Мирослав Філіпович. Смертельна загроза чи нові перспективи? (Про постмодернізм в історіографії)
- Деталі
- Опубліковано: Вівторок, 08 липня 2014, 23:14
- Перегляди: 27
1. Діагноз
Коли декілька років тому в Польщі з’явилася антологія філософських текстів про постмодернізм, її редактор розпочав вступ з іронічної в тому контексті, але добре відомої фрази: «Привид постмодернізму блукає по сучасній гуманітарній думці»1. Порівняння з марксизмом можна було б розвивати й далі, однак зараз ми обговоримо інше: на історіографічному ґрунті постмодерністська течія, подібно до того, як раніше марксизм2, упевнено пориває з типовим для Леопольда Ранке та його послідовників зверхнім ставленням до теоретичної рефлексії, із залишенням методологічної рефлексії філософам, із відмежуванням теорії від дослідницької практики. Більшість істориків, що писали в ХІХ-ХХ ст., як, схоже, й тепер, продовжують у цій атеоретичній настанові традицію Ранке. Більше того, можна без ризику ствердити, що й сьогодні у багатьох випадках вистачить застосувати «стандартні методи» німецького вченого та його послідовників, аби здобути науковий ступінь і виховувати чергові покоління істориків.
Скептикам пропоную уважно придивитися до академічного середовища та навчальних програм. Уперше студенти зустрічаються з елементами методології на заняттях зі вступу до історії, що його викладають у кращому випадку досвідчені практики3. Вони зазвичай відсилають молодь до тих теоретичних текстів, які читали самі під час власного навчання. На щастя, це вже не Лелевель, але не рідкістю є й «Н'Шогука» Гандельсмана (її востаннє видавали 1928 р.); більш просвітлені рекомендують до прочитання праці Ванди Мощенської (1968 р.) і Єжи Топольського (1966 р., останнє видання 1984 р.).
Коли я пробую відіслати своїх студентів до славетної «Апології історії» Марка Блока, написаної під час Другої світової війни (по-польськи її видали 1960 p.), то виявляється, що такої можливості просто немає: зараз ця книга в Польщі майже не доступна. Вже не згадую про часом рекомендовані (й справді дивовижні) «Rozwazania о historii» Вітольда Кулі (1958 р. та недавнє перевидання).
Усі згадані книжки свого часу не були позбавлені вартості. Деякі можна з великим задоволенням читати й зараз, інші варто знати бодай через те, що слід знати залізну класику. Інша річ - що спільного має усе це із сучасною гуманістикою. Можна припускати, що справи не кращі й поза Польщею. Якщо читач прекрасних праць Jla Капри чи Дженкінса замість книжок Топольського й Мощенської підставить праці Карра або Елтона, то він опиниться у тій самій, добре нам відомій (і завзято атакованій згаданими авторами) ситуації4.
Адепт-початківець історичної науки до сьогодні дізнається, що працелюбний пошук та критика джерел (за допомогою точно використаних методів, як же інакше!), а також максимальний об’єктивізм (його розуміють, ясно, по-ранківськи - «to banish himself from his books», як це витлумачив лорд Актон, пишучи про Леопольда Ранке5) - це шлях до віднайдення правди. До цієї-от правди історики прагнуть досі, але чи стає ближчою їхня ціль? Порада Ранке описувати історію «wie es eigentlich gewesen» є дороговказом для науковців ось уже майже півтора століття. З іншого боку, навіть найконсервативніші з-поміж них переконані, що кожне покоління переписує історію заново. Адже річ у тому, що кожна чергова візія минулого не стільки пропонує щось на зразок досконалішого синтезу, скільки полемізує, або - що гірше - розбігається з попередніми візіями6. Сьогодні вже навряд би хтось ризикнув категорично ствердити, що вдосконалення дослідницьких знарядь провадить дедалі ближче до правди. Правди про що? Про минуле? Аби розпізнати, чи дана монографія подає «правдивий» (у сенсі класичного розуміння правди, а власне так її розуміють традиційні історики) образ подій, треба мати можливість пізнати те, що сталося. Аби пізнати те, що сталося, ми послуговуємося щодалі вишуканішими методами. Аби оцінити результат, ми би мали вийти з цього заклятого кола, але засобами історіографії це неможливо. На жаль, навіть якщо історик скористається містичним об’явленням, він не зможе внести його до приміток на доказ своїх тез. У цьому контексті оте-от згадане вперте тяжіння до правди (у класичному сенсі поняття), мабуть, не являє собою - на ґрунті історіографії - чогось принципово інакшого, ніж біганина по луках за метеликом у безмісячну ніч.
Варто зауважити, що теоретики історіографії вже давніше бачили, чи бодай передчували цю проблему. Марцелій Гандельсман писав:
Чи все ж [...] контроль над об’єктивністю конструкції з перспективи її адекватності є взагалі і повністю можливий? [...] Неможливість застосувати головний критерій через подію, через матеріяльно-емпіричний контроль результатів не дозволяє ствердити об’єктивність конструкції і адекватність її змісту. Залишається лише суб’єктивна адекватність, результатом пізнання стає фікція адекватності7.
Із подальших висновків, одначе, складається враження, що Гандельсман ніби затримався на півдорозі, не будучи у своїх міркуваннях послідовним8.
