Вступ
- Деталі
- Опубліковано: Понеділок, 23 червня 2014, 20:38
- Перегляди: 9
Сергій Стельмах. Історична думка в Україні ХІХ - початку ХХ століття. К, 1997.
Є науки, яким дарована вічна молодість,
і до них належать всі історичні дисципліни, перед ними у вічному русі
культури весь час виникають нові постановки проблем.
Макс Вебер
Вступ.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст. на сторінках авторитетних наукових видань було заявлено про кризу радянської історичної науки. Дискусії, «круглі столи», які проводились редакціями журналів «Вопросы философии», «Вопросы истории», «�стория СССР», «Новая и новейшая история» та ін., довели, що витоки кризи лежать у сфері догматизованої та ідеологізованої марксистської теорії і методології історії і що вихід з кризи можливий лише шляхом відмови від догм і стереотипів, натуралізму в пізнанні історичного процесу, усвідомлення індивідуальності і неповторності історичних явищ, визнання широкого теоретичного і методологічного плюралізму. Доводиться констатувати, що ці вимоги ставились і перед вітчизняною історичною наукою на початку ХХ ст. після відомої методологічної дискусії, яка охопила практично всі європейські й північноамериканські національні історіографії. Так, поняття методологічного плюралізму було невід'ємною частиною світогляду всесвітньо відомого українського філософа, соціолога і правознавця Б. Кістяківського. Російський історик М. Кареєв ще у 1922 р. писав: «Нехай в науці будуть різні інтереси, орієнтації, підходи, методи, напрями, навіть неминучі розбіжності, але нехай те спільне, хоча в окремих випадках і незначне, що завжди з необхідністю нав'язується фактами і логікою, завжди буде тим спільним підґрунтям, на якому можна мирно зустрічатися для пошуку істини спільно» 1. Примітивний марксизм у поєднанні з войовничим тоталітіризмом сформував атрофовану свідомість радянського суспільства і чи не головною його ознакою стала нетерпимість до чужої думки, до іншого погляду. Таке підґрунтя перетворило радянську історичну науку на прислужницю комуністичної ідеології, яка зверхньо «критикувала» або попросту ігнорувала теоретичні концепції, створені на інших світоглядних засадах. Це загнало радянську історіографію в глухий кут емпіризму, оскільки будь-який синтез був можливий лише у рамках офіційної теорії історії — сумнозвісного «історичного матеріалізму», якого мабудь не розуміли і самі філософи і компенсували це за рахунок схоластичного тлумачення праць «класиків марксизму-ленінізму».
Офіційні теоретики історії нав'язували науковій історіографії концепції, які ґрунтувалися на досить сумнівних постулатах. Ось, наприклад, як характеризував теорію і метод відомий радянський філософ Г. Подкоритов: «У марксистській літературі на сьогодні утвердився правильний погляд на співвідношення теорії і методу… Відповідно до цієї ґрунтовно утвердженої точки зору функція методу властива не тільки діалектиці і вченню про форми і методи пізнання, але й, скажімо, питанням філософського матеріалізму… Матеріалістичне розуміння історії претендує зовсім не на те, щоб «все пояснити», а тільки на те, щоб вказати єдино науковий, матеріалістичний спосіб тлумачення історичних явищ» 2 (виділено мною.— С.С.). Окремі теоретики вносили лише плутанину у досить прості питання. Історик Л. Хмилев характеризував методологію як науковий світогляд історика 3. Ще далі пішов офіційний теоретик «історико-партійної науки» О. Зевелев, який переконував, що «методологія не може бути вченням про єдність і різність …методів або тільки теорією методів. Вона ширша і об'ємніша від поняття «метод», оскільки відображає найбільш загальні моменти світогляду… Для марксистів-ленінців методологія є не тільки теорією, але і знаряддям пізнання і революційного перетворення світу»4. Здоровому розуму очевидно, що «світогляд» — це поняття, яке відображає зв'язок успадкованих і придбаних під впливом виховання, середовища та інших чинників особистих якостей, а також свідомо засвоєних «максим»; «методологія» — поняття, яке означає учення про метод або методи, тобто про шляхи, способи, прийоми, за допомогою яких та чи інша наука вирішує свої проблеми. Метод завжди обумовлений, з одного боку, предметом, а з другого — структурою самого пізнання 5. Створені філософами і деякими істориками «теоретичні головоломки» породили в істориків-практиків відразу до теорії і переконання у тому, що займатися теоретичними проблемами — марна справа.
