2.3. Формалізація методів історії.

• Друк

Деталі

Опубліковано: Середа, 25 червня 2014, 00:43

Перегляди: 8

Сергій Стельмах. Історична РґСѓРјРєР° РІ Україні ХІХ - початку РҐРҐ століття. Рљ, 1997.  2.3. Формалізація методів історії.

Формалізація методів дослідження була складовою частиною філософії позитивізму, необхідною передумовою «об'єктивного» наукового дослідження. Досягненння природничих наук розглядалися основоположниками позитивізму як методологічне знаряддя для вирішення завдань соціальної науки і політики. Методи природничих наук вони протиставляли релігійній і спекулятивно-метафізичній інтерпретації фактів. О. Конт постійно підкреслював, що його філософія є «теорією фактів». Факти ж визначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пізнання вважався «дослід» — сукупність операцій опису і суми ознак факту. Звідси випливало і знамените твердження О. Конта: «Факт, дослід, теорія — шлях непорушної істини». Філософ вважав, що наука створює закони на основі емпіричних фактів, методом класифікації, групування, висновків за аналогією. Методологічний монізм, тобто ідея однорідності наукових методів незалежно від галузей наукових досліджень, ставав одним із головних постулатів позитивізму. У передмові до «Курсу позитивної філософії» французький мислитель писав: «...Позитивна філософія... вказує на однорідний прийом мислення, який можна застосувати до всіх предметів, які належать людському дослідженню» 121. Оскільки ж історія, за О. Контом, повинна була стати наукою, яка досліджує закони соціального розвитку, то головними проблемами її методології ставали співвідношення індукції і дедукції, пояснення й інтерпретації історичного матеріалу.

О. Стронін розвивав думки французького філософа: «Історія або взагалі науки моральні, повинні чекати свого відродження від природознавства, вони повинні зблизитись з ним, стати на ґрунт його, історик повинен бути разом з природознавцем, він повинен засвоїти методи природознавця...» 122. Для історика, як і для суспільствознавця взагалі, це означало засвоїти головний метод природознавця — індукцію. Сходження від одиничного, конкретного до загального повинно відбуватися за допомогою досліду, суть якого полягає у спостереженні над конкретними явищами. «В історії, відповідно, цей шлях передбачає, ґрунтуючись на спостереженні фактів, подій рухатись до їх закону, узагальненню, а не навпаки, тобто не від спекулятивних узагальнень рухатись до фактів, як це робилося у філософіях історії» 123.

Спостереження і порівняння, покладені в основу наукового пізнання, дали змогу О. Конту розкласти єдиний розвиток людства на окремі спеціальні ряди, або структури — промисловість, наука, релігія, освіта — і шляхом спостереження за процесом розвитку і порівнянням його протікання в різних структурах вивести загальний закон соціальної динаміки — закон прогресу. Таким чином, шляхом індуктивної емпірики, спостереженням і порівнянням «чистого факту» вони впорядковувались у історичні закони і тенденції розвитку. Відповідно і наукове пояснення повинно було бути каузальним. «Пояснення явищ... є віднині тільки встановлення зв'язків між різними окремими явищами і декількома загальними фактами,..» — переконував О. Конт 124. Таким же шляхом будував свою еволюційну теорію і Г. Спенсер, яка являла собою синтетичний закон руху від «гомогенного до гетерогенного». Він же відзначав, що «прогрес природи подвійний: він разом йде від одиничного до загального і від загального до одиничного» 125. О. Конт звертав увагу на те, що відбір фактів, їх розуміння й інтерпретація залежать від певних передумов, і що в якості фактів вони створюють мислення, а отже і привносять в силу цього апріорні категорії, які він виводив із природничих наук — фізіології, фізики, хімії тощо. Філософ вносив у свою гносеологічну схему поняття «середовище», яке дозволяло зробити перехід до дедукції і зрозуміти істинне значення факту 126. М. Драгоманов писав: «Спостерігаючи за щепленням історичних подій, ми поступово можемо дійти до таких явищ, які, діючи як найближча причина історичного факту, самі, однак, не будуть такими, як , наприклад, географічний устрій країни або клімат.., такі явища, будучи постійно діючими, обумовлюють не одну подію... а цілий ряд їх, або краще сказати, цілий рід їх». Таким чином будується каузальний ряд, в якому діалектика внутрішніх зв'язків замінялась видимою послідовністю і залежністю від середовища.