Ненабагато краще виглядає справа з марксизмом, навіть у його найвідкритішому, інтелектуальному варіанті. Єжи Топольський в останньому виданні своєї «Методології історії» намагається уникнути крайнощів. Він воліє говорити про «відносну правду», що є «етапом в отриманні цілковитої відповідності запропонованих суджень із дійсністю». Далі він стверджує, що «до абсолютної правди ми лише прямуємо», проте «мірилом відносної і наближеної правди є згідність із реальністю, але ми наперед припускаємо, що ця згідність (у всілякому пізнанні) не абсолютна, а лише відносна». Натомість далі читаємо: «Об’єктивна історія прагне не тільки до правдивих тверджень, але передусім - до правдивої оповіді, на-рації; їй ідеться головним чином про те, аби структура реальності й перебіг історичних процесів були відтворені згідно з їхнім перебігом». Ще автор пояснює, що існує принаймні три можливих тлумачення поняття «нарація, узгоджена з реальністю»: вона «подає достовірний опис реальності (тобто детальний і скомпонований із достовірних тверджень)», або «не подаючи детального опису, вона принаймні не містить тверджень, що суперечать реальності», або врешті «не подаючи детального опису подій, вона не тільки не містить тверджень, що суперечать реальності, але й подає інтегральне, себто внутрішньо пов’язане бачення, яке виступає у стосунку до реальності ізоморфним, тобто (більш або менш) “докладно” відповідним»9.
Тут ми наближаємося до фундаментального переконання традиційної (і не лише «традиційно традиційної» - як у Топольського) історіографії - про можливість відповідності. Те, що ми пишемо про минуле, мало би прагнути до правильного віддзеркалення того, що було насправді10. Варто додати, що міф відповідності був неодноразово атакований з погляду філософії. Атеоретичність традиційної історіографії призвела до того, що проблема фактично залишилася нею не помічена, принаймні якихось наслідків не видно. Важко теж твердити, що цю проблему розв’язав марксизм. Історик і справді може «доступитися» до поодиноких епізодів минулого, але щоб надати їм значення, він мусить умістити їх до якогось ширшого контексту. «Знайти» це в джерелах неможливо. Тож аби надати «фактам» значення, історик мусить його сконструювати, а ця операція, принаймні значною мірою, є його власним винаходом. Варто зауважити, що навіть скромні, далекі від історіографічної спекуляції «фактографічні» праці містять сильний елемент конструювання, який великою мірою залежить від уяви історика, середовища, школи і т.д. Чисто «фактографічна» історіографія неможлива в принципі. Минуле не залишило нам нічого, крім джерел, частина з них нам доступна, частина цієї частини надається на «відчитування», але на цій основі неможливо нічого розповісти про внутрішню структуру минулого, про те, яким воно «було насправді». Леопольд Ранке вважав, що виключаючи себе (історика) із написаної собою історії, ми наближаємося до об’єктивного образу минулого. Насправді це зовсім не так. Слідом за Ґейлом варто повторити, що в творах Ранке ми натрапляємо на самого
Ранке, тож історія, що її він залишив нам у 50 томах, - це аж ніяк не фіксація одних тільки фактів.
Іншою проблемою традиційної історіографії є явище, яке Франклін Анкерсміт назвав «перевиробництвом»11 а також наслідки цього. Величезний обсяг наукової літератури призводить до того, що її освоєння, навіть з конкретної теми, стає дедалі важчим, а часом і взагалі неможливим. Історик, замість зосередитись на джерелах, мусить пробиватися крізь хащі інтерпретацій. Постає явище мультиінтерпретаційності, за якого первісне джерело «поступово починає втрачати свою здатність до функціонування в ролі арбітра історичних дебатів». Внаслідок розмаїття інтерпретацій текст перетворюється сам собою на невиразну акварель, де контури зображень затерто. Це означає, що наша певність у тому, що текст здатен розв’язати інтерпретаційні проблеми, є так само наївною, як «довіра до вказівника, почепленого на флюгер» 12.Анкерсміт так підсумовує цю частину своїх міркувань: «Отже, вже немає текстів, немає минулого, існують лише інтерпретації» |3.
Процитований тут голандський методолог вказав також на фіаско різноманітних «модерністських» стратегій, які намагалися дати собі раду із проблемами традиційної істріографії. Постульований як більш теоретичний, такий погляд на історію, що мав би протидіяти атомізації минулого, не надто надавався на впровадження у життя: «Інтеграційне історичне письменство провадить радше до виокремлення, ніж до склеювання»14. Напрямок, обраний Школою «Анналів», яка невтомно шукала нових предметів дослідження, теж у перспективі виявився патовим: нові теми, коли на них накидаються тлуми істориків, швидко «вкриває густа й непрозора поліхромія інтерпретацій»15. Ще один слабкий бік традиційної історіографії вбачають у тому, що чим соліднішою є якась монографія, тим більше вона Генерує нових інтерпретацій16. Саме по собі це не становить проблеми, натомість коли ми згадаємо, що історики, які приймають такий стан речей, говорять про пошук «правди минулого» і що вони прагнуть дедалі певнішого, об’єктивнішого історичного знання, виникає парадокс. Адже якщо уявити собі (теоретично), що історики врешті-решт знайшли таке знання, то це означало б (знову теоретично) кінець не так історії, як історіографії, бо найвидатніші історіографічні праці XIX-XX ст. аж ніяк не клали край дискусіям, швидше навпаки.
Мною звернуто увагу (на підставі, серед іншого, праць Дженкінса та Анкерсміта) лише на декілька проблем, хоча продовжувати можна було б і далі. Висновок з цього достатньо очевидний: теоретична наївність чи атеоретична (передтеоретична?) позиція, а також заплющення очей на виразні суперечності стали причиною такого стану речей, як описано вище. Традиційна історіографія вичерпала, як видається, свої можливості. Вихід треба шукати до певної міри поза нею.
2. Постмодерністський рецепт
Постмодерністський рецепт? Багато адептів традиційної історіографії воліли би, напевно, терпіти й далі згадані вище хвороби, ніж слухати порад від, як інколи говорять, шарлатанів. Коли на постмодернізм дивитися як на смертельну заразу, що підточує науку чи ширше - культуру, то серйозного обговорення не буде. Отже, щоб придивитися до вигод, які може отримати історіографія завдяки постмодерністським інспіраціям, треба відмовитися від взаємних звинувачень і спрощених узагальнень. Недогматичний підхід бажаний і тому, що постмодернізм не витворив якоїсь строгої, когерентної системи і не дає жодного простого рецепту. Він може радше надихати.
