Історик для України
- Деталі
- Опубліковано: Четвер, 15 травня 2014, 23:08
- Перегляди: 123
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Історик для України
Р—РјС–СЃС‚
Ім’я для України
Столиця для України
Університет для України
Історик для України
Переяславський комплекс в українськійісторіографії
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Словник малоруської старовини» 1808 рокута його автор
Николай Полєвой і «звичайна схема“руської” історії»
Україна, імперія, Росія. Огляд сучасноїісторіографії
Володимир Кравченко
Історик для України
Видатний історик і громадський діяч, Дмитро Іванович Багалій посідає почесне місце в українському національному пантеоні, поряд із такими корифеями національної історіографії, як Володимир Антонович і Михайло Грушевський. Автор близько 500 наукових досліджень, навчальних і популярних праць, Багалій відомий передусім як неперевершений знавець історії Слобожанщини, авторитетний дослідник минувшини Лівобережжя, Південної України, Чернігово-Сіверщини, фахівець у галузі архівної справи, історіографії та джерелознавства, археології.
У громадсько-культурному житті України Дмитро Багалій здобув широке визнання, очолюючи провідні культурно-освітні установи Харкова, будучи ректором Харківського університету, харківським міським головою, одним із засновників Української Академії наук, організатором наукової, архівної, освітньої справи в Радянській Україні 1920-х років. Просвітник і організатор, обережний прагматик і поміркований ідеаліст, він визначав себе як того, хто стоїть «на сторожі української культури».
Саме такий підзаголовок має Багалієва «Автобіографія» - його спогади про власне життя, опубліковані в 1927 році. Безпосереднім приводом для її написання стало підготування урочистого святкування 70-річного ювілею вченого, організованого з ініціятиви керівництва Української Академії наук. Робота над текстом тривала, ймовірно, наприкінці 1926 й на початку 1927 року.
Життя й науково-громадська діяльність Багалія давали багатий і цікавий матеріял для спогадів, охоплюючи епоху глобальних історичних змін, які вплинули на долю багатьох країн і народів. Недавно, що 1920-ті роки породили величезну мемуарну літературу, автори якої намагалися зафіксувати образ минувшини, яка зникла на їхніх очах, осмислити події свого часу, усвідомити власне місце в них. З-поміж тогочасних українських істориків писали мемуари, зокрема, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Василь Біднов. Їхнє покоління вже мало попередників в особі Аполлона Скальковського та Миколи Маркевича, Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова. Не всі їхні спогади було надруковано за життя авторів, проте назагал українська мемуаристика насправді не була такою вбогою, як про це писав Багалій у передмові до «Автобіографії».
Сам Багалій неодноразово складав і друкував свої автобіографії: у 1891 році для «Критико-біографічного словника російських письменників» Семьона Вєнґерова, в 1905 році у зв’язку з 25-річним ювілеєм науково-педагогічної діяльности (1908 року цей життєпис увійшов до ювілейного видання, присвяченого історично-філологічному факультетові Харківського університету) і, нарешті, в 1919 році після призначення історика до щойно створеної Української Академії наук. Всі зазначені публікації мали довідковий характер, і лише «Автобіографія» 1927 року дістала авторське означення «мемуарів».
Мені, на жаль, невідомо, чи вів Багалій особистий щоденник, подібно до таких своїх сучасників, як Вернадський, Грушевський, Єфремов, Винниченко, інших відомих істориків, громадських діячів, письменників. Проте до свого завдання мемуариста Багалій підійшов як професійний історик.
В основі спогадів - не лише особисті враження, а й велика кількість документальних, насамперед архівних джерел. Від цього «Автобіографія» набула вигляду наукової розвідки, насиченої розлогими виписками й цитатами у звичному для позитивістської методології стилі. Сучасний історик із вдячністю сприйме можливість скористатися інформацією з джерел, частина яких втрачена або не завжди приступ-па. Звичайний читач, можливо, буде розчарований науковою зваженістю, дипломатичною стриманістю мемуариста, завуальованістю того суб’єктивного елементу, що завжди надає терпкого смаку неповторности таким творам.
Підготовчі матеріяли до «Автобіографії», які зберігаються в особистому архіві науковця, мало чим різняться від публікації. Нічого дивного в цьому немає. Спогади Багалія було розраховано передусім на сучасника. їх написала людина, що перебувала в епіцентрі тодішнього наукового та громадського життя України. Автор знав, що його твір невдовзі буде надруковано й уважно прочитано. Тому «Автобіографія», за всієї своєї зовнішньої безсторонносте, відсутности яскравих моментів, є глибоко полемічною.
Баталій працював над спогадами в умовах гострого протистояння, що виникло між ним і Грушевським після повернення останнього з еміграції до Радянської України 1924 року. Відзначення Багалієвого 70-річчя влада організовувала як альтернативу ювілеєві Грушевського в 1926 році. Усе це, ясна річ, не могло не позначитися на «Автобіографії». В її тексті вимальовуються три основні групи проблем, на яких постійно наголошував автор. Це передусім з’ясування його власного місця та ролі в українському національно-культурному житті; далі - визначення його взаємин із російською культурою та громадськістю, і, нарешті, ставлення мемуариста до комуністичного режиму.
Автор прагнув уникнути відкритої полеміки, загострення особистих стосунків, тому в його творі доволі відчутною є «фігура умовчання». Попри те, «Автобіографія» - одна з найзначніших пам’яток української мемуаристики першої третини XX ст. Без неї годі обійтися дослідникові української та російської історичної думки, громадсько-політичного руху, історії вищої, особливо університетської освіти, культурного життя не лише Наддніпрянщини, а й Російської імперії загалом.
Відомо, що на початку 1930-х років, в умовах наростання ідеологічного тиску з боку правлячого режиму, розгортання масових репресій, істеричних пошуків нових ворогів Багалій мусив удатися до перегляду й переоцінки своїх спогадів. Про це дають уявлення матеріяли його особистого архіву, почасти надруковані в 1932 році, вже після смерти науковця1. Сьогодні вони залишають сумне враження й не додають істотно нового до вже відомих фактів.
Ця стаття - спроба заповнити окремі лакуни «Автобіографії» Багалія сюжетами та фактами, які з тих чи тих причин відсутні в її тексті. Інтелектуальної біографії Багалія досі не написано. Можливо, певні спостереження, висловлені в цій статті, становитимуть інтерес для тих, хто візьме на себе таке завдання. Новітню бібліографію життя та творчости Багалія й деякі нові факти його біографії подано у статті харківської дослідниці Олени Богдашиної, опублікованій з нагоди 150-річчя історика2. У своїй статті я змінив небагато порівняно зі вступним текстом, який відкривав перший том «Вибраних праць» Багалія3. Для читачевої зручносте її матеріял структуровано за трьома періодами: 1) доба імперії; 2) після імперії; 3) перед імперією.
Доба імперії
Про дитинство Багалія нам відомо головно те, про що він сам написав в «Автобіографії». Майбутній науковець народився 7 листопада 1857 р. (за новим стилем) у родині київського ремісника-лимаря. Про батьків Багалій пише зовсім скупо, не згадуючи навіть їхніх імен, років життя й уподобань. Він рано осиротів і виховувався в багатодітній сім’ї своєї тітки з материного боку. Змалку хлопчик уперто «ліпив» себе сам, невпинно сходячи вгору крутими та звивистими стежками наукової та громадсько-політичної кар’єри. Освіту в Російській імперії цінували, вона була ефективним засобом соціяльної мобільности: вчене звання надавало людині особисте дворянство.
Прибуток від здавання в оренду невеличкого дерев’яного флігеля (материнська спадщина) допоміг Багалієві здобути початкову освіту, а виняткове працелюбство та здібності дали змогу пройти через усі щаблі середньої школи та блискуче закінчити із золотою медаллю Другу київську гімназію в 1876 році. Про це докладно йдеться в «Автобіографії».
Багаліїв світогляд формувався в атмосфері, напоєній духом реформ і боротьби з самодержавною, дворянсько-бюрократичною реакцією. Шляхи та напрями модернізації архаїчної імперії, яка вперто чіплялася за старовину, визначали демократія, націоналізм і лібералізм. Перед поколінням, до якого належав Багалій, стояла непроста проблема духового вибору між соціялізмом і націоналізмом. Юнак захоплювався ідеями російських різночинців революційно-демократичного спрямування: Чернишевського, Добролюбова, Писарєва. Водночас уже у старших класах гімназії майбутній історик зацікавився українським національним рухом під впливом своїх шкільних учителів, відомих членів української Старої громади, - істориків Олександра Русова та Ничипора Тумасова.
Напевне, саме вони визначили Багалієве звернення до історії України та українського народництва. Коли юнак вступив на історично-філологічний факультет Київського університету, то потрапив під опіку професорів з тієї ж таки Старої громади - юриста Олександра Кістяківського й історика Володимира Антоновича. Підтримку своїх духових батьків Багалій зміг відчути уже незабаром, коли його на хвилі студентських протестів виключили з університету на пів року за демонстрацію проти непопулярного викладача латинської мови. Не хто інший, як Кістяківський допоміг необережному юнакові тимчасово перейти на початку 1877 року до Харківського університету4. Другий семестр свого першого академічного року Багалій закінчував уже в Харкові, не підозрюючи, мабуть, що саме тут згодом знайде собі другу батьківщину.
Невеликий урок, що його Багалій одержав на студентській лаві, пішов йому на користь. Після повернення до Києва юнак, не вагаючись, із головою поринув в академічне життя. Роки навчання в Київському університеті докладно описано у спогадах історика. При цьому він, на противагу Михайлові
Грушевському, прагнув підкреслити, що фаховий рівень викладацької та наукової праці київських професорів-істориків був доволі високим. Одночасно Багалій став активним учасником українських студентських нелегальних гуртків та Старої громади. «Моя українізація, - зазначав він, - не була примусовою, мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 року. Відтоді з мене назавжди вже зробивсь цілком свідомий українець»5.
Очевидно, на цьому ґрунті відбулося зближення Багалія з Володимиром Антоновичем - лідером українського національного руху в Російській імперії, найавторитетнішим істориком України, професором, згодом деканом історично-філологічного факультету Університету св. Володимира. Багалій невдовзі став одним із улюблених учнів Антоновича, поповнивши собою коло вихованців його наукової школи. Михайло Драгоманов, іронізуючи, називав Багалія «луною, народженою згаслим сонцем Антоновича»6. Не полемізуючи з цією характеристикою, зазначу, що вона підтверджує духову близькість учня й учителя.
Вплив Антоновича на Багалія був таким глибоким і всеохопним, що доцільно було б говорити про духову й ментальну спорідненість цих двох представників різних поколінь української національної інтелігенції. Антоновичева послідовна підтримка відіграла винятково важливу роль на початковому етапі наукової та громадської діяльности Багалія. За рекомендацією Антоновича Багалій став членом київської Старої громади, дійсним членом Історичного товариства Нестора Літописця. Будучи державним (учительським) стипендіятом, він одразу після закінчення навчання в 1880 році замість їхати працювати до школи залишився при університеті для підготування до професорського звання (тогочасна аспірантура).
Студентська наукова робота Багалія, написана під керівництвом Антоновича й присвячена історії Чернігово-Сіверської землі з найдавніших часів до середини XIV ст., здобула вченому-початківцю університетську Пироговську премію і лягла в основу його магістерської дисертації, успішний захист якої відбувся вже в 1882 році. Саме тоді стрімка наукова кар’єра Багалія наразилася на перше випробування. Виклик їй було кинуто з близького історикові академічного середовища.
Іван Линниченко, інший Антоновичів учень, виступив зі скандальною рецензією на Багалієву працю в офіційному «Журнале Министерства народного просвещения»7. Він обвинуватив свого опонента в науковій недобросовісності, пла-гіяті й навіть піддав сумніву його наукову кваліфікацію загалом. Багалій згодом публічно спростував деякі зауваження свого критика, проте в глибині душі, безперечно, розумів численні вади поспіхом підготованої до друку монографії. Недарма в чорновому варіянті «Автобіографії» одверто писав, що книжка його була «дуже слабенькою» і згодом він докторською дисертацією прагнув спокутувати гріхи магістерської8(в опублікованому тексті цих слів немає). Відтоді педантична скрупульозність у роботі з джерелами, докладність у посиланнях на історичну літературу стали альфою й омегою праці Багалія-історика.
Дискусія щодо монографії та наукової кваліфікації Багалія мала не лише науковий вимір: за нею вимальовувалася конкуренція за посаду штатного доцента катедри російської історії Харківського університету, яка відкривалася саме тоді, після 17-річної вакансії. У боротьбу за це місце готувалися вступити: вихованець Петербурзького університету, ліберальний російський історик Василій Семевський; випускник Харківського університету, ставленик місцевої консервативної професури Пьотр Буцинський і, нарешті, згаданий вище Іван Линниченко. За Линниченком не було впливових покровителів, тому, ймовірно, Багалій мав підстави розцінювати публічну критику з боку свого суперника як засіб у боротьбі за харківську доцентуру. Чи мав виступ Линниченка ще й національний підтекст, беручи до уваги, що значно пізніше, в 1917 році, він опублікував відкритий лист, спрямований проти іншого українського історика, Михайла Грушев-ського9, сказати важко.
Вибори на кафедру російської історії Харківського університету відверто й доволі повно описано в спогадах Баталія. Сприятливий для нього результат визначила активна підтримка його кандидатури з боку місцевих професорів-українців на чолі з Олександром Потебнею. Для харківських і київських громадівців обрання Багалія доцентом Харківського університету було незаперечним успіхом, ціною якого став компроміс із групою консерваторів: ті домоглися обрання на посаду доцента тієї ж катедри свого кандидата, Буцинського, що згодом стане одним із керівників чорносотенного руху в Харкові.
До столиці Слобожанщини Багалій переїхав разом із молодою дружиною, українкою Марією Олександрович. Подружжя тепло прийняла місцева українська інтелігенція, представлена іменами Алчевських, Потебні, Якова Щоголева, Миколи Пильчикова та деяких інших. Серед Багалієвих друзів опинилися й молоді українознавчі - Микола Сумцов і Дмитро Яворницький. Це була верхівка місцевої української громади, її найосвіченіша, найзаможніша та найсолід-ніша частина. Обставини її діяльности в Харкові дещо відрізнялися від київських.
В етнічному плані Харків наприкінці XIX ст. залишався найбільш українським містом порівняно з іншими мегаполісами на території України: українці становили тут майже 26%, тоді як у Києві - трохи більше 22%, у Львові - близько 18%, а в Одесі - менше 6%10. Проте в Харкові, переважно російсько-українському місті, де решта етносів мали порівняно незначне представництво, набагато гострішою виглядала центральна проблема всієї української історії: взаємини з російською культурою, з одного боку, та процесом модернізації - з другого. Етнокультурна модель, за якою розвивався український національний рух, висувала на перший план мовну ідентифікацію як еквівалент національної. Натомість у Харкові мовою культури та прогресу стала російська, а українська виглядала ознакою соціяльної марґінальности.
Українська національна ідентифікація Багалія невдовзі зазнала поважного випробування, про що в його спогадах написано доволі широко. Російський уряд після фатальної загибелі реформатора на престолі, Александра II став на шлях націоналістичної реакції, розпочавши новий похід проти інакодумців. Багалія разом із деякими його університетськими друзями звинуватили в «українофільстві» й, унаслідок політичного доносу когось із колег, вивели зі штату викладачів. Усі його надруковані роботи мусили, слідом за автором, пройти перевірку на благонадійність. Що гірше - тематика докторської дисертації Багалія, присвяченої Слобідській Україні, також викликала підозру. Доброзичливці радили йому змінити тему дослідження (свого часу вона так приваблювала Миколу Костомарова) і зайнятися історією Росії. Проте Багалій виявився твердим горішком. Він філігранно використав двозначність національної ідентифікації в Російській імперії та багатозначність відповідної термінології й у своєму захисті інтерпретував поняття «українськости» винятково в регіональному, а не в національному значенні слова.
