Людмила Посохова. Учні та викладачі православних колегіумів України наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. ч.1.

Деталі

Опубліковано: Четвер, 13 лютого 2014, 19:09

Перегляди: 29

1. Учні православних колегіумів України: колективний портрет

З’ясування ознак моделі будь-якого навчального закладу неможливо без формування уявлень про його учнів, без відповідей на численні запитання щодо осіб, які наповнювали аудиторії цього навчального закладу й тим самим вдихали в нього життя. Деякі питання такого роду історики колегіумів ставили протягом ХІХ-ХХ ст., намагаючись визначити характерні риси цих навчальних закладів. Автори виявили декілька реєстрів (списків) учнів колегіумів, й ще у XIX ст. вперше було здійснено їх публікацію. Втім, якщо проаналізувати праці з історії колегіумів під цим кутом зору, впадає в око, що основні висновки стосовно учнівства, які зробили дослідники ще наприкінці XIX - на початку XX ст., у подальшому не піддалися суттєвим уточненням чи доповненням. Відомості про учнів колегіумів залишилися розпорошеними, фрагментарними й досі не були узагальнені. Окремі «замальовки» портретів учнів колегіумів, які можна зустріти на сторінках видань XX ст. «хибують» відвертою ходульфністю образів. Останніми роками и Україні поновлено студії з єзуїтського шкільництва на українських землях наприкінці XVII-XVIII ст., які спираються на потужну традицію дослідження єзуїтської осві­ти в Європі. Автори цих праць намагалися представити «зріз» єзуїтського шкільництва на українських землях, показавши чисельність учнів, соціальне походження, вікові характеристики тощо. Важливими вважаємо й розвідки М. Яременко, у яких автор представляє спудеїв Києво-Могилянської акаде­мії як окрему корпорацію, вивчає основні характеристики складу могилянського студентства. Варті уваги і дослідження, які торкаються проблем само-ідентифікації студентів, або ж їх щоденних рутинних занять.

Завданням цього підрозділу виступає створення узагальнюючого пор­трету учнів православних колегіумів України XVIII - на початку XIX ст., ви­значення його характерних рис, проведення порівняння учнівських аудито­рій єзуїтських та православних колегіумів, інших тогочасних європейських навчальних закладів, встановлення особливостей учнівства православних колегіумів у порівнянні із духовними семінаріями Російської імперії. Слід «оживити» цей портрет, спираючись на той матеріал, який становить об'єкт аналізу історії повсякденності та культурної історії.

В актовій та діловодній документації XVIII - на початку XIX ст. їх іменували «спудеи», «ученики», «студенты», «семинаристы». У спогадах колишніх вихованців колегіумів згадується про те, що «учнями» називали тих, хто навчався у класах до риторичного, а «студентами» тих, хто навчався у філософ­ському та богословському класах. При цьому І. Тимківський і В. Демідовський згадували, що в Переяславському колегіумі наприкінці XVIII ст. всіх називали студентами. В офіційній документації колегіумів послідовного розрізнення понять, «учень» і «студент» не відбулося. У справах колегіумських канцелярій У другій половині XVIII ст. учнів філософського та богословського класів за­звичай називали «студентами», іноді навіть робили акцент на такому імену­ванні цих осіб (1774 р.). Водночас можна побачити, що наприкінці XVIII ст. їх також називали й «учениками» (1793 р.). Вже у цих назвах відбивається те, що ця спільнота була досить строкатою, включала вельми різних за віком осіб. Але, непослідовність у назвах свідчить про те, що такий поділ (учні - студенти) сприймався як умовність, а межа між рівнями освіти не була чіткою. Відповід­но, представити узагальнюючий портрет такої спільноти досить складно. Не дивно, що деякі дослідники свідомо чи несвідомо висували на перший плай певну рису/характеристику, й учнівство розглядалося тільки в одному з мож­ливих ракурсів. До того ж, протягом XVIII ст. у колегіумах відбувалися певні зміни, що також слід враховувати при вирішенні такого завдання.

Дослідники XIX - початку XXI ст. одностайні в тому, що найвизначнішою рисою православних колегіумів була всестановість їх учнівського складу. До­бре відомо, що в навчальних класах Чернігівського, Харківського та Пере­яславського колегіумів у XVIII - на початку XIX ст. на одній лаві пліч-о-пліч сиділи сини духовенства, козацької старшини, рядових козаків, міщан та селян. Перш ніж з'ясовувати відсоток «представництва» у православних ко­легіумах вихідців із різних соціальних станів, важливо відзначити загальне тло, на якому в батьків формувалися уявлення про необхідність/бажанісгь/ вимушеність надання освіти своїм синам у колегіумах.

Школи (колегіуми), які виникли на українських землях у XVII ст. під вили­вом єзуїтських освітніх традицій, як було з'ясовано раніше, не призначали­ся для певної категорії суспільства. Як відомо, у єзуїтських колегіумах Речі Посполитої навчалися представники всіх станів, й навчання у них не було визначено законодавством як обов'язок для якої-небудь категорії населення. Дослідженню учнівства єзуїтських колегіумів Речі Посполитої, які існували на українських землях, присвячено декілька сучасних праць, в яких розгля­даються соціальне походження учнів, їх матеріальне становище тощо. Фун­датори православних колегіумів сприйняли чимало з досвіду єзуїтської осві­ти, вони прагнули отримати привілеї від влади задля забезпечення кращих умов розвитку школи, збільшення можливостей для утримання студентів, яке відбувалося за рахунок архієрейського дому та пожертвувань (як можно­владців, так і широких верств населення). Хоча докладних відомостей про соціальний склад перших учнів православних колегіумів не збереглося, оче­видно, що вони були представниками всіх станів. Навіть у такому пізньому за часом появи документі, як Жалувана грамота Харківському колегіуму (16 бе­резня 1731 р.), на прохання його керівництва було закріплено дозвіл навчати дітей різних станів, судити викладачів та учнів (грамотою вони захищалися від втручання військової та світської влади). У звіті до Синоду чернігівський єпископ Іларіон Рогалевський (18 липня 1737 р.) зробив акцент на тому, що у школах навчають не тільки дітей духовенства, але й «знатных войсковых то­варищей и прочих разного звания казацкого и посполитого людей». Отже, встестановість, як характерна риса цієї моделі навчального закладу, була притаманна їм у перші десятиліття XVIII ст. Втім, не слід забувати, що у XVIII ст. Гетьманщина та Слобідська Україна зазнавали наступоної, але всебічної інкорпорації до Російської імперії. Вра­хування цих історичних реалій надасть можливість повною мірою виявити своєрідність православних колегіумів, яка виявилася і в соціальних характеристика учнівства. Вже зазначалося, що важливою віхою у «шкільному» законодавстві Російської імперії XVIII ст. виступає «Духовний Регламент», який конструював освіту, що за своїм наповненням тяжіла до вирішення професійно-станових завдань. При цьому важливо відзначити, що вже у досинодальний період було прийнято декілька законодавчих актів, яки­ми встановлювався зв'язок між призначенням на духовні посади та набут­тям освіти дітьми духовенства. Одним із перших у цьому ряду був указ від 15 січня 1708 р., підтверджений указом від 11 листопада 1710 р., якими було встановлено, що попівські та дияконські діти повинні навчатися в грецьких та латинських школах. У наступні роки з'явилося ще декілька указів (від 28 лютого 1714 р., 28 грудня 1715 р. та 18 січня 1716 р.), якими визначалося, що при архієрейських домах та монастирях мають засновуватися «цифірні» школи. В указах від 19 та 28 лютого 1718 р. йшлося про те, що попівських дітей треба віддавати вчитися до шкіл, щоб заздалегідь готувати священи­ків. 11-им указам притаманна декларативність, вони перш за все маркували виникнення намірів, аніж визначали конкретні шляхи реалізації завдань за­снування та забезпечення шкіл (не було визначено навіть посадових осіб, на яких покладався обов'язок заснування шкіл).

У «Духовному Регламенті» не тільки були повторені основні положення по­переднього законодавства, але чітко поставлено питання обов'язкової освіти для дітей духовенства, визначена її необхідність та значення. У документі ак­цептовано, що учні духовних шкіл навчаються «в надежду священства». Саме тому можна погодитися із дослідниками XIX - початку XX ст. в тому, що тільки «Регламент» став справжнім поштовхом до заснування шкіл для дітей духовенства. Важливо розуміти, що паралельно із «шкільним» законодавством у XVIII ст. у Російській імперії відбувається процес чіткого юридичного оформлення всіх ознак стану духовенства, в тому числі такої важливої ознаки стану, як спадковість професії. Усе законодавство Російської імперії XVIII ст. просякнуто дво­ма принципами: кожен навчається тому, що є професією його батька; сторон­ні можуть бути допущеними до цієї професії. Отже, «Духовний Регламент» працював й на вирішення такого роду станових завдань, визначивши духовну осипу однією з форм професійної освіти. У 1730-ті рр. було прийнято ще декіль­ка указів, якими духовенство зобов'язувалося посилати своїх синів на навчання до семінарій. Прийняття цих законодавчих актів пов'язувалося із так званими «розборами» духовенства на, які проводилися декілька разів XVIII ст. (1722, 1737, 1769, 1784 pp.). їх метою було визначеним чисельності духовенства та встанов­лення постійних парафіяльних штатів. Важливо відзначити, що обов'язковість навчання в духовних семінаріях стала однією з умов, зафіксованих при «розбо­рах» духовенства. Саме тому великоросійські семінарії, засновані згідно з «Ду­ховним Регламентом», відкривалися як суто станові заклади. Хоча перші роз­бори духовенства (1722,1737 pp.) не проводилися в українських єпархіях, пере­писи дітей духовенства відбувалися й тут. Після того як і в українських єпархіях були введені «штати» духовенства, тобто визначено точне число духовних чинів v парафії (1778 р.), «розбори» дітей духовенства поступово набували такого ж значення, як і у великоросійських єпархіях. У другій половині століття, за ви­сновками дослідників, спрямованість законодавства щодо станової замкненості шкіл тільки посилювалася.

Цей невеличкий екскурс до процесу підготовки законодавчого підґрунтя державної політики вважаємо необхідним, оскільки у працях сучасних істориків спостерігається певна невизначеність щодо часу встановлення обов'язкового освітнього цензу для отримання духовної посади. У різних розвідках можна прочитати, що це відбулося як у середині XVIII ст., гак і на початку XIX ст. Автори посилаються на укази, прийняті після «Духовно­го Регламенту», які повторювали його вимоги. Але наступні законодавчі акти Російської імперії (із посиланням на цей документ) тільки уточнюва­ли (деталізували) курс на обов'язкову освіту духовенства. Підкреслимо, що й архієреї чернігівської єпархії після 1721 p., бєлгородської та переяслав­ської єпархій (із самого заснування колегіумів) мали керуватися у своїх діях «Духовним Регламентом», курсом на обов'язкову освіту духовенства. Отже, цей документ визначив обов'язковість освіти для синів духовенства, в той же час набуття освіти у колегіумах дітьми інших станів жодним чином не було регламентоване, не заборонялося й не вимагалося. Діти інших станів навчалися у колегіумах без примусу з боку держави, добровільно, керую­чись іншими мотивами.

Всестановість православних колегіумів, яка існувала de facto в умовах дер­жави, що взяла курс на станову освіту, можна вважати однією із яскравих  характеристик цих закладів. Втім, замало констатувати наявність такої риси (вона добре відома), необхідно деталізувати характеристики всестановості, з ясувати співвідношення відсотка «духовних» і «світських» учнів, динаміки змін протягом століття. Як уже зазначалося, дослідники ХІХ-ХХ ст. зібрали деякі цифри, навели у розвідках, втім, їх можна суттєво доповнити даними джерел, а також консолідувати розпорошені відомості задля отримання узагальнюючої картини. Це важливо зробити, адже в сучасних працях можна зустріти висновок про те, що в архівах не знайдено матеріалів із точною ін­формацією про чисельність шкіл, учнів та викладачів різних губерній Ро­сійської імперії у XVIII ст. Дійсно, нерідко у наукових працях можна зу­стріти вельми приблизні цифри, без зазначення джерел інформації. Отже, настав час відійти від перерахування цифрових даних у тексті дослідження, об'єднати їх у таблиці з відповідними посиланнями (див. у додатках табл. 1). До речі, спроби представити чисельність учнів у таблицях вже були, але сто­суються вони лише окремих колегіумів за обмежений час їх існування (при­міром, В. Лоха намагався представити дані числа студентів Переяславського колегіуму у вигляді таблиці, проте зібрав дані лише за п'ять навчальних ро­ків). Перш ніж перейти до аналізу, зазначимо, що дані за один і той же рік у джерелах можуть відрізнятися, що пояснюється не тільки втечами (мова про них далі), а й переходом учнів до інших шкіл, смертю тощо. Уважаємо, що незначні відмінності у числах не можуть суттєво вплинути па трактуван­ня загальних тенденцій.

