Йорн Рюзен. Нові шляхи історичного мислення
- Деталі
- Опубліковано: Середа, 05 лютого 2014, 01:53
- Перегляди: 97
| Посилання | Створено |
|---|---|
  Йорн Рюзен. Нові шляхи історичного мислення | 2014-06-18 |
Йорн Рюзен. Нові шляхи історичного мислення / Переклав з нім. Володимир Кам'янець. — Львів: Літопис, 2010. — 358 с.
Передмова
Процес європейської інтеграції ставить нові вимоги до історичного мислення. Зв’язки країн Європи поглиблюються і постає потреба долати нові виклики, розв’язувати проблеми формування й утвердження культурної ідентичності. Важливу, якщо не вирішальну, роль відіграє тут історичне мислення. Воно робить свій внесок у розуміння чужого й інакшого, в усвідомлення свого й спільного. Насамперед воно може посприяти взаєморозумінню у контактах між культурами з їхніми відмінностями і спільними рисами. Для Європи усвідомлення своєї історичної ідентичності на сучасному етапі об’єднання - нагальна вимога часу. Щоб упоратися з цим завданням, Історичне мислення саме потребує нових орієнтирів. Передусім треба значно розширити горизонт історичного досвіду, а також пильніше придивитися до тієї ролі, що її відіграє історичне мислення у формуванні культурної належності й окремішності. Без теоретичного аналізу не обійтися ні в першому, ні в другому випадку. Саме на цьому рівні, де йдеться про засадничі підходи, конче потрібні сприймання й розуміння, які виходять далеко за межі власної культури. А тому я радий, що збірка моїх праць з теорії історії перекладена українською мовою, це уможливлює поглиблення міжкультурної дискусії про своєрідність і роль історії в житті народів і культур Європи і світу.
Ідею цього видання подала Ірина Старовойт, за що я їй сердечно дякую.
Тексти для перекладу я дещо переробив і викреслив посилання на дискусії Із суто німецьких питань, позаяк для ненімецьких читачів вони зайві. Натомість я додав відповідні посилання на додаткові літературні джерела.
Якщо цей переклад зможе зініціювати й поглибити європейську й міжкультурну дискусію про принципи історичного мислення, то буде втілено один із намірів, на яких ґрунтуються мої зусилля, спрямовані на з’ясування питання про те, що таке історія й історичне мислення в житті людей.
Якщо говорять про «нові шляхи історичного мислення», то сходять зі старих. Що тут «старе» і що «нове»? Над історичним мисленням розмірковували, відколи воно існує - в риториці, у філософії, в історії літератури і насамперед, звичайно, в самій історичній науці. Від початків свого існування історія як наукова дисципліна аналізувала свої теоретичні й методичні засади, доводила свою корисність для суспільного життя, визначала своє місце у продукуванні знань про людський світ і серед інших наук. Цей спосіб мислення про історію в історії - звичний, «старий» спосіб. Він має свої традиції в історії історичної науки, має своїх класиків (у німецькомовному світі це насамперед Йоганн Ґустав Дройзен і його «Історія», своїх традиціоналістів і новаторів, свої парадигматичні дискусії. Цей спосіб - це те поле, на якому виявляють і усвідомлюють засадничі кризи і з’ясовують роль історичної науки в духовному надбанні суспільства.
Основна тема - це історичні знання в суто модерній формі академічної дисципліни, окремої науки. Що формує науковий характер історичного мислення, чим воно відрізняється від інших наук? Ці питання зумовлюють гносеологічний поворот в теорії історії. Класичними тут стали праці Ріккерта, Зіммеля і Дільтая. В чому ж полягає визначальний для науковості історіографії історичний метод, і які критерії достовірності пов’язані з ним? З цими питаннями гносеологічний горизонт теорії історії зміщується в бік методології, точніше - методики історичних досліджень. Тут у літературі домінують підручники з методики історії, парадигматичний з яких - підручник Ернста Бернгайма. Відповідні дискусії й аргументація можливі лише тоді, коли відбувається постійний пошук того, що, властиво, є предметом історичного мислення, що таке «історія» як така. А це веде в царину філософії історії.