На мій погляд, подолання теоретичної кризи, в якій і досі перебуває як українська, так і вся пострадянська історіографія, можливе лише утвердженням світоглядного і методологічного плюралізму, ознайомленням із сучасними теоретичними концепціями західноєвропейської історіографії і власної спадщини, оскільки, по-перше, рефлексія є необхідною умовою розвитку будь-якої науки, по-друге, в сучасній історичній науці, за словами відомого німецького історика Т. Шідера, присутні всі фази історичного мислення минулого століття 6. Без цього, звісно, неможливе розуміння тенденцій розвитку сучасної теорії історії, і взагалі розумова діяльність історика. У цьому контексті заслуговують особливої уваги теоретико-методологічні дослідження у вітчизняній історіографії ХІХ — початку ХХ ст. Кожний російський і український історик, який поважав себе, хоча б раз у своїй історіографічній практиці звертався до проблем теорії історії і викладав свої погляди якщо не в книгах або статтях, то в університетських лекційних курсах або у конкретно-історичних дослідженнях. Це зумовлювалось, на мою думку, такими факторами: в умовах філософського плюралізму історики розробляли теоретичні проблеми виходячи з тих філософських систем, які, за їх переконанням, правильно вирішували онтологічні й гносеологічні проблеми історії; відсутністю власних досить впливових національних філософсько-історичних систем. Формування історичного світогляду і створення теоретичних конструкцій здійснювалось, як правило, шляхом синтезу існуючих філософсько-історичних систем. Тому необхідно не тільки виявити базові ідеї, але й відповісти на запитання: які з них були оригінальними, а які запозиченими із західноєвропейської історичної думки? Це є актуально, враховуючи міцні зв'язки вітчизняних істориків із західними університетами (поширена практика підготовки за кордоном до професури, тривалі наукові відрядження та ін). Доречно зауважити, що перераховані процеси були характерні більшою мірою для історіографії загальної історії , яка, в силу специфіки її предмету, зазнавала значного впливу західноєвропейських ідей. Отже, зовсім не випадково В. Бутенко до головних рис російської історіографії загальної історії ХІХ ст. відніс її універсалізм 7. Ми ж додамо, що якщо у Німеччині — «країні філософів і поетів» — у ХІХ ст. була універсально-орієнтована філософія історії і національно-орієнтована історіографія, то у Росії навпаки — національно-орієнтована філософія історії (наприклад, слов'янофільська концепція О. Хомякова-М. Данилевського, теософія В. Соловьева) і універсально-орієнтована історіографія.
Отже, крім вище згаданих завдань, дослідження і систематизація теоретичної спадщини відомих вітчизняних істориків ХІХ — початку ХХ ст., професорів і викладачів Харківського, Київського і Одеського університетів (В. Циха, М. Луніна, О. Рославського-Петровського, М. Петрова, М. Драгоманова, І. Лучицького, О. Строніна, В. Авсеєнко, Ф. Фортинського, Е. Щепкіна, М. Бубнова, Б. Кістяківського, П. Ардашева) дасть змогу визначити головні тенденції розвитку вітчизняної історіографії та історичного світогляду її творців.
Хронологічні межі і кордони. Хронологічно дослідження охоплює період з 20-х років ХІХ ст. до початку ХХ ст. У цей час встановлюються контакти між вітчизняними і західноєвропейськими університетами, вчені отримують можливість продовжити навчання у провідних європейських наукових центрах (Геттінген, Берлін, Лейпциг, Мюнхен, Відень, Париж та ін.), у вітчизняні університети запрошуються іноземні професори, що сприяє поширенню в Україні західноєвропейських філософських систем, створює атмосферу філософського плюралізму й активної розумової діяльності у сфері теорії історії. Достатньо великі хронологічні межі дослідження дають змогу простежити процес становлення теорії історії в Україні і Росії у загальноєвропейському контексті. Хронологічне обмеження є недоцільним, оскільки, у такому разі, буде втрачене цілісне бачення процесу становлення предмета дослідження. Водночас існують обмеження територіального і предметного характеру. Територіально дослідження охоплює історичні школи Харківського, Київського і Одеського університетів, які, власне, і були центрами розвитку історичної науки в Україні. Об'єктом дослідження є спеціальні теоретико-методологічні праці вчених, хоча, в окремих випадках, залучаються і конкретно-історичні дослідження, курси лекцій та ін., в яких відобразились теоретичні погляди автора. Перераховані праці є також основними джерелами дослідження. Оскільки його специфікою є те, що теоретико-методологічні концепції вітчизняних учених розглядаються в контексті розвитку західноєвропейської історичної думки, то джерелами є і фундаментальні праці основоположників і видатних представників панівних філософсько-історичних систем — Г.В.Ф. Гегеля, Л. фон Ранке, І. Дройзена, О. Конта, Г. Спенсера, В. Вундта, Е. Бернгейма, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, М. Вебера, Е. Трельча та ін. Широко використовуються монографії, статті, нариси, історіографічні огляди українських, російських і зарубіжних авторів, в яких узагальнені підсумки розвитку історіографії за певні періоди часу, проаналізовані пануючі теоретичні концепції.
Методологія дослідження ґрунтується на діалектичному методі вивчення історичної думки, системно-структурному і конкретно-історичному аналізі історіографічних об'єктів з використанням порівняльно-історичного методу, що обумовлено предметом пізнання і конкретними дослідницькими завданнями.
