Анна Рейд Ленінград
- Деталі
- Категорія: Книги
- Опубліковано: Середа, 18 червня 2014, 00:21
- Перегляди: 239
| Посилання | Створено |
|---|---|
  Анна Рейд Ленінград | 2014-06-18 |
Анна Рейд. Лєнінґрад. - Київ, 2012. - 493 с.
Це історія блокади Лєнінґрада, найсмертоноснішої блокади міста в історії людства. Лєнінґрад лежить на північно-східному узбережжі Балтійського моря, біля неглибокої видовженої затоки, що відділяє південні береги Фінляндії від північних берегів Росії. До Революції 1917 року місто називалося Санкт-Петербург– на честь його засновника Пьотра І – і було столицею Російської імперії. З падінням комуністичного режиму двадцять років тому місту повернули давню назву, проте для старожилів воно залишилось Ленінградом – не так на честь Леніна, як у пам’ять про майже 750 тисяч цивільних мешканців, що померли голодною смертю протягом 900 днів – з вересня 1941 по січень 1944 року, – коли місто перебувало в облозі Вермахту. Інші блокади новітніх часів, як-от блокада Мадрида ч и Сараєва, тривали довше, але жодна з них не забрала і десятої частини згаданої кількості життів. У Лєнінґраді загинуло її приблизно в тридцять п’ять разів більше людей, ніж упродовж Лондонського бліцу; вчетверо більше, ніжу результаті бомбардування Нагасакі та Хіросіми разом узятих.
22 червня 1941 року, літнього ранку, коли Німеччина напала на Совєтський Союз, зовні Лєнінґрад виглядав так само, як і до Революції. Чайці, що кружляла над позолоченою голкою шпилю Адміралтейства, відкривався той самий краєвид, що й за двадцять чотири роки до того: знизу неспокійна, понура Нєва, на яку виходить довгий фасад Зимового палацу; на заході, де Нєва впадає в море, крани корабельних майстерень; на півночі – зиґзаґоподібні бастіони Петропавлівської фортеці та густа сітка вулиць Васільєвського острова; на півдні –чотири майже концентричні канали – гарненька Мойка, стримано-класичний канал Ґрібоєдова, широка, спокійна Фонтанка і буденний Обводний канал – та два великі проспекти – Ізмайловський і Нєвський, що бездоганними симетричними променями розходяться до Варшавського й Московського вокзалів, а далі ведуть до заводських димарів промислових районів.
Проте зовнішність оманлива. Зсередини Лєнінґрад зазнав докорінних змін і глибоких травм. Історію його блокади прийнято подавати як щось на кшталт фільму, де події розвиваються за схемою щасливий початок – драматична середина – щаслива розв’язка: спокій літнього ранку сколихнула новина про вторгнення; далі – заклик до зброї, ворог біля міської брами, страждання від голоду і холоду; а потім – весняне відродження, переможні салюти. Насправді все було не так. Кожен лєнінґрадець, якому в 1941 році було за тридцять, вже пережив три війни (Першу світову, Громадянську війну між більшовиками й білими та Зимову війну 1939-1940 років проти Фінляндії), два голоди (перший протягом Громадянської війни, другий – у часи колективізації початку 30-х років, викликаний примусовою ліквідацією селянських господарств за наказом Сталіна) і дві потужні хвилі політичного терору. Практично жодного домогосподарства, а надто серед етнічних меншин та представників старих міщанських класів, не оминула смерть, в’язниця, виселення або зубожіння. Дехто, як, наприклад, поетеса Ольґа Берґольц, дочка лікаря-єврея, міг без зайвого мелодраматизму сказати, що «ми вели відлік часу від одного самогубства до наступного»1. Проте ця блокада, хоч і рекордна за кількістю жертв, була не так трагічною інтерлюдією, як ще одним чорним епізодом серед багатьох інших.
Трагедія сталася через пихатість Гітлера й Сталіна. У серпні 1939 року вони вразили світ тим, що, відклавши ідеологію вбік, уклали пакт про ненапад, за яким поділили Польщу між собою. Крім того, Совєтському Союзу діставалися Фінляндія та молоді прибалтійські країни, що разом зі Східною Польщею були колишніми частинами Російської імперії. Коли наступної весни Гітлер рушив у наступ на Францію, Сталін залишився осторонь і продовжував постачати свого союзника зерном, металом, гумою та іншими необхідними речами. З відомих нам розмов Сталіна з Політбюро ясно, що він усвідомлював неминучість війни з Німеччиною, але справжній час нападу нацистів – операції під кодовою назвою «Барбаросса» («Рудобородий»), названою на честь учасника Хрестових походів імператора Священної Римської імперії – став приголомшливою несподіванкою для нього. Вермахт майже відразу здолав новий, погано захищений кордон на території Польщі, а за лічені тижні охоплена панікою Червона армія вже була загнана далеко вглиб і захищала головні міста Совєтського Союзу.