П. Павлов вважав, що «метод, тобто спосіб дослідження історичних пам'ятників (палеонтологічних, археологічних, письмових, етнографічних, географічних та ін.), може бути подвійним: по-перше, суб'єктивним — аналітичний (індуктивний) і синтетичний (дедуктивний); по-друге, об'єктивним». Останній відрізняється точкою зору дослідника у вивченні джерел і особливостями самих джерел. «А тому об'єктивний метод буває: по-перше, описовий (досліджує дані, що є в джерелах, за їх якістю), по-друге, математичний (розглядає ці дані за їх кількістю)». На думку П. Павлова, суб'єктивний метод застосовується в історії, а об'єктивний — в «статистиці», під якою він розуміє власне статику — «ніби зупинену історію». Доречно зауважити, що тут П. Павлов майже дослівно цитує книгу відомого Петербурзького професора В. Порошина «Критичні дослідження про основи статистики» (1838). «Описовий метод» за типами джерел поділяється на : літературний, лінгвістичний, археологічний, етнографічний, географічний, етнологічний, палеонтолого-археологічний. Математичний метод слабо застосовується в історії за відсутністю необхідної кількості числових даних, але в майбутньому, впевнений професор, він буде широко практикуватися. «Зрозуміло, що всі історичні методи, як і методи природничих наук, повинні бути порівняльними (тобто ґрунтуватися на загальнопорівняльному вивченні однорідних даних всіх можливих категорій)», — стверджував П. Павлов 127.

Натуралізм мав великий вплив на формальну логіку, а через неї на історичну логіку. Провідна роль тут належала англійському мислителю, послідовнику О. Конта, Дж. Міллю (1806-1873), автору популярних праць — «Система логіки силогічної та індуктивної» (1830-1843), «Про свободу» (1859), «Утилітаризм» (1861), «Огляд філософії сера Гамільтона і головних філософських питань, розглянутих в його творах» (1865) та ін. Дж. Мілля вважають одним із ідеологів буржуазного індивідуалізму, віддають йому першість в розробці індуктивної логіки 128. Разом з тим «Мілль заповнив гносеологічні прогалини Конта емпіричною психологією і психологізуванням позитивізму, приблизив його до Берклі і Юма. Це була разом з тим заміна гносеології психологією. У Мілля йдеться лише про впорядкування матеріальних і духовних феноменів свідомості відповідно до загальних законів, які, у свою чергу, утворюються із накопичення індукцій і будь-яку дедукцію допускають лише на основі такого вже виконаного або передбаченого індукцією накопичення» 129.

В Росії погляди англійського позитивіста користувалися широкою популярністю в колах академічної і ліберальної інтелігенції. Їх приваблювали його лібералізм, захист фрітредерства, свободи приватного життя, емпіризм і індуктивізм. Англійський мислитель вважав, що філософія повинна виконувати завдання загальної методології пізнання. Оскільки ж завдання науки полягає у впорядкуванні одиничних явищ, то індукція проголошувалась головним методом наукового пізнання — «всесильна індукція, елімінуючи причини, встановлює закони явищ» 130. Загальновідомо, що політичній економіці Дж. Мілля велику увагу приділяв М. Чернишевський, популяризуючи його погляди на сторінках «Современника». Головні праці англійського філософа були перекладені російською мовою і видані в Росії, а окремі з них («Огюст Конт і позитивізм», «Система логіки») неодноразово перевидавались.

Під сильним впливом індуктивної логіки Дж. Мілля написана праця О. Строніна «Історія і метод» (1869) 131. Ця робота являла собою першу спробу у вітчизняній історіографії з позитивістських позицій розробити проблеми логіки історичного пізнання. Загалом її важко назвати оригінальною. Це скоріше компіляція з основних праць видатних представників позитивізму — О. Конта, Г. Спенсера і Дж. Мілля. Зокрема, на останнього автор посилається 117 разів. О. Стронін зосередив свою увагу на обґрунтуванні необхідності застосування методів природничих наук до суспільних, розкрив значення індукції, дедукції, порівняльного методу в історії тощо. Однак О. Стронін не був істориком-дослідником і не приділив достатньої уваги складній проблемі інтерпретації історичного матеріалу, що позбавило його книгу практичної цінності і вона майже не вплинула на вітчизняну історіографію. Хоча, зауважимо, значний розрив між теоретичними роздумами і напрямами конкретно-історичних досліджень був характерним явищем того періоду в цілому 132.

