшиною та голотою у ставленні до' Росії й не оминув увагою опозицію переяславським домовленостям в українському суспільстві. Осуд соціальної політики козацького уряду стосовно «голоти» й уявлення про відмінні політичні орієнтації української соціальної еліти й «народних мас» згодом міцно засвоять не лише українські, а й російські історики.
Одну з найориґінальніших інтерпретацій Переяславської угоди дав Пантелеймон Куліш у працях другої половини XIX ст., написаних під впливом новітніх студій російських і польських істориків. У Кулішевому доробку концептуально важливою є видана 1889 року тритомова праця «Відпадіння Малоросії від Польщі». Як відомо, Куліш пішов далі за всіх своїх попередників і сучасників у неґуванні історичної ролі українського козацтва, яке вважав деструктивною силою, ворожою історичному поступові та здобуткам цивілізації, нічим не ліпшою за кримських татар.
Угоду 1654 року Куліш зобразив як останню, відчайдушну спробу збанкрутілого козацтва на чолі з його кровожерним ватажком утриматися при владі. Покозачений шляхтич Богдан Хмельницький був, як і його оточення, ворогом Росії, але до союзу з нею його змусили обставини - несприятлива політична та військова кон’юнктура, а також тиск голоти.
Справжнім поборником угоди виступало, на Кулішеву думку, православне духовенство, крім, ясна річ, його ополяченої найвищої ієрархії. Православні священики з початку XVII ст. готували свою паству до цієї події, якої вимагали здорові, сказати б, сили - абсолютна більшість українського суспільства, втомленого та розореного безпутним козацьким правлінням91.
Російську сторону богобоязкий автор ретельно виписав у єлейних тонах. Так, засідання Земського собору 1653 року, на якому Росія ухвалила втрутитися в козацько-польську війну, у його змалюванні нагадує радше церковну службу, до того ж історик від повноти чуттів не забув додати, що учасники події чули над собою «хор радісних янголів»92. Війна з Польщею стала для росіян, на Кулішеву думку, справою всенародною. Польща мусила загинути внаслідок принципової несумісносги в її складі двох різних церков і народів, приречених на вічну боротьбу між собою. Куліш гостро засуджував польську шляхту, ворожу, як він гадав, слов’янському населенню самої Польщі, котре вона начебто довела до занепаду.
Відтак Переяславську угоду Куліш зображував під телеологічним кутом зору як історично зумовлений епохальний акт, результат всенародного волевияву, крок до возз’єднання Русі, ще й разом зі спорідненим польським народом93. Здається, саме Кулішеві належить пріоритет у широкій популяризації терміна «возз’єднання» там, де раніше вживали слова «приєднання» або «з’єднання».
Зрозуміло, що ця інтерпретація не залишала місця для таких прозаїчних проблем, як правові умови чи статті, на яких Україна «возз’єднувалася» з Росією. Справді, Куліш категорично заперечив твердження своїх попередників, передусім Самійла Величка та Миколи Костомарова, про присягу російських послів, а воднораз і факт угоди: «Ні умов, ані так званої Переяславської угоди з царськими вповноваженими не було і, за духом московського самодержавства, бути не могло»94. Твердження про зобов’язання російської сторони щодо України автор оголосив нісенітницями, що їх посіяли козацькі «крамольники» часів Івана Виговського й Івана Мазепи, а поширили козацькі історики та їхні новочасні епігони95. Цей Кулішів патос належно поцінував російський історик Ґеннадій Карпов96.
Художньо-публіцистичний пеан Куліша на користь єдиної православної Русі хоча й здобув йому певне визнання в російських консервативних колах, проте не міг задовольнити сучасників. З наукового погляду його праця виглядала безнадійно застарілою й надто тенденційною. Вона, зокрема, суперечила очевидній для всіх істині, що приєднання України до Росії відбулося таки на певних умовах, які навіть увійшли до «Повного зібрання законів» Російської імперії.
Крім того, основні ідеї Куліша не відповідали конкретним суспільно-політичним завданням як його уявних союзників, так і опонентів. Він одночасно розривав з традиціями мітологізації «золотого віку» козаччини та народницькою ідеалізацією «трудящих мас», розвінчував укорінені в громадській свідомості символи лише щоб протиставити їм інші, взоровані на архаїчну імперсько-православну традицію николаївських часів, якої зреклася на той час навіть російська історіографія. Одним із прикладів цього стала дискусія, що виникла в академічному середовищі Росії другої половини XIX ст. навколо постаті Богдана Хмельницького.
Ім’я козацького гетьмана, який потрапив до офіційного пантеону видатних російських діячів з легкої руки Бантиша-Камєнського, на певний час опинилося у фокусі гострої ідейної боротьби, котру історики-народники вели як зі своїми попередниками (в соціяльному плані), так і з російськими та польськими сучасниками (у плані національному). Амбівалентність і «багатовекторність» гетьманової постаті викликала, як завжди, суперечливі оцінки, що відразу набували політичного характеру. Проте загалом народницька, демократична історіографія в Росії другої половини XIX ст. радше розвінчувала, ніж звеличувала Хмельницького. Натомість офіційна, націоналістична російська історіографія підносила Хмельницького на п’єдестал.
Знайомство з новими архівними матеріялами привело Костомарова до висновку, що Богдан Хмельницький не був ані вірним підданцем російського царя, ані щирим прихильником українсько-російського союзу, позаяк уже після Переяславської угоди гетьман визнав над собою владу турецького султана97. Таким чином науковець поставив Хмельницького в один ряд із тими його наступниками, які вже мали в очах російського уряду стійку репутацію зрадників.
Опонент Костомарова російський історик державницького напряму Ґеннадій Карпов, діяльний борець з українським «сепаратизмом», поквапився взяти Хмельницького під захист і проголосив, що нападки українських істориків мають на меті скомпрометувати творця Переяславської угоди перед урядом і громадськістю й перешкодити встановленню монумента на його честь у Києві98. Тож Карпов навіть затримав публікацію згаданої вище праці Куліша, щоб позбавити своїх ідейних супротивників додаткових аргументів".
Натомість інший російський історик, у майбутньому активіст чорносотенного руху Пьотр Буцинський (один із наступників Карпова на катедрі російської історії Харківського університету), спробував механічно поєднати в оцінці Хмельницького соціяльні та національні суперечності. Слідом за Костомаровим він оцінив Богдана Хмельницького як антиросійського діяча, вихованого на польській політичній культурі, який порушив умови Переяславської угоди незабаром після її укладення й започаткував ряд гетьманів - зрадників Росії.
Одночасно Буцинський піддав Хмельницького гострій критиці з позицій народницької історіографії, звинувативши його у проведенні егоїстичної, кріпосницької політики. На думку історика, українці нічого не виграли від переяславських домовленостей, бо польських дідичів замінили свої, доморощені пани. А гетьманова смерть стала для народу, розореного війною, справжньою полегшею99.
Російський уряд поставив крапку в цій «не зовсім академічній дискусії», санкціонувавши 1888 року встановити пам’ятник гетьманові на Софійському майдані в центрі Києва для остороги справжнім і гаданим українським «сепаратистам» і демонстрації єдности православної Русі, її торжества над «католиками та юдеями». Таким чином російський уряд завершував тривалий процес канонізації Богдана Хмельницького, який розпочала за півтора століття перед тим малоросійська козацька історіографія. У цьому офіційна політика помітно розходилася з академічною історіографією, в якій Хмельницький залишався глибоко суперечливою постаттю.
* * *
У той час, коли в імперському суспільстві ще зберігали вагу домодерні уявлення про минувшину, історична наука поступово здобувала академічну репутацію, відгороджуючись від профанів рядами спеціяльних історичних дисциплін, серед яких особливу роль відігравала археографія. Водночас під впливом соціяльних наук змінювалася тематика історичних студій, на перший план виходила історико-правова та соціяльно-економічна проблематика. Саме джерелознавчі й історико-правові дослідження другої половини XIX - початку XX ст. значною мірою сприяли перетворенню Переяславської угоди на об’єкт наукового аналізу.
У другій половині XIX ст. Костомаров та Карпов зініціювали дискусію стосовно достовірности й об’єктивности джерел, на підставі яких висвітлювано перебіг українсько-російських перемовин 1654 року та їхні результати. Її вислі-дом стали нові архівні публікації100. Паралельно в науковій літературі виникло питання: що, власне, вважати основним джерелом тексту Переяславської угоди - петицію Богдана Хмельницького до царського уряду від січня 1654 року, статті в 23 пунктах, запропоновані українською стороною, статті вії пунктах, затверджені після перемовин у Москві в березні 1654 року, їхню пізнішу версію 1659 року з 14 пунктів чи жалувані грамоти царя Військові Запорозькому, шляхті й міщанам?
Карпов доводив, що підсумковим документом, який визначав статус України в Російській державі, були статті з 14 пунктів, що нібито заступали всі попередні редакції, але український козацький уряд приховав їх від громади. Цей погляд сприйняли Буцинський і Володимир Антонович, а в 1920-ті роки - Володимир Щербина101.
Інший історик, Пьотр Шафранов, у статті, надрукованій 1889 року в журналі «Киевская старина», визнав натомість цей варіянт «березневих статтей» фальсифікатом, який російська влада сфабрикувала 1659 року, а автентичними оголосив статті з 11 пунктів, які закріплювали за Україною ширшу автономію в складі Росії й оригінал яких не зберігся102. Його аргументацію сприйняли більшість українських і російських науковців103, хоча дискусії з цього приводу не вщухали й пізніше.
У безпосередньому зв’язку з археографічними дебатами розгорталося обговорення юридичної сутности угоди 1654 року серед істориків права, насамперед російських. У працях Василія Сєрґеєвіча, Михаїла Дьяконова, Николая Кор-кунова, Ігоря Розенфельда й інших дослідників кінця XIX - початку XX ст. було доведено договірно-правовий характер цієї події. Цю думку сприйняли й деякі інші російські історики, зокрема Венедикт Мякотін. Олексій Попов підтримав погляд Дьяконова про «реальну унію» між Україною та Росією, встановлену 1654 року104. Проте чітке визначення українсько-російських стосунків у юридичних термінах виявилося складною справою, не з’ясованою остаточно донині.
Володимир Антонович105порушив питання, чому Богдан Хмельницький не створив незалежної держави, маючи для цього, на думку історика, всі необхідні умови106. Відповідаючи на це питання, науковець поєднав окремі елементи романтичних уявлень про нації як носіїв певної ідеї та народницької критики на адресу української еліти. Він дійшов висновку, що українська народна маса не мала так званого державницького інстинкту й належного запасу культури для побудови власної державности, тож охоче визнавала над собою владу інших держав, задовольняючись місцевою автономією, й під час визвольної війни схилялася до союзу з царем.
Антонович суперечливо відгукувався про Богдана Хмельницького. Він цінував його воєнні й організаційні таланти, відзначав сильний характер, проте закидав йому численні помилки та брак чіткости в зовнішній політиці. З другого боку, історик уважав Хмельницького справжнім представником свого народу107, що скидалося, з урахуванням контексту, на доволі сумнівний комплімент, враховуючи низький, на думку Антоновича, рівень політичної культури українців.
Переяславську угоду вчений розглядав як невдалу спробу козацького гетьмана утворити федеративний зв’язок з Росією. З українського боку справу було поведено, на думку Антоновича, вкрай недбало, а з російського, навпаки, - ретельно та продумано. Текст пропозицій, що його українці накидали нашвидкуруч, містили чимало двозначностей, прогалин і нечітких формулювань - з цього вправно скористалися досвідчені в «канцелярському крутійстві» російські дипломати, щоб спершу обмежити, а тоді зліквідувати українську автономію108. Згодом цю думку сприйме Антоновичів учень Михайло Грушевський.
Михайло Драгоманов, який спеціяльно цікавився українсько-російськими взаєминами109, присвятив цій темі окремий нарис під промовистою назвою «Пропащий час. Українці під
Московським царством (1654-1876)», де схарактеризував, серед іншого, й Переяславську угоду 1654 року. Науковець висловив традиційну для народницької історіографії думку про станову обмеженість «березневих статтей», що їх козаки, за його словами, писали, дбаючи лише про власні станові інтереси й не думаючи про хліборобів. Проте Драгоманов, на відміну від Антоновича, переніс акцент з уявних еґалітарист-ських, бездержавних або федералістських ідеалів українського народу на елементи конституційно-демократичного ладу в соціяльному та політичному житті українців.
На думку історика, в тексті угоди були й прогресивні тези, набагато ближчі до правової системи європейських держав, аніж до безправ’я самодержавної та малокультурної Росії. Недарма він порівнював так звані статті Богдана Хмельницького з Великою хартією Англії. Драгоманов уважав, що для України було б ліпше, якби вона, відокремившись від Польщі, стала самостійною державою замість переходити під владу Росії.
Щодо російської історіографії, то її представники, подібно до більшости українських істориків, далі перебували в річищі офіційної концепції «русько-слов’янської» православної нації, потрактовуючи події української історії як відгалуження «загальноросійського» історичного процесу. Проте й тут дедалі помітнішими ставали підходи, продиктовані потребами секуляризації минувшини, зокрема аналізу конкретних її політичних, соціяльних та економічних аспектів, інтересів різних верств суспільства. Неуникненним результатом такого підходу ставала десакралізація Переяславської угоди, розуміння її суперечливого характеру.
Інтелектуальні новації в розумінні українсько-російських стосунків середини XVII ст. помітні, зокрема, у працях одного з найвпливовіших російських істориків кінця XIX ст. Василія Ключевського110. Науковець, описуючи події Хмельниччини, дотримував традиційну концепцію «возз’єднання», проте наголошував, що між козацьким урядом Хмельницького та Москвою усталилися двозначні стосунки, позаяк мотиви та наміри обох сторін були різні. Ключевський зображував політику Росії стосовно української козацької держави як цілком прагматичну, спрямовану на «збирання руських земель». Москва, гадав Юіючевський, довго й холоднокровно вичікувала, стежачи «з непорушною цікавістю» за взаємним знищенням ворожих сторін. Водночас автор уважав безпосереднє втручання Росії в українсько-польський конфлікт помилкою, викликаною тим, що уряд геть не розумів стану справ в Україні.
Ключевський доводив, що стосунки обох сторін - української та російської - визначали взаємна недовіра і, сказати б, неадекватність: «Не розуміючи одна одної та не довіряючи одна одній, обидві сторони у взаємних стосунках говорили не те, що думали, і робили те, чого не бажали»111.
