Ім'я для України
- Деталі
- Опубліковано: Середа, 14 травня 2014, 20:02
- Перегляди: 151
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Ім'я для України
Р—РјС–СЃС‚
Ім’я для України
Столиця для України
Університет для України
Історик для України
Переяславський комплекс в українськійісторіографії
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Словник малоруської старовини» 1808 рокута його автор
Николай Полєвой і «звичайна схема“руської” історії»
Україна, імперія, Росія. Огляд сучасноїісторіографії
Ім’я для України
Вступ
Щоразу, коли суспільство зазнає глибоких перетворень, пов’язаних зі змінами у його колективній ідентичності, її базові символи наповнює новий зміст. Українська історія XVIII-XX ст. таких поворотних пунктів знає чимало. Одним із них є доба Просвітництва, яку супроводжували кардинальна трансформація європейського політичного та культурного простору, Глобалізація та модернізація. Ця епоха особливо цікава сьогодні, коли в Европі втілюються нові політичні (національні й транснаціональні) проекти, відбувається методологічне оновлення всього комплексу соціяльних наук, а тематика «регіону», «кордонів», «імперії» та «ідентичности» знову опиняється в центрі уваги теоретиків і практиків.
Зміни в колективній ідентичності завжди пов’язано зі змінами в історичному наративі. Джонатан Фридмен, один із дослідників та інтерпретаторів історіографії в національному контексті, говорить, що «дискурс історії, як і міту, і є дискурсом ідентичности»1. Ідентичність набуває просторового виміру в локальних, регіональних, національних і транснаціональних типах2. Історія історичних наративів, отже, стає частиною історії різних типів ідентичности, в кожному з яких уявлення про «свою» територію та її кордони відіграє істотну, якщо не визначальну роль, відокремлюючи «своє» від «чужого». Кляус Едер у зв’язку з цим підкреслює, що колективні ідентичності, які формуються до появи інституційованих, «жорстких» кордонів, наділяють розділові бар’єри між «нами» та «ними» («м’які кордони») відповідним соціяльним сенсом3. Український аспект цієї проблеми репрезентовано в багатьох працях, що з’явилися впродовж останніх десятиріч і належать Зенонові Когуту, Сергієві Плохію, Франкові Сисину, Сергієві Біленькому, Олексієві Толочку, Лілі Бережній, Ярославові Грицаку, Миколі Рябчукові, Тетяні Журженко, Ользі Філіповій та багатьом іншим аналітикам.
Українська модерна ідентичність - продукт недавнього часу, адже національний історичний наратив, кодифікована літературна мова та навіть сучасне ім’я території та народу, що на ній мешкає, утвердилися щойно в першій половині XX ст. Доти уявлення про національну територію та націю, батьківщину та її історію формувалися в межах інших, домодерних типів ідентичности, передусім релігійних, соціяльних, політичних, а також локальних, засвідчених відповідними наративами4. Зрозуміло, що авторів цих наративів можна вважати українськими лише тією мірою, якою коректно проектувати в минуле сучасну Росію, Польщу, Італію чи Іспанію.
Домодерні українські ідентичності ніколи не існували в «чистому» вигляді. Вони, як правило, впліталися в ширший контекст, витворений панівними в цьому регіоні Европи колективними ідентичностями - як релігійними (передусім православною), так і світськими (польською та російською). Тому історичні наративи, у яких творилися та здобували леґітимність ті чи ті колективні ідентичності, можна розглядати в рамках концепцій транснаціональної або «переплетеної історії»5. Ранньомодерні ідентичності України артикулювали на допомоги різних етнічних, політичних і релігійних терміні«. Не випадково ідентичності ці опинялися в різних політичних, географічних і національних проекціях і контекстах належно від позиції самого «залученого спостерігача».
Кордони уявленої України ніколи не були сталими. Найчастіше вони виглядали як контактні культурні зони, чиє населення мало гібридні, змішані ідентичності. Зони ці окреслювано за допомоги символів та/або адміністративно-політичних кордонів. І в першому, й у другому випадку історичні наративи могли відігравати, залежно від кон’юнктури, дієву роль, проводячи символічні межі національних проекцій ідентичности, демаркуючи або делімітуючи їхній історичний простір, а чи навпаки - розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому «м’які» та «жорсткі» кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями. В цьому випадку територія - реальна чи уявна - перетворювалася на поле конкуренції різних національних дискурсів.
У цій статті я вдамся до аналізу того, що означали поняття «Росія», «Малоросія» та «Україна» у працях з історії України, створених у Російській імперії від середини 1760-х років до середини 1820-х років. Я спробую визначити символічну територію кожного з цих понять, пов’язавши їх із новими тинами колективної ідентичности, зорієнтованих не лише на релігійні, регіональні та політичні, а й на етнокультурні маркери «свого» та «чужого». Хронологічні межі статті окреслено з урахуванням політичних і культурних чинників. Це - доба ліквідації козацької автономії царським урядом і активного реформування Російської імперії за просвітницькими зразками в роки правління Єкатерини II та Александра І. Одночасно це - період секуляризації культурного життя та появи елементів модерних зразків національної ідентичности.
Статтю написано в річищі того наукового напряму, що позиціонує себе в дисциплінарних межах «гуманітарної географії» та пов’язаної з нею практики «ментального мапування», яка останнім часом дедалі частіше привертає увагу українських дослідників6. У своєму розумінні нації я орієнтуюся на праці Ентоні Сміта й Едріена Гастинґса - дослідників, які визнають її існування до появи феномена модерного націоналізму. А що категорії «уявленої», «винайденої» нації нині перетворилися, з легкої руки Бенедикта Андерсона, на загальник, то незручно навіть нагадувати, а надто пояснювати, про що йдеться. У цій статті базові дефініції «Росії», «Малоросії», «України» та похідні від них я використовую як дискурсивні конструкти.
Спершу мені хотілося обмежити джерельну базу розвідки працями з історії України - такими, як твори Петра Симоновського, Олександра Рігельмана, Максима Берлинського, Якова Марковича, Олекси Мартоса, Дмитрія Бантиша-Камєнського. На жаль, ряд важливих пам’яток тогочасної української історіографії не зберігся (твори Архипа Худорби, Опанаса Лобисевича, Григорія Полетики тощо), а інші відомі лише у фрагментах (праці Олекси Мартоса та Максима Берлинського). Аналізуючи їх, доводиться мати справу з невиробленістю тогочасного наукового інструментарію та жанровим синкретизмом багатьох текстів, які поєднували в собі елементи історії, географії, етнографії та літератури. Тож я мусив звернутися до суміжних текстів - праць із географії та етнографії, чиї автори торкалися української проблематики, і доповнити їх іншими джерелами - епістолярієм, мемуарами, художніми творами.
Контекст
Друга половина XVIII ст. й початок XIX ст. -особлива доба в українській історії. В панівному національному наративі її описує парадигма поневоленої та відродженої нації. Недостатність цієї парадигми для розуміння епохи інкорпорації українських земель до Російської імперії свого часу добре показали Олександр Оглоблин та Іван Лисяк-Рудницький, проте вихід за її межі відбувається дуже повільно. Історики України все ще відчувають труднощі з тим, щоб зняти деякі фундаментальні суперечності між «українським», «російським» і «модерним» і сприяти виробленню альтернативної моделі вивчення імперської доби в українській історії. Н цьому сенсі результати «культурного», «лінгвістичного» та «просторового» повороту в гуманітаристиці, розвиток транснаціональних, прикордонних і регіональних студій можуть прислужитися пошукам сучасніших інтерпретацій української минувшини.
Політична географія Російської імперії у другій полонині XVIII ст. змінювалася на очах одного покоління. Досить зауважити, що зовнішні кордони країни перекроювано не менше шести разів7. Напрямки та характер цього процесу визначали дві взаємопов’язані тенденції - експансія імперії на південь і захід і модернізація держави на засадах європейського Просвітництва. Зміни зовнішніх, політичних кордонів супроводжував періодичний переділ усієї території імперії; новоприєднані землі залучали до нового імперського ґранд-наративу, передусім історичного, покликаного виправдати та легітимізувати новий порядок, себто право імперського уряду порушувати історичні привілеї окремих територій та їхніх політичних еліт. Проте політика централізації та уніфікації імперії не була рухом в одному напрямку - згори донизу. Вона могла відбутися лише за наявности діялогу центру з провінціями.
