- Деталі
- Опубліковано: Четвер, 14 листопада 2013, 23:38
- Перегляди: 209
Кравченко Володимир. Столиця для України // Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. - Київ: Критика, 2011. С. 45-87.
В статті аналізуються основні образи та сприйняття Харкова від заснування до сьогодення. Обов'язково для прочитання всім харків'янам.
Скачати оригінальну електронну версію статті в PDF
Вступ
Після того як Бенедикт Андерсон зробив модним вивчення уявлених спільнот, категорію уявного почали застосовувати до найрізноманітніших явищ, зокрема й до феномена міста. Культурний поворот, вкупі з «географічним» поворотом кінця XX - початку XXI ст. в суспільних науках, спричинив появу численних досліджень, присвячених містові як уявному «соціяльному конструктові, образу міста, міській колективній ідентичності Інтелектуальна мода ця доходить до України, як завжди, із великим спізненням, але уникнути її, либонь, не вдасться. Надто великою виглядає спокуса підійти по-новому до, здавалося б, відомої та добре вивченої «краєзнавчої» проблематики, перетнути усталені дисциплінарні обмеження й подивитися, що з цього вийде.
Цю статтю присвячено Харкову, про який місцеві патріоти говорять: «Це місто не перше, але й не друге». Мовляв, «якщо ми не перші, то другими бути не хочемо». Амбіції міста, що не встигло забути про свій короткочасний столичний статус і залишається другим за своїм потенціялом в Україні після Києва, в цьому випадку цілком зрозумілі. Харків зробив стрімку кар’єру, піднявшись від дерев’яної фортеці на степовому фронтирі до стратегічно важливого транзитного вузла, метрополії величезного регіону, сучасного мегаполіса. ( своїм зростанням місто зобов’язане Російській імперії та Радянському Союзові. В цьому сенсі воно найближче стоїть до Одеси, але, на відміну від неї, має давнішу, до того ж козацьку, генеалогію та виразніший український акцент.
Постійні зміни в політичному та культурному просторі Східної Европи, поява нових і прозорість старих кордонів, що визначають характер цієї території та колективні ідентичності її населення, нарешті, специфіка модернізаційних і національних процесів - усе це сприяло формуванню різних образів та мітів Харкова. Місто науки та храм торгашів, колиска українського національного відродження та форпост російщення, столиця - чи то перша, а чи друга, чи то регіону, чи держави, - все це є породженням мінливого суспільно- політичного контексту, в якому постало й розвивалося місто, і свідченням рухливости історичних кордонів та реконфігурації регіону, де його розташовано.
У цій статті я спробую простежити виникнення тих обранзів Харкова, які стали стереотипними завдяки, не останньою чергою, своєму зв’язку з відповідними колективними ідентичностями та їхніми межами. Йтиметься, зокрема, про образ Харкова як регіональної столиці та його репрезентації в російському, українському та радянському національних нара тивах, а також історичну політику й історію, відбиту в культурному ландшафті міста. Можливо, ці попередні нотатки сприятимуть спеціяльному дослідженню історичної мітоло гії Харкова за аналогією до інших міст Центрально-Східної Европи. Принаймні певний матеріял для цього вже нагромаджено. Автор статті свідомий, що проблематика, пов’язана з вивченням образів та мітів, легко перетворює дослідника на співтворця нової мітології. Я намагався уникнути цієї небезпеки, але якщо читач матиме інше враження, то, може, так воно і є...
Місто на кордоні
Генеалогія кожного міста складається не лише з «уявлених» категорій. «Дитинство» міста зазвичай пов’язане з формуванням своєрідної матриці - певних компонентів, які визначають його ідентичність, виявляються в подальшому розвитку та виступають важливими складниками публічних репрезентацій. Комбінацію та ієрархію цих компонентів зумовлено змінами в суспільно-політичному житті міста та регіону, до якого воно належить. Харків виник у середині XVII ст. у перехідній між лісостепом і степом природній зоні. Напрямок основних комунікацій, що пролягали через територію краю, - річок і степових шляхів, що йшли їм назустріч, вплинув на формування південно-північної географічної орієнтації краю. Найяскравішим символом її можна вважати славнозвісний Муравський шлях, який пролягав степом і сполучав Московське царство з Кримським ханатом. Проте чітких природних бар’єрів, що окреслювали б зовнішні кордони краю Слобожанщини, на початку її історії не було.
Геополітичний контекст минувшини Харкова зумовлено тим, що місто виникло на прикордонні - спірній території, на яку претендували одночасно Москва, Річ Посполита, Крим, а також військові політії Гетьманату, Запорозької Січі, Війська Донського й татарських орд, номінально підлеглих Бахчисараю. Цю територію почали активно заселяти під контролем російського уряду втікачі з українських земель, охоплених козацькою війною під проводом Богдана Хмельницького.
Переселенці діставали від Москви визнання свого особливого, військового соціяльного статусу й економічні пільги (на вільне виготовлення та продаж алкоголю, ярмаркову торгівлю та млинарство, пільгове оподаткування тощо) - такий собі праобраз мілітаризованої «вільної економічної зони». Москва натомість прикривала свої південні кордони й поповнювала хронічний брак людських ресурсів на небезпечній, постійно загроженій території Великого Степу. Тож появу слобідських поселень на степовому фронтирі можна вважати прикладом взаємовигідного політичного компромісу між центром і периферією, досягнутого у процесі модернізації Російської держави.
З усіх полкових центрів краю саме Харків мав найзручніше у стратегічному плані розташування, перебуваючи на південному шляху російської експансії. Саме тому він став штаб-квартирою головнокомандувача російської армії, дислокованої на степовому кордоні, центром великої гуртової торгівлі й, врешті, після перенесення сюди з Білгорода духовного колегіюму (1726) й утворення єпархії (1799), - головним осередком Російської православної церкви (РПЦ) в регіоні. Після перетворення Харкова на адміністративний центр Слобідсько-Української (з 1834 року - Харківської) губернії ні Суми, ні Охтирка - найбільші слобідські міста - вже не могли бути його конкурентами на степовому порубіжжі.
Російський уряд від початку масового заселення степу встановив бар’єри, що відділяли власне російські землі від привілейованих військових поселень на кордоні. Першим таким бар’єром став знаний Білгородський мур - мережа фортець, з’єднаних оборонними спорудами, що захищали московські землі від козаків і татар. Слобідські поселення, і серед них Харків, будували не за Білгородським муром, а перед ним - оборонні функції муру поєднали з функціями контролю за переселенцями. Цей «жорсткий» кордон було доповнено «м’яким» - системою привілеїв, що їх надавали колоністам, проте не поширювали на власне російських підданих.
Подібний кордон існував і між Слобідськими полками та Гетьманатом. Раніше він ділив володіння Росії та Речі Посполитої. Пізніше його існування подовжили Руїни, особливий політичний статус Гетьманату під російською юрисдикцією, а також добровільне самообмеження слобідської еліти - та не мала власних політичних амбіцій і постійно опиралася намаганням козацьких гетьманів встановити контроль над Слобожанщиною, бо не бажала втратити свої скромні, але важливі для неї привілеї.
Міста-фортеці, які виникали в степу, обмежували землі, що їх вважали своєю власністю надчорноморські татари. Степ на межі з лісостепом зберігав яскраві тюркські маркери - топоніми. Власне, назва річки Харків, за якою, ймовірно, дістало ім’я й саме місто, радше за все, має східне походження. Береги найбільших місцевих річок на побутовому рівні звали, відповідно, «кримськими» або «ногайськими сторонами». Степові шляхи, що перетинали край з півдня на північ, частіше за все йменували «татарськими», як і прилеглі до них території. Зрештою, тут перебували не лише кочовища, а й постійні татарські поселення.
Нові поселенці здійснювали символічну трансформацію степового простору не лише за допомоги суто слов’янських топонімів, а й через його сакралізацію: будівництво православних церков та монастирів, започаткування культів місцевих святих і чудотворних ікон - таких, як Озерянська чи Охтирська. Відмінності в церковній обрядовості, що їх принесли українські колоністи, поступово затиралися в перебігу змін, які відбувалися в РПЦ впродовж XVIII ст., проте в окремих деталях збереглися аж до початку XX ст. Крім того, РПЦ на Слобожанщині завжди виявляла підвищену увагу до релігійного дисидентства: Харків вважали форпостом православ’я на степовому культурному кордоні.
Культурну географію Харкова визначали не лише релігійні, а й світські рамки. Якщо перші відмежовували його від Европи, то другі - навпаки, надавали Харкову вигляду міста на східній окраїні європейського культурного простору. Спершу простір цей залишався продовженням польського. Польською мовою було написано першу літературну пам’ятку, яка окреслила місце Харкова на культурній карті Европи початку XVIII ст. - «Багатий сад» Яна Орновського. З польської перекладали календарі, що стали першими виданнями харківських церковних друкарень кінця XVIII ст. У першій половині XIX ст. Харківський університет, про який мова далі, підтримував інтенсивні контакти з польськими Віленським університетом і Кременецьким ліцеєм: у Харкові викладали відомі польські вчені, а студенти-поляки подеколи складали до третини студентів місцевого університету. Тому Харків можна вважати частиною українсько-польського культурного порубіжжя й вивчати у відповідному контексті.
