3.3. Формування принципів методологічного плюралізму.

• Друк

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 23 червня 2014, 20:51

Перегляди: 12

Сергій Стельмах. Історична РґСѓРјРєР° РІ Україні ХІХ - початку РҐРҐ століття. Рљ, 1997. 3.3. Формування принципів методологічного плюралізму.

Радянський історик Л. Хмилев висловив думку, що неокантіанський напрям в російській історіографії починає формуватися після першої російської революції 1905-1907 рр. під безпосереднім впливом німецького неокантіанства і книг Г. Ріккерта, які активно перекладалися російською мовою 95. Дійсно, якщо розглядати цю проблему через призму хронології, то таке твердження можна прийняти, оскільки переважна більшість робіт, які проаналізував вказаний автор, а також ті, які є предметом даного дослідження, опубліковані після 1905 р. Однак, на мою думку, спроби прив'язати формування неокантіанського напряму в російській історіографії до революційних подій 1905-1907 рр. не можна вважати вдалими. По-перше, переклади основних праць німецьких неокантіанців з'явились раніше; по-друге, як зазначалось вище, російські науковці ще наприкінці ХІХ ст. були обізнані з теорією Віндельбанда-Ріккерта, як в оригіналі, так і через російських неокантіанців; по-третє, представники історіографії загальної історії, у силу специфіки свого предмету, були дуже чутливими до сприйняття нових західноєвропейських теорій і активно включились у методологічну дискусію. Отже, правомірно буде віднести початок формування неокантіанського напряму в російській історіографії до кінця ХІХ- початку ХХ ст. У 1899 р. з'являється стаття відомого історика Д. Петрушевського з критикою антиісторизму позитивізму і з вимогою формулювання нового методу, нового підходу до вивчення історичного матеріалу на основі нових тенденцій, які з'явились у західноєвропейській філософії історії 96.

Стаття Д. Петрушевського започаткувала методологічну дискусію серед істориків Росії, в яку була втягнута вся наукова історіографія. Вона обумовила чітке визнання кожним істориком власних теоретичних і методологічних інтенцій, наслідком чого стала поява значної кількості теоретичних праць. Теоретичний і методологічний плюралізм, який до цього лише проголошувався, став необхідним атрибутом історичної науки початку ХХ ст. Д. Багалій писав з цього приводу: «Історику у своїй діяльності доводиться зважати на суто зовнішні перешкоди, які заважають йому в роботі і тому порушують головне право його — свободу наукової творчості… Заради історичної перспективи ми проти виключного панування тієї чи іншої сторони життя у загальному історичному викладі» 97. Плюралізм породив і друге явище — спроби синтезу неокантіанської логіки історії з позитивізмом і економізмом. Зауважимо, що такі процеси відбувалися і у західноєвропейській історіографії, де на початку ХХ ст. впливовими стають економічна і соціальна історія 98. У вітчизняній історіографії поряд з неокантіанським напрямом (О. Лаппо-Данилевський, М. Хвостов, М. Бубнов, П. Ардашев, Д. Багалій та ін.), існували історики (В. Бузескул Р. Віппер, В. Піскорський, В. Новодворський та ін.), які намагались позбутись впливу однієї концепції і на основі синтезу протилежних теорій створити власне бачення історичного процесу. Все ж їх об'єднувала загальна тенденція — особлива увага до проблем методології історії.

