Університет для України
- Деталі
- Опубліковано: Четвер, 15 травня 2014, 18:50
- Перегляди: 180
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Університет для України
Р—РјС–СЃС‚
Ім’я для України
Столиця для України
Університет для України
Історик для України
Переяславський комплекс в українськійісторіографії
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Словник малоруської старовини» 1808 рокута його автор
Николай Полєвой і «звичайна схема“руської” історії»
Україна, імперія, Росія. Огляд сучасної історіографії
Володимир Кравченко
Університет для України
Харківський університет посідає в українському національному наративі особливе місце. З ним пов’язують початок доби національного відродження, разом із багатьма прикметами нової, модерної культури - журналістикою, народознавством, художньою літературою тощо. Імена Григорія Сковороди, Василя Каразіна, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки (Основ’яненка), Ізмаїла Срезневського, Миколи Костомарова мовби втілюють «українськість» Харкова, увиразнюючи його роль неофіційної культурної столиці України першої третини XIX ст. Проте нині, коли традиційна національна картина історичної минувшини України з бігом часу зблякла, вицвіла або потріскалася, коли поряд із нею відновлюють або творять заново інші, альтернативні версії історії, стереотип Харківського університету як українського національного символу початку XIX ст. потребує переосмислення1.
Історичний контекст
Історію університетської традиції на українських землях тісно пов’язано з проблемою модернізації. Українські землі традиційно перебували на периферії західної модернізації, тому головні явища, котрі сформували сучасну Європу - Ренесанс, Реформація, Просвітництво, націоналізм, лише злегка зачіпали місцеве суспільство, обмежуючись вузьким колом соціальної еліти. До того ж модернізаційні процеси па українських землях очолювали переважно не місцева еліта, а уряди країн, до яких ці землі належали, - Речі Посполитої, Росії, Австрії, СРСР. Тому співвідношення модернізації «української» та модернізації «на Україні» досі залишається предметом дискусій2.
Свого часу цю проблему влучно сформулював Михайло Драгоманов, коли писав: «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній свідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу»3.
Очевидно, що «ширший погляд» на історію України потребував би реінтерпретації базової дефініції «України» і того, що вважати українським, а що - ні. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Україна не існувала як політична цілісність. Вона складалася з різних регіонів, розділених різним історичним досвідом, соціяльно-правовими, адміністративними, релігійно-культурними бар’єрами та навіть власними назвами. Уявити Україну як цілісність можна було лише на основі модерних, етнокультурних прикмет, які ще треба було відкрити й осмислити.
Щодо Слобідської України, то вона з часу свого масового заселення в середині й другій половині XVII ст. зберігала особливий соціяльно-правовий статус у складі Російської держави4. Слобідські козацькі полки, захищаючи російські кордони від нападів татар, одночасно створювали постійну загрозу для інших козацьких регіонів - донського, запорозького та гетьманського, виступаючи в ролі головного форпосту Російської держави на південному степовому напрямку. Саме тому слобідських поселенців було наділено пільгами, яких не мало місцеве російське населення: на вільне виробництво та продаж горілки, на ярмаркування, млинарство, на оподаткування тощо.
Між різними козацькими регіонами довго зберігалося політичне суперництво та взаємне протистояння, викликане конкретними обставинами політичного життя. Козацькі гетьмани безуспішно домагалися політичного контролю над Слобідськими полками чи їхньої ліквідації, ставлячи під сумнів козацькі права тамтешніх жителів. Недарма ще наприкінці XVIII - на початку XIX ст. патріоти Малоросії висміювали претензії слобожан іменуватися козаками, презирливо називаючи їх гречкосіями та чумаками5. У відповідь останні похвалялися вірністю російському престолові й кололи очі сусідам гетьманами-«зрадниками».
Російський уряд провадив, як правило, диференційовану політику на історичних землях України, враховуючи особливий соціяльно-правовий статус окремих регіонів: Гетьманату з його впливовою козацькою елітою; Слобожанщини, де, крім козацької старшини, було чимало російських та чужоземних поміщиків; Південної України з її поліетнічним населенням, яка стала осередком російської модернізації; нарешті, Правобережжя з його численною польською шляхтою. Просвітницька модернізація «згори» передбачала уніфікацію цих регіонів у Російській імперії, що безпосередньо зачіпало локальні права та привілеї різних станів населення й становило потенційне джерело політичної напруги.
Розв’язання цієї проблеми було компромісним: представникам місцевої, регіональної еліти надавали доступ до ключових посад на вершині імперської бюрократичної ієрархії, а нові права, які здобувала козацька верхівка в оновленій, модернізованій Російській імперії, не поступалися традиційним. Проте скористатися можливостями такої політики могли далеко не всі, не кажучи вже про тих, хто втрачав від своєрідної російської модернізації та уніфікації особисту свободу. Тому російський уряд щоразу мусив шукати нового компромісу між центром і периферією.
Завоювання, інкорпорація та реформування нових територій, народів та місцевих еліт вимагали від імперського уряду поступальних і систематичних дій. Як правило, слідом за солдатом ішов адміністратор, тоді священик, а потім учитель. Послідовність, певна річ, могла бути різною, та в кожному випадку освіта відігравала важливу роль у зовнішній та внутрішній політиці російського центру. Ця роль зросла в добу Просвітництва, коли нову, секулярну освіту стали вважати основним засобом реформування та «цивілізування» суспільства «згори», виховання нового типу просвіченого підданця імперії. Водночас освіта залишалася важливим пунктом програм модернізації та реформування, що їх розробляла у власних інтересах місцева еліта, і в цьому випадку тісно перепліталася зі становими потребами та вимогами.
Освітні проекти на козацькій Україні XVIII ст.
До кінця XVIII ст. на українських землях домінувала система церковної освіти, сформована впродовж другої половини XVI ст. й у XVII ст. внаслідок поєднання західних (переважно католицьких) і східних (православних) культурних традицій6. Ця система складалася з академій, колегіюмів і церковнопарафіяльних шкіл. Православні навчальні заклади давали для свого часу непогану гуманітарну освіту, завдяки чому українські випускники духовних колегіюмів могли зробити кар’єру на російській службі7. Проте в епоху Просвітництва церковне навчання вже не могло задовольняти потреб суспільства. На часі була нова освітня реформа. Її необхідність розуміли не лише нова, бюрократична еліта центру імперії, а й традиційні козацькі еліти на місцях.
Занепад старої церковної освіти на українських землях і її невідповідність суспільним запитам викликали постійні нарікання сучасників. Скарги на відсталість освіти, брак в Україні гімназій та університетів можна подибати у творах не лише запеклого критика української автономії, високоосвіченого медика, камераліста Афанасія Шафонського, а й безперечних патріотів Гетьманату - Григорія Вінського, Григорія Полетики, деяких інших відомих інтелектуалів. Так, невідомий автор однієї з редакцій «Короткої історії Малої Росії» кінця XVIII ст. гірко нарікав, що вітчизняні духовні училища не відповідають талантам народу й потребам суспільства, бо навчають лише словесности, богослів’я, мов, логіки та метафізики за Аристотелем, залишаючи осторонь фізику, математику, історію та географію8.
Неспроможність чи небажання козацької адміністрації адекватно відповісти на виклики часу в царині освіти на українських землях укупі з імперськими планами просвітницької централізації та уніфікації провінцій мали наслідком дедалі більший відплив української молоді до російських столиць -Петербурга та Москви, де відкривалися нові можливості для кар’єри й освіти і де постійно існувала потреба в нових студентах і викладачах9.
Для здебільшого незаможного українського дворянства освіта ставала першим щаблем у службовій кар’єрі та необхідною умовою соціяльної адаптації до нових імперських порядків - адже всі випускники вищих навчальних закладів Росії одночасно з дипломом про освіту здобували відповідні чини згідно з Табеллю про ранґи. Одночасно з реформуваннямсоціальноїструктури Лівобережжя та її наближенням до імперського зразка освіта дедалі більше набувала станового, службового характеру.
Колишня козацька старшина перетворювалася на російське дворянство і тому прагнула відмежуватися від інших станів. Освіта й служба мусили утвердити її в новому статусі - особливо тих, чиї претензії на дворянство виглядали сумнівними. Освіту вважали не менш важливим засобом набути дворянські права й повноваження, ніж військова служба. Тож ідея освіти серед української козацької еліти була надзвичайно розповсюдженою: старшинські діти виїжджали за кордон, щоб навчатися в університетах Кенігсберга, Лейдена, Парижа, Ґетинґена й інших міст.
Зі свого боку, російський уряд від часів Петра І відводив освіті роль важливого інструменту модернізації держави. Більшість світських навчальних закладів, які з’явилися у країні за першого російського імператора, мали суто утилітарний характер. Вони готували, зокрема, військових перекладачів, інженерів, артилеристів для армії, освічених чиновників для величезної державної машини. Проте російський уряд зумів, на відміну від гетьманського, зреалізувати ідею принципово нового світського вищого навчального закладу, що не мав аналогів у східноєвропейській історії, - університету.
Ідея ця виникла, вочевидь, не без впливу видатного німецького вченого-просвітника Ґотфрида Вільгельма Ляйбніца, який у листі до Петра І в 1711 році вперше висловив думку про потребу відкриття університету в Києві, поряд з аналогічними навчальними закладами в Москві, Петербурзі й Астрахані10. Першою спробою втілити цей проект у життя можна вважати створення 1724 року в Петербурзі академічного університету як частини науково-освітнього комплексу Академії наук11.
У часи імператриці Єлизавети російський уряд здійснив черговий крок на шляху створення світської системи освіти, заснувавши в 1755 році університет у Москві й удоступнивши його вихідцям з інших регіонів імперії. Відтак у 1760 році з’явився проект університету в Батурині12- столиці останнього козацького гетьмана Кирила Розумовською, який водночас був президентом Імператорської Академії наук. Цей проект можна вважати «українським» у тому розумінні, що він виник з ініціятиви місцевої еліти і мав не конфесійний, а світський, до того ж - регіональний характер, бувши подібним до тих університетів, що їх засновували в окремих німецьких державах під патронатом тамтешніх володарів.
В основу проекту Батуринського університету було покладено модель німецького університету з його корпоративною автономією. З німецьких земель передбачали запросити й перших університетських професорів, службовців та робітників. При університеті планували влаштувати приміщення для викладачів, церкву, бібліотеку, друкарню, книгарню, анатомічний театр, ботанічний сад і лікарню. Особливу роль відводили університетській семінарії - підготувальному навчальному закладу для майбутніх службовців та студентів університету.
Навчальний план Батуринського університету мали скласти лише світські дисципліни як гуманітарного, так і природничого циклів, зокрема філософія, латинська мова, історичні науки, географія, старожитності, юриспруденція, а також теоретична й експериментальна фізика, математика, геодезія, астрономія, анатомія, хімія та ботаніка. Головною метою діяльности університету мав стати вишкіл нового, світського покоління інтелектуальної еліти Гетьманату -вчителів, докторів, магістрів та професорів. Курс було розраховано на три роки. Університет планували зробити відкритим для представників різних станів суспільства.
Здійснити цей проект не пощастило - гетьманський уряд виявився для цього надто слабким. Невдовзі він і сам потрапив під колеса російських реформ доби просвіченого абсолютизму й припинив своє існування в 1764 році. Проте ідея нової, світської освіти вже встигла стати популярною в різних верствах місцевого суспільства. З нею не могли не рахуватися представники центральної адміністрації, коли в часи імператриці Єкатерини II розпочалася нова, потужна хвиля модернізації Російської імперії.