Завдяки університетові Харків дістав можливість безпосередньо спілкуватися з Европою: тут працювали німецькі, французькі й австрійські науковці та викладачі. Ремісники-німці, запрошені для обслуговування потреб Харківського університету, започаткували вулицю міста, названу Німецькою. В місті постійно перебували вихідці з різних країн Европи - вчителі, ремісники, крамарі, військовики, люди мистецтва тощо. їхні духовні потреби задовольняли католицькі та протестантські храми. Індустріяльна доба ще більше наблизила Харків до Заходу. Німецькі, французькі та бельгійські фірми були головними інвесторами міського господарства Харкова у другій половині XIX ст., а в роки Першої світової війни тут розташовувалися генеральні консульства Бельгії, Великої Британії, Італії, Персії, СІЛА та Швеції.
Порубіжжя могло змінювати свій соціяльний характер, перетворюючись із політичного на культурне й навпаки. Залежно від геополітичної ситуації в регіоні бар’єрні, розділові функції кордону поступалися місцем транзитним, єднальним - і навпаки. Проте прикордонний статус виявився одним із найстійкіших компонентів історії Харкова, виринаючи на поверхню громадського життя в часи геополітичних катаклізмів - Руїни, Першої та Другої світових воєн, розвалу Російської імперії та СРСР. Утім, коли уважно придивитися до слобідського регіону, можна переконатися, що він фактично ніколи не переставав бути прикордонним, принаймні в політичному та військовому розумінні.
Прикордонний характер Харкова увиразнювало те, що сюди тікали люди, які ввійшли в конфлікт із владою в себе на батьківщині. Це були не лише українські колоністи - селяни та козаки, а й російські релігійні дисиденти-старообрядці, які згодом утворили потужні династії місцевого купецтва. Крім того, впродовж XVIII ст. й на початку XIX ст. сюди висилали полонених солдатів і офіцерів, що їх російські війська захоплювали в численних війнах, які Російська імперія вела з Туреччиною, Річчю Посполитою, Францією. У XIX ст. в Харкові знаходили притулок польські студенти та професори, запідозрені в неблагонадійності на батьківщині. У другій половині XIX ст. й на початку XX ст. до Харкова висилали з центральних міст Росії активістів соціял-демократичного руху. Харківську пересильну тюрму недарма вважали однією з найбільших у Російській імперії.
Становлення метрополії
Формування міського простору Харкова відбувалося дуже повільно. Фортечні мури, як і шлаґбавми алкогольних монополістів, могли, звісно, відгородити Харків від сусідніх поселень, проте не могли відразу слободу перетворити на місто, а її жителів, поділених на стани, об’єднати спільною міською ідентичністю. За півтора століття існування Харкова загальна кількість його населення ледве перевищила 10 тис. людей, абсолютну більшість яких становили селяни. Вузькі й криві вулиці, дерев’яні хати під стріхами, небачена навіть для провінції багнюка, зруйнована слободами природа і, як наслідок, убивчий мікроклімат, антисанітарія та висока смертність серед населення - всі ці прикмети Харкова справляли глибоко негативне враження на сучасників. Російський мандрівник початку XIX ст. Павєл Сумароков дивувався, що Харків нічим не нагадував російські міста. На думку польського історика Людвіка Яновського, Харків як місто значно поступався сусіднім Білгороду, Курську та Воронежу.
Секуляризація культурного життя, формування світського, модерного простору Харкова відбувалися повільніше, ніж у деяких інших провінційних містах Російської імперії6. Проте Харків наздоганяв свій час завдяки динаміці культурного процесу. Наприкінці XVIII ст. в місті з’являються структури світської освіти, перший стаціонарний театр. У 1793 році при губернському правлінні виникає перша друкарня. Та найбільше перетворенню Харкова на місто посприяло відкриття в ньому 1805 року університету. Завдяки цьому Харків збагатився першим публічним парком і ботанічним садом, бульваром, новими місцями відпочинку та розваг, нарешті, кам’яницями. У другій третині XIX ст. Харків уже сприймали як справжнє місто з усіма відповідними атрибутами.
Стрімке перетворення Харкова з військової слободи-фортеці на сучасне місто супроводжувалося формуванням міської мітології. Основу її становила ідея добробуту й прогресу - невпинного та бурхливого розвитку міста, що виникло посеред Дикого степу, проте спромоглося за короткий час перетворитися на регіональну столицю, взоровану на столицю Російської імперії - Санкт-Петербург. Безперечно, фундамент такої мітотворчости закладала ідея «слобід» - спеціяльних економічних привілеїв і особливого соціяльного статусу жителів степового фронтиру.
На Слобожанщину люди тікали від безнадії, породженої тривалою кровопролитною війною, що, здавалося, не мала кінця. Не дивно, що перші переселенці хотіли вірити в краще майбутнє на новій батьківщині. Вони самі або ті, хто вербував нових колоністів, створювали яскраві, рекламного типу картинки, що змальовували «обіцяну землю». Там мало бути «всього много», а життя з козаками уявлялося кращим, аніж із «вражими ляхами». Уже згаданий панегірик, написаний на честь харківських полковників Донців-Захаржевських у 1705 році, мав назву «Багатий сад» і містив символіку квітучого краю, створеного, авжеж, зусиллями благочесних, вірних і хоробрих місцевих провідників.
Чи не найбільше зростанню Харкова сприяла ярмаркова торгівля. Саме тому в офіційному гербі міста у другій половині XVIII ст. з’явилися кадуцей (жезло Меркурія, що правило за символ торгівлі) й ріг достатку. Інша прибуткова галузь місцевої економіки - виробництво горілки - такої чести не удостоїлася. З часом метафора «слободи» втратила своє початкове значення «привілеїв» та «вольностей» і зазнала семантичної трансформації. У процесі розвитку та зростання Харкова як міста «слобода» локалізувалася за його межами, в навколишніх селах, у традиційному, сільському культурному просторі, перетворившись на синонім чогось простолюдного, патріархального. Проте в ролі місцевої родзинки, маркера регіональної ідентичности вона зберегла популярність до наших днів.
Від другої половини XVIII ст. й початку XIX ст. починає формуватися образ Харкова як осередку освіти й науки. Філософ Григорій Сковорода називав його «Захарполісом» - містом сонця і передрікав йому славне майбутнє. Василь Каразін створив образ Харкова - «українських Атен», міста, де посеред благословенної природи, у м’якому кліматі живуть просвічені громадяни, вправні ремісники, багаті купці, де квітнуть науки та мистецтва. Його «зазивні» листи, адресовані чужоземним професорам, мало чим відрізнялися під цим оглядом від туристичних рекламних проспектів і мали десь такий самий зв’язок із реальністю. Місцевий «Украинский журнал» цілком поважно запевняв, що «місто Харків, звісно, після столиць наших, можна й треба вважати першим у вітчизні нашій щодо стремління до просвіти молоді містом».
Розвиткові міської мітології великою мірою посприяло відкриття в Харкові університету - історія, що своєю чергою перетворилася на міт. У своїй початковій версії, яку створив Василь Каразін, харківський університетський проект був відповіддю місцевої громади, передусім дворянства, вдячного верховній владі за відновлення деяких традиційних місцевих «слобод»-привілеїв, на заклик уряду розвивати освіту в країні. Це був міт єднання дворянства з престолом, провінції з центром в ім’я культурного прогресу. Пізніше цей міт зазнав кількох редакцій під впливом ліберально-демократичної, національної та радянської ідеологій11. З часу свого заснування університет надовго визначив обличчя Харкова як «університетського міста», ставши неодмінним атрибутом його візитівки.
Сучасник і земляк Каразіна, Григорій Квітка (Основ’яненко), також доклався до створення новітньої мітології Харкова. Чого варта бодай оця намальована ним яскрава картинка: «Так, місто Харків відмінне від багатьох губернських міст. Погляньте на нього хоч злегка, хоч з усією уважністю: краса! Вулиці рівні, чисті, прямі; публічні споруди розкішні, приватні будинки гарні, милі; магазини наповнено всякого роду крамом, речами, які у великій кількості й безперестанку змінюють новіші, вишуканіші; не встигне щось з’явитися в Петербурзі, вже привезено до Харкова й продано. Вулиця, театр, гостиний двір, різні мистецькі заклади... чого в ньому немає! [...] Столиця, їй-право, столиця!». Подібні враження вивозили з Харкова мандрівники середини XIX ст. (Йоган Ґеорґ Коль13, А. Петцольдт14) - усі вони змальовують Харків як одне з перших провінційних міст Російської імперії, квітуче місто в степу, яке невпинно росте.