Наполягаючи на «індуктивістській» інтерпретації пізнання історії О. Стронін насамперед зупинився на застосуванні індукції в різних науках. Оскільки, на його думку, індукція вживається навіть у таких «дедуктивних» науках, як математика і філософія, то необхідно визначити особливості застосування цього методу. «Індуктивними знаряддями» є дослід — «спостереження довільне» і спостереження — «дослід мимовільний». Ідеальний вид індукції, який ґрунтується на очевидності О. Стронін назвав евідентікою. У філософії дослідник не може користуватися дослідом, а при спостереженні використовує лише увагу — спостереження одним внутрішнім відчуттям. Цей вид індукції, «який ґрунтується не на зовнішніх відчуттях, а на одному внутрішньому, не на досліді і не на спостереженні, а виключно на увазі, назвемо аттентікою». Індукцію природознавця, яка спирається переважно на дослід, О. Стронін назвав експериментатикою. Жоден вид індукції не може бути застосованим повною мірою до вивчення суспільних явищ, де дослідник може використовувати лише спостереження і позбавлений досліду — інструменту природознавців. Отже, переконаний учений, суспільствознавцю залишається лише засвоїти всі інші прийоми індукції. Індукцію суспільствознавця О. Стронін назвав обсерватикою, і вона займає середнє становище між евідентікою і аттентікою. Метод обсерватики (соціальна індукція) О. Строніна аналогічний «порівняльному методу» О. Конта і «сукупному експериментальному методу спостереження» Дж. Мілля 133. «Знаряддями обсерватики» є: класифікація, дослід (довільне спостереження) і ізолювання. «Класифікація є альфа методичності, поки в знанні не встановилось ніякої класифікації, до тих пір воно оброблюється без будь-якого наукового методу, тому що без розсортування наукового змісту неможливий ні дослід, ні спостереження, ні заключення, оскільки невідомо в якому напрямку необхідно проводити те, чи друге, чи третє, а тим більше неможливі дослід, спостереження і заключення, правильно і систематично проведені» 134.

Саме з класифікації повинно починатися застосування природничих методів до соціальних наук, переконаний О. Стронін. В історії «матеріал історичний, зібраний до нашого часу, такий вже величезний, що обробити його науково, не може не тількі одна, але навіть дві або три науки, тобто з двома або трьома тільки точками зору на нього. Оскільки ж незабаром історія захоче розглянути його з точок зору багатьох і різноманітних, то ось уже поділ і відбувся». Сучасний йому стан історичної класифікації за народами і епохами, на Стародавню, Середньовічну і Нову історію, на історію Греції, Риму, Франції, Англії тощо не задовольняло ученого. Замість синхроністичної і етнографічної класифікації О. Стронін пропонував здійснити поділ, «по-перше, за природними елементами суспільного життя, за тими простішими стихіями, з яких все це життя і всі його форми всюди і завжди складаються, а по-друге, і за суспільними формами і тілами соціальними, за тими царствами місцевими і моментами часовими, які складають собою ступені загального життя людства» 135. До елементів суспільного життя О. Стронін відносив: віру, знання, промисловість, політику, мистецтво тощо. Форми суспільного життя — («ті комбінації, в які втілюються то там, то тут, то тоді, то тепер історичні елементи») можуть бути, по-перше, часовими: ера, епоха, історія, по-друге, локальними: особистість, національність, людство. Запропонована класифікація переслідує чітко визначену мету — «для історичної, або взагалі соціальної науки цікавіше знати, за якими законами живе і розвивається в суспільствах, наприклад, віра, знання, форми правління, промисловість, ніж те, за якими законами живе і розвивається та чи інша нація, — тим більше, що для націй законів окремих і бути не може, хіба що в небагатьох випадках, і тим більше що, зрозумівши закони елементів, легко прикласти їх потім і до форм, до націй і яких завгодно формальних явищ історичних» 136.