На підставі зведених нами даних (див. у додатках табл. 1) можна зробити деякі висновки або відкоригувати ті, що вважаються загальноприйнятими.

Найвагоміший відсоток світських учнів спостерігаємо в Чернігівському колегіумі у 1730-1740-ті рр. (67-69 %). У порівнянні з усіма колегіумами в середньо­му менші відсотки світських учнів були у Харківському колегіумі. Висновок, який вже було зроблено дослідниками на основі деяких показників числа

У   кожного окремого колегіуму полягає у тому, що відсоток світських учнів з другої половини XVIII ст. й особливо наприкінці його поступово зменшується. На цій підставі історики впевнено казали про те, що світські родини з другої половини століття «відвертаються» від колегіумів, ігнору­ють IX, не віддають до них своїх дітей, різко переорієнтовуючись на інші  світські навчальні заклади. Також на підставі зменшення відсотка світських спудеїв, вчені робили висновки про «падіння просвітництва народних мас».

Подібні твердження були повторені не один раз на сторінках праць, напи­саних у ХІХ-ХХ ст. Однак, якщо уважніше придивитися до даних, наведених у таблиці 1, мож­на побачити, що зменшення відсотка світських учнів перебуває у прямій за­лежності від збільшення загальної кількості вихованців у колегіумі. У Харківському колегіумі, у якому вже з перших десятиліть, його Існування загальне число студентів було майже вдвічі більше, ніж у Інших колегіумах, відсоток світських учнів був значно менший. І Наприкінці XVIII ст., коли в Чернігівсько­му та Переяславському колегіумах чисельність вихованців зросла, відсоток світських учнів став меншим. Далі варто перейти до аналізу даних як загаль­ної чисельності вихованців, так і чисельності (а не відсотка!) світських учнів. Число світських студентів кожного колегіуму аж до кінця століття не змінюва­лося стрибкоподібно, не зменшувалося різко. На це зовсім не звертали увагу дослідники, навпаки, на підставі зменшення відсотку світських студентів вони писали про зменшення їх числа (що не те саме). Отже, робити висновок про те, що світські учні покинули колегіуми, не має підстав, оскільки їх кількість не зазнавала суттєвих змін протягом століття. Те, що число світських студен­тів не збільшувалося (але й не падало!), можна пояснити тим, що ці категорії населення ніхто не примушував, не підштовхував до навчання, не було запро­ваджено їх переписів з метою відправки дітей до шкіл. У цей же час влада до­кладала зусиль, щоб залучити до навчання синів духовенства.

Про те, що світські родини наприкінці XVIII — на початку XIX ст. свідомо обирали колегіуми для навчання дітей, свідчать не тільки цифрові дані, але й спогади. Нерідко у них зустрічаються зауваження, що діти з різних станів як стратегію навчання традиційно обирали колегіуми (скажімо, Є. Тимківський писав, що він «вместе с другими дворянскими детьми» пішов до Пе­реяславського колегіуму). Деякі дослідники початку XX ст. підкреслювали, що, на відміну від Києво-Могилянської академії, яка приваблювала дітей великоможних осіб, до колегіумів йшла менш родовита українська козаць­ка шляхта. Не слід забувати, що у другій половині XVIII ст. дітей козаць­кої верхівки (старшини/дворянства) почали запрошувати до столичних на­вчальних закладів. Важливою віхою був указ від 3 травня 1767 р., який отри­мав генерал-губернатор П. О. Румянцев-Задунайський про відправку до Кадетського корпусу дітей з кращих дворянських «малоросійських родин». Деякі з цих юнаків навчалися в колегіумах. Звісно, козацька старшина (дво­рянство) й не чекаючи на запрошення віддавала синів вчитися до різних на­вчальних закладів столиць імперії.

Проте маємо підкреслити, що в семінаріях Російської імперії у XVIII ст. учнівство мало зовсім інші ознаки, оскільки діти світських осіб у них зустрічалися як виняток. Зазвичай майже всі учні були сипами осіб духовною стану (як приклад можна узяти Суздальську семінарію).

Якщо спостерігати за динамікою змін числа учнів із духовенства у коле­гіумах, очевидно, що воно тяжіло до суттєвого зростання від десятиліття до  десятиліття (при тому можна бачити зниження числа в окремі роки). На по­чатку XIX ст. стурбованість можливостями отримати освіту дітям недуховних станів висловив меценат Харківського колегіуму О. М. Голіцин, який чимало зробив для того, щоб відстояти права (і назву) колегіуму. У листі до керівни­цтва колегіуму він звертався з проханням і надалі приймати до закладу дітей бідних дворян та різночинців, оскільки для дітей духовенства «довольно есть учрежденных семинарий», а для дворян та різночинців училищ недостатньо. У 1805 р. у листі він запитував ректора А. Прокоповича: «Зная, колико Харь­ков... распространяет ветви учености новыми заведениями, университета и народных училищ,... не делают ли вышеозначенные новые заведения оно­му [коллегиуму] подрыва, и не отьемлят ли у него того уважения, на какое он был восстановлен,... поступают ли в оный по прежнему из разночинцев учащиеся?». Хоча у ці роки керівництво Харківського та інших колегіумів мо­гли казати, що дворяни та різночинці ще навчаються, вочевидь, їх ставало все менше. При цьому навіть із заснуванням Харківського університету масового переходу світських учнів із колегіуму не відбулося. Тільки реформа 1808 p., яка змінила спрямованість закладу, привела до того, що колегіуми залишили діти із недуховних станів.

Характеризуючи навчання синів духовенства колегіумах, слід також мати на увазі, що в українських єпархіях цей стан протягом ХУІІІ ст. залишався відкритим, натомість у Росії замкненість духовенства вже наприкінці XVII ст. перевищу­вала закритість інших професійно-соціальних груп. Для розуміння механіз­му поповнення стану духовенства та з'ясування ролі православних колегіумів, слід нагадати, що в Гетьманщині та Слобожанщині заміщення священно- і церковнослужительських посад відбувалося шляхом парафіяльних виборів и духовенство як суспільний прошарок залишалося відкритим для представ­ників різних суспільних груп. При цьому право спадкового заміщення церковно-парафіяльних посад також мало місце, хоча воно й поступалося тра­диції виборності. Протягом всього XVIII ст. однією з ознак церковного життя в Гетьманщині та Слобідській Україні була боротьба виборного начала зі спад­ковим. На територіях власне російських, на яких практика спадковості на той час перемогла, ця проблема вже не стояла. Тобто законодавчі норми щодо навчання дітей духовенства, які приймалися в Російській імперії в XVIII ст., на практиці застосовувалися у достатньо різних умовах, при перевазі однієї з двох зазначених традицій улаштування на церковні посади. В українських єпархіях дотримання вимоги законодавства щодо освітнього цензу на посади священно- і церковнослужителів на практиці співіснувало з інститутом парафіяльних виборів на церковні посади. Збільшення кількості випускників колегіумів не означало припинення практики виборів як такої. Парафіяльні вибори були заборонені законодавчо тільки наприкінці XVIII ст. (у 1797 р., хоча зустрічалися й у XIX ст.). Отже, необхідно враховувати те, що стан духовенства в Україні ще не виокремився, його «кордони» можна було легко подолати, й це також впливало на процеси станової мобільності.

Повертаючись до поняття «діти духовенства», яке застосовувалося у доку­ментації, й при аналізі учнівства колегіумів в історіографії, зазначимо, що це поняття зазвичай включало всіх дітей священноцерковнослужителів. Реєстри учнів, у яких зазначалися посади батьків, свідчать, що до списків «дітей ду­ховенства» включали синів всіх «духовних осіб» (паламарських, дияконських, дяківських, священицьких).

Тепер перейдемо до характеристики тих учнів, які зазначалися у доку­ментах як «світські». Дослідники неодноразово наводили приклади: сип со­тника, осавула, посполитого тощо. Деякі автори, натрапивши на реєстри учнів, ретельно виписали соціальне становище всіх родин, вихідцями з яких були учні. У науковій літературі з історії колегіумів накопичилася значна кількість прикладів, й можна упевнено казати про те, що у реєстрах зустрі­чаються учні з родин усього соціального спектра. Однак, як уже зазначалося, цей висновок був зроблений досить давно. Між тим потрібно поставити ще чимало запитань. Зокрема, про те якою, мірою учнівство колегіумів репре­зентувало суспільні стани. Чи можна вважати співвідношення учнів різних станів «копією» чи «відбитком» станової структури суспільства? Дані, зібра­ні у таблиці 1, дають можливість стверджувати, що у колегіумах діти духо­венства, вочевидь, були представлені значно більшим відсотком, ніж частка цього стану в суспільстві. Точне число дітей з інших станів серед вихованців встановити вкрай важко, адже у звітній документації поняття «світські учні» зазвичай не розкривалося, об'єднуючи всіх дітей «недуховних» станів. Мож­на аналізувати лише поодинокі дані, які зустрічаються у відомостях та реє­страх (іноді тільки окремих класів). Вони свідчать, що відсоток дітей й інших станів не відповідав їх відсотку в суспільстві. М. Яременко звернув увагу на помітний відсоток дітей козацької верхівки. Дійсно, в окремі роки, примі­ром у 1766 р., у Переяславському колегіумі з 29 «козаків-студентів» двадцять належали до старшинських сімей, у 1767/68 н. р. у Чернігівському колегіумі з 71 студентів, які були вихідцями із козацьких сімей, 48 походило із родин старшини та «урядовців».

Діти посполитих зустрічалися не в кожному класі, їх загальне число у всіх класах не перевищувало півтора десятка. Так, у 1764/65 н. р. у Переяславському колегіумі дітей посполитих навчалося 12 чоловік (всього світських було 89), при  загальному числі всіх учнів 164. О. Травкіна нарахувала у 1767/68 н.р. у Черніівському колегіумі 40 синів міщан та селян (при загальному числі учнів 213, а всіх світських - 111). У Переяславському колегіумі дітей посполитих у окремі роки було навіть більше. Приміром, у 1774/75 н. р. навчалось 22 синів поспо­литих (вони навчалися не тільки у нижчих класах, але й у вищих). У 1781 р. у Чернігівському колегіумі міщанські та посполиті діти навчалися у класах риторики та філософії. Значно менше посполитих спостерігаємо у Харків­ському колегіумі: скажімо, у 1759/60 н. р. їх було всього двоє. Як справедливо зауважив М. Яременко, відсутність загальних спонук до навчання для стану по­сполитих не означала, що не існувало індивідуальних стимулів для окремих його представників «заправлятися» науками. Цей же дослідник припускає, що за більшістю «посполитих» студентів Києво-Могилянської академії при­ховані саме міщани, що відповідало тогочасним українським звичаям взаємозаміни цих термінів.

Для порівняння зазначимо, що вже у «докласичних» німецьких універси­тетах ХІУ-ХУ ст., чисельність вихідців із духовенства досягала половини, а із середовища бюргерів - третини загального числа студентів. Розвиток євро­пейських університетів, як відомо, був пов'язаний із бурхливим розвитком середньовічних міст. Чисельність міських станів в Україні була відносно не­значною, й до того ж вони не оформилися остаточно, зберігали чимало рис сільського населення.