В цьому тексті я не буду намагатися вичерпно представити цю проблему, бо цього й не вдасться зробити з декількох причин. Окрім того, що таке завдання набагато перевищує компетенцію автора цих рядків, репрезентація у короткому тексті усієї проблеми, навколо якої вже давно існує велика кількість літератури, просто неможлива. Тому я зверну увагу лише на кілька положень, що, на мою думку, є особливо важливими для історіографії17, зокрема, сконцентруюся на непозитивістичній теорії історичної нарації, оскільки власне вона належить до головних зацікавлень постмодерністів. Переломне значення в цьому контексті має наукова діяльність
Льюїса Мінка, нині вже покійного редактора основного часопису, присвяченого теоретичній історіографії - «History and Theory»1^.
Хоча тут не буде докладно обговорено концепції Мі-шеля Фуко, проте важко уявити працю про постмодерністські концепти історіографії без посилання на думки автора «Археології знання». Дослідники вже звертали увагу на те, що цього вченого важко вкласти в рамки якоїсь традиційної наукової дисципліни19. В «Археології знання» Фуко, всупереч позиціям традиційної історіографії, сприймає історичну нарацію (та й взагалі дискурс) як «річ», що не має бути чимось однорідним, натомість вона є розпорошеною і позбавленою тяглості20. Водночас, на його думку, дискурс не віддзеркалює якогось реального світу, а мова не є «нейтральним» посередником між світом і тим, хто його пізнає. Автор, відтак, постає в концепції Фуко як «зредукований», виступаючи, за окресленням Єжи Топольського, чимось на взірець манекена, через якого промовляють дискурсивні формації21. Пишучи про перериви у тяглості, а заразом і перекреслюючи ідею завершеного твору, а також категорії розвитку, еволюції та ін., Фуко відкрив шлях для нової, «альтернативної» історіографії, що нині енергійно розвивається, а низка його думок на теоретичному ґрунті кореспондує, серед іншого, з пізнішими ідеями Франка Анкер-сміта.
Особливо важливим при дослідженні постмодерніст-ських пропозицій видається акцент на тих елементах, які, пропонуючи новий погляд на історію та способи її написання, водночас апелюють до історіографічних традицій, на які спирається сучасна традиційна історіографія. Однією з найважливіших позицій, що про них у цьому контексті варто згадати, є пропозиція Гайдена Байта, викладена в кількох його працях, передусім у монографії «Метаісторія»22. Для Байта, як і для багатьох постмодерністів (але чи всіх?), історія вже проминула, однак її «неприсутню присутність» виражено через ті історичні джерела, до яких ми маємо доступ. Разом із тим ми не можемо нічого сказати про минуле, оскільки воно є безформним - у нього немає жодної форми, доки її не надасть історіографія.
Аналіз процесу, внаслідок якого безформне минуле стає історіографічним наративом, - це найважливіша частина міркувань Байта. Для нього історіографія є «метаісторією», історичний твір - створеною зі слів структурою, що набуває форми вираженого прозою наративного дискурсу.
Зміст цього дискурсу є тією ж мірою «винайденим», як і «віднайденим» [«as much imagined/invented as found»]: цю формулу він повторює багаторазово. Історик, завдяки аналізові джерел, створює з відносно «сирого історичного запису» спершу щось на кшталт хроніки, надаючи їй пізніше форми оповіді [a story]. Самі по собі історичні факти, за Байтом, не містять у собі жодного закодованого начерку оповіді, тож одним із найсуттєвіших замовчувань традиційної історіографії є проблема меж, у яких історик, завдяки своїй уяві, надає фактам цієї-от форми/начерку. Тут закінчуються «первісні елементи» (джерело, хроніка, оповідь). Щоб надати їм форми наративного дискурсу (себто створити текст, з яким потім ознайомляться, скажімо, читачі монографії Марка Блока), треба задіяти певні способи (модулі) «фабуляризації», чи, як це визначає Єжи Топольський, концепції літературного ув’язання23 (emplotment - термін, перейнятий від Нортропа Фрая), аргументації та ідеологізації. Байт виділяє: чотири базові способи аргументації, називаючи їх формізмом, орґаніцизмом, механіцизмом і контекстуалізмом [formism, organicism, mechanism, contextualism]; чотири типи «фабуляризації»: роман, комедію, трагедію і сатиру; а також чотири основні типи ідеології, що обумовлюють наративний дискурс історіографії: анархізм, консерватизм, радикалізм та лібералізм. Згадані типи ідеологій інтерпретативно активізують чотири тропи конфігурації: метафору, метонімію, синекдоху та іронію (тут Байт використовує концепцію Кеннета Бьорка). Лише тоді, коли до гри входять згадані модулі, примітивне оповідання перетворюється на історіографічний наратив.
Сказане вимагає деяких пояснень. Концепція Байта зближує історіографію (з погляду традиційної історіографії - небезпечно) з літературою. Окремі теоретики, у тому числі й такий відомий, як Домінік Ла Капра, постулювали навіть перенесення історичних студій на кафедри літератури чи філософії. Однак важко не погодитися з Вайтом, що у «голих фактах» не закодовано системи їхнього поєднання в оповідь, а тим більше - в наративний дискурс. Залишається зауважити хіба те, що вже давно було зауважено: історія не є таким самим типом науки, як природознавство чи математика, у ній завжди присутній літературний елемент. Питання у тому, наскільки велике значення він має. Вайт є одним з найвпливовіших теоретиків, що підкреслюють роль риторики, й одним із батьків наративістського повороту в сучасній методології історії.