Інкорпорація українських земель до Російської імперії8базувалася на співпраці регіональних козацьких еліт із імперським центром. Із праць Зенона Когута, Дейвіда Сон-дерса, Степана Величенка добре видно, яким помітним було представництво місцевої еліти в нових імперських інституціях не лише на місцях, а й у центрі держави. Ярослав Грицак також уважає, що українська козацька старшина, подібно до польського’ та прибалтійського дворянства, була зацікавлена в якнайшвидшій інтеграції до державного «тіла» імперії, по-заяк культурні й освітні переваги останньої відкривали перед старшиною виняткові можливості для блискучої кар’єри9. У цьому плані українські козацькі еліти були не гіршими й не кращими від усіх інших.
Той, хто не квапився їхати до Москви чи Санкт-Петербурґа, міг звільнитися з державної служби й осісти у своєму маєтку, який обслуговували покріпачені селяни. Відтак інкорпорацію нових земель до імперії супроводжували «коренізація» місцевих еліт, зростання їхньої локальної ідентичности й, звісно ж, звернення до історії й творення нових наративів, які обґрунтовували особливі, місцеві регіональні та станові привілеї10. Такі історичні наративи, як правило, впливали на формування імперського ґранд-наративу, доповнюючи його, ба навіть кориґуючи в деталях.
З другої половини XVIII ст. соціяльні, локальні та релігійні ідентичності почали набувати не лише політичного й історичного, а й етнокультурного виміру. Мова й етнографія відігравали дедалі важливішу роль у процесі інтелектуального мапування Російської імперії, встановлюючи нові та руйнуючи старі символічні й адміністративні кордони. Символічна конфігурація нового, модерного національного простору накладалася на територію, обмежену рамками релігійної ідентичносте. Відповідно, світський та релігійний дискурси могли доповнювати один одного або конфліктувати між собою.
Формування модерних націй на православному терені Російської імперії мало свої особливості порівняно із Заходом11. Певно, пояснювати їх за допомоги класифікації Ганса Кона нині вже не випадає. Але й не добачати їхньої специфіки, зумовленої тисячолітнім досвідом узаємин Держави та Церкви, впливом релігійних доктрин на соціюм, також не варто. Західний культурний вплив у другій половині XVIII ст. активізував захисні культурні бар’єри, що їх витворила століттям раніше ранньомодерна доктрина православного, слов’яноруського народу, яка фактично стала офіційною в Російській імперії після публікації київського «Синопсису» в 1674 році. В культурному житті держави Єкатерини II бачимо зростання напруги в контактній культурній зоні, створеній дискурсами європейського Просвітництва та православно-слов’янської «руськости»12.
Одним із результатів їхнього протистояння стало зростання популярности слов’янської тематики, яка в цьому випадку виступала індикатором секуляризації ранньомодерної, релігійної доктрини «руськости»13. «Руське» та «слов’янське» в ній постійно мінялися місцями тією мірою, якою релігійний дискурс поступався світському. У другій половині XVIII - на початку XIX ст. в Росії зростало зацікавлення історією стародавньої Русі, ширилася мода на руські або стилізовані під них імена, символи, сюжети. Нова російська літературна мова дедалі більше витісняла «слов’янську» з культурної сфери. Але цей процес розгортався дуже повільно.
Перша публікація Біблії сучасною російською мовою з’явилася щойно на початку 1860-х років14. Навіть на початку XX ст. синонімом «руськости» все ще залишалося «православ’я». Визрівання російської модерної нації гальмували не стільки імперія, як гадає Джефрі Госкінґ, скільки офіційна православна церква, а також глибокий культурний розкол у російському суспільстві, який мав релігійну природу. Процес секуляризації «слов’яноруської» ранньомодерної національної доктрини мав проміжні стадії, які - від графа Уварова до комуністичних ідеологів XX ст. - були компромісом між релігійним і секулярним дискурсами.
Українська модерна національна ідентичність у своєму розвитку також проходила через стадії «слов’янізму» та «руськости». При цьому українські носії «слов’яноруської» ідентичности переймалися не емансипацією від неї, а пошуками місця «свого» регіону в історико-культурно-релігійному просторі «руськости». Ми не знайдемо, мабуть, жодної спеціяльної праці того періоду, в якій нинішня Україна або окремі її регіони фігурували б поза межами «руськости» або «росій-ськости». Найзавзятіші малоросійські патріоти прагнули не протиставити свою Батьківщину («отчизну») «Росії» («отечеству»), а довести її рівноправність або вищість щодо іншого регіону - Великоросії.
«Дві Русі» сперечалися за першість упродовж двох із половиною століть - від моменту своєї безпосередньої зустрічі в середині XVII ст. аж до початку XX ст. «Знаю, що ти Росія, та й я так зовуся», - відказує Малоросія Великоросії у відомому історико-політичному діялозі Семена Дівовича 1762 року15. Знаний оборонець політичних прав колишньої Гетьманщини Григорій Полетика називав свою Батьківщину Росією16, як і його сучасник і однодумець Петро Симоновський17. Патріот Малоросії, збирач козацької історико-архівної спадщини Ан-дріян Чепа з гордістю іменує історію свого народу «славною гілкою російської [российской] історії»18. Концепцію «двох
Росій» було втілено в першій публікації узагальнювальної історії України - «Краткой летописи Малой России», яку видав Василь Рубан у 1777 році19.
У цій праці, яка одразу стала канонічною, «Велика Росія» ніде не зливається з «Малою». Приміром, пишучи про спільні бойові дії козацьких і царських військ, автор перші зве «малоросійськими», а другі - «великоросійськими», але разом вони складають військо «всеросійське»20. Монарх завжди виступає під іменем «російського» або «всеросійського»21, але в жодному разі не «великоросійського» чи «малоросійського» окремо.
Патріоти Малоросії, що доводили пріоритет «своєї» Русі над «Великою», апелювали до історії, ототожнюючи свій край із Київською Руссю або принаймні з її початковим ядром. Так, «колискою Росії» вважають свою батьківщину Симонов-ський22, Маркович23, Берлинський24, але найбільше - запальний автор «Історії русів», який устами гетьмана Івана Мазепи стверджував: «Адже колись були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли»25. Недарма молодий російський історик Михаїл Поґодін на початку 1820-х років з подивом занотовував у щоденнику: «Малороси себе називають правдивими росіянами, - решту москалями. Москва була, отже, щось осібне»26.
Поняття «Росія» на початку XIX ст. залишалося відносно новим, або, як висловився Іван Орлай, новомодним порівняно з назвою «Русь» і похідними від неї27. В політичному розумінні його вживали на позначення держави та її атрибутів (адміністративних, культурних і соціяльних інститутів), інакше кажучи, як синонім імперії. Автор «Історії русів», приміром, намагався довести, що назва Росії виникла лише внаслідок Переяславської Ради 1654 року для окреслення нової, спільної держави великоросів і малоросів, замінивши в цьому сенсі колишній топонім «Московське царство»28. Нагадаю принагідно, що в популярному навчальному посібнику з російської історії Івана Нехачіна, виданому в 1795 році, стверджувалося, що назва Росії виникла за Івана Грізного29. Автор «Історії русів» немовби полемізує з цим, запевняючи, що держава Івана Грізного звалася Московським, а не Російським царством30.
Симптоматично, що про погляд на Малоросію як «колиску Русі-Росії» попервах не викликав заперечень у власне російських авторів. Василій Татіщев, наприклад, називав Малу Росію «просто Руссю»31. Тотожність Малої Русі з Київським великим князівством або принаймні з Київщиною визнавали такі авторитетні дослідники, як Ґерард Міллер32, Харитон Чеботарьов33, Николай Карамзін34, а слідом за ними й автори синтетичних видань універсального35та навчального36характеру. І це не дивно, якщо пригадати, що саму концепцію раннємодерного слов’яноруського народу Москва засвоїла з Києва. Лише з часом, під впливом модерної європейської культури, російські автори почали відходити від цього погляду.
На початку XIX ст. чернігівський історик-краєзнавець Михаїл Марков висловив думку, що стародавню Малу Росію не слід ототожнювати з сучасною, набагато молодшою від Київської держави (тобто, слід розуміти, власне Російської)37. Пізніше, у процесі кристалізації модерного російського національного самоусвідомлення, московський письменник, історик і журналіст Николай Полєвой виступить із обґрунтуванням великоруського пріоритету на «руськість» перед «малоросійським». Професор Московського університету, історик Михаїл Поґодін заявить про виняткове право Великоросії на давньоруську спадщину, з чим не погодиться його приятель Михайло Максимович38. їхня суперечка втратить актуальність на початку XX ст., з появою та розвитком української модерної національної ідентичности. В боротьбі проти неї об’єднаються великоросіяни та малоросіяни, південь і північ, панславісти й євразійці - адепти інклюзивної, гібридної, ранньомодерної ідентичности виступлять проти ідентичности ексклюзивної, артикульованої в термінах модерного націоналізму.