Під час перебування у колегіумах у багатьох студентів з'являлося (або змінювалося) «прізвище». Не заглиблюючись у цей перспективний для по­дальших розвідок сюжет, зазначимо, що на українських теренах у XVIII ст. сталого прізвища, яке б передавалося від батька до сина не існувало, окрім тих осіб, які належали до соціальних верхів. М. Яременко на підставі студентських реєстрів провів цікаву розвідку з антропонімії вихованців Києво- Могилянськоі академії XVIII ст. й дійшов висновку, що основним способом творення «прізвищевої назви» було додавання -ський/-цький, та -ич, причо­му і (є було характерно не тільки для київських студентів, але й для студентів інших шкіл (переяславських, харківських). М. Яременко зробив припущеним, що студенти, чиїх однофамільців не вдалось віднайти у полкових реє­страх, посідали нижні щаблі ієрархічної драбини. Можна назнати чимало прикладів, коли історикам відомі і «прізвищева назва» батька, і «нове» пріз­вище. Наприклад, Михайло, син купця трека Качіоні, у Харківському коле­гіуму був записаний Качеповським (Михайло Трохимович Каченовський - відомий історик, ректор Московського університету).

Як уже зазначалося, спостереження за динамікою чисельності учнів коле­гіумів та їх соціальною приналежністю приводить до висновку, що поступове, але невпинне зростання загального числа студентів колегіумів відбувалося перш за все за рахунок представників із духовного стану. Збіль­шення їх числа відбувалося не саме по собі, а було наслідком великих зусиль архієреїв українських єпархій. При цьому активність та ефективність діяль­ності цих архипастерів була значно вищою, ніж у інших регіонах Російської імперії. У 1722 р. Синод прийняв ряд постанов щодо обов'язкового перепису дітей священноцерковнослужителів усіх єпархій з метою їх подальшої освіти в архієрейських школах. З цього часу архієреї (не всі, не одразу) почали від­правляти до Синоду ці відомості. У 1723 р., реагуючи на звернення архієреїв різних єпархій про неможливість отримати «хлібний збір» і відсутність засо­бів утримання шкіл, Синод прийняв постанову, яка дозволяла скорочувати чисельність школярів. Після цього ряд шкіл було просто закрито. 24 січня 1737 р. вийшов указ Синоду щодо збирання відомостей про школи в єпархіях і чисельність їх учнів. Було розроблено декілька форм діловодної документа­ції, за якими архипастері мали регулярно звітувати. Ці форми звітів передба­чали фіксацію не тільки числа дітей духовенства, але й визначення тих дітей, які вже опанували грамоту, ще навчалися і не навчалися (хворих).

Чернігівські, бєлгородські та переяславські архієреї відповідно до указів Синоду, у свою чергу, посилали укази до протопопів, які мали вести облік дітей духовенства й стежили за вчасною відправкою їх до колегіумів. Най­більш ранні укази чернігівських та бєлгородських архієреїв, які збереглися, датуються вже 1720-ми роками. Відома грамота Іродіона Жураківського 1722 р. в якій він докоряє священикам, які не відправляють дітей вчитися, одружують їх, що «сынам священническим не безвредительно; поневаж лета свои до науки способніи на деремне теряют». Подібну грамоту єпископ Іродіоп видав і в наступному році. 19 квітня 1725 р. бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихорський надіслав лист зміївському протопопу Будинському з вимогою скласти список дітей, які мають навчатися, й відправити їх до школи (навіть примусово). Подібні укази архієреї регулярно повторювали, направляючи їх майже кожен рік у всі куточки своїх єпархій. Такі документи, датовані першою половиною XVIII ст., у великій кількості збереглися в архівосховищах, їх неодноразово цитували дослідники. Історики підкреслювали, що н деяких указах архієреї формулювали жорсткі вимоги до протопопів.

Приміром, З0 листопада 1727 р. Єпіфаній Тихорський в указі архімандриту Святогорського Успенського монастиря та протопопу Прокопу погрожує нещадним покаранням, якщо діти не будуть відправлені до школи в корот­кі терміни «без утайки». За порушення вимог були передбачені різні адміністративні заходи (покарання) духовними правителями та батькам. Як покарання були встановлені штрафи (їх розміри коливалися у межах 5-10 рублів). У 1727 р. єпископ Єпіфаній Тихорський встановив штраф у розмірі 10 рублів за кожного невідправленого учня, існують відомості про штраф у 5 рублів. Про різні суми штрафів писали дослідники історії Чернігівсько­го колегіуму (від 50 копійок до 100 рублів). Укази чернігівських архієреїв у 1740-ві pp. зафіксували штрафи у 1-2 рублі. Із текстів багатьох указів зрозуміло, що архієреї добре розуміли всі хитрощі, до яких могли вдаватися батьки, завдяки чому їх діти могли уникнути навчання. До таких «маневрів» можна віднести одруження малолітніх синів або посилання на їх важку хво­робу. Укази єпископів «у відповідь» наголошували на забороні священикам вінчати малолітніх синів священноцерковнослужителів, які не навчалися школі. Про це свідчать приклади з історії Харківського колегіуму. Подібні укази щодо штрафів та заборони вінчати тих, хто не вчився у школі, ви­давали й переяславські єпископи. Дослідники особливо відзначали зусил­ля чернігівських єпископів Іродіона Жураківського, Амвросія Дубневича ( І 740-віpp.), бєлгородського єпископа Йоасафа Горленка задля залучен­ня дітей духовенства до колегіумів. У 1740-ві pp. чимало указів видав Йоасаф Горленко: приміром, в указі від 11 грудня 1748 р. він писав, щоб до Харківського колегіуму, «не минуя ни єдиного человека», відправляли всіх синів священиків від 7 до 15 років, й тих, кому більше 15-ти років. Такі укази він повторив у 1750-ті роки, розглядаючи справу кожного священика, який не відправив свого сина до колегіуму, призначаючи їм різні покарання.

У 1740-ві роки виробилася практика фіксації хвороби учня й повідомлен­ня керівництва єпархії та колегіуму (зазвичай надавали підтвердження від лікаря, священика або викладача, що хвороба унеможливила навчання). Тільки за цих умов хлопець звільнявся від обов'язкового навчання. В указах Амвросія Дубневича (наприклад, від 12 січня 1745 р.) та архієреїв інших єпархій нерідко йшлося про «малое число» попівських дітей, які навчають­ся в школах. Утім, із текстів указів зрозуміло, що єпископи мали на увазі не те, що у колегіумі було мало учнів, але те, що відправлено мало дітей духовенства по відношенню до загального їх числа у єпархії. Один із указів чернігівського єпископа (28 січня 1749 р.) містить завдання зіставити загаль­ні списки дітей духовенства із реєстром школярів, які не з'явилися до ко­легіуму, з'ясувати долю цих дітей, встановити причину неявки. Отже, вже у 1740-ві рр. можна помітити прагнення архієреїв українських єпархій від­правити до школи всіх дітей духовенства.

Деякі єпископи настільки ретельно вели облік цих дітей, що кожен ви­падок ухилення від навчання вважали значним порушенням. У 1733 р. у Си­ноді розглядалася скарга бєлгородського архієрея на ректора Харківського колегіуму Йосипа Занкевича, якого було звинувачено в незаконному звіль­ненні дітей з колегіуму (ще у 1725-1726 рр.), за що він начебто брав хабарі. З пояснень Йосипа Занкевича та попів, синів яких було відпущено, стає зро­зуміло, що архієпископ особисто займався справою кожного учня, повертав їх до колегіуму, навіть забирав одружених від дружин (учнів та батьків карав різками). Хитрощі батьків, як правило, не досягали результату. 29 квітня 1752 р. удова дяка Моїсеєва просила бєлгородського єпископа звільнити сина Олексія з Харківського колегіуму, призначити на місце батька й мо­тивувала прохання тим, що це дозволить навчати іншого сина, якого вона відправила до колегіуму замість Олексія. Відповідь єпископа була типовою: висікти й відправити вчитися.

Справочинна документація духовних консисторій українських єпархій із середини століття свідчить про декілька усталених напрямків діяльності архієреїв, спрямованих на те, щоб всі діти духовних осіб пройшли через шко­лу. Серед таких дій - регулярний збір даних про дітей священно- і церковнос­лужителів з відомостями про ступінь їх грамотності, розбір кожного випадку ухилення від навчання, штрафування батьків, боротьба із втечами учнів з ко­легіумів. Іноді розслідування проводилися й у тих випадках, коли, здавалося, вийшов «термін давності». В одному із подібних випадків при «розборі» дітей Переяславської протопопії син померлого священика, 30-річний І. Вишневський пояснював, що не знає, чому його батько «не обучил его грамоте».

Важливо відмітити те, священноцерковнослужителі мали обов'язок навчати елементарній грамоті своїх дітей ще до школи. Ця вимога також сформульована в указах архієреїв. Збереглися відомості (наприклад, відо­мість духовенства м. Крилов Переяславської єпархії 1769 р.), у яких під час перепису дітей позначали стадію навчання у батьківському домі (опануван­ня букваря, Ірмолою, Псалтиря, Часословця).

У 1770-ті рр. вже була створена певна система розгляду прохань про звіль­нення від навчання синів духовних осіб. Усі справи розглядалися архієреями особисто, причому іноді вони формулювали відмови у дотепних висловах. 9 вересня 1771 р. на друге поспіль прохання вдови священика Є. Іваницької відрахувати сина з колегіуму для допомоги їй по господарству (вона описала злидні родини із чотирма дітьми) переяславський єпископ Йов Базилевич на­писав резолюцію: «напрасный ты привела труд в исчислении всех расходов. Учиться сыну посему. Все можно достать, а попирание учения есть невозвратное: а к учению успешный, только лета способные».

Архієреї українських єпархій не зупинилися на вимогах обов'язкового на­вчання дітей духовенства й приймали укази, якими підвищували освітній ценз для отримання духовної посади, зокрема про те, щоб не висвячувати у свяще­ники осіб, які не закінчили класу риторики. Одним із перших був указ 1757 р. і переяславського єпископа Гервасія Линцевського (він повторив його у наступ­ні роки). У донесеннях духовних правлінь підтверджувалося, що священиків не висвячували без дворічного курсу риторики, це видно й зі справ про при­значення. У 1780-ті роки поступово ставало нормою, що священицькі місця у селах українських єпархій заступали студенти колегіумів, які три-чотири роки вивчали богослов'я. Наприкінці століття навіть студентів філософії намагалися не відпускати з колегіумів до завершення всього курсу. Так, у жовтні 1799 р. студент філософського класу Гаврило Яновський, який просив звільнити його від навчання, писав про слабкість здоров'я, бажання одружитися й отримати священство. Чернігівський єпископ Віктор зауважив: «Странное просителя рассуждение! Объясняя частые свои слабости здоровья просит дать ему позво­ление на женитьбу в надежду священничества, мня ... получить оженившись сил», й наказав завершити навчання. У цей же час студентам класів риторики та філософії було вказано не звертатися до єпископа із проханнями про до­строкове припинення навчання.

Підкреслюємо, що укази, за якими збирали відомості про дітей ду­ховенства, продовжувався протягом всього століття. Так, після «розбору духовенства» 1784 р. в усіх єпархіях пройшла чергова «хвиля» складання відомостей про священиків, їх дітей, стадію їх навчання. Дивно, що деякі дослідники, помітивши такі факти наприкінці XVIII ст., роблять висновки, що саме тоді було запроваджено «офіційний облік учнів Переяславського колегіуму».

Наявність великої кількості указів архієреїв про переписи дітей, їх зби­рання до школи, стали основою певних тверджень в історіографії. Так, чима­ло науковців вважали, що ці документи виступають свідченням небажання духовенства вчити своїх дітей. Духовенство, на їх думку, не розуміло прак­тичної користі навчання (особливо якщо врахувати практику спадковості заміщення посад). Батьки не хотіли віддавати синів далеко від дому в ранньому віці, нести матеріальні витрати тощо, вважаючи, що й без «науки» вони могли б обійняти «батьківську» посаду. Можна погодитися із тим, що в се­редовищі духовенства не всі прагнули віддавати своїх дітей до школи. Якщо сприйняти ці аргументи, то стають ще більш виразними значні зусилля, які докладали чернігівські, бєлгородські та переяславські архієреї. У результа­ті в усіх колегіумах була значна кількість учнів, зокрема дітей духовенства. Варті уваги спогади одного із видатних вихованців Харківського колегіуму Якова Толмачова, у яких відображені реалії того часу щодо життєвих стра­тегій, спонук до навчання. Толмачов писав, що його батько-священик (дід якого був дворянином) віддав сина до колегіуму лише в 14-річному віці, піс­ля того, як отримав припис духовного начальства (це був 1793 р.). За рік до цього Яків, «имея в мыслях пример отца», хотів зайняти вакантне па­ламарське місце. Тільки грізні настанови духовного начальства спонукали багатьох батьків віддати синів до навчальних закладів.

