3.1. Психолого-генетична методологія історії.
- Деталі
- Опубліковано: Середа, 25 червня 2014, 00:25
- Перегляди: 12
Розділ ІІІ. Гносеологічні проблеми історії наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.
Сергій Стельмах. Історична думка в Україні ХІХ - початку ХХ століття. К, 1997 3.1. Психолого-генетична методологія історії.
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. ознаменувався якісно новим етапом у розробці теоретичних проблем історії, що було пов'язано із загальною атмосферою творчого пошуку в умовах наукової і соціально-політичної кризи, яка охопила суспільство. Позитивна філософія зруйнувала традиційне релігійне і метафізичне уявлення людини ХІХ ст. і підкреслювала антипатію до будь-якої спроби обґрунтування філософського світогляду. Орієнтація на природничі й точні науки приводили до раціоналізації свідомості. Кожна інтерпретація реальності, крім тієї, яка базувалась на строгій індукції, розглядалась як поезія або фантазія. Однак нові відкриття у фізиці похитнули віру в переконання позитивістів, що Всесвіт — це цілісна система, яка управляється математичними законами і що методами природничих наук можна відкрити підпорядковану цим законам структуру фізичної і соціальної дійсності. Наслідком цього стали ірраціоналізм, культурний песимізм і етичний релятивізм, оскільки стало зрозуміло, що наука не може вирішити питання цінностей, які базуються на емоціях, а не на пізнанні. Крах абсолютних цінностей призводив до анархії переконань, до можливості суб'єктивних теоретичних обґрунтувань будь-яких політичних рішень. Сумніву піддавалась і базова категорія філософії позитивізму — категорія прогресу. «Для світу, який не знав абсолютних норм, прогрес в раціональному напрямку був неможливий», — писав Г. Іггерс 1.
Спрощене і одностороннє тлумачення позитивізмом історичного розвитку, як плавного і детермінованого у висхідному напрямку руху до апріорно визначеної мети, методологічний монізм, орієнтація на «об'єктивний» бік історії позбавляло її індивідуальної самобутності. Очевидно було, що опора тільки на емпірику відкривала б світ без розуміння. Саме на цих проблемах сконцентрували увагу ідеалістичні противники позитивізму. Досить влучно з цього приводу висловився сучасний фінський філософ Г.Х.фон Врігт: «Все ж існує діалог між цими позиціями, і іноді він виявляється успішним. Тимчасова перевага однієї з тенденцій, як правило, наступає внаслідок досягнення нею крупного успіху, який в свою чергу є наслідком критики з боку іншої тенденції. Тенденція, яка досягла успіху, ніколи не відновлюється у попередньому вигляді, але завжди несе на собі відбиток критики. Характер цього процесу можна описати гегелівськими словами «aufgehoben» і «aufbewart»,що перекладається як «витіснений» і «збережений». Позиція, яка витісняється, як правило, витрачає свою полемічну енергію на критику таких рис протилежної концепції, від яких остання вже позбулася, а збережений зміст позиції, яка починає переважати, намагається розглядати як деформовану тінь свого власного змісту» 2.
Подібна ситуація спостерігалась і наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. — періоді відомому в літературі під назвою «криза історизму». Його характерною ознакою були сумніви у пізнавальних можливостях історичної науки, які вперше висловив німецький філософ А. Шопенгауер, підтриманих Ф. Нітше 3 і берлінським істориком І. Дройзеном. «Сумніви в науковому і об'єктивному характері історичних знань висловлювали окремі вчені інших країн — М. Кареєв в Росії, Ж. Флакк у Франції, Ф. Мейтленд в Англії, Г. Адамс в США»4. Методологічна дискусія почалась у Німеччині з критики позитивістських поглядів К. Лампрехта і мала на меті перегляд методологічних і епістемологічних засад історичного дослідження. Спочатку методологічна дискусія розвивалась у двох напрямках: з одного боку, баденська школа неокантіанства на чолі з В. Віндельбандом і Г. Ріккертом, які твердили, що методи природничих наук не можуть беззастережно застосовуватися в «науках про культуру» і намагались відшукати раціональні методи для застосування їх до ірраціонального контексту, а з другого — В. Дільтей, який переконував, що основи, на які спираються «науки про дух» (Geisteswissenschaften) повинні бути знайдені у свідомості — «весь дослід має природний зв'язок у нашій свідомості, в якій він з'являється» 5. Проблеми, висунуті в методологічній дискусії були актуальні з 1870-х по 1930-ті роки 6. Водночас її особливістю було те, що критика позитивізму здійснювалась ученими (В. Дільтей, М. Вебер, З. Фрейд), які загалом поділяли позитивістські погляди на емпіричний факт і причинність. «В дусі позитивізму, вони бажали очистити сучасну думку від останніх залишків її абстрактних висновків», — відзначав Г. Іггерс 7.