Богдан Хмельницький у зображенні автора виглядав «відважною козацькою шаблею, спритним дипломатом», але цілком посереднім політиком, обмеженим вузькими рамками козацького світогляду, котрий не розумів ваги соціяльних суперечностей і не був готовий до несподіваної для себе ролі державного лідера112.
Хай які були мотивації самого Ключевського, його оцінка російсько-українських відносин не мала густого нашарування офіційної ідеології та «русько-слов’янського» православного націоналізму, властивого підходові деяких його попередників до української історії. Недарма деякі його висновки про характер і наслідки московської політики в Україні XVII ст. підтримали українські науковці, зокрема Михайло Грушевський.
Інша російська дослідниця, Олександра Єфименко, яка репрезентувала народницький напрям, також уважала, що в Переяславі 1654 року відбулася велика подія з’єднання двох руських народностей, споріднених етнічно, історично та релігійно113. На її думку, це була не рівноправна угода сторін, а приєднання, якому Москва зусиллями своїх дипломатів надала характеру царської ласки.
Єфименко визнавала, що як український, так і російський уряди керувалися суто меркантильними, політичними розрахунками. Для Богдана Хмельницького це була вимушена й тимчасова політична комбінація, яка не задовольняла ні українську еліту, ні його самого. Російський уряд, своєю чергою, тримався власної, «егоїстичної» лінії поведінки, не уникаючи, проте, стратегічних помилок.
Завершенням ідейної еволюції народницької української історіографії, її творчим синтезом і водночас містком до нових, національно-державницьких течій і концепцій стала наукова діяльність Михайла Грушевського наприкінці XIX -в першій третині XX ст., яку вважають вершиною всієї історіографії історії України114. З творчістю Грушевського пов'язують виникнення власне української історичної науки, яка вперше на високому академічному рівні створила національну проекцію українського історичного процесу, окремого від польського та російського115.
Переяславській угоді Грушевський приділяв постійну увагу116- від перших узагальнювальних і спеціяльних праць, написаних на початку XX ст., до останніх томів фундаментальної «Історії України-Руси», створених наприкінці життя117. Зрозуміло, що з часом його погляди на цю подію зазнавали еволюції під впливом як нових наукових праць, так і суспільно-політичної кон’юнктури. Проте в основі його оцінки українсько-російських узаємин середини XVII ст. і Переяславської угоди залишалися доволі стабільними.
Грушевський першим з українських істориків детально, крок за кроком описав основні події, що склали комплекс так званої Переяславської угоди 1654 року. Документальна основа його висновків набагато ширша, ніж у всіх його попередників. Він збагатив опис Переяславської ради новими фактами, що давали уявлення про міжнародний контекст події, її відлуння в широких верствах тогочасного суспільства, а також політику та мотивацію російської сторони. Воднораз Грушевський розвинув критику російських джерел, котру започаткував свого часу Костомаров, піддавши сумніву їхню об’єктивність і достовірність118.
У зображенні Грушевського Переяславська угода постала в контексті реальної міжнародної політики, двосторонніх відносин двох держав, де кожна сторона дбала про власні, цілком конкретні інтереси. Проте автор, будучи не лише дослідником, а й активним учасником історичного процесу, не завжди втримувався (та й не міг утриматися) на позиції стороннього спостерігача, вільного від оцінкових характеристик. Академічний історик-позитивіст у його творах постійно, але зі змінним успіхом змагається з політиком і діячем національного руху.
Аналізуючи мотиви та цілі сторін угоди, Грушевський уважав, що їх обох змусили до неї конкретні обставини. Богдан Хмельницький стояв тоді перед дилемою - капітуляція або московський протекторат119, тоді як Москва була занепокоєна ймовірною загрозою українсько-кримського союзу. Відтак гетьманові йшлося про чергову політичну комбінацію в боротьбі з Польщею; він не надавав цій комбінації вирішального значення й не передбачав її наслідків120. Натомість для Росії це була нагода зміцнити свої позиції та вплив у регіоні, скориставшися зі взаємного виснаження України та Польщі внаслідок тривалої війни.
Характеризуючи російсько-українські стосунки середини XVII ст., Грушевський, подібно до Драгоманова, клав основний наголос на глибокій цивілізаційній прірві між українським суспільством, вихованим у традиціях конституційних прав і свобод Речі Посполитої, та російським, із його самодержавним ладом. Тому на Переяславську угоду історик дивився крізь призму конфлікту державних інтересів, зокрема зовнішньополітичних, а також відмінних політичних культур двох народів. На думку дослідника, козацька старшина та російський уряд підходили до перемовин із різних, якщо не протилежних позицій121.
Від своїх численних попередників Грушевський успадкував не лише полемічно загострену антипольську налаштованість, не бачачи можливостей для українсько-польського порозуміння в тогочасній Речі Посполитій. Історик повторив різкі, емоційно забарвлені характеристики російської державної системи й засудив політику російського уряду стосовно України, не звільнившись остаточно від певної демонізації Росії, властивої багатьом українським інтелектуалам.
Водночас Грушевський узагальнив критику своїх попередників, насамперед Антоновича та Куліша, на адресу української сторони. На думку історика, з українського боку справу союзу з Росією було проведено недбало, непродумано, поквапливо, а під час перемовин зроблено заяви та вчинки, що мали для України фатальні наслідки. Тексти документів, зосібна «березневі статті», було складено похапцем, вони не містили продуманої політичної програми. Мовби відповідаючи Драгоманову та його послідовникам, Грушевський писав: «Взагалі весь сей еляборат - сі славні “статті Богдана Хмельницького”, що більше як на сто літ стали начебто конституційною хартією України - зложені крайнє хаотично, не систематично, мають виразний характер не продуманих до кінця політичних гадок»122.
Грушевський піддав різкій критиці козацький уряд, який не зумів виробити чітку політичну формулу союзу з Росією, ба навіть репрезентувати українське суспільство. На думку вченого, козацька верхівка відставала від потреб життя, прискореного революційним переворотом, і не виявляла належної державної свідомости123.
Водночас історик визнавав, що попри антагонізм між соціяльною елітою та рештою суспільства Україна фактично була самостійною державою, яка перебувала на завершальній стадії розбудови. Він не заперечував (полемізуючи, очевидно, з тогочасною державницькою школою істориків), що серед українців були люди, свідомі національних інтересів, проте вважав, що під час українсько-російських переговорів вони або проводили непослідовну політику, або не мали належної підтримки в суспільстві124.
В оцінці Богдана Хмельницького Грушевський пройшов тривалу ідейно-політичну еволюцію125. Слідом за народниками науковець спершу поглибив негативну оцінку історичної ролі гетьмана, відмовляючи йому в політичній і державній мудрості. Пізніше, з розвитком національного руху, Грушевський переглянув свою позицію, надавши Хмельницькому статус національного героя. Згодом, полемізуючи з Вячеславом Липинським в обставинах радянської України, історик повернувся до критики гетьмана. Переяславська угода стала, на думку Грушевського, глибокою помилкою Богдана Хмельницького, який недооцінив як власну слабкість, так і характер російської політичної та державної системи, що мала небагато спільного з добре знайомою козацьким вождям польською практикою. Гетьман дозволив собі під час переговорів необережні обіцянки та недомовленості, що дали Росії підставу мертвою хваткою вчепитися в Україну й уже не відпускати від себе126.
Грушевський, безперечно, вже не міг наполягати, подібно до Костомарова, що в Переяславі відбулася взаємна присяга сторін, але й не бажав визнати, що присяга була односторонньою. На його думку, російські посли дали якісь усні запевнення українській стороні, тож угода була все-таки двосторонньою, а пізніші офіційні документи її лише сконкретизували127.
Воднораз Грушевський був певен, що «березневі статті», схвалені в Москві, розходилися з переяславськими домовленостями. Українська сторона наполягала на первісних усних умовах, а російська - на пізніших письмових. Як наслідок, український козацький уряд лишився незадоволеним московськими «березневими статтями» й ігнорував ті з них, які не збігалися з його баченням. Розрив України з Росією після того, як з’ясувалася відмінність їхніх інтересів, був не-уникненним, і Богдан Хмельницький ішов на нього, орієнтуючись на Швецію, проте не встиг довести справу до кінця. Рішення 1654 року українська сторона незабаром денонсувала в маніфесті Івана Виговського до європейських держав.
Усе це пояснює, чому Грушевський не надавав особливого значення питанню про юридичний статус українсько-російських відносин після Переяслава, вважаючи дискусії на цю тему «спорами про слова»128. Головне для нього полягало в тому, що Україна і після досягнутих домовленостей залишалася державою, хоча й без гарантій з російського боку. Науковець схилявся до думки про її васальний статус щодо Росії, бо саме з цією формою протекторату був краще обізнаний Хмельницький на прикладі балканських країн129.
Загальна картина Переяславської угоди, яку змалюван Грушевський, перевершувала багатством деталей і панорамністю все, що було написано на цю тему раніше. Проте авторова концепція не вповні відповідала потребам тогочасного національного руху, що вже виходив на політичний, державницький рівень. Грушевський не звільнився остаточно від народницької критики козацької верхівки, хоча й перестав оцінювати її суто негативно, як це робив, зокрема, Олександр Лазаревський, один із чільних українських істориків народницької школи. Переоцінка цінностей в напрямі реабілітації української еліти випала на долю нового покоління науковців, чия творчість на початку XX ст. сформувала так званий національно-державницький напрям української історичної думки.
Як слушно зазначав Степан Величенко, державницька концепція української історії стала не так наслідком еволюції української науки, як результатом впливу на неї нової політичної ідеології, пов’язаної з перспективою утворення незалежної, самостійної української держави130. Проблематика Хмельниччини та Переяславської угоди посіла важливе місце в українській історіографії початку XX ст.131і стала ще актуальнішою з початком Першої світової війни та розвалом імперій Романових і Габсбурґів.
* * *
Світова війна загострила національні та геополітичні проблеми європейських народів, зокрема й тих, які тривалий час вважали бездержавними. Українське національне питання набуло особливої політичної гостроти у зв’язку з намаганням ворожих сторін використати його у власних інтересах та спробами Росії анексувати Галичину на завершення програми «збирання руських земель». Піднесення українського національного самоусвідомлення серед тих, хто раніше не замислювався над власного ідентичністю, ще більше зактуалізувало проблему українсько-російських стосунків, розв’язану, здавалося, раз і назавжди в давно минулі часи.
Національно-державницьку схему на початку XX ст. активно розробляли західноукраїнські історики. Один із перших оглядів українського історичного процесу з національно-державницької точки зору дав галичанин Лонгин Цегельський у книжці «Русь-Україната Московщина-Росія», що побачила світ трьома виданнями впродовж 1901-1917 рр.132. Її витримано в полемічно загостреному тоні. Патос праці Цегельського скеровано на обґрунтування двох взаємопов’язаних тез: про етнічну, історичну та культурну відмінність українців і росіян і про те, що «вся історія українського народу - це або історія української держави, або історія змагань до відбудування цієї держави»133.
На думку автора, в Переяславі 1654 року відбулося не приєднання України до Росії, а союз між двома самостійними державами, до якого Україну змусили обставини, але який не суперечив її державному статусові. Проте спілка з Москвою для України обернулася більшим лихом, ніж свого часу унія з Польщею134. Тому вже через два роки після Переяславської угоди Хмельницький мусив відмежовуватися від Росії та шукати шведської допомоги.
Національно-державницька схема на початку XX ст. лягла в основу популярного нарису історії України, який написав Вячеслав Будзиновський135, праць Степана Томашівсько-го136та Мирона Кордуби137. Останній, приміром, заперечив тези Антоновича про бездержавність українців, його критику Богдана Хмельницького та загальну оцінку Переяславської угоди. Кордуба зазначив, що не «канцелярське крутійство», а реальне співвідношення сил є вирішальним чинником у міжнародних відносинах і що за тих конкретних історичних обставин, у яких опинилася Україна, жодна угода, навіть ретельно підготована, не могла б їй зарадити138.
Крах Російської імперії порушував цілком конкретні правові проблеми щодо її спадщини та спадкоємців. Як писав Грушевський: «Останні події - революція й визволення України, упадок Романових і старого правління - руба поставили питання про юридичний, правно-державний характер відносин України до Росії - з тим і про їх початок, себто об’єднання України з Москвою за Богдана Хмельницького. Те, що досі звичайно було питанням науковим, історико-юридичним, часом політичним, але рідко виходило за тісні круги спеціялістів, тепер вийшло на широке всенародне видовище»139.
Доба української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. значною мірою стимулювала подальший розвиток державницького напряму української історичної думки в його різноманітних варіяціях. Можливо, «переяславська» тема й справді не відбилася широко в тогочасних документах політичних сил України, як зауважив Іван Лисяк-Рудницький140, але загал відчував до неї неабияку цікавість. У цьому можна впевнитися, аналізуючи бібліографію історичних видань, що побачили світ в Україні впродовж 1917— 1920 рр.141. Історія козацької держави, Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, українсько-російські стосунки та, зокрема, Переяславська рада займають у ній помітне місце. Не випадково саме на основі цієї тематики було побудовано найвпливовішу для свого часу державницьку концепцію Вячеслава Липинського142.
Угоду 1654 року історик висвітлював у контексті історії Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та українсько-російських стосунків середини XVII ст.143. Оригінальність поглядів Липинського на це питання зумовило головно нове бачення подій з перенесенням основного акценту з національно-етнічної парадигми української минувшини на державницько-національну.
Липинський, не зв'язаний умовностями академічного середовища, остаточно розривав ідейні зв'язки з народницько-еґалітаристськими концепціями своїх попередників та сучасників. Мовби повертаючись до елітарної, аристократично-монархічної інтерпретації українсько-російських відносин часів Виговського та Мазепи, він переосмислював їх під безпосереднім впливом подій українського суспільно-політичного життя 1918 рокуй позицій ідеолога нової гетьманської дер-жавности, який сповідував думку про провідну роль соціяль-ної еліти у громадському житті.
Липинський відродив культ Богдана Хмельницького як геніяльного політика та державного діяча, але не в козацькому, а в аристократично-державницькому потрактуванні. Історик уважав, що гетьман від початку планував створити незалежну самостійну українську державу, маючи далекосяжну політичну програму та реалізуючи її за допомоги освіченої української шляхти.
З погляду державного будівництва Липинський поділив добу Хмельниччини на два етапи - автономії та узалежнення, вододілом між якими вважав Переяславську угоду144. На його думку, Хмельницький попервах мусив боротися не лише із зовнішнім ворогом - Польщею, а й з внутрішнім - неосвіченою та руйнівною стихією степової козаччини, а також автономістськими традиціями шляхти, вихованої в Речі Посполитій. Лише відчувши, що його влада достатньо зміцніла, гетьман зважився на союз із Росією145.