У науковій літературі іноді можна зустріти протиставлення Чернігівсько­го колегіуму іншим, на підставі того, що в Харківському та Переяславському колегіумах було значно більше учнів з духовного стану. Але при тому, що існували місцеві особливості та традиції, слід враховувати, що число цих дітей залежало і від загальної чисельності духовенства кожної єпархії. Звісно, чисельність духовенства Бєлгородської єпархії, яка включала тери­торію п'яти Слобідських полків, ще й території Росії, набагато перевищувала духовенство Чернігівської єпархії. Тому висновок, що в Чернігівському колегіумі «найбільш послідовно після Києво-Могилянської академії дотри­мувалися демократичного принципу всестановості навчального закладу», здається відірваним від історичного контексту.

Цифрові дані щодо учнів православних колегіумів, відображені в таблиці 1, потребують ще деяких пояснень. Різке падіння числа учнів колегіумів в окремі роки пояснюється перш за все епідеміями різних хвороб, які лютували на те­ренах України. Так, у Харківському колегіумі наприкінці 1730-х рр. зменшення числа учнів зумовлювалося епідемією «морової язви» на Слобжанщині. Занят­тя у колегіумі були припинені, вихованці переведені до слободи Грайворон Хотмизького повіту. У 1740-1741 рр. число учнів цього колегіуму не збільшувалося з причини хвороби, а також війни, про що писав до Синоду преосвященний. У 1770-1771 рр. епідемія була у Чернігові. Щоб запобігти захворюванням, керівництво спочатку вирішило не приймати студентів без медичного свідоцтва, але згодом заняття у колегіумі припинили, й тільки у грудні 1771 р. вони віднови­лися. У ці ж роки, рятуючись від епідемії, розбіглися й учні Переяславського колегіуму. Другу хвилю зменшення учнів Харківського колегіуму можна пояс­нити як появою інших навчальних закладів, так і діяльністю єпископа Феоктис- та Мочульського, який узяв курс на підтримку бєлгородської семінарії (нерідко за рахунок Харківського колегіуму).

Оцінити наскільки значним було число студентів православних колегіумів можна шляхом порівняння із загальними показниками учнів духовних шкіл Російської імперії (академій та семінарій). Загальне число учнів у 1738 р. ста­новило 2589 чоловік, у 1764 р. - 6 тисяч, у 1783 р. - 11 329, у 1807 р. - 24 167. Число всіх студентів колегіумів (див. табл. 1) по відношенню до загальної кількості учнів духовних шкіл у Російській імперії у 1730-ті рр. становило 29 %, у 1760-ті - 13 %, на початку 1780-х років - 10 %, на початку XIX ст. 6 %.

При цьому слід врахувати, що після заснування шкіл у 1720-ті, й 1730-ті роки, й подання відомостей до Синоду, чимало за них закрилося й відновило ді­яльність лише у другій половині XVIII ст. Так само у другій половині 1760-х РР після проведеної секуляризації, за висновком Г. Фріза, набір учнів до се­мінарій імперії впав на двадцять відсотків (у 1766 р. всіх учнів було 4 673) й відновився лише після 1780-х років. За чисельністю вихованців найбільшим закладом у Гетьманщині, Російській імперії і одним із найбільших у Речі По­сполитій та загалом у Європі була Києво-Могилянська академія. Найбільші єзуїтські колегіуми Речі Посполитої (Каліський, Познанський, Торуньський) па початку XVHI ст. мали 200-800 учнів, упродовж століття у львівських «шко­лах» навчалося від 550 до 700 студентів, у Віленській академії - у середньому 800. Звісно, ці заклади до цього часу пройшли певний історичний шлях. Як відомо, у перших університетах Російської імперії протягом перших десяти­літь було кілька десятків студентів. Тому досягнення православних колегіу­мів щодо залучення студентів не слід применшувати.

У зв'язку із питанням про чисельність учнів стоїть і проблема «утеч». Оскільки це явище часто згадується на сторінках видань, присвячених історії колегіумів, його необхідно розглянути спеціально. У документах архівів ко­легіумів, семінарій, духовних консисторій українських єпархій зафіксовано чимало таких фактів. Історики XIX - початку XX ст. спеціально не затриму­вались на дослідженні цих випадків, не вбачали в них нічого надзвичайного, а дії єпархіального та колегіумського начальства оцінювали як природні й логічні. Зовсім іншого трактування набули випадки втеч у працях радян­ських дослідників. Не можна сказати, що подібні ситуації прискіпливо ви­вчалися, однак вони слугували аргументом на користь войовничо-антицерковної позиції авторів. Так, О. В. Водолажченко у 1927 р. зробила висновок, що тільки каральні дії єпископів забезпечували Харківський колегіум та інші духовні школи учнями, й тільки «при таких заходах іноді щастило збирати багато учнів», якщо ж архієрей поводив себе інакше, «школа занепадала». Дослідниця розглядала втечу як «останній крок» учнів, як реакцію протесту на намагання єпархіальної влади силоміць забрати учня до школи, коли всі інші засоби уникнути навчання були випробувані (включаючи заяви про неможливість навчання з причини «крайньої тупості»). У XX ст. такі оцінки утеч стали типовими для історіографії. Є. М. Іванов, який вивчав документи духовних навчальних закладів, поставив під сумнів існування потреби в осві­ті й школі, якщо було необхідно застосовувати рішучі заходи для боротьби з утікачами. Схожі пояснення зустрічаються і в сучасній науковій літера­турі. О. Травкіна підтримала думку О. Водолажченко про те, що навчан­ня в Харківському колегіумі значною мірою мало примусовий характер'. Отже, оцінка явища «утеч» учнів та реакція на них керівництва єпархій та колегіумів продовжують впливати на міркування про колегіуми в цілому. Примітно, що деякі автори сучасних досліджень з історії освіти в Україні, в яких значення духовних шкіл оцінюється високо та позитивно, просто оминули ці сюжети, не згадавши взагалі про втечі. що існували місцеві особливості та традиції, слід враховувати, що число цих дітей залежало і від загальної чисельності духовенства кожної єпархії. Звісно, чисельність духовенства Бєлгородської єпархії, яка включала тери­торію п'яти Слобідських полків, ще й території Росії, набагато перевищу­вала духовенство Чернігівської єпархії. Тому висновок, що в Чернігівському колегіумі «найбільш послідовно після Києво-Могилянської академії дотри­мувалися демократичного принципу всестановості навчального закладу», здається відірваним від історичного контексту.

Цифрові дані щодо учнів православних колегіумів, відображені в таблиці 1, по гребують ще деяких пояснень. Різке падіння числа учнів колегіумів в окремі роки пояснюється перш за все епідеміями різних хвороб, які лютували на те­ремах України. Так, у Харківському колегіумі наприкінці 1730-х рр. зменшення числа учнів зумовлювалося епідемією «морової язви» на Слобжанщині. Занят­тя у колегіумі були припинені, вихованці переведені до слободи Грайворон Хот- мизького повіту. У 1740-1741 рр. число учнів цього колегіуму не збільшувалося з причини хвороби, а також війни, про що писав до Синоду преосвященний. У 1770-1771 рр. епідемія була у Чернігові. Щоб запобігти захворюванням, керів­ництво спочатку вирішило не приймати студентів без медичного свідоцтва, але згодом заняття у колегіумі припинили, й тільки у грудні 1771 р. вони віднови­лися. У ці ж роки, рятуючись від епідемії, розбіглися й учні Переяславського колегіуму. Другу хвилю зменшення учнів Харківського колегіуму можна пояс­нити як появою інших навчальних закладів, так і діяльністю єпископа Феоктис- та Мочульського, який узяв курс на підтримку бєлгородської семінарії (нерідко за рахунок Харківського колегіуму).

Оцінити наскільки значним було число студентів православних колегіумів можна шляхом порівняння із загальними показниками учнів духовних шкіл Російської імперії (академій та семінарій). Загальне число учнів у 1738 р. ста­новило 2589 чоловік, у 1764 р. - 6 тисяч, у 1783 р. - 11 329, у 1807 р. - 24 167. Число всіх студентів колегіумів (див. табл. 1) по відношенню до загальної кількості учнів духовних шкіл у Російській імперії у 1730-ті рр. становило 29 %, у 1760-ті - 13 %, на початку 1780-х років - 10 %, на початку XIX ст. 6 %.

І Іри цьому слід врахувати, що після заснування шкіл у 1720-ті, й 1730-ті роки, и подання відомостей до Синоду, чимало за них закрилося й відновило ді­яльність лише у другій половині XVIII ст. Так само у другій половині 1760-х рр. після проведеної секуляризації, за висновком Г. Фріза, набір учнів до се­мінарій імперії впав на двадцять відсотків (у 1766 р. всіх учнів було 4 673) й відновився лише після 1780-х років. За чисельністю вихованців найбільшим закладом у Гетьманщині, Російській імперії і одним із найбільших у Речі По­сполитій та загалом у Європі була Києво-Могилянська академія. Найбільші єзуїтські колегіуми Речі Посполитої (Каліський, Познанський, Торуньський) на початку XVIII ст. мали 200-800 учнів, упродовж століття у львівських «шко­лах» навчалося від 550 до 700 студентів, у Віденській академії - у середньому 800. Звісно, ці заклади до цього часу пройшли певний історичний шлях. Як відомо, у перших університетах Російської імперії протягом перших десяти­літь було кілька десятків студентів. Тому досягнення православних колегіу­мів щодо залучення студентів не слід применшувати.

У зв'язку із питанням про чисельність учнів стоїть і проблема «утеч». Оскільки це явище часто згадується на сторінках видань, присвячених історії колегіумів, його необхідно розглянути спеціально. У документах архівів ко­легіумів, семінарій, духовних консисторій українських єпархій зафіксовано чимало таких фактів. Історики XIX - початку XX ст. спеціально не затриму­вались на дослідженні цих випадків, не вбачали в них нічого надзвичайного, а дії єпархіального та колегіумського начальства оцінювали як природні й логічні. Зовсім іншого трактування набули випадки втеч у працях радян­ських дослідників. Не можна сказати, що подібні ситуації прискіпливо ви­вчалися, однак вони слугували аргументом на користь войовничо-антицер­ковної позиції авторів. Так, О. В. Водолажченко у 1927 р. зробила висновок, що тільки каральні дії єпископів забезпечували Харківський колегіум та інші духовні школи учнями, й тільки при таких заходах іноді щастило збирати багато учнів», якщо ж архієрей поводив себе інакше, «школа занепадала». Дослідниця розглядала втечу як «останній крок» учнів, як реакцію протесту на намагання єпархіальної влади силоміць забрати учня до школи, коли всі інші засоби уникнути навчання були випробуванні (включаючи заяви про неможливість навчання з причини «крайньої тупості»). У XX ст. такі оцінки утеч стали типовими для історіографії. Є. М. Іванов, який вивчав документи духовних навчальних закладів, поставив під сумнів існування потреби в осві­ті й школі, якщо було необхідно застосовувати рішучі заходи для боротьби з утікачами. Схожі пояснення зустрічаються і в сучасній науковій літера­турі. О. Травкіна підтримала думку О. Водолажченко про те, що навчан­ня в Харківському колегіумі значною мірою мало примусовий характер. Отже, оцінка явища «утеч» учнів та реакція на них керівництва єпархій та колегіумів продовжують впливати на міркування про колегіуми в цілому. Примітно, що деякі автори сучасних досліджень з історії освіти в Україні, в яких значення духовних шкіл оцінюється високо та позитивно, просто оминули ці сюжети, не згадавши взагалі про втечі. Уважаємо, що явище втеч достатньо цікаве й показове для дослідження учнівського середовища колегіумів. Насамперед необхідно підкреслити, що керівники колегіумів утікачами вважали тих учнів, які невчасно повернули­ся до навчального закладу з вакацій (канікул), свят або надовго затрималися вдома «за хворобою» (хоча були випадки втеч безпосередньо із колегіумів). Важливо підкреслити, що до категорії «утікачів» потрапляли тільки діти священноцерковнослужителів, які на підставі названих вище указів пови­нні були обов'язково навчатися. На цю суттєву обставину дослідники за­звичай взагалі не звертали увагу. Діти представників світських станів зали­шали колегіуми за власним бажанням, й це не розцінювалося як «утеча». Відповідно, списки таких світських учнів не складалися. У той же час керів­ництво колегіумів, зазвичай ректор, повідомляли духовні правління єпархії про чисельність студентів, які не повернулися з канікул, свят, укладаючи їх «реєстри». За тогочасними правилами учні відпускалися додому з коле­гіуму обов'язково з «відпускними білетами» або «свідоцтвами» на певний термін і вважалися утікачами з моменту його закінчення. Якщо придиви­тися до часу складання «реєстрів утікачів», стає зрозуміло, що керівництво колегіумів робило це напередодні навчального року, у серпні, з метою за­здалегідь вилинути на батьків учнів. У середині XVIII ст. керівництво колегі­умів зобов'язувало викладачів одразу після свят подавати списки студентів із приміткою про відсутніх осіб для того, як сказав префект (22 січня 1793 р.), щоб «можно было предпринять меры к пресечению ученических прихотей, а особливо тех учеников, кои во зло употребляют время».