На підтвердження сказаного можна навести, зокрема, план освітньої реформи за німецьким зразком, який опрацював 1764 року німець Філіп Гайнрих Дильтей. План цей передбачав, зокрема, заснування університету й гімназії в Батурині і відкриття початкових світських шкіл у Глухові та Києві13. Можна припустити, що й російський намісник Малоросії Пьотр Румянцев з політичних міркувань підтримував наміри місцевого дворянства щодо створення університетів у Києві та Чернігові 1764 року.
Зі свого боку, місцева регіональна еліта постійно нагадувала урядові про потребу розвивати освіту на території колишнього Гетьманату. Зокрема, під час виборів до імперської Комісії для складання проекту нового Уложення та на початку її роботи в 1767-1768 рр. представники шляхти та козацтва виступали з пропозиціями відкрити на землях Гетьманату дворянські кадетські корпуси, училища для шляхетних дівчат, станові навчальні заклади для міщан і духовенства, а також розширити навчальні курси в колеґіюмах за рахунок світських дисциплін14.
Водночас у наказах депутатам Комісії та доповідних записках самих депутатів лунала думка про створення на території сучасної України університету. На роль університетського міста пропонували, зокрема, Київ та Переяслав15. На жаль, жоден із цих задумів не було тоді зреалізовано. Така ж доля спіткала й університетські проекти, ініційовані згодом самим російським урядом, очевидно, в зв’язку з черговою адміністративно-територіяльною реформою імперії.
Так, Румянцев виступив на підтримку проекту відкриття університету 1781 року в Глухові, тогочасній адміністративній столиці колишнього Гетьманату. Його суперник, Григорій Потьомкін виношував у 1784 році плани заснування університету в Катеринославі - місті, яке мало стати новою, «південною» столицею Російської імперії. Певні кроки в цьому напрямку було вже зроблено. Дещо менше відомо про обставини появи 1786 року монаршого указу про заснування університету в Чернігові. Проте всі ці плани так і не здійснилися. Російська імператриця не була в захваті від тогочасних європейських, передусім німецьких, університетів, що їх жорстко критикували французькі філософи-просвітники.
У російських урядових колах часів Єкатерини II панувала ідея пріоритетного розвитку системи нижчих і середніх навчальних закладів за прикладом Австрійської імперії. Уряд рішуче розмежовував вищу церковну та світську освіти. В безпосередньому зв’язку з його централізаторською політикою перебувала секуляризація церкви, що перетворювала православні колеґіюми та академії на донорів для нових, світських навчальних закладів, зорганізованих державою.
Започатковані імператрицею Єкатериною II нові освітні реформи мали на меті не лише розширення вишколу фахівців, а й виховання нової ґенерації підданих - зразкових громадян, лояльних носіїв просвітницьких ідеалів моралі й освіти16. Крім того, реформи ці переслідували важливу для цілісносте імперії мету адміністративної та культурної уніфікації нових територій, їх культурно-національної та мовної асиміляції, зближення з центральними, власне російськими регіонами імперії.
Пропозиції реформ у галузі освіти, що надходили зі Слобожанщини, не суперечили планам російського уряду. В 1767 році, під час виборів до імперської Комісії для складання проекту нового Уложення, сумські депутати вперше висловили ідею заснування нового світського навчального закладу в Сумах (переконливих доказів того, що це мав бути університет, немає). їхні земляки з Охтирки натомість пропонували запровадити в Харківському колеґіюмі нові навчальні курси, як-от сучасні мови, математику та військову справу17. Проекту світського навчального закладу в Сумах, наскільки мені відомо, уряд не розглядав. Натомість зміни в освітньому процесі Харківського колеґіюму, на бажання місцевого дворянства, справді відбулися.
Відомо, що вже згадуваний Пьотр Румянцев рекомендував урядові відкрити в колишньому Гетьманаті кадетське дворянське училище, вважаючи, що воно зможе прищепити місцевій шляхті звичку до регулярної військової служби та викоренити традиції козаччини18. З другого боку, саме військова служба найбільше відповідала кар’єрним уявленням дворянства з його традиціями та становим менталітетом. Саме в цьому контексті можна розглядати створення з ініція-тиви російської адміністрації 1768 року в Харкові на базі місцевого духовного колеґіюму нового, світського навчального закладу, відомого під назвами «додаткових класів», «класів», «казенного училища» й навіть «гімназії».
Призначений переважно для дворянських дітей, цей заклад був фактично незалежним від Харківського колеґіюму в адміністративному плані, позаяк мав свого директора й підпорядковувався безпосередньо губернському правлінню, себто новій російській адміністрації, котра заступила традиційну напівавтономну систему управління слобідськими козацькими полками. Навчальний процес у «додаткових класах» базувався на викладанні світських дисциплін. Учні вивчали, зокрема, французьку та німецьку мови, математику, геодезію, фортифікацію, артилерію, малювання, музику й танці. Важливим складником програми була військова муштра. Саме тому сучасники порівнювали «казенне училище» в Харкові з кадетським корпусом19.
«Казенне училище», створення якого цілком вписувалося в державну політику секуляризації церкви й інтеграції периферійної еліти, дало поштовх для розвитку нової, світської системи освіти в Харкові. Воно, зокрема, сприяло встановленню зв’язків з Московським університетом, а також упровадженню державних початкових і середніх навчальних закладів нового типу. З 1789 року казенне училище приєднали до нового середнього навчального закладу - головного народного училища, проте ще певний час воно зберігало власну навчальну програму. Успішна діяльність «казенного училища» в Харкові значною мірою підготувала місцеве дворянство до проекту заснування військового училища, яке зініціював у 1801 році новий російський уряд.
Новий історичний контекст
Одним із перших кроків імператора Александра І після приходу до влади стало відновлення на початку квітня 1801 року Жалуваної дворянської грамоти, святости й непорушности дворянських привілеїв, а також городового стану й Жалуваної грамоти містам, що їх необачно скасував його батько - Павел І20. Дещо згодом цар підтримав ініціятиву Сенату, відновивши губернські дворянські збори та колективні прохання до уряду, що їх був заборонив Павел І21. Цілком очевидно, що молодий імператор, оточений відомими та невідомими йому дворянами-заколотниками, вбивцями його батька, мусив піти назустріч становим потребам дворянства й намагався відновити діялог з громадськістю, який фактично перервав його попередник. Недвозначні сигнали щодо цього, які посилав центр, належно сприйняли на місцях, пожвавивши приспану дворянську ініціятиву. Українське дворянство знову, як у часи виборів до Комісії для складання проекту нового Уложення 1767 року, почало голосно заявляти про свої традиційні права та вольності.
У серпні 1801 року малоросійське дворянство повторно клопоталося про заснування університету в Чернігові, виявивши бажання пожертвувати на цю справу частину власних прибутків. Перегодом серед претендентів на статус університетського міста з’явилися Лубни та Новгород-Сіверський. Так було дано старт новій кампанії боротьби за університет для колишнього Гетьманату, що мала справді громадський характер, бо її ініціювало «знизу» саме малоросійське дворянство, яке пам’ятало про свої колишні права та вольності так само добре, як і про нездійснений царський указ щодо заснування університету в Чернігові. Регіональні та станові інтереси малоросійської еліти знову, як у часи гетьмана Розумовського та єкатерининської Комісії, виявилися тісно пов’язаними з ідеєю університету. Важко було б напевно передбачити їхню подальшу долю, якби цього разу в «розмову Малоросії з Великоросією» не втрутилася третя сторона - Слобідська Україна.
З приходом до влади Александра І на Слобожанщині, як і в інших провінціях імперії, помітно зросла суспільна активність. Місцеве дворянство, дізнавшись про відновлення в повному обсязі Жалуваної грамоти 1785 року, швидко скликало 31 травня 1801 р. надзвичайні збори для висловлення глибокої вдячности новому імператору. Слідом за тим це зробили міщани, відсвяткувавши відновлення Жалуваної грамоти містам. За прикладом минулих років, дворянство, а за ним і міщанство обрали своїх депутатів, котрі мали особисто принести монархові поздоровлення з обранням на престол і представляти губернію на коронації. Делегатами від дворян стали губернський маршалок Василь Донець-Захаржевський, сумський поміщик Федір Кукіль-Яснопольський і богодухівський поміщик Василь Каразін, котрий, мешкаючи в Петербурзі, почав набирати сили при дворі. Про нього йтиметься докладніше трохи далі.
Кроком уряду назустріч становим інтересам провінційного дворянства став проект заснування в Харкові військового училища, оприлюднений у середині серпня 1801 року. Уряд закликав складати добровільні пожертви на цю справу, спеціяльно зазначивши, щоб це робилося без збільшення податків на кріпаків. Оскільки побажання центральної влади на місцях у Російській імперії завжди сприймали як чергову вказівку до дії, слобідсько-українське дворянство взяло на себе зобов’язання зібрати на урядовий проект 100 тисяч рублів упродовж трьох років, хоча частина поміщиків висловили протест проти суми пожертвувань, вважаючи її завищеною22. Одночасно слобідське дворянство вирішило скористатися з нагоди й клопотатися перед урядом про відновлення місцевих прав і привілеїв, наявних у царських жалуваних грамотах XVII - початку XVIII ст., але скасованих у перебігу імперської інтеграції краю за правління Катерини II. Побажання слобожан уряд почасти задовольнив. 29 грудня 1801 р. вони дістали завдяки підтримці Каразіна монаршу грамоту на потвердження своїх колишніх «прав та привілеїв, у різні часи йому наданих і досі без скасувань чинних». Хоча подібне формулювання залишало простір для різночитань, це вже був значний крок на шляху нормалізації взаємин дворянства з престолом.
Отже, 1801 року ці взаємини знову, як і раніше, стали визначатися шляхом безпосереднього діялогу та взаємних компромісів і поступок. Проте слобідська верхівка, на відміну від малоросійської, і гадки не мала при цьому про регіональний університет. Вона лише виявила згоду підтримати урядовий проект заснування військового училища в Харкові, ґрунт для якого було підготовано раніше, у другій половині XVIII ст. Так би, мабуть, і сталося, якби в новий діялог слобідських дворян з імперським урядом не втрутився Каразін.
Василь Назарович Каразін
Важко знайти в історії України початку XIX ст. суперечливішу й водночас яскравішу особистість, аніж Василь Назарович Каразін (1773-1842)23. Відомий громадський діяч, просвітник, публіцист і реформатор, він, здавалося, увібрав усі прикмети покоління буремної епохи Французької революції, наполеонівських походів та стрімкого науково-технічного поступу, які зумовили в російському суспільстві, кажучи словами російського міністра освіти Сєрґея Уварова, «бродіння в головах, невдоволення дійсністю й прагнення до постійних змін».
Батько Каразіна, Назар Олександрович, нащадок емігрантів з Балкан, імовірно, болгарського походження, дослужився до чину полковника російської армії завдяки особистій відчайдушній хоробрості24. Бойовий офіцер, що не замислюючись важив власним життям, він певний час був таємним емісаром російського уряду на Балканах, виконуючи розвідувальні функції та підбурюючи населення до повстання напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр. В армії про нього ходили леґенди. Кілька разів він дивом уникнув смерти, щоб потім, повернувшись додому зі славою й нагородами, прийняти її, подібно до «віщого» Олега, «від коня свого» під час звичайної прогулянки в березні 1783 року. Від батька Василь Каразін успадкував пристрасний темперамент, ризикову вдачу, а також постійне зацікавлення балканськими народами, передусім греками, сербами, болгарами. В різні роки свого життя він називав кожен із них своїм рідним.