Класифікація була головною умовою історичної науки і для М. Драгоманова, який вважав, що для того, «щоб добути які б то не було узагальнення з історичних явищ і щоб надати практичного значення науці про ці явища, необхідно перш за все розкласифікувати історичні явища за родами і видами». З цією метою необхідно повністю змінити хронологічно-географічну систему групування матеріалу на «логічну» — «старе мислення звертало увагу насамперед на сучасність явищ, на їх зовнішню послідовність і створило, між іншим, той ряд помилок, який будується на положенні post hoc, ergo propter hoc і т.і.; нове ж мислення намагається насамперед схопити суттєві ознаки явищ і сгрупувати їх за цими ознаками. В історії дуже часто відбуваються явища, які мають між собою такі ж зв'язки, як політ птахів під час збору війська на війну або той чи інший стан погоди під час задуму відомої політичної реформи. Всі нескінченні суперечки між ученими про причини появи і коливання у певних політичних і релігійних рухах, воєнних успіхів і неуспіхів різних країн, падіння царств і т.п. відбуваються головним чином тому, що перш за все не домовляться про класифікацію фактів і уявляють собі синхроністичні явища життя військового, політичного, соціального, культурного, морального багато більше переплетеними у причинному зв'язку між собою, ніж це може існувати в дійсності» 137. За прикладом природничої класифікації явищ за їх суттєвими ознаками М. Драгоманов пропонує надати простору і часу значення умов, серед яких це явище відбувається, і послідовності, в якій воно змінюється. Однак, головним є логічна систематика, яка повинна допомогти зрозуміти внутрішню суть явищ, а не тільки їх поверховий зв'язок. Весь матеріал історії, на думку вченого, можна помістити у три великих розділи: «А) Матеріал, з якого складаються суспільства: а) індивідууми, b) народності. В) Суспільства: а) форми їх: сім'я, клас, союз державний, союз міждержавний. С) Продукти суспільної діяльності: матеріальні і моральні». Все те, що входить у перший розділ, вивчають антропологія і етнологія, у другий — «є власне предмет наук суспільних, динаміка яких і є історія». Водночас такий розподіл історичного матеріалу, за переконанням М. Драгоманова, уже використовується в історичній науці, зокрема, коли йдеться про так звану «внутрішню історію». «Тільки цьому більш систематичному огляду звичайно передує більш-менш беззв'язано-синхроністичний і хронологічний огляд фактів різного роду, переважно за династичними змінами розташований; при більшій систематичності огляду факти ці можуть значною мірою розкластися у два класи: явищ побуту державного і побуту міждержавного — відділивши залишок для інших класів, які уже помістились у так званій внутрішній історії. Таким чином, новим у викладеній вище вимозі систематичного розподілу фактів історичних є тільки вимога більшої послідовності у групуванні фактів за родами і видами, яка перетворить всі розділи історичного огляду у розділи внутрішньої історії» 138.

Повернемося до О. Строніна. Переваги класифікації, яка використовується у формальних природничих науках, полягають у виділенні кожної групи однорідних явищ у спеціальну науку. «У соціальному світі такі групи явищ, такі явища формальні складають собою, по-перше, простір, людство, народ і індивідуум, по-друге, час історію, епоху і еру», — твердить О. Стронін. Оскільки за Дж. Міллем мета класифікації полягає у поєднанні предметів, які мають найбільшу кількість важливих загальних властивостей, О. Стронін виділяє в історії три найважливіших елементи: а) життя і цивілізацію фізичну; b) життя і цивілізацію матеріальну; с) життя і цивілізацію духовну. Кожній групі суспільних явищ відповідають такі «елементарні соціальні науки»: першій — історія фізична (антропологія); другій — економічна, яка, у свою чергу, складається з історії землеробства, промисловості, торгівлі; третій — психологічна, куди входять історія релігії, філософії, науки, естетична, логічна ( «яка вивчає закони появи, розвитку і застосування методів наукових, художніх і релігійних»), практична, політична (правознавство), яка також поділяється на право міжцерковне, міжнародне, міжусобне, міжстанове, міжсімейне, міжособове і міжмайнове. Досить громіздка структура «елементарних соціальних наук» доповнюється «формальними соціальними науками», в яких відбувається поділ змісту суспільних явищ за формами: біографія, етнографія, ерографія (наука про певну окрему подію), епохографія та історіографія. Порівнюючи запропоновану соціальну класифікацію з природничою, О. Стронін пише: «...елементарні [науки] дійсно мають предметом своїм такі стихії суспільні, які проникають собою в історичні тіла і організми, які б вони не були, так само, як елементи натуральні проникають і обумовлюють всі натуральні тіла і організми, будуть вони зоологічні чи ботанічні, геологічні чи мінералогічні. Точно так і всі соціальні науки другої категорії повністю відповідають наукам тієї ж категорії природничих: і там і тут, суспільство, і природа розглядаються уже не за складовими частинами своїми, в дійсності неподільними, а, навпаки, за величинами і в дійсності більш або менш роздільними, за формами, які мають в дійсності, не тільки в мисленні, осібність, а саме за царством суспільства і царством природи, за епохами і формаціями, і, нарешті, за простими індивідуумами і особами» 139.