Особливості міського ландшафту Харкова влучно зауважив німецький вчений барон Авґуст фон Гакстгавзен, який проїжджав через місто в 1843 році. Він детально описав три складники, своєрідні концентричні кола Харкова, через які мандрівник потрапляв до середмістя. На околицях його зустрічало «село з садами та квітниками» - найдавніша, на думку Гакстгавзена, частина Харкова; далі починалося «місто Єкатерини II» - імітація московського передмістя з довгими й прямими вулицями, російськими ремісниками, шинками та магазинами; нарешті, центр Харкова являв собою «місто Николая І» - модерне, європейське, з прямими вулицями, з площами й кам’яницями, хоча й позбавлене життя та руху.
Столичні амбіції Харкова було пов’язано з його модерною, європейською культурою. Цими своїми рисами харківський міт наближався до одеського, в якому провідну роль також відігравала просвітницька парадигма прогресу. У листуванні російських інтелектуалів Якова Ґрота й Петра Плетньова, записках фон Гакстгавзена Харків і Одесу згадувано в одному ряді як міста новітнього, європейського типу. Проте, на відміну від космополітичної, багатоликої Одеси, Харків був в етнічному плані одноріднішим, тож і його інтелектуальне мапування мало іншу систему символічних координат.
Зміни в політичній географії Російської імперії дуже швидко перетворили Харків на метрополію, центр порубіжжя, що сягало далеко за межі Слобідської України. Сфера повноважень харківського військового губернатора поширювалася у другій половині XVIII ст. на Слобідсько-Українську, Білгородську, Воронезьку, Казанську, Саратовську й Астраханську губернії, а також Військо Донське. Харківський православний колеґіюм готував кадри священиків для всього російського та українського степового фронтиру. Харківська шкільна округа на початку XIX ст. охоплювала, крім сусідміх російських і українських земель, також усе Лівобережжя Дніпра разом із Кримом і Кавказом. Харків залишався одним із головних осередків ярмаркової торгівлі, а також фінансовим, судовим та індустріяльним центром або, за словами Каразіна, перехрестям великого регіону. Виникає питання: якого, власне, регіону?
Столиця «україни»?
Землі, відведені для українських колоністів, у російських документах найчастіше йменували «окраїнними « або «україною». Інколи їх називали «московською Україною «, на відміну від «польської». «Українська» географічна самоідентифікація Харкова була поширеним явищем з часу заснування міста, розташованого на російській «україні» під контролем російської ж Української армії. Ідентичність ця здобула додаткове опертя після перетворення міста па центр Слобідсько-Української губернії - досить пригадати бодай відповідні вислови Сковороди, дослідження Григорія Калиновського, назви перших місцевих журналів - «Украинский вестник», «Украинский журнал», іменування мешканців Харкова «українцями» незалежно від їхньої етнічної належности.
У реформаторських планах декабристів Харків фігурував у ролі столиці «України» - окремої адміністративної областе поряд із «Бузькою» з центром у Києві та «Чорноморською « з центром в Одесі. «Столицею України» називали Харків у 1840-х роках німець Йоган Ґеорґ Коль і росіянин Віссаріон Бєлінський. Звісно, семантика цього слова тоді частіше мала географічний, просторовий, а не етнічний або національний характер. Проте символіко-географічний простір «України» й надалі залишався невизначеним, позбавленим єдиного центру. Наприклад, «столицею Украйни» могла виступати Полтава - один із двох (поряд із Черніговом) адміністративних центрів сусідньої Малоросії на початку XIX ст.
Видатний освітній діяч Слобожанщини, ініціятор заснування Харківського університету Василь Каразін, вихований на просвітницьких ідеалах, мріяв про час, коли його «мала батьківщина» втратить свій «окраїнний» статус і позбудеться «української» назви, ставши подібною до центральних російських губерній. Здавалося, його мрія здійснилася, коли Слобідсько-Українська губернія в 1834 році змінила свою назву на Харківську. Проте це ще не означало зближення Харкова з російськими Білгородом, Курськом або Воронежем. Утративши слобідсько-українську «прописку», Харків натомість символічно зблизився з Полтавою та Черніговом - адміністративними столицями Малоросії.
Столиця Малоросії?
Харків виник на прикордонній території, відмежованій від Малоросії адміністративними та правовими кордонами. Ці кордони, подібно до російських, мали ще й символічний характер, чому значною мірою посприяли представники місцевих еліт, що без упину сперечалися між собою, «чия земля краща» - слобідська чи малоросійська. Суперечка ця з відповідним «обміном люб’язностями» особливо яскраво виявила себе наприкінці XVIII - на початку XIX ст., коли речники регіональних еліт, зручніше облаштовуючись у Російській імперії, почали продукувати на свою честь історичні панегірики з «благородною» генеалогію. Саме тоді виникає дворянська історична мітологія Харкова, яку витворив нащадок одного з найвпливовіших олігархічних кланів Слобожанщини - Григорій Квітка. Проте ця мітологія не дорівняла в популярності іншій, демократичній, козацькій версії заснування міста, втіленій у лубковому зображенні легендарного засновника Харкова «козака Харька» верхи на коні та з пікою в руці, що розходилося цілими пачками на місцевих ярмарках.
Козацька історична мітологія Харкова, з одного боку, «наближала» місто до сусідньої Малоросії, а з другого - наголошувала його відмінність від інших міст імперії, починаючи «ід сусідніх російських і закінчуючи Одесою та Києвом. Таку ж роль відігравала й нова, модерна ідентифікація населення Російської імперії, де функція головного маркера ідентичносте поступово переходила від релігійних критеріїв до етнокультурних, передусім мовних. Мешканці Харкова, Слобожанщини та сусідньої Малоросії дістали спільну назву «малоросіян «, бо для стороннього спостерігача між ними було більше подібного, ніж відмінного.
Входження Харкова до малоросійського культурного простору було закріплено його перетворенням у 1835 році на нову адміністративну столицю Малоросійського генерал-губернаторства у складі Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. І хоча в ролі малоросійської столиці місто пробуло якихось два десятки років, цього виявилося достатньо, щоб додати до його «української» ідентичности ще й малоросійську. У другій половині XIX ст. й на початку XX ст. російські та чужоземні мандрівники (особливо приїжджі з півночі), судячи з їхніх подорожніх записок, сприймали Харків як частину Малоросії. На одній з рекламних листівок Харків репрезентовано в образі дівчини, одягненої в малоросійське народне вбрання.
Столиця Південної Росії?
Як відомо, імператриця Єкатерина II переорієнтувала вектор російської експансії з півночі на південь, розпочавши широкомасштабний процес модернізації імперії за просвітницькими зразками20. Своєю чергою, зміни в політиці російського уряду супроводжувала чергова реконфігурація кордонів з переформатуванням усієї території величезної країни - такою ж мірою адміністративно-політичним, як і символічним, культурним. Приєднання до імперії нових земель незмінно тягло за собою переосмислення того, що, власне, є Росією й де її heartland.
Згідно з умовним поділом Російської імперії на три географічні зони - Північну з центром у Санкт-Петербурзі, Серединну, центром якої стала Москва, та Південну - Харків перетворився на один із важливих осередків імперської модернізації на Півдні Росії. На відміну від перших двох зон, цей регіон вирізнявся поліцентризмом. Адже ні Малоросія, ні Слобідська Україна, ні Новоросія, що ввійшли до його складу, не мали яскраво вираженого міського центру, регіонального міста-символу. Тому в Південній Росії виникло одразу декілька претендентів на першість, серед яких головну конкуренцію Харкову складали Катеринослав, Одеса та Київ.
Перше з цих міст проектували, очевидно, в розрахунку на перенесення сюди імперської столиці в часи Єкатерини II. Проте від цього проекту лишилися хіба що назва та квадратно-гніздове планування міста. Одеса, хоча й виникла майже через півтора століття після Харкова, одразу стала одним із найдинамічніших і найбільш космополітичних міст імперії завдяки географічному розташуванню та статусу портофранко. Нарешті, Київ, що також опинився в зоні Півдня Росії, вважався не лише «природним» центром Малоросії, а й першою, духовною столицею «всієї Русі» «православним Єрусалимом», проте світська культура міста й далі перебувала під польським впливом.
Роль і місце Харкова в південному просторі Російської імперії попервах визначали місцеві ярмарки й університет, про що вже було згадано. Барон фон Гакстгавзен називав Харків одним із найважливіших, найгарніших і найперспективніших міст Південної Росії, яке можна порівняти з Одесою такою ж мірою, як Москву з Санкт-Петербурґом. Для приїжджих із Росії Харків виглядав південним містом завдяки своєму клімату. Культурний простір Харкова XIX - початку XX ст. наповнювали «південні» маркери самоідентифікації, починаючи від найбільшої в місті газети «Южный край» до численних громадських організацій та установ і особливо вокзалу та Південної залізниці, яка в другій половині XIX ст. символічно заступила старовинний Муравський шлях.