У листі до свого впливового доброзичливця, академіка, директора Імператорської Публічної бібліотеки Афанасія Бичкова Багалій називав Слобожанщину Сіверською та Дніпровською Україною, переконуючи адресата: «Я пишу історію Бєлгородської межі Московської держави та Слобідської України; можливо, це стане з часом одним із вагомих аргументів проти моєї роботи. Але ж ця Україна в наш час становить один із найважливіших центрів російської торгівлі, промисловосте, просвіти, адже ж такий тимчасовий стан украй-ни переживали, можна сказати, всі області нашої великої вітчизни, і вивчати їхню історію означає, поза сумнівом, вивчати історію Росії»11. Невідомо, чи добре розумів Бичков сенс цієї казуїстики, проте його підтримка Багалія пояснювалася в цьому випадку не політичними, а передусім корпоративними мотивами професорської солідарности.
Працюючи в екстремальних обставинах, Багалій устиг закінчити свою докторську дисертацію вчасно, до завершення дворічного випробувального терміну його перебування на позаштатній посаді приват-доцента. Історик не ризикнув захищати свою роботу в Харкові й подав її до Московського університету. Позитивна рецензія професора Василія Ключевського стала основою для надання 30-річному харківському науковцю докторського ступеня. Він здобув чергову нелегку перемогу, утвердивши своє службове та матеріяльне становище після одержання професорського звання. Але урок не минувся безслідно. Багалій переконався в силі самодержавної бюрократії та власній незахищеності від адміністративної сваволі. Відтоді виняткова обережність, поміркованість, підкреслена аполітичність стали визначати стиль його соціяль-ної поведінки.
У громадсько-політичному житті Багалій здобув репутацію поміркованого ліберала-прагматика. Він вірив, що будь-яка культурна діяльність можлива й потрібна за будь-яких обставин і рано чи пізно принесе користь суспільству. Володіючи нелегким мистецтвом можливого, Багалій вмів знаходити вихід із безнадійних, здавалося б, ситуацій, терпляче розплутувати вузли взаємних суперечностей, досягати компромісу там, де для інших він виглядав нереальним і непотрібним. Безперечно, мав рацію особисто знайомий з Багалієм український історик Олександр Оглоблин, коли вважав названі вище прикмети громадської діяльности Багалія органічно притаманними йому рисами характеру12. В роки стабільного суспільно-політичного розвитку вони приваблювали до нього різних за походженням, суспільно-політичною та національною орієнтацією людей. Багалій залишався своїм як для просвічених консерваторів, так і для поміркованих демократів, російських федералістів та українських культурників. Натомість у часи загострення політичного життя історик незрідка ставав мішенню для критики з боку представників різних таборів, які ворогували між собою.
Енергійна науково-педагогічна та громадська діяльність наприкінці XIX ст. й на початку XX ст. зробила ім’я вченого знаним і популярним далеко за межами Харкова. В науці він здобув авторитет завдяки численним роботам з історії Слобідської України, Харкова та Харківського університету, творчости Григорія Сковороди, підручникам із історії Росії та російської історіографії. Наукові публікації принесли Багалію професійне визнання, почесне членство в багатьох наукових товариствах Росії, академічні відзнаки та премії. Історик був членом підготовчого комітету для проведення XIV Міжнародного конгресу істориків, що мав відбутися 1918 року в Петрограді.
Як науковець Багалій стояв на рівні академічних вимог у розумінні предмета, завдань і методів історичної науки. Від Антоновича він перейняв регіональний підхід до вивчення українського історичного процесу, інтерес до археології, історичної географії, джерелознавства. Суворий документаліст, він поєднував скепсис свого вчителя щодо теоретичних, історіософських концепцій з вірою у творчі можливості об’єктивного пізнання минулого. Водночас, на відміну від Антоновича, Багалій завжди виявляв більшу схильність до соціяльно-економічної та історико-юридичної проблематики, статистики й соціології.
Народництво Багалія-історика виглядало вільним як від романтичної ідеалізації селянства та козацтва, так і від безкомпромісної критики козацької еліти, властивих для покоління 50-60-х років XIX ст. та його епігонів. Він не мав нічого спільного й з революційним нігілізмом у ставленні до держави, оскільки завжди відзначав її конструктивну діяльність у тих випадках, коли влада діяла в порозумінні з громадою. Багалій передусім цікавився містом, громадянським суспільством, просвітою та різними формами демократичного самоврядування. Ідеї суспільного, класового миру завжди були йому ближчі, ніж дух соціяльного антагонізму.
Багалій став одним із перших, зовсім нечисленних тоді ще дослідників, які вивчали новітню історію України. У часи, коли для багатьох авторів українська історія закінчувалася з ліквідацією Гетьманщини, він намагався обґрунтувати наявність історичної тяглости українського історичного процесу, звертаючись до часів кінця XVIII ст. й початку XIX ст. Вивчаючи соціяльно-економічну та культурну історію Слобожанщини, Багалій закладав підвалини для концепції українського національного Відродження, в якій помітна роль відводилася Харкову та харківським інтелектуалам першої половини XIX ст.
Інша річ, що на основі позитивістської фактографії, за відсутности теоретичних узагальнень, компаративного підходу до минулого було важко поєднати регіональні та національні парадигми історії України. Прикметно, що Багалій, не раз заявляючи про намір написати синтетичну працю на цю тему, не пішов далі окремих спеціяльних досліджень і нарисів. На початку XX ст., в обставинах чергової методологічної трансформації гуманітарних дисциплін, виникнення нових уявлень про характер історичного дослідження, Багалій зберігав вірність традиціям позитивістської історіографії.
Особливості Багалієвого світогляду й обставини життя зумовлювали його помірковану позицію в національному питанні. У розумінні нації історик поділяв думки Потебні, чужі будь-якої національної винятковости. У ставленні до російської культури Багалій, схоже, перебував не аж так далеко від Михайла Драгоманова. Родина Багаліїв, як і більшість української інтелігенції Наддніпрянщини, була переважно російськомовною. Російською мовою написано всі праці Баталія до 1917 року. Українську ідентичність науковця надійно камуфлювала тоді малоросійська, що не суперечила загальноросійській, а його праці з української тематики легко вкладалися в річище історичного краєзнавства чи то обласництва.
Громадська діяльність Багалія, подібно до наукової, в національно-культурному стосунку мала компромісний характер. З одного боку, вона була складником українського національного руху в його культурницьких формах. З другого - вкладалася в загальне річище російського лібералізму. Історик зумів вдихнути нове життя в діяльність «харківських народолюбців», ставши одним із керівників Історично-філологічного товариства, Товариства грамотности, Громадської бібліотеки, гласним міської думи. Він виявив свої найкращі властивості в ролі організатора краєзнавчого руху, музейної, архівної та видавничої справи на Слобожанщині. З його ініціятиви в Харкові відбувся 1902 року XII Всеросійський археологічний з’їзд, на якому було широко репрезентовано українські теми та експонати.
Можна з певністю твердити, що українська тематика рано чи пізно проявлялася в діяльності кожної з громадських установ або організацій, де випадало працювати Багалієві. Прикладів цього у спогадах історика не бракує. На особливу увагу заслуговує той факт, що Багалій двічі (в 1901 та 1905 рр.) публічно виступав проти цензурних обмежень української мови. Обраний 1906 року на посаду ректора Харківського університету, він доклав зусиль, аби започаткувати (хай на короткий час) там викладання українознавчих дисциплін, зокрема українською мовою. З Багалієвим іменем пов’язано також рішення вченої ради університету про надання почесних докторських дипломів знаним і визнаним у науковому світі українознавцям: Івану Франкові, Михайлові Грушевському, Олександрі Єфименко. Російські націоналісти звинувачували в цьому безпосередньо Багалія та Сумцова.
Багалій підтримував тісні взаємини з представниками харківської української громади - Олександром Потебнею, художником Сергієм Васильківським, поетом Яковом Щоголевим. Дружні стосунки пов’язували його з родинами Алчев-ських, Єфименків, Сумцових, Кропивницьких, Русових. На жаль, відповідні епізоди життя історика висвітлено в «Автобіографії» лише епізодично. Автор, приміром, не згадує про свою дружбу з Алчевськими, про особисту участь у переведенні з Київського університету до Харківського молодих діячів національного руху Дмитра Антоновича та Михайла Русова, про знайомство з Гнатом Хоткевичем й О. Олесем, про те, що за свого ректорства не раз рятував від переслідувань українських студентів. Напевне, за нових політичних обставин Багалій вирішив не наголошувати на колишніх зв’язках із діячами, що мали виразну політичну орієнтацію.
Багалієві зусилля, спрямовані на розвиток українського національного руху в Харкові, не могли залишитися непоміченими. Приміром, Франко виокремлював поміж найбільших центрів української культури Харків із його університетом, де «в числі професорів знайшлися українці родом і симпатіями Потебня, Сумцов, Багалій»13. Натомість російський націоналіст, чорносотенець Сергей Щоґолєв роздратовано писав: «Проф. Багалій, який отримав харківську катедру 1883 року, посіяв у цьому місті нові зерна українофільства та спільно з великоросом проф. Сумцовим паше вміло майже ЗО років цю занедбану з 60-х років ниву»14.
Водночас кунктаторська тактика «малих справ», подібна до «органічної праці» польської інтелігенції, Багалієве дистанціювання від політики викликали нарікання з боку частини української інтелігенції. В анонімній статті, вміщеній 1910 року в газеті «Рада» до ювілею Багалія, науковцеві закидали, що він «ніколи не виявляв своїх українських прихильностів, не писав українською мовою, не підтримував українських закладів і взагалі стояв осторонь од української національної роботи»15. Під цим оглядом Багалієві протиставляли його колегу, професора Миколу Сумцова, який невдовзі також відзначав ювілей.
Публічна критика на адресу Багалія з боку Гната Хоткевича, Симона Петлюри, членів студентської української громади свідчила про наростання непорозумінь між представниками двох генерацій і двох головних течій українського суспільно-політичного життя початку XX ст.: культурницької, генетично спорідненої з програмою київської Старої громади на чолі з Антоновичем, і політичної, що йшла від Драгоманова.
Багалій довший час не наважувався перейти межу, що відділяла культурництво від політики. Вперше він зробив це щойно під час революції 1905 року в Російській імперії. Симпатії історика, як і більшости представників демократичної інтелігенції Російської держави, були на боці Конституційно-демократичної партії народної свободи (кадетів). За її списками його обрали членом колегії виборців до Першої Державної думи, а згодом і до Державної Ради - разом із такими відомими науковцями, як Володимир Вернадський, Александр Лаппо-Данилевський, Алексєй Шахматов. Організаційні й дипломатичні здібності Багалія швидко зробили його одним із лідерів так званої «академічної групи» верхньої палати російського парламенту. Після того як уряд розігнав Думу, Бага-лій спільно з іншими обранцями від університетів і Академії наук демонстративно вийшов зі складу Державної Ради. Таке рішення далося йому непросто. Багалієві нерішучість і вагання в цій справі привели до охолодження його стосунків з Вер-надським - першого, але не останнього такого епізоду в історії складних узаємин двох науковців16.
Політичні переконання Багалія, принаймні до 1917 року, можна кваліфікувати як федералістські. Його вимоги, здається, не йшли далі перебудови Російської імперії на засадах демократизації та децентралізації, культурно-національної автономії для всіх народів, зокрема й українського. Багалієві зусилля було спрямовано передусім на піднесення місця та ролі регіонів у суспільному процесі країни, розвиток місцевого самоврядування, утвердження в країні осередків громадянського суспільства.
У громадській роботі, як і в приватному житті, Багалієві були властиві тактовність, делікатність, терпимість до чужої думки. З усіма він прагнув знайти спільну мову й понад усе боявся когось образити. «Невимовно чарівною постаттю» запам’ятався Багалій художникові Іллі Рєпіну, який писав його портрет у 1912 році. Багалієва світлина знайшла постійне місце на письмовому столі уславленого митця. На ній за невеличким бюром невимушено сидить одягнений в охайний костюм-трійку з краваткою чоловік із коротко підстриженою «професорською» борідкою, який, мабуть, не випадково обрав собі літературний псевдонім «Чепурний». Глибокий прагматик і тонкий політик, Багалій будь-що прагнув зберегти обличчя, забезпечити вигляд пристойности навіть за несприятливих обставин.
В особливій пригоді Багалієві стало чи то мазепинське, чи то валенродівське вміння виглядати своїм навіть для чужих, здатність здійснювати власну політику, не афішуючи своєї присутности, - мистецтво, яким досконало володів його вчитель Антонович. Звісно, інколи важко буває провести межу там, де обережність переростає в нерішучість, законослухняність - в опортунізм, а громадські інтереси поєднуються з особистими. Проте головний вектор Багалієвої діяльносте завжди було скеровано в бік демократії, захисту свободи окремої людини й убезправлених соціяльних груп, розвитку освіти, науки та культури.
Місце, яке посів Багалій у науково-культурному житті України й Росії, яскраво висвітлило урочисте вшанування 25-річного (в 1905 році) й особливо 30-річного ювілею науково-педагогічної праці історика. 1910 року Харківське історично-філологічне товариство влаштувало спеціяльне засідання, присвячене ювілярові, та видало на його честь збірник під промовистою назвою «Просвіта». Численні привітання на адресу історика надійшли з різних міст Російської імперії, а також зі Львова, Софії, Відня, Парижа. Під ними можна бачити підписи визначних науковців зі світовим іменем: Михайла Грушевського, Василія Ключевського, Максима Ковалевського, Люї Леже, Алексєя Шахматова, Ватрослава Яґича.
Газети невдовзі заговорили про ймовірне призначення Багалія чи то директором славнозвісного архіву Міністерства юстиції, чи то куратором Віденської шкільної округи. Проте перед науковцем відкрилися інші перспективи для громадсько-політичної кар’єри. 1911 року він удруге ввійшов до складу Державної Ради, заступивши на цій посаді Вернадського після відставки того з посади професора Московського університету. Одним із поплічників харківського історика в «академічній групі» цього разу став Сєрґей Ольденбурґ. Майстра компромісу, Багалія постійно обирали до складу різноманітних погоджувальних комісій, створюваних обома палатами російського парламенту.
Знайомство Багалія з упливовими сановниками та вельможами, особисте представлення своїх робіт імператорові Николаєві II дали поживу для поголосу про можливість призначення науковця викладачем історії до спадкоємця престолу. Навряд чи ця чутка була слушною - в останній рік перебування Багалія у Державній Раді його висували кандидатом під проґресистського блоку на посаду харківського міського і’олови. У напруженій політичній боротьбі він зумів в останній момент обійти свого головного конкурента - Івана Бича-Лубенського - і у грудні 1914 року стати мером одного з найбільших економічних і культурних центрів України. На жаль, друковані спогади вченого не здіймають завіси таємничости над секретами політичної «кухні» Державної Ради та міської думи.
У жовтні 1916 року Багалієві виповнилося 58 років. Він міг підбити деякі підсумки свого життя, хоча, мабуть, не мав на це ні часу, ні охоти. Для бідного сироти, який пробивав собі шлях у житті напруженою повсякденною працею, він досяг блискучих успіхів. Дійсний статський радник, потомствений дворянин, кавалер орденів святих Станіслава, Володимира й Анни з генеральським титулом «превосходительства», заслужений професор і ректор університету, член Державної Ради та міський голова був одночасно видатним істориком, блискучим лектором, визнаним громадським діячем із демократичною репутацією.
Особливості наукової та громадської діяльности Багалія в Російській імперії стануть зрозумілішими, якщо порівняти його з іншим учнем Антоновича, творцем української національної історіографії та державности, Михайлом Гру-шевським17. Обидва вони вийшли з однієї наукової школи. Обидва свого часу виїхали з Києва в різні боки України з почуттям певної громадської місії. Обидва тісно сполучали наукову роботу з громадською. Вони були знайомі між собою та не раз зустрічалися, як-от у Львові під час закордонної подорожі Багалія 1908 року й у Києві, коли учні та шанувальники Антоновича зорганізували редакційний комітет для видання його наукової спадщини.
Проте між Багалієм і Грушевським завжди існувала певна дистанція. Контакти харківського історика з НТШ не йшли далі грошових внесків та обміну науковими публікаціями. Багалій не користав із можливосте друкувати свої праці в українськомовних закордонних виданнях, якщо не брати до уваги переклав його статті про магдебурзьке право на Лівобережжі, опублікований 1904 року у Львові. Без участи Баталія розпочинало свою діяльність і Українське наукове товариство, яке Грушевський створив у Києві.