Отже, Липинський одним із перших українських істориків заперечив поширену в історіографії думку, що Богдана Хмельницького змусили до російського протекторату негаразди у війні та зовнішній політиці, а також тиск голоти. В інтерпретації науковця це був вияв сили, а не слабкости, гетьманів політичний успіх, а не поразка.
Що для Богдана Хмельницького угода 1654 року була тактичним союзом, спрямованим насамперед на забезпечення військової допомоги під виглядом протекторату146, писали й деякі інші дослідники. Проте, на відміну від них, Липинський побачив у цьому союзі глибший контекст, ніж сукупність військових і політичних обставин. Для гетьмана це була найоптимальніша форма розриву з Польщею та леґітимізації козацької влади у формі, прийнятній для міжнародної спільноти147.
На противагу своїм попередникам Липинський уважав, що основні пункти угоди сформульовано цілком ясно148. Слідом за російським правознавцем Сєрґеєвічем він потрактовував її, на думку Грушевського, як персональну унію, котра втратила чинність з падінням династії Романових149. Такий підхід мусив виглядати особливо переконливо в очах дворянства, котре в нових політичних реаліях української революції все ще керувалося колишніми становими поняттями та категоріями.
Подібно до своїх попередників, Липинський підкреслював, що Україна та Росія розглядали Переяславську угоду з діяметрально протилежних точок зору і конфлікт між ними був неуникненним150. Простежуючи наростання напруги у двосторонніх узаєминах, зокрема в перебігу боротьби за «третю Русь» - Білу, історик гостро критикував політику Росії щодо України.
Липинський уперше в українській історіографії спробував перевести проблему угоди 1654 року з науково-позитивістської площини («як воно було насправді») в історіографічну, запровадивши поняття «переяславської легенди» - комплексу історичних мітів, що остаточно склалися після «полтавського погрому»151. Відтак він спрямував вістря критики проти концепції возз’єднання Русі, котру успішно використовувала Росія у власній політиці. Щоправда, Липинський був непослідовним, коли проголошував потребу відокремити переяславську угоду від переяславської легенди, бо уважав, що поставив крапку в цьому питанні.
Проте годі заперечувати, що в історіографії Переяславської угоди Липинський здійснив своєрідний інтелектуальний переворот. Уперше в українській національній історіографії він переосмислив цю подію таким чином, що з тріюмфу православ’я, самодержавства та «загальноросійської» народносте, з поразки українських народних мас і капітуляції самостійницьких змагань соціяльної еліти вона перетворилася на видатний здобуток програми побудови сконсолідованого суспільства та незалежної української держави, її проміжний етап.
Липинський зумів наповнити політичну державницько-національну концепцію історіографічним змістом настільки, що вона стала переконливою для професійних істориків, принаймні молодшої генерації. Під вплив його ідей потрапив один із найавторитетніших українських істориків, Дмитро Дорошенко152, який посприяв їх подальшій популяризації та утвердженню за межами Радянської України. Державницька концепція українського історичного процесу стала основою наукової творчости західноукраїнських учених, з-поміж яких особливо вирізняється Іван Крип’якевич. У зв’язку з розвитком державницької школи української історіографії оформилося в окремий науковий напрям вивчення юридичної природи українсько-російських відносин після 1654 року: до цієї проблеми зверталися Ростислав Лащенко, Лев Окиншевич, Андрій Яковлів, Микола Петровський, Василь Гарасимчук та інші науковці153.
* * *
Поряд із державницько-національною концепцією Переяславської угоди в українській історіографії початку XX ст. виникла ще одна спроба новаторської інтерпретації цієї події, пов'язана з іншою впливовою течією суспільно-політичного життя - марксизмом — і так само зумовлена політичними причинами, передусім встановленням влади комуністів на основній території колишньої Російської імперії разом із наддніпрянськими землями України.
Нову, модерну марксистську історіографію насаджували й поширювали шляхом адміністративно-політичного тиску партійних комуністичних і державних структур154. Проте в 1920-ті роки вона ще не встигла стати тотальною, «єдино правильною» та співіснувала з немарксистськими течіями й академічними школами в історіографії, не розриваючи остаточно із завданнями національного будівництва155. Марксистська історіографія негативно ставилася до Російської імперії, розглядаючи історію неросійських народів, що перебували в її складі, в категоріях колоніяльної залежности.
Провідний український історик-марксист Матвій Явор-ський156присвятив Переяславській угоді спеціяльний параграф у своєму «Нарисі історії України»157, який витримав кілька видань упродовж 1920-х років. Базовими елементами в інтерпретації науковця стали народницькі постулати, поєднані з марксистськими тезами про класові інтереси та соціяльні революції, а також поняттями «реальної політики».
Яворський тлумачив війну під проводом Хмельницького як українську дворянську революцію, спрямовану проти польського феодально-маґнатського ладу. Він наголошував, що поняття політичної незалежности України на той час мало не національний, а становий зміст. Козацька верхівка, захопивши владу, прагнула втримати її в боротьбі з Польщею та власним народом. Задля цього вона й звернулася в пошуках союзника до Москви. Для Росії ж Переяславська угода стала містком до окупації України перед загрозою її коаліції зі Швецією.
На думку історика, угода 1654 року була передусім класовим союзом реєстрового козацтва з російським дворянством. Вона мала юридичний характер реальної унії, в результаті якої гетьман ставав підданцем царя158. Автор гостро скритикував продажну козацьку старшину, котра забезпечувала власні егоїстичні інтереси ціною холопства перед російським урядом і шукала його підтримки задля закріпачення селянства. Проте розбіжність політичних інтересів союзників, брутальна поведінка російського уряду на Україні стали загрожувати інтересам козацької верхівки більше, ніж до того політика польських феодалів.
Яворський сформулював марксистське розуміння особистости Богдана Хмельницького як діяча, який не творить історію, а лише відображує об’єктивні історичні тенденції та класові інтереси. Його історична роль закінчилася з Переяславською радою, бо «ламати вже нічого було», а революційний запал попередніх років заступила рутина159.
Назагал у цієї концепції Переяславської ради було чимало спільного з українською народницькою історичною думкою, яка не залишала місця для культу Хмельницького, вороже ставилася до козацької еліти, але водночас гостро засуджувала російський імперіялізм з історичної перспективи подальшого перебування України в складі Росії. Не дурно ж бо Яворський солідаризувався з історичною концепцією Михайла Грушевського.
Російські марксисти також не змогли подолати потужне силове поле націоналізму і далі культивували українську історію як частину «загальноросійського» історичного процесу. Головний російський історик-марксист Михаїл Покровський160, піддаючи ревізії академічну російську історіографію імперської доби, побіжно звернувся до української тематики в узагальнювальних працях з історії Росії. У висвітленні Хмельниччини він поєднав елементи російської народницької традиції з окремими тезами свого вчителя Ключевського, переосмисливши їх у дусі економічного матеріялізму, класової боротьби селянства та революції «козацької буржуазії» проти польського феодалізму.
Автор, цілком у дусі російської історіографії XIX ст., розглядав Богдана Хмельницького в одному ряді зі Степаном Разіним і бачив у козаків «Західної Русі» лише окремі відмінності від донського козацтва: вони були культурнішими і мали власну інтелігенцію серед православного духовенства161.
Покровський чітко розрізняв інтереси повсталого українського селянства та козацької верхівки. Остання, на його думку, вже в 1649 році розірвала союз із голотою та захопила владу в Україні, взоруючись на абсолютистську монархію як соціяльний та політичний ідеал. Щодо Росії, то вона лише спритно скористалася з ситуації, щоб узяти Україну під свій контроль.
Гетьман Богдан Хмельницький, на думку історика, до кінця життя вагався у виборі між Росією та Швецією, будучи щодо цього попередником Мазепи. Проте політичні обставини змусили його до союзу з Москвою162. Відтак «експансивні українці, погаласувавши та наговоривши значно більше від своїх великоросійських співбратів, закінчили тим же, чим і вони: в 1654 році стали “під високу руку” тієї ж династії, що сиділа на московському престолі вже з 1613 року»163.
Перефарбовуючи українську історію в «кольори пролетарської революції», науковець, проте, ухилився від відповіді на запитання, з яким звернувся до нього один із чільних представників української радянської історіографії 1920-х років Дмитро Багалій: чи визнає російський історик-марксист окремішність української історії та як ставиться до її схеми, яку запропонував Грушевський?164Під цим оглядом інтерпретація угоди 1654 року у книжці Покровського видається не такою радикальною чи новаторською, як його критика російського самодержавства та немарксистських авторів.
Коли в СРСРпочалося поступове згортання марксистського експерименту й наростання ізоляціоністських тенденцій у внутрішній політиці, уряд знайшов собі ідейний ґрунт у старих, випробуваних і добре зрозумілих сучасникам національно-державницьких традиціях російської імперської доби. Тим більше, що ці традиції продовжували культивуватися в колах російської еміграції165, яка, за дивним збігом обставин, саме наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років почала активно звертатися до історії українсько-російських стосунків та Переяславської угоди166.
Поступову методологічну трансформацію радянської історіографії під впливом великодержавницько-імперських концептів XIX ст. у загальному вже з’ясовано167. Серед характерних рис цього процесу були формування «образу ворога» в особі Польщі, а згодом Німеччини та всього Заходу, культивування панславістських ідей і настроїв, виправдання зовнішньої експансії, гіперболізація російської національно-історичної самобутности в дусі релігійно-державницьких постулатів епохи імператора Николая І, звеличення культурних здобутків імперської доби тощо.
Перехід до «нової старої» моделі історичного бачення в СРСРбуло здійснено впродовж 30-50-х років, відтак її лише коригували та деталізували. Україна в цьому процесі повертала собі образ «Малоросії», що його виробили російські й українські автори першої половини XIX ст. Російський націоналізм натомість розчинявся, як і раніше, в імперському. Таким чином модерний націоналізм знову поступався місцем ранньомодерному, «русько-слов’янському».
Унаслідок цього Переяславська угода знову перетворювалася на ключову подію української історії, знаменуючи собою її повернення до «загальноросійського» річища. Не соціяльні, не класові, а саме національно-імперські поняття й категорії знову ставали основними в інтерпретації подій 1654 року, яка фактично заперечувала модерну національну українську ідентичність. З цього погляду «воскресіння старорежимного міту під комуністичним правлінням» не було несподіваним, як про це писав Іван Лисяк-Рудницький168.
Ревізія марксистської концепції історії українсько-російських стосунків у дусі імперсько-радянської, «русько-слов'янської» ідентичности тривала близько двох десятиріч. Ідейну еволюцію радянської історіографії проблеми в 30-50-х роках характеризувала послідовна зміна концепцій: від формули «абсолюїного зла» у 20-ті роки до «меншого зла» у 30-ті й «абсолютного добра» в 40-ві - на початку 50-х169. Ці метаморфози втілено в численних загальних і спеціяльних працях, які гарячково створювали, редагували та перевидавали слідом за новими віражами державної політики170. Провідну роль у цих процесах у 1930-ті - 1940-ві роки відігравав відомий український історик Микола Петровський171.
Своє логічне завершення радянська концепція Переяславської угоди здобула у двотомній «Історії Української PCP» 1953 року, що її підготували працівники Інституту історії АН УРСРза редакції Олександра Касименка172. Фактично в цьому питанні нова радянська синтеза історії України, за Величенковими словами, відбивала позицію не української, а російської історіографії173.
У відповідному розділі, що його написав Іван Бойко, скрізь, де треба й де не треба, вживано термін «возз’єднання України з Росією», використовувано сталінську тезу про росіян як «старших братів» українців174, застосовувано концепцію «збирання руських земель» і православного панславізму, в якій містичний «голос крові» виявився сильнішим за будь-які політичні та класові рамки.
В опису подій Переяславської ради помітний вплив офіційної пропаганди часів Другої світової війни. Зокрема, шлях російського посольства Бутурліна до Переяслава описано в дусі переможної ходи Червоної Армії в 1943-1945 pp.: від самого кордону російських дипломатів «щиро й радісно» вітає український народ175. У такому самому тріюмфальному тоні зображено присягу українського населення російському монархові: вона одностайна та безконфліктна, і лише далі коротко згадано про «магнатсько-шляхетську верхівку», яка опиралася всенародному волевияву. Годі шукати в «Історії» бодай натяк на колоніяльну політику царизму у XVIII ст. - її тут інтерпретовано в контексті прогресивного реформування Російської держави.
Бойкове твердження, що «возз’єднання» не означало злиття українського народу з російським і ліквідації української народности176, виглядало непереконливим - адже поряд із ним, уперше в офіційному курсі історії України, наведено вислів Бєлінського про те, що, злившись навіки з однокровним російським народом, українці відкрили собі шлях до цивілізації177. Решта вислову, що містила заперечення української нації та її історії, залишилася «за кадром», але її можна було легко знайти у відповідному томі повного зібрання творів автора, яке побачило світ у першій половині 1950-х років.
Еволюцію радянської історичної думки в розумінні українського питання - точніше, її повернення до імперської спадщини домодерного періоду - якнайкраще ілюструє іконографія канонічних текстів. Так, у виданнях з історії України кінця 1930 - початку 1940-х років Переяславську раду зображує чорно-білий малюнок, у центрі якого несхожий на себе Богдан Хмельницький під бунчуком просто неба тримає булаву перед купкою настовбурчених російських бояр у східних шубах і шапках, а навколо стоять нечисленні представники «народу» з виразом напруженого чекання на обличчях. Під малюнком - скромний підпис: «Рада в Переяславі 8 січня 1654 p.». Натомість в «Історії Української PCP» 1953 року бачимо розкішну кольорову вклейку з репродукцією велетенського полотна Михайла Хмелька «Навіки з Москвою навіки з російським народом (Переяславська рада 8 січня 1654 р.)». На картині Богдан Хмельницький із російськими боярами й духовенством, стоячи на вкритому килимами помості під балдахіном, оголошують народові добру звістку про його остаточне визволення та світле майбутнє. Декоративна пишнота картини немовби підкреслює тріюмф нової радянської еліти, кульмінацію її влади, поєднуючи мотиви релігійно-державницького месіянства з ентузіязмом першотравневої демонстрації на Красній площі. Це й справді був апотеоз телеологічного підходу до української історії, її щасливе завершення в «загальноросійському» просторі.