«Південна» символіко-географічна ідентифікація Харкова посилилася після того, як Київ десь у середині XIX ст., в результаті політики російщення польських правобережних «кресів», набув статусу столиці «Південно-Західної Росії», а Одеса локалізувалася в межах «Новоросії». Прив’язка Харкова до «Півдня» стала ще щільнішою, коли столиця слобідського прикордоння у другій половині XIX ст. перетворилася на головний адміністративний і фінансовий центр нового, і идустріяльно-сировинного Донецько-Криворізького басейну. З її найближчих конкурентів у регіоні залишився тільки Катеринослав, який претендував на роль «столиці Донбасу». Південна географічна самоідентифікація Харкова утвердилася впродовж XIX ст. й на початку XX ст., увиразнивши прикордонний характер міста - осередку російської модернізації за європейськими зразками, що зберігав зв’язок з історичними регіонами «України» та «Малоросії».
Боротьба за метрополію
Харків як місто пережив своє друге народження в часи модернізації Російської імперії другої половини XIX - початку XX ст. Саме в той час сформувався культурний ландшафт, який зберігся у старій частині міста до наших днів. Його архітектурне обличчя визначали стильова еклектика, а на початку XX ст. - модерн. Тоді починає складатися особлива міська ідентичність Харкова, ознакою якої можна вважати появу численних, розрахованих на масового споживача, довідників, путівників і календарів, які окреслювали культурний простір міста та репрезентували його. Чи не найвагомішою репрезентацією міської ідентичносте Харкова була його капітальна двотомна історія, що її створили на початку XX ст. місцеві дослідники Дмитро Багалій і Дмитро Міллер на замовлення Харківської міської думи.
У процесі нової хвилі модернізації Російської імперії Харків, поряд із Києвом і Одесою, перетворюється на багатонаціональний, сучасний мегаполіс. Його населення на початку XX ст. сягає майже 240 тис. людей - це менше, ніж у Києві та Одесі, проте більше, ніж у Львові. Більшість харків’ян становили русофони (63%), тоді як українофонів було близько 26% (більше, ніж, відповідно, в Києві, Львові й Одесі). На третьому місці з великим відривом перебували євреї - їх було понад 6%, удвічі менше, ніж у Києві, і майже вп’ятеро менше порівняно зі Львовом і Одесою. Значна частина їх були достатньо інтегрованими до простору російської модерної культури. За характером культурного життя Харків початку XX ст. можна вважати російсько-українським містом, де етнічні українці становили меншість, проте вже не були відділені від російського населення жодними правовими чи політичними бар’єрами, як два століття тому.
Наприкінці XIX ст. й на початку XX ст. під впливом модерного націоналізму поняття «України» та «Малоросії» зазнали радикального переосмислення й переформулювання. Перше з них стало означати модерну національну (етнокультурну) ідентичність, друге залишалося частиною ранньомодерної, православно-слов’янської «руськости». Нова «Україна», виростаючи з «Малоросії» та відокремлюючись від неї, входила в конфлікт з усім комплексом ранньомодерної, слов’яноруської ідентичности. В результаті Харків почав перетворюватися на поле боротьби за символічний контроль над містом, яка точилася між російським та українським національними дискурсами.
На початку XX ст. бути «русским» усе ще означало насамперед бути православним. На символічній мапі російського націоналізму Харків виглядав частиною православно-імперського простору, маркованого храмами й іншими святинями, ритуалами, маніфестаціями, іменами представників імператорської династії тощо. За цими ознаками місто належало до російського центру, на відміну, приміром, від Житомира, що його вважали околицею Росії. Власне, це одна з причин, чому православні російські націоналісти в Харкові не були такими агресивними, як, скажімо, в Одесі.
Світська концепція «русскости» базувалася передусім на модерній російськомовній культурі. Саме в цьому розумінні можна говорити, що русифікація становила один із головних напрямів культурної політики харківського міського самоврядування десь від кінця XIX ст. Під час ініційованого в 1894 році першого масштабного перейменування харківського міського простору використовувано, поряд з іменами полководців (Петра Баґратіона, Михаїла Скобелева, Александра Суворова, Олександра Невського), імена видатних діячів російської культури (Івана Тургенева, Александра Пушкіна, Михаїла Лєрмонтова, Василія Жуковського, Миколи Гоголя, Гаврили Державіна, Николая Некрасова, Николая Чернишевського, Всеволода Ґаршина, Петра Чайковського). Характерно, що в процесі цієї трансформації зникли старі назви Німецької вулиці, перейменованої на Пушкінську, та міського саду «Баварія», що став зватися «Слов’янським».
На ментальній мапі українського націоналізму Харків разом із Катеринославом належав до українського етнокультурного простору. Але тут він виглядав, навпаки, околицею порівняно з центром - Києвом або Полтавою. До того ж російськомовна метрополія виразно контрастувала з українськомовним селом. Відтак образ Харкова був від початку негативним в українському національному дискурсі, тісно пов’язаному з консервативною, антиурбаністичною традицією, яку простежуємо від Григорія Сковороди до Якова Щоголева та Сергія Васильківського. Це був образ міста, спотвореного модерністю, особливо відчутною на тлі патріярхального сільського ландшафту. Як частину чужої, ворожої модерности могли сприймати й російські культурні впливи. Наприклад, Микола Лисенко на запитання, чому він оминає Харків у своїх гастролях, відповідав так: «Я з великим болем серця не бачив, не відчував у Харкові українського народу, не бачив української громади; так усе там замазано, затоптано московським духом, московськими смаками. Ну, все не наше, все чуже, не рідне». Його сучасник Євген Чикаленко вважав Харків чи не найбільш «обмосковленим» з усіх українських міст.
Українська інтелігенція розгорнула боротьбу за культурний простір Харкова під прапором Тараса Шевченка. Ім’я поета надали одній з початкових шкіл і вулиці міста, проте встановити пам’ятник поетові в імперському Харкові не пощастило. Перший пам’ятник Шевченкові на Україні, споруджений у приватній садибі Алчевських 1899 року, довелося зняти на вимогу поліції, а рішення міської думи від 1911 року про встановлення колони з поетовим зображенням так і не було виконано. Боротьба за Шевченка ледве не переросла в боротьбу проти Пушкіна, коли активісти молодіжної української організації в 1904 році здійснили невдалу спробу висадити в повітря встановлений у центрі міста монумент російському класикові. Свої дії вони мотивували офіційною забороною на вшанування в Харкові Шевченка. Пам’ятник Гоголеві, що з’явився п’ять років по тому навпроти монумента Пушкіну, таких емоцій не викликав.
Інший, позитивний образ українського Харкова також формувався з опертям на давнішу інтелектуальну традицію, яку можна простежити від Яна Орновського через тих-таки Сковороду, Каразіна та Квітку до Дмитра Багалія та Михайла Грушевського. Це - образ культурної столиці, міста, що стало осередком новітньої української поезії, прози, критики. При цьому «українську» та «слобідську» термінологію Харкова XVIII ст. й початку XIX ст., що мала спочатку переважно регіональне, географічне значення, через сто років повернули до публічного й культурного простору міста, але вже її національному вигляді. Місцеві явища та події зазнавали «українізації». Феномен модерної української культури здобував таким чином історичну легітимацію, а Харків вписувано в український національний дискурс у престижному статусі столиці, а не околиці.
Боротьба за Харків між українським і російським національними дискурсами фактично перетворилася на боротьбу за локальну історико-культурну спадщину. Найяскравішим її виявом можна вважати історію зі встановленням у місті пам’ятника Каразіну. У творчому доробку слобідського просвітителя за бажання можна було знайти що завгодно: вільнодумство та сервілізм, західництво та панславізм, традиціоналізм і реформаторство. Втім, така суперечливість поглядіві висловлювань Каразіна відкривала можливості для різних інтерпретацій його особистости й світогляду.
Зусиллями ліберальної інтелігенції Харкова Каразін постав у ролі видатного громадського діяча, що обстоював необхідність демократичного реформування та просвіти Російської імперії. Напис на постаменті пам’ятника Каразіну, встановленого в Харкові 1907 року, містив такі слова: «Блаженний уже стокрот, якщо випадок дав мені змогу зробити найменше добро моїй Україні, якої користь так тісно поєднана з користю велетенської Росії». «Україну» в цих словах можна було інтерпретувати по-різному: в регіональному або національному розумінні. Зрештою, цю двозначність терміна успішно використовував у своїй науковій творчості Дмитро Багалій, щоб оминути цензуру.
Харківські чорносотенці, російські націоналісти, програли ідейну боротьбу за Каразіна своїм політичним опонентам. У їхній інтерпретації він виступав у непривабливій ролі авантюриста, прожектера, донощика, нерозбірливого в засобах для задоволення власного марнославства. Вони виступали проти спорудження пам’ятника Каразіну, наголошуючи на моральних аспектах його особистости. Звісно, така інтерпретація не мала шансів на широку суспільну підтримку, враховуючи репутацію самого чорносотенного руху, заплямовану єврейськими погромами та безпосередніми зв’язками з одіозним режимом самодержавства.