«Росія»
Сучасна українська літературна мова не передає всіх потрібних нам нюансів «руськости», бо не розрізняє «росийского» як означення переважно державного, політичного характеру та «русского», що здебільшого передає етнічний, національний зміст поняття. Ця обставина є симптоматичною і вказує, якою мірою символічний капітал «руськости» залишається недооціненим і невикористаним з боку «українського проекту». Своєю чергою, вона часом призводить до непорозумінь, коли йдеться про особливості російсько-українських узаємин періоду становлення модерних націй у кожного з цих народів.
Сучасні західні дослідження, присвячені концептуалізації донаціональної ідентичности етнічних росіян39та її відображенню в історичних наративах40, доводять, що російської модерної нації не існувало ще на початку XX ст. Нинішній російський офіціоз прагне, навпаки, «націоналізувати» Російську імперію та подати її у вигляді національної держави41. Проте в цьому він дедалі більше звертається до релігійної та імперської, домодерної ідентичности. Тож різні географічні проекції «Росії» можна знайти як у сучасному, так і в тогочасному історичних наративах. Консенсусу серед сучасних дослідників у цьому питанні немає.
На думку Марини Лоскутової та Леоніда Ґорізонтова, російський heartland у першій половині XIX ст. назагал збігався з регіоном Великоросії, історичним Великим князівством Московським, кордони якого сягали Слобідської України; при цьому ні українські, ані білоруські етнічні терени не належали до власне російського (великоросійського) символічного простору42. Алексєй Міллєр, навпаки, вважає, що «наці-опально мислячі російські публіцисти» залучали Білорусію та Лівобережну Україну до «специфічно російської [русской] території імперії»43. На думку Віларда Сандерленда, уявлення про російське історичне ядро у другій половині XVIII ст. формувалися на основі Київської Русі й охоплювали більшу частину європейської території Російської імперії44; проте науковець не конкретизує, чим, власне, було це «ядро».
Історична «Росія» може здаватися цілісною лише на перший погляд, із відстані кількох століть, та й то лише за великого бажання. Коли ми наближаємося, вона, мов у калейдоскопі, розсипається на пов’язані між собою, але не злиті нодно частини. Це добре усвідомлювали сучасники. Наприклад, відомий російський історик академік Ґерард Міллер, один із авторів географічного словника Російської держави 1773 року, зазначав, що Росія складається з Великої, Малої, Білої та Червоної Русі, жителі яких різняться між собою етнографічними рисами45. Ті самі назви подибуємо в «Історії русів». Така класифікація «Росій» утвердилася в російській історико-географічній літературі кінця XVIII - початку XIX ст., як свідчать праці Алексєя Мусіна-Пушкіна, Тимо-фєя Мальґіна й Івана Нехачіна. Проте ієрархія цих понять залишалася суперечливою. Жоден із критеріїв виокремлення російського heartland не використовували настільки послідовно, щоб створити образ цілісного «ядра» Російської імперії.
«Південна Русь»
Пошук «серця» Росії ускладнювався через постійне розширення політичного простору імперії та входження до її складу на півдні нових регіонів, які ще треба було розташувати в культурно-національному символічному просторі. Своєю чергою, це змушувало сучасників коригувати традиційну схему історичних регіонів Русі/Росії, про яку йшлося вище. Під цим оглядом привертає увагу здійснений Єкатериною II символічний поділ імперії на три кліматичні зони: північну з центром у Петербурзі, середню з осередком у Москві та південну, яка попервах не мала регіональної столиці й вирізнялася яскравим поліцентризмом46. Імовірно, цю схему було пов’язано з відомою теорією Шарля Монтеск’є про три кліматичні зони - північну, серединну та південну, кожна з яких по-своєму впливає на мешканців і закони, за якими вони живуть47.
Південна зона, яку окреслила імператриця, охоплювала не лише Новоросію, а й Слобожанщину та Малоросію. Якщо пригадати, що Новоросія значною мірою складалася з володінь Запорозької Січі, можна виснувати, що «Південна Росія» охоплювала більшу частину української етнічної території. Ця обставина полегшувала історикам Малоросії адаптацію нової просторової концепції «Південної Росії» як додаткового, поряд із Київською Руссю, визначення «свого» регіону. Так, автор «Топографічного опису Чернігівського намісництва» Афанасій Шафонський називав Малоросію «Південною Росією»48- як і його сучасник Іван Стріттер, для котрого поняття «Київської Русі», «Малоросії» та «Південної Росії» були тотожними49. За кількадесят років після появи їхніх праць «південний» просторовий вимір Малоросії набув уже не лише історичного, а й етнокультурного характеру, як свідчить творчий доробок інтелектуалів 1830-1840-х років.
Три кліматичні смуги Російської імперії, окреслені Єкатериною II, було символічно закріплено в новій системі мундирів російського дворянства та губернських гербах50, а також історичних працях самої імператриці51. Цікаву інтерпретацію тричленної символічної географії «Русі/Росії» в національному дусі запропонував у 1837 році Михайло Максимович, прихильник «малоросійської» першости «Русі». Для нього Київ, Москва та Петербург - «три величні пам’ятки трьох періодів руського життя», три столиці Русі, що втілюють триєдину формулу руської нації в дусі графа Уварова -православ’я, народність і самодержавство52. Обстоюючи права Києва як релігійної столиці Русі, науковець тим самим боронив релігійну концепцію «руськости», що давала його батьківщині змогу зберігати за собою право «руського первородства» й одночасно претендувати на рівність із іншими «руськими» столицями.
Північно-південну систему координат символічної географії Русі/Росії сприйняли такі історики, як Фьодор Емін53, Шафонський54, Стріттер55, а також автор «Топографічного опису Харківського намісництва» 1788 року56. На початку XIX ст. до південного історико-географічного виміру «Росії» долучився «південно-західний». Виходець із Закарпаття Іван Орлай окреслив його у статті, надрукованій у 1826 році під заголовком «Про Південно-Західну Русію» та присвяченій території обабіч Карпат. Радше за все, його надихало протиставлення Заходу та Сходу, католицтва та православ’я: головна мета, яку переслідував Орлай, - довести належність своєї батьківщини до «руського», а не «польського» ареалу. Хоча автор не виходив за межі слов’яноруського дискурсу, він доводив етнічну та мовну спорідненість місцевого населення з малоросіянами, а не великоросіянами57. Пізніше «південно-західний» вектор російської символічної географії здобуде підтримку в політиці русифікації західних окраїн імперії.
Загалом «російсько-руська» термінологія історіографії України кінця XVIII - початку XIX ст. свідчить про життєздатність ранньомодерної, релігійної ідентифікації та пов’язаного з нею антизахідного дискурсу, спільного для православних російських і українських авторів. Під цим оглядом я не бачу принципової відмінности між «Росією» та «Руссю»58. Проте «руський» дискурс ніколи не був гомогенним. У його широких межах завжди існувала конкуренція місцевих, локальних дискурсів, кожен із яких прагнув по-своєму переформулювати символічний капітал «руськости». Власне, виступати на рівних могли лише два з них - «великоруський» і «малоруський».
«Малоросія»
Світська та духовна еліта Гетьманщини, як відомо, сформулювала засади колективної малоросійської іден-тичности, базовані на політичних, географічних, історичних, соціяльно-правових і почасти етнокультурних чинниках59. Малоросійська ідентичність перебувала всередині дискурсу «руськости», який, своєю чергою, мав релігійний і політичний характер. Позиціонування «Малоросії» в часі та просторі відбувалося по-різному, залежно від позиції автора й відомостей, якими він розпоряджував.
Виникнення назви Малоросії деякі історики пов’язували :і гак званим перенесенням великокнязівського престолу з Києва до Володимира у XII ст., яке здійснив, на їхню думку, Андрій Боголюбський. Так уважали, зокрема, Марков і невідомий автор «Короткої історії Малої Росії» кінця 1780-х -початку 1790-х років, список якої надрукував у 1926 році Микола Горбань. Інші історики, як-от Міллер60, Симоновський61, Маркович62, автори та видавці універсальних історико-і еографічних праць Лев Максимович63і Михайло Антонов-ський64, схилялися до думки, що назва ця з’явилася в часи, коли край належав до складу Литви та Польщі, тобто в XIV-XV ст. Близьким до них був Станіслав Зарульський, певний, що назва Малої Росії виникла одразу після монголо-татарської навали65.
Були й інші думки про час виникнення топоніма. Наприклад, Шафонський гадав, що він з’явився за часів Богдана Хмельницького та приєднання краю до Росії66. Його позицію поділяли тою чи тою мірою Максим Берлинський, Гаврила Успенський і невідомий автор «Нового словотлумача [...]», що його видав у 1803-1804 рр. Микола Яновський. Хоч як дивно, але й автор «Історії русів», чиї погляди на українську минувшину були діяметрально протилежні поглядам Ша-фонського, в розумінні цієї проблеми виявився близьким до свого опонента. На його думку, назва Малої Росії виникла одночасно з назвами Росії та Великої Росії після 1654 року й відтоді ввійшла до офіційного титулу царя67.