Розбіжність між Багалієм і Грушевським була не тільки віковою. Багалій був старшим на дев’ять років (символічно, що він народився ще в кріпацькій Росії, натомість Грушевський - уже в пореформеній країні). Відмінність у характерах, безперечно, також була, проте вона поступалася орієнтації кожного з істориків на різні суспільні цінності. Якщо Грушевському належить загальновизнаний титул будівничого української модерної нації, то Багалій вдовольнявся скромнішими характеристиками. Якщо Грушевський стоїть ближче до соціяльно-культурного типу російського (східноєвропейського) інтелігента, то Багалій, безперечно, ближчий до західного інтелектуала-фахівця18.
Багалій ніколи не був ані Кобзарем, ані Пророком - цими культовими архетипами українського інтелігента19, який мусив постійно страждати, не йти на компроміси, пробуджувати в людях високі почуття, публічно викривати неправду, наражатися на глум непосвячених, зажити посмертної канонізації тощо. Багалій будував передусім не націю, а громадянське суспільство. Національне в його світогляді завжди тісно переплетене з соціяльним. Він був передусім медіятором, солідаристом, професіоналом, зорієнтованим на цінності протестантської трудової етики. Недарма історик із гордістю підкреслював, що ціле своє життя працював по-німецькому, а не по-слов’янському.
Жив Баталій доволі скромно, але не бідував. Принаймні її цьому аспекті харизматик Грушевський і прагматик Баталій були людьми одного рівня. Баталій на професорське жалування та літературні гонорари міг збудувати в Харкові добротний двоповерховий будинок із присадибною ділянкою, придбати дачну садибу під Харковом і ділянку землі на чорноморському узбережжі й уважатися добре матеріяльно забезпеченою людиною. Хто знав, що до величезного перевороту в житті народів Російської імперії залишалися лічені місяці?
Після імперії
Період української революції та громадянської війни 1917-1920 рр. у Багалієвих мемуарах висвітлено досить-таки побіжно. Проте його можна відтворити за іншими джерелами. Харківський міський голова радо зустрів повідомлення про лютневу демократичну революцію в Петрограді, вважаючи її кроком до оновлення архаїчного державного ладу країни20. Він виступив із проектом демократизації Харківської міської думи шляхом залучення до її роботи представників рад робітничих і солдатських депутатів та громадських організацій21, проведення нових виборів до муніципалітету на партійній основі.
Лютнева революція стала початком Багалієвого відмежування від російського суспільно-політичного руху. Науковець несподівано для багатьох розійшовся з конституційними демократами й вирішив балотуватися до міської думи за списками Українського демократичного блоку, створеного здебільшого з представників української інтелігенції соціял-федералістської орієнтації22. Блок цей виявився настільки слабким, що зумів провести до міського самоврядування лишень двох представників, поступившись на виборах решті політичних партій та об’єднань. Багалій попервах навіть не потрапив до думи, бо у виборчому списку посідав п’яте місце.
І тільки відмова від своїх повноважень тих осіб, чиї прізвища були першими, дала історикові змогу разом із письменником Гнатом Хоткевичем стати гласним оновленої міської думи23.
Мабуть, уже тоді історик зрозумів, що поквапився, вирішивши взяти діяльну участь у політичному житті. «Розумний дід, із гарною, ледь схиленою з чемности набік головою, - згадував про нього харківський більшовик Ерде, - без жалю передавав кермо влади в інші руки й, певне, думав, що воно й на краще в такий метушливий час, який усе перевертає шкереберть»24. Утім, на допомогу політикові в таких випадках завжди приходив досвідчений громадський діяч-культурник. Тим паче, що перед українською культурою відкривалися тоді широкі, небачені раніше перспективи.
Під Багалієвим головуванням міська дума прийняла декілька ухвал, спрямованих на розвиток української освіти. Створена з цією метою українська підкомісія при шкільній комісії заходилася впроваджувати навчання українською мовою в початкових школах міста, влаштовувати курси українознавства для вчителів, постачати школи українськими підручниками25. Аналогічне рішення ухвалило Харківське губернське земство. Курси для викладачів міських початкових училищ відкрилися в липні того ж року лекцією професора Баталія на тему: «Харків яко українське місто» - першою в його житті, виголошеною рідною мовою. Текст цього виступу ліг в основу розділу, який увійшов до першої українськомовної науково-популярної монографії вченого з історії Слобідської України - синтези всіх його розвідок на цю тему. Книжка побачила світ уже наступного, 1918-го, року. Одночасно Багалій став на чолі місцевої «Просвіти» і заходився організовувати безплатні курси українознавства та видавати книжкову серію «Культурно-історична бібліотека». За його редакції було підготовано до друку і видано навчальні та науково-популярні праці Миколи Сумцова, Олександри Єфименко, Гната Хоткевича і деяких інших відомих авторів.
Харківська «Просвіта» зініціювала створення першої української гімназії у зросійщеному місті - її відкрили 9 вересня 1917 р. Багалій особисто звертався до Української Центральної Ради й губернського земства з проханням надати допомогу першій на Слобожанщині українській середній школі, проте безуспішно.
Натомість у листопаді 1917 року Багалій прийняв від Центральної Ради призначення на посаду губернського комісара народної освіти. У цій новій для себе ролі він приділив першочергову увагу українізації шкіл у повітах Харківської губернії26. Спільно із Сумцовим Багалій виступив з українськими національними вимогами і перед ученою радою Харківського університету, але не знайшов розуміння серед колег27. Лише перегодом, уже після жовтневого перевороту в Петрограді, університетська вчена рада разом із Харківською міською думою висловилася на підтримку Центральної Ради. Але години як російської, так і української демократії на той час були вже полічені.
10 грудня 1917 р. владу в Харкові захопили більшовики28. Місто перетворилося на головний опорний пункт їхніх збройних сил перед наступом на Київ. Нова влада розпочала хазяйнування із закриття опозиційних газет, розгону міської думи, націоналізації житла та грошових конфіскацій. Лівіші від лівих, харківські комуністи не збиралися загравати з українськими колами, проголосивши на початку 1918 року утворення радянської Донецько-Криворізької Республіки у складі Росії зі столицею в Харкові. Колишньому міському голові, колишньому кадетові й тогочасному українському соціял-федералісту Ба-галієві годі було чекати добра від нового режиму.
Декрети Ради Народних Комісарів позбавили Багалія не лише усіх орденів, чинів і звань, але й державної пенсії, а лівацькі експерименти в економіці - грошових заощаджень. Навесні 1918 року він, рятуючись від голоду, мусив розкопати землю навколо будинку, щоби посадити картоплю. Проте весна поклала край цій першій, за словами самого Баталія, «більшовицькій завірюсі» на Україні. 8-го (за іншими відомостями - 9-го) квітня 1918 р. Харків захопили німецькі війська. По тому, як радянський уряд покинув місто, прихопивши з собою два вагони із золотом і валютою, харківський військовий комендант на прощання не без галантности передав ключі від міста представникам міського самоврядування. Невдовзі місцеві газети повиходили з широкими білими смугами - першими слідами військової цензури. Так харків’яни дізналися про гетьманський переворот 29 квітня 1918 р.
У нашому розпорядженні немає документальних свідчень, як сприйняв звістку про цю подію Баталій. В «Автобіографії» він прагнув будь-що відмежуватися від гетьманського режиму. Народницько-соціялістські симпатії, певне, спонукали його нашорошено сприймати повернення деяких формальних атрибутів старого ладу. Водночас український державницький курс Павла Скоропадського, сподівання на відновлення законности й порядку не могли не імпонувати, принаймні тоді. До того ж у російсько-українському кадетському оточенні гетьмана Багалій мав чимало добрих знайомих, починаючи з історика Миколи Василенка, який формував перший гетьманський уряд і поєднував у ньому посади міністра закордонних справ й освіти. Не дивно, що в Києві згадали про Багалія, коли перед гетьманом постала гостра потреба поєднати у своїй політиці ідеї українського патріотизму з повсякденним життям. У липні 1918 року історикові запропонували взяти на себе обов’язки прем’єр-міністра та сформувати уряд, який задовольняв би широкі кола української громадськосте. Проте досвідчений політик відмовився, посилаючись на свій вік і бажання присвятити себе науковій праці. Він не вірив у стабільність нового режиму і на всі пропозиції та аванси відповідав скупим «ось побачимо»29.
Водночас Багалій погодився взяти на себе роль офіційного експерта у справі встановлення державного кордону під мас українсько-російських перемовин улітку 1918 року. На підставі добре відомих йому історичних та етнографічних джерел науковець доводив належність заселених етнічними українцями повітів Курської та Воронезької губерній до українського історичного та політичного простору30.
Головною подією в Багалієвому житті часів громадянської війни стала участь у створенні та діяльності Української Академії наук. Він був одним із перших, до кого звернувся в цій справі організатор і голова підготовчого комітету для заснування Академії Володимир Вернадський. Обидва добре пам’ятали про спільну роботу в Державній Раді й належність до партії кадетів, знали про наукові заслуги й організаторські здібності один одного. Попри особисту упередженість, Вернадський цінував ділові якості й тверезий розум Багалія, вважаючи його, поряд із Грушевським, одним із найвидатніших представників тогочасної української історичної науки.
Прибувши до Києва 4 липня 1918 р., Багалій одразу зустрівся з Вернадським і мав з ним розмову про ситуацію в Україні та власні наукові плани. «Багалій, як завжди, хитрує, - занотував Вернадський у щоденнику, - але чоловік він розумний і тямущий, знаючи його, з ним добре можна буде працювати, але бути напоготові»31. Вернадський не помилився у своїх розрахунках і передбаченнях стосовно Багалія. Вже з перших засідань Академічної комісії харківський історик почав активно працювати в ній, виступаючи з численними проектами, думками, зауваженнями щодо статуту й умов роботи Академії. Водночас він мав власне бачення академічного проекту й гнув свою лінію в перебігу його реалізації.
У центрі Багалієвої уваги перебувало створення Історично-філологічного відділу УАН, який зовсім не випадково назвали Першим: національна Академія наук від початку свого існування мала гуманітарний характер. Багалій відіграв чільну роль у діяльності відповідної підкомісії, до якої входили також його колеги Агатангел Кримський, Євген Тимченко та Григорій Павлуцький. Вони розробили проекти структури, штатів, бюджету та головних завдань і напрямів роботи відділу. У написаній з цього приводу пояснювальній записці Багалій окреслив також пріоритетну науково-дослідну проблематику відділу, зарахувавши до неї, зокрема, українську історіографію та джерелознавство, історичну географію й етнографію, археологію, історію церкви, біографістику, сходознавство та візантиністику32. Думки, які він тоді висловив, здається, не втратили актуальности і нині.
Багалієву роль у роботі Академічної комісії увиразнює те, що історик спільно з Вернадським і Вадимом Модзалевським заопікувався створенням головних, підсумкових документів: проектів статуту УАН і закону про її заснування33. Водночас Багалій енергійно працював у Комісії у справах вищої школи та наукових закладів, розробляв проект майбутньої Національної бібліотеки України.
Участь у роботі комісій, створених під егідою гетьманського уряду, так чи так означала для Багалія співпрацю з режимом, проти якого активно виступали більшість українських політичних партій національно-демократичного спрямування. Пікантности ситуації надавало й те, що в опозиційних колах існував інший, альтернативний проект утворення академії шляхом реорганізації Українського наукового товариства на чолі з Грушевським, котрий рішуче відкинув запрошення гетьмана стати на чолі майбутньої Академії наук і відмовився співпрацювати з комісією під орудою Вернадського. Позицію Грушевського поділяли й деякі інші авторитетні члени УНТ. Політичні міркування в цьому випадку переважили решту.
Вірний собі, Багалій і тут намагався намацати золоту середину між проросійським кадетським федералізмом Вернадського та державницькою безкомпромісністю Грушевського. Як і раніше, він віддавав перевагу культурництву перед політикою, вважаючи, що історія надала унікальний шанс для реалізації пекучих потреб українського національного відродження, і було би великою помилкою не скористати з цього. У численних комісіях і підкомісіях, які працювали над виробленням організаційних та ідейних основ української науки й освіти, під малопомітним зовні, але від того не менш ефективним керівництвом Багалія постав осередок українського впливу, що послідовно наближав проект УАН до актуальних національних потреб більшою мірою, ніж це уявляли Вернадський із Василенком34. Багалієвим однодумцем і союзником виступав Кримський.
Коли Вернадський переконався в існуванні прихованої опозиції, він дав волю почуттям на сторінках щоденника, пригадавши Багалієві всі вигадані й справжні факти, що виставляли того в чорному світлі як безпринципного пристосуванця, людини «собі на думці»35. Така оцінка пояснювалася не лише моральними переконаннями Вернадського, позаяк її супроводжували гострі звинувачення на адресу «божевільної», «шовіністичної» ідеології українських кіл загалом і виправдання тієї ненависти, яку вона викликала в росіян36. Проте розбіжності між російським українофільством Вернадського й українським культурництвом Багалія тоді мали здебільшого тактичний, а не стратегічний характер і не призвели до розриву між науковцями. Багалій, Вернадський, Кримський та їхні колеги і співробітники були захоплені перспективами, що відкривалися перед українською наукою, і цей гарячий ентузіязм розтоплював холодок особистих непорозумінь. Недарма Багалій вважав романтичні часи роботи над академічним проектом найщасливішими у своїй громадській діяльності37, а його сподвижники через багато років згадували про них із почуттям ностальгії.
Комісія для утворення УАН завершила свою роботу 17 вересня 1918 р. Обговоренню її проекту в Кабінеті міністрів перешкодила чергова урядова криза. Загострення внутрішньополітичної ситуації у країні знову поставило на порядок денний питання про уряд, здатний об’єднати навколо себе різні політичні та громадські угруповання. І у зв’язку з цим знову заговорили про Баґалія.
Іван Нагаєвський вважає, посилаючись на німецького консула в Києві, що Скоропадський віддавав перевагу Багалієві перед рештою кандидатів на прем’єрство і навіть звертався до консула з проханням вплинути на харківського професора. Дипломат, своєю чергою, розмовляв у цій справі з лідером Українського національно-державного союзу Володимиром Винниченком, і той начебто обіцяв «умовити Баталія з любові до Батьківщини»38.
Євген Чикаленко свідчить, що прізвище Багалія цього разу фігурувало у списках запропонованих гетьманові Національним союзом кандидатів на посаду не прем’єр-міністра, а міністра освіти, поряд з іменем Петра Дорошенка39. Під час обговорення кандидатур Скоропадський завважив, що «Баталій не хоче брати портфель, а Дорошенко теж відмовляється старістю та немічністю», відтак порадив делегації Національного союзу «умовити його, щоб він не відмовлявся, бо гетьман його давно знає як дуже розумну й діловиту людину і певного українця»40. Про кого, власне, йшлося, зрозуміти важко, проте відомо, що на всі пропозиції стати членом уряду Багалій відповів категоричною відмовою.
Окрім видавничої та наукової роботи в Харкові й участи в організації Української Академії наук в Києві, Багалій їздив до Полтави, допомагаючи місцевій громаді створювати вищий навчальний заклад. Ядром вишу мав стати історично-філологічний факультет, де Багалій встиг розпочати новий лекційний курс і навіть погодився очолити катедру історії України41. За деякими звістками, вчений тоді ж дав попередню згоду взяти участь в організації катедри українознавства Історично-археологічного інституту в Ростові-на-Дону42.
Повідомлення про своє призначення дійсним членом Української Академії наук, яке гетьман Скоропадський підписав 14 листопада 1918 р., Багалій не зміг отримати вчасно. З кінця жовтня 1918 року Харківська губернія перебувала на воєнному становищі, а в ніч із 17 на 18 листопада владу в Харкові захопив від імені Директорії полковник Болбочан. Залізничне сполучення з Києвом було перервано, про що Багалій повідомив Вернадського та Кримського у листі від 21 листопада того ж року43. Тому вибори керівного складу УАН відбулися за його відсутности.