Утім, національна реінтерпретація харківського публічного простору на межі XIX й XX ст. не залишила в ньому помітного сліду. Російський журналіст Пьотр Пільський, описуючи Харків 1916 року, завважив лише брак власного стилю та змішаний російсько-український склад населення міста: «Воно малорос, але й великорос, і великороси щосили намагаються говорити, як справжні й щирі хохли, а малороси допасовують до своїх прізвищ закінчення “ов” і не проти стати навіть великоросами, хоча їхні пісні зневажають москаля й творять гімн тільки самій Україні й тільки самому українському стилеві. [...] У Росії є різні міста: розумники й дурні, цнотливці й розпутники, красені й потвори, старі й немовлята. Але в Росії є лише одне місто-невизначеність. Це місто - Харків». Якщо визнати слушність цих слів, можна зрозуміти, чому регіональний вимір харківської ідентичности успішно витримував конкуренцію з національним.
Боротьба за регіон
Із початком Першої світової війни, наслідком якої став розвал Російської імперії, Харків знову опинився в ролі прикордонного міста, а Слобожанщина вдруге за свою історію перетворилася на військовий фронтир. Нова політична конфігурація Східної Европи на початку XX ст. постала в результаті тривалого конфлікту регіонального, національного та релігійного дискурсів, кожен із яких передбачав різну інтерпретацію того, що таке «Росія» й «Україна», якими є чи мають бути взаємини між ними та кожної з них зі своїми сусідами. Зрештою, це був конфлікт модерности й традиціоналізму, який завершився черговим компромісом.
Головним каменем спотикання у взаєминах демократичних Росії та України після повалення самодержавства стало питання щодо державної належности Слобожанщини та Півдня Росії - здобутків колонізації та модернізації XVII-XIX ст. У розумінні Тимчасового уряду Україна обмежувалася історичною Малоросією - Гетьманатом часів Богдана Хмельницького. З погляду Центральної Ради Україною слід було вважати всі території, населення яких розмовляло українською мовою. Певна річ, залежно від наслідків перемовин і співвідношення сил Харків міг опинитися чи з одного, а чи з другого боку українсько-російського кордону. Проте національний принцип політичного визначення в цьому випадку отримав поважного конкурента.
Національній інтерпретації «України» протистояв концепт «Південної Росії», що ґрунтувався на економічних засадах і охоплював Харківську, Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії; всі вони перебували у сфері адміністративного впливу З ’їзду гірничопромисловців півдня Росії з осідком у Харкові. Не випадково багаторічний керівник цієї організації, харківський підприємець Николай фон Дітмар, виступав одним із активних промоторів ідеї Південної Росії й мав однодумців не лише серед членів київської громадської організації «Союза югороссов» або професури тамтешнього Політехнічного інституту, а й серед комуністів.
Комуністи, як відомо, розійшлися у ставленні до України: частина партійного керівництва визнавала принцип національного самовизначення й схилялася до компромісу в українському питанні, інші надавали пріоритет територіяльно-політичному принципові переформатування колишньої імперії перед національним. Харків - найбільше місто на українсько-російському прикордонні - став своєрідним полігоном для одних і других, коли у грудні 1917 року місто проголосили столицею Радянської України, а в лютому 1918 року - столицею Донецько-Криворізької Республіки. В першому випадку домінантною стала «українська» термінологія, у другому - «південна». Національна інтерпретація «України « врешті перемогла регіональну, коли наприкінці 1919 року Харків знову було проголошено столицею Радянської України. Проте і другий, «південний» складник «українського « проекту ніколи не зникав з радянського інтелектуального дискурсу.
Столиця України
Вибір Харкова на роль столиці Радянської України зумовили передусім військово-стратегічне значення міста як транспортного пункту, а також близькість воднораз до Москви й Донецько-Криворізького басейну. Фактично Харків відновив свою роль фортеці на степовому порубіжжі, коли став штаб-квартирою радянських армій, що наступали на Південь. Цю його роль у громадянській війні пізніше планували навіть увічнити у вигляді велетенської діорами, яка мала зображувати штурм Перекопу радянськими військами під командуванням Михаїла Фрунзе у 1920 році. Проте наприкінці 1919 року й на початку 1920 року стратегічна ситуація на південному та західному напрямках залишалася невизначеною: Крим усе ще контролювали білогвардійці, південно-східні території - махновці, західні землі - українські та польські війська.
Крім того, в політичному піднесенні Харкова відіграли свою роль і політичні фактори: хоча ідею Донецько-Криворізької Республіки відкинули, в партійному керівництві залишалося чимало активних учасників цього проекту на чолі з Артемом (до його загибелі в 1921 році). Навряд чи вони легко погодилися б на перенесення столиці до Києва, який на той час устиг зажити слави осередку українського націоналізму й ніс на собі відбиток Центральної Ради та Гетьманату. Натомість Харків виступав у ролі альтернативного Києву й підконтрольного Москві політичного центру, що було для цього міста, зрештою, не вперше. Відтак з початку 1920-х років стартувала стрімка, хоча й короткочасна кар’єра Харкова в ролі експериментальної столиці радянської України.
Місто почало стрімко розростатися, а його населення - збільшуватися в геометричній прогресії. На початку 1930-х років своїми 521 тис. мешканців Харків ненабагато поступався Києву, що далі посідав перше місце в Україні за кількістю населення. Етносоціяльна структура Харкова також зазнала помітних змін: у складі його людности етнічні українці перетворилися на більшість (38,6% у 1926 році), натомість кількість етнічних росіян зменшилася до 37,2% (того ж року); до того ж відчутно зросла частка євреїв (майже до 20%)32. Варто назначити, що зрушення у співвідношенні українців та росіян було спричинено передусім змінами в національній ідентифікації, що не похитнуло панівного становища російськомовної культури в місті попри роздмухані пропагандою та громадською думкою «жахи» українізації.
Культурний простір української «пролетарської» столиці зазнав кардинальних змін. Уже в 1919 році Харків пережив першу хвилю радянізації, коли деякі центральні вулиці та площі міста дістали нові назви. Так, вулицю Сумську перейменували на Карла Лібкнехта, Катеринославську - на Свердлова, Павлівську площу - на Рози Люксембург, Миколаївську - на Тєвслєва. Пізніше до цього списку долучилися імена радянських полководців, французьких революціонерів, червоних профспілок тощо. Артем, колишній чільник Донецько-Криворізької Республіки, став після своєї загибелі чи не найпопулярнішим символом радянського Харкова: його іменем назвали вулицю, музей, комуністичний університет, бібліотечний клуб...
Столичний Харків перетворився на полігон новаторської архітектури, символ функціоналізму та конструктивізму, уособлення комуністичної утопії індустріяльної доби та нового громадського побуту. Крім нового центру, тут запланували будівництво нового, соціялістичного міста, будинків-комун, робітничих селищ. Геометрична форма нових вулиць і проспектів, будинки з бетону, скла й заліза, поєднання побуту з виробництвом - усе це прикмети нового, столичного Харкова, що постав у ролі невідомого, щойно відкритого міста, індустріяльного велетня, чиї руки - вулиці, а дихання - фабричний дим тощо.
Ідея модернізації в мітології нового Харкова поєднувалася з українською національною ідеєю. Про цю останню нагадували, зокрема, символи, запозичені з арсеналу місцевої традиції, реінтерпретованої в національному дусі на межі XIX й XX ст., зокрема імена Сковороди, Квітки, Васильківського, Олександра Потебні. Разом із ними в публічному дискурсі використовувано й давню назву регіону - Слобідська Україна. Та найяскравішим символом «українськости» Харкова можна вважати пам’ятник Тарасу Шевченкові, що, за іронією, з’явився в місті саме тоді, коли нова столиця України знову перетворилася на регіональну. При цьому Шевченко заступив не Пушкіна, а Каразіна, який не потрапив до нового пантеону українських прогресивних діячів і на певний час зник із міського простору разом зі старим університетом.
Хоча історичний центр Харкова уник руйнування, він утратив свою колишню соціяльну й культурну роль. На північній околиці почали розбудовувати нове середмістя, що мусило символізувати світле майбутнє людства, - величезний відкритий простір в оточенні державних споруд і житлових будинків нового типу. Цей простір дістав назву площі Дзержинського, що її рекламували як найбільшу в Европі, місце масових маніфестацій, парадів і народних гулянь. Саме тут у другій половині 1920-х років з’явився будинок Держпрому, який став символом радянської модернізації, першим радянським хмарочосом, чий «американський» образ освятив Теодор Драйзер.