Загалом історики були одностайні у визначенні предмета історії як науки що досліджує культурну діяльність людства у часі й просторі. П. Ардашев твердив, що історична наука є найскладнішою із всіх наук, які вивчають реальний світ, оскільки її предмет — «людство в його поступовому розвитку культурному і суспільному, тобто у всій багатобарвності проявів його діяльності, протягом десятків століть… історія має справу з усією сукупністю, з усіма сторонами людської діяльності» 99. Доцент кафедри загальної історії Київського університету В. Новодворський, визначаючи предмет історії, переконував, що вона вивчає «явища, які відбуваються у житті людського суспільства». Суспільство ж, на його думку, не є простою сукупністю індивідуумів, які знаходяться у психічній взаємодії між собою. Головною складовою частиною суспільства є певна соціальна група. Отже суспільство — це органічне ціле, в якому не тільки соціальна група, але і людська особистість є реальною. Отже, історія повинна «слідкувати як за розвитком життя суспільства, так і за ростом окремої людської особистості». Предмет історії співпадає з предметом соціології, оскільки обидві науки вивчають ряд явищ, які В. Новодворський називає «надсуб'єктивними» (право, наука, мистецтво, етика, релігія) вони є продуктами психічної діяльності людей і водночас існують поза людською свідомостю, зовні регулюючи людську діяльність. Розмежування у предметній сфері В. Новодворський проводив таким чином: «Історія досліджує суспільні явища, їх розвиток у певних умовах простору і часу, соціологія — абстрактно. Історія може бути названа конкретною соціологією, якщо під цим терміном розуміти не абстрактну науку, а науку взагалі про розвиток форм і явищ людського співжиття» 100. Для професора Київського університету М. Бубнова предметом історії є зображення діянь всього людства, оскільки однією із всіх найвеличніших ідей, які коли-небудь оволодівали людською свідомістю, була ідея єдності, яку необхідно розуміти «у смислі визнання за всіма людьми, незважаючи на мову, національность, віру і расу, однакових людських прав і загальної мети існування» 101. Д. Багалій, визначаючи загальний предмет історії «як вивчення процесу людського співжиття», розділяв предмет загальної і «місцевої» історії. «Загальна історія, прагматично, у послідовній зміні історичних явищ зображує життя народів, найбільші успіхи, досягнуті ними у розвитку співжиття, і історії кожного народу відводить місце остільки, поскільки він брав участь у цій послідовній і сукупній роботі людства над влаштуванням і поліпшенням свого життя. Місцева історія обмежує свій кругозір самим предметом вивчення: вона вивчає процес розвитку одного народу як окремої етнографічної особи і тому має можливість зупинитися на ньому докладніше, вияснити всі сторони життя цього народу» 102.

Визначення предмета історії логічно підводило до проблеми її пізнання і співвідношення методів історії з методами, які застосовуються у природничих науках. Певна одностайність досягалась шляхом визнання відмінності історії від природознавства. П. Ардашев стверджував, що «історія людини і історія природи є сторони одного великого процесу — історії світостворення» 103. Для Д. Багалія існувала велика різниця між природознавцем і істориком — «перший користується дослідом, тобто, матеріалом, який доступний його безпосередньому спостереженню, інший повинен покладатися на свідченнях інших осіб, які, у свою чергу, нерідко запозичували свої розповіді із других та третіх рук» 104. В. Новодворський був переконаний у необхідності загальних передумов у галузі будь-якого наукового знання. Історія повинна використовувати висновки, досягнуті природничими науками, оскільки вона зобов'язана враховувати вплив природних, географічних і кліматичних факторів на розвиток людини і суспільства, визначити залежність між ними і розвитком даного суспільства. Історик не може обійти увагою вплив економічних, правових, психічних та інших чинників. «Таким чином загальні передумови є для історії неминучою необхідністю; вона не може обмежуватися лише індуктивним методом, хоча і являє собою науку емпіричну; дедукція із посилок, до того ж, очевидно, посилок наукових, правильно обґрунтованих — прямий обов'язок історичного дослідника» 105. Однак більшість істориків поділяли думку представників баденської школи неокантіанства, що історія є наука конкретна і вивчає конкретні явища у їх послідовному зв'язку. Для П. Ардашева відмінність історії від інших наук, предметом яких є індивідуальні явища, полягає у тому, що «в історії індивідуальний елемент займає більш важливе місце, ніж, наприклад, у природничих науках, і це тому, що історія має справу з явищами людського життя, в яких індивідуальний елемент відіграє, цілком природно, більш важливу роль, ніж у явищах природи» 106. Виходячи з цього П. Ардашев зробив висновок про «історичне пізнання як пізнання особливого роду» 107.

Основою пізнання історії є встановлення точних достовірних фактів. Однак, самі факти не складають історії, переконував Д. Багалій, вони є лише матеріалом для неї, «це — члени, кістки, мускули, органи історії; а якщо історія — це суспільний організм, то ще необхідно знати життя цього організму, тобто счеплення фактів, причинний зв'язок між ними… В умінні відшукувати причинний зв'язок подій і явищ культурно-економічного життя полягає головна перевага сучасного дослідника історії, якому при цьому доводиться мати справу не з чистим матеріалом, а з відображенням його у почуттях спостерігача; таким чином, він бачить не самий факт, а тільки заломлений і відбитий промінь від нього. На щастя, сутність людської природи одна і та ж, і на цьому ґрунтується можлива коректива» 108. Аналогічної думки дотримувався також П. Ардашев, для якого також «історія займається вивченням фактів у їх послідовному зв'язку». До того ж П. Ардашев загалом поділяв ідею органічності історичного процесу 109. В. Новодворський, твердячи, «що історичне дослідження повинно бути генетичним», пропонував наступні етапи дослідницької роботи історика: історичне дослідження повинно починатися з критичної перевірки фактів, встановлення їх достовірності, їх хронологічного співставлення для подальшої обробки матеріалу і встановлення між ними взаємозв'язку. Особливе значення це має для з'ясування ролі осіб в історії, які відіграють у ній помітну роль. Однак, оцінюючи значення особи в історії загалом, В. Новодворський залишався на позитивістських позиціях, відзначаючи, що «історичні діячі — скоріше виразники певного суспільного настрою, стану, ніж творці історії» 110.