Щойноу другому десятилітті XIX ст. від цієї історіографічної традиції спробував відійти Михаїл Марков68. Свідомий, що без додаткових джерел годі точно з’ясувати, коли й за яких обставин виник топонім «Мала Росія», він не заперечував, що це могло статися у XII ст., за Андрія Боголюбського. Проте, спираючись на документи, дослідник припустив, що першими цю назву почали вживати греки у XV ст. щодо земель, які перебували під Литвою та Польщею69, а утвердилася вона в історіографічній традиції завдяки Богданові Хмельницькому, який і запровадив її до офіційного вжитку70.
Внесок до історії питання зробив і російський історик Николай Карамзін. У примітках до четвертого тому «Історії держави Російської», що побачив світ 1818 року, він на підставі першоджерел (зокрема, грамоти Володимир-Волинського князя Юрія) висловив думку, що назва Малої Росії вперше з’явилася в 1335 році. Висновок Карамзіна запозичив для своєї «Історії Малої Росії» його послідовник Дмитрій Бантиш-Камєнський71.
Територіяльні межі Малоросії також уявляли по-різному. Для більшости істориків кінця XVIII - початку XIX ст. «Малоросія» - це землі, що перебували колись у складі Київської Русі чи навіть були нею, згодом перейшли до Литви та Польщі, а в середині XVII ст. завдяки Богданові Хмельницькому приєдналися до Московської держави. Коли йшлося про період Київської Русі, Малоросією вважали територію Київського князівства, до якої Афанасій Шафонський додавав землі Сіверщини72, Яків Маркович - Сіверщини та Чернігівщини73, а невідомий автор «Короткого історичного опису Малої Росії» 1789 року - Чернігівщини, Переяславщини, Волині, Поділля та Луцького князівства74. Натомість Зарульський обмежував історичну Малоросію кордонами Переяславського князівства75.
У більшості тогочасних історичних праць територію Малоросії розуміли широко76. Російський історик Мусін-Пушкін визначав її кордони верхів’ями Оки та Дінця на сході, р. Горинню на заході, Херсонесом на півдні та р. Угрою на півночі77. Аналогічне уявлення подибуємо у «Словнику географічному Російської держави» Афанасія Щекатова, надрукованому 1804 року Професор Московського університету Харитон Чеботарьов залучав до Малоросії не лише Гетьманщину, а й Слобожанщину, Новоросію, частину Білгородської губернії78. Марков поширював термін «Малоросія» на обидва береги Дніпра, хоча й припускав, що після Андрусівської угоди Росії та Польщі 1667 року, яка усталила політичний розкол України, назва ця залишилася за Лівобережжям79. Та попри тенденцію до звуження географії Малоросії у працях деяких авторів кінця XVIII - початку XIX ст. уявлення про її територіяльне ядро залишалися відносно стабільними. Це - область обох берегів Дніпра та Середня Наддніпрянщина, що асоціювалася з Києвом і козацькою державою Богдана Хмельницького.
Автор «Історії русів» також зараховував до історичної Малоросії не лише Лівобережжя та Правобережжя, а й південну та західну частини сучасної України й навіть Білорусі80. Він використовував оригінальне районування Малоросії, виділяючи в ній задніпровський, східний і південний регіони, а також Червону Русь і Галичину81. Районування це не тотожне жодному з тих, які на підставі природно-етнографічних особливостей обґрунтовували Шафонський і Маркович, і належить, мабуть, авторові «Історії русів». Варто зазначити, що, на відміну від багатьох сучасників, загадковий анонім доводив право Малоросії на Слобожанщину, вдаючись до несподіваної аргументації: відкидав «слобідську» назву цієї території, яка наголошувала її особливий правовий статус, і заступав її «булавинською», щоб увиразнити належність Слобожанщини до «гетьманської булави»82. Справді, треба було добре знати історію, щоб так маніпулювати нею.
Природно, для визначення території Малоросії історики використовували не лише історичний, а й тогочасний адміністративно-територіяльний поділ, який часто змінювався. Після заміни полкової адміністративної системи на імперську територія Малоросії окреслювалася межами Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв, як свідчить «Коротка історія Малої Росії», створена наприкінці 1780-х - на початку 1790-х років83, історичний нарис Шафон-ського84та інші праці того часу.
Після утворення Малоросійської губернії 1796 року в історичній літературі спостерігаємо тенденцію обмежувати територію Малоросії кордонами цього адміністративного новоутворення, прикладом чого є, зокрема, праці Марковича й Антоновського. Нарешті, після поділу Малоросійської губернії в 1802 році на Полтавську та Чернігівську історична назва «Малоросії» переходить на них. Ілля Квітка, спираючись, очевидно, на працю свого попередника, Зарульського85, низнавав право зватися Малоросією лише за Лівобережжям Дніпра86. Для москвичів або петербуржців, як свідчить Юрій Ненелін, Малоросія - це Полтавщина та Чернігівщина87. Так само вважали й освічені харків’яни, наприклад, студент місцевого університету Олексій Льовшин, який здійснив у 1816 році просвітницьку мандрівку Малоросією88.
Коли 1835 року виникло Малоросійське генерал-губернаторство, воно об’єднало Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії89. Резиденцією малоросійського генерал-губернатора, а отже й столицею Малоросії став Харків. Так колишня Слобожанщина перетворилася на частину Малоросії, чого козацька малоросійська еліта безуспішно домагалася впродовж півтораста років. Харків сучасники нарекли «осередком вищого стану Малоросії», містом, яке «обіцяє зробитися центром Малоросії й під моральним, і під матеріяльним оглядом»90, ба навіть «Атенами Малоросії». Відтоді й до розвалу Російської імперії Слобожанщина швидко «малоросія-нізується» й репрезентується у вигляді частини етнографічної Малоросії.
«Малоросійська» термінологія мала не лише історичне, адміністративно-політичне, а й етнокультурне значення. Малоросіянами звалися не лише жителі Малоросії, а й всі, хто був подібний до них мовою, одягом, побутом, кухнею й відрізнявся цим від власне росіян (великоросів, москалів). Йоган Антон
Гільденштедт, який проїжджав Слобожанщиною в 1774 році, писав, що слободи вздовж Ізюмської лінії заселено малоросіянами або «хохлами, черкасами, руснаками», котрі відрізняються від своїх сусідів - «русских» або «москалів» і постійно чубляться з ними. Науковець висловив думку, що навряд чи можна розраховувати на злиття цих двох народів91. Через півстоліття інший німецький мандрівник, Август фон Гакстгавзен, підтвердить цей висновок, зауваживши, що села на Харківщині «цілком малоросійські» й різняться від великоросійських, нагадуючи більше німецькі92. Цей ряд можна продовжити.
Наприкінці XVIII ст. й на початку XIX ст. в Російській імперії з’являється багато публікацій, чиї автори вдаються до порівняльної характеристики «малоросіян» і «велико-росіян». Відповідні пасажі можна легко знайти, переглядаючи записки мандрівників, художню літературу, історико-географічні й етнографічні видання, дослідження мови та фольклору. Зрозуміло, що таку практику супроводжувало виникнення певних етнічних стереотипів, які потім переходили з одного тексту до іншого й відтворювалися в історичних працях. Як наслідок, концепція «двох Росій», що її обстоювали представники козацької еліти Гетьманату в XVII-XVIII ст., трансформувалася в концепцію «двох руських народностей», яку сформулював не сам Микола Костомаров, а ціле покоління романтиків-фольклористів першої половини XIX ст., котре для визначення території Малоросії дедалі частіше використовувало етнокультурні маркери - мову, одяг, побутову культуру, житло, кухню місцевих жителів-малоросіян.
Вагання між традиційними, історико-адміністративними, і новими, етнографічними, критеріями визначення території Малоросії добре помітні, приміром, у Михайла Антоновського, одного зі співавторів відомої прації Йогана Ґеорґі «Опис усіх народів, які мешкають у Російській державі» (1799). Він добре розумів, що Малоросією годилося б називати всю землю, на якій проживає малоросійський народ - цілісний за своєю мовою, культурою й походженням, але не наважився цього зробити й висловлювався за ототожнення Малоросії ;і Малоросійською губернією: «Хоча давні межі Малої Росії були набагато ширші [...], але як сей край Росії тоді не звався також і Малою Росією, то в сьому найменуванні [...] не можна Інших місць, окрім тих, які обіймає нинішня Малоросійська губернія, назвати Малою Росією, хоча, судячи з народу малоросійського, який заселяє губернії Слобідську Українську, Новоросійську та майже всю Київську, Волинську та Подільську, і можна б подумати, що й сі землі мають зватися Малою Росією, але се не збігається з істиною історичною»93.