Нова, комуністична столиця України викликала неоднозначне ставлення з боку української національної інтелігенції. Старше покоління діячів культури не сприйняло Харкова в цій ролі. Рядки зі щоденника Сергія Сфремова за 1925 рік нагадують про негативний образ Харкова в українському культурному середовищі дореволюційного періоду: «Місто брехунів і спекулянтів, дутих репутацій, пихи і невігластва, ледарів та язикобитів. Кожне місто має свою, мовляти б, душу, - тільки у Харкова її не видко. Поганенька копія з азіатської Москви, а претензій що й не міра». Якщо Сфремов упритул не бачив харківської душі, то Павло Тичина не міг розгледіти рис обличчя «темного, як ніч», Харкова, а Микола Хвильовий сумнівався, що місто зберігає пам’ять про власну історію.
А проте молодість нової столиці, її «розхристана» відкритість до новацій, спрямованість у майбутнє, стихія «бурі та натиску», протиставлена київській «міщанській» впорядкованості, передбачуваності й рафінованості, приваблювала нове покоління українських інтелектуалів, що вирушило на «завоювання» міста35, тримаючи в одній кишені комуністичний маніфест, а в другій - портрет Шевченка. Ця генерація «розстріляного Відродження» встигла вписати Харків до сучасного національного наративу, долаючи консервативні, антиурбаністичні традиції української культури. Маніфест Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?», створений у Харкові, продемонстрував здатність українського національного дискурсу до інтелектуальної модернізації.
Українськість і модерність, поєднавшись на певний час у Харкові, знову почали розходитися, коли столиця України в 1934 році повернулася до Києва. Серед причин, що пояснювали таке рішення радянського керівництва, Сергій Єкельчик називає міжнародну ситуацію, відмову від курсу українізації та дедалі більший масштаб репресій в Україні36. Безперечно, чергову перемогу Києва над Харковом у протистоянні двох українських міст можна тлумачити в контексті загальної політики «Великого відступу» сталінського керівництва, часткового повернення від комуністичного експериментаторства до традиціоналізму. У процесі поступового «малоросійщення» України в СРСР, який, своєю чергою, дедалі більше вподібнвався Російській імперії, Київ знову опинявся в ролі «природного центру» України, натомість Харків, навпаки, поступово сходив на марґінес. Спроба закріпити за Харковом офіційний титул «другої столиці» в повоєнні роки не мала успіху.
Проте Харків увійшов, поряд із Москвою та Ленінградом, до першої «трійки» в новій ієрархії радянських міст за таким сумним критерієм, як обмеження прав і свобод громадян. Саме на ці міста поширювалася паспортна система, запроваджена в СРСРнаприкінці 1932 року. Саме вони очолювали список так званих «заборонених» радянських міст, де не могли здобути постійну прописку «політично небажані елементи «. Саме тут створювано найбільший за потужністю радянський військово-промисловий комплекс. Нарешті, саме в цих містах відбувалися відомі всьому світові показові судові процеси кінця 1920-х - початку 1930-х років. Харків відрізнявся від Москви та Ленінграда хіба що локальною специфікою - українським Голодомором і розстрілами польських військовиків.
Радянський стандарт
Після втрати столичного статусу Харків почав стрімко провінціялізуватися, перетворюючись на частину уніфікованого радянського культурного простору з його стандартними деталями, архітектурою, топонімікою. Він і надалі залишався мегаполісом, зорієнтованим у культурному плані на Москву та Ленінград, зі своїми численними вишами, науково-дослідними інститутами, «оборонкою» та підприємствами союзного підпорядкування. Південна географічна орієнтація Харкова щодо Москви час від часу нагадувала про себе назвами деяких підприємств, установ, головної залізничної магістралі або експериментами у сфері децентралізації. Проте парадоксальним чином входження міста до радянсько-російського культурного простору йшло пліч-о-пліч із утвердженням Харкова в символічному українському просторі. «Південну» географічну орієнтацію міста щодо Москви в цей час почало доповнювати його «північно-східне» розташування щодо Києва. Майже непомітний адміністративний кордон між двома радянськими республіками, як з’ясувалося, далі спирався на символічні етнокультурні маркери українсько-російського мовного прикордоння.
Періодичні зміни в культурному ландшафті Харкова в радянську добу відбувалися відповідно до «коливань політики партії»: сталінський «ампір» із похмурими військово-індустріяльними комуністичними символами й іменами сталінських вождів; десталінізація у вигляді «ленінізації» на основі історичної мітології Великої Жовтневої соціялістич- ігої революції разом із «хрущовками»; обережна брєжнєвська ресталінізація на ґрунті мітологізованої пам’яті про Велику Вітчизняну війну разом із новими «спальними районами» та метром - ці «три джерела» недавньої минувшини міста залишаються важливими «трьома складниками» його сьогодення, подібно до «трьох міст в одному» у змалюванні Гакстгавзена.
Проте щоразу черговий політичний пірует комуністичного керівництва супроводжували позички символічного капіталу з дорадянської епохи. Власне, двох культурних епох - козацької та імперської. У висліді під нашаруваннями комуністичної доби поступово відроджувалося дорадянське минуле Харкова. Так, наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років відбулося «зворотне» перейменування частини харківських вулиць: назва Карла Лібкнехта поступилася місцем Сумській, Клари Цеткін - Римарській, а Вільної Академії - Університетській. Дійшла черга й до Каразіна: його реабілітували серед «прогресивних» громадських діячів у ролі «українського Ломоносова».
Повернення до «ленінських принципів національної політики « супроводжувала часткова реабілітація окремих діячів української культури, представників доби «розстріляного Відродження», а також козацької та краєзнавчої, зокрема «слобідської», тематики. Разом із ними поверталися до публічного вжитку історичні наративи та їхні автори, як-от Багалій. Далі, за Леніним, ішла доба імперії. Брєжнєвська епоха, позначена подальшою деукраїнізацією та зростанням впливу російського націоналізму під офіційною риторикою «дружби народів», уже впритул наближалася до імперської спадщини. Ідейний крах радянського інтернаціонального проекту й повернення до проекту національного ставали дедалі очевиднішими.
РќРѕРІРµ РїСЂРёРєРѕСЂРґРѕРЅРЅСЏ
Після розвалу Радянського Союзу в 1991 році Харків знов перетворився на прикордонне місто. Щоправда, державний українсько-російський кордон, який проліг лишень за 40 км на північ від Харкова, б^в від початку позбавлений конфліктогенного потенціялу. Його провели без гучних скандалів та загострення взаємин між двома країнами, на відміну від подій у стратегічній акваторії Чорного моря. А він помітно вплинув на образ і сприймання Харкова як прикордонного міста. Скажімо, публічні репрезентації Харкова нині незрідка супроводжуються такими традиційними маркерами колишнього військового фронтиру, як «Муравський шлях», «Дике поле», «Степ». В українському та російському національних дискурсах Харків також сприймають як прикордонне місто, хоча й розташоване по різні боки українсько- російського символічного кордону, про що буде сказано далі.
Репрезентація Харкова в українському національному наративі залишається традиційно суперечливою. Для її характеристики доцільно звернутися до метафори «розстріляного Відродження»: наголошуючи друге слово, актуалізуємо історичну мітологію Харківського університету, Каразіна, місцевих культурників XIX ст., а також, ясна річ, українізацію часів націонал-комунізму; наголос на першому слові нагадує про комуністичний переворот 1917 року, політичні репресії та показові процеси часів сталінізму, Голодомор 1932-1933 рр. Із «колиски українського Відродження» Харків перетворювано на «столицю відчаю», «місто гріха», жертву примусової, жорстокої русифікації. Рефлексії українських націоналістів на теми історії та сучасности Харкова незрідка набувають антиліберальних, ксенофобських або антисемітських обертонів.
Візія Харкова в російському націоналістичному дискурсі - віддзеркалення української. На ментальній мапі сучасного російського націоналізму Харків розташовано десь посередині між «исконно русским» Кримом і колишнім Гетьманатом, поряд із Донбасом і Півднем, а також Чернігівською та Сумською областями. Це - території, лише почасти «забруднені « українським націоналізмом, які можна легко «очистити «, інтегрувавши до російських Воронезької, Білгородської, Брянської та Ростовської областей. У місцевому російському націоналістичному дискурсі Харків - відрізана від братньої Росії прикордонна фортеця в Дикому степу, що, подібно до Брестської фортеці, веде героїчну, нерівну боротьбу з агресивним і підступним ворогом, у цьому випадку - українським націоналізмом, за яким стоїть лицемірний, підступний Захід.
Реакція на встановлення «жорсткого» українсько-російського кордону в українському та російському національних дискурсах була діяметрально протилежною. Перший намагався легітимізувати цей кордон за допомоги історичних аргументів, запозичених з ідейного арсеналу кінця XIX й початку XX ст., підкреслюючи етнокультурні й мовні відмінності між українцями та росіянами, обґрунтовуючи приорітет української колонізації Слобожанщини перед російською й акцентуючи на русифікаторській політиці російського центру в місті та регіоні. Другий звертався до архаїчнішої ідеології, наголошуючи спільність історико-культурного простору, сформованого православною церквою та Російською імперією. Ідеологія ця, своєю чергою, базується на концепції єдиного слов’яно-руського народу з його регіональними . Вочевидь, зусилля російських націоналістів спрямовано на мінімізацію впливу «жорсткого» кордону символічними засобами.