Своє остаточне втілення нове бачення Переяславської угоди 1654 року здобуло в «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 pp.)», схвалених ЦК КПРС 1954 року178. Українську історіографію в СРСР, представники якої разом з російськими радянськими авторами брали участь у створенні цього документа, перевели на рейки самозаперечення. Відтоді публікації про угоду могли містити новий фактичний матеріял, але концептуально були подібними одна на одну, як краплі води179.
Утім, не всі українські радянські історики перетворилися на співців неоімперського націоналізму180. Неартикульованими критеріями професіоналізму серед них залишалися позитивістські постулати, що передбачали широке знайомство зі спеціяльною літературою та джерелами у вивченні тієї або тієї проблеми, а надто віддаленої від сучасности.
Частина дослідників, передусім ті, що вивчали дорадянську добу, маючи доступ до дореволюційної літератури з її ідейним різноголоссям та зберігаючи певні національні сентименти, знаходили альтернативу офіційному історичному наративові в радянській історіографії 1920-х років. Цікавим потвердженням цього можна вважати відродження за доби короткочасної політичної «відлиги» 1960-х років неомарксистської концепції Переяславської угоди 1920-х років у спеціяльній роботі Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», опублікованій на Заході на початку 1970-х років181.
Автор оголосив «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією» ідейним спадком сталінської епохи, що спотворює українську історію, суперечить марксистсько-ленінському вченню в національному питанні та засвідчує наявність російського великодержавного шовінізму в радянській історіографії. Офіційній схемі української історії Брайчевський протиставив положення, базовані на класових і національних постулатах марксистської історіографії часів українізації, збагативши їх оригінальними спостереженнями та висновками. Це був виклик системі, побудований на характерному для радянських «шістдесятників» та західних лівих протиставленні Леніна Сталінові.
Брайчевський назвав термін «возз’єднання» абсурдом на тій підставі, що українці та росіяни були різними народами, які належали до різних держав. Автори «Тез...», на його думку, відійшли від марксистських критеріїв в оцінці українського історичного процесу, підмінивши класові характеристики русоцентричними.
Зі свого боку, Брайчевський зобразив українське суспільство як буржуазне, з переважно вільним населенням, в якому прогресивні соціяльно-економічні зміни створили умови для виникнення української нації. Тим самим історик відродив марксистське розуміння причин і характеру визвольної війни в дусі конфлікту буржуазного суспільства з феодальним.
Брайчевський кваліфікував Переяславську угоду як союз правлячих класів обох держав, спрямований проти підвладних їм трудящих мас. На його думку, це була змова козацької старшини з російським царизмом, покликана законсервувати архаїчні феодальні порядки. Унаслідок цього молоду українську буржуазію знищив відсталий російський феодалізм.
Брайчевський заперечив тезу про цивілізаторську місію Росії в Україні, повторивши гострі інвективи своїх попередників на адресу російського уряду та наслідків його колоніяльної політики. На думку науковця, Москва від початку національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького зайняла щодо неї ворожу позицію, але не могла допомогти польській шляхті через соціяльні заворушення в самій Росії. Автономію Гетьманату російська сторона розглядала як тимчасовий захід, аж поки Андрусівський мир 1667 року не анулював Переяславської угоди.
Оцінку історичної ролі гетьмана також було витримано у традиціях народницько-марксистської історіографії. На думку Брайчевського, Хмельницький очолив буржуазну революцію, але, бувши типовим репрезентантом свого класу, не зміг піднятися над власним феодальним світоглядом. Первісно він не збирався розривати відносини з Польщею. Гетьман не розумів і не контролював суспільних сил, на чолі яких опинився, тож було б абсурдом робити з нього народного героя чи вважати, що він від початку прагнув «возз’єднання» України з Росією.
Концепція Брайчевського стала запереченням офіційного радянського неоімперського наративу та спробою деконструювати міт про возз’єднання з позицій модерної національної та марксистської парадигм української історії за допомоги класової методології182. Ця концепція виглядала набагато досконалішою, ніж перші незрілі спроби Яворського та особливо Покровського, проте не мала помітного впливу на тогочасну українську історіографію.
За межами СРСРукраїнська діяспора далі культивувала традиції національно-державницької історіографії. Вони дістали друге життя завдяки новій хвилі української еміграції часів Другої світової війни, чи не найбільшим представником якої був Олександр Оглоблин183. У своїх працях еміграційного періоду про Переяславську угоду184науковець повторив традиційні для національно-державницької історіографії оцінки цієї події як військово-політичного союзу, який Україна уклала з тактичною метою, а Росія брутально зламала. Проте, на думку дослідника, «Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою», а «залишилася назавжди найбільшим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенної України»185.
Більшість публікацій про різні аспекти угоди 1654 року, що побачили світ на Заході по війні, належали представникам української діяспори. Деякі з цих праць були науковими розвідками, що стосувалися, зокрема, традиційних для першої половини XX ст. проблем правового та міжнародного характеру угоди186. Інші містили загальні оцінки події з перспективи подальшої долі України і засуджували чи виправдовували крок Богдана Хмельницького187.
Спільним для цих публікацій було те, що вони так чи інакше заперечували новітню радянську концепцію Переяславської угоди й, отже, відбивали напружену ідеологічну боротьбу, в якій розчинялися або й затушковувалися суперечності й прорахунки української сторони й увага концентрувалася на конфліктних аспектах події188. Історики-еміґранти заперечували епохальний характер і масове схвалення українцями угоди з Росією, наполягали на рівності союзників і підкреслювали трагічні наслідки союзу для України.
Значення більшости цих публікацій полягало в самому факті існування альтернативної інтерпретації подій на тлі панування російських імперських схем у радянській історіографії та серед російської діяспори на Заході. Це була радше битва за західну громадську думку, в якій українці тривалий час відчутно поступалися росіянам своїм впливом, але яка забезпечила тяглість розвитку національно-державницької історичної думки.
Нове покоління українських істориків на Заході, яке ввійшло до науки в 1970- 1980-х роках, уже не відчувало зацікавлення історією Переяславської угоди як самостійною дослідницькою проблемою, властивого їхнім попередникам. Ідейні бої за «правильну» інтерпретацію події заступило вивчення її історіографічного та національного контексту, наслідком чого стала поява 1982 року з передмовою Івана Лисяка-Рудницького першої монографії на цю тему, яку написав Іван Басараб. Цей напрям дослідження угоди розвинеться пізніше в пострадянській Україні.
* * *
Лисякове передбачення, що переяславський міт іще довго зберігатиме своє не лише наукове, а й політичне значення, блискуче потвердилося в Україні вже наприкінці XX ст., з початком ґорбачовської «перебудови»189. Українська радянська історіографія, перебуваючи майже під цілковитим контролем партійних і державних інстанцій, певний час зберігала інерцію на тлі стрімких змін в історичній свідомості суспільства. Поступово, однак, навіть у публікаціях офіційних істориків почали дедалі частіше лунати ревізіоністські нотки.
Перші, несміливі спроби заперечити офіційний канон базувалися, за слушним зауваженням Сергія Плохія, на класовій методології190. Інакше й бути не могло, адже процес пошуку нової парадигми історії України ініціювало партійне керівництво й відбувався він в академічному середовищі, ретельно профільтрованому за попередні десятиріччя. Не дивно, що переоцінка цінностей розпочалася в центрі, серед наближених до партійного істеблішменту авторів і поступово охопила весь тематичний спектр української історії.
Серед важливих для суспільно-політичної свідомости тем епохи контрольованої перебудови опинилася й Переяславська угода. Її значення зумовлювали зміни в політичному статусі України і пов’язана з цим чергова ревізія українсько-російських стосунків. До того ж угода 1654 року як наукова проблема привертала додаткову увагу у зв’язку з активізацією досліджень історії українського козацтва і війни під проводом Богдана Хмельницького, котрі стали базою для «націоналізації» колективної історичної пам’яті191. «Тези до 300-річ-чя возз’єднання України з Росією» стали для багатьох українських істориків тим Берлінським муром, який належало зламати, заки переходити до нового будівництва.
Демонтаж переяславської леґенди в радянській редакції 1954 року охопив короткий, але бурхливий період кінця 80-х - першої половини 90-х років XX ст. Важливу роль у цьому відіграла ліквідація ідейної монополії КПРС на прочитання історії та повернення до наукового обігу вилучених раніше праць і концепцій.
Поряд із творами півзабутих представників дорадянської української та російської історіографії та засвоєнням їхньої спадщини192, читач дістав змогу познайомитися з працями ді-яспорян (переважно старшого покоління) і дисидентів радянських часів, що зберігалися у так званих «спецхранах», і навіть перекладами праць сучасних західних дослідників, з-поміж яких найбільше поширення дістала синтеза Ореста Субтельного193.
На тлі огрому історіографічних публікацій відносно скромними виявилися здобутки археографів і джерелознавців - попри те, що багатьох сучасників не покидали наївні в своїй основі сподівання видобути нарешті з архівного «Великого льоху» «правдиву» історію України. Навіть спроб розшукати втрачені оригінали так званих переяславсько-московських документів 1654 року, здається, в цей час не було, як не рахувати курйозного подарунка Боріса Єльцина Леонідові Кравчуку в 1990 році у вигляді «справжнього» тексту березневих статтей, який виявився копією давно відомого. Одним із небагатьох винятків можна вважати архівні пошуки Юрія Мицика, котрі дали змогу з’ясувати імена редакторів та справників, які працювали над текстами статтей у Москві, а також розширити уявлення про міжнародний резонанс Переяславської ради194.
Паралельно з історіографічними й археографічними студіями українські історики почали ревізію головних моментів офіційної радянської концепції Переяславської угоди, війни під проводом Богдана Хмельницького та українсько-російських стосунків. Висловлювання фахівців на ці теми відбивали дедалі ширшу амплітуду думок у професійному середовищі.
Наприклад, Станіслав Кульчицький, популяризуючи книжку Ореста Субтельного в 1991 році, заявляв, що виникнення самостійної української держави в часи Хмельницького було неможливим, тож альтернативи приєднанню України до Росії не існувало - тези, як з’ясувалося трохи згодом, непопулярні в українському суспільстві195. У статті Валерія Смолія й Олексія Гуржія, що з’явилася в офіційному «Українському історичному журналі» 1990 року, йшлося про «об’єднання» України з Росією, але було обережно взято під сумнів всенародне схвалення цієї події та підкреслено її правовий характер196. Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман від перших контактів з російським урядом дбав про приєднання України до Росії, а також висловив незгоду з офіційною періодизацією визвольної війни й потрактуванням Переяславської ради як її кульмінації, зауваживши, що селянська війна в Україні тривала й після 1654 року197. Василь Ульяновський наголосив ідеологічний складник переяславської легенди198.
Набагато відвертішими у своїх оцінках виявилися автори, не зв’язані обмеженнями академічного офіціозу. Володимир Сергійчук гадав, що «ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано»199. Письменники та журналісти реанімували тезу початку XX ст. про те, що Переяславська угода започаткувала колоніяльний статус України у складі Росії200. Після проголошення Україною незалежности до них долучилися й академічні історики201.
Показово, що в українських громадських і політичних колах унезалежнення України викликало прямі асоціяції з
Переяславською радою 1654 року. Влітку 1992 року група активістів на чолі з впливовим тоді Вячеславом Чорново-лом навіть інсценувала в Переяславі-Хмельницькому нову козацьку раду, на якій вбрані в середньовічні строї немолоді вже люди голосно зрікалися зобов’язань перед російським монархом, останнього з яких давно не було на світі. У переоцінці історичного значення Переяславської угоди на початку 1990-х років помітну роль відіграли публікації Олени Апанович, представниці старшого покоління українських істориків, для якого ця проблема мала принципове значення і яке в такий спосіб зводило остаточні порахунки з «Тезами про 300-річчя...»202. Авторка докладно зупинилася на питаннях про передумови Переяславської ради, її перебіг і процедуру, державно-політичний характер і юридичну природу угоди, яку вважала номінальним протекторатом.
За стилістикою, емоційною напругою і концептуальністю праці Апанович можна вважати квінтесенцією національно-державницької історичної думки другої половини XX ст. з властивим для неї протиставленням України і Росії та позовом останньої до «суду історії», запереченням епохального значення Переяславської ради, сумнівами в достовірності російських джерел, переконаністю у власній об’єктивності тощо. Водночас науковець, здається, остаточно відмовилася від використання народницьких і марксистських підходів до проблеми. У її публікаціях майже немає й критики дій українського козацького проводу, як не рахувати докору Богданові Хмельницькому за його «фатальну помилку» щодо Росії.
Поряд із руйнуванням старої радянської концепції визвольної війни і Переяславської угоди українські історики поставили завдання створити їхню нову історіографічну парадигму. Важливу роль у цьому процесі відіграли праці, присвячені пошукам нового поняттєвого апарату, періодизації та визначенню характеру визвольної війни203, історії українського козацтва204^ та козацької державносте205, а також її персоніфікованому втіленню - Богдану Хмельницькому206.
Кампанія навколо Богдана Хмельницького вкотре продемонструвала виняткову амбівалентність образу гетьмана у свідомості суспільства, властиву йому ще за життя. Українська історіографія 1990-х років пішла шляхом ґлорифікації Хмельницького як будівника нової держави, ідеального політика та полководця, змушуючи замислитися над глибоко вкоріненими патерналістськими комплексами пострадянського суспільства207. Культ гетьмана, офіційно канонізованого за імперських і радянських часів, в українській пострадянській історіографії відроджувала нова біографія Хмельницького208. Проти чергової ідеалізації хитромудрого козацького чільника виступили тоді лише поодинокі автори209.
Нова концепція історії війни під проводом Хмельниччини, в якій елементи радянської історіографії 1920-х і 1960-х років поєдналися з постулатами державницької школи української історіографії, лягла в основу багатьох публікацій Валерія Смолія та Валерія Степанкова з історії України XVII-XVIII ст. Головну увагу науковці зосереджували на проблемах розбудови козацької державности, тож репрезентований ними напрям історичної думки можна назвати державницько-національним, надто з урахуванням офіційного статусу одного з авторів і очолюваної ним установи.
Смолій і Степанков інтерпретували Хмельниччину як українську національну революцію, що мала на меті створити державність і возз’єднати всі українські землі. Переяславська угода, з погляду авторів, була вимушеним військово-політичним союзом конфедеративного типу, укладеним двома державами з різною метою; він виявився недовговічним, але легітимізував козацьку державність і тому став дипломатичним успіхом української сторони210.