Сучасники Антоновського, російські та чужоземні мандрівники початку XIX ст., були послідовнішими в цьому сенсі. Для них символічний кордон Малоросії з Великоросі-сю починався десь між Курськом і Білгородом, тобто збігався із зовнішніми кордонами історичної Слобожанщини, а не Гетьманщини. Василій Зуєв у 1781 році та Павєл Сумароков у 1803 році одностайно вказували на слободу Липці як найпомітніший населений пункт на межі етнічної Великороси та етнічної Малоросії. Історик і дипломат Бантиш-Камєнський 1810 року виявив етнографічний кордон Малоросії з Росією в 35 верстах від Курська - там, де його бачили Іван Долґорукий, Василій Пассек, Михаїл Поґодін і фон Гакстгавзен, які проїжджали через Слобожанщину пізніше. Тож у другій третині XIX ст. етнічне й адміністративно-політичне визначення території Малоросії тимчасово збіглися. Чи означало це, що старий реґіоналізм на той час благополучно вмер, поступившись місцем модерному націоналізмові, як писав Марк Раєв?..
«Україна»
Паралельно з назвою Малоросії в історичних текстах кінця XVIII - початку XIX ст. вживався й топонім «Україна». Його використання залежало від контексту. «Україна» могла збігатися або не збігатися з Малоросією, локалізуватися в різних регіонах, розпадатися на частини; термін міг набувати географічного, політичного або етнокультурного сенсу. Проте, подібно до «Малоросії», «Україна» мала власні географічні межі всередині «Русі». Її, наприклад, ніколи не ототожнювали з «Великоросією», «Білорусією» або «Новоросією». Натомість відношення «України» та «Малоросії» залишалися мінливими.
У більшості тогочасних історичних текстів «Україна» виступає синонімом «Малоросії», її другою назвою в тих самих територіяльних межах обабіч Дніпра, про які вже йшлося. Наприклад, окремі списки найпопулярнішої у XVIII ст. історичної праці - «Короткого опису Малоросії» - мають назву «Літописець короткий, який належить до історії української [...]» або підзаголовок «Історія про Україну»94. У деяких літературних творах XVIII ст. на історичні сюжети назва «Україна» взагалі витісняє «Малоросію» - як-от у «Героїчних стихах о славних воєнних дійствіях войськ запорозьких [...]» о. Іоан-на(1784)95.
В абсолютній більшості праць з історії Малоросії з пера таких авторитетних дослідників, як Міллер, Симоновський, Болтін, Рігельман, Шафонський, Безбородько, і складених на їхній основі компіляцій «Україна» територіяльно охоплює обидва береги Дніпра. У такому розумінні це слово вживано й у працях Бантиша-Камєнського, Мартоса, Маркова, а також першій спеціяльній статті, присвяченій походженню назви «Україна», яку написав польський історик і громадський діяч Тадеуш Чацький (1811)96.
Але твердити про цілковиту тотожність понять «Малоросія» та «Україна» в тогочасній історичній літературі не можна. Останню вживано майже винятково в розумінні «окраїни», прикордонної землі. Частина істориків (Міллер97, Шафон-ський98, Рігельман" і деякі інші) обстоювали думку про польське походження слова. Незрідка словосполучення «Польська Україна» використовували щодо Малоросії загалом або правобережної її частини. Аналогічно, під «Російською Україною» розуміли Лівобережжя або його частину - Слобожанщину.
Крім «польської» та «російської», Україна могла бути «малоросійською», як у працях Якова Марковича99й «Історії русі в», або «литовською», як у Чацького. У значенні «окраїни» назву «Україна» могли вживати щодо окремих частин Малоросії, використовуючи означення «козацька» (Маркович, Марков, митрополит Євґеній)100або «степова» (Шафонський)101. І Іроте застосування цієї назви до західних або південних земель сучасної України виглядало проблематичним.
У «Короткому історичному описі Малої Росії», «Новому словотлумачі [...]» Яновського, працях Берлинського топонім «Україна» іноді вживано щодо Правобережжя, а «Малоросія» - щодо Лівобережжя Дніпра102. Послідовніше цей підхід витримано у праці Зарульського «Опис про Малу Росію та Україну», створеній наприкінці XVIII ст., та статті Квітки «Про Малу Росію», надрукованій 1816 року. Тенденцію до закріплення назви «Україна» за Правобережжям було пов’язано, очевидно, з польською історіографічною традицією, звідки вона перейшла до західноєвропейського українознавства. Проте тенденція ця не закріпилася в літературі. Одним із перших російських істориків, що заперечив польське походження назви «Україна», був Марков103. Відомо, що назву «Україна» категорично не сприймав і автор «Історії русів», про що буде сказано докладніше трохи далі.
Окрім Правобережжя, претенденткою на «українськість» залишалася Слобожанщина, або «російська Україна». Приклади цього бачимо вже в «Топографічному опису Харківського намісництва» 1788 року й висловлюваннях Сковороди104. На початку XIX ст. тенденція до закріплення назви «Україна» за Слобожанщиною набувала поширення мірою зростання культурного значення цього регіону, спираючись водночас на його офіційне найменування - «Слобідсько-Українська губернія». В устах сучасників Харків дістає почесний титул «столиці України» уже невдовзі після Вітчизняної війни 1812 року. В обох столицях імперії під «Україною» розуміли передусім Слобожанщину. Проте й ця тенденція не закоренилася в науковій літературі. По-перше, на роль «столиці України», крім Харкова, претендувала Полтава105. По-друге, як було зазначено, політонім «Україна» зник із офіційного вжитку, коли Слобідсько-Українська губернія стала з 1835 року зватися Харківською, а Харків перетворився зі «столиці України» на адміністративну «столицю Малоросії».
Тож хоча назву «Україна» й уживали як синонім «Малоросії», ці поняття не були тотожні. У значенні «окраїни», «місцевосте»106, «прикордонної території» «Україна» не могла замінити «Малоросію» в її змаганнях за право «руського первородства» й, навпаки, своїми польськими конотаціями підважувала її претензії на центральне місце в «руському» символічному просторі та заперечувала її спадковість щодо стародавнього Києва. Крім того, назва «Україна» була позбавлена політико-правового змісту: як правило, її не використовували для характеристики соціяльно-політичного устрою Гетьманщини, чий особливий статус, чиї чини та звання, вольності й свободи залишалися «малоросійськими», а не «українськими». А власне «українські» права та вольності защіпалися довший час «слобідськими», тобто значно меншими :»а масштабом, ніж малоросійські.
Усе це, очевидно, й спричинило те активне неприйняття назви «Україна», що його демонструє невідомий автор твору, якому парадоксальним чином випала честь стати символом «українського національного Відродження», - «Історії русів» У передмові до своєї праці він озброюється проти не названих ним на ім’я «безсоромних і злостивих польських і литовських казкарів», з чиєї легкої руки до малоросійських літописів буцімто потрапили різні «дурниці й наклепи»107. Як приклад анонімний автор натякає на «одну навчальну історійку», де «виведено на сцену з Давньої Русі або теперішньої Малоросії нову якусь землю при Дніпрі, названу тут Україною, а в ній заведено польськими королями нові поселення й започатковано українське козацтво»108. Водночас він іронізує, що «пан автор такої несміливої історійки не бував ніде, крім своєї школи, і не бачив у тому краї, що зве Україною, руських міст»109.
Ми не знаємо достеменно, хто став об’єктом критики аноніма. Можливо, це був київський історик-краєзнавець Максим Берлинський, викладач Головного народного училища (пізніше гімназії), автор «Короткої російської історії для вжитку молоді, яка починає вчитися історії», виданої в Москві 1800 року110. Книжка ця була тоді чи не єдиним підручником історії Росії, де спеціяльно йшлося про Україну. Малоросію Берлинський не раз називає «Україною». Але так чинили не лише його сучасники, а й численні попередники.
Автор «Історії русів» напевне знав про це, коли наміть «відредагував» текст апокрифічного Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького 1648 року, повикреслювавши звідти слово «Україна» або замінивши його на «Малоросія»111. Втім, анонім був не досить послідовним. Назва «Україна» трапляється в нього не раз, і то не лише в документах або цитаті з праці Вольтера про Карла XII, а й в авторському тексті (врешті, в «Історії» всі «документи» - також авторські). Зокрема, описуючи бойові дії Івана Сірка в Молдавії, автор пише, що козацький ватажок, відбившись від ворога, переправився через Дністер і «повернувся до своєї Украйни»112. В іншому місці, говорячи про похід турецьких військ у 1672 році під Кам’янець-Подільський, він зазначає, що султан проходив зі своєю армією «поперек України, вірної Ханенкові до річки Случі»113, а трохи далі пише про намагання турків «утримати за собою Україну Малоросійську вздовж Дніпра»114. В усіх цих прикладах ідеться радше про Правобережжя Дніпра, але, вірний собі, автор «Історії русів» залишає без пояснення цю та інші суперечності свого твору. В кожному разі, його позицію щодо назви «Україна» не можна вважати поширеною в часи, коли ця друга назва Малоросії в більшости читачів не викликала принципових заперечень. Проте були в нього й однодумці.