Відмова позитивізму від створення світоглядної системи і орієнтація на емпірику викликали потребу в переорієнтації завдань філософії і призвели до створення так званої «критичної філософії», яка розглядалась виключно як теорія пізнання. Вимога «повернення до Канта», яка прозвучала з вуст основоположників неокантіанства — О. Лібмана, Е. Целлера і Куно Фішера — ґрунтувалась переважно на тому, що головним у філософії Канта вважалось обмеження наукового пізнання дослідом і доведення ним неможливості будь-якої метафізики. Філософія перетворилась на гносеологію, створюючи підґрунтя для строгого емпіричного дослідження, в якому на перший план виходила надмірна деталізація, ґрунтовна критична робота у встановленні фактів і розробка методики дослідження. Дійсно, в історіографії цього періоду «на зміну глобальним узагальненням минулої історіографії, створених на порівняльно бідній емпіричній базі, прийшла величезна кількість вузькоспеціальних досліджень» 8. Однак накопичення нових знань висувало проблему створення нової цілісної картини світу.
Нарешті, критики позитивізму не відмовлялися від причинності, яка була головним методом наукового пізнання у філософії позитивізму, а негативно ставились до спроб натуралізувати історію, вищою точкою якої була теорія Г. Спенсера. «Теоретикам, які виходили із принципової рівності між причинністю і розвитком і бажали залишитись вірними поняттю причинності сучасного природознавства, не залишалось нічого іншого, як більш різко розмежувати матеріальне і духовне становлення, дати для обох галузей своєрідне і самостійне тлумачення поняття причинності і спробувати з особливих умов психічної причинності зрозуміти особливості галузі історичного буття» 9. Ця фраза Е. Трельча характеризує ситуацію, названу В. Віндельбандом як «психологізм». Психофізика Г. Фехнера і І. Гербарта, яка розглядала зв'язки між психічними і фізичними функціями, стала базою для гносеології. «З іншого боку, історичний релятивізм вимагав метафізичного мислення для розуміння різноманітних історичних утворень, головним чином із психологічного пояснення із особистих і загальних мотивів відповідної історичної дійсності, якій кожна система повинна була дати адекватне вираження, — писав В. Віндельбанд. — Цьому релятивізму ніскільки не заважало, більше того, було йому навіть близьким те, що і психологія в якості причинного пояснення фактичного також не може дати або гарантувати нормативні критерії істини, як і нормативні критерії добра: саме психологізм виявився зручним підґрунтям для заспокоєння при мінливих фактах історії. Таким чином, в кінцевому підсумку в якості власне філософського елементу всюди залишилась тільки психологія» 10.
Значний вплив на історичну думку мав знаменитий німецький психолог, основоположник експериментальної психології В. Вундт (1832-1920), який намагався пристосувати психологію до пояснення історичних явищ, як проявів творчого духу. В. Вундта іноді називають «німецьким Г. Спенсером», оскільки він, як і англійський мислитель, виходив із натуралістичних засад і беззастережного панування причинності в розвитку — «першим завданням будь-якої науки, яка досліджує факти, є встановлення елементів і потім — пошук законів, за якими ці елементи з'єднуються один з одним», «у психології, як і в будь-якій іншій науці,.. складні явища зрозуміти неможливо, якщо ми заздалегідь не познайомимося з простими явищами, які передбачаються складними», «будь-яке складне явище може бути зведено на закономірну спільну дію елементів» і т.д. 11. Водночас психологія для нього, предметом якої «є вся багатообразність безпосередньо даних кількісних змістів нашого досвіду», виступала вихідним моментом пізнання, «керівництвом і для філософського розгляду»12. А отже і всі «науки про дух» мають право на існування лише тому, що вони ґрунтуються на фактах психології, власне науки про дух у широкому розумінні цього слова. Історик для розуміння історичних явищ і доведення своїх висновків завжди звертається до аргументів, взятих із безпосередніх фактів духовного життя. Тому методи психології можуть бути успішно застосовані в «науках про дух», і вона може стати для них епістемологічним підґрунтям, особливо так звана «психологія народів», переконував німецький філософ.