З незначними відмінностями «державницько-соборницька» концепція Переяславської угоди стала загальноприйнятою в українській історіографії й утвердилася у працях навчального, популярного й дослідницького характеру211. Особливо плідно розробляють в останні роки тематику міжнародних відносин212і українсько-російських стосунків213, представлену, зокрема, в публікаціях Віктора Горобця.
Парадоксальним, на думку Сергія Плохія, виглядає той факт, що ні в Україні, ані в Росії сьогодні не привертає уваги проблема юридичного характеру угоди, що викликала жваві дискусії на початку XX ст.214. Щоправда, зважаючи на істотні розбіжності й плутанину у визначенні правової основи українсько-російських узаємин середини XVII ст. (конфедерація, васалітет, протекторат, підданство тощо), деякі історики взагалі відмовляють цій проблемі в дослідницькій актуальності, вважаючи її схоластичною.
Поряд із державницько-національним напрямом інтерпретації угоди 1654 року, що його репрезентують здебільшого науковці академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, представлена, зокрема, у працях Юрія Мицика215та деяких інших авторів, пов’язаних не лише з державними інституціями, а й з громадськими національними організаціями й творчою інтелігенцією. Автори цих праць наголошують переважно національні, а не соціяльні аспекти війни під проводом Богдана Хмельницького.
Нарешті, ще одним помітним напрямом сучасної української історіографії можна вважати модерний (термін умовний), представники якого намагаються відійти від традиційних уявлень про державу та націю в епоху Богдана Хмельницького, перенести акценти на соціокультурні чинники й контекст проблеми, а також деконструювати поширені в українській історіографії міти й стереотипи.
Одна з найяскравіших репрезентанток цього напряму, Наталя Яковенко, неодноразово висловлювала своє критичне ставлення до праць істориків державницько-національного напряму, вказуючи на їхню методологічну спорідненість з радянською історіографією216. У власній синтезі української історії домодерної доби вона наголошує, зокрема, визначальну роль православного духовенства в московській орієнтації Хмельницького - теза, котру підтримує також Сергій Плохій217. Яковенко схильна думати, що не гетьман вправно використав духовенство у своїй політиці, а, навпаки, воно скерувало гетьманську активність у бажаному для себе напрямі. Відтак Хмельницький переорієнтувався з доктрини вільного та рівноправного входження Русі до Польщі, котру сповідувала українська шляхта, на ідею історичної, релігійної та політичної єдности з Росією218.
Оцінюючи сучасну історіографічну ситуацію проблеми Переяславської угоди в Україні, треба згадати й про те, що за межами професійної літератури, в певних політичних і громадських колах далі існує її панросійська (східнослов’янська) інтерпретація в імперському та радянському варіянтах. Її головними речниками є передусім не професійні історики (один із винятків - академік Петро Толочко), а громадські діячі, політики ліво-націоналістичного напряму, а також чимало шкільних учителів історії, яких у радянські часи традиційно вважали резервом місцевого партійно-ідеологічного активу.
З-поміж політичних партій і рухів концепцію, сформульовану в «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією» 1954 року, найактивніше підтримують Комуністична партія України і такі політики, як Наталя Вітренко, Володимир Гриньов та їхні однодумці. Немає сумніву, що на аналогічних позиціях стоїть Російська православна церква та інші політичні сили, що виступають проти ідеї української незалежної держави.
Переяславська рада й Богдан Хмельницький залишаються для них емблемами українсько-російської єдности, що їх вони широко використовують у суспільно-політичній діяльності, протиставляючи новим, національно-державницьким символам української історії. На цьому тлі промовистим виглядає ажіотаж, зорганізований 1994 року навколо 340-ї річниці Переяславської ради й 400-х роковин народження Богдана Хмельницького, що збіглися зі змінами найвищого політичного керівництва України та пробудили надії радянських і «русько-слов’янських» націоналістів у Росії та в Україні на реставрацію спільної державности в тій чи тій формі.
Новий голова кримської автономії Юрій Мєшков, ледве ставши до влади, розпочав святкувати річницю Переяславської ради, не замислюючись над тим, як на це зреагують кримські татари. «Русское движение Украины» звернулося до президента Леоніда Кучми з проханням оголосити 8 січня святом українсько-російського єднання219, а в шахтарському Донбасі на короткий час навіть виникла громадська організація «Народний рух імені Богдана Хмельницького», що закликала всі народи колишнього СРСРдо об’єднання220. На жаль, невідомо, якою була реакція країн Прибалтики, Кавказу та Центральної Азії на цей заклик.
У Донецьку й Москві відбулися наукові конференції, присвячені 340-річчю Переяславської ради221, а в Тернополі, Києві, Збаражі, Харкові, Рівному й Дніпропетровську - конференції до 400-ліття від дня народження Богдана Хмельницького. Попри тиск окремих чиновників регіонального рівня, громадських активістів і організацій відповідного характеру більшість цих заходів було витримано в дусі національно-державницької парадигми. Поза сумнівом, провідну роль у цьому відіграла позиція політичного керівництва в центрі.
Відтоді «привид Переяслава», за влучним висловом Сергія Плохія, став дедалі частіше з’являтися українському суспільству, надто після підписання українсько-російського
Договору про дружбу та співробітництво в 1997 році та чергового, «некруглого» ювілею Переяславської ради, на який відгукнулися українські медії в 1999 році222. Указ Президента України від 13 березня 2003 р. «Про відзначення 350-річ-чя Переяславської козацької ради 1654 року» викликав бурхливу реакцію багатьох українських істориків, громадських організацій і наукових установ в Україні та поза нею. Спроби заперечити політичний характер цієї події, перевести її обговорення в суто академічне річище й обмежити рамками конструктивного діялогу українських і російських фахівців223не мали успіху.
Однією з причин цього слід уважати панування як в Україні, так і в Росії національної парадигми в інтерпретації Переяславської угоди. Та якщо для українців альтернативою радянській історіографії стала модерна національно-культурна традиція, сформована на початку XX ст., то для росіян - ранньомодерна концепція «русько-слов’янської» релігійної спільности, в якій місце «України» посідає «Малоросія».
Сучасні російські публікації на відповідну тематику, висловлювання громадських і політичних діячів і навіть рядових громадян свідчать про цілковите несприйняття в Росії ідей української державницько-національної історіографії, а відтак і погляду на угоду 1654 року як союз рівноправних держав та самостійних націй. Релігійний складник «переяславської легенди» сьогодні, як і раніше, впливає на інтерпретацію угоди 1654 року не менше, ніж політичний. Крім того, історики все ще не дійшли згоди щодо інтерпретації української та російської нації та держави домодерної доби.
Підсумовуючи сказане, треба зазначити, що Переяславська угода 1654 року стала одним із найбагатозначніших символів української суспільної та історичної свідомости. Подібно до її втілення, пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві, вона не надається до однозначного прочитаннята зберігає властиву українській традиції амбівалентність. Зрештою, хто сьогодні скаже напевне, навіщо гетьман вказує булавою в бік Москви: щоб брататися з нею чи щоб воювати? Не викликає сумніву лише те, що переяславська тема ніколи не була суто академічною для українських авторів і їхніх читачів.
Переяславська рада 1654 року та її інтерпретації від самого початку мали релігійний та політичний характер, зумовлений боротьбою за визначення правового статусу української державностей і російським чинником в українському суспільно-політичному житті. Саме політичні обставини раз у раз актуалізували цю подію в історичній пам’яті суспільства і впливали на осмислення проблеми. Українська сторона трактувала переяславські домовленості як доказ існування української державностей, а російська - як підставу для її заперечення.
Угода 1654 року стала важливим національним символом, так само багатозначним, як і національні ідентичності східнослов’янських народів. У своїх домодерних версіях (малоросійській та «загальноросійській») ця подія втілює ідеї православної русько-слов’янської «незлитности й нероздільносте» українців і росіян і «збирання руських земель» під владою одного монарха. У модерній українській інтерпретації її використовують, щоб розмежувати, а інколи й протиставити українців і росіян, їхні суспільно-політичні й етнокультурні традиції.
Історіографія проблеми віддзеркалює всі основні етапи й особливості розвитку української історичної свідомости. Простежуючи її еволюцію, можна помітити, що розмаїття інтерпретацій цієї події фактично можна звести до двох основних версій: самостійницької й автономістської, котрі проявлялися не лише в соціяльно-політичній, а й етнокультурній сферах українського суспільного життя, змінювалися залежно від східної чи західної орієнтації суспільства або співіснували. Трактування Переяславської угоди розпочалося з автономістських, продовжилося з самостійницьких позицій, після чого все повернулося «на круг свій».
Малоросійська, автономістська концепція угоди 1654 року в українській історіографії майже така сама давня, як і самостійницька, але, на відміну від неї, постійно зберігала тяглість і соціяльну основу, тоді як самостійницька інтерпретація події виринала на поверхню суспільного життя лише епізодично, щоразу, коли геополітична ситуація на Сході Европи зазнавала трансформації.
З наукового погляду найбільший вибір інтерпретацій Переяславської угоди запропонувала саме українська історіографія. Натомість російська, здається, втратила стимул для подальших рефлексій над цією темою. Повернувшися свого часу до готових схем, створених у XIX ст., вона не може чи не бажає шукати альтернативних, сучасних концепцій. Тож «переяславський комплекс», як і раніше, залишається передусім внутрішньою проблемою історичного та національного самоусвідомлення самих українців.
Академічна наука в Україні значною мірою далі перебуває під впливом оцінкових підходів до проблеми, зумовлених потребами державного та національного будівництва. Заклики окремих науковців вийти за блудне коло парадигм «братерського єднання» та «російського імперіялізму», перейти від нескінченних дискусій навколо термінів «об’єднання», «возз’єднання», «союз» або «протекторат» до визначення справжніх інтересів і мотивів політики обох сторін, їхнього національного, політичного та символічного контексту224поки що не здобули належного відгуку.
Унаслідок цього досі залишається простір для суперечливих тлумачень тих словесних формул, дефініцій і символів, котрі використовували учасники події 1654 року, визначення юридичної природи українсько-російських узаємин середини XVII ст., достовірности описів Переяславської ради й альтернативности ухвалених на ній рішень. Жоден український історик не бачить реальної альтернативи Переяславській угоді. Проте жоден, здається, не шукає альтернативи головній причині цієї події - війні під проводом Богдана Хмельницького, над чим замислювався в другій половині XIX ст. Пантелеймон Куліш. Можливо, застарілі національні стереотипи, котрі вже відіграли свою роль, заважають українським історикам сформулювати таке розуміння Переяславської угоди, яке не розколювало б, а консолідувало суспільство? Приклад такого підходу свого часу дав Вячеслав Липинський.
У дискусіях -«за» і «проти» переяславського вибору, що їх не завершили попередні покоління істориків, ще й сьогодні не поставлено крапки. Це свідчить, що минуле далі міцно тримає у своїх обіймах сучасне суспільство. У свідомості багатьох людей Хмельницький досі змагається з Мазепою, Росія рятує православних українців від підступного Заходу, а ідейні діти малоросійського Переяслава готують ґрунт для чергового чи то «возз’єднання», чи то приєднання, починаючи з новітньої цитаделі православного ізоляціонізму, автономного «острова Крим». Очевидно, інша частина суспільства в той час щосили «повертається» до Европи та протистоїть російській експансії.
У цьому контексті Переяслав виглядає одним із тих амбівалентних феноменів національної культури, які поєднують традиції домодерної доби з новітніми явищами культурного життя та не надаються до однозначного тлумачення, ділячи суспільство на різні категорії: тих, хто «за», і тих, хто «проти», тих, кому «однаково», і тих, хто водночас і «за», і «проти».
Останніх, як завжди, найбільше. В 1995 році соціологічні опитування українських громадян показали: 67% етнічних українців схвалювали рішення Переяславської ради про приєднання України до Росії, а негативно оцінили його 15%, але за незалежність України водночас висловилися 61%, проти -31%225. Пізніші соціологічні дослідження, щоправда, дали дещо інші результати. Позитивно оцінили результати угоди близько третини респондентів проведеного наприкінці 2002 року опитування, а ідею політичного українсько-російського союзу підтримали від 65 до 67% опитаних226.
Зменшення прихильників політичної угоди в Переяславі за одночасної високої підтримки російської орієнтації аж до часткової втрати суверенітету може свідчити, що на «переяславський комплекс» слабує сьогодні не лише українська політична еліта227, а й широкий загал, який поступово забуває назву та історію своєї недуги, але не її саму.
З цього погляду нинішня українська еліта, котра ніяк не може позбутися цивілізаційної амбівалентости і хоче бути одночасно з Росією та Европою, нічим не ліпша за своїх попередниць. Її «переяславський комплекс» доводить, що українсько-російські стосунки залишаються, як писав Іван Лисяк-Рудницький, центральною віссю українського історичного процесу і зберігатимуть свій вплив, навіть якщо українцям пощастить віднайти формулу своєї нової ідентичности.
Пантелеймон Куліш писав: «Простолюдин наш, за всієї байдужости до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев’я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду»228. Відколи це написано, минуло якихось півтора століття, тож можна припустити, що цьому «вічно юному племені» ще далеко до зрілости - десь так само, як і в часи Переяславської угоди 1654 року.
1
іст. наук(K., 2001); Serhii Plokhy, «The Ghosts of Pereyaslav: Rüsso-Ukrainian Historical debates in the Post-Soviet Era»,Europe-Asia Studies,vol. 53 (2001), p. 489-505.
2
Правомірність застосування терміна «Переяславська умова» чи «договір» до цих подій доводив Михайло Грушевський; див.: Михайло Гру-шевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1 (K., 1996), с. 758.
3
Serhii Plokhy,Tsars and Cossacks: A Study in Iconography(Cambridge, MA, 2002).
4
Докладніше див.: Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 728-869. З новіших публікацій на цю тему див.: Hans-Joachim Torke, «The Anloved Alliance: Political Relations between Muscovy and Ukraine in the Seventeenth Century»,Ukraine and Russia in Their Historical Encounter(Edmonton, 1992), p. 39-66; Zenon Kohut, «Belarus, Russia and Ukraine from the Sixteenth to the Eighteenth Century: An Agenda for the Study of Politics»,Journal of Ukrainian Studies, vol. 17 (1992), p. 13-14; Л. Заборовский, «Переяславская Рада и московские соглашения 1654 года: проблемы исследования»,Россия-Украина: история взаимоотношений(М., 1997), с. 39-49; Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations. Premodem Identities in Russia, Ukraine, and Belarus(Cambridge, 2006), p. 203-249; В. M. Горобець,Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665(К., 2001).