Це не завадило Багалієві після приїзду до Києва бути обраним 8 грудня 1918 р. головою Першого (Історично-філологічного) відділу УАН44і стати з формального і з фактичного боку другою, після голови-президента, фігурою в Академії наук. Входження до керівного тріюмвірату також Кримського, обраного на посаду неодмінного секретаря, ще більше зміцнило той компроміс між різними угрупованнями в академічному середовищі, без якого була б неможливою творча, конструктивна робота.
Багалій, поєднавши в своїх руках функції не лише голови, а й секретаря Відділу45, очолив роботу щодо розвитку академічного українознавства. Він зорганізував низку спеціяльних комісій, будучи попервах головою кожної з них. Серед них слід назвати Комісію для складання історично-географічного словника України, Постійну археографічну комісію, Гебраїстичну історично-археографічну комісію, Комісію для складання біографічного словника діячів України46. З Багалієвої ініціятиви було розпочато збирання мате-ріялів з історії громадських течій у суспільно-політичному житті України; згодом з цього виросла комісія на чолі з Сергієм Єфремовим47. Одночасно Багалій став першим головою академічної бібліотеки й доклав чимало зусиль для її поповнення книгозбірнями Володимира Антоновича, Олександра Потебні, Володимира Іконникова. Він вирішив поступитися для цієї справи й власною бібліотекою, що складалася з кількох тисяч книжок і рукописів48, однак вивезти її з Харкова не вийшло. Звідти до Києва вже долинали тривожні новини про активізацію, поряд із партизанським рухом, озброєних банд кримінальних злочинців; їхніми жертвами у ніч із 17 на 18 грудня 1918 р. стали Олександра Єфименко та її донька Тетяна. Багалій відгукнувся на цю трагічну подію некрологом, сповненим гіркого суму. Водночас із півночі наступала більшовицька армія. Вона увійшла до кинутого напризволяще міста на початку січня 1919 року. Тим часом у Києві встановилася влада Директорії.
Близькі до Директорії діячі Українського наукового товариства спробували скористатися ситуацією, щоби домогтися реорганізації «проросійсько-гетьманської» УАН. Але справу пощастило залагодити. Делегація академіків у складі Вернадського, Багалія, Кримського й Павла Тутківського відвідала голову Директорії Винниченка й домовилася з ним про внесення до статуту УАН деяких незначних змін49. Троє керівників Академії наук дали згоду ввійти до Комісії у справі вищих шкіл при Міністерстві освіти Директорії50, а Багалій, окрім того, очолив науково-консультативну Раду при новому міністрі освіти Іванові Огієнку51.
Водночас із цим тривало комплектування УАН новими дійсними членами та працівниками; їхній ряд поповнили Микола Сумцов, Микола Біляшівський, Сергій Єфремов, Олександр Грушевський, деякі інші відомі українські науковці та громадські діячі. Обрання на посаду директора Постійної комісії для видання історично-географічного словника Української землі брата Михайла Грушевського - Олександра, що відбулося 20 березня 1919 р. після того, як його кандидатуру презентував особисто Багалій52, можна розцінювати як налаштованість голови Першого академічного відділу на співпрацю з Українським науковим товариством. Проте, поки українські вчені ділили посади, уряд Директорії евакуювався з Києва, звільняючи місце новій владі, цього разу знову радянській.
Спільні збори УАН 25 січня 1919 р. ухвалили залишитися в столиці, керуючися прагненням «вести без перерви свою аполітичну культурно-просвітницьку працю, необхідну для народу»53. Така позиція в той час, безперечно, полегшувала академічному керівництву діялог із черговим політичним режимом, що утвердився в українській столиці на початку лютого 1919 року. Проте рамки цього діялогу визначали переможці.
Перший контакт керівників УАН із більшовицьким урядом виглядав обнадійливим, хоча й став причиною для чергового непорозуміння між Вернадським, з одного боку, та Кримським і Багалієм - із другого. Президента УАН шокувала безпринципна, з його погляду, поведінка колег, які готові були в ім’я науки та національного відродження на поступки перед владою54. І то Багалій, як уважав Вернадський, посідав, на відміну від Кримського, зваженішу позицію. Він не приховував страху перед більшовиками, чекаючи від них «розплати» й бажаючи лише перебути чергове лихоліття55. Зрозуміти Баталія було не так уже й важко. Напевне, до нього вже встигли дійти звістки про звірства харківської ЧК на чолі з комісаром
Саєнком, про ліквідацію більшовиками дорогих серцю академіка громадських інституцій - Історично-філологічного товариства й Товариства грамотности, про розвал Харківського університету та репресії щодо професури, про обкладення непомірною контрибуцією його власного будинку.
Проте й за таких обставин Багалій не уникав контактів з радянським урядом, обстоюючи інтереси УАН. Приміром, із його ініціятиви спільні збори академіків 17 травня 1919 р. вирішили звернутися до радянського керівництва з проханням скасувати попередню цензуру академічних видань56. Можливо, Багалій був причетним до ухвалення Радою Народних Комісарів 4 липня 1919 р. постанови «Про охорону майна і жител членів Академії наук»57.
Думки науковця в той час линули до Харкова. Він уживав заходів, аби полегшити становище родини, обтяженої великими грошовими поборами58, і прагнув повернутися додому. Але над слобожанською столицею вже нависала потужна хвиля російської імперської контрреволюції. 25 червня 1919 р. до Харкова ввійшли частини Добровольчої армії. Невдовзі з міста почали надходити звістки про розгнуздану поведінку білогвардійців, яку супроводжував погром українських культурно-освітніх установ. Багалієві довелося залишитися в Києві й, на прохання Вернадського, перебрати на себе обов’язки голови-президента УАН59.
Тим часом життя в Києві теж стало небезпечним. Посилення цензури, трудові та військові мобілізації, арешти й розстріли деморалізували й без того змучених жителів. Багалій у той час далі розв’язував проблеми поточної діяльности Академії наук, редагував її видання, рецензував наукові праці. Історик увійшов і до новоствореної комісії для видання творів Антоновича, Драгоманова, Шевченка та Франка. Влітку 1919 року він здійснив археографічну подорож Київщиною та Полтавщиною60, водночас готуючись обійняти посаду професора Київського державного університету61. Цікаво, що його прізвище наявне у списку викладачів цього навчального закладу поряд з іменами Кримського, Федора Міщенка, Василя Данилевича та Михайла Грушевського62, хоча той, як відомо, перебував тоді за кордоном.
ЗО серпня 1919 р. війська білих захопили Київ. Українська Академія наук опинилася перед найсерйознішою загрозою з часу свого виникнення. Багалій яко керівник УАН не міг сподіватися на прихильність дєнікінського уряду. 7 вересня 1919 р. спільні збори Академії задовольнили його прохання про відрядження до Харкова терміном на один місяць «для роботи в архівах»63. За такими формулюваннями в роки громадянської війни незрідка приховувалися справжні, політичні мотиви виїзду тих чи тих академіків із Києва через чергову зміну влади.
Вернадський, зустрівши Багалія у Харкові за декілька тижнів, був вражений його хворобливим і пригніченим виглядом. Той швидко постарів, важко переживаючи крах своїх «українських надій»64. Розчарування у творчих можливостях українських урядів було, як можна припустити, дуже сильним. Крім того, хвиля антиукраїнських настроїв, що охопили харків’ян, відчуження на цьому ґрунті від університетських колеґ і громадської діяльности були для Багалія до певної міри неочікуваними. Не додавали оптимізму й перемовини щодо майбутнього Української Академії наук, які Вернадський провадив з дєнікінським урядом.
Російські великодержавники пов’язували факт існування УАН передусім з іменем Багалія65. Швидко з’ясувалося, що в реформованій «київській» а чи «південноруській» Академії наук не буде місця ні для Багалія, ані для його товариша, Кримського66. Напевне, про це здогадувався й сам Баталій. Але він не замкнувся в собі й, не гаючи часу, відновив зв’язки з харківськими кооперативами у справі видавництва науково-популярних книжок. Можна припустити, що, не маючи певности стосовно майбутнього УАН, він саме тоді дійшов думки про потребу утворити в Харкові філію Українського наукового товариства.
Перед імперією
Багалій не вірив у можливість реставрації Російської імперії в її колишньому вигляді. Перспектива повернення більшовиків з їхнім червоним терором лякала його набагато більше. Коли розпочався контрнаступ Червоної армії й харківська професура в паніці кинулася штурмувати поїзди на Ростов і Симферополь, у сім’ї Багаліїв також обговорювали думку про евакуацію. Врешті, після певних вагань67, історик відмовився від цього наміру - до Ростова подалися лише його донька із зятем68. А вже 12 грудня до Харкова увійшли радянські війська. Ще за три дні сюди переїхали ЦК КП(б)У та Рада Народних Комісарів. Місто перетворилося на головний штаб верховного головнокомандування у боротьбі з військами Дєнікіна, Вранґеля, Пілсудського та Петлюри. І знову - націоналізація майна, трудові повинності, ЧК, розруха, голод і нескінченні реорганізації в усіх сферах суспільного життя. Обвал курсу рубля призвів до небаченого стрибка цін на харчі. Життя, свобода, гідність людини втрачали вартість порівняно з ложкою олії, сухарем або таблеткою сахарину.
Багалій мусив знову пристосовуватися до обставин. Тоді він іще не міг передбачити, що, повернувшися до Харкова, стане ближчим до нової влади, опиниться в самому осерді «пролетарської» столиці, яка протистоятиме старому, «буржуазному» та «націоналістичному» Києву. Символічно, але навіть перепланування міста, затіяне більшовиками на початку 20-х років задля перенесення адміністративного центру подалі від колишнього, «дворянсько-купецького», наблизить будинок Багалія до резиденцій робітничо-селянських вождів.
Участі науковця в науковому, культурному, громадсько-політичному житті Радянської України в «Автобіографії» приділено чимало місця. Проте, ясна річ, у спогадах, написаних 1927 року, надто відчутним є «ефект присутносте» з властивою для нього кон’юнктурою, а також певні прогалини у фактах. Переживши зміну кількох політичних режимів, позбувшися багатьох ілюзій, Баталій міг переконатися, що лише культурно-просвітницька робота є тим універсальним засобом, який дає йому змогу триматися на поверхні громадського життя, не компрометуючи себе політичним співробітництвом із владою.
Зі свого боку, більшовики не могли мати до Багалія поважних претензій. Олександр Оглоблин цілком слушно писав: «Чи потрібна була Багалієві совєтська влада? Безперечно, ні. Але Багалій був потрібен совєтській владі, особливо в 1920-х роках. Потрібний був, насамперед, як визначне українське наукове й громадське ім’я, до того ще не пов’язане безпосередньо з українською політикою, як дореволюційною, так і часів національно-державного відродження. Потрібний був, далі, як видатний вчений і організатор наукового та академічного життя»69.
Співпрацювати з радянською владою академік Багалій розпочав, ставши на чолі архівної секції Губернського комітету охорони пам’яток історії та мистецтва (ГУБКОПМ�С’у), створеного ще на початку 1919 року. Щоправда, в «Короткому нарисі історії архівної справи на Україні» Багалієві співробітники йучніВіктор Барвінський та Ольга Водолажченко стверджують, що його призначили на цю посаду в січні 1919 року70, але цю інформацію не підтверджують інші джерела.
Від лютого 1920 року Багалія було залучено до реорганізації архівної справи на Україні; згодом він став заступником голови Головного архівного управління при Народному комі-саріяті освіти (Головарху). Історик зберіг за собою цю посаду й після реорганізації Головарху в Центральне архівне управління УСРРпри Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті, певний час виконував обов’язки завідувача цієї установи. Наукова кваліфікація Багалія стала новій владі у пригоді і під час поділу архівних цінностей між Україною та Польщею на початку 20-х років, коли він очолив Підготовчу комісію для виявлення та повернення культурних цінностей Польщі та виступав у ролі експерта на перемовинах між делегаціями обох країн у Москві.
Одночасно з роботою в архівних установах науковець брав участь у відбудові музейної справи. Разом із академіком Сумцовим він зберіг колишній етнографічний музей при Харківському історично-філологічному товаристві, перетворений у 1920 році на музей Слобідської України71. Крім того, з Багалієвої ініціятиви було порушено питання про створення Книжкової палати при Головному архівному управлінні УСРР.
У травні 1920 року Багалія мобілізували до комісії консультантів при Народному комісаріяті освіти, де він разом з іншим визначним науковцем - хіміком Олександром Палладіним - працював над проектом реформи високої школи. Становище у цій царині культурного життя країни було особливо складним внаслідок виїзду багатьох російських професорів і відвертої упереджености нового режиму щодо університетів. Харківський університет потрапив під удар лівих реформаторів уже в травні 1920 року, коли було закрито історично-філологічний і юридичний факультети, що їх оголосили носіями «консервативних традицій вищої школи», «осередками ворожої буржуазно-кадетської професури». В липні 1920 року найстаріший на Наддніпрянщині університет взагалі припинив існування.
Роль, яку відіграв Багалій у «радянізації» високої освіти на Україні у 20-ті роки, не варто перебільшувати, як це робили представники старої російської професури - сучасники вченого. З Багалієм чи без нього, більшовики однаково зліквідували би старі університети в той чи той спосіб, як це було зроблено з «Просвітами», кооперативами, іншими громадськими установами, убезпеченими від безпосереднього адміністративного впливу. Інша річ, що Багалій не мав особливих підстав захищати зросійщені навчальні заклади, ворожі до українського національного руху. Об’єктивно позиції більшовиків і діячів українського Відродження стосовно університетів багато в чому збігалися, хоча й з різних причин.
Більшовицьку реформу високої школи супроводжувало розділення викладання та науки. Отже, не було нічого дивного в тому, що Багалій став консультантом нової влади й у науковій сфері. Він спочатку виконував обов’язки заступника голови Наукового комітету Головпрофосвіти Народного комісаріяту освіти України - установи, яка невдовзі перетворилася на так звану Головнауку (Укрнауку) - державний орган, що керував усіма науковими установами на Україні, зокрема й Академією наук72. Згодом, після призначення на посаду заступника Головнауки Матвія Яворського - лідера українських істориків-марксистів, Багалій удовольнився посадою члена Президії цієї установи73.
Калейдоскопічні зміни в суспільно-політичному житті України наприкінці 1919 року й на початку 1920-х років призвели до того, що Багалій на певний час втратив будь-який зв’язок із Українською Академією наук. Лише на початку 1920 року він, за власними словами, дізнався, що та далі діє74. У листі до спільних зборів УАН від 7 лютого 1920 р. Багалій висловив намір повернутися до Києва за першої нагоди, але водночас прохав подовжити йому термін перебування у Харкові, залишаючи за академічним керівництвом право обрати замість нього на посаду голови Першого відділу когось іншого75. Заступником Багалія у відділі став академік Кримський, секретарські обов’язки перебрав на себе академік Єфремов.
Війна з Польщею, захоплення Києва у травні 1920 року польськими й українськими військами мусили переконати
Багалія у слушності його рішення не покидати Харкова. Під його керівництвом у новій українській столиці почали виникати осередки академічного українознавства. Приміром, у серпні 1920 року історик дістав від Української Академії наук згоду на організацію редакційного комітету для видання творів Потебні. До нього ввійшли академіки Сумцов, Кримський, Багалієві харківські колеги - Айзеншток, Ветухів, Білецький76. Упродовж неповних двох років їм вдалося підготувати до друку кілька томів Повного зібрання творів славетного мовознавця, але завершити цю роботу не пощастило.
Із поверненням Багалія до Харкова відчутно послаблювалася академічна науково-дослідна робота в галузі історії України. Проте для керівництва УАН перебування Багалія в радянській столиці мало позитивні наслідки. Близькість його до урядових структур давала змогу належним чином представляти та захищати інтереси академічної спільноти. Науковець використовував своє високе становище, щоби вчасно інформувати керівників Академії наук про наміри уряду, мірою можливого впливати на ухвалення відповідних рішень, вживати заходів для поліпшення матеріяльного становища УАН77. Не випадково у повідомленні про діяльність Академії наук у 1920 році йшлося про те, що Багалій «перебуває в Харкові й несе там академічну службу безпосередньо при центральному правительстві»78. Легітимність цього оригінального статусу підтверджувала виплата Багалієві постійної заробітної платні як штатному академікові79. Тому він мав усі підстави офіційно йменувати себе «представником Академії в Харкові»80. Але ця служба була нелегкою.