Експериментальна, емпірична психологія В. Вундта була направлена на встановлення відмінних закономірностей психічних процесів від тілесних (фізіологічних). Обумовлені суб'єктивно уявлення, відчуття і афекти людини являють собою безпосередні переживання, які психологія намагається зрозуміти точно так, як вони виникають і протікають у свідомості і стають у співідношення один до одного. Саме тому фізіологія і психологія розглядають єдиний психофізичний індивідуум. Але фізіологія розглядає його як об'єкт зовнішнього світу, включений у зв'язок фізико-хімічних процесів, з яких складається органічне життя, а психологія — як зв'язок переживань людської свідомості. Важливу роль у пізнанні відіграють два фактори: суб'єкт, який пізнає, і незалежний від нього мислимий об'єкт. «Дослідження властивостей суб'єкта, даних нам у нашій людській свідомості, утворює не тільки необхідне доповнення до природничо-наукового розгляду самої людини, але й отримує і більш загальне значення: що всі душевні стани та їх розвиток виникають із безпосередньо пережитих процесів свідомості і тому зрозумілі тільки з них» 13. У В. Вундта психіка окремого суб'єкта і «психологія народів» були сукупностями окремих дрібних психічних елементів. Тому можна говорити власне про психічну причинність, яка ґрунтується на законі підстави і наслідку, і є вольовим процесом. Так, останній безпосередньо пов'язаний з афектами, але відрізняється від них наявністю мотивів, почуттям діяльності, активності, кількість і взаємодія яких мають вирішальне значення. «В останній своїй основі воля співпадає з нашим «я»; а це «я» не є ні уявленням, ні специфічним відчуттям, але полягає у тих елементарних вольових процесах апперцепції, які, постійно змінюючись, невпинно у той же час супроводжують процеси свідомості і, таким чином, створюють непересічний субстрат нашого самопізнання»,— писав В. Вундт 14.
Широкою популярністю користувалась «Логіка» В. Вундта, яка за життя автора витримала декілька видань. Сучасники називали її «енциклопедією наукових знань кінця ХІХ століття», де були розроблені методи і завдання, розглянуті історія і сучасний стан багатьох галузей знань. Другий том цього капітального видання містив «Логіку наук про дух», де автор застосовував методи психофізики до суспільних наук, філософії й історії, яка «має своїм предметом не індивідууми, а народи», — переконував В. Вундт, цілком залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму 15. Аналогічно розв'язував В. Вундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислитель розділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає об'єкти у розвитку — послідовність явищ і їх взаємний зв'язок, а соціологія — одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає у якості динаміки, а соціологія — статики. З другого боку, В. Вундт підкреслював взаємозв'язок історії і соціології. «Суспільство у всіх своїх проявах обумовлено історично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і само воно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких витікає наступний розвиток. Відповідно до цього не можна і думати про принциповий поділ між соціальними та історичними законами. Єдина відносна ознака, за якою можливий такий поділ з відмінними цілями історії і соціології, може полягати лише у тому, що про історичні закони, у вузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальних зв'язків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів в інтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такі закони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства, або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою» 16. Виходячи з цієї «подвійної можливості» як соціальні, так і історичні закони поділяються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед них соціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку. Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку являються одночасно і соціальними законами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певних форм суспільного життя. На думку В. Вундта, вони є найбільш цінними, оскільки відповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічною схемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станів суспільства, порівнянно з одиничними історичними процесами має більшу закономірність явищ і, «відповідно до цього, причинні зв'язки тут більш прозорі»; по-друге, соціальні закони розвитку, порівнянно з універсальними історичними законами, мають властивість «самообмеження», зокрема, вони належать лише до часткових явищ соціальних станів, насамперед, до тих, які більше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів, а з другого боку, вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно зв'язаних факторів. Однак як історичні, так і соціальні закони «зводяться до загальних принципів психологічного зв'язку духовних процесів», вони повинні узгоджуватися з принципами «психічної каузальності». «Строго історичні закони можуть володіти лише одностороннім каузальним зв'язком, в якому, відповідно до часової форми подій, причини передують наслідкам», — твердив В. Вундт 17.
На цьому я обмежу короткий огляд поглядів В. Вундта, залишивши осторонь ряд ґрунтовних положень його теорії і його метафізику, цілком свідомий того, що нариваюсь на звинувачення критики у фрагментарності. Щоб компенсувати цей недолік подаю цитату з праці Е. Трельча, у якого прекрасна форма викладу і дещо іронічний стиль гармонійно поєднувались з ґрунтовним науковим аналізом. «Причинна теорія Вундта — це Фейербах, його телеологічна теорія — Гегель, але обидва вони без діалектики і без будь-якої чуйності до тих її суттєвих мотивів, які були незалежні від її логічного здійснення. І саме тому при всій проникливості і при всіх дивовижних колосальних знаннях, попри все мистецтво зіставлення психологічних закономірностей і проблеми історії, попри вдалі окремі історичні зауваження та історичні конструкції — дійсна душа історичного життя у Вундта відсутня. З такою психологією її, очевидно, неможливо зв'язати. Позитивістська психологія без поняття душі не може знайти душу Історичного» 18.