Біографію Каразіна оповито таємницями та легендами -він і сам немало посприяв цьому. Більшість того, що ми знаємо про його юність і карколомну кар’єру при царському дворі, відомо зі свідчень самого Каразіна на різних етапах його сповненого перипетій життя й позначено мінливою громадсько-політичною кон’юнктурою. Чимало дослідників, які зверталися до біографії Каразіна, потрапляли під вплив суб’єктивних, полемічних оцінок самого просвітника чи його ідейних опонентів. Звідси численні суперечності, перебільшення, двозначності й загадки, якими наповнено літературу про нього25.
Каразін народився в батьківському маєтку Кручику Богодухівського повіту на Харківщині 30 січня 1773 р. (за старим стилем). Освіту він здобув удома й у приватних німецьких пансіонах Християна Фільдинґа у Кременчуці та Йогана Шульца в Харкові. Впливові покровителі - чи то з материної рідні Ковалевських, чи то з військових поплічників батька - допомогли йому вже в десять років номінально розпочати звичну для дворянина військову кар’єру - спершу в кірасирському полку малоросійського генерал-губернатора графа Петра Румянцева, а потім і в лейб-ґвардійському Семьоновському полку для дворянської еліти в Петербурзі. Втім, військова служба не приваблювала Каразіна. Він лише числився у гвардії, навіть не дбаючи, щоб вряди-годи з’являтися на службу. Його тягло до книжок, науки та освіти. Все це він знайшов у столичному Гірничому корпусі, вчащаючи на лекції тамтешніх викладачів і дивуючи їх своєю непогамовною жагою найрізноманітніших знань.
Жвавий, вразливий, начитаний юнак швидко перейнявся ідеями французького Просвітництва й духом демократичної вольности, що з революційного Парижа сягали найвіддаленіших закутків тогочасної Европи, не оминаючи й Російської імперії. Володіючи новими європейськими мовами, зокрема французькою, Каразін міг читати твори європейських просвітників в оригіналі. Деякі факти вказують на його знайомство зі славнозвісним трактатом російського вільнодумця й просвітника Александра Радіщева «Подорож із Петербурга до Москви», надрукованим у 1790 році26. Очевидно, не без впливу цього твору, повного радикальних ідей і різких висловлювань на адресу влади, Каразін подорожував російськими губерніями, заки заходився експериментувати з реформами у власному маєтку.
Можна припустити, що помітний вплив на Каразіна мали й етико-політичні ідеї та сентиментальні твори Жана-Жака Русо. Особливо це стосується вчення про пріоритет природного почуття в житті та вчинках людини, виховання, рівність станів суспільства тощо. У своєму житті Каразін керувався не так холодним розумом філософа, як нестримними почуттями вихованця сентиментальної літератури. Можливо, саме цим пояснюється його раптове одруження з 14-річною дівчиною простого походження - вчинок, який поставив його поза тогочасним світським товариством.
Червоною ниткою через усе життя Каразіна проходила постійна прив’язаність до малої батьківщини - Слобожанщини, де минула більша частина його неспокійного життя. Це почуття тісно перепліталося з імперським російським патріотизмом, навіяним прикладом батька, близькістю до трону, тривалим життям у столицях. Другій своїй дружині, онуці відомого російського історика-патріота Івана Ґолікова, Каразін завдячував зв’язки з московським культурним середовищем. У нього був власний будинок у Москві та маєток під Москвою.
Світогляд і стиль життя Каразіна, сформовані під впливом просвітницької філософії та сентиментальної літератури, можна вважати типовими для людей епохи, ознаменованої бурхливими перемінами в житті народів і країн Европи. Люди ці вирізнялися неспокійним, тривожним станом душі, пристрастю до громадської діяльности, грандіозних реформ і величних проектів. Пристрасний темперамент спонукав Каразіна будь-якої миті кидати все та їхати світ за очі. Енциклопедичні зацікавлення, природна допитливість штовхали до занять математикою, фізикою, хімією, метеорологією, медициною, історією, сільським господарством, педагогікою, юриспруденцією, державним управлінням.
У вільний від громадської діяльности час Каразін, живучи у власному маєтку, жадібно поглинав новинки наукової літератури й тут-таки намагався застосувати прочитане на практиці27. Відомі, зокрема, його експерименти з електрикою, виробництвом консервів, селітроварінням, вирощуванням різних сортів сільськогосподарських культур, хімічні та фізичні досліди. Практичне значення мала організація постійних метеорологічних спостережень, селянського самоврядування тощо. З подібного людського й інтелектуального матеріялу у XVIII ст. народжувалися вічні мандрівці в просторі й часі, шляхетні мрійники про долю людства, винахідники філософського каменя, вічного двигуна й еліксиру молодости, борці за свободу нікому не відомих народів, революціонери та полум’яні публіцисти. Каразіна доля повела дещо іншим шляхом.
Коли імператор Павел І почав наводити лад в армії й адміністрації та виганяти з державної служби всіх тих дворянських «недорослів», котрі там числилися номінально, ім’я Каразіна також викреслили зі списків лейб-ґвардійців. Можливо, саме після цього він вирішив податися за кордон, але його прохання про закордонний паспорт відхилили. Російський імператор намагався відгородитися від охопленої полум’ям революції Европи новим китайським муром. І тоді Каразін зважився на відчайдушний вчинок, що виглядав справжньою авантюрою. Заставивши родовий маєток, він вирішив разом із 16-річною вагітною дружиною нелегально перетнути кордон. Йому не пощастило. Російська прикордонна сторожа затримала Каразіна, заарештувала зі зброєю в руках після короткої сутички й кинула до в’язниці, звідки він у відчаї звернувся до суворого імператора з благанням про помилування28.
Відтак біографія Каразіна знову вкривається мороком таємничости. Ми не знаємо докладно, за яких обставин він раптово перетворився з небезпечного державного злочинця на чиновника, обдарованого особистою увагою та ласкою Павла І. Колишній Гвардієць і невдалий порушник державного кордону, небезпечний вільнодумець знову оселився у столиці, здобувши підвищення в чині та відверту синекуру для роботи над історією фінансів і медицини в Російській імперії. Це була не перша й не остання метаморфоза в житті Каразіна. Попереду на нього чекало ще дивовижніше перевтілення.
Після вбивства Павла І та воцаріння в 1801 році Александра І, який мав репутацію ліберала, Каразін зважився на вчинок, не менш відчайдушний, аніж нелегальна втеча за кордон.
Він пише енергійного, пристрасного анонімного листа до нового імператора, де надзвичайно відверто викладає власне розуміння ситуації у країні, сподівання на реформаторську місію нового монарха в її житті та висловлює побажання законодавчо обмежити самодержавство й кріпацтво. За яких обставин цей лист потрапив на очі імператорові - питання, що не дістало переконливого пояснення. Можна лише припустити, що це не було випадковістю й автор мав певну підтримку при дворі.
Думки та настрої, висловлені в листі Каразіна, виявилися почасти співзвучними просвітницько-ліберальним захопленням і мріям молодого імператора. Александр І на початку свого несподіваного царювання гостро потребував людей, яким міг би довіряти і які поділяли б його реформаторські переконання. Він прагнув оточити себе однодумцями, здатними мислити по-сучасному, і для цього викликав з-за кордону своїх друзів юности й учителів, повертав із заслання дисидентів, розшукував молодих інтелектуалів. Серед них були ліберально мислячі вельможі на зразок Павла Строґанова, Адама Чарторийського, Николая Новосильцева; славнозвісний швейцарський республіканець, державний діяч Фредерик Сезар де Лягарп; відомий російський вільнодумець і письменник Александр Радіщев, майбутнє світило російської освіченої бюрократії Михаїл Сперанський29. До цього кола ввійшов і Каразін.
Цьому посприяли не лише дещо розмиті демократичні переконання, палкі освідчення в безмежній особистій відданості, а й природна щирість Каразіна. Александр І, як і кожен самодержець, гостро відчував дефіцит незалежних джерел інформації про стан справ і перебіг подій в імперії. У зв’язку з цим можна пригадати, що він усе своє подальше життя провів у дорозі, намагаючись краще вивчити реальну ситуацію на місцях у своїй величезній імперії. Потрібні йому відомості могли забезпечити лише люди, не пов’язані службовими, клановими, родинними чи клієнтурними зв’язками з придворними угрупованнями. Каразін уповні відповідав цим вимогам. Його особиста репутація вільнодумця, його провінційність і незаможність, афектована відвертість думок і почуттів, а також, напевне, яскравий послужний список батька, чия вірність російському престолові була незаперечною, промовляли на його користь.
Під час своєї першої зустрічі з Каразіним Александр І ясно дав зрозуміти, на що чекає від нього: на відвертість і правду. Це було саме те, чого завжди бракувало при дворі й чого по-людському потребував юний монарх. Каразін, за деякими відомостями, висловив бажання служити цареві на полі освіти й пізніше став секретарем комітету для опрацювання нового статуту вищих навчальних закладів та Академії наук. Проте його функції виходили далеко за межі повноважень скромного службовця. Фактично Каразін посів при дворі становище особистого повіреного імператора, його неофіційного дорадника та чиновника для окремих доручень. Йому довіряли делікатні службові розслідування щодо корупції високопосадовців, підготування неофіційних рекомендацій, участь в опрацюванні таємних проектів реформ державного управління.
У зв’язку з цим він дістав привілей безпосереднього доступу до царя та можливість неофіційно листуватися з ним. У квітні 1801 року Каразіна підвищили в чині: перескочивши через щабель, він одразу став колезьким радником і отримав діямантовий перстень на знак монаршої ласки. Та над найвищі державні посади, нагороди та звання важили особиста довіра й дружба імператора. Александр І, завжди підозріливий, непевний у своєму оточенні, виявляв попервах рідкісну відвертість в особистих, власноруч писаних листах до Каразіна, вимагаючи від нього лише дотримання таємниці та повної взаємної довіри.
Сам Каразін дивився на себе не лише як на «око та вухо государеве». Він претендував на роль неформального представника дворянської спільноти біля трону, речника її думок і настроїв, особистого дорадника й наставника імператора, ідеолога його майбутніх реформ. До того ж у ролі виборного депутата від Слобожанщини він мусив офіційно представляти інтереси місцевого дворянства перед урядом. Для тогочасної громадської думки в Росії в цьому не було нічого незвичайного. Традиції фаворитства, котрі дозволяли нікому не відомому щасливцеві вмить підніматися до вершин суспільства, поєднані з одвічним російським ідеалом правдолюбця, здатного «истину царям с улыбкой говорить», та просвітницькою мрією про мудрого й чесного філософа - радника просвіченого монарха, втілені в літературному образі маркіза Пози з драми Шилера, - все це дає змогу пояснити деякі передумови кар’єри Каразіна при царському дворі.