В. Новодворський досить критично оцінював теорію Віндельбанда-Ріккерта, особливо положення про індивідуальність і неповторність історичних подій. На його думку, історик повинен звертати увагу не лише на індивідуальну особливість, але і на схожість історичних явищ. Оскільки ж історія вивчає розвиток суспільства, то що таке суспільний стан, «як не ряд явищ, які повторились або повторюються в житті людських суспільств?» Звідси висновок, що «передбачити наступ певних соціальних явищ точно так же можливо, як і виникнення фізичних явищ, хоча, звичайно, передбачити, що відбудеться у житті певного суспільства набагато складніше, бо суспільні явища надто складні і різнорідні і внаслідок того, що суспільствознавство — наука поки що мало розроблена… на одиничні факти історії, на так звані історичні події, які історія повинна вивчати, як свій матеріал, треба дивитись скоріше як на показники певного суспільного стану, ніж як на фактори історичного розвитку» 111. Подібні твердження мали б логічно підводити автора до визнання того факту, що історія має свої закони розвитку, на основі яких власне і можна передбачити наступні події. Однак В. Новодворський категорично заперечував існування в історії законів у звичному розумінні цього слова, оскільки за його переконанням, відшукуванням законів повинні займатися лише науки абстрактні, до яких історія не належить 112.

М. Бубнов не виключав повторюваності в історії — «повторюваність в історії є, але її вивчає соціологія», історія не може займатись відшукуванням законів 113. Ще категоричніше висловився з цього приводу Д. Багалій: «Закон виражає постійні відносини між двома одночасовими або послідовними явищами; для того щоб відкрити його, необхідно мати ряд однорідних явищ, які знаходяться між собою у нерозривному зв'язку і постійно повторюються. Між тим історія є процес, який складається із послідовних змін явищ, які даються нам у данній сукупності тільки один раз; історичні факти не повторюються: вони наскрізь індивідуальні. Відповідно історичні закони — це химера. Закономірними елементами в історії є соціологічний і психологічний; тому можна і потрібно говорити про закони соціології, а не історії. Всі науки, як системи поняття, кажуть про роди, тільки історія — про індивідууми; перші мають на увазі, що є завжди, тільки історія — те, що було один раз і чого вже немає». В історії також діє закон причинності, але він не носить обов'язкового характеру, оскільки «у світі людському, у протилежність природі, діє свобода волі». Найголовнішими «законами» історії для Д. Багалія є: 1) причинність історичних явищ, 2) їх неповторюваність, 3) прогрес і 4) єдність історії 114. Такої думки дотримувався і П. Ардашев. Критикуючи позитивістські концепції історії, він твердив, що історичні явища не є особливими категоріями, а отже «не може бути мови про історичні закони, як особливий вид наукових законів». В історії можливі лише емпіричні закони, як емпіричні узагальнення певних фактів. «Їх можна зробити в історії скільки душі завгодно, але ці quasi-закони не мають нічого спільного з науковими законами і з поняттям закономірності… закономірність історичного процесу, як і всіх явищ пізнаваємого світу, належить дослідженню природничих наук у широкому розумінні і психології: для історії тут не залишається місця» 115. В іншому місці професор докладніше зупинився на понятті закономірності історичного процесу і намагався визначити причину невдалих спроб філософських систем минулого ввести це поняття в історичну науку. Вона полягала у хибній думці про існування специфічних історичних законів, а по суті ж історична закономірність зводиться до закономірності психологічних, органічних і неорганічних процесів і на законах, які лежать в основі цих процесів, можна пояснити історичний процес. «Будь-яка спроба сформулювати історичні закони, як особливі, самодостатні закони, неминуче завжди буде вирішуватися формулюванням більш-менш довільних узагальнень, які, нічого не пояснюючи, самі будуть потребувати пояснення». Все ж ідея закономірності історії відіграла позитивну роль в історичному синтезі, а перспектива цього поняття полягає у позбавленні від ірраціонального уявлення 116. Тут очевидне бажання П. Ардашева вийти за межі неокантіанського розуміння історичного процесу.