Погляди В. Вундта знайшли своїх численних прихильників серед яких особливо виділимо Е. Бернгейма, відомого своєю працею «Lehrbuch der historischen Methode und der Geschichtsphilosophie», дві частини якої були перекладені російською мовою і вийшли окремими виданнями —«Введение в историческую науку» (М.,1908) і «Философия истории, ее история и задачи» (М.,1910). Теоретичні принципи цього вченого користувалися популярністю серед російських і українських істориків. Для підтвердження цієї думки звернемося до дослідження Л. Таран, яка підрахувала, що В. Іконников у своїй фундаментальній праці «Опыт русской историографии» (К.,1892) близько 40 разів посилався на працю Е. Бернгейма 19. Дослідниця була здивована тим фактом, що у праці В. Іконникова відсутні посилання на книгу французьких учених Ш.-В. Ланглуа і Ш. Сеньобоса «Введение в изучение истории», яка була, на відміну від книги Е. Бернгейма, повністю перекладена російською мовою. Річ у тім, що задовго до виходу російською мовою уривків з книги Е. Бернгейма побачили світ переклади основних праць В. Вундта («Основы физиологической психологии». Т.1-3; «Миф и религия»; «Лекции о душе человека и животных»; «�ндивидуум и общество»;«Система философии» та ін.), Г. Зіммеля («Проблемы философии истории»; «Проблемы социологии»; «К методологии социальной науки» та ін.), К. Лампрехта («�стория германского народа». Т.1-3). З поглядами представників психофізичної школи російську публіку постійно знайомили впливові наукові часописи — «Вопросы философии и психологии» і «Логос». Тому скорочене видання праці Е. Бернгейма видається цілком логічним. А книга французьких авторів, у якій дійсно не було нічого нового, порівняно з вищезгаданими працями, була лише прикладом розвитку французької думки, ілюстрацією до поширення теорій психолого-генетичного тлумачення історії.
Хоча Е. Бернгейм критикував позитивізм (погляди О. Конта і Г. Бокля), що певно було лише даниною вимогам «критичного часу», у своїх вихідних положеннях він залишався на позиціях позитивізму, а як представник психолого-генетичного тлумачення історії намагався на цій основі створити її методологію. «У наш час генетичний напрям в історії є загальновизнаним і пануючим» — ця думка історика стала лейтмотивом його праці. Вивчення причинного зв'язку є головною вимогою науки, і історичні знання перетворились на справжню науку лише тоді, коли в ній утвердилась генетична теорія. «Історія є наука, що вивчає і зображує у психо-фізичному причинному зв'язку факти розвитку людей, оскільки факти ці складають прояви діяльності людей як соціальних істот» 20. Оскільки предметом історії є діяльность людей, а в основі психо-фізичного існування людини лежить той факт, що дії людини визначаються не тільки зовнішніми причинами, а переважно внутрішніми реакціями (відчуттям, мисленням, волею), за допомогою яких вона діє цілеспрямовано, то ці внутрішні причини належать до «психічної причинності, і цей вид пізнання причинності переважає в історії, бо навіть зовнішні фізичні причини діють більшою частиною так, що проникають у свідомість людини і перетворюються у психічні імпульси», — твердив Е. Бернгейм 21. Психічна причинність, як і фізична, ґрунтується на «засадах загальної природної необхідності» і має свої власні загальні закони. Вони на відміну від природничих не визнають наслідки відповідних причин постійними, а тлумачать наслідки одиничного випадку. Встановити ж ті чи інші причини соціальних явищ можливо лише тоді, коли дослідник знає їх остаточний результат. Проблему співвідношення індивідуальної і колективної історії Е. Бернгейм вирішував плюралістично. «Одиничними ми називаємо такі діяння, які представляють інтерес для дослідження своїми індивідуальними властивостями, що проявляються тільки один раз, і з такої точки зору розглядаються; типовими ми називаємо дії багатьох окремих осіб, які рівномірно повторюються, як, напр., звичаї, мораль повсякденного життя, при цьому кожний окремий вчинок нас цікавить не сам по собі, а як звичайний приклад дії всіх учасників (тип); колективними ми називаємо такі явища, які складають один загальний результат діяльності багатьох осіб, не має значення однорідні чи різнорідні ці окремі діяльності, напр., битва або освіченість, мова, релігія якого-небудь людського суспільства». Мета такого поділу полягає в тому, щоб обґрунтувати думку про те, що в історії індивідуальне, одинична дія, неподільно пов'язана з діяльністю мас — дія окремого індивідууму залежить від мас, масові дії складаються із окремих дій. «Масові події і стани, попри поверхову видимість, в основі своїй повністю визначаються одиничними, і так же мало можуть служити предметом висхідного пізнання причинності, як і одиничні факти; і навпаки вони можуть бути пояснені тільки у нисхідному порядку» 22. Масові події досліджує соціальна психологія, значення якої для історичної науки Е. Бернгейм розкрив у розділі «Конструкція».