Пізніше Каразін звірявся Александрові І, що ним керували «нещасна певність, що я можу й мушу служити Вамне загальними хиляхамтта «що я Вам і вітчизні моїй можу бути кориснимпонад званнясвоє»30(курсив мій). Як бачимо, наголошено неформальний характер узаємин з імператором, котрі ґрунтувалися б не так на засадах звичайної політичної чи бюрократичної лояльности, як на особистих почуттях і дружніх узаєминах, приклади яких пропагувала тогочасна сентиментальна література. Виняткове своїми можливостями, але нічим не регламентоване становище Каразіна з властивим йому палким темпераментом, бурхливістю почуттів і невгамовним ентузіязмом раз у раз провокувало його виявляти на службі ту схильність до ризику, відчайдушне балансування на межі дозволеного чи загальноприйнятого, які вирізняли його батька на полі бою. Звідси постійні обвинувачення в перевищенні повноважень, порушенні формальностей та встановленого порядку й конфлікти з чиновниками - пізніше це відіграло свою роль у відставці Каразіна.
Та попервах акції нового фаворита стояли дуже високо й зросли ще більше, коли Каразін на доручення Александра І неофіційними шляхами зібрав компроматний матеріял на одіозного калузького губернатора Лопухіна, відомого своїми кримінальними злочинами та зловживанням владою. Ці матеріяли допомогли державній комісії на чолі з Ґаврилою Державшим притягти Лопухіна до відповідальности, незважаючи на його численних друзів та покровителів високого рангу. Високопосадовці, що майже всі брали хабарі та зловживали владою, почали побоюватися Каразіна.
Усе це до певної міри пояснює політичний і культурний феномен Каразіна при російському дворі, ступінь його впливу на поточні справи, близькість мало кому відомого колезького асесора до князів і графів, міністрів і таємних радників. Історик може помітити у становищі Каразіна чимало спільного з кар’єрою іншого провінціяла, Сперанського, з яким він був у добрих особистих стосунках. Та коли методичний і врівноважений Сперанський зумів досягти вершин бюрократичної ієрархії, нетерплячий, запальний і сентиментальний Каразін невдовзі приніс свою блискучу, але ефемерну кар’єру в жертву Харківському університетові.
Боротьба за університет
Історик Казанського університету Николай Заґоскін мав рацію, коли стверджував: «Перші університети засновували в Росії не через назрілу потребу в них суспільства, не через культурне зростання в суспільстві думки й громадського самоусвідомлення, але в інтересах держави та з її безпосередньої ініціативи»31.Не середовище підготувало появу університетів у Російській імперії - навпаки, створені волею уряду, вони згодом почали формувати власне інтелектуальне середовище32. На цьому тлі багато істориків змальовують Харківський університет таким собі щасливим винятком, позаяк головним ініціятором його заснування прийнято вважати слобідське дворянство.
Так, український історик Дмитро Баталій свого часу доклав чимало зусиль, щоб довести, що громадський рух на Харківщині початку XIX ст., спрямований на відкриття університету, було пов’язано з усім попереднім історико-культурним розвитком краю. Серед основних передумов, котрі підготували ґрунт для виникнення університету в Харкові, він називав, зокрема, мережу духовних і світських навчальних закладів на чолі з Харківським колеґіюмом, діяльність літературно-просвітницького гуртка Олександра Паліцина на Сумщині, моральну проповідь серед місцевої людности українського філософа Григорія Сковороди, а також економічний фактор, зокрема харківські ярмарки з їхніми мільйонними оборотами, що сприяли піднесенню міста33. В цьому Багалій ішов за своїми попередниками, істориками краю Григорієм Данилевським і Амфіяном Лебедєвим. Пізніше концепцію органічного, прогресивного розвитку місцевого культурного життя модифікували на свій розсуд і всіляко пропагували, з одного боку, радянські, а з другого - патріотично налаштовані українські автори XX ст.
Багаліїв сучасник, польський дослідник Людвік Янов-ський, навпаки, аргументовано доводив, що ідея відкрити університет у Харкові не може вважатися безпосереднім результатом місцевого культурного життя, котре на той час перебувало у стані глибокої сплячки34. Поява університету, на думку науковця, не мала органічного зв’язку з історичним розвитком Слобожанщини й була радше стрибком, а не виявомсоціальноїеволюції. У цьому Яновський мав не лише попередника харківського історика-слов’янофіла Николая Лавровського, а й послідовників з-поміж сучасних українських дослідників (Володимира Дятлова й Олександра Коваленка)35.
Водночас науковці, котрі з діяметрально протилежних позицій оцінювали так звані об’єктивні передумови заснування Харківського університету, погоджувалися, що, по-перше, Харків не міг розраховувати на роль університетського міста, поступаючись багатьом іншим губернським містам України та Росії рівнем свого матеріяльного та культурного розвитку36, а по-друге, головна заслуга у справі організації університету належала особисто Каразіну. Один із перших дослідників історії Харківського університету, вже згаданий професор Лавровський зауважив, що вибір Харкова на роль університетського міста нікому, крім Каразіна, не міг спасти тоді на думку37.
Проблема так званих об’єктивних передумов чи їхньої відсутности в початковій історії Харківського університету нині, здається, вже не має тієї актуальности, якої надавали їй наприкінці XIX - на початку XX ст. по-позитивістському налаштовані російські ліберали, радянські ідеологи чи українські патріоти. Набагато більше для сучасного дослідника важать мотивації головних учасників цієї події. На жаль, визначити ці мотивації можна далеко не завжди. Чимало обставин і перипетій ранньої історії університету залишаються невідомими - адже боротьба за його відкриття спершу точилася без участи широкого загалу, кулуарно, у вузькому колі людей, чиї особисті інтереси й мотиви тісно перепліталися із загальнодержавними.
Не викликає сумніву, проте, що думка заснувати університет у Харкові виникла не в місцевій спільноті, а в Петербурзі, в урядових колах, які опікувалися освітньою реформою в Російській імперії. Той факт, що автором ідеї став саме слобожанин Каразін, секретар комітету для розгляду статутів Московського університету й Академії наук, не суперечить, на нашу думку, цьому твердженню. Перша відома нам документальна згадка про задум університету в Харкові міститься у приватному листі Каразіна до харківського священика й освітянина Василя Фотієва від 2 травня 1802 p., де, зокрема, йшлося: «Сподобившись невдовзі по поверненні своєму до Петербурга розмови доброго Государя, наважився я сказати йому ідею про запровадження в Харкові університету, що був би влаштований краще за Московський та гідний зватися освітнім осередком південної Росії. Ідею мою прийнято прихильно, і я заходився був накреслювати план для нього»38.1 далі: «Ця думка полонила всю мою душу, і я чекаю лише згоди дворянського товариства, щоб діяти»39.
Коли саме в Каразіна могла зародитися подібна думка, сказати важко,' тим паче, що сам він про це писав досить-таки туманно40. У мене немає доказів, що вона існувала вже 1801 року, як пише один із біографів Каразіна, російський історик Яков Абрамов41. Проте можна погодитися з Багалієм, що вона так чи інакше була пов’язана з діяльністю Каразіна у згаданому комітеті, отже, виникла не раніше 1802 року42. Зрозуміло, що патріотичні почування Каразіна, його щире бажання прислужитися рідному краєві відіграли тут важливу роль. Проте Каразін мусив мати важливіші аргументи на користь такого непоказного міста, як Харків, щоб заручитися підтримкою урядових кіл.
Один із головних, якщо не головний, аргумент лежить на поверхні. Це - унікальне геополітичне становище Слобожанщини в Російській імперії, про яке вже йшлося. Харків, який у другій половині XVIII ст. став адміністративним центром краю, посів ключове місце в регіоні значною мірою завдяки своєму розташуванню на шляхах, які пов’язували центральну Росію з Новоросією та Кавказом. Про це згадував сам Каразін, порівнюючи шанси на відкриття університету в Києві, Чернігові та Полтаві: «Маловажливий Харків [...] не міг похвалитися нічим, окрім центрального його становища в південних губерніях»43. Варто нагадати, що військовому губернаторові Слобідсько-Української губернії, утвореної 1765 року, було підпорядковано населення не лише Слобожанщини, а й Бєлгородської, Воронезької, Казанської, Саратовської й Астраханської губерній і навіть Війська Донського44.
Коли на початку XIX ст. нове покоління російських реформаторів визначатиме кордони Харківської шкільної округи, воно - свідомо чи ні - керуватиметься геополітичними пріоритетами своїх попередників. Адже на той час південний напрямок усе ще перебував на вістрі зовнішньої політики Росії. Просування імперії на Кавказ, приєднання Грузії в 1801 році передбачали чергову зміну конфігурації імперських володінь і відкривали нові можливості для зростання стратегічної ролі Харкова. Каразін, утаємничений у різні політичні плани та проекти російського уряду, звісно, не міг оминути увагою цього факту й керувався у своїх розрахунках тим геополітичним образом, що обіймав російські центрально-чорноземні губернії, лівобережні українські землі, Північне Надчорномор’я, Крим і Кавказ і врешті дістав назву Південної Росії. Порівняно з 1765 роком ми бачимо в цьому утворенні два нові важливі складники - Новоросію та Малоросію.
Природним осердям Південної Росії Каразін уважав свою батьківщину - Слобожанщину з її адміністративним центром Харковом. Що в цьому випадку засновник Харківського університету не лише керувався своїм патріотизмом, а й враховував інтереси імперії, свідчить, зокрема, його лист до малоросійського генерал-губернатора Александра Куракіна. Зважуючи в ньому шанси різних міст - Полтави, Києва, Харкова та Чернігова - на відкриття університету, Каразін наголошував, що Київ залишався у сфері впливу польської шляхти, а Полтава зберігала «якесь донині непереможне відчуження від великоросійських жителів» і перебувала на великій відстані від Орла, Курська та Воронежа45. Натомість Харківщина, на думку адресанта, не мала цих вад. Отже, «Південна Росія» у розумінні Каразіна виступала в ролі нового імперського адміністративного та культурного простору й немовби розчиняла в собі старі історико-культурні регіони, що перебували колись на особливих правах, - Слобожанщину-Україну та Гетьманат, наближуючи їх у культурному відношенні до Росії.
Крім того, значення південного напрямку розширення Російської імперії збільшувала постійна загроза війни з Туреччиною, особливо внаслідок розгортання сербського та грецького визвольних рухів на початку XIX ст. Російський уряд плекав далекосяжні плани посилення свого політичного впливу на Балканах. Каразін, не чужий балканських справ через родинні сантименти, твердив, що за його задумом у Харківському університеті змогли б навчатися студенти з Греції. Трохи згодом, у 1804 році, він енергійно розроблятиме «грецький проект», що передбачав утворення на Балканах православного царства під егідою Росії. Пропонуючи себе на роль таємного імперського емісара при сербських повстанцях, він напевне згадував свого батька. Отож університетський проект Каразіна зберігав ідейну тяглість щодо зовнішньополітичних планів єкатерининського уряду стосовно Греції та Балкан і водночас враховував нові, кавказькі перспективи російської експансії. Харків виглядав у цьому контексті важливим стратегічним пунктом і під цим оглядом не мав рівних серед українських міст.
Іншу мотивацію Каразіна було пов’язано з опрацюванням нового університетського статуту, котрий був би «кращим, ніж московський». Це - відлуння полеміки навколо загальної реформи освіти й пошуків зразкової моделі університету для Росії, що точилася в урядових колах. Члени відповідного комітету, серед яких були ключові фігури майбутнього Міністерства народної освіти (Каразін, Северин Потоцький, академік Николай Фус та інші), вивчали різні пропозиції, одні з яких взорувалися на досвід європейських університетів, інші наголошували російські культурні та національні вартощі й застерігали від бездумного мавпування західних зразків46.