Повернімося до коментування деяких елементів концепції Байта. Серед чотирьох парадигм історичного пояснення формістична парадигма є докладним описом і класифікацією окремих елементів, що входять до завдань дослідження. Її мета - це звернення уваги на неповторність, оригінальність, різнорідність явищ. Історик завершує свою працю тоді, коли явища, що їх він досліджував, будуть точно відображені в дескриптивній прозі24. Ті історики, які шукають адекватних контекстів для досліджуваних явищ, концентруюючи свої зусилля на встановленні ширших меж, епох, тенденцій, застосовують контекстуалістську парадигму. Історичні факти залишаються розпорошеними [dispersed], але їх поєднують ширші контексти25. Обидвох згаданих підходів рішуче не вистачає для істориків, що схильні до органіцистського чи механіцистського способу тлумачення. Органіцистська парадигма акцентує увагу на доконечності ширшого синтезу, у рамках якого навіть вказані контекстуалістами поля поєднуються у цілість - якусь «генеральну історію», «макрокосмос», де окремі історичні події нібито вказують на певний «внутрішній сенс», що за ними прихований. Науковці, які віддають перевагу органіцистській парадигмі, зазвичай охочіше зосереджуються на провідних ідеях, «духові епохи», ніж на законах, що керують історією. Останніми, натомість, послуговуються історики, що застосовують механіцистську парадигму. Вони ретельно виділяють те, що було причиною, і те, що стало наслідком, а окремі описувані елементи в цьому випадку не поєднуються взаєминами типу частина-ціле - це радше частина-частина27.
Звісно, в історичних працях усі згадані елементи часто сусідять між собою, але зазвичай можна визначити той із них, що домінує. Наскільки формістська і контекстуалістська парадигми є типовими для «властивої» фактографічної історії, що її постмодерністи часто називають «lower case history», настільки ж органіцисти та механіцисти вже перейшли до більш узагальнювальної орбіти «upper case history», себто того, що часто неможливо відрізнити від історіософії. Вибір тіє чи тієї пояснювальної стратегії не носить епістемологічного чи методологічного характеру, швидше йдеться, серед іншого, про ідеологічну зумовленість27.
Аналізуючи типи ідеології, що впливають на історичний дискурс, Гайден Вайт використовує давніші концепції Карла Мангайма, зокрема виокремлені ним базові для капіталістичного суспільства типи ідеологій - консерватизм, лібералізм, радикалізм та анархізм28, що або приймають існуючу дійсність, або її відкидають. Немає можливості вийти поза ідеологічно визначений обшир, і навіть той історик, який проголошує, що досліджує минуле з позаідеологічних мотивів, підпадає під дію певної ідеології - у цьому випадку під той її тип, що ним заперечується, і це не залежить від того, чи він діє свідомо, чи ні29. У згаданих типах ідеології Вайт відмічає такі розрізнювальні елементи, як: погляд на суспільні зміни, погляд на динаміку цих змін, різницю в оцінці сьогодення (а в зв’язку з цим різне ставлення до реальності - від її сприйняття до неґації, з урахуванням проміжних станів).
Залишається вибір форми «фабуляризації» (emplot-ment). Самі події не мають виписаного в собі ґатунку сюжету. Це є справою історика30, чий вибір обмежено гатунками, що лягли в основу західної літературної традиції. Вони можуть змішуватися, але історик приречений на це, аби здобути суголосний відгук читача (to be culturally resonant). Згаданих Байтом літературних гатунків історик не вибирає цілком довільно, його вибір (часто не усвідомлюваний) залежить від типу пояснення та ідеологічних преференцій, про що мовилося вище. Наприклад, основною літературною формою для Леопольда Ранке, за Байтом, служила комедія: саме для неї характерними є концентрація на показових деталях, обов’язкова селекція елементів та переконання, що описані конфлікти знайдуть гармонійне розв’язання31.
Досі мною не було згадано одне з найвагоміших для Байта питань - про основні тропи, від яких залежить структура історичного наративу: метафору, метонімію, синекдоху та іронію32. Роль метафори в історіографічному тексті була зауважена ще раніше (наприклад, Полем Рікером). Як нещодавно писав знаний польський дослідник цієї проблеми Войцех Вжосек:
Процес антропоморфізації світу, який супроводжує його культурне освоєння, є одночасно і його метафоризуванням. Іншими словами, всяке мисленнєве сприйняття світу, оскільки воно здійснюється у межах (чи в ім’я) культури, перетворюється на властиву їй метафору. Конкретна культура споглядає світ за допомоги конститутивних метафор33.
Від уживання котрогось із перерахованих вище тропів залежить спосіб, у який історик представлятиме образ минулого. Мова під цим кутом зору перестає бути нейтральним посередником, що лише слугує для відображення форм автентичної історичної дійсності34. Від того, який зі згаданих тропів домінуватиме в наративі, буде залежати і спосіб пояснення, і вибір того чи того типу фабуляризації. Метафора, наприклад, свідчитиме про форміцистський підхід, метонімія (вона, як і синекдоха, є різновидом метафори) - про механіцистський підхід, синекдоха - про орґаніцистський, а іронію використовують ті дослідники, що обрали в якості літературного гатункукомедію чи трагедію. Кейт Дженкінс, коментуючи запропоновану Байтом концепцію тропів, використав уякості прикладу спрощений марксистський погляд на історію. Якщо допустити, що все минуле слід звести до класової боротьби, то матимемо справу із синекдохою, а отже - праці, написані з цієї точки зору, належатимуть до так званої «upper case history». Спосіб пояснення тут буде конче органіцистським, із механіцистськими елементами пояснення причинно-наслідкових зв’язків. Ґатунком же фабуляризації служитиме роман (акцент на гідній поваги героїчності), а в ідеологічному плані йтиметься про радикалізм35.