Реконструкція історичного матеріалу — «правильна конструкція зв'язку в цілому» — для німецького історика є найважливішим елементом творчої лабораторії дослідника, головним завданням якого є досягнення відтворення «об'єктивної» картини минулого. Бар'єром на цьому шляху є подолання суб'єктивізму, який частково можна ліквідувати правильною критикою і інтерпретацією джерел і допоміжним методологічним засобом, так званим «відносним масштабом». «Ми маємо можливість виміряти і оцінити окремі події за масштабом їх власної еволюції, задаючи собі запитання: як відносяться окремі моменти до результату, чи відповідають застосовані засоби бажаній меті, а останні — фактично досягнутим результатам». Власне, це уже відома вимога визнання історичного факту за його наслідками для наступних подій попри особисте сприйняття цього факту дослідником. Цілком очевидно, що у такому випадку завданням реконструкції є побудова «еволюційного ряду» — «необхідно особливо детально дослідити, чи дійсно події, які слідують один за одним на тій же арені, знаходяться між собою у причинному зв'язку». Складовими частинами «Конструкції» є: а) комбінація окремих фактів (гіпотеза); б) репродукція фактів у їх зв'язку; в) конструкція психічних факторів; г) конструкція фізичних факторів; д) конструкція культурних факторів.
Щодо конструкції психічних факторів, то Е. Бернгейм був переконаний у тому, що розуміння духовних причин і умов людської діяльності в історії дослідник отримує з досвіду за аналогією з власним духовним життям. Водночас історик не має права спиратися у своїх судженнях на власний досвід, а повинен досконало вивчити психологію людини. Однак недостатньо ознайомитись з сучасними досягненнями практичної і теоретичної індивідуальної психології, оскільки стосунки людей між собою, вплив одиниць на соціальні групи, або зворотний вплив соціальних груп на окремі індивідууми неможливо вичерпати індивідуальною психологією. Це вивчає соціальна психологія, найважливішим завданням якої є «дослідження різностороннього, різнорідного круговороту взаємодій і визначення , що саме є серед особистих якостей і дій індивідуальне і що складає загальний здобуток часу і суспільства Ступінь психічної залежності або самостійності особи в сім'ї, племені, в державі, в різноманітних корпораціях, союзах та інших соціальних групах надто різноманітна у будь-який даний час, тим більше в різні епохи і у різних народів» 23.
Загалом спроби розкрити психологічну закономірність, яка лежить в основі історичного процесу, сприймались рядом вітчизняних істориків. Так, П. Ардашев допускав таку можливість з теоретичної точки зору, але різко критикував тих дослідників, які намагались розв'язати цю проблему на ґрунті колективної, соціальної психології, переконуючи, що відправним пунктом такого дослідження має бути «поняття особи як єдино реального історичного атома і єдино реальної психологічної одиниці — і окремих людських дій як початкових елементів історичного руху. Оскільки закономірність людських дій є закономірність психологічна, і оскільки, з іншого боку, до них зводиться в остаточному аналізі весь історичний процес, то, безперечно, в основі останнього лежить процес психологічний, і історична закономірність є — знову таки в остаточному аналізі — закономірність психологічна» 24.
На основі теорії В. Вундта побудував свою «Методологію історії» (1905) професор Новоросійського університету Е. Щепкін (1860-1927). На його думку, відповідний розділ «Логіки» знаменитого німецького ученого залишається неперевершеним у спробах розробки логіки історії. Теоретичними джерелами роботи Е. Щепкіна були також праці Е. Бернгейма, Г. Зіммеля, П. Барта («Философия истории как социология»), Х. Зігварта, А. Ксенопола («Фундаментальные принципы истории») та ін. Отже, цілком закономірним є сформульоване одеським професором завдання історії — «вона може пояснювати походження події, коли вона наступила, знайти і довести із загальнообов'язковою переконливістю зв'язок події з визначеними попередніми їй фактами. При цьому тлумачення історичних фактів, історична інтерпретація, зводиться до встановлення між попередніми і наступними фактами психологічно зрозумілого для нас зв'язку. Отже, мета інтепретації не пошук історичних законів і слідів їх впливу, а виявлення в подіях дій психологічних законів» (виділено мною. — С.С.) 25 Можливість «загальнопереконливих» висновків для Е. Щепкіна, по-перше, базується на існуванні загальнообов'язкових психологічних законів, по-друге, на особливостях генетичного пояснення в історії, яке полягає не в тому щоб передбачити наступні події на основі сучасних подій, а в тому, щоб відшукати психологічні причини цих події в минулому.