Сюди, зрештою, додаються проблеми, пов'язані з практичним використанням та естетичною формою історичних знань. В обох випадках підлягає випробуванню коґнітивний вимір історичного мислення як науки в її сучасній формі. Історія - це орієнтир найвищого порядку в людському житті. Чи можливо це взагалі поєднати з прагненням об’єктивності? І якщо вона хоче бути об’єктивною, то чи не втрачає вона тоді своєї в культурному аспекті дорогоцінної чесноти корисності для життя? Подібно і з викладом історії: чи її вроджено естетичні погляди не визначають того, що видасться історією, що сприймають і допускають як історію?
«Старі шляхи» історичного мислення проклав культурний провідник модернізму, тобто методична раціональність наукової аргументації, а відтак і прагнення домогтися значущості та їх практичного втілення шляхом емпіричних досліджень. Цими шляхами йшли в період трьох великих епох у розвитку людства: в епоху просвітництва наприкінці XVІІI ст., в епоху історизму в X IX ст. і в рамках різних нових концепцій початку XX ст., що виходили за межі історичних традицій. Для прикладу тут можна назвати марксизм, соціальну й суспільну історію та французьку школу анналів.
Кожна з цих епох і кожний із цих напрямів демонстрували специфіку своїх здобутків і рефлексій і у свій спосіб визначали розвиток Історичної науки: просвітництво через рішуче поєднання історичного мислення із засадничою вимогою раціональності, історизм через строгу методичну концепцію історичних досліджень і постісторичні напрями через різноманітне вираження теоретичних елементів історичної інтерпретації.
«Нові шляхи» можуть рішуче відходити від цих напрямів і так воно й було (та й іще є). Ім’я нового провідника - «постмодернізм». Тепер вже йдеться про мовну форму історичної нарацїі, про «конструювання» змістовних і значущих історій із реліктів минулого та про спогади й пам'ять як культурні рушії сучасної практики життя. Тепер вже йдеться про уявлення, а не про знання, про суб’єктивне тлумачення, а не про об’єктивні факти, про метафори й наративні стратегії, а не про поняття й теорії, про репрезентації, а не про інтерпретації, про орієнтирний потенціал (використання для сучасних потреб), а не про об’єктивність, про фікцію, а не про досвід, про засоби, а не про змісти. Центр уваги зміщується від професійної історіографії до кіно й телебачення. Література й мистецтво перетворюються на очевидних посередників історичного, удавана краса затуманює погляд на дійсність минулого.
Розгорілася жвава дискусія про те, чи ці нові шляхи не заведуть у глухий кут, а чи треба ними йти, щоб історичне мислення через уперте тримання за старі погляди ненароком саме не зайшло в глухий кут. У цьому сенсі на увагу заслуговують праці Гейдена Байта.
Мої пропозиції щодо історичного мислення виводять на середній шлях. Я не хотів би відкидати здобутків модернізму, а довести їхню доконечність. Утім водночас я хотів би враховувати й розширення та поглиблення здобутків постмодернізму в розумінні того, шо таке історичне мислення, і на що воно здатне. Тобто не відходити, а продовжувати, втім по-новому обмірювати ту місцину, де ми перебуваємо.
Насамперед не потрібно відкидати незаперечних надбань: раціональних методів історичних досліджень, які історичні знання перетворюють на гносеологічні здобутки, що їх можна перевірити інтерсуб'єктивно і на досвіді, і на внутрішній когерентності аргументації. Звичайно, в ході наукового опрацювання залишилися непомічені або недооцінені ті виміри й особливості історичного мислення, на які звертали безпосередню увагу в епохи перед процесом наукового опрацювання в період модернізму. Це риторичний характер історіографії і її роль у моральній структурі культури. У постмодернізмі ці риси протиставляють елементам науковості. А це протиставлення не доконечне. Навпаки, якщо взяти до уваги обидва боки і чітко виявити їхній внутрішній взаємозв’язок, тоді й виявиться уся комплексність історії, її естетичний і когнітивний характер, її віддалена від практики методична самостійність та її функційна роль у культурному житті суспільства.