Більшість освітян, зокрема близькі до імператора голова згаданого комітету Михаїл Муравйов (згодом - товариш міністра народної освіти), польський маґнат Адам Чар-торийський, наставник Александра І Лягарп, були прихильниками ґетинґенської університетської системи, котра на той час здобула найбільшу популярність у Центральній та Східній Европі47. Система ця відрізнялася від інших (зокрема, британської) тіснішим зв’язком університетів з державою, іцо мала їх за ефективний інструмент у боротьбі з церквою, аристократією, традиційним законодавством і регіональним партикуляризмом. Під контролем абсолютизму університетська автономія відігравала важливу роль у поширенні просвітницьких ідей і подоланні традиційних уявлень про корпоративну замкненість станів суспільства48.
Натомість інші впливові фігури в Російській імперії поділяли просвітницький скепсис щодо університетів, хоча й з різних причин. Так, перший міністр народної освіти Петро Завадовський не приховував свого невдоволення освітніми проектами, які мусив здійснювати. Свого часу лише особисте втручання імператора пришвидшило справу з відкриттям університету в Дерпті, яку Завадовський всіляко гальмував, демонструючи натомість свою підтримку проекту Кременецького ліцею, що його задумав та втілив у життя Тадеуш Чацький. Однодумець і співробітник міністра, полтавець Іван Мартинов, пізніше заступить Каразіна на посаді секретаря Головного правління училищ.
Переконаним критиком університетської системи освіти в Росії виступав і впливовий ідеолог освічених російських консерваторів Николай Карамзін. Міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей теж не був у захваті від неї; він казав: «Не університети потрібні нам, як нема кому в них навчатися, а особливо університети на німецький штиб, а училища перші та другі [...]. Система ліцеїв є найкраща, яку для Росії прийняти можна»49. Це було сказано вже по завершенні наполеонівських війн, але Кочубей, судячи з його двозначної ролі в заснуванні Харківського університету, не був прихильником університетів і раніше. Варто нагадати, що ліцеї, що їх протиставляли німецьким університетам не лише в теорії, а й на практиці, особливо в другій половині царювання Александра І, мали суто становий, дворянський та елітарний характер.
Напевне, не є випадковим той факт, що згадані щойно вихідці з Малоросії; опинившись на головних ролях у процесі реформи освіти в Російській імперії на початку XIX ст., зайняли негативну або стриману позицію щодо проектів організації університетів за німецькими зразками. У цьому сенсі вони принципово відрізнялися від авторів та прихильників проекту Батуринського університету 1760 року. Малоросійське дворянство нового покоління, борючись за визнання свого статусу в Російській імперії, потребувало відокремлення від інших станів суспільства, а не зближення з ними. Натомість реформи Александра І та його прогресивних однодумців було спрямовано проти дворянської станової винятковосте. Можливо, саме це, а не лише партикулярно-реґіоналістські уподобання, до певної міри пояснює, чому малоросійському дворянству на початку XIX ст. не пощастило зреалізувати свої університетські проекти.
Каразін, який завжди був оригіналом і вважав, що в Росії все має бути інакше, ніж деінде, спробував розробити власну концепцію майбутнього російського університету. Спершу вона не містила нічого нового, як свідчить його лист до Фотієва з початку травня 1802 року50. Проте згодом, опрацьовуючи проект статуту Харківського університету у травні-серпні того ж року, Каразін чіткіше сформулював погляд на загальну структуру навчального закладу, його суспільні, навчальні та наукові завдання. У пояснювальній записці автор проекту зазначав, що для університетів Росії годі запозичувати готові західні зразки з Заходу, які пережили себе. Тому Каразін проектував щось принципово відмінне - кілька вищих професійних станових училищ, зібраних водно й названих університетом лише за традицією51.
Цей науково-навчальний конгломерат мусив поділятися на дев’ять відділів. З них перші два - загальних знань і «приємних мистецтв» - були чимсь на зразок підготувального циклу для дворянських дітей, в якому вони впродовж трьох років здобували б загальні знання, а також навчалися музики, ганців, фехтування, їзди верхи «для розваги та користи». Відтак студенти переходили до одного з професійних відділів: богословського, цивільних знань (для підготування державних службовців), військових знань, лікарських знань, цивільних мистецтв (архітектура, інженерна справа, транспорт). Нарешті, по шістьох роках можна було, за планом Каразіна, відкривати ще два відділення: учености й красних мистецтв, де вивчали б гуманітарні та природничі науки і які поєднували б, кажучи сучасною мовою, функції педагогічного університету й докторантури. Крім того, до складу освітнього комплексу мали б увійти училище сільського господарства та школа ремесел і рукоділля, призначені для вихідців з нижчих станів суспільства.
Палка уява Каразіна намалювала щось на зразок колонії філософів та вчених, «сонячне містечко» з садами, басейнами та фонтанами, храмами різних християнських конфесій, житлом для студентів і професорів, манежем, гімнастичними залами та Галереями. Каразін мріяв про вчену спільноту, члени якої збиралися б «іноді для бесід про точні науки, другим разом для бесід про моральні та політичні науки, іншим разом про літературу та мистецтво; інколи також для вправляння у давніх мовах і взагалі для розмов про старожитності, нарешті, для бесід про красні мистецтва, сільське господарство тощо [...]. Це були б справжні вільні ліцеї чи академії без примусу, без імені, без шкільної суворости»52. Проект Каразіна свідчить, що автор справді задумав щось принципово нове, поєднавши різні концепції вищої школи, що їх дебатували в суспільстві. Навіть у його термінології поняття «університет» сусідить із «ліцеєм», «училищем» й «академією».
Дмитро Багалій, оцінюючи цей документ, влучно зауважив, що в ньому виявився весь Каразін з його оригінальним розумом і широкими, але непрактичними планами53. Водночас дослідник дещо недооцінив суспільно-політичних аспектів проекту, що відповідав передусім корпоративним інтересам місцевого дворянства, бо передбачав збереження станового принципу в навчальному процесі, спеціяльні прерогативи для студентів-дворян, наявність військової муштри, професійно зорієнтовану програму. Керувати роботою всіх вищих і нижчих шкіл мав виборний директор з місцевих дворян за допомоги комітету, обраного з університетських професорів. Інші стани суспільства, відтак, не мали жодного впливу на університетські справи. Каразін не міг не знати, що на початку 1802 року Александр І особисто викреслив з проекту статуту Дерптського університету все, що дворянство запропонувало на свою користь і що могло обмежити академічні свободи університетської корпорації. Свою позицію в цьому питанні цар потвердив під час відвідин Дерптського університету в травні того ж року.
Проект Каразіна, крім того, надавав університетові суто громадського характеру. Навчальний заклад мав існувати на пожертви дворянства, без залучення державних коштів. Тим самим уряд було позбавлено найдієвішого засобу впливу на університетські справи, що, ясна річ, суперечило його просвітницько-централізаторській політиці. Фактично Каразін виступив із запереченням моделі німецького університету з його базовими принципами академічних свобод, автономії та зв’язку з державними установами, на яку орієнтувалося найвпливовіше угруповання при дворі. Проте Каразін свідомо йшов на ризик, бо не мав тоді іншого вибору. Він мусив будь-що схилити слобідських дворян до безпрецедентного для них рішення - оголосити збирання добровільних пожертв на університет і зректися попереднього наміру відкрити в Харкові військове училище. Це мусило стати вирішальним аргументом, здатним переконати уряд погодитися на відкриття університету в Харкові.
Місцевій громаді, треба визнати, майже до останнього моменту було невтямки про наперед визначену для неї долю. Дворянство губернії, чекаючи на відкриття в Харкові кадетського корпусу, одночасно готувалося до своїх загальних зборів, щоб урочисто подякувати імператору за відновлення місцевих привілеїв. Губернський маршалок, плануючи цю акцію, в листі від 20 червня 1802 р. радив додатково пожертвувати гроші або для відкриття в Харкові лікарні на 40 місць, або на стипендії для 20 дворянських дітей, або, зрештою, на допомогу бідноті54. Проте жодної згадки про університет у цьому документі ще немає.
Згідно з правилами, для проведення губернських дворянських зборів потрібен був дозвіл імператора. Але той, щоб не перетворювати добровільне пожертвування на примусове, дозволу не дав. Про це місцевого губернатора повідомив генерал-прокурор Александр Беклешов листом від 10 липня 1802 р.55. Перебіг подій цього разу знову порушив Каразін. Він особисто переконав царя відмовитися від свого попереднього рішення. Як - можна лише здогадуватися на підставі нового листа протилежного змісту, що ним спантеличений генерал-прокурор за якихось чотири дні сповіщав харківського губернатора про скасування не лише свого, а й царевого припису.
Саме в цьому документі чи не вперше з’являється офіційна згадка про майбутній університет у Харкові: «Позаяк запевняють тут, що бажання дворянства прибути до м. Харкова має головною метою, щоб при тій нагоді добровільно скласти суму на будівництво гаданого університету, то Його Імператорська Величність наказати зволив, щоб у здійсненні такого похвального з боку дворянства завбачення не чинити йому жодних перешкод»56.
Навряд чи можна пристати на думку деяких сучасних дослідників, буцімто Каразін уже навесні 1802 року «дістав дозвіл імператора на відкриття університету»57. Александр І не міг дати такого дозволу бодай тому, що тоді ще не було ні розгорнутої концепції, ні обґрунтованих засад, ані думки Комітету для розгляду статуту Московського університету й Академії наук. Що імператор попередньо схвалив проект університету, відомо лише зі слів Каразіна, чиї свідчення далеко не завжди конкретні, а інколи й суперечливі. Більшість їх належать до часу, коли Каразін, потрапивши в неласку, намагався поновити своє становище при дворі.
Так, в одному з листів до Кочубея, датованому 4 грудня 1802 р., Каразін наполягав, що його проект заснувати університет у Харкові підтримав імператор58. Натомість у пояснювальній записці, адресованій особисто цареві, яка мала остаточно з’ясувати суть справи з відкриттям Харківського університету та відновити втрачену довіру до Каразіна в очах імператора, він ані словом не згадує про якісь попередні домовленості, хоча це допомогло б йому виправдатися в очах царя59. Промовляючи перед слобідським дворянством у Харкові 31 серпня 1802 р., Каразін висловився з цього приводу обтічно:«Виконавційого людинолюбних і мудрих повеліньзапевнили мене,що приємно було йомупризначитиУкраїну осередком освіти» (курсив мій)60. У цих словах, як бачимо, взагалі немає поклику на безпосередню розмову з Александром І.
Ці та деякі інші суперечності у свідченнях Каразіна стають зрозумілими, якщо припустити, що жодної попередньої згоди на відкриття університету в Харкові імператор не давав. У липні 1802 року, коли Каразін переконав його, що місцеве дворянство повністю підтримує ідею Харківського університету й готове довести це щедрими добровільними пожертвами, той лише дозволив проведення губернських дворянських зборів у Харкові, але не дав на це свого іменного повеління. Історик Харківського університету Дмитро Баталій мусив визнати, що Каразін «з властивим йому захопленням [...] довів до відома Государя про бажання харківського дворянства скласти пожертву на університет іще задовго до офіційного рішення дворянського з’їзду»61, хоча не мав формального права це робити без попередньої згоди дворянської корпорації62.