Загострення взаємин «українського» та «малоросійського» дискурсів, продемонстроване в «Історії русів», можна проілюструвати й на прикладі анонімного сатиричного вірша, написаного тоді ж. У ньому малоросійська регіональна еліта кепкує з української («слобідської»), висміюючи претензії останньої на благородний статус і заперечуючи її право зватися «малоросіянами», «славними слобожанами» й навіть «українцями»115. У відповідь слобідська еліта завдяки династії Квіток створила парадний образ свого краю, в якому чільне місце посіли дискурси «вірности», «чужоземства» та «руськости». На початку XIX ст. політичній конкуренції днох сусідніх регіонів навіть спробували надати етнокультурного забарвлення.
Уже йшлося, що поступова «етнізація» історії та географії в Російській імперії зумовила поширення топоніма «Малоросія» на слобожанську людність, найчастіше репрезентонану як «малоросійська». Автор «Топографічного опису Харківського намісництва», щоправда, частіше називав місцеву людність «українцями», наголошуючи її відмінності від «руських», або «великоросіян». Іноді він звертався з цією метою до «південноруської» лексики, поєднуючи її з «малоросійською» та «українською». Саме на «південноруській» основі він створив один із перших цілісних образів української етнічної території116.
«Жителі Південної Росії, - писав автор, - відлучені одне під одного відстанню місць, чужорідним пануванням, різним чиноуправленням, громадянськими звичаями, мовою, декотрі й релігією (унією), звертають на себе око глядача, який нотує не без знання. Коли вони збираються для поклоніння до Києва зі сходу, від Волги й Дону, із заходу, з Галичини й Лодомерії та ближче до Києва розташованих місць, [то] дивляться одне на одного не як на чужомовного, але наче на од-норідця, проте сильно відчуженого у словах і вчинках, що для обох сторін виглядає дивним явищем; але взагалі всі ці розсіяні одноземці й досі зберігають синівську пошану до матері давніх своїх жител, міста Києва»117.
На початку XIX ст. уявлення про цілісність української етнічної території, не обмеженої рамками історичних регіонів, здобули нову підтримку - не лише на «південноруській», а й на «українській» основі. Найпромовистішим прикладом цього є свідчення письменника, народознавця та педагога Павла Білецького-Носенка, який на початку 1820-х років у листі до редакції харківського «Украинского журнала» писав про «Україну від Карпат до Дону, населену багатомільйонною українською людністю»118. Можна припустити, що йому були відомі «Накреслення статистики Російської держави» російського автора Константина Арсеньєва, який поділяв імперію на 10 регіонів і серед них - Карпатський, що охоплював землі від Варшави до Дону разом із Кримом119.
Подібний широкий погляд на історичну й етнічну територію України демонструє Микола Маркевич. Хоча його «Історію Малоросії», видану на початку 1840-х років, було великою мірою побудовано на «Історії русів», Маркевич відмовився від протиставлення «України» та «Малоросії» й послідовно вживав ці назви як синоніми120, наділяючи їх не лише географічним, а й етнічним змістом: ті самі персонажі в його творі можуть зватися «малоросіянами» й «українцями»121. Для історика назва «Україна» вже не має польських конотацій, як то було ще на початку XIX ст., й асоціюється винятково з «руським» національним дискурсом, у межах якого він перебував. На відміну від деяких своїх сучасників, Маркевич визнає рівність слобідських поселенців з малоросійськими козаками, хоча й не уникає ущипливої характеристики слобідських полковників, поданої в «Історії русів»122.
На противагу Маркевичеві, представник слобідської регіональної еліти Григорій Квітка не відмовився остаточно від інтелектуального протистояння «України» та «Малоросії»123. У статті «Українці» він спробував навіть створити загальний етнокультурний портрет жителя Слобожанщини, густо замішаний на офіційній риториці вірнопідданства. Та врешті Квітчина спроба етнокультурного обґрунтування регіональних відмінностей мешканців Слобожанщини та Малоросії виявилася неуспішною й не здобула належної підтримки серед загалу. Автор і сам не був послідовним у своєму намірі, бо у власній художній творчості зробив вибір на користь тогочасної «малоросійської» мови й не став надалі експериментувати з її слобідським діялектом.
Порівнюючи топонімію та етнонімію України, можна дійти висновку, що жоден із численних географічних маркерів, яких уживали для окреслення української етнічної території, не здобув першости у виборі імені її населення. Для цього використовували широку палітру найменувань: малоросіяни, хохли, руснаки, українці, русини, південноруси, руси, росіяни... Про послідовність у цьому випадку, як і в багатьох інших, не йдеться124. Наприклад, в «Історії русів» та творах Марковича «руси» - це етнічні малоросіяни, а у працях Єкатерини II та Михаїла Каченовського цей етнонім стосується лише великоросіян125. Безумовно етнічний характер зберігали за собою лише «хохли», меншою мірою - «малороси» й «українці», а з російського боку - «москалі», «кацапи» й «великороси», натомість назви «руські» або «росіяни» переважно використовували для спільної політичної та релігійної ідентифікації.
Р’РёСЃРЅРѕРІРєРё
Розглянутий у статті матеріял свідчить, що в російськомовній історіографії України другої половини XVIII -першої чверти XIX ст. не було визначених правил і норм уживання назв «Росія», «Малоросія» та «Україна», як не було єдности серед істориків щодо розуміння та походження цих дефініцій. Дослідники, залежно від своїх історичних і політичних поглядів та наявних джерел, могли вкладати різний зміст у кожен із цих термінів, не завжди дбаючи про дотримання системи. Іншого, мабуть, годі й вимагати від епохи, коли адміністративно-політичний устрій Російської імперії постійно змінювався, історіографія ще не виокремилася в самостійну науку, а ранньомодерний націоналізм щойно починав поволі перетворюватися на модерний і ще не встиг артикулюватися в офіційному дискурсі.
Зв’язок між трьома зазначеними в заголовку статті топонімами простежити легко, проте набагато важче вкласти його в певну систему або ієрархію. «Росія» як імперія та «Русь» як історична й релігійна спільнота визначали лише зовнішні адміністративні та символічні кордони ранньомодерної «слов’яноруськости», передусім на заході. Всередині цього широкого й слабко артикульованого простору існували давні та нові адміністративні назви окремих регіонів сучасної України, що поєднувалися або змішувалися між собою. Просвітництво не лише не навело лад у цьому наборі символів різних епох, а, навпаки, збільшило, всупереч Окамовій рекомендації, кількість його «сутностей».
Регіональний, політико-правовий, релігійний та етнічний типи ідентичносте відбивалися в тих самих назвах, використання яких дає підстави говорити лише про деякі, можливо навіть не головні, тенденції у процесі ментального мапування українських земель у складі Російської імперії. Головна з них полягала в тому, що національна парадигма (російська а чи українська) не в змозі пояснити або впорядкувати плинну мозаїку назв окремих територій всередині та навколо православно-руського «ядра», котре не могло бути цілісним. Якщо слова на зразок «амбівалентносте», «палімпсесту» та «невизначеносте» залишаються в лексиконі сучасних політологів, соціологів, культурологів, які звертаються до української проблематики, то це тим паче стосується істориків.
Український матеріял і в сучасному, і в минулому погано надається до артикуляції. Межова оптика української минувшини дозволяє принаймні змиритися з цією невизначеністю та плинним розмаїттям українського географічного та національного простору. Навряд чи якийсь дискурс може стати для нього домінантним. З другого боку, розмаїття здатне забезпечити цілісність, бо де-не-де стикається з іншою визначеністю, подібно до того, як хвиля накочується на берег.
З усіх регіональних найменувань українських земель саме «Україна» здобула врешті-решт перемогу над «Малоросією» та «Росією» в публічному культурному та політичному просторі. До цього причинився, мабуть, процес секуляризації національної ідентичности, адже порівняно з іншими назвами саме «українська» найменше пов’язана з релігійною традицією. Проте старі, домодерні ідентичності з їхніми «брендами» нікуди не зникли й періодично нагадують про себе. Хто наважиться сьогодні сказати, що перемога «України» над «Малоросією» є остаточною? І що регіональна ідентичність поступилася місцем національній?..