Психологічне тлумачення історії ґрунтується на чотирьох основних постулатах, які, хоча і не визнані загальнообов'язковими, зауважує професор, але є необхідними для пізнання минулого людського життя. Першим принципом є судження за суб'єктом, суть якого полягає у застосуванні власного психічного досвіду дослідника для розуміння внутрішньої духовної і зовнішньої фізіологічної діяльності історичних осіб. Аналогічні думки ми зустрічали при аналізі теорії В. Вундта і Е. Бернгейма. При дослідженні великих колективних подій (битв, народних рухів, змін у процесах виробництва тощо) історик може розкласти їх на ряд індивідуальних впливів і дій, схожих між собою, (що він очевидно визначає інтуїтивно), і дії індивідуумів тлумачити за аналогією з власним внутрішнім досвідом — так пропонував Е. Щепкін застосовувати на практиці даний постулат. Другим принципом є визнання впливу на діючу особу навколишнього духовного середовища. Тут йдеться про взаємозалежність і взаємовпливи індивідуума на суспільство і про зворотний процес. Це є предметом дослідження соціальної або народної психології. Власне, і цей принцип нам також вже відомий. Те ж саме можна сказати і про третій принцип — гіпотезу, що явища духовного життя особи і групи обумовлені впливом фізичної природи самої людини і фізичної природи, а також оточуючих його матеріальних умов. Четвертий принцип полягає у своєрідності прояву закону причинності в духовному житті діючої особи, оскільки зовнішній поштовх до дії, який їй дає природа, не проектується прямолійно як причина акту волі, а як усвідомлена мета, яка і є причиною вчинку. «Ні вплив зовнішнього світу, ні воля як прояв сукупності психічних особливостей особи, взяті окремо один від одного, не можуть вважатися причиною діяльності. Тільки своєрідна відповідь характеру на зовнішній поштовх, тобто мета, завдання для рухомих нервів спричиняє подію, саму дію, — твердив Е. Щепкін. — Отже, щоб знайти причину історичної діяльності необхідно її мету проектувати у зворотному порядку, або, краще мовити, метою історичної діяльності стає її причина, яка проектується вперед. Тому історик з однаковою увагою вивчає факти зовнішні — прояви волі особи в її діяльності у відповідь на вплив духовного і матеріального середовища — і факти внутрішні — явища духовного життя історичної особи, тобто його характер, волю як прояв сукупності особистих особливостей, бажання, мотиви і мету волі, які визначають його рішення» 26. Прийняття четвертого принципу дає можливість визнати існування в історії людського духу свободи волі.
На практиці дослідження з політичної історії ґрунтується на першому і четвертому принципах, а дослідження з історії культури — на другому і третьому. «Загалом, історики вивчають взаємодію між факторами зовнішнього і внутрішнього світу, фізичними і психічними. Ні людської діяльності, ні історії не існувало б, якби або дух не був сприйнятливим до подразнень фізичної природи, або доцільні імпульси рухомих нервів мускулам не залишали б ніякого сліду в оточуючому середовищі» 27.
Для встановлення між послідовними історичними подіями генетичного зв'язку дослідники мають у своєму розпорядженні ряд засобів, які, на думку Е. Щепкіна, мали б бути загальновизнаними, оскільки ґрунтуються на законах духовного життя, відомих кожному із внутрішнього самоспостереження. По-перше, це прийом причинного пояснення історичних похідних за якісною схожістю з виробниками, або закон історичних похідних. По суті це визнання кожного нового історичного новоутворення наслідком деяких схожих за якістю попередніх факторів. Цей прийом не обмежує причинний зв'язок деякою функціональною залежністю між двома фактами, а розширює її до поняття розвитку, тобто розуміння взаємозв'язку подія — наслідок продовження явищ — причин. Зауважимо, що Е. Щепкін приймає поняття «розвиток» як послідовні зміни відмінних ознак явищ, запропоноване Е. Бернгеймом 28. Застосування закону історичних похідних одеський історик пояснює на прикладі з'ясування причин реформаційного вчення М. Лютера. Появі реформатора сприяв ряд нових культурних течій (гуманізм, посилення світської влади, розвиток товарно-грошових відносин і міст, наукові відкриття, поширення в Німеччині відголосків гусистського руху тощо), які вплинули на Реформацію як складне історичне явище. Однак суть вчення М. Лютера можна вивести лише з деяких якісно схожих факторів — визнати опосередкований вплив гуманістів шляхом видання основних християнських пам'ятків, а оскільки ж вчення М. Лютера містичне, засноване на догмі про благодать і спасіння вірою, про безсилля людської волі, то виводити його можна з ранньої німецької містики і вчення бл. Августіна, що знаходить своє підтвердження у біографії М. Лютера і у його творах, де містяться посилання на містичне «Німецьке Богослов'я» і твори бл. Августіна. Аналогічно із сукупності попередніх культурних впливів, схожих з результатом за якістю, можна пояснити і причини такого складного історичного явища, як Хрестові походи. Проте, історик повинен обмежитись лише встановленням якісної (квалітативної) схожості і не може врахувати кількісного (квантитативного) відношення між факторами і їх наслідками. Це робить неможливим прогнозування майбутніх подій, твердження, що кожного разу, коли всі перераховані ним причини будуть наявні, обов'язково відбудуться події, подібні до досліджуваних, попереджав Е. Щепкін. Водночас якості кожного психічного новоутворення можна зрозуміти тільки з якостей його складових елементів, а не з простої їх суми. «Оскільки ціле похідне відрізняється від свого виробника деяким новим психічним змістом, то з точки зору дії окремих елементів, які обумовлюють ціле, цей принцип можна назвати творчим синтезом» 29.