5
Наталя Яковенко, «Розтятий світ: Україна-Русь у переддень Хмельниччини»,Сучасність,№ 10 (1994), с. 59-70.
6
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 87.
7
Наталя Яковенко,Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття(К., 1997), с. 201.
8
Л. Н. Пушкарёв, «�стория в общественном сознании России XVII века», Вопросы истории, № 9 (1997), с. 36-47; А. П. Богданов,От летописания к исследованию: русские историки последней четверти XVII века(М., 1995).
9
Див.: О. М. Апанович,Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі(К., 1993), с. 84.
10
Про світогляд і творчість Пилипа Орлика див.: О. П. Трофимук,Творчість Пилипа Орлика доеміграційного періоду (1642-1714): Автореф. дис....канд. філол. наук(К, 1996); О. В. Кресін,Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття: Автореф. дис.... канд. юрид. наук(К., 2001).
11
Цит. за виданням: О. М. Апанович,Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі,с. 273.
12
Ю. А. Мицик, 1) «Перший український історико-політичний трактат»,Український історичний журнал,№ 5 (1991), с. 129-138; 2) «Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. в опінії повстанців»,Козацькі війни XVIIстоліття в історичній свідомості польського та українського народів: Матеріали Другої польсько-української наукової зустрічі (Львів, 12-13 жовтня 1995 р.)(Л.-Люблін, 1996), с. 31-44.
13
Ю. А. Мицик, 1) «Перший український історико-політичний трактат»; 2) «Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. в опінії повстанців».
14
М. П. Корпанюк,Розвиток українського крайового (монастирсько-церковного) літописання XVI-XVIII ст.: тематика, проблематика, стилі: Автореф. дис.... доктора фітол, наук(К., 1997).
15
І. О. Тарнопольська,Київський«Синопсис»в історіографічному та джерелознавчому аспектах: Автореф. дис.... канд. істор. наук(Дніпропетровськ, 1998); Дж. Джираудо, «“Русское” настоящее и прошедшее в творчестве �ннокентия Гизеля»,Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей,т. 1 (К., 1992), с. 92-103; І. В. Жиленко,Синопсис Київський(К, 2002).
16
Степан Величенко вважає, що «Синопсис», за всієї плутаности й су-перечливости, все-таки є витвором української історичної думки і не може правити за приклад «національної капітуляції», бо початкова мета його автора полягала в обґрунтуванні ідеї української автономії (Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 147-148). Діяметрально протилежної думки в цьому питанні дотримується Ігор Шевченко; див.: Ihor Sevcenko,Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century(Edmonton, 1996), p. 191— 192. Зенон Когут схиляється до думки про суто інструментальний характер «Синопсису», зумовлений нагальною потребою залучити Росію до українських справ; див.: Зенон Когут, «Витоки парадигми єдності: Україна та створення російської національної історії (1620-ті - 1860-ті роки)»,Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник,вип. 5 (X., 2002), с. 10-11.
17
Докладніше див. передмову Юрія Мицика та Володимира Кравченка до видання: Феодосій Софонович,Хроніка з літописців стародавніх(K., 1992), с. 33. Пор.: Ю. А. Мицик, «“Кройніка о землі Польской” Ф. Со-фоновича про возз’єднання України з Росією»,Український історичний журнал, N° 6 (1979), с. 119-121.
18
Феодосій Софонович,Хроніка з літописців стародавніх, с. 231.
19
М. Петровський,Нариси історії України XVII - початку XVIII ст.: Досліди над літописом Самовидця(X., 1930); М. С. Грушевский, «Самовидец Руины и его позднейшие отражения»,Труды �нститута славяноведения АН СССР, т. 1 (1932), с. 157-192; John Basarab,Perejaslav 1654, p. 62-65.
20
М. Петровський,Нариси історії України XVII - початку XVIII ст.: Досліди над літописом Самовидця(X., 1930); М. С. Грушевский, «Самовидец Руины и его позднейшие отражения»,Труды �нститута славяноведения АН СССР, т. 1 (1932), с. 157-192; John Basarab,Perejaslav 1654, p. 62-65.
21
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 64. Про подібність поглядів Софо-новича та Ракушки-Романовського пишуть також Юрій Мицик і Володимир Кравченко (див.: Феодосій Софонович,Хроніка з літописців стародавніх, с. 33).
22
Узагальнювальні праці: М. Грушевский, «Об украинской историографии XVIII в.: Несколько соображений», с. 215-223; Я. I. Дзи-
23
ра, «Українські літописи XVI-XVI11 ст. у радянській історіографії»,Історичні джерела та їх використання, вип. З (К., 1968), с. 177— 189; Ю. А. Мыцык,Украинские летописи XVII века: Учебное пособие(Днепропетровск, 1978); Н. П. Ковальский, Ю. А. Мыцык, «Украинские летописи»,Вопросы истории, № 10 (1985), с. 81-94; Е. Апано-вич,Рукописная светская книга на Украине в XVIII в.(Киев, 1983); О. Апанович, «Козацькі літописці»,Неопалима купина, N° 5-6 (1995), с. 171-186; М. П. Корпанюк,Крайове та козацьке компілятивне літописання як історико-літературне явище(К., 1997); С. 3. Заремба, «Возз’єднання України з Росією у висвітленні українських літописців другої половини XVII - першої половини XVIII ст.»,Український історичний журнал, № 10 (1978), с. 43-52. Про літописи в контексті національної ідентичности див.: Frank Е. Sysyn, «Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620-1690», p. 393-423; idem, «The Cossack Chronicles and the Development of Modern Ukrainian Culture and National Identity»,Harvard Ukrainian Studies, vol. XIV (1990), p. 593-607; idem, «The Reemergence of the Ukrainian Nation and Cossack Mythology»,Social Research, no. 4 (1991), p. 845-864; Валерій Шевчук, «Малі українські літописи, хроніки та діаріуші»,Київська старовина}№6(1993), с. 17-20.
23Наталя Яковенко,Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України(К., 2005), с. 438.
24
24Про поняття малоросійської ідентичности див.: Zenon Kohut, «The Development of a Little Russian Identity and Ukrainian Nationbuilding», Harvard Ukrainian Studies, vol. 10 (1986), p. 559; Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations, p. 299-302,326-353.
25
С. Плохій, «Гадяч 1658: Творення міту»,Гадяцька унія 1658року(К, 2008), с. 282.
26
С. Наріжний,«Действия презельной браний(Прага, 1938); Ю. М. Лу-ценко, 1) «Літопис Грабянки в працях дожовтневих дослідників»,Радянське літературознавство, № 8 (1988), с. 64-72; 2) «Літопис Грабянки як твір бароккової історіографічної прози»,Радянське літературознавство,Mb 9 (1989), с. 46-52. Див. також вступ Юрія Луценка до видання:Hryhorij Hrabianka’s “The Great War of Bohdan Xmel’nyc’kyj”(Cambridge, Mass., 1990), p. XLV-LXXV; Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations,p. 344-353.
27
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки(К., 1992), с. 72.
28
Там само, с. 92.
29
Сергій Плохій вважає, що ця картина минулого виникла внаслідок не так поразки Івана Мазепи, як ліквідації гетьманської посади Петром І у 1722 році; див.: Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations, p. 344.
30
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки, с. 96.
31
Про достовірність цього твору див.: Н. О. Герасименко, «Історичні події 1648-1657 pp. в Україні у висвітленні С. В. Величка»,Історична спадщина у світлі сучасних досліджень(К., 1995), с. 5-59. Про літературний аспект літопису: В. О. Соболь,Літопис Самійла Величка як явище українського літературного барокко: Автореф. дис....доктора філол. наук(К., 1996); Б. Небесьо, «“Скільки прози може бути в козацькому літописі? (Фіктивні світи “Сказания о войне козацкой...” Самійла Величка»),Слово і час, N° 9 (1993), с. 22-30; В. Шевчук, «Про давню українську прозу, зокрема про літописи. (Кілька міркувань з приводу статті Б. Небесьо «“Скільки прози може бути в козацькому літописі?”»,Слово і час,№ 10 (1993), с. 57-65. Див. також: Frank Е. Sysyn, «�The Nation of Cain’: Poles in Samiilo Velychko’s Chronicle»,Synopsis: A Collection of Essays in Honour of Zenon E. Kohut(Edmonton-Toronto, 2005), p. 443-455; Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations,p. 344-353.
32
Самійло Величко,Літопис,т. 1 (К., 1991), с. 128
33
Там само, с. 134.
34
Там само, с. 136.
35
Там само, с. 137.
36
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1 (К., 1996), с. 752-753.
37
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 215.
38
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1 (К., 1996), с. 736.
39
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 215-216.
40
Див., наприклад: M. Горбань, «“Записка о Малой России” О. Ша-фонського»,Науковий збірник історичної секції ВУАН,№ 26 (1926), с. 143-144.
41
«Хмельницкий, созвав войско своё и ободря, / Российскому государю себя известил, / Ему со всею Украиною поддал и покорил / � пред российским боярином Бутурлином / В Переяславе тогда ж присягнул вечно в том. / Алексей Михайлович, самодержец славный, / Добровольной поддачи видя мой знак явный, / Монаршую грамоту вольностям доставил, / Все прежние статьи утвердил и восставил». В іншому місці: «Знаю, что ты Россия, да и я так зовусь. / [...] Не тебе, Государю твоему поддалась, / [...] Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, / Но государь твой и мой общий повелитель» (Українська література XVIII ст.(К., 1983), с. 394). Крім того, Малоросія дорікає Великоросії, що та не допомагала їй у війнах із татарами та поляками.
42
П. Симоновский,Краткое описание о козацком малороссийском народе и военных его делах[...] (М., 1847).
43
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 153.
44
Ibid., p. 155.
45
Докладніше див.: Т. Ф. Литвинова,Суспільна думка України другої половини XVIII - першої половини XIX віків: Григорій і Василь Полетики. Автореф. дис.... канд. істор. наук(Дніпропетровськ, 1992).
46
Див. докладніше: Григорий Полетика, «�сторическое известие, на каком основании Малая Россия была под Республикою Польскою и на каких договорах поддалася Российским государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную так учредить, чтоб она полезна могла быть Российскому государству без нарушения прав её и вольностей», 1РНБУВ, ф. 8, од. зб. 160 м/115.
47
Афанасий Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено(Киев, 1851), с. 59-60.
48
Там же, с. 65-66.
49
Г. Ф. Миллер, 1) «Краткая выписка о малороссийском народе»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 5 (1847), с. 70; 2) «О начале и происхождении козаков»,Сочинения и переводы,апрель (1760), с. 302.
50
�. Нехачин,Новое ядро российской истории,ч. 2 (М., 1795), с. 315.
51
Г. Ф. Миллер,�сторические сочинения о Малороссии(М., 1846), с. 11.
52
Чтения в обществе истории и древностей российских,№ 8 (1848), с. 16.
53
Див. про нього: В. В. Кравченко,Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII-середина XIX cm.)(X., 1996), с. 226 та ін.; О. В. Ясь, «“Свій” серед “чужих”, “чужий” серед “своїх”. “�стория Малой России” Д. Бантиш-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя»,Український історичний журнал,№ 2 (2009), с. 160-194.
54
Д. Н. Бантыш-Каменский,�стория Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства(Киев, 1993), с. 208.
55
Там же, с. 220.
56
Там же, с. 214-215.
57
В. В. Кравченко,Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.)(X., 1996); Наталя Шліхта, «Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики “Історії русів”»,Молода нація,№ 1 (2000); Serhii Plokhy, «Ukraine or Little Russia? Revisiting an early Nineteenth-Century Debate»,Canadian Slavonic Papers,nos. 3-4 (2006), p. 335-353.
58
На жаль, мені залишилася неприступною спеціяльна стаття на цю тему: Панас Феденко, «“�стория Руссов” та Переяславський договір»,Український збірник,кн. 9 (Мюнхен, 1957), с. 108-150. У своїх висновках я базуюся на власних попередніх студіях; див.: В. В. Кравченко,Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.).
59
�стория русое или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, Архиепископа Белорусского(М., 1846), с. 135.
60
Там же, с. 118-119.
61
Там же, с. 119-120.
62
Там же, с. 122.
63
Там же, с. 120.
64
Там же, с. 120-121.
65
Інший погляд на підставові риси світогляду автора висловлено у статті Наталі Шліхти «Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики “Історії русів”».
66
�стория русое или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, Архиепископа Белорусского, с. 121-122.
67
«Отрывок из �стории Малороссии, соч. А. Мартосом»,Сын Отечества,№ 12 (1823), с. 214-223.
68
Там же, № 13 (1823), с. 244.
69
Там же, с. 222.
70
Там же, с. 243-244.
71
Докладно про історичні погляди Маркевича див.: В. В. Кравченко,Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.).
72
Дискусії в російському суспільстві навколо «Історії держави Російської» докладно висвітлено у книжці: В. П. Козлов,«�стория государства Российского»Н. М. Карамзина в оценках современников(М., 1989).
73
Московский телеграф,№ 18 (1830), с. 229.
74
Докладніше див. статтю «Николай Полєвой і “звичайна схема «руської» історії”» в цьому виданні.
75
Московский телеграф,№ 18 (1830), с. 240-241.
76
Там же, № 17, с. 84
77
Н. П. Полєвой,Обозрение русской истории до единодержавия Петра Великого(СПб., 1846), с. 65.
78
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process, p. 134.
79
3 останніх публікацій про нього див.: H. І. Бойко,М. Максимович:«Не покину, - поки згину,-мою Україну...»-: Історіографічний нарис життя і творчості М. О. Максимовича(Сміла, 2001); H. І. Бойко,Вчений-енциклопедист М. О. Максимович як історик України: Автореф. дис....канд. іст. наук(Чернівці, 2002).
80
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 98-103.
81
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 189.
82
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 101-102.
83
M. Грушевський, «Українська історіографія і Микола Костомаров. Пам’яті М. Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерти (17.04.1885 р.)»,Літературно-науковий вістник,кн. 5 (1910), с. 209-225; T. М. Prymak,Mykola Kostomarov. A Biography(Toronto-Buffalo-London, 1996); Ю. А. Пінчук, 1)Микола Іванович Костомаров. 1817-1885(К., 1992); 2) «М. І. Костомаров і його історіографічна концепція»,Історична спадщина у світлі сучасних досліджень(К., 1995), с. 94-107;
А. В. Сініцина,Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров): Автореф. дис.... канд. філос. наук(Л., 2001).