Аналогічним чином еволюціонували і погляди професора кафедри загальної історії Одеського університету Р. Віппера, який у своїй вступній лекції 1894 р. заявляв про необхідність цілісної трактовки історичного процесу з позицій позитивізму (теоретичної концепції К. Лампрехта), а у праці «Суспільні учення і історичні теорії ХVІІІ і ХІХ століть» (перше видання 1900 р., друге — 1908 р.) ставив питання про можливість примирення двох тенденцій (ідеалістичної і матеріалістичної) 117. Водночас учений визнавав суб'єктивність історичного дослідження, розуміючи, що об'єктивність у пізнанні історії залишається недосяжною мрією.

Загалом проблема суб'єктивізму в пізнанні історії була предметом розляду переважної більшості істориків початку ХХ ст. У цьому проявлявся особливий вплив неокантіанської теорії історії, в якій теорія цінностей була головним елементом. Д. Багалій писав: «Позбутися повністю суб'єктивного елементу в історії неможливо; образ минулого двічі заломлюється: по-1-е, у самих свідченнях, а по-2-е, в особі історика. Але необхідно прагнути до об'єктивності; оцінка історика повинна бути всебічним дослідженням явищ. Оцінку цю ми повинні робити на основі мірки минулого, а не сучасних поглядів. Але не можна заперечувати впливу на істориків таких факторів, як національність, характер епохи, релігійні і політичні погляди і т.і.» 118. В. Бузескул вважав, що напрямок руху науки до заповітної кінцевої мети — істини — можна зобразити у вигляді не прямої лінії а зигзагів, оскільки вона дуже часто відхиляється то в один, то в інший бік. «Особливо це стосується історії: дух і запити часу, різні течії у сфері філософської і політичної думки, настрої та ідеали суспільства, особисті погляди і симпатії автора ніде не відображуються так яскраво і не впливають так могутньо, як у галузі вивчень явищ минулого…» 119. П. Ардашев був переконаний, що проблема «суб'єктивних умов» історичного пізнання, тобто «тих умовах, які лежать у самому суб'єкті пізнання» має серйозні підстави і є нагальною. Однак її розробка «знаходиться поки-що у зачатковому стані; що від неї можна чекати цінних результатів, у цьому навряд чи можна сумніватися, але говорити про які-небудь позитивні результати поки що передчасно» 120. Досить категорично з цього приводу висловився В. Новодворський. Розуміючи, що об'єктивізм кінцева мета будь-якої науки і він може бути досягнутий лише в ідеалі, учений різко критикував неокантіанців за свідомий суб'єктивізм. «Невже особисті, національні, станові, корпоративні або релігійні упередження і пристрасті дослідника, які є безумовно живим відображенням живого життя, можуть рухати науку вперед? Адже ці упередження і пристрасті спотворюють істину, а наука намагається відшукати і зобразити її у всій її повноті і чистоті. Очевидно, такого суб'єктивізму історик повинен уникати…» Проте мушу, зазначити, що В. Новодворський допускав суб'єктивність, але не свідому, а ту, яка має під собою «наукові підстави» 121. На мій погляд, тут певне нерозуміння істориком двох протилежних логічних актів неокантіанської теорії історичного пізнання — методу «віднесення до цінностей» і методу «оцінювання», на яких ми докладно зупинялися у попередньому параграфі.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. ознаменувався поширенням ідей економічного матеріалізму, які, якщо відкинути пропагандистський характер марксизму, знайшли окремих прихильників і серед істориків. В. Бузескул навіть вважав, що «соціально-економічний напрям» є пануючим у сучасній історіографії» 122. Д. Багалій визнавав важливість економічного фактору в історії — «сама по собі ідея про величезне значення економічного фактору (але не єдиного основного) в житті людства у вищому ступені плодотворна» 123. «Матеріалістичне розуміння історії» піддавалось критиці за його метафізичність — визнання економіки, господарського укладу вирішальним фактором історичного процесу, від якого залежить розвиток культури і всього інтелектуального життя. Марксистські поняття «базису» і «надбудови» і безумовної залежності останньої від першого викликали різке неприйняття істориків, у яких здоровий розум дослідника переважав над утопічними ідеями марксистських проповідників. В. Бузескул переконував, що марксизм «є грубе спотворення історії, і в останній час помічається у свою чергу реакція проти матеріалістичного розуміння історії, ніби відродження ідеалістичного напрямку» 124. Відправною точкою критики економічного матеріалізму для Д. Багалія було невиправданне визнання марксистами гіпотези про визначальну роль економіки в історії і житті людства ніби-то доведенною і незаперечною теорією. «Зовсім не заперечуючи доцільності засвоєння того чи іншого філософсько-історичного світогляду в якості загальної керівної ідеї при виборі того чи іншого історичного матеріалу, ми повинні бути готовими тільки до того висновку, який витікає із об'єктивного дослідження матеріалу, навіть у тому випадку, якби цей окремий висновок не відповідав загальному положенню, пам'ятаючи, що гіпотезами можна і необхідно користуватися, але тільки до тих пір, поки ми не встановимо за допомогою їх твердого теоретичного положення…» 125. Для Д. Багалія теорії економічного матеріалізму не були доведеними і не носили належного зобов'язання, а були лише апріорними. Метафізичний характер економічного матеріалізму, який намагався відшукати першопричину явищ, був його головним недоліком і для В. Новодворського. За його переконанням, істинна наука «повинна визнавати лише різнорідність явищ, констатувати існування взаємозалежності між ними і з'ясовувати цю залежність, не вдаючись до вирішення питання про те, у чому сутність субстрата явища. Ці питання, як і те, які явища треба вважати визначальними, наука повинна виключити з галузі своїх досліджень, оскільки їх вирішення не може являти для неї інтересу, такі питання для неї — порожні; вирішення їх можливе лише метафізикою, яка будує свої висновки на трансцедентальних засадах, засадах, які виходять за межі людського досліду і спостереження, між тим, як наука може, та й повинна залишатися у межах емпірії» 126. Отже, метафізичний монізм марксизму не витримував критики з боку теорії історії і не міг бути домінуючим у вітчизняній історіографії початку ХХ ст.