Докладне вивчення діловодної документації дає змогу побачити, що повне число студентів потрапляло до категорії «утікачів» на короткий час, оскільки не встигли вчасно оформити свідоцтво про хворобу. Типова ситуація виявилася на допиті «учня-утікача» із Харківського колегіуму Івана, сина священика Максима (квітень 1758 р.), який захворів і не приїхав до колегіу­му після вакацій. При розгляді справи підкреслювалося, що під час хвороби І пан із дому нікуди не виходив. В останню третину XVIII ст. свідоцтва про хвороби дітей все частіше надходили до колегіумів напередодні навчально­го року, щоб цих хлопців не включили до списків «утікачів». Так, у серпні 1798 р. у свідоцтві, виданому Івану Мировицькому, протопоп Гаврило та священик Михайло засвідчували, що учень захворів гарячкою так сильно, що і на видужання надії немає, тому з'явитися у призначений час не може.

В історії колегіумів можна знайти й випадки (хоча вони поодинокі), коли учні тікали безпосередньо зі стін навчального закладу. Інформацію про це надають матеріали допитів утікачів, їх батьків та інших осіб, які мали від­ношення до цих випадків. Із цих «показань» проступають нехитрі історії, у яких відсутні будь-які пояснення своїх вчинків самими учнями (а нерідко й батьками, коли вони виступали ініціаторами втеч). Фіксація мотивів вчинків відсутня у всіх переглянутих нами справах-допитах. Наведемо при­клади. З допиту учня Харківського колегіуму Трохима (12 березня 1750 р.) дізнаємося, що він у нічний час знаходився поза колегіумом, за що його ви­сікли. Після цього учень утік до Софронієвої путині, але ченці повернули його. У лютому 1750 р. за наказом попа Євстафія його наймит увіз додому з Харківського колегіуму сина попа Михайла. На допиті наймит І. Тарасов розповів, як він дістався до колегіуму, викликав хлопця на вулицю, посади» на візок та поїхав додому. Назустріч утікачам випадково їхав архімандрит, який упізнав школяра, й пригода на цьому закінчилася. Достатньо типови­ми є показання Федора Александровського, який свідчив, що втік додому свавільно, але коли він сказав про це батьку, той схопив його та повернув до колегіуму. Примітно, що за указами духовних правлінь батьків нерідко зобов'язували самостійно розшукувати утікачів. Таке розпорядження було надане священику Воскресенської церкви містечка Андріївни Григорію, син якого утік з колегіуму у вересні 1759 р. Батько почав об'їжджати села, у які міг податися син-утікач, швидко знайшов його і повернув до колегіуму. При розгляді справ частіше за все свідчення давали батьки, адже переважна більшість утікачів навчалися в нижчих граматичних класах і їх вік становив 10-14 років.

Число утікачів, яких вносили до «реєстрів», було різним. У 1750 р. у ре­єстрі таких учнів у Харківському колегіумі значилося 45 чоловік (одне із найбільших). У 1765 р. керівництво Харківського колегіуму повідомляло, що з вакацій та свят не повернулося 10 учнів: школи богослов'я - 2, школи риторики - 3, синтаксими - 1, граматики - 1, аналогії - 3. У ці роки в коле­гіумі навчалося більше 400 учнів із духовенства. Для порівняння зазначимо, що у середині століття з великоросійських семінарій тікала половина учнів ’.

Причинами утеч учнів із колегіумів дослідники XIX ст. називали насам­перед скрутне матеріальне становище, погані умови життя у бурсі (біль­шість утікачів були бурсаками). В. Демидовський зауважив, що й самі бать­ки були ініціаторами втеч, адже їм не хотілося віддавати маленьких синів далеко від дому. Цей дослідник серед причин назвав також дух козацької вольності (для старших учнів).

 При тому, що певні причини для втеч існували, величезне число учнів ко­легіумів свідчить на користь того, що в основі системи навчання був не лише примус. На підтвердження наведемо деякі цифри. Число учнів великоро­сійських семінарій й у середині століття було мізерним (приміром, у Хол­могорській - 52, Воронезькій - 30, у Костромській - 20-30 чоловік). Не ви­падково дослідники історії російських духовних шкіл констатували, що у 1760—1770-ті pp. духовна адміністрація на підставі аналізу ситуації в архіє­рейських школах, визнала непосильність виконання завдання обов'язкової станової освіти дітей духовенства. Для оцінки результатів діяльності єпис­копів можна скористатися й відомостями переписів дітей духовенства, які почали збиратися за указами Синоду 1737 р. Результати свідчать, що відсо­ток дітей духовенства Бєлгородської єпархії, які не навчались у Харківсько­му колегіумі у 1740 р. (віком від 7 до 20 років), становив 13 %, а у 1742 р. - 7 %. Для порівняння достатньо сказати, що у 1741 р. у Казанській єпархії таких дітей було 21 %, у 1744 р. їх стало 18 %. У1789 р. число дітей духовенства Нижегородської єпархії (до 15 років), які навчалися у Нижегородській семіна­рії, було у десять разів меншим за число тих, хто не навчався. З підсумками останнього розбору дітей духовенства у 1808 р. у цілому в Російській імперії неграмотних дітей духовенства у віці від 15 років (і вище) виявилося більше третини ( 1166 з 3368 чоловік).

Ряд сюжетів з історії колегіумів, які почали досліджуватися у XIX ст., зовсім «випали» з поля зору істориків у наступні десятиліття. Це стосується й такої сторінки історії колегіумів, яка з'явилася вже у перші десятиліття їх існування, як формування «династій» колегіумців. М. Лілеєв, який збирав матеріали з історії Чернігівського колегіуму, показав, що вже у 1730-ті роки до нього відправляли своїх синів чимало осіб, які й самі вчилися в ньому.

Цей дослідник навів низку прізвищ полкової та сотенної старшини, декіль­ка поколінь якої навчалися в Чернігівському колегіумі (Тризни, Шуби, Журакінські, Комаровські, Стаховичі, Борозни, Лизоіуби, Стороженки та ін.). Те саме можна сказати й про інші колегіуми. У Харківському колегіумі на­вчалися династії Двигубських, Буткевичів, у Переяславському - декілька по­колінь родини Базилевичів. У дослідженні козацької старшини Переяслав­ського полку, І. Кривошея навела родини сотенної старшини, різні поколін­ня яких навчалися у Переяславському колегіумі (з роду Ісаєвичів, Петровських-Бахчевських, Лебедєвих. Причому такі династії утворювали родини різних станів, хоча з часом, у зв'язку із урядовою політикою, все більше та­кого роду династій утворювало духовенство. Враховуючи відкритість стану духовенства у XVIII ст., не дивно, що ці династії починалися як козацькі. Приміром, козацька родина Бутько (Бутьковські) з часом стала відомою ро­диною духовенства Буткевичів. У спогадах відомого професора Харківського університету Т. І. Буткевича названі представники кількох поколінь родини, які навчалися у Харківському колегіумі.

Довгий час, особливо у першій половині XVIII ст., учні колегіумів могли вільно пересуватися із одного колегіуму до іншого, до Києво-Могилянської академії, інших європейських навчальних закладів. У звіті до Синоду черні­гівський єпископ Іларіон Рогалевський (18 липня 1737 р.) підкреслював саме те, що учні різних станів «свободно в иные училищные коллегии, где полное число школ латинских, переходят,... от чего удержать их, за свободу мало- российского народа, крайне невозможно». Перехід із одного колегіуму до іншого (чи академії) був вільним для учнів різних родин. Проте не варто перебільшувати розмаху такого явища, адже перехід до іншого закладу по­требував коштів, вирішення інших проблем. І все ж маємо чимало прикла­дів, які фіксують, що деякі студенти шукали науку в декількох колегіумах. Один з них, Лукіан Каменецький, який став пересічним священиком Чер­нігівської єпархії, наприкінці 1730-х рр. навчався у Київських, Чернігівських та Харківських «школах». На початку 1730-х рр. син селянина Афіноген Тигровський навчався в Чернігові, Києві, у єзуїтському колегіумі в Овручі. Примітна доля Микити Крижановського, єврея з Рогатина, який став пра­вославним, й протягом 10 років здобував освіту в Києві, Чернігівському та Харківському колегіумах. Вихідців зі Слобожанщини зафіксували реєстри Києво-Могилянської академії.

Протягом XVIII ст. навіть для духовенства не було обов'язковим направ­ляти дітей до школи саме «своєї» єпархії. В указах чернігівського єпископа Амвросія Дубневича міститься зауваження про те, що ті, хто бажає віддати ді­тей до Київської академії, може робити це «невозбранно», тільки обов'язково зафіксувати це у відомостях. (Щоправда, цей же єпископ у квітні 1746 р. видав указ про те, що дітей, яких відправили до Києва, у наступному році повернути до Чернігова). У другій половині століття, коли для переходу и іншу школу студент (із духовенства) мав отримати дозвіл архієрея, спосте­рігаємо, що єпископи ревниво сприймали ці наміри. На прохання учня ри­торичного класу Степана Венецького у вересні 1771 р. навчатися філософії

 та богослов'ю в Харківському або Чернігівському колегіумах, єпископ від­повів, що не варто це робити, «только бьі бьіла охота учиться. Получишь искомое и в Переяславе» . До речі, бажання змінити місце навчання іноді було наслідком конфлікту. Приміром, у 1749 р. студенти Переяславського колегіуму, серед яких був Іван Вернацький, звернулися зі скаргою на префек­та Володимира Зеленського. Розгляд справи затягувався через складні відно­сини єпархіальної та полкової канцелярій, і юнаки звернулися із проханням відпустити їх для продовження навчання до Києва або Чернігова.

У 1780-ті рр. дітей духовенства на казенний кошт почали приймали тіль­ки до шкіл «своєї» єпархії. Тому в 1785 р. з Києво-Могилянської академії до Чернігівського колегіуму відправили всіх бурсаків-чернігівців. Наприкінці і століття єпископи видавали укази, за якими духовенство мало навчати ді­тей тільки у своїх єпархіях (указ 1800 р. переяславського єпископа та ін.). Тоді ж утвердилася практика обов'язкового направлення кількох кращих студентів колегіумів до Києво-Могилянської академії. До цього часу навчан­ня в Києво-Могилянській академії не розглядалося як наступний, більш ви­сокий етап освіти, тому учні прямували туди лише за бажанням.