84
Н. �. Костомаров,Богдан Хмельницкий(М., 1994), с. 636,638; Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 752.
85
Про ставлення Бєлінського до українського національного питання див.: Andrea Rutherford, «Vissarion Belinskii and the Ukrainian national question»,Russian Review,vol. 54 (1995), p. 500-515.
86
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 89-91.
87
Alexei Miller,The Ukrainian Question. The Russian Empire and Nationalism in the Nineteenth Century(Budapest - New York, 2003), p. 57.
88
В. І. Яременко, «Історіософські аспекти відображення діяльності Богдана Хмельницького у творчості Т. Г. Шевченка»,Український історичний журнал, № 4 (1995), с. 100-113.
89
Див.: Григорій Грабович,Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета(К, 1991), с. 121-125.
90
Н. �. Костомаров,Богдан Хмельницкий,с. 636.
91
П. А. Кулиш,Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654),т. З (М., 1889), с. 401.
92
Там же, с. 399.
93
Саме так розумів «возз’єднання Русі» сам Куліш; див.: П. А. Кулиш,�стория воссоединения Руси,т. 2 (СПб., 1874), с. VII.
94
П. А. Кулиш,Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654),т. 3, с. 404.
95
Там же, с. 409.
96
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 754.
97
^Ьп ВаэагаЬ,Регеуазіаь 1654,р. 105.
98
Ibid., р. 105-106; Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 782-783. Характерно, що Грушевський, на відміну від Карпова, побачив у цій заяві Костомарова лише «непоміркований вияв російської лояльности» (там само, с. 782).
99
Там само.
100
Там само, с. 812-813.
101
Там само, с. 813.
102
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 30-31.
103
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 813.
104
Ол. Попов, «Юридична природа злучення України з Московщиною в 1654 році. (З нагоди 260-х роковин Переяславської ради)»,Літературно-науковий вістник,кн. 1 (1914), с. 58-73.
105
Син України: Володимир Боніфатійович Антонович,у 3 т. (К., 1997); В. Ульяновський, В. Короткий,Володимир Антонович: образ на тлі епохи(К., 1997);Четверта Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 26-27 березня 1998 p.: Доповіді та повідомлення(К, 1999); О. І. Кіян,Володимир Антонович як історик й основоположник Київської історичної школи в українській історіографії другої половини XIX - початку XX ст.: Автореф. дис.... доктора історичних наук(К., 2008).
106
В. Б. Антонович,Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори(К, 1995), с. 190-193.
107
Там само.
108
John Basarab,Perejaslav 1654,p. 113.
109
3 нових досліджень наукової спадщини Михайла Драгоманова див.: О. А. Крук,Концепція історії України в науковій, публіцистичній та епістолярній спадщині М. П. Драгоманова: Автореф. дис....канд. іст. наук(К., 1996); А. М. Круглашов,Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова,2-ге вид. (Чернівці, 2001); Л. В. Козуб,М. П. Драгоманов - дослідник історії суспільно-політичного руху XIX століття в Україні: Автореф. дис.... канд. іст. наук(К., 2002). Див. також:Михайло Драгоманов: Документи і матеріали. 1841-1994(Л., 2001).
110
Robert F. Byrnes,V. О. Kliuchevskii: Historian of Russia(Bloomington, 1995); Idem, «Kliuchevskii’s View of the Flow of Russian History»,Historiography of Imperial Russia. The Profession and Writing of History in a Multinational State(Armonk, N. Y. - London, 1999), p. 239-261; A. H. Шаханов, «C. M. Соловьев и В. О. Ключевский»,Вопросьі истории,№ 3 (2000), с. 146-155.
111
1,2В. О. Ключевский,Сочинения: В 9 т.,т. III (М., 1988), с. 111.
112
Там же, с. 109-110,112.
113
1,4А. Я. Ефименко,�стория украинского народа(К., 1990), с. 249.
114
Докладніше див.: Л. Винар, 1)Гругиевськознавство: генеза й історичний розвиток(К.-Л.-Париж-Нью-Йорк-Торонто, 1998); 2)Михайло Грушевський. Історик і будівничий нації(К., 1995); В. В. Гоцу-ляк,Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну науку його доби(Черкаси, 1996);Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. Львів у 24-25 жовтня 1994 р.уХарків, 25 серпня 1996 p., Львів, 29 вересня 1996 р.(Л., 1999); В. В. Масненко,Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського: Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-хроків(К.-Чернігів, 2000); Serhii Plokhy,Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History(Toronto, 2005).
115
Zenon E. Kohut, В«The Development of a Ukrainian National Historiography in Imperial RussiaВ», p. 453.
116
JohnBaszrabyPerejaslav 1654,p. 129-133; О. Копиленко, M. Копиленко, «Переяславський акт 1654 p. в оцінках першого Президента України»,Право України, № 3/4 (1994), с. 49-52; Л. Мельник, «Переяславсько-Московський договір 1654 р. в оцінках М. С. Грушевського»,Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя(Острог-Нью-Йорк, 1999), с. 369-376.
117
М. С. Грушевский,Очерк истории украинского народа(Киев, 1990), с. 187-194 (перше видання - 1904); Михайло Грушевський, 1) «250 літ»,Твори: У 50 т. Серія«Суспільно-політичні твори»,т. 1 (Л., 2002), с. 236-240; 2)Ілюстрована історія України(Л., 1911), с. 136; 3)Переяславська умова України з Москвою 1654року: Статті й тексти(К, 1917; передрук: він-таки,Хто такі українці і чого вони хочуть(К., 1991), с. 53-94); 4)Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 728-869.
118
Там само, с. 764 й ін.
119
Там само, с. 610.
120
Там само, с. 777; М. С. Грушевский,Очерк истории украинского народа, с. 188.
121
Михайло Грушевський,Історія України-Руси, т. IX, кн. 1, с. 869.
122
Там само, с. 812. Таку ж думку історик висловлював і раніше, в 1917 році; див.: Михайло Грушевський,Ілюстрована історія України(К., 1917), с. 136.
123
Він-таки,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 766,777,791.
124
Там само, с. 790.
125
Serhii Plokhy,Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History,p. 300-315. Див. також: Франк Сисин, «“Історія України-Руси” Михайла Грушевського та творення національної історіографії»,Михайло Грушевський і українська історична наука,с. 20; зауваження Ярослава Дашкевича: там само, с. 73.
126
М. С. Грушевский,Очерк истории украинского народа,с. 194.
127
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 758.
128
Михайло Грушевський,Хто такі українці і чого вони хочуть,с. 75.
129
Там само, с. 78.
130
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process, p. 219.
131
Ярослав Федорук, «Дослідження Хмельниччини в українській історіографії XX ст. (до 1939 р.)»,Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів: Матеріали Другої польсько-української наукової зустрічі (Львів, 12-13 жовтня 1995р.)(Л.-Люблін, 1996), с. 208-212.
132
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 175.
133
Л. Цегельський,Русь-Україна та Москівщина-Россія: Історично-політична розвідка,3-тє вид. (Полтава, 1917), с. 178.
134
Там само, с. 78.
135
Ярослав Федорук, «Дослідження Хмельниччини в українській історіографії XX ст. (до 1939 р.)», с. 209.
136
Н. В. Халак,Наукова спадщина і громадсько-політична діяльність Степана Томашівського: Автореф. дис.... канд. істор. наук(К., 1999).
137
О. Пріцак, «Мирон Кордуба і його життя»,Дзвін,№ 7 (1990), с. 144-146.
138
Л. В. Мельник, «Антонович про проблему державності в українській історії (в інтерпретаціях істориків XX ст.)»,Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 16-18 березня 1993р., м. Київ: Доповіді та матеріали(К., 1994), с. 28.
139
Михайло Грушевський,Хто такі українці і чого вони хочуть,с. 53.
140
Іван Лисяк-Рудницький,Історичні есе, т. 1 (К., 1994), с. 77. Автор не цілком має рацію, твердячи, що ліві засновники УНРне потребували переяславського міту, бо той був тісно пов’язаний з традиційним монархізмом. «Переяславські» ремінісценції присутні у Володимира Винниченка, який у «Відродженні нації» зазначав, що московські самодержці брутально зламали переяславський трактат, керуючись економічними мотивами; див.: В. Винниченко,Відродження нації,част. І (К.-Відень, 1920), с. 58.
141
Іван Калинович, «Українська історична бібліографія за 1914— 1923 pp.»,Записки НТШ, т. CXXXIV-CXXXV (Л., 1924), с. 185-240.
142
Лев Р. Білас, «Вячеслав Липинський як історик кризової доби», Вячеслав Липинський,Твори. Історична секція, т. З (Філадельфія, 1991), с. XXIII-LXX; Я. Дашкевич, «Хам чи Яфет: Липинський і українська революція»,Україна. Наука і культура, вип. 29 (К., 1996), с. 34-39;Перші та другі читання пам'яті В'ячеслава Липинського. Українська національна еліта. Проблема влади в україні. Життя і творчість
В. Липинського. Луцьк-Затурці,21-23 квітня 1994 та 27-28 квітня 1995 pp.(Луцьк-Л., 1996); С. Д. Бондарук,Роль еліти як суб'єкта соціального поступу в історіософії Вячеслава Липинського: Автореф. дис....канд. філос. наук(К., 1997); В. В. Масненко,Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років(К.-Черкаси, 2000); К. Галушко,Консерватор на тлі доби. В'ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих»(К., 2001).
143
Наталя Яковенко, «Шляхта в козацькій революції середини XVII ст. (полемічні зауваги до схеми В’ячеслава Липинського)»,Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів, с. 21-30; О. Проценко, В. Чепинога, «Умова і легенда (Переяславська угода 1654 р. в історіографічній спадщині В. Липинського)», Пам’ять століть, № 5 (1997), с. 84-92; К. Галушко, «Вячеслав Липин-ский как исследователь украинско-российских взаимоотношений»,Россия-Украина: история взаимоотношений(М., 1997), с. 229-235.
144
Вячеслав Липинський,Твори. Історична секція,т. З, с. 210.
145
Там само, с. 28, ЗО.
146
Там само, с. 25-26.
147
Там само, с. 28.
148
Там само, с. 26.
149
Михайло Грушевський,Історія України-Руси,т. IX, кн. 1, с. 867.
150
Вячеслав Липинський,Твори. Історична секція, т. З, с. 26, ЗО.
151
Там само, с. 24-25; Сергій Плохій, «Гадяч 1658: Творення міту»,Га-дяцькаунія 1658року,с. 281.
152
Ярослав Федорук, «Дослідження Хмельниччини в українській історіографії XX ст. (до 1939 р.)», с. 210.
153
Р. Лащенко,Переяславський договір 1654р. між Україною і царем московським(Прага, 1923; рец. Лева Окиншевича:Праці Комісії для виучування історіїзахідньо-руського та вкраїнського права, вип. 2 (К., 1926), с. 296-298); В. І. Щербина, «До питання про статті Богдана Хмельницького»,Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятоїрічниці життя та сорокових роковин науковоїдіяльности,т. 1 (К., 1928), с. 195-204; А. Яковлів, «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою р. 1654»,Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра �вановича Багалія(К., 1928), с. 580-615 (рец. Окиншевича:Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права, вип. 6 (К., 1929), с. 519— 521); М. Н. Петровський, «Причинок до питання про статті Богдана Хмельницького»,Записки Ніжинського ІНО та Ніжинської науково-дослідчої катедри історії культури й мови при інституті, кн. IX (1929), с. 74-76; В. Герасимчук, «До питання про “Статті” Б. Хмельницького»,Записки НТШ, т. С (Л., 1930), с. 213-235.
154
3 новіших публікацій на цю тему див.: В. Ю. Соколов,�стория в отсутствие человека (некоторые особенности развития отечественной историографии в 1920-1930-е годы)(Томск, 1994);Советская историография(М., 1996); А. В. Сидоров,Марксистская историографическая мысль 20-х годов(М.-Симферополь, 1998).
155
Загальну характеристику української історіографії в СРСРдив.: Stephen Velychenko,Shaping Identity in Eastern Europe and Russia(New York,
1993). Із пізніших публікацій на цю тему див.: С. Г. Водотика,Нариси історії історичної науки УСРР1920-хроків(К.-Херсон, 1998).
156
Г. В. Касьянов, «Академік М. І. Яворський: доля вченого»,Український історичний журнал, № 8 ( 1990), с. 100-111 ; О. С. Рубльов, «Лідер “істориків-марксистів” України (М. І. Яворський)»,Репресоване краєзнавство: 20-30-і роки(К., 1991), с. 293-303; А. В. Санцевич,М. І. Яворський: нарис життя та творчості(К., 1995); В. І. Роєнко,М. І. Яворський - історик України: Автореф. дис....канд. істор. наук(Дніпропетровськ, 1998).
157
М. Яворський,Нарис історії України, част. 2 (X., 1924), с. 99-104.
158
Там само, с. 101.
159
Там само, с. 99-104.
160
3 останніх публікацій про нього див.: А. Н. Артизов, «М. Н. Покровский: финал карьеры - успех или поражение?»,Отечественная история,№ 1 (1998), с. 77-96.
161
М. Покровський,Руська історія в короткому викладі,част. 1 й 2 (X.-Берлін, 1922), с. 60.
162
Там само.
163
М. Н. Покровский,�збранные произведения, кн. 1 (М., 1966), с. 454.
164
Подібні претензії до Михайла Покровського висунув у 1929 році й Михайло Рубач. Див.: Наталія Юсова,Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР(1930-ті-перша половина 1940-хрр.)(Вінниця, 2005), с. 488-490.
165
В. Т. Пашуто,Русские историки-эмигранты в Европе(М., 1992); М. Г. Вандалковская,�сторическая наука российской эмиграции: «евразийский соблазн»(М., 1997); В. �. Косик, «Украинский вопрос и проблема “балканизации” России в среде русских эмигрантов в 1930-е гг.»,Славяноведение, № 4 (1999), с. 64-71.
166
П. М. Богаевски,Присъединението на Малоруссия къмъ Московското царство(София, 1926); В. А. Мякотин, Переяславский договор (Прага, 1930); �. �. Лаппо,�дея единства русского народа в Юго-Западной Руси в эпоху присоединения Малороссии к Московскому государству(Прага, 1929); П. М. Бицилли,Проблема русско-украинских отношений в свете истории(Прага, 1930); Д. М. Одинец,Присоединение Украины к Московскому государству(Париж, 1936).