Головною жертвою цієї неготовності став Ленінград. В останні довоєнні роки кількість тамтешнього населення перевалила за три мільйони. За дванадцять тижнів, що минули до середини вересня 1941 року, коли німецька й фінська армії відрізали місто від решти територій Совєтського Союзу, близько півмільйона ленінградців призвали до війська або евакуювали, а трохи більше 2,5 мільйонів мешканців, щонайменше 400 тисяч з яких становили діти, опинились у пастці оточення. Голод почався майже відразу, і вже у жовтні від міліції стали надходити звіти про трупи на вулицях. У грудні кількість смертей зросла вчетверо, а пік смертності 100 000 осіб на місяць – припав на січень-лютий. Наприкінці зими, що навіть як на російські стандарти виявилась надто суворою – в окремі дні температура падала до -30° С або й нижче – голод і холод забрали близько півмільйона життів. Дві наступні блокадні зими були не такими смертоносними завдяки постачанню харчів через Ладозьке озеро – внутрішнє море на сході Лєнінґрада, південно-східний берег якого продовжувала утримувати Червона армія, – а згодом через вразливий наземний коридор крізь німецькі лінії на південному сході міста. Попри це, рівень смертності залишився високим: до січня 1944 року, коли Вермахт нарешті почав свій довгий відступ, загальні людські втрати досягли 700-800 тисяч – це означає, що загинув кожен третій або четвертий довоєнний мешканець міста.
Як не дивно, на Заході блокаді Лєнінґрада присвячувалося досить мало уваги. Останній всебічний історичний виклад, який написав Гарісон Солсбері, кореспондент «New York Times» у Москві, побачив світ 1969 року. Військові історики зосереджувались на битвах за Сталінград і Москву, попри те, що саме Лєнінґрад був першим містом, яке не зміг взяти Гітлер, і зі взяттям якого в його руки перейшли б найбільші в Совєтському Союзі корабельні, збройні й сталеварні заводи, а також відкрився шлях до об’єднання з військами Фінляндії та виникла можливість перекрити залізничні лінії, якими союзники доставляли допомогу з північних портів Архангельська і Мурманська. Загалом, ця блокада загубилась у похмурій неозорості Східного фронту – пустій засніженій рівнині, якою на зустріч масованому кулеметному вогню німців, спотикаючись, сунули лави призовників-червоноармійців у довгополих шинелях. За період написання цієї книжки я дуже часто (так часто, що це починало непокоїти) дізнавалася, що друзі вважали, нібито Лєнінґрад (сучасна назва – Санкт-Петербург) і Сталінград (третє за розміром місто СРСР, біля теперішнього кордону з Казахстаном; сучасна назва – Волґоград) – це одне і те саме місто.
Трішки інша форма пам’яті притаманна німцям, які донедавна сприймали Східний фронт як арену військових страждань, а не звірств. Мільйони німців мусять уживатися і фактом, що їхній батько або дідусь був членом нацистської партії; ще мільйони батьків або дідусів воювали на Східному фронті. Легше пам’ятати про те, що вони потерпали від морозу і страху, голоду й виснажливої примусової праці в таборах для військовополонених (майже чотири десятих із 3,2 мільйонів солдат Осі, взятих у полон, померли в неволі), ніж про те, що вони спалювали села, відбирали в селян теплий одяг і їжу, допомагали влаштовувати облави й розстрілювати євреїв. Загалом, Лснінґрад поступається в реєстрі нацистських провин перед Голокостом: «Якщо бути цинічним, – говорить один німецький історик, – то в нас так багато проблематичних аспектів в історії, що завжди доводиться вибирати»3. Прогулюючись середньовічним містом Фрайбурґ, у якому зберігаються німецькі воєнні архіви, можна натрапити на вмуровані в тротуар мідні меморіальні дощечки з іменами й датами. На них позначені будинки, з яких сім’ї відправлялися в концентраційні табори. Ленінградські жінки і діти, вбиті тим самим режимом з неменшою холоднокровністю, залишилися поза полем зору і, в багатьох випадках аж до сьогодні, поза увагою.