Наукова історіографія активно відгукувалась на нагальні питання розвитку російського суспільства початку нового століття, серед яких проблеми лібералізації суспільно-політичного життя були вирішальними. Рух ліберальної опозиції чітко окреслював завдання демократизації країни, участі громадськості у вирішенні найважливіших питань її сьогодення і майбутнього розвитку. Професори-історики брали активну участь у громадсько-політичному житті країни — обирались гласними міських дум і Державної Думи (київський професор І. Лучицький, харківський професор О. Вязігін), працювали у культурно-просвітніх товариствах і земствах. Ці фактори мали важливе значення як для формування їх світоглядних орієнтирів, так і для розробки ними теоретичних проблем історії. Пануючою тенденцією в ній стало визнання широкого теоретичного і методологічного плюралізму, на основі якого можливий справжній науковий синтез. Звернемося до патріарха української історичної науки Д. Багалія, який писав: «Ми особисто стоїмо за привнесення в історію культурного елементу у можливо широких розмірах; ми вважаємо, що в ній мають повне право громадянства явища і економічного, і соціального життя, і розумового і морального прогресу суспільства. Навряд чи тільки тут є який-небудь ґрунт для антогонізму. Нехай досліджуються не тільки вищі прояви людського духу: література, наука, філософія, мистецтво, але і факти, які стосуються домашнього життя, обстановки; з тих пір, як наша наука зважилась давати історію не самих держав, а народів, все це в наших очах отримало велику ціну — лише б тільки у кінці кінців, із всього цього матеріалу можна було зробити грандіозну історичну картину, на якій яскраво і випукло, але безумовно з необхідною перспективою було б зображено все минуле певного народу: і його політична історія, і його соціально-економічне життя, і наука, і мистецтво, і література, і релігія, і мораль» 127.

Вітчизняна історіографія початку ХХ ст. розвивалась у руслі загальної лібералізації російського суспільно-політичного життя і тенденцій світової історичної думки. Жовтневий більшовицький переворот 1917 р. перервав її динамічний розвиток і ізолював від світової історичної думки. Недивно, що сучасна пострадянська історіографія змушена знову робити зигзаги ніби для того, щоб ще раз підтвердити правоту теорії коловороту знаменитого італійського мислителя ХVІІІ ст. Джамбатісто Віко.
1

 РџСЂРёРјС–тки РґРёРІ. тут: РџР Р�МІТКР�

Коментарі

• < Попередня
• Наступна >