Академія наук, створена за гетьмана Скоропадського з представників старої, «буржуазної», професури, муляла очі молодим реформаторам, захопленим розчищенням фундаменту для «нового світу». Сигналом для походу проти ВУАН стало створення урядової комісії для перегляду її статуту на початку 1921 року81. Кримський і Багалій намагалися спільними зусиллями вплинути на роботу цієї комісії та пом’якшити удар82. Зі свого боку, Багалій переконував Кримського взяти на себе обов’язки президента ВУАН тимчасово або постійно, якщо не повернеться Грушевський83.
Тим часом більшовики ще самі, мабуть, докладно не знали, як їм бути з Академією, та виношували неясні плани щодо перетворення її на якусь «всеукраїнську організацію» шляхом злиття з Українським науковим товариством і місцевими науковими установами. Згодом такі наміри почали набувати виразніших обрисів. Постав проект децентралізації науки і створення на місцях підпорядкованих державним структурам науково-дослідчих катедр, що мали би «розчинити» в собі Академію наук84. Щоправда, створення регіональних осередків академічного типу було викликано й об’єктивними потребами наукового життя. На початку 1922 року в Україні виникло понад 100 установ такого ґатунку, які очолили відомі й авторитетні науковці: в Києві - Микола Василенко, в Катеринославі - Дмитро Яворницький, у Ніжині - Георгій Максимович, у Кам’янці-Подільському - Павло Клепатський, у Харкові - Владислав Бузескул і Багалій.
Науково-дослідчу катедру історії української культури в Харкові було створено під Багалієвим проводом у жовтні 1921 року85. Не до кінця зрозуміло, чи мала ця подія безпосередній зв’язок із планами утворити в Харкові філію ВУАН, що їх розробляли в Наркомосі в першій половині 20-х років86, і яким було ставлення до них самого Багалія та керівників
Всеукраїнської Академії наук. Проте не випадає сумніватися, що Баталій не бажав протиставляти себе ВУАН. Одним із аргументів на користь такого висновку може бути його виступ у пресі на початку 1922 року зі статтею про основні завдання та потреби ВУАН і закликом надавати їй матеріяльну й організаційну підтримку87.
Що стосується Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури, то там навколо Багалія згуртувався високопрофесійний колектив, який репрезентували вчені старшого покоління (Микола Сумцов, Віктор Барвін-ський, Олександр Федоровський) і молодші науковці (Микола Горбань, Ольга Водолажченко, Андрій Ковалівський, Антін Козаченко й інші). Штатними працівниками катедри стали згодом Матвій Яворський, Олександр Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Слабченко, Віктор Романов-ський і деякі інші відомі дослідники. У такому вигляді катедра перетворилася на один із найавторитетніших і найпотужніших науково-дослідних закладів українознавчого профілю, немовби відроджуючи та розвиваючи найкращі традиції Харківського історично-філологічного товариства. Прикметно, що за деякий час радянське керівництво відмовилося від протиставлення науково-дослідчих катедр Всеукраїнській Академії наук і почало розглядати їх як частини однієї системи.
Боротьбу за збереження науково-культурного потенціялу України на початку 1920-х років ускладнювала економічна розруха. За цих обставин радянський уряд застосовував практику надання персональних продуктових пайків найвизначнішим представникам науки та культури, звільнення їх від примусових повинностей і реквізицій. Ім’я Багалія поряд із прізвищами Кримського та деяких іще відомих науковців з’являється у відповідних декретах Раднаркому України починаючи з 1920 року88. Але такі заходи не могли вберегти від загибелі нечисленний прошарок наукової і творчої інтелігенції.
У жовтні 1921 року РНК УСРРзатвердила положення про Всеукраїнський комітет допомоги вченим (інша назва - Всеукраїнський комітет сприяння ученим, або ВУКСУ), створений на взірець російської Центральної комісії поліпшення побуту вчених. До його складу ввійшли, поряд із відповідальними партійними й державними працівниками (Дмитром Мануїльським, Григорієм Гриньком, Володимиром Затонським, Семеном Семковським), відомі науковці та письменники, зокрема Кримський, Яворницький, Хоткевич, В. Блакитний (Еллан). Керівним органом комітету стало бюро у складі Гринька, Семковського та Багалія89.
1922 рік може вважатися переломовим етапом у громадській діяльності Багалія. Принаймні саме тоді він починає виступати публічно з політичними заявами на підтримку радянської влади, визнаючи, зокрема, «закономірний» характер Жовтневої революції 1917 року, «диктатуру пролетаріяту» вкупі з перспективами безкласового комуністичного майбутнього, солідаризуючись із заявами проти втручання країн Західної Европи у внутрішні справи радянських республік. Історик, очевидно, зробив свій вибір і, як показало майбутнє, прийняв правила гри інтелектуала з владою, встановлені новим режимом. Очевидно, це зрозуміли й можновладці.
Зростання кредиту довіри до Багалія продемонструвало його обрання на початку 1925 року головою Українського Центрального бюра секції наукових працівників - першої всеукраїнської професійної спілки науковців, створеної за зразком аналогічної організації в Росії. Українська профспілка об’єднала переважну більшість науковців республіки - понад 3 тисячі людей. Підконтрольність державним структурам не завадила її керівництву досягти значних успіхів у поліпшенні умов життя й творчосте вчених, організації наукової, зокрема краєзнавчої, роботи на місцях, розгортанні культурно-просвітницької діяльносте. Такий напрям роботи Секції приваблював чимало кого зі старої інтелігенції. В Росії серед активістів цього об’єднання Багалій міг зустріти добрих знайомців, колеґ із Харківського університету (професорів Михаїла Клочкова, Николая Ґредескула) і Державної Ради (академіка Ольденбурґа).
Особисто Багаяій намагався по змозі пом’якшувати наслідки лівацьких реформ у галузі науки й освіти. Йому пощастило домогтися запровадження штатно-тарифної оплати праці науковців і викладачів, що до певної міри захищала їх від адміністративної сваволі, а також поширення на них системи пенсійного забезпечення, відновити присудження вченого ступеня доктора наук і відстояти право надання наукових кваліфікацій за державними, а не профспілковими організаціями90. Все це вселяло надії на повернення до нормального розвитку наукового життя, примирення державної політики зі здоровим глуздом. Багалій міг це відчути на власному прикладі після покращання матеріяльного становища родини й повернення власного будинку, націоналізованого в часи «воєнного комунізму».
За все це, однак, доводилося розплачуватися не лише чесною, самовідданою працею в ім’я народу. Профспілкове об’єднання науковців, як це й передбачало радянське керівництво, стало ефективним засобом політизації, «радянізації» академічного середовища. І ось ми бачимо академіка Багалія неодмінним учасником окружних і всеукраїнських з’їздів Рад, де він виступає з політичними заявами та промовами, деклараціями на підтримку внутрішньої та зовнішньої політики Комуністичної партії.
«Господи Боже мій, що він говорить і що він пише, як він одверто спалює те, чому так палко й одверто нещодавно вклонявся!» - вигукував Вернадський у листі до Кримського на початку 1927 року91. Нові реалії радянської дійсности не могли не шокувати колишнього президента УАН, особливо після трирічного перебування за кордоном. У листі до свого давнього приятеля, академіка Василенка, він писав: «Нині діяльність Дмитра Івановича цинізмом перевершила всі межі. Я навіть не розумію, нащо він це робить» - і доходив висновку, що той просто «заплутався у тому складному становищі, в якому, можливо, - на його місці - заплутався б і кожен із нас»92. Вернадський, як і багато хто зі старої російської професури, не міг пробачити Багалієві «участь у руйнуванні високої школи та вищої освіти на Україні» й пояснював його дії винятково корисливими міркуваннями.
Погодитися з таким висновком без істотних застережень неможливо. Адже в української інтелігенції була важлива причина для тіснішого, ніж у Росії, співробітництва з радянською владою. Комуністична партія, проголосивши курс на українізацію, здавалося б, усвідомлювала важливість національного питання і демонструвала готовість до відкритого діялогу з діячами українського національного руху. Надання широкої державної підтримки українській мові, величезні перспективи для культурно-просвітницької роботи - все це не могло залишити байдужими людей, вихованих у дусі народницьких, федералістських ідеалів і водночас давало надії на утвердження української культури, ба навіть державносте (бодай у формі широкої автономії, але ж у складі радянської федерації, а не Російської імперії!). Заради цього Багалій був готовий не лише вчитися на старості років української мови за новим правописом на обов’язкових для службовців курсах Народного комісаріяту освіти, а й піти на значні поступки. Він був не одиноким, хто сприйняв «нову політику» радянської влади за чисту монету.
1924 року Багалія залучили до підготування проекту постанови українського радянського уряду «Про зовнішні кордони УСРР». Знову, як і влітку 1918 року, історик доводив, що політичний кордон України з Росією має відповідати межам етнічного розселення двох народів93. На прохання уряду свою думку з цього приводу подав і академік Грушевський, який саме тоді повернувся до Радянської України94.
Багалій дотримувався послідовної лінії й у справі розмежування та поділу історико-культурних цінностей між Україною та Росією. На доручення Президії ВУЦВК він представляв, починаючи з жовтня 1925 року, інтереси республіки в Комісії для розподілу архівних матеріялів між УСРРта РСФРР. Знавець своєї справи, історик уклав докладний реєстр українських архівних фондів на території Російської Федерації95і сприяв поверненню на Україну великих документальних комплексів й окремих пам’яток, наприклад виданого 1994 року щоденника Олександра Кістяківського. Прикметно, що Багалій не завагався втягнутися в гарячу дискусію з лідером російських істориків-марксистів Михаїлом Покровським стосовно розуміння поняття «українських історичних цінностей», що їх російський науковець був схильний обмежувати лише новішими часами96.
Яко керівник Укрцентрархіву Багалій рішуче висловлювався проти створення його всесоюзної надбудови у вигляді єдиного централізованого архівного управління СРСРі пропонував наділити центральну установу лише посередницькими, координаційними функціями97. Його доповідь у цій справі на засіданні Малої Ради Народного комісаріяту освіти 28 березня 1924 р. було підтримано рішенням українського радянського уряду про неприпустимість підпорядкування архівної системи УСРРЦентральному архівному управлінню СРСР98.
Послідовно захищаючи українські національні інтереси в суперечливих умовах радянської дійсности, Багалій радо вітав поступове відродження українського культурного життя. «Низенький, жвавий дідок» із гострими очима, яким він запам’ятався своїй аспірантці Надії Суровцовій, Багалій був постійним учасником комітетів і комісій, створюваних для відзначення ювілеїв видатних діячів культури: Сковороди, Франка, Коцюбинського, Шевченка. Як і раніше, він намагався бути в курсі всіх новин культурного життя, особливо художньої літератури. З цього погляду цікавою виглядає згадка Суровцової про літературні читання в її крихітній кімнатці, де звучав переклад нового роману сучасного англійського письменника і де були присутні, крім Багалія, Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш". Особисте знайомство пов’язувало історика і з письменником Валеріяном Поліщуком, який цікавився творчістю Сковороди.
Вірний своєму принципові поєднувати громадську роботу з науковою, Багалій водночас із заявами на підтримку радянської влади оголосив про перехід на позиції марксистської методології в науці. 1922 року він виступив із оглядом новітньої історії України ХІХ-ХХ ст., доведеним до початку 1920-х років. Роботу було опубліковано як додатковий, дев’ятий розділ до українського видання праці Олександри Єфименко «Історія українського народу»99. Головним спонукальним мотивом до написання такої праці стало бажання зрозуміти причини, що визначили сучасний стан подій на Україні. «Усяка, а значить і українська історія мусить пояснювати сучасний момент, - писав Багалій у передмові до книжки Єфименко. - І цей зв’язок минулого з сучасним життям має особливу вагу в наші часи, коли ми переживаємо велику соціяльну революцію і перед нами встає питання про корні цієї революції в нашому минулому»100. Але навряд чи історик, вихований у вірі в непорушність принципу наукової об’єктивности, міг передбачити наслідки своєї публікації. Звичний до політичних компромісів у громадському житті, він меншою мірою виявився готовим прийняти принцип «партійної літератури».
Звертаючись до недавніх подій революції та громадянської війни як дослідник, Баталій іще не розумів, що зазіхнув на монополію партійних ідеологів. Рукопис його нарису потрапив на рецензію до мало кому відомого тоді Матвія Яворського, офіційного ставленика на роль провідного історика-марксиста України. Той заборонив публікувати завершальну частину Багалієвої роботи, де йшлося про події 1918-1922 pp., інкримінуючи авторові «недоречний об’єктивізм»101. Напевне, таке словосполучення звучало би дивно в дореволюційні часи. Занепокоєння Яворського викликали також згадки про місце України в бюджеті Російської держави, що могли, на його думку, стати приводом для антирадянської пропаганди, а також ідеї Драгоманова, популярність яких лякала офіційного експерта.
Брутальне втручання нової політичної цензури в творчу лабораторію дослідника виявилося для Багалія повною несподіванкою. Він висловив письмовий протест, спростувавши «квазінаукову кваліфікацію» своєї роботи і закинувши опонентові, що той «зійшов з дороги науковости»102. Цей аргумент Багалій, мабуть, уважав за найдошкульніший у тій прихованій від стороннього ока полеміці. Можна уявити, як веселилися партійні чиновники, читаючи ці слова. Втім, історик погоджувався визнати свої помилки й зняти розкритиковану частину нарису з друку. Насамкінець він не втримався від ущипливого натяку на справжні, мовляв, мотиви дій Яворського, який готував до друку власний нарис історії революції на Україні.
Невдовзі полеміка між двома істориками вийшла на сторінки радянської преси. Сергій Плохій звернув увагу, що Багалій виявився одним із небагатьох українських науковців, котрі наважувалися тоді публічно полемізувати з марксистами103. Багалій виступив із рецензіями на короткий «Нарис україноруської історії» Яворського та першу частину його «Нарису історії України», опубліковані в 1923 році104. Привітавши спробу першого осмислення українського історичного процесу з позицій історичного матеріялізму, Багалій водночас закидав Яворському догматизм, схематичність, брак наукової кваліфікації та нігілізм в оцінці української історіографічної спадщини.
Будь-який з цих аргументів, висловлених публічно авторитетним науковцем, колись міг означати кінець кар’єри для дослідника-початківця, хоча рецензент у найкращих традиціях академічної критики жодним словом не зачепив особи автора. Тим більше обурення мусив відчувати Багалій після того, як Яворський відповів йому публікацією, назва якої промовистіша за її зміст: «Дещо про “критичну критику”, про “об’єктивну” історію та ще й про бабусину спідницю»105. Вульгарна формою, вона, однак, була цілком логічною змістом. Із погляду комуніста, Багалієві намагання оголосити себе марксистом і водночас залишитися на принципах наукової об’єктивности справді виглядали методологічною нісенітницею. Читаючи статтю Яворського, Багалій мав зрозуміти, що в науці, як і в житті, настали нові часи. Але історик не склав зброї і відповів своєму опонентові новою публікацією, в якій доводив потребу поважного ставлення до української історіографії минулої епохи і диференційованого підходу до її окремих представників106.
Гостра полеміка не завадила Багалієві шукати контактів із Яворським, який швидко виростав на «українського Покровського». Яворського було запрошено виступити з доповіддю про застосування теорії історичного матеріялізму в історіографії на спеціяльному засіданні Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури, яке тривало два дні й супроводжувалося гарячою дискусією. Згодом головний історик-марксист України став штатним працівником катедри за сумісництвом. Невдовзі й Багалієві колеги з Історично-філологічного відділу ВУАН «зрозуміли добре, що треба вибрати Яворського на члена-кореспондента по катедрі історії революції»: на початку 1925 року академік Кримський звернувся до Багалія з проханням скласти коротку оцінку наукового доробку Яворського й офіційно представити його кандидатуру на виборах107.