На нашу думку, цей момент виявився вирішальним у передісторії університету, як і в подальшій кар’єрі Каразіна.
Саме він забезпечив невдовзі Каразіну перемогу на дворянських зборах у Харкові, потвердивши в очах місцевої громади його особистий вплив на імператора. Саме він пізніше міг стати причиною раптового й незрозумілого для сучасників та деяких істориків охолодження Александра І до свого конфідента, котрий порушив їхню неписану угоду про цілковиту щирість у взаєминах.
Лист генерал-прокурора до харківського губернатора, безперечно, допоміг Каразіну переконати слобідських дворян, що імператор позитивно ставиться до ідеї відкриття університету в Харкові та схвалює добровільні пожертви на цю справу. Лояльним підданцям російського монарха не треба було нагадувати, що межа між бажанням самодержця та його розпорядженням завжди була прозорою. Можна у зв’язку з цим звернути увагу на директивний тон листа харківського губернського маршалка до міського голови Єгора Урюпіна із закликом до городян брати участь у пожертвах: «Згідно з Усевисочайшим Його Імператорської Величности повелінням дворянство тутешньої губернії має з’їхатися для складання суми на університет»63. Зауважимо, що цей лист було відправлено 26 серпня - за кілька днів до зборів. Дворянство, отже, не встигало обговорити нову для нього ідею з університетом на своїх повітових зборах, як того вимагали правила. Тому було вирішено провести дискусії вже в Харкові, за два дні до зборів, котрі мусили ухвалити остаточне рішення з цього приводу.
Каразін діяв у цій ситуації через найактивнішу й найвпливовішу в місцевій громаді групу дворян. Виступаючи в подвійній ролі неофіційного речника імператора й повноважного депутата дворянства Слобожанщини, він мусив шукати компромісу. Каразін досягнув свого, коли окремі дворянські представники дали згоду на його проект статуту майбутнього університету, запропонувавши зібрати для цього 1 млн. рублів з усієї губернії. На зборах повітового дворянства, що відбувалися в Харкові, лунали реалістичніші пропозиції. Так, валківське дворянство вважало цілком достатньою сумою 100 тис. рублів, орієнтуючись, мабуть, на прецедент із проектом відкриття військового училища.
Можна припустити, що Каразін дав дворянству якісь обіцянки особистого чи громадського характеру. Підтримка дворянської верхівки та згаданий лист генерал-прокурора до харківського губернатора про офіційний дозвіл губернських дворянських зборів стали тактичним успіхом Каразіна, що прокладав йому шлях до остаточної перемоги. Шанси на неї зростали ще більше через ретельно продуманий і регламентований церемоніял дворянських зборів ЗО серпня 1802 р., покликаний ще раз нагадати присутнім, що головною причиною й осердям цього дійства є все-таки не університет, а грамота на права дворянства, яку ласкаво надав монарх. Її публічно носили на малиновій подушці, кропили святою водою, виставляли на найпомітніших місцях у церкві й адміністративних будівлях. Майбутні пожертви на університет виглядали на цьому тлі лише віддякою громади за чергову монаршу ласку. Нам достеменно невідомо, чи враховували організатори зборів, що на ЗО серпня випадало тезоіменитство Александра І, чи це був сприятливий збіг обставин. Нагадаємо лише, що згодом цей день стане святковим для імператорського Харківського університету.
Попри всі попередні заходи серед дворянства Ізюмського та Вовчанського повітів виникла опозиція до університетського проекту, котрий у його очах «спустили згори», без попередніх консультацій, лише з ініціятиви уряду. Точніше, ця опозиція стала продовженням попередньої, коли незаможні поміщики протестували проти завищеної, на їхню думку, суми добровільних пожертвувань (100 тис. рублів) на військове училище, яке уряд проектував у Харкові. Намічена частиною дворян нова сума внесків на 1 млн. рублів для університету на цьому тлі виглядала взагалі нереальною. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що опозиція (яку відповідно до попередніх інструкцій уряду підтримав губернатор) з формального погляду діяла правомірно, посилаючись на заборону пожертв, які не мали добровільного характеру. Крім того, опоненти звертали увагу на численні процедурні порушення в підготуванні та проведенні дворянських зборів. Зокрема, було вказано, що імператор не давав іменного повеління на їх проведення, відтак їхні рішення нібито не мали обов’язкового характеру.
Каразін, зі свого боку, зробив усе можливе, щоб домогтися позитивної ухвали дворянських зборів 31 серпня 1802 р. Свою промову, сповнену палких і щирих почувань, патетичної риторики в дусі часу та натхненних пророкувань величного майбутнього Харкова та Слобожанщини, він завершив відвертими словами: «Від вас залежить тепер, високошановне зібрання, виправдати мене чи віддати на глум і відчай. Тут стою перед вами як ваш друг чи як злочинець»64. Дворянство в цій ситуації не бажало і навряд чи наважилося б мати царського фаворита за ворога, ризикуючи тим самим провалити справу з відновленням своїх станових привілеїв. Проте воно висловило Каразіну як своєму депутатові при царському дворі додаткові прохання щодо пільг і зменшило цифру добровільних пожертвувань на університет до 400 тис. рублів, зарахувавши сюди заборговані державою в незапам’ятні роки суми та свої попередні пожертви на кадетський корпус. Цю позицію учасники зборів ствердили в окремому документі, схваленому 1 вересня 1802 р., котрий мав слугувати інструкцією для Каразіна в його подальших діях. Жодної царської грамоти на заснування Харківського університету, всупереч деяким сучасним авторам65, того дня підписано не було.
У свідомості слобідського дворянства університетський проект Каразіна виявився, отже, тісно пов’язаним із їхніми власними становими побажаннями - тими, що їх уряд задовольнив, і тими, на які вони розраховували. Цей настрій був таким поширеним, що навіть губернський маршалок, нащадок козацького полковницького роду Василь Донець-Захаржевський, закликаючи сусіднє малоросійське дворянство долучатися до пожертв на університет, виставив на перший план нові ласки уряду до України: «Дворянство Слобідсько-Української губернії мало щастя одержати Височайше пожалувану Його Імператорською Величністю потверджувальну прав та привілеїв цього краю грамоту»66.
Мешканці Харкова пішли за дворянством, підтримавши ідею заснування університету. Купецтво виставило перед урядом власні вимоги, серед яких найважливішою було скасування військових постоїв у місті. Щоправда, інші стани, зокрема міщанство та цехові ремісники, ухилилися від грошових пожертв. Коли через два роки харківські «казенні обивателі» (колишні козаки) й собі заявили про добровільну пожертву університетові земельної ділянки, то сподівалися тим самим домогтися відновлення власних станових пільг, пов’язаних із виробництвом горілки, скасуванням деяких податків, відкупної системи ТОЩО67.
Тож, як слушно зазначав Людвік Яновський68, ідея Харківського університету від початку виявилася тісно пов’язаною з суто становими, корпоративними інтересами місцевої людности, чого так не бажав російський уряд. Повторювалася в мініятюрі та з певними відмінами ситуація часів виборів депутатів до комісії для складання проекту нового Уложення 1767 р.: пробуджена «згори» громадська ініціятива на місцях виходила за рамки, передбачені владою. Це суперечило базовим принципам державної політики централізації та уніфікації регіонів імперії. Саме тому харківський губернатор Андрей Артаков бурхливо зреаґував на вимоги харківського купецтва скасувати військові постої - на це не зважувався навіть імператор. Окрім того, вимоги місцевих станів щодо відновлення їхніх традиційних привілеїв зачіпали інтереси нової імперської бюрократії на місцях, котра вже встигла призвичаїтися до свого монопольного становища та пов’язаних із цим можливостей.
Дбаючи про власні станові інтереси, слобідське дворянство в історії з заснуванням Харківського університету поводилося так само, як і дворянство інших провінцій Російської імперії. Це потверджують університетські проекти, що їх розробляло тоді німецьке прибалтійське та польсько-литовське дворянство, поєднуючи станові, корпоративні вимоги з регіональними. Каразін, як відомо, розраховував на підтримку свого проекту з боку сусідніх губерній, об’єднаних у його уяві спільним «південноросійським» розташуванням. Проте відгукнулися лише дві з них - Катеринославська та Херсонська.
Дворяни Катеринославщини, для яких ідея університету була не чужою з часів князя Ґриґорія Потьомкіна, а «південноросійська» регіональна ідентифікація не суперечила історичним традиціям, у січні 1803 року ухвалили пожертвувати на Харківський університет близько 108 тис. рублів упродовж 10 років і прохали взамін лише відкрити в Катеринославі гімназію та надати майбутнім студентам Харківського університету з Катеринославщини рівних прав зі слобожанськими. 1806 року дворяни іншої південної губернії Херсонської - вирішили скласти на Харківський університет понад 40 тис. рублів. Щоправда, дуже скоро вони розкаялися в цьому й побажали передати ці гроші на повітові училища власної губернії69. Мотиви їхніх дій в обох випадках залишилися нез’ясованими. Натомість Каразін наразився на енергійний опір своїм планам у сусідній Малоросії - в Полтавській та Чернігівській губерніях, дворянство яких далі виношувало власні проекти заснування університету на території колишнього Гетьманату. Розчарований Каразін після цього навіть заявив, що віднині дбатиме лише про інтереси власної батьківщини - Слобожанщини, а не Малоросії, котра, мовляв, сміється з його зусиль70.
Отже, Каразіну не пощастило розбудити у провінційній людності чуття нової регіональної спільноти навколо Слобожанщини та Харкова. Але це було лише питання часу. В другій половині XIX - на початку XX ст. розбудова залізниць, індустріялізація та видобуток корисних копалин створять нові умови для розвитку південноросійської регіональної ідентичности, шлях до якої торувала освітня реформа Александра І. Не випадково дворяни молодих в історичному плані регіонів виявили більшу прихильність до ідеї Каразіна, ніж соціяльна верхівка територій, які перебували «на особливих історичних правах».
У вересні 1802 року справу з відкриттям університету в Харкові вже обговорювали в державних інстанціях. 8 вересня, як відомо, було видано указ про заснування нових органів управління Російською імперією - міністерств. Серед них уперше в історії країни було виокремлено міністерство народної освіти, у проектуванні якого брав участь Каразін. Міністерству передавали, серед іншого, обидві російські академії, всі університети, інші навчальні заклади (крім тих, що перебували у відомстві імператриці Марії Фьодоровни), друкарні (крім відомчих), часописи, бібліотеки, музеї, наукові заклади й навіть органи цензури. Вперше в історії Росії освіту й науку було проголошено пріоритетним завданням державної політики, від якого мали відштовхуватися всі інші реформи та перетворення. Освіта ставала державною справою, в якій громада могла відігравати лише допоміжну, другорядну роль.
Александр І, як і кожен політик, намагався лавірувати між різними осередками суспільного впливу. Саме тому він призначив першим міністром народної освіти представника старшого покоління єкатерининських вельмож Завадовського, колишнього голову училищної комісії часів Єкатерини II, що мав символізувати тяглість освітньої політики уряду. Нейтралізувати консервативні вподобання нового/старого міністра мала створена того ж дня нова училищна комісія, на чолі якої став близький до імператора Михаїл Муравйов у ранзі заступника Завадовського. Членами її було призначено, поряд із відомими фахівцями-освітянами, молодих реформаторів, зокрема Чарторийського, Потоцького, а також Каразіна в ролі секретаря. З усіх титулованих членів комісії він мав найнижчий чин, але залишався довіреною особою імператора. Протистояння міністра та комісії в деяких питаннях згодом відіграло фатальну роль у кар’єрі Каразіна, який не церемонився висловлювати свою думку про скромні результати діяльности Завадовського. Злопам’ятний вельможа «віддячив» опонентові, щойно становище того при дворі похитнулося71.