Мало про блокаду писали ще й тому, що Совєтський Союз унеможливив правдиве висвітлення подій. У роки війни цензура була всюдисущою. Совєтські громадяни поза блокадним кільцем, а про представників Заходу годі й говорити, мали вкрай невиразне уявлення про умови всередині міста. Совєтські радіоновини визнавали «нужду» та «нестачу», але не голодування, а в москвичів викликали подив і жах розповіді друзів, яким вдалося перебратися через Ладозьке озеро. Британські й американські засоби масової інформації повторювали все за совєтським інформаційним бюро. Коли перші бої за Лєнінґрад зайшли в глухий кут, репортажі BBC припинилися, а роком пізніше лондонська «Times» з величезними недомовками лише повідомила про прокладення вузького наземного коридору до міста. Ленінградці, як повідомлялося читачам, потерпали від «страшних злиднів» протягом першої блокадної зими, але з приходом весни умови «відразу покращились ». Офіційний провід союзників також перебував у невіданні. Член британської військової місії в Москві, тоді ще молодий лейтенант військово-морських сил, розповідає, що його єдиним джерелом інформації про справжні умови в місті була знайома актриса, яка надіслала продукти своїм батькам у Лєнінґраді, вимоливши місце в аероплані якогось генерала.
Після війни совєтський уряд визнав масове голодування, оприлюднивши на Нюрнберзькому процесі неправдоподібно точну цифру людських втрат у 632 253 особи. Правдивий публічний опис жахіть блокади однаково залишався поза рамками дозволеного, так само, як і дебати щодо того, чому німецьким військам вдалося просунутись так далеко і чому не було зроблено запасів харчів чи не було евакуйовано більшої кількості жителів до закриття блокадного кільця. Рамки дозволеного звузились іще дужче з початком холодної війни та двох нових хвиль чисток в 1949 році. Перша велась таємно і повністю змела військове та партійне керівництво Лєнінґрада; друга – проти «космополітизму» (завуальована назва для євреїв або будь-чого, що сприймалось як прозахід- не) – серед сотень ленінградських науковців і фахівців. Того самого року один з приятелів Сталіна, Ґєорґій Малєнков, відвідав популярний Музей оборони Лєнінґрада, у якому було відтворено хлібну крамницю часів війни та діорами битви, а також зберігалася трофейна німецька артилерійська зброя. Розмахуючи путівником, він кричав: «Ви хочете довести, нібито Лєнінґрад потерпав від особливої “блокадної” долі! Це применшує роль великого Сталіна!» –а потім наказав закрити музей. Директора музею заарештували й засудили до двадцяти п’яти років у таборах6.
Зі смертю Сталіна 1953 року і приходом до влади Нікіти Хрущова нарешті з’явилася нагода зосередити увагу на інших аспектах війни, крім військового генія Сталіна. Поряд із «таємною доповіддю» Хрущова, у якій розвінчувався культ особи Сталіна, публікацією «Одного дня з життя Івана Дєнісовича» Солженіцина, 1960 року «відлига» дала зелене світло відкриттю першого меморіального комплексу, присвяченого І лєнінґрадцям-жертвам війни. Місцем обрали Піскарьовський цвинтар на північно-східній околиці міста – місце найчисленніших братських могил з часів війни. Наступник Хрущова Леонід Брєжнєв підігнав історію блокади під свій культ Великої Вітчизняної Війни, створений з метою відвертання уваги від політичного застою та відсталості умов життя. У такій версії це був не стільки національний епос, як повчальна казка, що мала на меті зміцнити мораль. Партія припустилась кількох помилок, але їх було мало і за ними стояли добрі наміри. Ленінградці помирали з голоду, але шляхетно, захищаючи миле своєму серцю місто. Ніхто не нарікав, не ухилявся від роботи, не шахраював харчовими пайками, не брав хабарів і не хворів на дизентерію. І звичайно ж, ніхто, за винятком кількох фашистських шпигунів, не сподівався на перемогу Німеччини.