У дванадцятьох розділах цієї книжки цю комплексність розглянуто з різних боків: царину історичного мислення я намагаюся обмірювати систематично й історично. Тут особливо важливо не плутати своєрідність історичного мислення з його вираженням у західній культурі. Домінування Заходу у процесі наукового опрацювання історичного мислення незаперечне, втім воно не повинне затуляти погляд на повноту й розмаїття різних традицій, вироблених у різні часи в різних країнах. Відповідну особливість історичного мислення потрібно виявляти лише ставлячи по-справжньому широке питання про те, як люди, тлумачачи своє минуле, поводилися з ним, щоб зрозуміти самих себе і свою теперішність, і щоб планувати своє майбутнє.
Міркування про історичну культуру й історичну свідомість також слугують для систематичного обмірювання царини історичного мислення, а ще для спростування думки про те, що історія - це начебто справа здебільшого професійних істориків. Хай які вагомі гносеологічні здобутки професійної Історії, але їх завжди треба розглядати у взаємному зв’язку з багатьма іншими культурними практиками, де, тлумачачи минуле, усучаснюють його, й оцінювати їх у значенні цих практик. Історичне мислення - це щоразу щось більше, ніж просто мислення, і ці некогнітивні елементи й чинники заслуговують стільки ж уваги, скільки історична наука зосередила її на пізнавальних процесах досліджень. Розмаїтість феноменів, факторів, тенденцій, практик і функцій збила б з пантелику, якби не було загальних, широких і засадничих принципів, які різні способи, виміри й фактори історичного єднають у внутрішньому взаємозв’язку. На це спрямовано питання про зміст історії і критерії змісту історичного мислення.
Звичайно, що мої думки пов’язані з традицією західноєвропейського історичного мислення. Проте мені залежить на тому, щоб це історичне мислення настільки експлікувати, щоб воно саме собою вступило в продуктивні й відкриті відносини з незахідними традиціями і відтак сприяло міжкультурній комунікації. Ця комунікація мала б виконувати два завдання: з одного боку, вона мала б поєднувати історичне мислення з процесом глобалізації і, звичайно, критично й рефлективно, сприяти його присутності в цьому процесі, сприяти перетворенню його на культурну продуктивну силу цього процесу і, з другого, однозначно чітко виявляти особливе завдання історичного мислення в цьому процесі, а саме, демонструвати в ньому самому (а не виступати проти нього) повноту особливого як своєрідність історичного. Для цього потрібні чіткі знання про логіку історичного мислення в його функції формування культурної ідентичності. До того ж, потрібні чіткі уявлення про те, як культурні відмінності можна застосовувати в міжкультурному плані. Це проблема і методичних способів, і критеріїв змісту, покладених в основу концепції. їх потрібно так розвивати й застосовувати, щоб спільне й відмінне, загальне й особливе, спільний розвиток і культурну своєрідність розглядати як два боки одного й того ж.
Утім до «нових шляхів історичного мислення» належать не лише усвідомлення логіки, структури й функції його культурних процедур і тенденцій, а й спонукання до нових підходів до тлумачення людського минулого, що виникли і домінантного досвіду нещодавнього минулого. Великі катастрофи людства у XX ст. і водночас його великі сподівання на те, щоб запобігти таким катастрофам у майбутньому, мають бути присутні в нових підходах до історичного досвіду та до його тлумачення. Ці питання я спробував викласти в міркуваннях про травматичний характер історичного досвіду і про жалобу як спосіб формування історичного змісту.
Усе це має сягнути своєї кульмінації в етиці історичного мислення. З нею прагнення науки до раціональності могло б долучитися до орієнтирних функцій історичних знань. Минуле вже не було б простим матеріалом для наступного інтерпретування, а поштовхом і спонуканням до відповідних дій, в яких діяльність і страждання людей в минулому прислужилися б майбутньому.
Недостатньо виводити значення минулого як історії для теперішнього й майбутнього лише з роботи сучасності над досвідом минувшини. Потрібно домагатися, щоб минуле, яке як звичка сучасного триває в ньому, було значущим, за ним потрібно визнати, так би мовити, право на самобутність, яким користується теперішність і саме там, де вона критично ставиться до минулих подій і, возвеличуючись над умовністю, через минувшину прямує в розпростерте майбуття.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