Концепція Гайдена Байта, яку він досить послідовно розвивав і в наступних працях, зустріла, принаймні серед прихильників постмодернізму, дуже теплий прийом, прикладом чого може послужити вже не раз згаданий мною Кейт Дженкінс. Байт, професор Каліфорнійського університету в Санта Круз, став членом редакційного комітету теоретичного органу постмодерністської історіографії, перший номер якого побачив світ навесні 1997 року36.
За межі концепції Байта сміливо вийшов один із най-видатніших сучасних методологів історії, голандець Франклін Анкерсміт. На відміну від Байта, хоча так само будучи переконаним адептом конструктивізму, Анкерсміт у своїй теорії наративної логіки37 не зупинився на тропах і літературних моделях, себто риторичному пласті. Він увів поняття наративних субстанцій [narrative substances], що є, як це визначає Єжи Топольський, «певними тезами про минуле»38 -тезами, варто додати, які не можуть бути віднесені до історичної реальності (в Анкерсміта поняття історичної правди зникає, критеріями вартості наративу є лише «плідність» [fertility] чи широта горизонтів, межі [scope]). Анкерсміт визнає об’єктивність історичного тексту, але розуміє її абсолютно інакше, ніж традиційна історіографія: об’єктивною (а радше най-об’єктивнішою) історіографією є така, в якій ми маємо справу з ширшим пунктом огляду [scope]. Голандський методолог, подібно до Байта, велику увагу приділяє також ролі метафори: на його думку, вона обумовлює і сам історичний наратив, і критерії вибору історика. Це він, історик, є в певному сенсі творцем події: «.. .для Анкерсміта минуле є аморфним зібранням піщинок (так званих подій, фактів, учинків тощо), з яких історик творить ті чи ті форми, порівнюючи їх із формами, що їх створили інші історики»39.
У 1989 р. на сторінках часопису «History and Theory» Анкерсміт опублікував уже згадувану тут програмову статтю, що апробовувала, ба, навіть ентузіастично підтримувала пост-модерністські течії сучасної історіографії. На декілька тез цієї статті я вже посилався, зараз же ітиметься про важливий напрям, пов’язаний із ідеєю деконструкції. Анкерсміт вказує на її ніцшеанське походження, адже саме Ніцше атакував основи сцієнтистського мислення та віру в причинно-наслідкові зв’язки. Як пише Анкерсміт,
Ніцше стверджував, що лише споглядання наслідку може навести на слід причин, а отже, наслідок насправді має першочергове значення, а причина - другорядне: «Якщо через наслідок причина стає причиною, то джерелом треба вважати наслідок, а не причину»40.
Суттю міркувань Анкерсміта стає штучність традиційного порядку причини та наслідку. Окрім звички, немає жодних підстав, аби дотримуватися цього штучного порядку. Проблема лише в тому, що, як визнає Анкерсміт, постмодернізм, ставлячи під сумнів сцієнтистську традицію, не пропонує альтернативи, готового рецепту. Інша справа, що історіографія завжди була більш «постмодерністською», ніж сама наважувалася це визнати:
Історичні інтерпретації минулого стають можливими до розпізнання, набирають тожсамості через контакт з іншими інтерпретаціями. Вони є тим, чим є, лише на основі того, чим вони не є. Кожний, кому відома, для прикладу, тільки одна інтерпретація Холодної війни, насправді не знає жодної інтерпретації цього явища. Отже, кожна історична візія має парадоксальну природу41.
Вже Ґомбрих визнавав, що твір - це не міметичне відтворення дійсності, а її заміна, субститут. Анкерсміт, розвиваючи цю думку, пише, що «мова і мистецтво не стоять в опозиції до реальності, вони самі є псевдореальністю і під цим кутом зору знаходять своє місце у реальності»42. Для традиційної історіографії (Анкерсміт називає її «модерністською») наукове доведення рівнозначне показові того, що в минулій реальності, яка досліджується, щось відбулося. Для постмодерніста, за словами Анкерсміта, «свідчення провадить не до минулого, а до іншої інтерпретації минулого»43.
Згідно з новою концепцією історіографії, «інтеграція, синтез і цілість» перестає бути метою (пор. ідеї Фуко). За метафорою Анкерсміта, якщо історію порівняти з деревом, то давніше увагу концентрували на стовбурі та гіллі. Натомість тепер, оскільки історіографія зосереджується на «дрібницях», прийшла пора для листя. Але ж восени листя опадає, і в зв’язку з цим немає сенсу шукати давнє місце кожного листка на дереві. Важливим стає лише те, що можна скласти з нього сьогодні44. Дотеперішня історіографія, особливо напрям дослідження історії ментальності, робила це доволі цікаво: годі згадати праці Емануеля Ле Руа Лядюрі, Жоржа Дюбі, Карло Гінзбурґа чи Наталі Земон-Девіс.
Постмодернізм заатакував сцієнтистську, але значно старшу, ніж сцієнтизм, віру в те, що розум дозволить розгадати таємниці реальності. У випадку історіографії це проявило себе через критику переконання, нібито історик, використавши відповідні методи, зможе осягнути минуле, а мова, якою він переказує своє знання, носить лише характер нейтрального посередника. Постмодерністи вважають, що історик не стільки досягає того, що відбулося насправді, скільки подає чергову інтерпретацію минулої реальності - інтерпретацію до тієї міри уявлену, якою вона спирається на джерела (посилаючись на вже цитовану тут формулу Байта). Але такий підхід означає, по суті, дестабілізацію дотеперішніх ритуалів, посягання на освячену традицію.