Пізніше Багалій сприяв своєму недавньому опонентові спершу у здобу4™ наукового ступеня доктора наук без захисту дисертації, а потім і звання дійсного члена ВУАН. Але взаємини між ними залишалися складними. Відгомін полеміки з Яворським легко прочитується у вступі до Багалієвого «Нарису історії України на соціяльно-економічному ґрунті» (1928). Своєю чергою, Яворський, вітаючи намагання старого академіка опанувати нову методологію, відмовив йому в марксистській кваліфікації та посів двозначну позицію на виборах Багалія до Академії наук СРСР.
У мене немає сумніву, що Багаліїв дрейф у напрямі марксизму було викликано не лише кон’юнктурними міркуваннями. Стара, фахово добротна позитивістська наука на той час відчувала дедалі більший тиск із боку представників нового покоління дослідників в усіх країнах Европи. Марксизм, трохи згодом молода школа «Анналів», неоромантичний націоналізм були активними учасниками «боїв за історіографію» нового типу. Зведення марксистської методології в ранґ офіційної в СРСРна той час іще не позбавляло її творчого по-тенціялу. Багалієве рішення долучитися до марксизму було продиктовано, поряд із іншими причинами, намаганням іти в ногу з часом і відповідало його ранішим зацікавленням соціологією. Проте воно відразу поставило академіка у складне становище, викликавши нападки з боку колеґ. Але, ступивши на цей шлях, історик уже не звертав із нього.
У його творчому доробку з’являються численні праці, присвячені історії визвольного та революційного руху на Україні, життю і творчості Сковороди й Шевченка, українській історіографії та історії України; він приділяє підкреслену увагу соціяльно-економічній проблематиці, взаєминам класів і станів суспільства, засвоює нову періодизацію історичного процесу й поняттєво-категоріяльний апарат тогочасної радянської історіографії. Всі ці й деякі інші прикмети нового в доробку Багалія та його співробітників дослідники вважають ознаками певної школи чи напряму української історіографії 1920-х років, що його звуть «соціяльно-скономічним», «революційним», «новим»108і розташовують посередині між школами Яворського та Грушевського.
Звернення до марксизму не потягнуло за собою радикальних змін у системі Багалієвих історичних поглядів. Марксизм залишався для нього абстрактною теорією, соціологічною схемою, яка потребувала перевірки або наповнення конкретним фактичним матеріялом. Спроби історика поєднати теорію з фактами здебільшого не мали успіху. Він почувався впевнено лише тоді, коли, сумлінно переказавши основні постулати популярних праць, що їх було визнано за марксистські, переходив до скрупульозного аналізу історичних джерел, огляду спеціяльної літератури та систематизації добутих у такий спосіб відомостей. Що більше Багалієві праці ставали «марксистськими», то більше вони втрачали на оригінальності. Особливо це стосується творів, написаних на межі 1920-1930-х років і опублікованих лише нещодавно109.
Ставлення Баталія до тогочасної марксистської історіографії можна ліпше зрозуміти у зв’язку з його висловлюваннями про наукові роботи голови радянських істориків-марксистів Покровського. Численні компліменти на адресу «основоположника марксівського освітлення російського історичного процесу» поєднувалися при цьому з надією на встановлення повноцінного діялогу та порозуміння між російськими й українськими істориками «на єдиній марксистській основі»110. Баталій закликав Покровського висловити своє ставлення до історії України як самостійної наукової дисципліни, до схеми українського історичного процесу, яку розробив Грушевський, і підкреслював, що всі українські історики - як марксисти, так і немарксисти - стоять на ґрунті визнання окремішности і цілісности української історії починаючи десь із VІІІ-ІХ ст. Отже, визнавши марксизм за нову реальність в історіографії,
Баталій попервах намагався трактувати його творчо, не поступаючись академічними принципами та визнанням самостійносте українського історичного процесу. Це була та межа, яку він не міг перейти,' не чинячи, за власними словами, наукового самогубства.
Визнання марксизму як основи подальшої наукової праці викликало у Багалія потребу з’ясувати своє ставлення до історіографічного доробку Грушевського. Він зробив це у статті з нагоди 60-річного ювілею автора «Історії України-Руси», а також монографічних працях джерелознавчого та історіографічного характеру, написаних незадовго до смерте111. З усього, опублікованого на цю тему в Радянській Україні, розвідки Багалія стали найдетальнішим і найповнішим аналізом внеску, що його зробив до української історіографії Грушев-ський112. На думку Сергія Плохія, ці праці не мали упередженосте, властивої іншим радянським історикам, котрі зверталися до постаті автора «Історії України-Руси».
Багалій відвів Грушевському центральне місце в українській історіографії, яке раніше належало Антоновичу. Він солідаризувався з концепцією українського історичного процесу, яку розробив та обґрунтував автор «Історії України-Руси», і погоджувався, що українська історія повинна бути відокремленою від російської і мати самостійний характер. Проте в інтерпретації деяких проблем історії України Багалій розійшовся з Грушевським. Він, зокрема, не визнавав Київську Русь винятково українською державою, вважаючи, що право на неї мають і росіяни, хоча, можливо, дещо меншою мірою, ніж українці. Для нього виявилася неприйнятною концепція національного Відродження, згідно з якою імперська доба другої половини XVIII - початку XX ст. в житті українського народу розцінювалася як час національного занепаду. Багалій не бачив у цьому періоді історичного розриву з попередньою добою, висуваючи на перший план не національні, а соціяльно-економічні аспекти суспільного життя. Він закидав Грушевському ідеалізацію козаччини й недооцінку ролі класової, революційної боротьби, матеріяльних чинників ув історичному процесі. На жаль, мені не відомо, як сприйняв цю критику Михайло Грушевський.
Одночасно Багалій відмежовувався від новітньої державницької школи в українській історіографії, що постала в процесі розвалу Російської імперії та виникнення української національної державности. Він виступив проти перебільшених, на його думку, оцінок робіт В’ячеслава Липинського на тій підставі, що, мовляв, соціяльно-економічні гасла мали для українського народу набагато більше значення, ніж державницькі, самостійницькі113. Скептичним було ставлення Багалія й до львівської наукової школи, яка, на його думку, дотримувалася застарілих самостійницьких, націоналістичних підходів до вивчення української минувшини114.
Отже, позитивістсько-народницька основа історичних поглядів Багалія виявилася ближчою до марксизму, ніж до державницької концепції в українській історичній науці. Втім, високий професіоналізм його наукової школи за відсутности в неї власної історіософської основи уможливлював пристосування її вихованців до будь-якої з двох названих вище теорій історичного процесу: як марксистської, так і державницької. Недарма в другій половині XX ст. колишніх співробітників Багалія можна було бачити як серед провідних радянських істориків (Кость Гуслистий, Степан Королівський, Антін Козаченко), так і на чолі української наукової еміграції (Оглоблин, Полонська-Василенко).
Активна громадська та наукова діяльність Багалія в Харкові в першій половині 1920-х років перекреслювала сподівання на його повернення до Києва. Працюючи у столиці Радянської України, історик справді міг стати ВУАН у більшій пригоді. Відносно стабільний перебіг академічного життя за тогочасних обставин суспільно-політичного розвитку країни до певної міри задовольняв як уряд, так і керівництво ВУАН. Натомість Грушевський розцінював ситуацію в Академії наук як катастрофічну, різко критикуючи академічних очільників за мляву політику й уважаючи ВУАН «цілком мертвим тілом»115. Зрозуміло, що його повернення до України навесні 1924 року одразу сколихнуло наукову громадськість і зрештою призвело до гострого протистояння двох угруповань: одного на чолі з Грушевським і другого, серед якого вирізнялися Кримський, Єфремов і Багалій.
Причини конфлікту коренилися не лише в особистих амбіціях науковців. Його зумовлювала передусім розбіжність у програмах національно-культурного та політичного розвитку України, що виникли, відповідно, на західноукраїнських землях і Наддніпрянщині та, своєю чергою, відбивали відмінності історичного й культурного життя обох регіонів. До цього додавалися обставини постання Української Академії наук, зокрема далекі від ідилії взаємини між комісіями, що працювали тоді під керівництвом Вернадського, та Українським науковим товариством.
Грушевський після свого переїзду до Києва посів виняткове становище в Академії наук, перебравши під свою оруду всі установи та видання історичного профілю. Він уже на початку квітня 1924 року відновив особисті контакти з Ба-галієм, звернувшись до нього по допомогу в організаційних справах116. На початку листопада того ж року Багалій одержав листа від Кримського, що в ньому, поряд із ностальгічними згадками про спільну роботу в УАН, містилися гострі звинувачення на адресу Грушевського та скарги на його інтриґи проти інших науковців117.
Нова розстановка сил в Академії наук та навколо неї визначилася досить швидко. Два найбільші українські історики опинилися, як і колись, по різні боки нашвидкуруч споруджених барикад. Величезний науковий потенціял Грушевського, авра першого президента України, вольова натура з властивим їй авторитарним стилем керування вимагали безумовного схиляння та беззастережної відданости. Натомість Багалій хоч і поступався Грушевському науковим доробком, але приваблював людей тактовністю, доброзичливістю, особливо цінною, коли йшлося про молодих і перспективних науковців. Ті, хто не знаходив спільної мови з Грушевським, переходили до Багалія, примножуючи авторитет його наукової школи.
Особисті зв’язки Грушевського з представниками українського радянського уряду, підтримка, надана йому на найвищому рівні, врівноважувалися високим становищем Багалія в системі Народного комісаріяту освіти, профспілковому русі, нарешті, більшою довірою партійної верхівки до нього. «Бойові дії» між академічними угрупованнями мали характер позиційної війни, звичайної, треба сказати, для будь-якої установи, де на невеличкому просторі сконцентровано чималу кількість людей інтелектуальної праці.
Багалій, який до повернення Грушевського перебував на становищі позаштатного академіка, тепер вирішив зміцнити свої позиції у ВУАН. Уже в 1925 році він став одним зі штатних працівників на катедрі давньої історії українського народу118. На той час він не керував у Києві жодною академічною установою або комісією. Спроба утворити київську філію Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури на чолі з Оглоблиним наприкінці 1926 року зазнала краху через протидію Грушевського119, який домігся навіть передачі під своє керівництво всіх Оглоблинових аспірантів. Більше поталанило Багалієві з Одесою, де того ж 1926 року виникла філія його катедри на чолі зі Слабченком. Варто підкреслити, що саме Багалій допоміг своєму одеському колезі, знаному науковцеві, здобути 1928 року ступінь доктора наук, а наступного року стати дійсним членом ВУАН120. Підтримку академіка відчув і відомий пізніше дослідник Микола Петров-ський, який 1926 року очолив історичну секцію Ніжинської науково-дослідної катедри культури й мови, а згодом переїхав до Харкова під безпосереднє керівництво Баталія121.
Ще одним кроком у напрямку посилення наукового потенціялу столичного українознавства стало утворення в Харкові Інституту Тараса Шевченка. Цікаво, що навесні 1925 року керівництво ВУАН зверталося до уряду в аналогічній справі, але дістало відмову122. Наприкінці того ж року згоду було одержано, але місцем розташування нової установи визначено Харків, а функції директора покладено на Багалія.
Протистояння Багалія та Грушевського - двох патріярхів української історичної науки - яскраво відбилося в урочистих святкуваннях ювілею кожного з них: у 1926 році - 60-річ-чя Грушевського, а в 1927 році - 70-річчя Багалія. Знову, як і раніше у випадку із Сумцовим, Багалій потрапляв у ситуацію «двох ювілеїв», коли його вшанування протиставляли відзначенню аналогічної події в житті іншого заслуженого українського діяча.
Харківський історик погодився ввійти до ювілейного комітету для відзначення річниці Грушевського й виступив 10 жовтня 1926 р. на спільних зборах Харківського наукового товариства та Науково-дослідчої катедри історії української культури з великою промовою, присвяченою ювілярові123. Текст її згодом надрукував як окрему статтю журнал «Червоний шлях», про що вже було згадано. У цій промові Багалій здійснив ґрунтовний огляд усієї наукової діяльности Грушевського, а також визначив його місце в українській історіографії.
Багалій визнав творчий доробок свого молодшого сучасника найвищим досягненням української немарксистської історичної науки, а його «Історію України-Руси» - першою узагальнювальною науковою працею з історії українського народу. Водночас автор ухилився від оцінки громадсько-політичної діяльности ювіляра та зробив прозорий натяк на можливість еволюції поглядів науковця в радянській республіці. І І,им і обмежилася участь Багалія у святкуванні ювілею Гру-шевського, яке перетворилося на громадську маніфестацію української національної культури.
На противагу цій події керівництво ВУАН, партійні та радянські лідери України з великим розмахом відзначили Багалієве 70-річчя в 1927 році. Звертаючись із цього приводу до Вернадського, неодмінний секретар ВУАН Кримський писав: «Багалій дорогий нам як людина науки, пов’язаної з усім нашим життєвим ладом, органічно поєднаний з ґрунтом нашої російської України, а не австрійської околиці. Ми, тобто абсолютно переважна більшість академіків, вирішили перетворити його ювілей на прапор тієї колишньої Академії наук, яка розвивалася перші шість років у дусі Ваших заповітів»124.
Зі свого боку, Багалій був дорогий не лише наддніпрянській українській інтелігенції, а й комуністичній партії - і як лояльна людина й авторитетний науковець, і як противага Грушевському. Тому святкування Багалієвого ювілею не було справою самої лише Академії наук і не мало суто наукового, родинного характеру, про що писала Наталія Полонська-Василенко125. В організації свята взяли участь, окрім Президії ВУАН на чолі з Володимиром Липським, також Укрнаука, представлена Семковським, Наркомос під егідою Скрипника, Українське центральне бюро секції наукових працівників, окружні та міські виконкоми Києва і Харкова. Підготуванням урочистостей опікувалися відразу два організаційні комітети в обох українських столицях. Відповідно, й святкування відбувалося у два етапи: 10 грудня - в Києві, 27 грудня - в Харкові.
Не обійшлося й без курйозів. Адже 25-річчя науково-педагогічної діяльности Багалія відзначали в 1905 році, 30-річ-чя, відповідно, 1910 року, а 40-річчя, хоча скромно та майже непомітно, - 1920-го. За логікою, 50-річний ювілей науково-педагогічної діяльности Баталія припадав на 1930 рік, а не на 1927-й. Проте, як це буває, знайшли інші критерії, пригадали нові факти, тож відзначали заразом і 70-річчя з дня народження історика, і 50-річчя його наукової діяльности, і 40-річчя діяльности професорської.
Рівень ювілейних заходів на честь Багалія виявився досить високим. На адресу ювіляра надійшли вітання від усесоюзної та всіх республіканських професійних спілок науковців, Наркомосу РСФРРза підписом Покровського, Академії наук СРСР, підписане її неодмінним секретарем Ольденбурґом, а також від десятків навчальних, архівних і музейних закладів з усіх кінців Союзу PCP. На ювілей відгукнулися наукові та навчальні установи з Великої Британії, Австрії, Угорщини, Німеччини, Франції, Швеції, Польщі та інших країн. Відомі науковці, представники різних дисциплін надіслали для ювілейного збірника, присвяченого Багалієві, таку кількість статтей, що вони зайняли 6 томів загальним обсягом понад три тисячі сторінок126. Відповідною була й інформаційна підтримка ювілею: повідомлення про нього вмістили всі центральні всесоюзні та республіканські газети, чимало популярних і наукових журналів.
Сучасники розуміли громадсько-політичний контекст урочистого святкування 70-річчя з дня народження академіка Багалія. Для комуністичних теоретиків, партійних і державних керівників Багалій був наочним прикладом правильносте офіційного курсу у сфері культури, запорукою майбутнього тріюмфу партійної ідеології, цінним «попутником» у перебігу радянського соціялістичного будівництва. Символічним виглядав і той факт, що ювілей Багалія збігся з десятою річницею Жовтневої революції. Кадри кінохроніки, що увічнили ювіляра та членів ювілейного комітету, демонстрували у пропагандистській стрічці під назвою «Святкування 10-річчя Жовтневої Революції» в усіх кінотеатрах Радянського Союзу. Вірна тактиці співробітництва з «буржуазними спецами», влада обсипала Багалія, на відміну від Грушевського, черговими пільгами.