Другим кроком перенесення методу природничих наук в соціальні є спостереження, яке має необхідну умову — спостереження в соціальних науках повинно здійснюватись на основі великих періодів часу і простору. Тут О. Стронін цілком покладається на методологію Г. Бокля. Спостереження у соціальних науках мають більше значення ніж дослід, оскільки для дослідження суспільних явищ неможливо повністю перенести прийоми досліду, які застосовуються в науках природничих. Однак, виправданим і ефективним може бути використання прийомів натуралістів, які супроводжують дослід. Наприклад, методи, які використовуються в статистиці — порівняння великої кількості фактів, їх комбінація у різноманітні групи, класифікація за розрядами і т. ін. — дають можливість вивести певні закономірності. Аналогічними прийомами може скористатися, наприклад, історик мистецтв. «Зібравши також по можливості велику кількість фактів цього роду, він може розподілити їх всі, по-перше, з точки зору взаємного між собою відношення різних мистецтв у часі, у послідовності, і тут він, очевидно, побачить, які з них передують іншим, випереджаючи інші своїм розвитком, і які звичайно своїм розвитком запізнюються. Потім ті ж самі факти він може комбінувати стосовно того чи іншого змісту і напрямку мистецтв, і тут помітить звичайно, яким був напрямок мистецтв на початку цивілізацій, який в середині і який в кінці їх. Нарешті, може він згрупувати свої данні за засобами, або знаряддям кожного мистецтва, за здатністю виразити ідею прекрасного, за більшим або меншим впливом на життя і т.п., і при кожному із цих прийомів може розраховувати отримати новий і новий висновок» 140. У такому випадку дослідник, крім власне квантитативних методів, користується методом «соціального ізолювання», виділяючи, ізолюючи, розкладаючи складні досліджувані явища на прості елементи. Класичним прикладом для О. Строніна знову ж таки є методологія Г. Бокля. «Дослідження цих, так би мовити, типовостей суспільних, класичностей, терапологічних явищ суспільств є дійсно те, що одне тільки й може скласти собою у вивченні соціальному ізолювання обсервативне у протилежність експериментальному», — переконаний О. Стронін. Статистика, спостереження і порівняння, таким чином, дають можливість сконструювати ряди послідовних, постійно повторюваних змін, які складаються просто із суми дрібніших елементів, забезпечуючи тим самим точний розподіл минулих подій. Таким же шляхом можна реконструювати невідомі відрізки минулого розвитку за аналогією з подіями, які відбулись в іншому місці і в інший час. Широко відомий порівняльно-історичний метод є власне наслідком натуралізації методів пізнання історії. «Історична критика отримує в такому соціологічному методі допомогу в таких випадках, коли не існує ніяких даних для перевірки певних доказів для певних явищ, — писав М. Драгоманов. — Ця допомога полягає у порівняльному методі, який є неминучим наслідком логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу... (виділено мною. — С.С.). Тільки порівняльним методом ми зуміємо визначити і хронологічну епоху для певного роду фактів, якщо джерела, звідки ми беремо ці відомості, неповні, спотворені або відрізняються хаотичною або фантастичною хронологією» 141. Очевидно, що такі методи можуть бути придатними для дослідження великих тотальностей, а не локалізованих у просторі і часі індивідуальних історичних об'єктів. «Пізнання соціально-історичного світу не може піднятися до рівня науки шляхом застосування індуктивних методів природничих наук, — твердив Х.-Г. Гадамер. — Щоб не означало тут слово «наука» і як би не було поширене в історичній науці в цілому застосування більш загальних методів до того чи іншого предмета дослідження, історичне пізнання все ж не має своєю метою представити конкретне явище як випадок, що ілюструє загальне правило. Одиничне не служить простим підтвердженням закономірності, яка в практичних обставинах дозволяє робити пророкування. Навпаки, ідеалом тут може бути розуміння самого явища в його однократній і історичній конкретності. При цьому можливий вплив скільки завгодно великого обсягу загальних знань; мета ж полягає не в їх фіксації і розширенні для більш глибокого розуміння загальних законів розвитку людей, народів і держав, але, навпаки, в розумінні того, яка це людина, цей народ, ця держава, іншими словами — як могло трапитись, що вони стали такими» 142.