167
H. Е. Колосов, «Советская историография, марксизм и тоталитаризм: к анализу ментальных основ историографии»,Одиссей. Человек в истории. 1992(М., 1994), с. 51-68; Сергій Єкельчик,Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві(K., 2008);Epic Revisionism: Russian History and Literature as Stalinist Propaganda(Madison, 2006);Советская историография(М., 1996); A. M. Дубровский,�сторик и власть: историческая наука в СССРи концепция истории феодальной России в контексте политики и идеологии (1930-1950-е гг.)(Брянск, 2005).
168
Іван Лисяк-Рудницький,Історичні есе,т. 1 (K., 1994), с. 77.
169
John Basarab,Perejaslav 1654, p. 170-179. Див. також: В. Г. Сарбей, Самодержавна Росія в історичній концепції Сталіна (К., 1990); М. В. Коваль, «Сталінський тоталітаризм і українська історіографія (ЗО—40-і роки)»,Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей, вип. 1 (К., 1997), с. 16-26;У лещатах тоталітаризму. Перше двадцятиліття Інституту історії України НАН України (1936-1956 pp.): Збірник документів і матеріалів,у 2 част. (К., 1996).
170
Історія України, т. 1 (X., 1932), с. 93-137; М. Е. Подорожный,Освободительная война украинского народа 1648-1654 гг.(М., 1939); А. 3. Барабой, «К вопросу о присоединении Украины к России в 1654 году»,�сторик-марксист, №2(1939), с. 87-111; Д. I. Бойко, «До питання про приєднання України до Росії»,Учені записки Харківського державного університету,№ 15 (1939), с. 27-39; В. �. Пичета,Основные моменты исторического развития Западной Украины и Западной Белоруссии(М., 1940);Нариси з історії України, вип. IV (К., 1940);Нарис історії України(Уфа, 1942);Історія Української PCP,за ред. О. Касименка, т. 1 (К., 1953).
171
А. К. Швидько, «Вопросы истории Левобережной Украины XVII-XVIII веков в трудах H. Н. Петровского»,Актуальные историографические проблемы отечественной истории XVII-XIX вв.: Сборник научных трудов(Днепропетровск, 1982), с. 48-57; К. I. Стецюк, «Український радянський історик М. Н. Петровський: (До 90-річчя з дня народження)»,Український історичний журнал,№ 11 (1984), с. 145-150; С. Коржелецька, «Внесок М. Н. Петровського в історичну науку (узагальнений огляд праць)»,Історіографічні дослідження в Україні, вип. 8 (К., 1998), с. 94-98.
172
Історія Української PCP,т. 1 (К., 1953), с. 225-262.
173
Stephen Velychenko,Shaping Identity in Eastern Europe and Russia,p. 155.
174
Історія Української PCP,т. 1 (K., 1953), с. 258.
175
Там само, с. 257.
176
Там само, с. 259.
177
Там само, с. 261.
178
Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 pp.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу(К, 1954).
179
1. М. Гапусенко, « Визвольна війна українського народу 1648-1654 pp. та возз’єднання України з Росією в українській історіографії»,У країн-ський історичний журнал,№ 12 (1968), с. 130-132;�сториография.ис-тории Украинской ССР(К., 1987), с. 91-98.
180
Віталій Яремчук,Минуле України в історичній науці УРСРпісляста-лінської доби(Острог, 2009), с. 268-275.
181
Новітню републікацію див.: Михайло Брайчевський, «Приєднання чи возз’єднання?: Триптих»,Переяславська Рада 1654року: Історіографія та дослідження(К., 2003), с. 294-418.
182
Serhii Plokhy, В«The Ghosts of PereyaslavВ», p. 496-497.
183
Ігор Верба,Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні(К., 1999);Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження та матеріяли(Нью-Йорк-Острог-К.-Торонто, 2000).
184
A. Ohloblyn,Treaty of Pereyaslav 1654(Toronto-New York, 1954); О. Оглоблин, 1) «Українсько-московська угода 1654 p.»,Хроніка 2000,Nb 23-24 (1998), c. 52-89; 2) «Переяславська угода 1654 p.»,Український історик,№ 1-2 (1965), с. 5-13; № 3-4 (1965), с. 11-16.
185
Цит. за виданням: В. Цибульський,Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії (1945-1990pp.)(Рівне, 1993), с. 42-43. .
186
А. Яковлів, 1)Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках(Варшава, 1934); 2)Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654p.: Історико-правнина студія з нагоди 300-ліття договору (1654-1954)(Нью-Йорк, 1954); V. Proko-povych, «The Problem of the Juridical Nature of the Ukraine’s Union with Muscovy»,Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States, vol. 4 (1955), p. 917-980; Панас Феденко, «Тріюмф і катастрофа (оцінка досягнень і поразки революції Б. Хмельницького)»,Український історик,№1-4 (1980), с. 134-152.
187
В. Цибульський,Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії (1945-1990pp.),с. 45-46.
188
Там само, с. 62-63.
189
Stephen Velychenko, В«Perestroika and Interpretation of Russian-Ukrainian Relations (1985-1990)В»,Journal of Soviet Nationalities,Summer (1991), p. 35-50; idem, В«Restructuring and the Non-Russian PastВ»,Nationalities Papers,vol. 22 (1994), p. 325-335; idem,Shaping Identity in Eastern Europe and Russia,p. 213-222.
190
Serhii Plokhy, В«The Ghosts of PereyaslavВ», p. 497.
191
Френк Сисин, «Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації», Український історичний журнал, № 4 (1995), с. 67-76; Frank E. Sysyn, «The changing image of the Hetman: On the 350thAnniversary of the Khmel’nyts’kyi Uprising»,Jahrbücher für Geschichte Osteuropas,Bd. 46 (1998), S. 531-545.
192
1.1. Поліщук,Формування української держави у 1648-1657pp. (Історіографія проблеми): Лвтореф. дис. ... канд. істор. наук(К., 1995); М. С. Кармазіна,Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX - початок XX cm.)(К., 1998); В. І. Маслак,Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. в російській історіографії XVIII - початку XX ст.: Автореф. дис.... канд. іст. наук(К., 2001).
193
В. Цибульський, 1)Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії(1945-1990pp.);2) «Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б. Хмельницького у зарубіжній історіографії (1945— 1990 pp.)»,Український історичний журнал, № 4 (1995), с. 77-86; 3)Визвольна війна українського народу середини XVII ст. у зарубіжній історіографії(Рівне, 2000); В. Гром, В. Цибульський, 1) «Хмельниччина на сторінках “Українського історика”»,Український історик, т. 31 (1994), с. 44-49; 2) «Переяславська Рада 1654 року в українській зарубіжній історіографії»,Історія українського середньовіччя. Козацька доба. Збірн. наук, праць, част. 1 (К., 1995), с. 71-84; К. В. Анісімов,Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького в англо-американській історіографії: Автореф. дис.... канд. істор. наук(Дніпропетровськ, 2000).
194
Ю. Мицик, 1) «Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р.»,Розбудова держави,№ 2 (1997), с. 39-42; 2) «Переяславська рада 1654 р. у висвітленні гамбурзької “Ординарної вівторкової газети”»,Людина і політика,№ 2 (1999), с. 34-35.
195
Орест Субтельний,Україна: Історія(К., 1991), с. 8.
196
В. А. Смолій, О. І. Гуржій, «Становлення української феодальної державності»,Український історичний журнал,№ 10 (1990), с. 11-12.
197
В. Степанков, «Богдан Хмельницький і проблеми державності України», там само, № 9 (1991), с. 119 та ін.; Serhii Plokhy, «The Ghosts of Pereyaslav», p. 497.
198
В. І. Ульяновський, «Переяславська Рада без апологетики, або Переяславська легенда»,Трибуна,№3, 5 (1991).
199
В. Сергійчук, «Статті Богдана Хмельницького та їхня доля»,Наука і суспільство, N° 6 (1991), с. 59. Перегодом у публікаціях автора з’явилися мотиви державної самостійности України та взаємних зобов’язань сторін у Переяславі, їхнього взаємного нерозуміння, критики російської зовнішньої політики, порушення Москвою взаємних домовленостей і контактів Богдана Хмельницького зі Швецією після 1654 року, хоча науковець так і не визначився з термінологією, вживаючи в одній публікації слова «возз’єднання», «з’єднання», «підданство». Див.: В. Сергійчук,Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI - середини XVII століття(К., 1991), с. 212-213.
200
Юрій Хорунжий, «Добрих царів не буває...»,Літературна Україноі,18 жовтня (1990); Володимир Полєк, «“Руский”, “Руський”, “Російський”, “Український”. Синоніми? Так! Відповідь О. Солженіцину»,Березіль, № 9 (1991), с. 161.
201
Докладніше про сучасний стан розвитку української історіографії та її зв’язок із завданнями національного та державного будівництва див.: Orest Subtelny, «The Current State of Ukrainian Historiography»,Journal of Ukrainian Studies, vol. 18 (1993), p. 34-54; Zenon Kohut,History as a Battleground: Russian-Ukrainian Relations and Historical Consciousness in Contemporary Ukraine(Saskatchewan, 2001); Taras Kuzio, 1) «Historiography and National Identity Among the Eastern Slavs: Toward a New Framework»,National identities, vol. 3 (2001), p. 110-133; 2) «History, Memory and Nation Building in the Post-Soviet Colonial Space»,Nationalities Papers, vol. 30 (2002), p. 241-264.
202
О. М. Апанович,Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи та реальність(Київ, 1994; рец. Марини Дмитрієнко й Олексія Яся:Українське слово,№ 45 (1994), с. 14). Рефлексії авторки над темою див.: О. Апанович, «На зламі століття зломлено зло: (Роздуми про свою роботу над книжкою “Українсько-російський договір 1654 року. Міфи та реальність”)»,Українська газета,№ 12 (1994), с. 5. Основні тези, покладені в основу книжки, повторено в іншій публікації дослідниці:Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Сіні(К, 1993), с. 38-68.
203
В. Смолій, В. Степанков,У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст.(К., 1992).
204
Олена Апанович,Розповіді про запорозьких козаків(К., 1991); вона-таки,Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі; Ю. А. Ми-цик, С. М. Плохій, І. С. Стороженко,Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорозьке козацтво(Дніпропетровськ, 1990).
205
Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали IV Всеукраїнських історичних читань(К.-Чернігів,
1994).
206
В. А. Смолій, В. С. Степанков,Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет(К., 1993; 2-ге вид., 1995).
207
О. Гриценко, «Герої “з народу” та “для народу”. Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)»,Герої та знаменитості в українській культурі(К., 1999), с. 13-84.
208
В. А. Смолій, В. С. Степанков.Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності(К., 1994). Див. також: вони-таки,Богдан Хмельницький(К., 2003).
209
С. Горошко, 1) «Лакований образ Богдана»,Політологічні читання, № 1 (1992), с. 250-269; 2) «У полоні стереотипів»,Трибуна, № 9 (1992), с. 34-35; Я. Федорук, «Критичні замітки до соціально-політичного портрета Богдана Хмельницького»,Україна в минулому, вип. 5 (Л., 1994), с. 190-210; Наталя Яковенко, «Між правдою та славою: (Не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького)»,Сучасність, № 12 (1995), с. 68-76.
210
Taras Kuzio, «Ukraine’s “Pereiaslav Complex”»,RFE/RL Poland,Belarus, and Ukraine Report, vol. 4 (2002).
211
О. Сергієнко, «Переяславська угода 1654-го року з погляду історичної перспективи»,Розбудова держави, № 12 (1994), с. 33-37; Д. Рященко, «Переяславсько-московська угода»,Рідна школа, № 7-8 (1995), с. 14-16.
212
Я. О. Федорук,Міжнародна дипломатія і політика України. 1654-1657, част. 1 (Л., 1996); В. Горобець, 1) «Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 p.»,Український історичний журнал,№1 (2000), с. 32-44; 2)Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою1654-1665 (К., 2001).
213
О. І. Гуржій, «Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654-1657 pp.)»,Український історичний журнал, № 10-11 (1992), с. 13-23; В. М. Горобець, 1) «Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична прак-
214
тика», там само, № 4 (1995), с. 45-56; 2)Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII cm.(K., 1995); 3) «Українсько-російські дипломатичні стосунки 1648-1657 pp.»,Київська старовина, № 6 (1995), с. 10-21; В. М. Горо-бец, «Украинско-российские отношения и политико-правовой статус Гетманщины (вторая половина XVII - первая четверть XVIII века)»,Россия-Украина: история взаимоотношений,с. 77-87.
215Serhii Plokhy, В«The Ghosts of PereyaslavВ», p. 499.
215
216Ibid., p. 498.
216
Наталя Яковенко, 1) «Між правдою та славою», с. 68-76; 2) «У кольорах пролетарської революції»,Український гуманітарний огляд, вип. З (2000), с. 58-78.
217
Serhii Plokhy,The Cossacks and Religion in Early Modem Ukraine(Ox-ford-New York, 2001), p. 306-318.
218
2,9Наталя Яковенко,Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIIстоліття(К., 1997), с. 198.
219
Taras Kuzio, «Ukraine’s “Pereiaslav Complex”», http://www.ukrweekly. com/old/archive/2002/210205.shtml
220
Николай Мокрищев, «Шахтёров объединяет Богдан Хмельницкий»,Труд,3 февраля (1994).
221
В. М. Горобець, Т. В. Чухліб, «Міжнародна наукова конференція, присвячена 340-річчю Переяславської ради»,Український історичний журнал,№ 5 (1995), с. 146-150; «Україножерам сниться імперія»,Українське слово,17 березня (1994).
222
Serhii Plokhy, В«The Ghosts of PereyaslavВ», p. 499.
223
C. Кульчицький, «Три Переяславі!»,Дзеркало тижня,31 серпня -7 вересня (2002).
224
Zenon E. Kohut, 1) В«Belarus, Russia, and Ukraine from the Sixteenth to the Eighteenth Century: An Agenda for the Study of PoliticsВ»,Journal of Ukrainian Studies, vol. 17 (1992), p. 4; 2) В«In Search of Early Modem Ukrainian Statehood: Post-Soviet Studies of the Cossack HetmanateВ», ibid., vol. 24(1999), p. 110.
225
J. Prizel, В«National Identity and Foreign PolicyВ»,Nationalism and Leadership in Poland, Russia and Ukraine(Cambridge, 1998), p. 396.
226
JI. yjiiTiciHa, В«Back to the USSRВ»,www.pravda.com.ua
227
Taras Kuzio, «Ukraine’s “Pereiaslav Complex”», http://www.ukrweekly. com/old/archive/2002/210205.shtml.
228
Записки о Южной Руси,издал П. Кулиш, т. 1 (СПб., 1856), с. 275.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