3. Переговори
Постмодерністський рецепт є шоковою терапією для традиційної історіографії, може навіть не стільки терапією, скільки шоком. Звідси бурхливість реакції. Історики шукають аргументів проти постмодернізму. Що вони бачать? Що можна його заатакувати з позицій релігійного фундаменталізму, але це би призвело до деяких непорозумінь, адже навіть дуже консервативні науковці не відчували би себе комфортно у світі Аятолли Хомейні. Тому навіть католицькі єпископи уникають такого роду полемік з постмодернізмом, розправляючись із ним на «світському» Грунті аналітичної філософії45. Головним же ворогом постмодернізму є твердий сцієнтизм. Тож нічого дивного, що найгучніша за останні роки атака на постмодернізм була зініційована Ернестом Ґелнером46.
Цей відомий соціолог і філософ, переконаний раціоналіст, ототожнив постмодерністські віяння із ширшим і давнього родоводу явищем релятивізму. У своїй критиці Ґелнер далекий від академічної дистанції і прохолоди. Гадаю, звинувачені ним у хеппіендівських настроях постмодерністи могли би багато чого навчитися від шановного викладача ще шановніших англійських університетів. Покепкувавши з «балаканини», що нібито притаманна постмодерністам47, Ґелнер розвиває свою атаку далі:
Навіщо витрачати час і скаржитись на фізичні незручності польових досліджень? - мукам, паралічу пізнання і духовному монологові можна так само добре віддаватися у столичних кав’яреньках..48.
На іронії справа не закінчується. Безжальний критик перестає жартувати, коли пише: «Як суспільна і політична
позиція релятивізм, звісно, не має права на існування».
Постмодернізм для Ґелнера - це тільки миттєва мода, неістотна примха. Його (Ґелнера) справжнім ворогом є релятивізм (певного формою якого і є постмодернізм):
Релятивізм шкідливий не тому, що тягне за собою моральний нігілізм (хоча насправді так є): морального нігілізму важко уникнути і в інших випадках. Релятивізм шкідливий тому, що провадить до мисленнєвого нігілізму, фальшивого у самій своїй основі, а також тому, що фальшиво представляє спосіб, у який ми приходимо до розуміння суспільств і культур. [...] Підхід, який утруднює розуміння того, що
насправді суттєве, не може бути слушним49.
Яке відношення має атака Ґелнера до моїх міркувань? Фактично, жодного. Постмодернізм, переносячи історію до сфери культури, встановлює цілком інакший статус цієї науки, ніж цього хотів би соціологічний підхід, притаманний Ґелнерові. Його критика не дає жодних відповідей на наведені в цій праці постмодерністські аргументи в ділянці історіографії. Глупоту чи тупість можна, слід думати, знайти як серед прихильників, так і серед опонентів постмодернізму. Ґелнер, вважаючи, що такі ознаки характеризують постмодернізм, зробив серйозну дискусію неможливою. Його текст може слугувати хіба що джерелом колоритних цитат. Постпросвітницький раціоналіст, Ернест Ґелнер ненавидить постмодернізм (релятивізм) набагато сильніше, ніж релігійний фундаменталізм, який, судячи з його праці, він шанує. Яким би парадоксальним це не здавалося, але воно перестає таким бути, коли ми зрозуміємо, що атака Ґелнера - це такий собі різновид оборони шанців Св. Трійці.
Серйозну полеміку з постмодерністським підходом до історіографії розпочав професор Рочестерського університету Перец Заґорін відразу після появи згаданої вище статті Анкерсміта50. На відміну від Ґелнера, він не кепкує з інтелектуального супротивника, а полемізує з його окремими аргументами. Недоліком підходу, запропонованого Анкерсмі-том, Заґорін вважає поверховість (чого фактично не доводить) і відірваність від практики та способу, в який історики зазвичай думають про свою працю (хоча це не є конче недоліком!)51. Зокрема, полемізуючи з наведеним в Анкерсміта прикладом про «перевиробництво» наукової продукції та його наслідки, Заґорін розвиває думку, що відповідно прочитане джерело може й надалі грати роль арбітра в інтерпретаційних дискусіях. Не погоджується він і з сумнівами Анкерсміта (а ще раніше Дж. Куллера) стосовно зв’язку між причиною і наслідком: «Наслідок [...] дає початок нашому зацікавленню проблемою, але не самій проблемі»52. На тезу Анкерсміта, згідно з якою слова й твердження історичних текстів, з огляду на їхній особистісний характер і контекст, не можуть бути заміненими іншими, еквівалентними словами й твердженнями, Заґорін відповідає, що в такому випадку стало би неможливим скорочення чи парафразування таких текстів, тимчасом як насправді це часто практикують53. Під питання він ставить також переміщення історіографії до царини літератури й естетики, оскільки такий підхід порушує підставове для історіографії розрізнення між дійсним фактом і фікцією. За Заґоріним, «на відміну від літератури, історична праця не стосується вигаданого чи уявного світу. Вона постає як вмістилище, певною мірою, фактів і правдивих або правдоподібних тверджень про минуле»54. Заґорін завершує полеміку висновком, що погляд на історіографію, запропонований Анкерсмітом, є надзвичайно збіднілим підходом порівняно з підходами «модерністськими». Постмодерністська історіографія
.. .не може порвати з основним інтелектуальним зобов’язанням у сфері освіти й культури, що ним має бути постачання поколінню, яке живе нині, найширшого і якомога кращого знання про історію свого суспільства і цивілізації55.
Відповідаючи Заґоріну, Анкертміт поставився до полеміки серйозно, але його велика репліка закінчується підтримкою усіх висловлених раніше тез, і навіть їхнім упевненим повторенням56.