Вище зазначалось, що родоначальники позитивізму висували вимогу перетворення історії в науку, яка вивчає закони соціального розвитку, власне в наукову теорію суспільства — соціологію, для якої історія, тобто встановлення фактів минулого життя людства і розповідь про них, лише постачала матеріал для узагальнень і виведення законів, являлась прикладною наукою. Соціологія — абстрактна теоретична наука про закони історичних утворень та історичний рух використовувала індивідуальне і емпіричне для побудови теоретичних конструкцій, і вони не мали для неї самостійного значення. Водночас індивідуальне та емпіричне повинно було досліджуватись досить точно, оскільки ставало основою майбутньої теорії. Отже, індукція визнавалась необхідним елементом дедукції. Недоліки чисто «індуктивістської» інтерпретації історії були очевидні — «індукція виявляється у нас методом, далеко не таким вичерпуючим, як у натураліста, на ґрунті історії вона значно перероджується в силі і втрачає свої кращі соки», — відзначав О. Стронін 143. Так витікала необхідність використання в історії дедуктивного методу, що також підтверджувалось посиланням на природничі науки, зокрема на астрономію, яка перетворилась на науку більш дедуктивну, ніж індуктивну. До того ж класики позитивізму О. Конт і Дж. Мілль цілком свідомо допускали наявність попередніх гіпотез при вивченні суспільних явищ. Такої ж думки дотримувався і «правовірний» позитивіст І. Лучицький: «Але, запитується, де історик знайде точку опори не тільки для усвідомлення загального зв'язку подій, але і для самої критики фактів, якщо попередньо у нього не буде складена загальна схема всієї історії? Особлива складність фактів в історії доводить необхідність створення теорії, гіпотези, без яких неможливий рух вперед науки...» 144.

Відмінність запропонованого позитивізмом гіпотетико-дедуктивного методу дослідження соціальних явищ від метафізики, яка піддавалась нищівній критиці за спекулятивні теорії, полягала у вимозі використання дедукції на ґрунті добутих за допомогою індукції емпіричних фактів — «сила тієї чи іншої дедукції зростає прямо пропорційно успіхам індукції. А звідси, якщо соціальним наукам обов'язково потрібна дедукція почину, якщо їм необхідна яка-небудь ініціативна теорія, то вона повинна і може бути відшукана найкраще там, де індуктивні точки опори вже достатні, і побудована тільки на таких даних, які сумніву вже не піддаються», — переконував О. Стронін 145. На цій основі дослідник виводив загальний закон методології: «1) взаємна пропорція методів у природі суспільній завжди однакова; 2) але в кожній окремій сфері цієї природи індуктивність і дедуктивність зворотньо пропорціональна; і 3) чим ця зворотня пропорціональність напруженіша, тим ближче реакція» 146.

Дедукція створює раціональні закони, на відміну від емпіричних законів, джерелом яких є індукція. Раціональні закони є корінними, власне законами природи, у тому числі й «природи людини», під які підводилось індивідуальне для наукового пояснення. «Науку про людську природу можна визнати існуючою настільки, поскільки приблизні істини, які складають практичні знання людства, можуть бути представлені в якості висновків, королларієв з тих загальних законів людської природи, на яких вони ґрунтуються», — стверджував Дж. Мілль 147.

Таким чином, формалізація методів історії була субпродуктом філософії позитивізму і виявилась у підкресленому методологічному монізмі, методологічному ідеалі природничих наук, насамперед математики, у надмірній увазі до причинних зв'язків і надіндивідуальних тотальностей, через що втрачалась індивідуальна самобутність історичних об'єктів, які пояснювались на основі загальних (раціональних) законів. Реакцією на позитивістське тлумачення історії стала поява нової течії в антинатуралістичній філософії — баденської школи неокантіанства, яка з протилежних позицій підходила до питання про взаємовідносини наук про природу і наук про людину, підкреслювала протилежність між природознавством і суспільствознавством за завданнями і методами, відкидала методологічний монізм позитивізму і думку про те, що вищий ідеал раціонального розуміння історії може дати лише природознавство.

Примітки РґРёРІ. тут: РџР Р�МІТКР�

Коментарі

• Наступна >