Своєрідним компромісом між протилежними інтерпретаціями міста на кордоні можна вважати політичний дискурс «столиці українсько-російської співпраці» - образ, який Харків почав приміряти на себе десь від кінця 1990-х - початку 2000-х років. Із цим дискурсом тісно пов’язано концепцію «еврореґіону Слобожанщини» - спільного економічного та культурного простору прикордонних російських і українських областей. Образ «столиці українсько-російської співпраці», спопуляризований за часів президентства Леоніда Кучми, здається, здобув нове життя після зустрічі в Харкові президентів Віктора Януковича та Дмитрія Медведєва у квітні 2010 року, яка нагадала про традиційно важливу роль Харкова в російських геополітичних інтересах на Чорному морі.
Щоправда, образ цей, на якому позначилася радянська парадигма «дружби народів», останніми роками помітно «зросійщився». Нині поряд із ним дедалі частіше використовують гасло перетворення Харкова на «столицю російської культури в Україні». Його ідейною основою виступає не так ідея «еврореґіону Слобожанщини», як доктрина ранньомодерного російського націоналізму в добре знайомому вигляді релігійного панславізму, що її активно експлуатує Російська православна церква задля формування єдиного культурного простору «Святої Русі». Доктрина ця здобуває підтримку з боку російськомовної інтелігенції міста, а відтак і нинішньої адміністрації Харківської области.
У цьому контексті привертає увагу семантична трансформація назви регіону - Слобідська Україна. Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х вона мала виразне національне звучання, з наголосом на другому слові. З часом, однак, її почали переосмислювати в місцевому політичному дискурсі, підкреслюючи її транснаціональний характер, історичну спільність прикордонних українських і російських областей. Перше слово історичної назви краю почало домінувати над другим - його використовують, наприклад, у процесі реалізації проекту «Еврореґіон Слобожанщина», назвах деяких інших, незреалізованих політичних проектів подібного характеру. Як довго «слобідська» символіка залишатиметься головним маркером регіону, сказати важко.
Націоналістичний дискурс - чи то російський, а чи український - поки що погано узгоджується з фантомними столичними амбіціями та претензіями Харкова. В місцевому культурному житті досі помітна символічна орієнтація не лише на московський «Наш современник», а й на імперський, європейський Санкт-Петербург: харківські літератори полюбляють називати своє місто «українським Петербургом», перетворюючи навіть занедбану річку Лопань на «харківську Неву». Обидва міста, немовби два відставники, обмінюються ностальгічними спогадами про свою столичну минувшину, як це було на літературно-художній виставці «Перші столиці: два міста - дві долі», що відбулася з нагоди 350-річчя Харкова й 300-річчя Петербурга.
Своєрідною реакцією російськомовного Харкова на український національно-державницький проект можна вважати локальний дискурс «першої столиці», що почав формуватися в Харкові у другій половині 1990-х років. Цей проект, представлений місцевим телеканалом, торговельною маркою та рядом публіцистичних видань, здобув офіційну підтримку місцевої політичної еліти, яка відчувала кризу радянської ідентичнос- ти й труднощі з адаптацією в новому для себе політичному та соціокультурному просторі незалежної України. Дискурс «першої столиці» виводить столичну генеалогію Харкова не з XIX ст., часів Каразіна, Квітки та Харківського університету, а з радянської історичної мітології брєжнєвських часів, доповнюючи її окремими запозиченнями з сучасної російської неоімперської історичної мітології. У цьому плані він протистоїть українському національному дискурсові.
Харків поки що чується незатишно в українському символічному просторі. Після розвалу СРСРможливості міста як транспортного, транзитного пункту на лінії Південь- Північ виявилися істотно обмеженими. Економічна криза болюче вдарила по військово-промисловому комплексу, машинобудівному та науково-технічному потенціялу Харкова. Натомість вона сприяла піднесенню Дніпропетровська та Донецька в ролі нових економічних і політичних лідерів регіону, успішних конкурентів Києва, своєрідної «кузні» кадрів найвищого рівня для незалежної України. На умовній геополі- тичній осі Захід-Схід Донецьк відтіснив Харків у ролі повноважного представника східної України, постійного політичного опонента Львова - центру західноукраїнського реґіону.
Одночасно Харків змінив своє місце в символічній системі координат України. Якщо в радянські часи він «дрейфував « з «півдня» на «північний схід», то нині місто, вкупі з Донецьком, Луганськом, Дніпропетровськом, Запоріжжям, Одесою та деякими іншими обласними центрами, розташувалося в умовному південно-східному регіоні України, що його позначено високим рівнем урбанізації, промислового розвитку, концентрацією російського населення, а також інтегрованістю до російсько-радянського національного проекту. За своєю конфігурацією цей регіон багато в чому подібний до Південної Росії початку XX ст. з її яскраво вираженою локальною ідентичністю, проросійською орієнтацією та політичним дистанцію- ванням від Києва. Про це нагадали президентські вибори 2004 року в Україні, в перебігу яких виник і спробував інституціоналізуватися проект т. зв. Південно-Східної автономії.
З українського боку реакцією на потенційні загрози такого проекту стали вправи з ментальною географією, що їх супроводжує марґіналізація південних і східних областей в українському національному дискурсі. В українській політичній публіцистиці останніх років можна зустріти варія- ції на теми Семюела Гантинґтона про кордон між західною та східною цивілізаціями, що нібито проходить територією сучасної України. Спокуси легітимізувати цей внутрішній кордон за допомоги подібної аргументації не уникли навіть деякі поважні історики.
Відповідно до логіки спізнілого історико-географічного детермінізму, Харків, що виріс у «дикому полі», відділеному азійсько-візантійсько-російсько-радянським домінуванням від «справжньої» Европи, a priori слід уважати культурно відсталим порівняно з міськими центрами тих історичних регіонів, які колись мали щастя перебувати у складі Речі Посполитої, не кажучи вже про імперію Габсбурґів. «Гантинґтонізація України» (Тетяна Журженко) українськими аналітиками в цьому випадку співзвучна геополітичним вправам російських націоналістів, зацікавлених у тому, щоб відсунути українсько-російський символічний кордон якомога далі на захід, щоб він збігся з релігійним та історико-культурним кордоном. Стає дедалі очевиднішою необхідність інтелектуального перезавантаження самого українського національного дискурсу, не здатного увібрати в себе розмаїття історичної та пострадянської України.
Боротьба за Харків
Трансформація радянського публічного простору Харкова почалася в роки ґорбачовської «перебудови», наприкінці 1980-х років. Її здійснювали спочатку під гаслами демократизації, відновлення історичної справедливости й викриття злочинів комуністичного режиму. Наслідком цього стали перші зміни в топоніміці Харкова, серед яких найпомітнішим можна вважати перейменування площі Дзержинського на площу Свободи. Здобутками радянської демократизації є меморіяльні комплекси, присвячені жертвам двох тоталітарних режимів - польським офіцерам і харківським євреям.
Пізніше демократичний потенціял епохи «перебудови» реалізував себе в «європейській» орієнтації культурного простору міста. Її помітно нині, зокрема, в назвах багатьох приватних закладів, починаючи від кіосків ношеного одягу до страхувальних компаній, асоціяцій і фірм, які бажають таким чином підкреслити високу якість своєї продукції. Евро пейським стандартам відповідають «нейтральні» в ідеологічному сенсі скульптурні зображення скрипаля, футбольного м’яча, закоханої пари, що розташувалися в центрі Харкова. Варто додати, що місто відзначено кількома нагородами Ев ропейського Союзу, хоча буває важко пояснити, хто й за що ці відзнаки надає.
Найбільше на культурний ландшафт пострадянського Харкова вплинула комерціялізація. Те, що називають становленням ринкової економіки на пострадянському просторі, на початку 1990-х років супроводжували процеси деурбаніза ції, ерозії міського соціокультурного простору. З кінця XX ст. з’явилися перші інвестори, що дістали змогу почати будівництво в Харкові. Наслідки їхньої активности представлено новими спорудами банків, ресторанів, елітних житлових будинків, усіляких бутиків та супермаркетів. Проте найпомітнішим символом комерціялізації міста став велетенський базар, відомий під назвою Барабашовки (від назви найближчої станції метра - імені академіка Барабашова). Його вважають територіяльно одним із найбільших на пострадянському просторі; базар немовби відроджує давню репутацію Харкова як центру ярмаркової торгівлі. Хоча архаїчність такої форми ділової активности є очевидною, сфера торгівлі в місті багато в чому виглядає продовженням базарної.