Падіння комуністичного режиму двадцять років тому дозволило, за словами одного російського історика, розпочати «змивання патоки». Було відкрито урядові архіви, що давали доступ до внутрішньопартійних службових записок, звітів служби безпеки про злочини, громадські настрої та операції різних урядових відомств, особових справ політичних в’язнів, депеш політпрацівників з фронту і записів телефонних розмов між керівництвом Лєнінґрада і Кремлем. Літературні журнали почали друкувати без цензурних скорочень блокадні мемуари й щоденники, а в газетах з’явились інтерв’ю з розлюченими червоноармійськими ветеранами і тими, хто пережив блокаду. Що важливо, вперше було надруковано чимало фотографій. З них на нас дивилися не життєрадісні комсомолки з лопатами через плече, а діти з тонкими, як патички, ногами та спухлими животами або безладні купи напівголих трупів.
Попри те, що досі лишаються прогалини – частина матеріалів досі засекречена; частину було знищено під час повоєнних чисток – нові відомості вщент розбивають брєжнєвську версію блокади. Так, ленінградці продемонстрували неймовірну витривалість, самовідданість і відвагу. Але вони і крали, і вбивали, і кидали рідних напризволяще, і навіть займалися канібалізмом – як це стається в будь-якому суспільстві, коли закінчуються запаси їжі. Так, режим успішно захистив місто, вигадуючи хитромудрі способи постачання їжі та встановлюючи шляхи сполучення й евакуації через замерзлу поверхню Ладозького озера. Але цей самий режим зволікав, партачив, марнував життя своїх солдат, відправляючи їх у бій без вишколу й озброєння, годував власних апаратників, тоді як усі навколо голодували, і чинив сотні безглуздих страт і арештів. Табори совєтського ҐУЛАҐу, як зазначає історик Анна Еплбаум, стояли осторонь життя решти Совєтського Союзу і водночас були його мікромоделями. їх об’єднували «однакова недбалість у роботі, однакова злочинно безголова бюрократія, однакова корупція і однакова гнітюча байдужість до людського життя»7. Те саме можна сказати і щодо Лєнінґрада часів блокади: не виходячи за рамки звичайного совєтського досвіду, він відтворив цей досвід у зменшеному, концентрованому вигляді. Ця книжка не ставить собі за мету довести, нібито Сталін винний у масовому голоді не менше за Гітлера. Проте вона обґрунтує висновок, що за умови іншої моделі влади кількість цивільних і військових жертв блокади була б значно меншою.
Багатьом росіянам важко проковтнути такий висновок. В історії Росії XX століття мало приводів для звеличення, тож перемога над нацистською Німеччиною – виправдане джерело гордості й патріотизму. Коли Владімір Путін, як і Брєжнєв до нього, влаштовує масштабні урочистості з нагоди святкування річниці війни, він знаходить вдячну аудиторію. Навіть серед російських істориків з’являється елемент обережної са- моцензури, оскільки поряд з потуранням режиму героїзована брєжнєвєька версія допомагала гоїти рани тих, хто пережив блокаду. Було би важко – навіть жорстоко – кинути тінь сумніву на мужню бабусю, яка погодилась розповісти про те, як сусіди допомагали один одному, матері жертвували собою заради дітей або який добрий був догляд в евакуаційному шпиталі. Вона не займається пропагандою, не створює міфу, .і подає версію минулого, з якою можна жити. Парадоксально, м але публічне обговорення блокади, вочевидь, стане правдивішим після того, як підуть з життя останні блокадники.
Мета цієї книжки – не кинути світло на звірства, які досі не помічалися, не розвіяти совєтську пропаганду чи встановити справедливий рахунок між двома великими диктаторами, її мета, як всіх книжок про людей in extremis, – нагадати самим собі, що означає бути людиною, згадати про високе й низьке в людській поведінці. Осердя цієї книжки становлять щоденники найкрасномовніших жертв блокади. Це не безликі, бідні селяни, а освічені міські мешканці європейського рівня – письменники, художники, викладачі університетів, бібліотекарі, доглядачі музеїв, управителі фабрик, бухгалтери, пенсіонери, домогосподарки, студенти і школярі; власники найкращих пальт, грамофонів, улюблених романів, домашніх песиків – одним словом, люди, схожі на нас. Одні з них справді були героями, інші виявлялись егоїстичними й бездушними, а більшість поєднувала в собі перших і других. Як сардонічно зазначила про представників партії у своєму воєнному шпиталі одна мемуаристка, «були погані, добрі і звичайні ». Найкращим свідченням про них будуть їхні власні слова.
Брокаґ. Квітень 2010 р. Анна Рейд
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