Історіографія проблеми. Вивчення історичного світогляду російських і українських учених почалося наприкінці ХІХ ст. М. Кареєв у своїх теоретичних працях проаналізував історичні погляди Т. Грановського, І. Лучицького, М. Петрова та ін. Про поширення в Росії та Україні ідей німецької ідеалістичної філософії писали М. Ковалевський і Б. Чичерін 8. Питанню про роль німецьких професорів (І. Шада і Х. Роммеля) в становленні наукової школи Харківського університету присвятили свої дослідження Д. Багалій ,Ф. Зеленогорський і німецький учений П. Штелер 9. Творчість М. Луніна була в центрі уваги В. Бузескула, перу якого належить і фундаментальне дослідження «Загальна історія і її представники в Росії» 10. Про вітчизняних студентів і учених в університетах Геттінгена і Лейпцига писали німецькі учені М. Вішнітцер і В. Штіда 11.
Незважаючи на певну ідеологічну спрямованість заслуговує на увагу і радянська історіографія проблеми. У першу чергу необхідно відзначити монографію лідера «томської школи» істориків В. Могильницького, в якій розглянуті методологічні ідеї російської медеєвістики другої половини ХІХ ст. 12. Досить плідно працював Б. Вебер. В його монографії «Історіографічні проблеми» зібраний цікавий матеріал з даної проблеми, зроблена спроба розглянути теоретичні погляди російських істориків у контексті розвитку європейських ідей 13. Наступним кроком на цьому шляху стала монографія Л. Хмилева «Проблеми методології історії в російській буржуазній історіографії кінця ХІХ — початку ХХ ст.». На жаль, у цій цікавій роботі лише фрагментарно висвітлені теретичні погляди Д. Багалія, Е. Щепкіна, М. Бубнова та ін. 14. Про вплив позитивізму на російську історичну науку, зокрема, на російську історичну школу у дослідженні проблем Франції, писали Г. Мягков і Л. Таран 15. Вплив логіки історичного пізнання баденської школи неокантіанства на російську історіографію досліджував О. Синицин 16. У цьому контексті цікаві також праці А. Нечухрина і С. Рамазанова, присвячені питанню про так звану «кризу» російської історіографії кінця ХІХ — початку ХХ ст. 17. Ряд аспектів проблеми розглядали А. Медушевський, Л. Мельник В. Сарбей і В. Потульницький 18. Помітним явищем у сучасній українській історіографії стала монографія Л. Депенчук про Б. Кістяківського, в якій вдалий біографічний нарис доповнюється аналізом праць ученого з методології суспільних наук 19. Безумовно, необхідно відзначити і узагальнюючу працю вчених під керівництвом І. Дементьєва «Історіографія історії нового часу країн Європи і Америки» 20.
У західноєвропейській історіографії відзначимо праці відомого дослідника Д. Чижевського 21 про поширення гегеліанських ідей в Росії, статтю К. Вальтера 22 про життя і наукову діяльність в Харківському університеті німецького професора І. Шада і грунтовну, солідну за обсягом, книгу німецького історика Х. Хекера 23, в якій розглянуті теоретичні погляди М. Луніна, М. Петрова, І. Лучицького та інших учених. Певний інтерес для нашої проблеми мають також стаття Р. Вітрама 24 про Дерптський університет у ХІХ ст.
Аналіз історіографії проблеми свідчить, що, з одного боку, окремі її аспекти досліджувались як вітчизняними, так і зарубіжними істориками, а з другого — вона вивчалась досить фрагментарно, ряд висунутих положень явно застаріли і вимагають переосмислення, поза увагою сучасних дослідників залишились теоретичні праці О. Рославського-Петровського, М. Драгоманова, О. Строніна, В. Авсеєнко, П. Ардашева та ін.
Автором вперше в українській історіографії зроблена спроба проаналізувати теоретичні погляди представників російської і української історіографії загальної історії ХІХ — початку ХХ ст. у контексті розвитку загальноєвропейської історичної думки, виявити джерела їх історичного світогляду, вплив західноєвропейської теоретичної думки та історіографії на розвиток вітчизняної історичної науки.
Автор висловлює щиру подяку фонду Volkswagen-Stiftung (Німеччина) і Московському відділенню Російського наукового фонду, які надали можливість скористатися фондами бібліотек Німеччини для даної наукової роботи і фінансово підтримали видання цієї книги, проф. д-ру А. Каппелеру (Інститут східноєвропейської історії Університету м. Кельн), д-ру Г. Хаусману (Університет м. Біллефельд), д-ру В. Потульницькому (Інститут української археографії НАН України), проф. д-ру Л. Мельнику (Київський університет імені Тараса Шевченка), проф. д-ру Ю. Мицику (Національний університет «Києво-Могилянська Академія») за цінні поради і допомогу в підготовці цього видання; співробітникам Наукової бібліотеки Київського університету імені Тараса Шевченка, які з розумінням підходили до проблем автора і у наш скрутний час створювали комфортні умови для роботи.
В сучасній українській історіографії замість терміну «загальна історія» вживається аналогічний йому «всесвітня історія». Не вдаючись в полеміку щодо доцільності використання того, чи іншого терміну, зауважу, що у дореволюційних університетах термін «загальна історія» був загальновизнаним. Річ у тім, що в Росії університети створювалися на зразок німецьких, де він («Allgemeine Geschichte») використовується і донині.
5
Примітки див. тут: ПР�МІТК�
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