Другий методологічний прийом — метод зв'язку за контрастом, заснований на вченні психології про посилення відчуттів і афектів шляхом контрастів. Він достатньо простий і зрозумілий і передбачає розуміння появи того чи іншого історичного явища як реакцію на протилежне за якістю. Третій методологічний прийом ґрунтується на спостереженні, що в кожну дану епоху між факторами, не схожими за якістю, помітний рух до одноманітності, і відбувається він шляхом взаємодії. Базовим для розуміння цього прийому є закон психологічних співвідношень. Суть його полягає в тому, що якщо один який-небудь фактор змінює свій характер, то аналогічно змінюють свій характер інші фактори. Це породжує стару проблему моністичного пояснення історичного процесу — чи можна відшукати той єдиний фактор, з якого починаються зміни в культурному житті суспільства загалом? Для Е. Щепкіна як прихильника психолого-генетичного тлумачення історії таким фактором є воля. «З точки зору психологічної, вольової інтерпретації історії, і в економічних відносинах, і в мистецтві, і навіть у наукових і філософських інтересах діє людська воля, індивідуальна або колективна. Історична діяльність індивідуума, соціальної або національної групи осіб визначається цілями, які вони собі ставлять, а їхні цілі — тією порівняльною оцінкою, яку вони дають різним внутрішнім і зовнішнім, духовним і чуттєвим благам. Постановка цілі для дійсності — це внутрішній прояв волі як дії сукупності психічних особливостей і бажань особи або групи осіб, які живуть спільним духовним життям, але зародок волі виявляється вже у будь-якій переоцінці цінностей» 30.
Е. Щепкін припускав, що в історії можуть діяти не тільки психологічні закони, але й закони, встановлені іншими галузями знань, — природознавством, економікою, статистикою та ін. Однак незалежно від їх об'єктивної достовірності в інших науках їх вплив на історичні події відобразиться насамперед через внутрішній або зовнішній вплив на людську волю.
У психології історик запозичує також методи реконструкції історичного матеріалу, оскільки «весь процес пізнання ґрунтується для емпіричної гносеології на вивченні звичних зв'язків між одиничними сприйняттями, які поступово, завдяки особистому і загальнолюдському досвіду, зростаються у зв'язки закономірні, у загальнообов'язкові уявлення, поняття і закони послідовності явищ» 31. Спираючись на теорію пізнання представників «критичного емпіризму» (В. Вундта, Х. Зігварта і Е. Маха) М. Щепкін підкреслював, що цей гносеологічний механізм для історика ускладнюється неможливістю сприйняти свої об'єкти дослідження безпосередньо, і він сприймає минуле через чужі свідомості, які символічними сигналами проникають у свідомість суб'єкта. Як і при оцінці сучасної дійсності, коли людина навчається критично ставитись до інших свідомостей, історик переносить цю критику, тобто критичний метод, на історичні пам'ятки як прояви давно зниклих чужих свідомостей. Не меншу складність для історичної науки становить неповнота історичних джерел, що часто не дає змоги відновити історичну подію і викликає скептичне ставлення до історії як науки. Дійсно, «історичну подію неможливо реконструювати у цілісності на основі обмеженої кількості свідоцтв, тобто сприйняття чужих для нас свідомостей, — писав Е. Щепкін. — Але якщо ми доповнюємо їх сприйняттями від багатьох тотожних, схожих або аналогічних дій, то виходить цілісна побудова і відновлення події, тобто комплекс закономірно зв'язаних між собою переживань. Саме цей запас закономірних зв'язків сприйнять від явищ, аналогічних з досліджуваною подією, історик отримує у вигляді психологічних узагальнень і законів, якими він зв'язує уривки свідоцтв про подію в єдине ціле» 32. А отже, для відновлення минулих подій історику і не потрібно збирати безліч фактів, він повинен обмежитись у їх кількості тими, які дають надійні відомості про частини всієї події, і «психологічно зрозумілими» зв'язками з'єднуються у єдине ціле, тобто «закономірний зв'язок комплекса сприйняття чужих для нас свідомостей».