«Українізацію» міського ландшафту Харкова після проголошення незалежности України здійснювано за допомоги парадигми «національного Відродження». Національні символи, зактуалізовані в культурному просторі міста, переважно мали регіональну «прописку», і свого часу їх уже адаптувала радянська традиція. Йдеться про імена Григорія Сковороди, Григорія Квітки, поета Павла Грабовського, історика Уїмитра Багалія, режисера Леся Курбаса, поета Василя Елли на та письменника Миколи Хвильового. Чи не одинокою згадкоюпро козацьку минувшину Харкова став пам’ятник його мітичному засновникові, козакові Харьку - його виконав та подарував місту неймовірно плодючий російський скульптор Зураб Церетелі. Монумент споруджено в центрі міста 2004 року, а його зображення відтоді супроводжують публічні заходи.
Набагато менше пощастило архітектурному ансамблеві, який постав в історичній частині Харкова на честь 10-річчя нсзалежности України: відрізаний від тротуарів безперервним потоком транспорту, він виглядає позбавленим життя, мертвим місцем пам’яті, куди нема кому й за чим іти. Таке ж враження залишає пам’ятний знак на честь проголошення української незалежности, який з’явився на майдані Свободи (колишній площі Дзержинського) ще на світанку новітньої української державности. Загальнонаціональні українські символи, особливо нові, не пов’язані раніше з Харковом своєю традицією чи змістом, загалом важко вписуються до культурного простору міста. Брак зв’язку з регіональним історичним наративом - одна з причин провалу історичної по літики президента Віктора Ющенка, побудованої на віктимі зації української минувшини.
Базові структури, архітектурний ландшафт Харкова зберегли щільний зв’язок із радянським минулим. Велетенська статуя Леніна, що височить на майдані Свободи в центрі Харкова, свого часу викликала в Кетрин Вонер похмурі асоціяції з площею Тяньаньмень у Пекіні, відомою на весь світ жорстоким придушенням студентської демонстрації. Монументальна пропаганда історичної мітології «Великої Жовтневої со ціялістичної революції» не поступається масштабами лише мітології «Великої Вітчизняної війни»: обидві мають власні «місця пам’яті» й широко репрезентовані в топоніміці міста. Утім, за два десятки років існування незалежної української держави радянська історична спадщина виявила подиву гідну здатність до регенерації.
За часів президентства Кучми культурний простір міста почали стрімко наповнювати символи брєжнєвської доби, з якої вийшла вся сьогоднішня політична еліта країни. Імена та зображення колишніх партійних, радянських, комсомольських і профспілкових діячів, представників партійно- господарської номенклатури, воєначальників, спортсменів, науковців, митців широко представлено на пам’ятних дошках і барельєфах, у назвах станцій метра та підприємств Харкова. Всіх цих людей об’єднує місцеве походження та/або місце професійної діяльности. Можна твердити, що примирення з радянською минувшиною в Харкові відбулося тому, що та нікуди, власне, й не зникала. Проте за останні роки символічний капітал радянської доби помітно трансформується під впливом російського національно-державного проекту.
Політику пам’яті, що її здійснює нинішнє російське керівництво, спрямовано на поєднання традицій імперської доби з радянськими. Активним учасником цієї політики виступає Російська православна церква. Харківський міський ландшафт упродовж останніх років переживає те, що російський культуролог Владимир Каґанський називає клерикалі зацією культурного простору. Церковні споруди виокремлюються в особливі сегменти ландшафту, домінують над ним і навіть контрастують із ним своєю розкішшю не менше, ніж комерційні, зокрема банківські, споруди.
Історична мітологія «Великої Вітчизняної війни», яка в брєжнєвські часи істотно відтіснила мітологію «Великої Жовтневої соціялістичної революції», сьогодні щільно поєднується з релігійною та імперською символікою. Православні храми споруджують поряд із військовими меморіялами, а мода на георгіївські стрічки вийшла за межі історичного дискурсу й набула політичного характеру, ставши символом чи то проро сійської орієнтації, чи то слов’яно-руської ідентичности. Саме в такому вигляді концепція «Великої Вітчизняної війни» перетворюється на важливий компонент історичної політики нового українського керівництва на всіх рівнях. Привертає увагу, що відповідна символіка залишається в публічному просторі Харкова й після святкування Дня Перемоги 9 травня 2010 р. й невідомо скільки ще залишатиметься. Чи матиме ця політика одним із наслідків символічне повернення Сталіна, як це вже відбулося в Запоріжжі, - поки що невідомо...
Одночасно з ностальгією за СРСРв Харкові дедалі помітнішою стає мода на Російську імперію. Під час урочистого відзначення 350-річчя міста у 2004 році поряд із будинком обласної державної адміністрації несподівано для багатьох з’явилося погруддя першого імперського намісника Слобожанщини графа Євдокима Щербініна, який в українському історичному наративі вважається «могильником» слобідсько- української автономії. Одночасно поряд із психіятричною лікарнею постав пам’ятник князеві Олександру Невському, канонізованому РПЦ. Імперську добу репрезентують у Харкові в тому вигляді, який надає їй сучасна російська пропаганда «а-ля рюс», - у рекламних проспектах і глянцевих картинках. І Ія нова історична мітологія успішно продовжує культурне російщення Харкова, не зустрічаючи гідних суперників.
Назагал публічний простір Харкова залишається полем битви різних ідеологій та політичних орієнтацій. Чи не всі важливі «місця презентації» міської ідентичности наповнено символами, які погано узгоджуються між собою. Авжеж, і те можна було б вітати й розглядати як вияв толерантности, якби не «війна пам’ятників». Наприклад, 2006 року в Харкові спершу розбили підніжжя пам’ятника Павлові Постишеву, а потім облили фарбою пам’ятний знак жертвам Голодомору. Того ж року акт вандалізму було вчинено щодо пам’ятного знака воякам УПА. Натомість 2007 року міське керівництво публічно висловило бажання перенести до Харкова талінський пам’ятник радянському воїнові-визволителю.
Замість висновків
Система геополітичних координат, у яких розвивалася історія Харкова, залишалася сталою: це місто на українсько-російському порубіжжі й водночас - центр регіону, чиї зовнішні кордони та символічна територія постійно змінювалися. При цьому регіональні кордони не збігалися з національними, а ті - з релігійними (в широкому розумінні цього слова). Місцеві, локальні маркери регіону демонструють дивовижну стійкість і здатність до регенерації, хоча їхня семантика трансформувалася з часом залежно від політичної кон’юнктури.
Для характеристики регіону, центром якого залишається Харків, найбільше пасує поняття широкої контактної зони, де сходяться різні культурні впливи. Метафора Харкова як перехрестя, яку чи не вперше вжив Каразін, у цьому контексті ще не втратила свого значення. Водночас амбівалентність, багатозначність або невизначеність, стильова еклектика - всі ці властивості контактної культурної зони також залишаються характерними прикметами міста й регіону.
Якщо розширити обрії ментальної географії, можна дійти висновку, що Харків є подібним до тих «прикордонно- центральних» міст Східно-Центральної Европи, що їх уважають не лише «жертвами», а й впливовими чинниками процесу постійного перекроювання символічного й політичного простору в регіоні. Серед них - Львів, Чернівці, Одеса, Вроцлав, Ґданськ, Братислава, себто ті міста, що, як правило, виступають у ролі полікультурних і поліетнічних осередків модернізації, впливаючи на відповідні центри й створюючи альтернативні системи соціяльних відносин у своєму регіоні. Немає вагомих підстав для того, щоб відділяти міста, які виникли на території сучасної південної та східної України у перебігу модернізації Російської імперії, від щойно названих вище якимось невидимим муром.
Політика ідентичности, яку здійснювало до цього часу українське керівництво в Харкові, точніше - відсутність такої політики, не дає змоги як слід використати культурний, інтелектуальний потенціял міста і вписати його до українського національного дискурсу. З другого боку, регіональний, локальний дискурс Харкова невпинно втрачає свій інноваційний характер. Суспільний капітал міста за останні роки відчутно змалів. Тут, як і повсюдно в Україні, рівень політичної та побутової культури падає, а розчарування, втома та цинізм - навпаки, зростають. Структури громадянського суспільства не здатні протистояти негативним тенденціям у політиці. Не диво, що з суб’єкта політики місто дедалі більше перетворюється на її об’єкт.
Харків потребує сьогодні позитивного образу та мітології, що базувалася б на ідеї модернізації. Український культурний простір є багато в чому подібним до європейського своїм розмаїттям. Можливо, рецепти розв’язання внутрішніх суперечностей в Европейському Союзі за рахунок децентралізації, подолання впливу національної парадигми, наголошення модернізації, майбутнього, а не історії, можуть придатися й Україні. Можливо, в цьому випадку ті властивості України, які нині перешкоджають її консолідації, стануть, навпаки, працювати на зростання капіталу розмаїття та його використання. Проте для цього потрібен той інтелектуальний і гуманітарний потенціял, який розтринькали за роки незалежносте і який тепер буде важко відновити. Без цього узгодити національний дискурс із регіональним і транснаціональним буде неможли во. А це означатиме, що культурний простір Харкова й надалі залишатиметься полем битви конкурентних дискурсів, кожен із яких спроектовано в минуле та майбутнє.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