Декретом Ради Народних Комісарів УСРРвід 27 грудня 1927 р. було ухвалено: 1) видати державним коштом зібрання творів академіка Багалія; 2) присвоїти його ім’я Харківській науково-дослідній катедрі історії української культури; 3) забезпечити катедру та подаровану їй Багалієм наукову бібліотеку необхідними коштами; 4) надати Багалієві персональну пенсію розміром 200 крб. на місяць127. Окрім того, Укрнаука встановила щорічну наукову премію імені Багалія в 1000 крб. за найкращі дослідження з історії Слобожанщини, Лівобережжя та Півдня України. Щоправда, більшість цих обіцянок лишилися на папері: новий віраж партійної політики зробив їх неактуальними.
Підкреслено офіційний характер ювілею Багалія не міг повністю заперечити його національно-культурного значення. Видатна подія в житті науковця перетворилася, як було наголошено в одному з ювілейних видань, «у велике українське національне свято, в демонстрацію сил української культури»128. Це засвідчила не лише присутність на торжествах видатних представників української радянської наукової та творчої інтелігенції, а й те, що на ювілей відгукнулися науковці та громадські діячі з-поза меж УСРР. Варто згадати у зв’язку з цим імена Дмитра Дорошенка, Степана Томашівського, Івана Огієнка або навіть Дмитра Донцова. У листопаді 1927 року Українське історично-філологічне товариство у Празі присвятило Багалієві урочисте засідання, на якому було заслухано доповіді Василя Біднова («Наукова діяльність Д. І. Багалія») й Дмитра Антоновича («Педагогічна і громадська діяльність академіка Д. І. Багалія»). Надіслані з-за кордону наукові статті й вітання ювілярові було опубліковано у присвячених йому наукових збірниках. Окрім того, спеціяльні статті, в яких наголошено заслуги ювіляра перед національною культурою, вмістили деякі закордонні періодичні видання.
Багалій, виступаючи на урочистостях на свою честь, був, як завжди, стриманим. Реверанси на адресу Радянської влади й уряду він поєднав із заявою про потребу підтримувати наукові контакти з українською еміґрацією. Але головну ідею свого виступу він формулював так: «Наші перспективи не в минулому, хоч як гарно та романтично змальованому, а в ясному майбутньому: Поворот до минулого - це руїна і смерть. Така основна загальна перспектива»129. Під цими словами могла б підписатися чимала частина української та російської інтелігенції, що відчула надію на нормалізацію стосунків із владою після шести років війни та розрухи.
Зрозуміло, ювілей Багалія викликав не лише славослів’я на його адресу. Журнал «Літературно-науковий вісник» умістив на своїх шпальтах статтю молодого науковця Симона Наріжного «До ювілею академіка Д. І. Багалія», автор якої кваліфікував заяви та виступи ювіляра як прояв «психології одвічного українського рабства», «славослов’я на адресу гнобителів свого народу»130. Академік Грушевський особисто не брав участи в святі, хоча формальне вітання колезі надіслав131. Його зачитав на ювілейних зборах представник історичної секції ВУАН Володимир Щербина.
Відмовився від участи в організації ювілею Багалія й Вернадський. Він уважав історика відповідальним за розвал університетської освіти в Україні і в особистому листі на адресу свого колишнього сподвижника ущипливо пов’язав його наукові та громадські заслуги з Харківським університетом, зліквідованим за сім років до того132. Не буде перебільшенням твердити, що думку Вернадського про Багалія поділяли багато хто з російської інтелігенції. Особливо яскраво це проявилося під час виборів до всесоюзної Академії наук уже в наступному, 1928, році.
«Оновлення» АН СРСРза рахунок нових дійсних членів стало черговим епізодом у тотальній радянізації наукових і культурних установ країни, збільшенні партійного контролю над ними. Водночас цей процес супроводжувала часткова дерусифікація: кандидатів до всесоюзної Академії мусили направити всі союзні республіки. Українське партійне керівництво ввело до списку кандидатів від УСРРГрушевського, Багалія та Кримського. Після того як кандидатура останнього відпала з політичних міркувань, Відділ агітації та пропаганди ЦК РКП(б) рекомендував своєму загонові на Україні підтримати на виборах до всесоюзної Академії Гру-шевського та Багалія133.
Багалій спирався на підтримку численних українських наукових товариств, профспілкових організацій і до всього ще й сам брав участь у республіканській комісії, що розглядала кандидатів. Але - цікава деталь: головний український історик-марксист Яворський став, уживаючи сучасної термінології, довіреною особою не Багалія, а Грушевського, хоча до того часу уникав особистих контактів із автором «Історії України-Руси». Репрезентувати Багалія перед громадськістю довелося його співробітниці Наталі Мірзі-Авак’янц. Щоправда, його позиції на цій попередній стадії виборів зміцнив публічний підтримчий виступ Михаїла Покровського, який сам балотувався в академіки134. Та головні баталії розгорнулися, як і завжди, в кулуарах.
Ситуацію навколо виборів до всесоюзної Академії наук допомагають ліпше зрозуміти листи до Багалія його давнього приятеля та поплічника у викладацькій і громадській роботі в Харківському університеті академіка Владислава Бузескула, який був членом академічних кваліфікаційних комісій. 12 жовтня 1928 р. Бузескул повідомляв, що не раз, починаючи з осені 1927 року, порушував питання про кандидатуру Багалія у приватних розмовах із колегами з Академії, але в жодному випадку не знайшов підтримки. «Вчора на приватному засіданні, коли обговорювали питання про кандидатури з української історії та коли більшість висловилися за одне місце, на користь Грушевського, - писав Бузескул, - я, не відкидаючи наукових чеснот останнього, докладно відповів на засувору оцінку Ваших праць, вказавши на їхнє значення, нагадавши про присудження свого часу їм нагород Академією наук і наполягаючи на Вашій кандидатурі, незалежно від Грушевського. Я лишився сам: двох українських істориків не бажають, бо кандидатів з історичних наук більше, ніж вакансій, а перевагу віддають Грушевському. В сьогоднішньому (формальному) засіданні комісії його кандидатуру визнали “беззаперечною”, а Вас [...] зарахували до “гідних кандидатів”, про яких остаточну (в комісії) думку відкладено до наступного засідання...»135.
Бузескул не приховував від Багалія, що тому буде важко розраховувати на успіх. Ці передбачення підтвердилися через декілька днів. На новому засідання російські академіки пригадали Багалієві «навіть далеке минуле», а офіційні представники України Яворський і Юрій Озерський взагалі не прийшли на обговорення136. Обрання Грушевського та провал Багалія не влаштовували українське партійне керівництво137, проте вдіяти щось за тих обставин воно вже не змогло.
Інакше складалася ситуація навколо Всеукраїнської Академії наук. Черговий похід проти ВУАН під червоним прапором готували давно й розпочали вже під час кампанії виборів до всесоюзної Академії. Він став лише прологом похмурої епохи нового середньовіччя з її жорстокими внутрішніми та зовнішніми війнами, масовим полюванням на відьом, публічними стратами, розпалюванням фанатичного психозу в суспільстві. Багалієві судилося відіграти в цьому процесі роль знаряддя в руках «слуг народу». Останні чотири роки життя історика нагадували стрімке сповзання до прірви: він втрачав одного за одним колег, співробітників, учнів, зрікався власних поглядів і принципів.
У квітні 1929 року Українське центральне бюро Секції наукових працівників під Багалієвим головуванням заслухало інформацію про постанову Раднаркому УСРРщодо виборів нових дійсних членів ВУАН і, «гаряче вітаючи» це рішення, закликало свої організації на місцях мобілізувати всі сили для виконання «найважливішого для розвитку української науки завдання»138.
«В академіки пруться: Скрипник, Гринько, Затонський, Шліхтер, не кажучи вже про Яворського, - все, як бачимо, великі вчені!» - меланхолійно нотував у щоденнику Сергій Єфремов139. Багалій особисто приїздив до Києва вмовляти колег погодитися на чергову поступку владі перед загрозою репресій, але цього разу його не зрозуміли ні Кримський, ані Єфремов, котрий уже зробив свій вибір, записавши у щоденнику: «[...] мабуть-таки краще загинути, ніж здобувати ласки шляхами Багалієвими»140.
Багалій, зі свого боку, розраховував на черговий компроміс між академічною спільнотою та владою. Через усі його публічні виступи, інтерв’ю та публікації, присвячені виборам до ВУАН, проходить думка про «природне, нормальне співробітництво старої генерації, що ґрунтовно опанувала своєю наукою і йде назустріч пекучим потребам часу, інтересам робітничо-селянських мас, - з новою генерацією, що володіє міцним знаряддям сучасної науки - марксівською методою». Багалій підтримував ідею совєтизації Академії наук і закликав не забувати й «тих, що вступили на шлях марксівської методології» й «прагнуть працювати в цьому напрямку, але досі стояли одиноко»141.
Здавалося, його тактика й цього разу зазнає успіху. Багалій, який увійшов одразу до трьох кваліфікаційних комісій для виборів академіків з історії, мови й літератури та економіки, домігся обрання дійсними членами ВУАН в історичній секції Слабченка та Яворницького, які врівноважували офіційних кандидатів Яворського й Усєвалада Ігнатовського. Самого Багалія обрали головою Історично-філологічного відділу, а його заступником призначили Яворського. Отже, через неповних одинадцять років Багалій знову повернувся до керівництва академічним українознавством, але за яких обставин!
Програма дій нового голови Відділу передбачала подолання «вузького академізму», вихід за межі «так званої аполітичної науки» та «засвоєння ідеології українських працюючих мас»142. У складі Історично-філологічного відділу незабаром було створено нову комісію «по виучуванню соціяльно-економічної історії України в зв’язку з історією революційної боротьби в другій половині ХУІІІ-ХІХ ст.»143. Її працівниками стали члени Харківської катедри історії української культури: Оглоблин, Полонська-Василенко, Слабченко, а також Яворський і ще деякі науковці. Цим було покладено початок ліквідації історичних установ, які створив Грушевський: їх поділили між Багалієм і Слабченком.
Реорганізація академічної науки відбувалася під зловісний акомпанемент масових арештів у справі так званої «Спілки визволення України», жертвами яких стали, поряд із іншими, працівники ВУАН на чолі з академіком Єфремовим. Стривожене цим керівництво Академії наук поспішило відмежуватися від своїх колег. Багалій разом із академіками Юрієм Корчаком-Чепурківським, Семеном Семковським, Олександром Соколовським, Олександром Палладіним долучився до публічного засудження звинувачених у «контрреволюційній» діяльності вчених. Він зробив відповідні заяви на засіданнях ВУЦВК УСРР, Українського центрального бюра секції наукових працівників, сесії ВУАН. Виступи Багалія, Корчака-Чепурківського та Соколовського радянське керівництво використало, щоби надати видимість леґітимности судовому процесові у справі СВУ, розкручуючи далі маховик репресій.
20 січня 1930 р. було заарештовано Багалієвого протеже та близького співробітника академіка Слабченка. Ще більшою несподіванкою для багатьох стала опала «українського Покровського», заступника Багалія в Історично-філологічному відділі Яворського. Кільце навколо Багалія поступово, але неухильно звужувалося. У радянській пресі вже розпочиналася кампанія критики, спрямована персонально проти нього. Молода генерація істориків-марксистів - Федір Ястребов, Сергій Кокошко, Трохим Скубицький - пробувала свої сили на представникові старого покоління, закидаючи йому «псевдомарксизм», брак «пролетарської войовничости» і, зрештою, ворожість до радянської влади.
Про організаційні висновки, що їх могли зробити за таких обставин, Баталій добре знав. Він узявся за перо, аби дати належну відповідь критикам, не розуміючи, що від нього чекають тепер уже не дискусій, не декларацій на підтримку Радянської влади, як було раніше, а безумовної капітуляції, самозречення та каяття. В очах нового, радянського покоління «народної інтелігенції» він виглядав анахронізмом, мало чим відрізняючись від Грушевського і решти представників «буржуазної» науки...
Уже 1930 року установи, що ними керував Багалій, почала заливати брудна хвиля критики та самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасувань. Історик втратив становище голови розформованого Історично-філологічного відділу; його відсунули на посаду другого заступника Шліхтера - голови нового, соціяльно-економічного, відділу ВУАН144. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 року відбувалася вже без участи Багалія.
Хмари збиралися й над улюбленим дітищем ученого - катедрою історії української культури, перетвореною 1930 року на науково-дослідний інститут. Спроба усунути Багалія від керування цією установою в 1930 році виявилася передчасною. Академіку вдалося відстояти свої позиції ціною істотних поступок, зокрема звільнення найкращих працівників: Романовського, Оглоблина, Анатолія Єршова, Миколи Пе-тровського145. Решта колективу було здеморалізовано. Багалієві довелося вислуховувати гостру критику на свою адресу від найближчих колег і вихованців. Напевне, здогадувався він і про доноси, інспіровані борцями за ідеологічну чистоту. Що міг він цьому протиставити? Волю й сили старого науковця підважила ще більше важка особиста втрата: 1931 року пішла з життя його дружина й найближчий друг Марія Василівна.
Багалій готувався до прилюдного каяття на черговій нараді українських істориків у Харкові в лютому 1932 року. Від цього його врятувала смерть, що настала 9 лютого 1932 р. від запалення легенів. Не можна не погодитися з Оглоблиним, що за тих справді божевільних обставин ця смерть була символічно своєчасною. «Роль Багалія, - писав його колишній співробітник, - була скінчена. Він зробив усе, що міг, більш того - те, що тільки він - з його вдачею і тактом - міг зробити. У 1932 році було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому»146.
Внаслідок напруженої ідейної боротьби навколо імені Багалія створені ним інституції було зліквідовано, більшість їхніх працівників - морально зламано, а згодом репресовано. Проте учні та колеги Багалія намагалися відстояти його спадщину від остаточного розгрому та знищення. Зробити це можна було, лише відмежувавши Багалія від немарксистської традиції та підкреслюючи його лояльність щодо радянської влади. Саме така тенденція визначила характер публікацій, що їх написали та надрукували в 1930-ті роки Оглоблин, Барвінський, Віктор Дроздовський. Такий підхід до оцінки історичних поглядів науковця, після «кавалерійських» наскоків молодих погромників від науки, утвердився в радянській історіографії.
Ім’я Багалія спокійно згадували у своїх працях радянські історики Уладзімір Пічета, Николай Рубінштейн, деякі інші автори 1940-х років. Це не врятувало його творчу спадщину радянського періоду від заборон. Частина її потрапила до горезвісних «спецхранів». Решта виявилася непотрібною, «застарілою» або «неканонічною». Сам Багалій для радянських істориків став фігурою якщо й не ворожою, то принаймні підозрілою, щодо якої ліпше було перестрахуватися. Напевне, через це в 1950-ті роки в узагальнювальній праці з історії Харківського університету ім’я його колишнього ректора з’явилося в «буржуазно-націоналістичному» ореолі, «припечатане», про всяк випадок, ще й «монархічним» ярликом. Дещо згодом така оцінка навіть перекочувала до «Нарисів історії історичної науки в СРСР», що надали їй програмного характеру.
Проте «хрущовська відлига» й тимчасова лібералізація політики в українському питанні уможливили відзначення 1957 року 100-річчя з дня народження Багалія скромною, але змістовною публікацією в щойно заснованому «Українському історичному журналі». Автор статті, Іван Бойко, колишній харків’янин, не зміг, ясна річ, обійтися без традиційної згадки про буржуазний націоналізм, тінь якого, на його думку, лягала на Багалія. Проте фактично Бойкова стаття, перша і на кілька десятиріч єдина спеціяльна узагальнювальна праця про Багалія, започаткувала реабілітацію науковця в СРСР.
100-річний ювілей Багалія відзначили й за океаном. Українська Вільна Академія наук у СІЛА вшанувала його спеціяльним засіданням, на якому виступив із доповіддю визначний вчений, колишній Багаліїв співробітник - Олександр Оглоблин. Його промова, густо забарвлена особистими спогадами й надрукована щойно в 1988 році, до сьогодні залишається найцікавішою публікацією про Багалія в науковій літературі. Оглоблин переконливо висловив думку, з якою не можна не погодитися й нині: «Сучасне українське покоління ще не знає й не може як слід оцінити Багалія. Але ті, що прийдуть після нас, дай Боже, щоб вони були кращі, розумніші, щасливіші, ті, які побачать в історичному світлі й перспективі і зрозуміють не тільки саму постать Багалія, але й тих і те, що він по собі залишив, - ті відміряють повною і справедливою мірою діло, яке зробив Дмитро Іванович Багалій»147.