Колегіуми притягували перш за все молодь свого та сусідніх регіонів. На­приклад, у Переяславському колегіумі у перші роки існування навчалися діти з Києва, Чернігова, Сум, Глухова. Разом із цим, у цих закладах завжди навчалися діти з більш віддалених територій. У всіх колегіумах, але більше у  Переяславському та Чернігівському, навчалося чимало синів світських та духовних осіб з Правобережної України («з Польщі»), М. Лілеєв знайшов документи, з яких видно, що наприкінці 1730-х рр. у Чернігівському колегі­умі, окрім учнів з різних українських земель, навчалися вихідці з Угорщини, Молдавії, Війська Донського. До Харківського колегіуму регулярно зара­ховували дітей з Воронезької, Катеринославської, Полтавської, Таврійської губерній, нерідко навчалися учні з Київської, Чернігівської, Новоросій­ської, Тамбовської, Тульської губерній, Санкт-Петербурга тощо. У 1755 р. київський віце-губернатор направив до Переяславського колегіуму вихідця із Сербії Петра Іоаннова, який зазначив у донесенні, що прибув навчати­ся латинської та російської мовам (й просив зарахувати його на казенне утримання). О. Травкіна на підставі відомостей Чернігівського колегіуму за 1767/68 н. р„ зазначила, що студенти були з різних полків Гетьманщини,

 Росії, правобережних українських земель. При цьому прихід учнів інших держав до колегіумів зумовлювався й певними родинними обставинами. Так, у Харківському колегіумі навчався виходець із Сербії Петро Роденков, який був небожем бєлгородського архієпископа Петра Смєлича.

Умовою навчання учнів у колегіумах була їх приналежність до право­славного віросповідання. Етнічне походження учнів у справочинній доку­ментації колегіумів спеціально не фіксувалося, такі відомості зустрічаються лише в окремих випадках. Вище були наведені приклади навчання у ко­легіумах декількох сербів. Відомо про навчання у Чернігівському колегіумі учнів «венгерской націй». Цікаво, що у 1741/42 н. р. у Харківському коле­гіумі навчалися 1 серб (Петро Роденков), 1 «угорець» (Василь Денеган), 12 «поляков». Відомості про етнічне походження учня оприявнювалися за­звичай тоді, коли внаслідок якогось інциденту збиралася інформація про певну особу. Приміром, через скаргу із родичем стало більше відомо про вже згаданого Микиту Крижановського, єврея з Рогатина, який прийняв православ'я. Однак подібні згадки зустрічаються у джерелах епізодично, тому можемо лише констатувати факти присутності учнів різного етнічного походження у колегіумах. Очевидно, що переважну більшість учнів сіано- вили представники місцевого українського населення.

При характеристиці учнівства колегіумів протягом XVIII - початку XIX ст. важливим є те, що не тільки для дітей світських станів (навчання яких у колегіумах не регламентувалося), але й для дітей духовенства збері­галася можливість «виходу» із колегіуму не тільки на духовні посаді, але й на світські. У звіті до Синоду чернігівський єпископ Іларіон Рогалевський (18 липня 1737 р.) писав про всіх учнів колегіуму (не розділяючи на стани), що вони «по своим хотениям» залишають колегіум, виходячи на різні служби". Це також дає змогу казати про те, що колегіуми протягом століття не стали суто духовними навчальними закладами.

Дослідники історії Московського університету протиставляють принци­пи, на яких був заснований університет, тим, що були покладені в основу духовних семінарій та академій, і роблять висновок, що духовні училища Російської імперії були знаряддями прикріплення до духовної служби, в той час як Московський університет проголошував всестановісті. Тобто не тільки можливість навчатися дітям всіх станів, але й можливість після колегіуму вийти на світську посаду виступає важливою характеристикою колегіуму як навчального закладу. Діловодна документація всіх колегіумів свідчить, що учні різних станів, в тому числі із духовенства, виходили на світ­ську службу, отримуючи рекомендаційні свідоцтва від колегіуму. При тому, що з середини XVIII ст. дозвіл на такий вихід для дітей духовенства нада­вали архієреї, вони підписували їх у великій кількості. Як свідчать справи 1770-1780-х рр. про звільнення учнів із Переяславського колегіуму, вони, не шукаючи церковного місця, нерідко одразу просилися на військову служ­бу. Деякі дослідники у XIX ст. помітили, що у 1770-ті роки, коли у колегі­умах збільшилося число дітей духовенства, саме вони масово виходили на світську службу⁰. Дійсно, число студентів колегіумів було значним, їх було достатньо для обіймання і духовних, і світських посад. Харківський губернатор у одому із донесень (1782 р.) підкреслив, що колегіум «избьіточествует людьми нужньїми», й не тільки для духовних посад, але й для різних видів служби". У 1780-1790-ті роки діти духовенства звільнялися у світську службу навіть із богословського класу. Звертаємо увагу на те, що такі звільнен­ня відбувалися з усіх колегіумів, найбільше - із Харківського. Іноді батьки, віддаючи синів до колегіумів, записували своє бажання у майбутньому не залишати дітей у духовному відомстві (найчастіше вони прагнули віддати дітей до військового відомства).

Вільний чи відносно вільний вихід дітей духовенства із колегіумів на різні посади світської служби означав для них вихід із духовного стану. Важливо розуміти, що для духовних шкіл (семінарій) Російської імперії у XVIII ст. такі явища зовсім не були характерними. Починаючи з 1722 р. «розбори» духовенства фактично зробили цей стан закритим, заборонивши дітям ду­ховенства перехід до інших станів. Дослідники робили висновки, що у другій половині століття духовні навчальні заклади були фактично закритими, що, у свою чергу, посилювало замкненість стану (до Московської академії та семінарій приймали тільки дітей духовенства, й вихід їх на світські посади був вкрай ускладнений). Натомість на землях Гетьманщини та Слобо­жанщини для синів духовенства залишалися можливості інших життєвих стратегій. У 1748 р. переяславський єпископ Никодим Срібницький писав до Синоду, що, незважаючи на указ Синоду 1732 р. про заборону приймати дітей духовенства на світську службу, вихованців колегіуму постійно беруть до канцелярій (Генеральної, полкових та сотенних). Єпископ писав, що кан­целярії пояснюють це тим, що вони діють «по прежним вольностям в силу малороссийских прав, в которьіх поповский сьін признан шляхтичем».

 У наступні десятиліття діти духовенства із колегіумів масово виходили на службу до намісницьких правлінь (на різні канцелярські посади), й не тіль­ки «місцевих», але й сусідніх. Ці установи потребували грамотних людей у достатньо великій кількості. До намісницьких правлінь відправляли студен­тів із духовного стану, нерідко з вищих класів.

Попередній сюжет щодо вільного виходу дітей духовенства із колегіумів на світську службу має бути доповнений і згадкою про те, що учнів колегі­умів запрошували («набирали») до різних навчальних закладів Російської імперії. Число студентів, яких вимагали відправити із українських єпархій, нерідко перевищувало кількість тих, котрих запрошували з інших місць. Не випадково О. Боголюбов, застосовуючи радянську лексику, назвав Києво-Могилянську академію та Харківський колегіум «робітничими факультета­ми» усіх спеціальних шкіл, постачальниками кадрів для них. Підрахунки числа учнів, які були направлені до різних навчальних закладів, виходять за межі завдань даного дослідження, зазначимо лише основні напрямки, «маршрути», якими прямували вихованці колегіумів, та наведемо основні цифрові дані, які зустрічаються у наукових працях.

Найбільш відомим «маршрутом», яким пішло чимало студентів із ко­легіумів, був шлях до медико-хірургічних закладів Російської імперії (госпі­тальних шкіл, столичних медико-хірургічних академій, ветеринарного учи­лища в Петербурзі, Єлисаветградської медико-хірургічної школи та ін.). 11,і заклади створювалися у XVIII ст., їм необхідні були учні із гарним знанням латинської мови. Дослідники вже з'ясовували етапи наборів до медичних шкіл, які тривали протягом XVIII - на початку XIX ст., вираховували чисель­ність вихованців колегіумів, яких до них відправили. Приміром, відомий історик медицини М. К. Бородій підрахував, що до медичних шкіл з Києво-Могилянської академії та колегіумів відправили більше ніж 1200 вихован­ців. На підставі списків вихованців Єлисаветградської медико-хірургічної школи Бородій зробив висновок, що вона комплектувалася в основному студентами Києво-Могилянської академії та Харківського колегіуму. Чи­мало відомостей про «набори» зібрано у працях з історії окремих колегіу­мів. Важливо відмітити, що з матеріалів цих досліджень витікає, що май­же кожен рік до 20 учнів (переважно із духовенства) відправляли до різних навчальних закладів. Дослідники, як правило, не аналізували з яких класів

 брали юнаків, але можна встановити, що переважно це були студенти класів поетики, риторики та філософії. У донесенні міського лікаря Я. Омельяновського було зазначено, що вік учнів Чернігівського колегіуму, які виявлять бажання вчитися «медичній науці», має бути від 14 до 20 років; відповідно, були знайдені учні риторичного та філософського класів (сини священиків! козаків, посполитих). Про це свідчать й «запрошення» студентів із Переяс­лавського колегіуму у 1784 р., Харківського колегіуму у 1793 р. Переважна більшість учнів, які йшли до «медичної науки», були синами духовенства, хоча серед них завжди можна побачити й учнів з інших станів.

Неодноразово (але невеликими «партіями») студентів колегіумів запро­шували для продовження навчання у Петербурзькій учительській семінарії, Московському університеті. Добре відомо, що з Харківського колегіуму до Харківського університету при його заснуванні було направлено 20 кращих студентів . Інтерес становить відповідь професора Харківського університе­ту О. Стойковича на питання Д. Бантиша-Каменського (1808 р.) щодо сту­дентів університету. Професор зазначав, що 40 чоловік були набрані з Хар­ківського колегіуму та Бєлгородської семінарії і вони «не уступят лучшим Московским студентам», якщо б кожен рік відпускали по десять студентів колегіуму, університет «достиг бьі до возможного совершенства».

Сюжети «наборів» студентів Києво-Могилянської академії та колегіумів до різних навчальних закладів Російської імперії добре розроблені в історі­ографії, хоча можна виявити й нові «маршрути». З листування О. М. Голіцина та ректора Харківського колегіуму А. Прокоповича (листопад 1798 р.) стає зрозуміло, що відомий церковний діяч Андрій Самборський відібрав 12 кращих учнів для школи практичного землеробства у Петербурзі й піс­ля бесіди зі студентами Харківського колегіуму повідомив, що милувався їх успіхами.

Характерно, що керівництво колегіумів відпускало дітей духовенства (які могли продовжувати навчання у колегіумах) до світських навчальних за­кладів й у тих випадках, коли цього не вимагала держава. Примітна справа і і студента філософії Харківського колегіуму Василя Мартиновського (червень 1791 p.), якого прийняли до Московського університету (у проханні він за­значав, що хоче навчатися «по склонностям его к язьїкам и наукам»). Уні­верситетське керівництво писало, що в них достатньо студентів, але відгук­нулося на прохання бєлгородської консисторії, яка піклувалася, щоб задо­вольнити прагнення студента «до науки». Варто розуміти, що одночасно із прийняттям подібних рішень починалися відповідні процедури виключен­ня учня із духовного відомства назавжди, на яке погоджувалося керівництво колегіуму та єпархії.

У справочинній документації та інших джерелах зафіксовано той факт, що учні православних колегіумів поділялися на тих, котрі навчалися «своим коштом», і тих, хто навчався за «казенний кошт». Відповідно, у науковій літе­ратурі XIX ст. виділяли дві категорії учнів: своєкоштних і казеннокоштних. На­прикінці XIX ст. деякі дослідники у пошуках нових критеріїв класифікації «по­ділили» учнів на «паничів» та «жебраків». У XX ст. бурсаків навіть стали на­зивати «пролетаріатом». Сучасні дослідники для визначенім категорій учнів нерідко оперують термінами, які механічно переносять із сучасного життя, приміром В. А. Лоха стосовно Переяславського колегіуму зробив висновок, що «близько половини учнів складали вихідці з малозабезпечених сімей»* (при цьому автор не повідомив критерії визначення такої сім'ї). Вважаємо за краще аналізувати ті категорії учнів, які виникли історично.

На організацію утримання учнів православних колегіумів у перші роки їх існування вплинули традиції єзуїтської освіти. Навчання в єзуїтських ко­легіумах було безкоштовним, до того ж, частину бідних учнів (різних станів) зараховували на повне утримання. Єзуїтські колегіуми виробили й традиції організації життя у бурсах (конвіктах). У той же час законодавство Росій­ської імперії, яке визначило навчання у духовних школах обов'язком для ді­тей духовенства, передбачало, що «на казенне утримання» до школи певної єпархії мали приймали дітей духовенства «своєї» єпархії. Практика життя православних колегіумів демонструвала поєднання дотримання законодав­чих вимог із збереженням тих традицій єзуїтської освіти, які робили ці за­клади привабливими для талановитої молоді різних станів.