Уже на першому засіданні комісії, що відбулося 13 вересня 1802 р., академікам Николаю Озерецковському та Фусові доручили намітити міста, де буде відкрито університети. За тиждень кожен із них подав свій перелік: Москва, Дерпт, Казань, Харків, Вороніж, Устюг Великий (Озерецковський) і Москва, Дерпт, Вільно, Казань, Харків (Фус). На жаль, нам невідомі мотивації обох академіків. Привертає увагу той факт, що лише Москва, Дерпт і Харків не викликали сумнівів в обох. Доля решти претендентів на роль університетських центрів, зокрема й Вільна, де вже функціонувала вища школа, залишалася під питанням. Важко пояснити й те, що жоден із членів комісії, котрі розробляли освітню політику російського уряду з часів Єкатерини II, навіть не згадали ані Києва, ні Чернігова, ні Катеринослава, де свого часу офіційно планували заснувати університети. Завважмо, що закордонні експерти, і серед них такі авторитетні, як Лягарп і уславлений реформатор освіти в Австрійській і Російській імперіях Янкович де Мірієво, наполягали, щоб до списку університетських міст, окрім Москви й Дерпта, додали Київ, Вільно та Петербург (у проекті Лягарпа фігурувала ще й Казань)72.
Обговорення університетських проектів у подальших засіданнях комісії, певно, було бурхливим. Інакше важко пояснити, чому жоден із них так і не взяли за основу. Комісія визнала за можливе рекомендувати відкриття лише одного університету - в Києві або Казані, себто тих містах, де вже діяли навчальні заклади, які вважалися підготувальними щаблями до вищої освіти (Київська академія й Казанська університетська гімназія). В усіх інших містах пропонували для початку відкрити гімназії й тим підготувати місцеві громади до організації університетів. Можемо лише здогадуватися, які позалаштункові дебати та інтриґи розгорнулися після цього «нагорі» впродовж жовтня 1802 - січня 1803 року. Знаємо про них фрагментарно - тією мірою, якою за окремими містами вимальовувалися постаті тих, хто лобіював їхні інтереси.
Так, обидва польські магнати - Адам Чарторийський і Северин Потоцький - спільно обстоювали ідею університету у Вільні. Наскільки сильним виявився їхній вплив, можна судити з того, що Завадовський уже 4 жовтня 1802 р. доручив їм розробити проект Віденського університету, скориставшись для цього матеріялами колишньої польської Освітньої комісії72. Тим самим долю Вільна було вирішено, і надалі її вже не дебатували. Позиції Харкова захищав спочатку, здається, сам-один Каразін. Проте за ним стояли такі впливові чинники, як особиста прихильність імператора та безпрецедентне на той час рішення слобідсько-українського дворянства й харківського купецтва про пожертву на користь університету. Можливо, обидві ці обставини вплинули на рішення академіків Фуса та Озерецковського ввести Харків до своїх проектів. Проте восени 1802 року, коли університетське питання ще перебувало на стадії проектів і дискусій, каразінський план опинився під загрозою: його автор втратив царську підтримку.
Причини цього висвітлюють у науковій літературі по-різному. Деякі біографи Каразіна пояснюють його опалу інтригами придворних, занепокоєних його впливом на імператора, а також вдачею засновника Харківського університету - його гарячковістю, рвійністю, нестриманістю, зайвою відвертістю тощо. Інші вказують на мінливість характеру та дволикість політики Александра І. Джеймс Флін, здається, першим спробував вийти за межі суб’єктивних мотивацій, зауваживши, що каразінський проект Харківського університету принципово розходився з політикою міністерства у сфері вищої освіти - обставина, котра могла негативно вплинути на кар’єру просвітника.
На мою думку, до всіх названих вище імовірних причин опали слід додати ще одну. Довіра царя до Каразіна похитнулася ще в липні, коли готували губернські дворянські збори в Харкові73. Повідомивши імператора про громадське пожертвування, якого ще не було, Каразін підважив основи їхніх узаємин - правдивість і відвертість. Александр І міг сприйняти це як особисту образу. Коли в жовтні 1802 року Каразін приїхав до Петербурга, двері царського кабінету перед ним зачинилися.
Обставини підготування та проведення серпневих дворянських зборів у Харкові, скарги опозиції на порушення законности купкою найбагатших і найвпливовіших дворян, аналогічні скарги губернатора Артакова на самого Каразіна та міське самоврядування поставили під сумнів і леґітимність другої підпори каразінського проекту - «неочікуваний і донині у своєму роді одинокий порив патріотизму» у вигляді добровільної грошової пожертви дворянства на університет74.
Александр І у спеціяльному рескрипті від ЗО вересня 1802 р. подякував слобідському дворянству за цей патріотичний вчинок доволі стримано, жодним словом не згадавши про станові побажання слобожан і підкресливши, що приймає гроші лише за умови, що вони не приведуть до нового податку на кріпаків. Уряд визнав за необхідне навіть почати службове розслідування щодо харківських дворянських зборів, яке вів міністр внутрішніх справ Кочубей. Каразін мусив докласти надзусиль, щоб домогтися сприятливого для себе вердикту в цій справі. Проте задум Харківського університету не загинув з опалою Каразіна: його врятували дві обставини.
Передусім проект дістав підтримку впливової при дворі «польської» партії на чолі з князем Чарторийським. Мотиви, якими керувався польський вельможа, підтримуючи Харків у піку Києву, не є таємницею для істориків. На думку американського дослідника Джеймса Фліна, Чарторийський побоювався, що відкриття університету в Києві перешкодить його намірам заснувати аналогічний навчальний заклад у Вільні75. Цей погляд визнав слушним український історик Іван Лисяк-Рудницький, який писав: «[...] князь Чарторийський мав рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити до заснування університету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії - Волинську, Подільську й Київську - включити до Віденської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території. І цього йому пощастило досягти з активною допомогою українця Каразіна»77. Цю позицію поділяють українські дослідники Олександр Коваленко та Володимир Дятлов, російський історик Фьодор Петров.
Побоювання Чарторийського виглядали обґрунтованими. Російські освітні заклади з кінця XVIII ст. відігравали особливу роль у справі з’єднання («сплочения») західних і прибалтійських губерній з імперією. Недарма перші народні училища відкрили 1789 року в Полоцькій і Могильовській губерніях і Києві78. У грудні 1801 року училищна комісія подала імператорові доповідну записку, в якій пропонувала реформувати польські навчальні заклади в західних губерніях за зразком російських народних училищ «для приведення приєднаної Польщі до тісного союзу з Росією»79.
Проте із заснуванням Міністерства народної освіти на чолі освітньої справи у правобережних українських, литовських і білоруських губерніях стали люди, що діяли на користь польської, а не російської культури. Напевне, Александр І не бажав зайвий раз дражнити польську шляхту в обставинах стрімкого зростання французької потуги та прийдешніх воєн із Наполеоном. Лише згодом уряд спробує виправити ситуацію й передасть у 1818 році навчальні заклади Київської губернії з Віденської до Харківської шкільної округи. Але навіть у середині 1820-х років в урядових колах вважали нормальним явищем перебування Київщини у сфері польської культури й освіти.
Привертає увагу й той факт, що після засідання училищної комісії 4 жовтня 1802 p., яке вирішило долю Віленського університету, Янкович де Мірієво також відмовився від підтримки Києва й погодився з думкою про відкриття університету в Харкові80. Варто нагадати, що Каразіна на той час у столиці не було, тож про його особистий вплив тут не йдеть-
ся. Другою обставиною, що схилила шальки терезів на користь Харкова, стало безпрецедентне рішення харківського дворянства та міщанства про добровільну пожертву на користь університету, що вже встигло набрати розголосу. Урядові було вигідніше повернути його на свою користь і подати як вияв підтримки своєї політики з боку провінційного дворянства й активної участи громади в урядових реформах. Ка-разін розрахував правильно. Фактично справа Харківського університету вирішилася позитивно вже наприкінці 1802 року, коли Каразін і майбутній куратор Харківської шкільної округи Потоцький почали набирати перших університетських професорів. А формальне рішення про вибір університетських міст і шкільних округ у Російській імперії ухвалювала вже не училищна комісія, а Головне правління училищ, яке постало на її основі в січні 1803 року.
Тож Каразін зумів досягти, здавалося б, неймовірного -за якихось кілька місяців переконати уряд і місцеву громаду в потребі відкрити університет у Харкові й узяти на себе відповідні офіційні зобов’язання. Він зробив це ціною своєї кар’єри, принесеної в жертву шляхетній ідеї. Фьодор Петров76уважає, що «альтернативна постанова питання про місце заснування університету - Київ чи Харків - була штучною» й що Харківський університет своєю діяльністю створив передумови для виникнення Київського університету як центру російської освіти в південно-західних губерніях імперії77. Дозволимо собі з цим не погодитися. Має рацію Іван Лисяк-Рудницький, на думку якого «український національний інтерес вимагав би дати перевагу Києву», що напевне прискорило б українське національне Відродження, об’єднало право- та лівобережну частини України й підважило польські впливи на Правобережжі78. Проте могло трапитися й протилежне - полонізація Київського університету.
Чому ж усе-таки переміг Харків, який поступався Києву за всіма параметрами? Адже Київ не просто залишався символом давньоруської державности, історичної традиції, «православним Єрусалимом». Він переважав Харків своїми ярмарками, серед яких перше місце займали знамениті Контракти. Його географічне розташування, кліматичні умови, міський благоустрій були не до порівняння з харківськими. За ним стояла уславлена академія, що дала Російській імперії видатних державних і політичних діячів, чиновників, науковців, літераторів (серед них і міністра народної освіти Завадовського). Чому не здобули підтримки «нагорі» ані Полтава, ні Чернігів, дарма що вихідці з Малоросії обіймали чи не найвищі посади в імперській ієрархії і, здавалося, могли б легко вирішити питання на користь своєї батьківщини?
Радше за все, для них, кажучи словами найяснішого князя Кочубея, проблеми колишнього Гетьманату виглядали мікроскопічними в масштабах імперії. Інших, як це було із Завадовським, закоханим у могилянсько-єзуїтську схоластику, старі традиції польської культури приваблювали, мабуть, більше, ніж модерні європейські. Недарма міністр своєю особистою присутністю освятив відкриття в 1805 році уславленого в історії польської культури Кременецького ліцею на Волині. Проте, крім об’єктивних, не меншу роль відіграли тут суб’єктивні причини. Ні Київ, ні Полтава, ні Чернігів не знайшли свого Каразіна.
Тож історія заснування Харківського університету виглядає позбавленою романтичних атрибутів у вигляді патріотичного пориву свідомого українського громадянства та його представника - Василя Каразіна, чия полум’яна промова об’єднала різні верстви суспільства навколо ідей освіти й науки. За харківським університетським проектом стояли цілком конкретні мотиви російського уряду, слобідських станів, польського дворянства тощо. У кінцевому підсумку переміг імперський урядовий проект. Нову, централізовану систему російської освіти й науки, що передбачала мовну та куль-турну уніфікацію окраїн імперії, об’єктивно було скеровано проти місцевої освітньої та культурної традиції. Харківський університет як центр величезної шкільної округи був покликаний узгіднити культурні кордони Російської імперії на півдні з адміністративно-політичними.