Третю частину цієї статті я невипадково назвав «переговорами». Яким буде майбутнє історіографії після застосування постмодерністської терапії? Судячи з побоювань критиків постмодернізму, якщо цей напрям не виявиться тимчасовою примхою (як вони би хотіли), «ліки» спричинять до значно гіршої хвороби, ніж ті недомогання, що їх бачимо у сьогоднішній історіографії. Постмодернізм мав би призвести до її смертельної хвороби. З цим важко погодитися. Можна (цинічно) зауважити, що, незважаючи на мериторичні рації, вплив постмодернізму і так буде невеликим. Ідеться про те, що клан істориків залишиться вірним дотеперішнім призвичаєнням, сприймаючи як аксіому те, що поставив під питання постмодернізм. Ідеться, отже, може, не стільки про зміну обличчя історіографії, скільки про відвоювання консенсусу стосовно леґітимізації постмодернізму. Користь від цього, на мою думку, буде чималою. Навіть якщо в дослідницькій практиці істориків зміниться небагато, то завдяки постмодерністській інспіраціїї вони почнуть уважніше придивлятися до того, що пишуть. А принаймні, вони вже не зможуть бездумно (чи гордовито) стверджувати, ніби пишуть «правдиву історію», а тим більше - що їхнє представлення минулого є достеменним віддзеркаленням самого минулого.
Після інтелектуальної поразки ідеї «upper case history», прикладом чого може послужити бодай масовий відхід від марксизму, залишається, як гадаю, небагато шансів на появу нової, цілісної концепції історичного процесу та історіографії, що з цією концепцією пов’язана57. Постмодернізм наказує також уважно придивлятися до «правильної», «властивої» фактографічної історії, до того, що постмодерністи називають «lower case history». З постмодерністської перспективи вона теж не є ані «невинною», ані нейтральною, якою хотіла би здаватися.
Постмодернізм відкриває величезні перспективи як у ділянці методології історії, так і, особливо, у царині історії історіографії. У цьому випадку постмодерністське зосередження на тексті, стилі, дискурсі дозволить розширити дослідницьке поле, краще зрозуміти наслідки праці історика. Історик історіографії не може, значною мірою завдяки постмодерністським пропозиціям, дозволити собі невігластво у сфері теорії літератури.
Постмодернізм, і це напевно, не вб’є історії. Він радше дасть їй нове дихання, схилить істориків до того, аби вони не легковажили теорією - бодай для того, щоб полемізувати з постмодерністською позицією. І вже навіть це стане великим досягненням.
Примітки:
1 Szahaj А. Вас si%postmodernizmu? І/ Postmodernizm a filozofia. Wybör tekstow / Red. S. Czerniak, A. Szahaj, Instytut Filozofii і Sociologii Polskiej Akademii Nauk. - Warszawa, 1996. Праця включає, серед іншого, твори Ж.-Ф. Ліотара, Р. Рорті, 3. Баумана, Ю. Габермаса, а також інтерв’ю з Ж. Бодріяром.
2 Пишучи про марксизм, я не маю на увазі того, що під цим словом розуміли в СРСРі країнах соціалізму. Одначе варто пам'ятати, що наприкінці XIX та у XX ст. марксизм був однією з найважчих теоретичних інспірацій для історіографії. Марксизм досить сильно вплинув на твори частини істориків Школи Анналів, а марксистська термінологія певною мірою ввійшла в ужиток серед істориків.
1 Щоправда, в програмі історичних студій пізніше можна зустріти предмет під назвою «методологія історії», але, навіть якщо його не трактують як нечесний, то студенти на цьому етапі зазвичай вже відповідно налаштовані стосовно різноманітних «девіацій».
4 De La Carpa D. History and Criticism. London, 1987. P. 137 та ін., Jenkins K. On “What is History?”. From Carr and Elton to Rorty and White. London, 1995. P. 2-14.
5 Geyl P. Debates with Historians. New York, 1958. P. 10.
6 Можна зустріти аргумент, що в цих суперечностях і суперечках історики насправді зближуються. Але чи є якісь конкретні цьому докази?
7 Handelsman Рњ.. Historyka. Zasady metodologii С– teoriipoznania historycznego. Wyd. 2. Warszawa, 1928. S.289.
8 Подібне зауваження я знайшов у новій праці про методологічні засади праці Гандельсмана: «... розглядав пізнавальні обумовлення істориків [...], розуміючи, з причини їхньогозалучення в пізнавану дійність, неможливість адекватного пізнання історії (правда лише “постулатом” пізнання). Одночасно, нібито призупиняючи епістемологічні консеквен-ції такого стану речей, проголошував можливість адекватного розуміння людей минулого. Такого роду неконсеквенція мусить зрештою з’явитися в кожній епістемології, яка, зауважуючи наслідки пізнання герменевтич-ного кола в гуманістиці, водночас знаходиться на наївно-емпіричній (пре-теоретичній) позиції пізнання дійсності такою, якою вона є “насправді”» (Pawelec Т. Mysl metodologiczna Marcelego Hadelsmana. Lublin, 194. S.83.
9 Topolski J. Metodologia historii. Warszawa, 1984. S. 287-289.
10Пор.: Bielik A. “Tylko w matych dawkach”: opozytkach і szko-
dach pharmakonu Derridy II Res Publika Nowa. 1995, r.9, nr 9 (84). S. 74.
11 Ankersmit F. R. Historiography and Postmodernism II History and Theory. 1989, vol. 28. P. 137-153. Перевидання: Idem. History and Tropology. The Rise and Fall of Metaphor. Berkeley, 1994. S. 162-181. Польський переклад: Ankersmit F. R. Historiografia і postmodernizm / Przef. Ewa Domanska // Postmodernizm. Antologia przektadow / Red. R. Nycz. Krakow, 1997. S. 145-172. Процитовані нижче фрагменти походять власне з цього видання.