У православних колегіумах, як вже було з'ясовано, навчалося велике число дітей духовенства, частина яких приймалася на повне казенне утримання. Науковці наводили чимало прикладів прохань батьків узяти синів на казенне утримання, в яких описувалося злиденне становище родини (по­відомляли про бідну парафію, кількість дітей у родині, інші обставини). У колегіумах не існувало певних усталених критеріїв бідності, які застосо­вувалися в європейських університетах (наприклад, бідними вважали осіб, прибуток яких не перевищував 12 флоринів; їх чисельність досягала у де­яких університетах 22 % і більше). Дослідники відзначали, що на повно­му казенному утриманні в Чернігівському колегіумі (у 1730-ті роки) було від 85 до 104 учнів. За відомостями джерел у наступні роки число учнів

 Чернігівського колегіуму на повному казенному утриманні було значно меншим: наприклад, у 1793/94 н. р. їх було 50'. За інформацією звітів у Хар­ківському колегіумі на казенному утриманні завжди перебувало не менше 20-30 дітей духовенства, у 1790-ті роки до 40 чоловік. Як відомо, казенно­коштні учні проживали у бурсі.

Втім, категорія «казеннокоштних» не була однорідною, у ній виділялися гак звані «частково казеннокоштні учні», які вносили невеликі кошти за їжу та приміщення й мали свій одяг або які платили тільки за приміщення. Такі варіанти утримання учнів дозволяли збільшити число тих, хто навчався, по­вністю забезпечуючи лише найбільш нужденних. Зокрема, у 1771 р. до пере­яславського єпископа Иова Базилевича звернулися чотири сини священика з проханням прийняти їх у бурсу для проживання, але на «отческих харчах». Викладачі надали довідки про навчання, у яких зазначалося, що учні не були сумлінними, проте їх прохання було задоволено (розгляд справи тривав два дні). Із родинних переказів, які розмістив у спогадах професор Харківського університету Т. І. Буткевич, стає зрозуміло, що іноді плату за перебування у бурсі приймали у тій формі, яку могли запропонувати батьки (зокрема зазна­чено, що у рахунок такої оплати батько «платил вместо денег поросятами»).

Співвідношення числа «казеннокоштних» учнів на повному та частково­му утриманні встановити дуже важко, адже в багатьох звітах вони не ви­окремлювалися. Найчастіше у джерелах зазначалася лише загальна сума витрат па учнів (без зазначення числа вихованців). Відомості про число хлопців у бурсі фрагментарні. Приміром, у 1774 р. у бурсі Харківського колегіуму на повному казенному утриманні було З0 осіб, окрім цього, на своєму кошті в ній проживало 24 учня". У цьому колегіумі у 1791/92 гг. р. па повному казенному утриманні було 40 школярів, але керівництво хотіло зменшити це число до 30-ти, залишити найбідніших, мотивуючи це доро­гими продуктами харчування та дровами'. У 1797/98 гг. р. у Переяславському колегіумі на казенному утриманні різних форм перебувало 89 чоловік. До­слідниця історії Києво-Могилянської академії О. Задорожна також заува­жила, що чисельність бурсаків у джерелах зазначається дуже рідко. Вона визначила співвідношення коливання загального числа студентів академії до числа бурсаків: від 4:1 до 6:1 (хоча в окремі роки бурсаків було лише 8 %).

 Слід сказати, що, хоча уся логіка законодавства щодо духовних семінарій Російської імперії зводилася до того, що у бурсах проживали лише діти ду­ховенства, до бурс колегіумів приймали не тільки їх. Відомість про учнів, які проживали у бурсі Чернігівського колегіуму в 1785 p., зафіксувала, окрім ді­тей духовенства (яких була переважна більшість), синів посполитих, козаків та міщан. Хоча колегіуми не приймали на повне утримання із своїх прибут­ків дітей світського походження, їх брали до бурси на благодійні пожертву­вання різних осіб. Дослідники XIX ст. писали про існування в Чернігівському колегіумі так званого «конгрегаційного збору», який йшов на користь бід­них студентів. Цей збір виник, імовірно, у початковий період історії коле­гіуму. Відомо, що існував певний ритуал його проведення. У День Св. Анни після богослужіння у колегіумській церкві студенту («екклесіарху конгрега­ційного збору») префект вручав спеціальний документ - Album, з яким той обходив жертводавців. Очевидно, що у цьому відбилися і традиції братств, і досвід європейських навчальних закладів, які утримувалися місцевою гро­мадою. Про існування подібного збору в інших колегіумах невідомо. Хоча інтерес становить заведення «Книги» збору пожертвувань на будівництво нового кам'яного будинку бурси Харківського колегіуму (1770 p.), куди за­писували імена всіх жертводавців, різних людей. Меценатів, коштом яких утримували учнів різних станів, у історії колегіумів вистачало. Відомо, що в Харківському колегіумі за рахунок коштів князів Голіциних (500 рублів на рік) у бурсі проживало 12-15 учнів із дворян (які відмінно навчалися). Існує чимало інших прикладів подібних пожертвувань. На Харківський колегіум у січні 1770 р. поміщиця П. Краснокутська пожертвувала 110 рублів, у січні 1777 р. майор Щербінін -100 рублів (на шинелі для 15 учнів, а також книги), у 1799 р. харківський купець А. Карпов - 15 рублів. У кошторисі витрат на 50 учнів-бурсаків Чернігівського колегіуму за 1795/96 н. р. (зазначені витрати на провізію, папір, послуги лікаря) було зроблено приписку про ге, що на одяг та взуття цих учнів нічого не витрачали, оскільки гроші на це кожен рік надсилав П. С. Милорадович.

У художній та науковій літературі чимало сторінок присвячено описанню важких умов утримання у бурсі, картинам страждань учнів, які терпіли голод і холод. При згадках про «бурсака» у нашій уяві з'являється портрет, створений письменниками М. Гоголем, В. Наріжним, Г. Квіткою-Основ'яненком. Спога­ди вихованців колегіумів, які жили у бурсі, також зафіксували картини злиденного життя. У дослідженнях XIX - початку XX ст., а також у сучасних пра­цях з історії колегіумів робилися спроби реконструювати раціон харчування

 бурсаків, визначити, наскільки забезпечувалися щоденні потреби учнів. За­гальні висновки, які робили дослідники, зводяться до того, що утримання ви­хованців було вкрай недостатнім, і бурсак мав кожен день шукати шматок хліба. Відомо, що бурсаки колегіумів нерідко просили й отримували милостиню у за­можних городян, читаючи вірші-привітання тощо. О. Шафонський підкрес­лював, що «если бы не было народного подаяния, то бы они с голода и холода помирать должны». У спогадах одного чернігівського старожила натрапляємо на описання того, як бурсаки ходили під вікнами городян, співали хором й про­сили «борщику!» (при цьому сам автор спогадів висловив сумніви щодо того, наскільки саме голод примушував хлопців просити милостиню). Дослідники XIX ст. підкреслювали, що ходіння бурсаків вулицями місту пошуках народного подаяния було явищем, характерним лише для українських міст, й зовсім не існувало у великоросійських містах, в яких були семінарії. Себто ходіння сту­дентів вулицями заради пошуків пожертвування було засобом їх виживання, але іі сформувалося у певну традицію. Адже саме за рахунок подаяння існували покоління студентів європейських середньовічних університетів.

Як виявилося, із цією традицією архіпастирі почали вести боротьбу. Особливо за це взявся переяславський єпископ Йов Базилевич, який 25 квітня 1771 р. заборонив учням Переяславського колегіуму збирати пожертвуван­ня. Списком обґрунтував своє рішення тим, що для колегіуму це ганебно, крім того, учні «лишаются учения производимого и должного в нем успеху, а притом и собственное свое теряют здравие, нередко же и разным опасным случаям себя подвергают». Префект колегіуму мав надати перелік того, що необхідно для утримання бідних вихованців. Хоча й інші єпископи робили спроби покласти край цим «ходінням», випрошування подаяння тривало протягом всієї історії колегіумів, і почало поступово зникати лише на по­чатку XIX ст.

Зрозуміло, що студенти, які навчалися у одному колегіумі в один час, але мешкали на приватній квартирі та в бурсі, по-різному сприймали своє життя. Хоча важливо, що Я. Толмачов, оцінюючи умови проживання у бурсі як суво­рі, не говорив, що вони жахливі чи нестерпні, і підсумовуючи, навіть сказав, що вони викликають приємні спогади. До речі, він згадував, що його при­йняли у бурсу на другий рік навчання, винагороджуючи за успіхи, адже про­живання на батьківському кошті на квартирі було вкрай обтяжливим.

Історики XIX ст. писали про існування певного обряду прийняття бурса­ків до конгрегації Чернігівського колегіуму, хоча їм було невідомо, як саме

 відбувалася ця процедура. М. Лілеєв, який збирав матеріали з історії Чер­нігівського колегіуму, вважав, що цей обряд проходив у Чернігові так само, як і в Києво-Могилянськіи академії, у Конгрегатській церкві Усіх Святих. Будь-яких інших відомостей про обряд знайти не вдалося. Напевно, бурса виробила свої традиції та ритуали. У попередньому розділі згадувалася по­вість В. Наріжного, у якій була описана Переяславська бурса й один з геро­їв нахвалював її організацію, яка нагадувала «чудовий Рим». Традиціями, чимало з яких було узято із практики єзуїтських колегіумів, було прониза­не усе колегіумське життя. Приміром, за звичаєм учня, який вперше пере­ступав поріг класу, вітали усі школяри, виголошуючи щосили: salutamus! salutamus!

Утримання «своєкоштних» студентів цілковито залежало від фінансових можливостей їхніх батьків. Сини заможних батьків проживали на квар ти­рах разом із інспектором, менш заможні жили по декілька чоловік, також із інспектором. У багатих іноді були й прислужники. Так, у 1796 р. разом зі студентом Чернігівського колегіуму Олександром Матвієвичем на приват­ній квартирі проживав «учитель» (інспектор), старий слуга, слуга-хлопець, служниця-жінка (яка готувала їжу, прибирала). Звісно, цей юнак не знав не­стачі провізії, частину якої завезли одразу (борошно, крупи, сало, сир, сіль), а згодом привозили курок, гусей, качок, індиків, яйця тощо'. Таких учнів у колегіумах було дуже мало. Так, у 1741/42 н. р. у Харківському колегіумі на­вчалося 210 чоловік, слуги були тільки в чотирьох (при чому в одного з них їх було троє). По одному слузі було у синів ізюмського полкового судді Івана Лисаневича та ізюмського полкового обозного Андрія Двиїубського, а також у небожа бєлгородського архієпископа Петра Роденкова.

У науковій літературі вже робилися висновки про те, що у колегіумах широко використовували таку можливість допомоги бідним студентам з духовного стану, як зарахування за ними вакантного церковного місця, щоб частина доходів йшла на продовження навчання учня. Такий засіб утримання вихованців для багатьох семінарій взагалі був основним". Пра­ва спадковості в даному випадку поступово поєднувалися й заміщалися правами «вченого» кандидата на місце. До речі, закріплюючи за учнями ва­кантні церковні місця, керівництво єпархії утримувало їх у духовному стані. Збереглося чимало відомостей, які фіксують, що студенти, за якими були закріплені церковні місця й які отримували з них прибуток, були у кожно­му класі (по декілька чоловік). Як свідчать відомості Харківського колегіуму

 за 1783 р., з 92 студентів богословського класу за шістьма з них були закрі­плені паламарські, дяківські, дияконські, священицькі місця, але лише троє отримували доходи з дяківських та паламарських місць. Зазвичай частина і церковних доходів йшла на утримання учнів у випадках смерті батька, але іноді так підтримували юнаків, які відзначилися сумлінням у науках.

«Своєкоштні» студенти із незаможних родин мали шукати шляхи заробітку. Відомо, що вони переписували книги та рукописи для всіх охочих, перш за все для своїх заможних товаришів. Деякі наймалися «будильни­ками» для своїх товаришив, і їх обов'язки полягали у тому, щоб прибігати зранку, стукати у віконце й будити (про свого «будильника», Харитона, ро­зумного та старанного сина дячка, з теплом згадував І. Тимківський).