З другого боку, на початку XIX ст. російська імперська культура та її мова (в широкому розумінні) ще не здобули чітких національних параметрів. Вони перебували у стані формування, ідейного й естетичного бродіння, поєднуючи в собі компоненти власне російської історико-культурної традиції та православно-слов’янської (зокрема української) спадщини з новітніми інтелектуальними здобутками Заходу. Тогочасна російська національна ідентичність легко сполучалася із загальнослов’янською та місцевою українською. На початковому етапі свого існування, за відсутности російського національного стандарту, різношерстости та нечис-ленности своєї професури, латинсько-німецько-французько-російської чотиримовности, незрілости української мови та відсутности національної свідомости Харківський університет не міг стати ні засобом інтенсивного російщення у регіоні, ні осередком нової української культури. Його місія полягала в поширенні здобутків просвітницької культури та її соціялі-зації в південних провінціях імперії. Університетське середовище стало фундаментом для створення нових, світських культурних і наукових інституцій, які, своєю чергою, формували простір модерної культури, підносячись над регіональною відокремленістю та встановлюючи зв’язки між провінційними культурними осередками. Проте цей сюжет уже виходить за межі нашої статті.
1
Попередні публікації автора на тему статті: «Die Gründung der Universität Char’kov: Zu einigen historiographischen Mythen»,Jahrbuch für Universitätsgeschichte,Bd. 4 (2001), S. 137-145; «Харківський університет і слобідська громада»,Критика,ч. З (2003), с. 18-23; «Харківський університет, В. Н. Каразін і Д. І. Багалій: (Короткий історіографічний нарис)», Д. І. Багалій,Вибрані праці в 6 томах,т. З (X., 2004), с. 5-37; «Харківський університет у першій половині XIX століття»,Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за 200років(X., 2004), с. 6-124.
2
Ярослав Грицак, «Історія нації: продовження схеми Грушевського щодо української історії ХІХ-ХХ ст>,Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському(Л., 1999), с. 114-125.
3
М. П. Драгоманов,Вибране(К, 1991), с. 491.
4
Сучасні дослідники не завжди враховують наявність регіональних відмінностей між лівобережними українськими землями, чи то об’єднуючи їх в одну групу (Sarah Birch, «Interpreting the Regional Effect in Ukrainian Politics»,Europe-Asia Studies,vol. 52 (2000), p. 1019), чи то зараховуючи їх до числа «корінних» імперських територій (Мацузато Кімітака, «Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство или малороссийская идентичность»,Український гуманітарний огляд,вип. 7 (К., 2002), с. 69-82).
5
Українська література XVIII ст.(К., 1983), с. 216.
6
Ярослав Ісаєвич,Україна давня і нова. Народ, релігія, культура(Л., 1996), с. 308-318.
7
David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850(Edmonton, 1985), p. 41-64.
8
M. Горбань, «“Записка о Малой России” О. Шафонського»,Науковий збірник історичної секції ВУАН,№ 26 ( 1926), с. 143-144.
9
David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850,p. 56; H. А. Шип,Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII - первой половине XIX в.(Киев, 1988), с. 23.
10
М. Сухомлинов,Материалы для истории просвещения в России в царствование императора Александра I[СПб., 1865], с. 41.
11
Ю. Д. Марголис, Г. А. Тишкин,Отечеству на пользу, а россиянам во славу. �з истории университетского образования в Петербурге в XVIII - начале XIX в.(Ленинград, 1988), с. 27,35.
12
«Проект к учреждению университета Батуринского, 1760 г., писан, [ный] для графа гетмана Г. Н. Тепловым»,Чтения в Обществе истории и древностей российских,кн. 2 (1863), с. 67-85.
13
Там же, с. 19-20,29.
14
С. В. Рождественский,Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII-XIX веках,т. 1 (СПб., 1910), с. 285.
15
Л. Миловидов, 1) «Проекти вищої школи на Чернігівщині (1760— 1803 рр.)»,Записки Чернігівського наукового товариства,т. 1 (1931), с. 65-89; 2) «Проекти університету у Києві у другій половині XVIII ст.»,Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва,зб. 1 (1930), с. 295-306 (передруковано у кн.:З іменем Святого Володимира,кн. 1 (К., 1994), с. 27-36).
16
С. В. Рождественский,Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII-XIX веках,т. 1, с. 260,320.
17
С. В. Рождественский,Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII-XIX веках,т. 1, с. 285.
18
Зенон Когут,Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830,с. 110-111.
19
Д. �. Багалей, Д. П. Миллер,�стория города Харькова за 250 лет его существования. Т. 1 (XVII-XVIIIвв.). Репринт, изд.(Харьков, 1993), с. 421.
20
М. М. Сафонов,Проблема реформ в правительственной политике России на рубеже XVIII и XIX вв.(Ленинград, 1988), с. 74.
21
Там же, с. 76.
7-11-116
22
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1 (Харьков, 1893), с. 44-49.
23
Див.:В. Н. Каразин (1773-1842): Биобиблиография(Харьков, 1953). Наукової біографії Каразіна, що відповідала б сучасним вимогам, ще не створено. З наявних найкращими залишаються книжки Миколи Тихого й Антона Слюсарського.
24
Д. �. Багалей, «Назарий Александрович Каразин и его колокол»,Киевская старина,кн. 11 (1892), с. 163-175.
25
Див., зокрема: В. В. Кравченко, «Харківський університет, В. Н. Каразін і Д. І. Багалій».
26
Д. С. Бабкин,А. Н. Радищев: литературно-общественная деятельность(М.-Ленинград, 1966), с. 112-113, 258-261. Пор.: �. Я. Лосиев-ский,Русская лира с Украины. Русские писатели Украины первой четверти XIX века(Харьков, 1993), с. 18,48-49.
27
А. Г. Слюсарский,В. Н. Каразин, его научная и общественная деятельность(Харьков, 1955).
28
О. М. Бодянский, «Попытка В. Н. Каразина бежать за границу»,Чтения в Обществе истории и древностей российских, кн. 3 (1866), с. 31-37.
29
С. В. Мироненко,Самодержавие и реформы. Политическая борьба в России в начале XIX в.(М., 1989); М. М. Сафонов,Проблема реформ в правительственной политике России на рубеже XVIII и XIX вв.
30
В. Н. Каразин,Сочинения, письма и бумаги(Харьков, 1910), с. 679.
31
Н. П. Загоскин, �стория �мператорского Казанского университета за первые сто лет (1804-1904 гг.),т. 1 (Казань, 1902), с. XV.
32
Университет для России. Взгляд на историю культуры XVIII столетия(Москва,1997), с. 15.
33
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1.
34
Там же, с. 38-44.
35
В. О. Дятлов, О. Б. Коваленко, «Несподівана першість, або До питання про передісторію заснування Харківського університету»,Древно-сти-1995(Харьков, 1995), с. 88-90. Ця стаття є однією з перших спроб переглянути канонічний для української історіографічної традиції погляд на «об’єктивні передумови» появи Харківського університету.
36
Д. �. Багалей, Н. Ф. Сумцов, В. П. Бузескул,Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905)(Харьков, 1906), с. 1; L. Janowski,Uniwersytet Charkowski w poczqtkach swego istnienia (1805-1820)(Krakow, 1911), s. 45-46.
37
H. A. Лавровский, «Воспоминание о Василии Назаровиче Карази-не (1773-1873)»,Журнал Министерства народного просвещения,№ 2 (1873), с. 301.
38
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 53.
39
Там же, с. 54.
40
В. Н. Каразин,Сочинения, письма и бумаги,с. 539.
41
Я. В. Абрамов,В. Н. Каразин, его жизнь и общественная деятельность: Биографический очерк(СПб., 1891), с. 35.
42
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 54.
43
В. Н. Каразин,Сочинения, письма и бумаги,с. 539 (див. також с. 622).
44
О. І. Гуржій,Українська козацька держава(К., 1996), с. 102.
45
�. Ф. Павловский, «Письмо В. Н. Каразина к князю А. Б. Куракину о привлечении малороссийского дворянства к пожертвованию на Харьковский университет»,Труды Полтавской ученой архивной комиссии,вып. � (1914), с. 179-185.
46
James T. Flynn,The University Reform of Tsar Alexander I, 1802-1835(Washington, 1988), p. 19.
47
John Gascoigne,Science, Politics and Universities in Europe, 1600-1800(Brookfield, 1998), p. 9.
48
James T. Flynn,The University Reform of Tsar Alexander I, 1802-1835,p. 7-8.
49
С. В. Рождественский,�сторический обзор деятельности Министерства народного просвещения, 1802-1902(СПб., 1902), с. 76.
8-11-116
50
Г. П. Данилевский,Украинская старина: Материалы для истории украинской литературы и народного образования(Харьков, 1866), с. 136.
51
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 61.
52
Там же, с. 63.
53
Там же, с. 64.
54
Там же, с. 55-57.
55
Там же, с. 57.
56
Там же, с. 57.
57
Ф. А. Петров,Российские университеты в первой половине XIX века. Формирование системы университетского образования,кн. 1 (М., 1998), с. 438; James Т. Flynn,The University Reform of Tsar Alexander I, 1802-1835,p. 20.
58
В. Н. Каразин,Сочинения, письма и бумаги,с. 622.
59
Там же, с. 538-542.
60
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 58-73.
61
Там же, с. 68.
62
Там же, с. 71.
63
Там же, с. 58.
64
Там же, с. 70.
65
Ю. В. Павленко, С. П. Руда, С. А. Хорошева, Ю. О. Храмов,Природознавство в Україні до початку XX ст. в історичному, культурному та освітньому контекстах( К., 2001), с. 203.
66
�. Ф. Павловский, «Письмо В. Н. Каразина к князю А. Б. Куракину о привлечении малороссийского дворянства к пожертвованию на Харь-ковский университет»,Труды Полтавской учёной архивной комиссии,вып.11(1914), с. 185.
67
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 85.
68
L. Janowski,Uniwersytet Charkowski wpoczqtkach swego istnienia (1805-1820),s. 31.
69
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 88.
70
В. Н. Каразин,Сочинения, письма и бумаги,с. 38.
71
James T. Flynn,The University Reform of Tsar Alexander I, 1802-1835,p. 17.
72
С. В. Рождественский,�сторический обзор деятельности Министерства народного просвещения, 1802-1902,с. 50.Ibid., р. 14.
73
Д. �. Багалей,Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам),т. 1, с. 91.
74
Там же, с. 91.
75
James Рў. Flynn, В«V. N. Karazin, the Gentry and Kharkov UniversityВ»,Slavic Review,vol. 28 (1969), p. 212.
76
Ф. А. Петров,Российские университеты в первой половине XIX века. Формирование системы университетского образования,кн. 1, с. 299.
77
Там же, кн. 2, ч. 2 (М., 1999), с. 192.;Іван Лисяк-Рудницький,Історичні есе,т. 1 (К., 1994), с. 212.
78
Іван Лисяк-Рудницький,Історичні есе,т. 1, с. 212.; С. В. Рождественский, �сторический обзор деятельности Министер-ства народного просвещения, 1802-1902, с. 23.
79
Там же, с. 24.
80
James Рў. Flynn, The University Reform of Tsar Alexander I, 1802-1835,
p. 20.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