12 Ankersmit F. R. Historiografia С– postmodernizm. S. 146.
13 Ibidem. S. 146.
14Ibidem. S. 147.
15Ibidem. S. 147.
16Culler J. On Deconstruction. Theory and Critisism after Structuralism. London, 1985. P. 18 і наст.; Ankersmit F. R. Historiografia і postmodernizm. S. 150.
17 Саме через це не буду аналізувати творів Дерріди, Ліотара чи Бодріяра. Зацікавлені у їхніх поглядах читачі з легкістю можуть познайомитися як з працями цих авторів, так і з обговоренням цих праць.
18 Розгорнуто про це: Topolski J. Jak si$ pisz.e і rozumie history.
S. 82 та ін.
19 Там само. C. 39 та ін.
20 Foucault М. L’archeologie du savoir. Paris, 1969; польське видання зі вступом Є. Топольського: Archeologia wiedzy / Ttum. А. Siemek. Warszawa, 1977.
21 Topolski J. Jak siq pisze С– rozumie historic. S.38-58.
22 White H. Metahistory. The Historical Imagination in XIX-Century Europe. Baltimore, 1973. Серед інших праць Байта варто звернути увагу на: Tropics of Discource. Essays in Historical Criticism. Baltimore, 1978; Idem. The Content of the Form. Baltimore, 1987. Найкращий серед відомих мені аналізів праць Байта, який дуже симпатизує його ідеям: Jenkins К. On “What is History? From Carr and Elton to Rorty and White. London, 1995. P. 134-178. Мій подальший аналіз Байта великою мірою завдячує зрозумілим формулюванням Дженкінса.
23Topolski J. Jak siq pisze і rozumie historic. S. 83. На жаль, інші елементи концепції Байта не знайшли подальшого розвитку в Є. То-польського.
24 White Н. Tropics of Discource. P. 63-64 та ін.
25 Ibidem.
26 Ibidem. P. 66.
27 White H. Metahistory. P. 20 і наст.
28Варто пам’ятати, що основна праця Байта, „Метаісторія”, була присвячена історіографії XIX століття.
29 White Рќ. Tropics of Discource. P. 68-69.
30 РџРѕСЂ.: White H. The Content of the Form.
31 White H. Metahistory. P. 167 і наст. На цій проблемі, зважаючи на інші виокремлені Байтом гатунки, окремо зупиняється: Jenkins К. On “What is History?”. P. 159-162.
32 Topolski J. Jak siqpisze і rozumie historic. S. 83; Jenkins K. On “What is History?”. P. 167-173. На жаль, коментар Топольського з цього питання видається більш ніж лапідарним, придатнішими є ясні коментарі Дженкінса.
33 Wrzosek W. Historia-Kultura-Metafora. Powstanie niekla-sycznej historiografii. Wroclaw, 1995. S. 25.
34 Jenkins K. On “What is History?”. P. 169.
35 Ibidem. P. 172.
36 Rethinking History. The Journal of Theory and Practice / Red. Alim Munslow, Robert A. Rosenstone. Routledge.
37 Ankersmit F. R. Narrative Logic: A Semantic Analysis of the Historian’s Language. The Hague, 1983.
38Topolski J. Jak siq pisze і rozumie historic. S.83. Про Анкер-сміта Топольський ширше згадує на с. 70-77, 86-87.
39 Там само. С. 87.
40 Ankersmit F. R. Historiografia С– postmodernizm. S. 153.
41 Ibidem. P. 154. Стверджуючи це, Анкерсміт свідомо посилається на ідеї Байта.
42 Ibidem. Р . 156.
43 Ibidem. P. 159.
44 Ibidem. P. 165-167.
45 Наприклад: Abp J. Zycinski. Nikodem Dyzma clla intelektua-listow H Tygodnik powszechny. 1998,16 siepnia. Автор, сам будучи знаним і часто публікованим філософом, відомий своїм гострим пером. Проблема полягає в тому, що, старанно відбираючи собі супротивника, він прагне радше його висміяти, ніж вступати у мериторичну дискусію. Одначе фактом є те, що і в Жичинського можна зауважити певну еволюцію поглядів. Раніше він міг представити лист, написаний до нього якимось примітивним антиклерикалом, і писати про постмодерністичну позицію кореспондента. Зараз постмодерністом для нього, в найгіршому випадку, є Никодим Дижма. Наступний крок?
46 Gellner Р•. Postmodernizm, rozum С– religia / Przel. Рњ. Kowalczuk. Warszawa, 1997.
47 Ibidem. S. 59.
48 Ibidem. S. 63.
49 Ibidem. S. 93-94.
50 Zagorin P. Historiography and Postmodernism: Reconsideration II History and Theory. 1990, vol. 29. P. 263-275. Перевидання (за яким цитую): The Postmodernism History Reader / Ed. K. Jenkins. P. 298-312. Відповідь Анкерсміта: Reply to Professor Zagorin // History and Theory. 1990, vol. 29. P. 275-297.
51 Zagorin P. Historiography and Postmodernism: Reconsideration.
P. 302
52 Ibidem. P. 305.
53 Ibidem. P. 307.
54 Ibidem. P. 308.
55 Ibidem. P. 311.
56 Ankersmit F. R. Reply to Professor Zagorin.
57 Щоправда, в Польщі можна зауважити, особливо в колах націоналістичної правиці, спробу повернення до життя історіографічних думок Ф. Конечного, але це відбувається радше у сфері політики, ніж у колах професійних істориків. Скоріше за все, це оживлення старих теорій не буде мати великих інтелектуальних наслідків.
Переклад з польської Марії Лознякової
Джерело: Мирослав Філіпович. Смертельна загроза чи нові перспективи? (Про постмодернізм в історіографії) // Український гумінатрний огляд. - №13. - 2008.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