1
J. Friedman, В«History, Political Identity and MythВ», Lietuvos etnologija = Lithuanian Ethnology, no. 1 (2001), p. 41.
2
Stefan Berger, В«History and Forms of Collective Identity in Europe: Why Europe Cannot and Should Not be Built on HistoryВ»,The Essence and the Margin. National Identities and Collective Memories in Contemporary European Culture(Amsterdam; New York, 2009), p. 21.
3
Klaus Eder, «Europe’s Borders: The Narrative Construction of the Bound-aries of Europe»,European Journal of Social Theory, no. 9 (2006), p. 255.
4
Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations. Premodem Identities in Russia, Ukraine, and BГЄlants(Cambridge, 2006).
5
Micol Seigel, В«Beyond Compare: Comparative Method after the Transnational TurnВ»,Radical History Review,vol. 91 (2005), p. 62-90; Michael
Werner and BГ©nГ©dicte Zimmermann, В«Beyond Comparison: Histoire CroisГ©e and the Challenge of ReflexivityВ»,History and Theory,vol. 45 (2006), p. 30-50.
6
Natalia Yakovenko, В«Choice of Name versus Choice of Path: The Names of Ukrainian Territories from the Late Sixteenth to the Late Seventeenth CenturyВ»,A laboratory of transnational history: Ukraine and recent Ukrainian historiography(Budapest, 2009), p. 117-148; Oleksiy Tolochko, В«Fellows and Travelers: Thinking about Ukrainian History in the Early Nineteenth CenturyВ», ibid., p. 149-166.
7
W. Sunderland, В«Imperial Space: Territorial Thought and Practice in the Eighteenth CenturyВ»,Russian Empire: Space, People, Power, 1700-1930(Bloomington, 2007), p. 52.
8
" Зенон Когут,Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830(K., 1996); Б. О. Галь,Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії в XVIII-першій третині XIX ст.: Автореф. дис....канд. іст. наук(Дніпропетровськ, 2001);З-під булави - під корону: Друга половина XVIIIcm.(К„ 2002).
9
Ярослав Грицак, «Дилеми українського націотворення, або Ще раз про старе вино у нових міхах»,Український гуманітарний огляд,вип. 4 (2000), с. 22-23.
10
W. Sunderland, В«Imperial Space: Territorial Thought and Practice in the Eighteenth CenturyВ».
11
Alexei Miller,The Ukrainian Question: Russian Nationalism in the 19th Century(Budapest; New York, 2003); idem,The Romanov empire and nationalism: essays in the methodology of historical research(Budapest; New York, 2008); А. Миллер, «Формирование наций у восточных славян в XIX в. - проблема альтернативности и сравнительно-исторического контекста», http://empires.ru/docs/miller.doc
12
Рќ. Rogger,National Consciousness in Eighteenth-Century Russia(Cambridge, Mass., 1960).
13
Л. П. Лаптева,�стория славяноведения в России в XIX веке(М., 2006).
14
М. A. Bouchard, «Critical Reappraisal of the Concept of the �Imagined Community’ and the Presumed Sacred Languages of the Medieval Period»,National Identities,no. 1 (2004), p. 9.
2-11-116
15
Українська література XVIII ст.(К., 1983), с. 394.
16
«Возражение депутата Григория Полетики на “Наставление Малороссийской коллегии” господину ж депутату Дмитрию Наталину»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 3 (1858), с. 98.
17
П. Симоновский,Краткое описание о казацком малороссийском народе и о его военных делах [...](М., 1847), с. 2-3.
18
В. Горленко, «�з истории южно-русского общества начала XIX века. (Письма В. �. Черныша, А. �. Чепы, В. Г. Полетики и записки к ним)»,Киевская старина,№ 1 (1893), с. 53. Тут і далі російські цитата переклав редактор.
19
Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год [...](СПб., 1777).
20
Там же, с. 42-44.
21
Там же, с. 51,56,62 та ін.
22
П. Симоновский,Краткое описание о казацком малороссийском народе и о его военных делах [...],с.- 2.
23
Я. Маркович,Записки о Малороссии, её жителях и произведениях,ч. 1 (СПб., 1798), с. 2-11.
24
М. Берлинський,Історія міста Киева(К., 1991), с. 57.
25
�стория Русое или Малой России(М., 1846), с. 204.
26
Н. Барсуков,Жизнь и труды М. П. Погодина,кн. 1 (СПб., 1888), с. 153-154.
27
�. Орлай, «О Юго-Западной России: (Письмо из Нежина к секретарю общества)»,Труды и записки Общества истории и древностей российских,ч. III, кн. 1 (1826), с. 227.
28
�стория Русое или Малой России,с. 5,128.
29
�. Нехачин,Новое ядро Российской истории,ч. 1-2 (М., 1795), с. 7.
30
�стория Русое или Малой России,с. 5.
31
В. Татищев,�стория российская,т. 1 (М.; Л., 1962), с. 325.
32
Г. Миллер,�сторические сочинения о Малороссии и малороссиянах, писанные на русском и немецком языках и хранящиеся в Московском главном архиве Министерства иностранных дел(М., 1846), с. 1-2.
33
X. Чеботарёв,Географическое методическое описание Российской империи [...](М., 1777), с. 102-104; он же, «Отрывок из записок. Отделение III, содержащее в себе вступление в настоящую историю о России»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 9 (1847), с. 21.
34
Н. Карамзин,�стория государства Российского,т. 1 (М., 1989), с. 99.
35
Описание всех обитающих в Российском государстве народов [...],ч. IV (СПб., 1799), с. 236; [Ф. Полунин, Г. Миллер],Географический лексикон Российского государства [...] (М.,1773), с. 277.
36
Т. Мальгин,Зерцало Российских государей, изображающее от Рождества Христова с 862 по 1794 г. высокое их родословие [...](СПб., 1794), с. 28-51; �. Нехачин,Новое ядро Российской истории [...],ч. 2 (М., 1795), с. 452.
37
М. Марков, «Ответ на некоторые вопросы о Малой России»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 1 (1847), с. 3.
38
Україна і Росія в історичній ретроспективі, т.1 (К., 2004), с. 343.
39
Н. Rogger,National Consciousness in EighteenthCentury Russia(Cambridge, Mass., 1960); Nicholas V. Riasanovsky,Nicholas I and Official Nationality in Russia,1825-1855(Berkeley, 1967); Paul Bushkovitch, «The Formation of a National Consciousness in Early Modem Russia»,Harvard Ukrainian Studies, no. 10 (1986), p. 355-376; M. von Hagen, «Writing History of Russia as Empire: The Perspective of Federalism»,Kazan,Moscow,St. Petersburg: Multiple Faces of the Russian Empire(Moscow, 1997), p. 393-410; M. Bassin, «Turner, Solov’ev, and the “Frontier Hypothesis”: The Nationalist Signification of Open Spaces»,The Journal of Modem History,no. 3 (1993), p. 473-511; S. Becker, «Contributing to a Nationalist Ideology: Histories of Russia in the First Half of the Nineteenth Century»,Russian History, no. 4 (1986), p. 331-353; Vera Tolz,Russia: Inventing the nation(London; New York, 2001), p. 155-190.
40
Historiography of Imperial Russia: The Profession and Writing of History in a Multinational State(Armonk, 1999); A. M. Martin,Romantics,reformers, reactionaries. Russian conservative thought and politics in the reign of Alexander I(DeKalb, 1997).
41
Ф. Турченко, «“Общая история”: наука чи політика?»,Наукові праці Запорізького національного університету, вип. XXVIII (2010; у друкові).
42
L. Gorizontov, «The “Great Circle” of Interior Russia: Representations of the Imperial Center in the Nineteenth and Early Twentieth Centuries»,Russian Empire Space, People, Power,p. 67-93; М. V. Loskoutova, «А Motherland with a Radius of 300 Miles: Regional Identity in Russian Secondary and Post-Elementary Education from the Early Nineteenth Century to the War and Revolution»,European Review of History=Rt me Euro-peaenne d’histoire,no. 1 (2002), p. 7-22.
43
А. Рибер, «Меняющиеся концепции и конструкции фронтира: сравнительно-исторический подход»,Новая имперская история постсоветского пространства(Казань, 2004), с. 220. На жаль, я не маю мож-ливости розглянути аргументацію Міллєра, позаяк Рібер посилається на його неопублікований виступ на конференції.
44
W. Sunderland, В«Imperial Space: Territorial Thought and Practice in the Eighteenth CenturyВ», p. 43.
45
[Ф. Полунин, Г. Миллер],Географический лексикон Российского государства [...],с. 276.
46
В. В. Кравченко,Харьков/Хартв: столица Пограничья(Вильнюс, 2010), с. 76.