Е. Щепкін переконаний, що історик має справу з дослідженням одиничних і неповторних об'єктів, оскільки він зустрічається не з одним причинним рядом подій, а з вузлом їх, де схрещуються різноманітні каузальні ряди, кількість яких не обмежена. Однак в індивідуальності і неповторюваності історичних подій він розрізняє, так би мовити, «колективну індивідуальність» і «особисту індивідуальність». У першому випадку йдеться про події, які складаються із типових дій, що повторюються у послідовності часу або співпадають у багатьох індивідуумів. Вони можуть приймати аналогічні форми, створюють ряди схожих, але не тотожних історичних «переживань». Це масові історичні події. Навпаки, події, які пов'язані з впливом окремої особи, мають якості неповторюваності і несхожості. Особливості індивідуальної психології обумовлюють своєрідність і несподіваність таких подій, їх ірраціональність, створюють враження їх випадковості.
Силою, здатною покласти початок новому ряду явищ в історії, для Е. Щепкіна є ідея. Метафізика виходить із принципу трансцедентального існування ідей. Оскільки ж наука має справу з висновками загальнообов'язковими, то для історичної науки особливу вагу має розуміння ідеї, яка тлумачиться з психологічної точки зору як сила, доступна іманентному світу сприйняття. «Для історика-психолога це — рішення, цілі і мотиви, які виникли природно, у діючих в історії людей» 33.Оскільки думки людей стають причиною будь-якої історичної діяльності, і в цьому смислі історичне життя направляється ідеями, то історична наука досліджує ідеї — волі і дії історичних людей і людства в цілому. Однак за переконанням Е. Щепкіна, під ідеями, як правило, розуміють ідеї моральні, естетичні, власне, те, що має абсолютну цінність. Завдання історика полягає в тому, щоб точно вказати місце ідеї у ланцюгу причинних зв'язків при тлумаченні історичних фактів. Воля історичного діяча спрямовується не безпосереднім впливом історичних умов, навколишнього географічного або соціально-економічного середовища, а їх внутрішньою оцінкою. Зовнішні умови відображуються спочатку у вигляді уявлень, понять і суджень про них в суб'єктивному дусі і тільки після цього, як мотиви, впливають на волю історичного діяча або колективу. Таким чином, «поштовх для зародження ідей дають зовнішні умови. Але уявлення, взяті із світу чуттєвого, своєрідно змінюються людським духом» 34. Водночас ідеї не залишаються назавжди зв'язаними з тими умовами, які їх породили. За психологічним законом перестановки або переродження цілей, суть якого полягає в тому, що при цілеусвідомленій діяльності здійснення поставленого завдання завжди дає кращий результат, ніж початково намічена мета, моральні та естетичні ідеї в історії і соціальному житті отримали значення самостійних цілей і стали предметом особливого інтелектуального потягу.
Проблема впливу ідей видатних історичних діячів на маси розв'язувалась Е. Щепкіним на основі вчення про колективну народну психологію. Воно ґрунтується на думці, що надіндивідуальне в духовному житті людства не є створенням трансцедентальних сил і простою сумою або випадковим агрегатом індивідуальних розумів, а є своєрідним колективним явищем. Будь-яка ідея, новий творчий синтез створюється для мас і виникає в їхньому середовищі, ідея концентрує і репрезентує їх потреби, які є типовими для них. Це і є причиною впливу видатних історичних осіб і умовою поширення їх ідеї. «Якщо нова ідея, створена відповідно до інтелектуального потягу, співпадає за напрямком з руслом природного розвитку людства, то вона за необхідністю радикальна, як будь-яка абстракція, прогресивна, оскільки антиципує майбутнє і володіє цивілізуючою силою, оскільки намагається прокласти шлях більш високим фазам розвитку і прискорити час їх настання» 35.
«Психологізм» у тлумаченні історичних подій і явищ дав новий поштовх для розвитку теоретичного осмислення історії як вияву людського духу. Обумовленість історичного розвитку особливостями індивідуальної і колективної психіки, цілеспрямуванням, яке дає напрямок і поштовх для людської діяльності, створювали досить міцне підґрунтя для розуміння і пізнання історичного процесу. Водночас це неминуче приводило до реанімації ідеалізму. В епістемології центральними стали проблеми причинності.
Примітки див. тут: ПР�МІТК�
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