Попри радянську цензуру, ідеологічні розбіжності й упередження, два автори обабіч «залізної завіси» висловили спільну думку про непересічні заслуги Багалія перед українською культурою та високу наукову вартість його творчої спадщини. Як видно, ім’я історика й після його смерти не розділяло, а об’єднувало українську спільноту.
У Радянському Союзі, особливо після Всесоюзної наради істориків у Москві в 1964 році, було санкціоновано повернення Багалієвих праць до науково-культурного вжитку. Цей процес розтягнувся більше ніж на чверть століття. У ньому взяли участь Віталій Сарбей, Іван Рибалка, Іван Гуржій. Проте перевидання творчої спадщини Багалія стало можливим лише незадовго до падіння радянської системи. На жаль, ні Харківський університет, ані Академія наук УРСРне виявили в цій справі особливої зацікавлености.
Від початку 1990-х років у перебігу регенерації історичної науки в Україні публікації про Багалія почали не лише збагачуватися новими матеріялами, а й супроводжуватися спробами переосмислити його наукову спадщину. Водночас годі не помітити, що нині Багалія частіше згадують, аніж серйозно вивчають. Відчутне зростання кількости авторів, що звертаються до спадщини Багалія, розширення діяпазону присвячених йому розвідок мають головний результат: праці історика інколи читають. З’явився навіть своєрідний жанр історичних публікацій «за творами Багалія»: автор переказує чужі матеріяли та висновки, але не приховує цього. Зрозуміло, це набагато краще, ніж плаґіят, проте надто вже відбігає від нерадянських академічних стандартів.
Інтелектуальної біографії Багалія досі не створено. «Енігматична», за висловом Анни Процик, особистість історика не вкладається до поширених у пострадянській українській історіографії жанрів віктимізації та канонізації. Для них Баталій виглядає фігурою, надто схильною до компромісів. Побачити нові можливості для наукової інтерпретації цієї постаті, а на її прикладі - характеру взаємин між владою та суспільством, способів адаптування інтелектуала в несприятливому для нього соціокультурному середовищі, особливостей совєтизації гуманістики та наукової творчости в Україні, поєднання національної та регіональної парадигм українського історичного процесу - мабуть, немає кому...
1
«З посмертних праць акад. Д. І. Багалія (самокритичний огляд наукової продукції)»,Архів Радянської України,№ 4/5 (1932), с. 338-375.
2
О. М. Богдашина, «Слобідський літописець історії України Багалій»,Український історичний журнал,№ 1 (2008), с. 88-112.
3
В. Кравченко, «Д. І. Багалій в світлі й тіні своєї “Автобіографії”», Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1 (X., 1999), с. 9-56.
4
О. Ф. Кістяківський,Щоденник (1874-1885),т. 1 (К., 1994), с. 294.
5
Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1, с. 70.
6
Матеріали для культурної і громадської історії Західної України(К., 1928), с. 190.
7
Докладніше див.: О. П. Толочно, «Дві не зовсім академічні дискусії (І. А. Линниченко, Д. І. Багалій, М. С. Грушевський)»,Український археографічний щорічник. Нова серія,вип. 2 (К., 1993), с. 92-103.
8
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45347, арк. 47 зв.
9
�. Линниченко,Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо профессору М. С. Грушевскому(Пг.; Одесса, 1917).
10
Patricia Herlihy, В«Ukrainian Cities in the Nineteenth CenturyВ»,Rethinking Ukrainian History(Edmonton, 1981), p. 144.
11
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45487, арк. 3.
12
Олександер Оглоблин, «Пам’яти Дмитра Багалія»,Український історик,№ 1/4 (1988), с. 103.
13
І. Франко,Нарис, історії українсько-руської літератури до 1890року(Л„ 1910), с. 263.
14
С. Н. Щёголев,Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма(Киев, 1912), с. 73,439.
15
Рада,6 жовтня, 10 жовтня (1910).
16
Страницы автобиографии В. �. Вернадского(М., 1981), с. 214.
СЋ*
17
В. Заруба, «Михайло Грушевський та Дмитро Баталій»,Березіль,№ 9 (1991), с. 150-153; А. Процик, «Дві історіографічні течії з історичної школи В. Антоновича: М. Грушевський і Д. Багалій»,Український історик,№ 3/4-1 (1991-1992), с. 178-185.
18
Див. докладно: Ярослав Грицак,Страсті за націоналізмом: Історичні есеї(К., 2004), с. 247-265; Він-таки,Пророку своїй вітчизні. Франка та його спільнота (1856-1886)(К., 2006); Serhii Plokhy,Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History(Toronto, 2005); Malgorzata Abassy,Inteligencja a kultura: O problemach sa-moidentyfikacji dziemgtnastomecznej inteligencji rosyjskiej(Krakow, 2008).
19
Олександр Гриценко,«Своя мудрість». Національні міфології та громадянська релігія в Україні(К., 1998), с. 38-59.
20
�звестия Харьковской городской думы,№ 1/3 (1917), с. 59,68.
21
Там же, с. 68-69,83-85.
22
В. А. Доленко, «Революція і моя участь в ній»,Пам’яті В. А. Доленка(Мюнхен, 1975), с. 14-15.
23
Южный край,14 июля, 23 июля (1917).
24
Р”. Р�. РСЂРґСЌ, «Харьковский “Пролетарий”»,Харьков РІ 1917 РіРѕРґСѓ: Воспоминания активных участников Великой Октябрьской социалистической революции(Харьков, 1957), СЃ. 154.
25
Н. А. Сорочан, «Харківське товариство “Просвіта” і відродження української школи за доби Центральної Ради (березень 1917 р. - квітень 1918 р.)»,Науковий вісник Харківського державного педагогічного університету. Збірник наукових праць: Історичні науки,вип. 1 (1998), с. 113.
26
Там само, с. 113-114.
27
Юбілей академіка Дмитра Івановича Багалія(К., 1929), с. 113 (2-ї пагінації).
28
Ю. М. Гамрецький, «До питання про час встановлення влади Рад у Харкові»,Боротьба за владу Рад на Україні(К., 1977), с. 99-119.
29
1. Нагаєвський,Історія Української держави двадцятого століття(К, 1993), с. 151. Див. також матеріали особистого архіву родини Багаліїв, знайомство з якими уможливила люб’язність Євгенії Марківни Багалій.
30
О. Юрченко, Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті (Мюнхен, І971),с. 173;Я. В. Верменич,Теоретико-методологічні проблеми історичноїрегіоналістики в Україні(К., 2003), с. 321-322.
31
В. �. Вернадский,Дневник, 1917-1921,т. 1 (Киев, 1994 ), с. 116.
32
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали(К„ 1993), с. 116-124.
33
Там само, с. 43,66.
34
В. �. Вернадский,Дневник, 1917-1921,т. 1, с. 120-122.
35
Там же, с. 119.
36
Там же.
37
Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1, с. 209.
38
І. Нагаєвський,Історія Української держави двадцятого століття,с. 158.
39
Євген Чикаленко,Щоденник,т. 2 (K., 2004), с. 123.
40
Там само, с. 135.
41
В. І. Онопрієнко, «Осередки національного відродження. Українські університети в 1917-1919 рр.», Вісник Академії наук України, № 2 (1992), с. 85;Юбілей академіка Дмитра Івановича Багалія,с. 120 (2-ї пагінації).
42
Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за 200років(X., 2004), с. 284.
43
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 22625.
44
Історія Академії наш України, 1918-1923: Документи і матеріали(К., 1993), с. 186-187.
45
Там само, с. 226.
46
Ювілей академіка Дмитра Івановича Багалія,с. 48,54.
47
Там само, с. 37.
48
Т. Ф. Григор’єва, «Патріарх історичної науки (Д. І. Багалій)»,Репресоване краєзнавство (20-30-і роки)(К., 1991), с. 19.
49
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 429-430.
50
Там само, с. 431.
51
Н. Д. Полонська-Василенко,Українська Академія наук: Нарис історії(К., 1993), с. 18-19.
52
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 196,431-435.
53
Там само, с. 431.
54
В. �. Вернадский,Дневник, 1917-1921,т. 1, с. 128. Цікаво, що видавці щоденника Вернадського та збірника документів і матеріялів з історії УАН у 1918-1923 рр. по-різному відчитали запис про Кримського та Багалія. У другому випадку вийшло, що Багалій «боїться більшовизму Кримського та пізнішої розплати» (Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 192).
55
В. �. Вернадский,Дневник, 1917-1921,т. 1, с. 128.
56
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 441.
57
Культурне будівництво в Українській PCP: Збірник документів,т. 1 (К, 1959), с. 55.
58
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 442.
59
Там само, с. 441; Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1, с. 210.
60
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 446.
61
Там само, с. 444.
62
Київський міський державний архів, ф. 16, оп. 465, од. зб. 453, арк. 2.
63
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 449.
64
В. �. Вернадский,Дневник, 1917-1921,т. 1, с. 139.
65
Там же, с. 148.
Рё*
66
Там же.
67
Там же, с. 183.
68
В. В. Вороненко, Л. Д. Кктерська, Л. В. Матвеева, I. Б. Усенко,Микола Прокопович Василенко(К., 1991), с. 163.
69
Олександер Оглоблин, «Пам’яти Дмитра Багалія», с. 103.
70
О. Водолажченко, В. Барвінський, «Короткий нарис історії архівної справи на Україні та діяльності Укрцентрархіва за 1924 рік»,Архівна справа,кн. 1 (1925), с. 46.
71
В. Дашкевич, «Розвиток етнологічної науки на Україні за 10 років (1917-1927)»,Червоний шлях,№ 12 (1927), с. 179.
72
Юбілей академіка Дмитра Івановича Багалія,с. 17 (1-ї пагінації);Наука на Украине,№ 2 (1922), с. 165.
73
Червоний шлях,№ 11/12 (1924), с. 262.
74
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 238.
75
Там само, с. 238-239.
76
Там само, с. 262; О. М. Богдашина,Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1921-1934рр.)(X., 1994), с. 85-86.
77
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 273, 326,347,458,466.
78
Там само, с. 255.
79
Там само, с. 466.
80
Там само, с. 273.
81
Там само, с. 266-269.
82
Там само, с. 268-269,273.
83
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 22630.
84
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 14,347.
85
Н. В. Комаренко,Установи історичної науки в Українській PCP (1917-1937pp.) {К.,1973), с. 128.
86
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 322,356.
87
Дм. Баталій, «Всеукраїнська Академія наук у Києві і її наукова праця»,Наука на Украине,№ 1 (1922), с. ЗО.
88
Я. П. Ряппо, «Система народного образования на Украине»,Научный работник,№7/8 (1926), с. 53-69.
89
Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали,с. 283-284.
90
Г. В. Касьянов,Українська інтелігенція 1920-х - 30-хроків: соціальний портрет та історична доля(К, 1992), с. 86-92; Л. В. �ванова,Формирование советской научной интеллигенции (1917-1927 гг.)(М., 1980), с. 233; Ф. �. Петров, «Всесоюзная конференция Главнаук»,Научный работник,№ 2 (1926), с. 13.
91
Цит. за виданням: К. М. Сытник, Е. �. Апанович, С. М. Стойко,В. �. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине,2-е изд. (Киев, 1988), с. 308.
92
Цит. за публікацією: О. С. Рубльов, «Лідер “істориків-марксистів” України (М. І. Яворський)»,Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки),с. 303 (переклад з російської відредаговано. -Ред.).
93
Дм. Ів. Багалій, «Історично-етнографічні і лінгвістичні матеріали про північний кордон УРСРз РРФСР»,Наукові записки Харківської науково-дослідної катедри історії української культури,т. 9, вип. 2 (1930), с. 121-123.
94
О. С. Рубльов, «Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні: (Спроба реконструкції)»,Український історичний журнал,№ 5 (1996), с. 62.
95
Д. Багалій; В. Барвінський, «Українські архівні фонди в межах РФСРР»,Архівна справа,кн. 1 (1925), с. 43-44.
96
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45320.
97
Там само.
98
Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 37, од. зб. 461.
99
О. Єфименко,Історія українського народу(Харків, 1922), с. 140-207.
100
Там само, с. 8.
101
IP НБУВ, від. І, од. зб. 45356.
102
Там само.
103
Serhii Plokhy,Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History(Toronto, 2005), p. 371.
104
,05Книга,№ 2 (1923), c. 48-50;Червоний шлях,№ 9 (1923), c. 145-161.
105
Червоний шлях,№ 3 (1924), с. 167-182.
106
Там само, № 6 (1924), с. 149-160.
107
О. С. Рубльов, «Лідер “істориків-марксистів” України (М. І. Яворський)», с. 297.
108
О. М. Богдашина,Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1921-1934рр.),с. 101-110.
109
Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1,2,4,5 (X., 1999-2007).
110
Архів музею історії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, ф. 4, оп. З, од. зб. 2.
111
Д. І. Баталій, «Акад. Грушевський і його місце в українській історіографії: (Іст.-критич. нарис)»,Червоний шлях,N° 1 (1927), с. 160-2І7; Він-таки,Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті,т. 1 (К., 1928); Він-таки,Вибрані праці,т. 2 (X., 2001).
112
Serhii Plokhy,Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History,p. 375.
113
Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 2 (X., 2001), с. 249,250, 338,474, 554-555.
114
Д. І. Багалій,Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті,т. 1, с. 44.
115
О. С. Рубльов, «Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні», с. 51.
116
В. Заруба, «Михайло Грушевський та Дмитро Багалій», с. 150-152.
117
Архів музею історії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, ф. 8, оп. 2, од. зб. 31.
118
Записки Історично-філологічного відділу УАН,кн. IV, с. 296;Звідомлення Української Академії наук у Києві за 1926 рік(К., 1927), с. 21,101.
119
1. В. Верба, «Олександр Оглоблин: нарис життя і діяльності»,Сівер-щина в долі істориків та в історичних дослідженнях,(К., 1996), с. 18-19.
120
В. Заруба, «Михайло Грушевський та Дмитро Багалій», с. 145.
121
О. М. Богдашина,Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1921-1934рр.),с. 48.
122
В. Шмельов, «Лицар духу»,Київська старовина,№ 1 (1992), с. 43.
123
Життя й Революція,№ 9 (1926), с. 112; Р. Я. Пиріг,Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934)(К, 1993), с. 58; ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45064.
124
цит запублікацією: В. Г. Сарбей, «Перший неодмінний секретар Української Академії наук: (До 100-річчя з дня народження А. Ю. Кримського)»,Вісник АН УРСР,№ 1 (1971), с. 95 (переклад цитати зредаговано. -Ред.).
125
Н. Д. Полонська-Василенко,Українська Академія наук,с. 48.
126
Юбілей академіка Дмитра Івановича Багалія, с. 6.
127
Там само, с. 86.
128
Там само, с. 5.
129
Там само, с. 69.
130
Літературно-науковий вісник,кн. УІІ/УІІІ (1930), с. 706.
131
В. Ф. Верстюк, Р. Я. Пиріг,М. С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності(К., 1996), с. 125.
132
Д. І. Багалій,Вибрані праці,т. 1, с. 331.
133
В. Ф. Верстюк, Р. Я. Пиріг,М. С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності,с. 128.
134
В. Д. Есаков,Советская наука в годы первой пятилетки. Основные направления государственного руководства наукой(М., 1971), с. 179.
135
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45580.
136
Там само, од. зб. 45581.
137
Р. Я. Пиріг,Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934),с. 86-87.
138
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 46435, арк. 106.
139
Сергій Єфремов,Щоденники, 1923-1929(К., 1997), с. 753.
140
Там само, с. 739.
141
Вісті ВУЦВК,28 квітня (1929);Пролетарська правда,12 травня (1929).
142
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45165.
143
Вісті ВУАН,№ 5/6 (1929), с. 44.
144
Вісті ВУАН,№ 6 (1930), с. 4.
145
ІРНБУВ, від. І, од. зб. 45278, арк. 120-129.
146
Олександер Оглоблин, «Пам’яти Дмитра Багалія», с. 103.
147
Там само, с. 104.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