47
Докладно див.: Charles W. J. Withers,Placing the Enlightenment: Thinking geographically about the Age of Reason(Chicago; London, 2007).
48
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...](Киев, 1851), с. 44,46.
49
�. Стриттер,�стория Российского государства,ч. 3 (СПб., 1802), с. 319.
50
Л. Е. Шепелёв,Чиновный мир России XVIII - начала XX в.(СПб., 2001), с. 199,202.
51
Сочинения императрицы Екатерины II,т. 8 (СПб., 1901), с. 64.
52
М. О. Максимович,Киев явился градом великим...: Вибрані українознавчі твори(К., 1994), с. 74.
53
Р¤. РРјРёРЅ,Российская история [...],С‚. 1 (РЎРџР±., 1767), СЃ. 90.
54
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...],с. 44,46.
55
�. Стриттер,�стория Российского государства,ч. 3, с. 319.
56
«Топографічний опис Харківського намісництва з історичною передмовою»,Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.(К., 1991), с. 19.
57
�. Орлай, «О Юго-Западной Русии: (Письмо из Нежина к секретарю Общества)»,Труды и записки Общества истории и древностей российских,ч. III, кн. 1 (1826), с. 225.
58
David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture: 1750-1850(Edmonton, 1985), p. 262.
59
Зенон Когут,Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та мо
60
дерної історії України(К, 2004), с. 80-101; S. Plokhy,The Origins of the
61
Slavic Nations. Premodem Identities in Russia, Ukraine, and Belarus(Cam
62
bridge, 2006), p. 332.
63
,юГ. Миллер,�сторические сочинения о Малороссии и малороссиянах, писанные на русском и немецком языках и хранящиеся в Московском главном архиве Министерства иностранных дел,с. 2.
1,1П. Симоновский,Краткое описание о казацком малороссийском народе и о его военных делах [...],с. 3.
1:2Я. Маркович,Записки о Малороссии, её жителях и произведениях,ч. 1, с. 29.
Новый и полный географический словарь Российского государства,ч. 2 (М., 1788), с. 259; ч. 3 (М., 1788), с. 54.
64
Описание всех обитающих в Российском государстве народов [...],ч. IV, с. 235-236.
65
С. Зарульский, «Описание о Малой России и Украине [...]»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 8 (1847), с. 1.
66
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...], с.44,58.
67
�стория Русое или Малой России,с. 5,128.
68
М. Марков, «Ответ на некоторые вопросы о Малой России»,Чтения в Обицестве истории и древностей российских,№ 1 (1847), с. 5.
69
Там же, с. 5.
70
Там же, с. 3,4.
71
Д. Бантыш-Каменский,�стория Малой России,ч. 1,3 (М., 1822).
72
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...],с. 61.
73
Я. Маркович,Записки о Малороссии, её жителях и произведениях,ч. 1, с. 29.
74
«Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года [...]»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 6 (1848), с. 1.
75
С. Зарульский, «Описание о Малой России и Украине [...]», с. 1-2.
76
Козацька верхівка завжди заявляла претензії на сусідні землі Слобожанщини, Запорозької Січі та Новоросії. Див.: Зенон Когут,Російський централізм іукраїнська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830(К., 1996),с. 94; Б. Галь, «“Не уступать ни на один шаг земли!..”: Доісторії розмежування малоросійських намісництв і Новоросійської губернії (1782-1783 рр.)»,Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник,вип. 5 (Дніпропетровськ, 2008), с. 99-129.
77
А. �. Мусин-Пушкин,�сторическое исследование о местоположении древнего российского Тмутараканского княжения(СПб., 1794), с. ІХ-ХІ.
78
X. Чеботарёв,Географическое методическое описание Российской империи [...],с. 103-104.
79
М. Марков, «Письмо к одному из издателей (Ф-му)»,Украинский вестник,кн. 8 (1816), с. 132.
80
�стория Русое или Малой России,с. 5.
81
Там же, с. 5,8,177-179,186.
82
Там же, с. 108.
83
М. Горбань, «“Записки о Малой России” О. Шафонського»,Науковий збірник Всеукраїнської Академії наук. Історична секція,№ 26 (1926), с. 140.
84
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...],с. 3.
85
С. Зарульский, «Описание о Малой России и Украине [...]», с. 17,28.
86
�. Квитка, «О Малой России»,Украинский вестник,№ 2 (1816), с. 145-146; № 3 (1816), с. 304-314.
87
Ю. Венелин, «О споре между южанами и северянами насчет их рос-сизма»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 4 (1847), с. 2.
88
А. Лёвшин,Письма из Малороссии(Харьков, 1816).
89
Див. докладно: В. С. Шандра,Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття(К, 2005).
90
Цит. за виданням: Д. �. Багалей, Д. П. Миллер,�стория города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 год),т. 2 (Харьков, 1912), с. 968.
91
«Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии академика С.-Петербургской Академии Наук Гильденштедта в августе и сентябре 1774 года»,Харьковский сборник,вып. 5 (Харьков, 1891), с. 71.
92
Baron von Haxthausen,The Russian Empire, its People, Institutions, and. Resources,vol. 1 (London, 1856), p. 411.
93
Описание всех обитающих в Российском государстве народов [...],ч. IV, с. 339.
3-11-116
94
Е. Апанович,Рукописная светская книга XVIII в. на Украине: �сторические сборники(Киев, 1983), с. 189,192,199.
95
Українська література XVIII ст.(Київ, 1983), с. 77-79,82-84.
96
Т. Чацкий, «О названии Украины и о начале козаков»,Улей,№ 11 (1811), с. 118-127.
97
Г. Миллер,�сторические сочинения о Малороссии и малороссиянах, писанные на русском и немецком языках и хранящиеся в Московском главном архиве Министерства иностранных дел(М., 1846), с. 34.
98
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...](Киев, 1851), с. 49.
99
В. Ф. Горленко,Становление украинской этнографии конца XVIII -первой половины XIXст. (Киев, 1988), с. 72-73.
100
Митр. Евгений,Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии(Киев, 1826), с. 204,214,247.
101
А. Шафонский,Черниговского наместничества топографическое описание [...](Киев, 1851), с. 15.
102
«Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года [...]»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,№ 6 (1848), с. 27, 29-30; Н. Яновский,Новый словотолкователь [...],ч. 2 (СПб., 1804), стб. 234,247; М. Берлинський,Історія міста Киева,с. 119-120,126.
103
М. Марков, «Письмо к одному из издателей (Ф-му)», с. 135.
104
Д. І. Багалій,Український мандрований філософ Григорій Сковорода(К, 1992), с. 77.
105
«�з воспоминаний Михайловского-Данилевского [...]»,Русская старина,№ 6 (1897), с. 476.
106
Докладніше див.: Н. Яновский,Новий словотолкователь [...],ч. 1-3
107
(РЎРџР±., 1803-1804).
108
І0К�стория Русое или Малой России,с. III.
|0!’ Там же.
109
""Тамже,с. III-IV.
110
Дозволю собі нагадати, що це припущення я висловив у статті, написаній до публікації Сергія Плохія, де докладніше розглянуто імовірний зв’язок між «Історією русів» і працею Берлинського; див.: S. Plokhy, «Ukraine or Little Russia? Revisiting an early Nineteenth-Century Debate»,Canadian Slavonic Papers,no. 3/4 (2006), p. 335-353.
111
�стория Русое или Малой России,с. 37,68-73,109-115.
112
Там же, с. 161.
113
Там же, с. 172.
114
Там же, с. 179.
115
«Ответ малороссийских козаков украинским слобожанам (найденный в Глуховском архиве)»,Киевская старина,т. X (1884), с. 550-552. Під назвою «Сатира на слобожан» увійшло до видання:Українська література XVIII ст.: Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори (К.,1983), с. 215-216.
116
1,7Roman Szporluk, «Mapping Ukraine: From Identity Space to Decision Space» (готується до друку).
117
Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.,с. 18 (прим.).
118
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 2 (Харьков, 1904), с. 773.
119
Ркономическая география РІ РЎРЎРЎР . Р�стория Рё современное развитие(Рњ., 1965), СЃ. 294-295.
120
Николай Маркевич,�стория Малороссии,т. 1 (М., 1842), с. 134,135, 186,300,382.
121
Там же, т. 2, с. 67, 280.
122
Там же, т. 1, с. 277,298.
123
В. В. Кравченко,Харьков/Харків: столищ Пограничья.
124
Ієрархію ідентифікації етнічних українців у Російській імперії розглянуто у статті Андреаса Капелера: А. Каппелер, «Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи»,Россия-Украина: история взаимоотношений(Москва, 1997), с. 125-144.
125
�сториографические исследования по славяноведению(М., 1984), с. 85.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