До «своєкоштних» належали й інспектори - студенти старших класів, які допомагали учням молодших класів, проживали з ними на квартирах на утриманні батьків школярів. На посади інспекторів керівництво колегіумів рекомендувало бідних талановитих учнів, щоб підтримати їх. Дослідники зазвичай звертали увагу на особливості лише «бурсацького життя». Між т им, більшість учнів проживала на квартирах під наглядом інспекторів, між ними складалися певні стосунки, були тут і свої небезпеки. У попередньо- му розділі аналізувалася інструкція інспекторам Харківського колегіуму (за списком 1796 р.) як пам'ятка педагогічної думки. Водночас, із деяких застере­жень інспекторам, які там зафіксовані («не шататься по чужим квартирам», не залишати сторонніх ночувати тощо) можна здогадатися й про пробле­ми школярів, які проживали на приватних квартирах. А. С. Лебедев надав огляд деяких скарг вихованців та батьків, у яких зазначалося, приміром, що інспектор був «ужасный соня», або йшлося про деспотичний характер, через який він карав підопічних за невеличкі провини. Зі скарг видно, що «своєкоштні» учні стикалися із такими життєвими ситуаціями, які не ви­никали в бурсі. Іноді у скаргах зазначалося, що один інспектор «призывает к себе і іа квартиру девок, поит их вином», інший відправляв учнів «с карто- чками к актрисам», у ще одного «собираються и ночуют актрисы».

Звісно, стосунки з інспекторами складалися по-різному, про багатьох інспекторів учні згадували як про сумлінних студентів, які допомагали на­вчатися, знаходили певні педагогічні підходи (такі згадки про інспекторів містяться у спогадах сина священика, вихованця Харківського колегіуму Г. Пехотинського, учня Переяславського колегіуму І. Тимківського).

Оскільки модель колегіуму об'єднувала нижчі та вищи класи, вік студен­тів єзуїтських та православних колегіумів коливався у значному діапазоні.

 При цьому в кожному з класів вікові показники могли також сильно ко­ливатися. У 1742/43 н. р. у граматичних класах Харківського колегіуму на­вчалися учні віком від 10 до 20 років, у класах поетики та риторики їх вік коливався від 12 до 23 років, у вищих класах - від 18 до 28 років. У граматич­них класах Чернігівського колегіуму наприкінці XVIII ст. (1796 р.) навчалися хлопці віком від 7 до 22 років, у класах піїтики та риторики - 14-24 років. Подібні дані дослідники наводять й про єзуїтські колегіуми. Не дивно, що молодші учні згадуючи про старших, відзначали передовсім, що «паны эти были усатые». З наукової літератури відомо, що вік людини у документах того часу далеко не завжди фіксували чітко. Однак, як вже згадувалося, згід­но з указом Синоду (1737 р.) про перепис дітей духовенства, були розробле­ні «форми», у яких мали записувати точно визначений вік дітей. Статист ику ж вели за віковими групами: до семи років, від семи до дванадцяти, від два­надцяти до п'ятнадцяти, від п'ятнадцяти до двадцяти (і більше). За цими пі­ковими параметрами формувалися дані про дітей, які навчалися, не навча­лися, не навчалися за хворобою. Перші такі відомості з українських єпархій надіслали до Синоду в серпні 1738 р., у подальшому збір даних за цими па­раметрами обліку продовжувався (хоча й не регулярно). Можна припусти­ти, що практика обліку дітей духовенства певною мірою могла впливати па підвищення точності фіксації вікових показників учнів, хоча похибки були імовірні. У даному випадку можемо робити висновки про достатньо широ­кий віковий діапазон учнів, які навчалися у одному класі. Ця характеристи­ка відповідає середньовічному етапу розвитку школи. У подальшому розкид вікових характеристик у певних класах навчальних закладів мав тенденцію до скорочення.

Що стосується зовнішнього вигляду учнів, то у спогадах, зокрема, можна зустріти згадки про те, що вони постійно носили один і той же ОДЯГ. І Іри тому, що ці рядки неодноразово цитувалися істориками, яким саме був цей одяг, у більшості розвідок не з'ясовувалося. Тому не дивно, що при ство­ренні музейних експозицій (там де без цього не обійтися), шукаючи варі­анти зображення учнів колегіумів, працівники музеїв не можуть оперти­ся на результати розвідок. Такі відомості в джерелах зустрічаються рідко. Однак у спогадах зазначалося, що деякі з учнів класів риторики, філософії, богослов'я носили довгі коси на плечах, інші підстригали волосся «в кру­жок», мали вуса. За спогадами колишніх учнів, вони зазвичай одягалися в жупани, підперезувалися паском, деякі віддавали перевагу довгим «кафтанам», які також підперезували паском. Вирушаючи в дорогу, частіше за

 все одягали так звані «киреи» різновид «кафтана» із стоячим коміром. Відомі випадки, коли священиків не тільки зобов'язували відправляти своїх дітей до колегіумів, але й брали письмове свідоцтво, що вони будуть утри­мувати їх на своєму кошті, навчати і намагатися, щоб сини «не ходили босій и в мужичьем платье». Такі розписки у листопаді 1748 року дали декілька священиків Переяславської єпархії.

У документах з історії колегіумів можна зустріти зауваження, що на свя­та учні одягалися особливо. За наказом чернігівського єпископа на свято, яке відбувалося у місті у 1781 р., начальство колегіуму мало прослідкувати, щоб одягти учнів «в лучшее одеяние со всеми коллегиатскими знаками». І І,і каві спогади І. Тимківського, що на свято в Переяславі студентів колегі­уму, які супроводжували архієрея, одягали в «старинный ученый наряд, широкіе темносиніе либеріи, обшитые цветным снурком, с широкими разрезанными рукавами и пуговицами до низу», на голову одягали чорну чот ирикутну шапку.

Безумовно, діти заможних батьків одягалися краще, у їх гардеробі були речі європейського походження. Приміром, у переліку речей студента Чернігівського колегіуму Олександра Матвієвича (1796 р.) був зазначений фрак, сюртук, камзол, шуба, панчохи шовкові, сорочки тонкі з манжетами та сорочки німецькі та ін. Стежили за модою не тільки діти світських осіб. Студент філософії Переяславського колегіуму Василь Батієвський (у 1800 р.) прийшов до архієрея просити священицького місця у французькій жилет­ці, із французьким ціпком. Обурення архіпастиря викликав не тільки одяг, а й брутальна поведінка студента, зухвалі слова й те, що він під час літургії не знімав капелюха. Було вирішено відправити учня до юнака із доганою та зобов'язати підпискою ходити лише у дозволеному вбранні. Мабуть, цей випадок все ж став поштовхом для розпорядження, яке невдовзі отримали у колегіумі, в якому студентам наказувалося, щоб вони «не выстригали на голове протупеев французских» й, готуючись до священства зачісували во­лосся назад відповідно до свого сану.

Отже, при певній різноманітності одягу та зовнішнього вигляду студен­тів довгий час керівництво колегіуму стежило перш за все за «пристойним» виглядом вихованців, особливо у святкові дні, прагнучи, щоб учні відрізнялися від селян. Наприкінці XVIII ст. спостерігаємо регламентацію одяїу та вигляду вихованців колегіумів. Такі кроки керівництва засвідчували, що зовнішність студентів мала відповідати їх майбутньому призначенню.

 Колегіумському середовищу була притаманна така загальна риса часу, як незаперечна влада старшого, ієрархія та патерналізм у відносинах як у серед­овищі самих учнів (між молодшими та старшими), так і між вихованцями та викладачами. Колишній учень Переяславського колегіуму І. Тимківський у спогадах охарактеризував тип стосунків у колегіумі як притаманний тогочас­ному місту або селу, тобто патріархальний. Мемуари колишніх учнів рясніють згадками про унормовані, загальноприйняті в колегіумах традиції шанобливо­го ставлення молодших до старших. В. Демідовський згадував, що виявом по­штивості було те, що учень при зустрічі студента більш високого класу повинен був зняти шапку та вклонитися. Окрім зняття шапок, учні мали виконувати різні веління учнів вищих класів. Як тут не згадати практику пеналізму, яка була розповсюдженою у докласичних європейських університетах.

Загальне ставлення учнів до викладачів було таким, що В. Демідовський й І. Тимківський, інші колишні вихованці, визначили його так: учителі були для учнів «в благоговеніи, как полубоги».

Ясна річ, такі «ідилічні» стосунки ідоді порушувалися конфліктами, бійка­ми між учнями, сварками між учителем та вихованцями. Для цього дослідження важливо відмітити, що колегіумське середовище поступово породжувало й інші форми відносин, в основі яких були не тільки патріархальні стосунки типу «батько - син», але й риси співробітництва типу «учень - учитель», «сту­дент - професор», ознаки інтелектуального співтовариства. Яскравим свідчен­ням цього є лист до ректора колегіуму Лаврентія Кордета від Михайла Ковалинського (1774 р.). Нагадаємо, що це той самий учень Г. С. Сковороди, який склав описання життя видатного українського філософа. Багаторічна дружба Сковороди і Ковалинського, їх спілкування та листування важливі при вивчен­ні педагогічних поглядів Сковороди (хоча автори зазвичай протиставляють їх стосунки іншому колегіумському середовищу, відносинам інших викладачів і учнів). М. Ковалинський, очевидно, не вперше писав Лаврентію Кордету. Він повідомив, що повернувся із мандрівки за кордон, зазначив, що докладно роз­каже про все при особистій зустрічі, й висловив надію, що побачення відбу­деться у нього у Петербурзі. Ковалинський писав, що послав Лаврентію Кордету свою оду і зауважив: «вы нас учили поэзии, вам подобают плоды». У лист і надзвичайно цікава примітка Ковалинського: «пишу к вам не по форме чина, а по штилю дружбы. Я давно вас люблю и почитаю и потому лишние титли оставляю».

Подібне спілкування між учителями та учнями ставало нормою для ко­легіумів та академій. Інтерес викликає маловідоме листування між бєлго­родським єпископом Феоктистом Мочульським та письменником Василем

 Рубаном. Вони разом навчалися у Києво-Могилянській академії, але Феок­тист Мочульський був старшим. їх листування (1790-1791 рр.) відбувалося у поетичній формі, на лист-запрошення Феоктиста (з Харкова, «с берегов Донца») Василь Рубан відповідав, що надіслав «Елегію», перекладену із Овідія. Заслуговує на увагу також лист-привітання ректору Харківського ко­легіуму Андрію Прокоповичу від його колишнього учня Івана Свечинського, який навчався у Медичній колегії у Петербурзі (30 листопада 1801 р.). Хоча поздоровлення нагадує панегіричні вітальні вірші, студент підкреслив дружній характер ставлення до свого вчителя («язык мой здесь не лесть сплетает»). Свечинський стане відомим як автор декількох повістей (над­рукованих на початку XIX ст.). Безумовно, характер і стиль цих листів відби­вають зміст навчальних курсів, які їх автори вивчали у колегіумах. У цьому випадку важливо, що листування зафіксувало інтелектуальний зв'язок між студентами та викладачами колегіумів, який не переривався після закінчен­ня учнями навчання. їх подальше спілкування нерідко тривало у формі об­міну творчими досягненнями.

Отже, порівнюючи православні колегіуми із духовними семінаріями Російської імперії, дослідники XIX-XX ст. неодноразово називали про­відною рисою колегіумів всестановий характер учнів. Проте не слід забу­вати, що модель колегіуму була зорієнтована на традиції, які вже давно укорінилися у європейських навчальних закладах (єзуїтських колегіумах, університетах), до яких приймали представників всіх станів. Всестановість православних колегіумів є продовженням цієї традиції. Феномен право­славних колегіумів, які існували в умовах Російської держави у XVIII ст., по­лягає, на нашу думку, в тому, що, виконуючи вимоги законодавства щодо обов'язкової освіти дітей духовенства, колегіуми тим не менш зберегли рису, притаманну цій моделі - навчання дітей всіх станів. Учні колегіумів являли собою чоловічу спільноту із вираженою соціальною та віковою, а також етнічною різнорідністю. У православних колегіумах XVIII ст. збе­рігалася й така ознака моделі, як вільне пересування студентів у «пошуках науки». Чисельність вихованців православних колегіумів невпинно зроста­ла протягом XVIII — на початку XIX ст. насамперед за рахунок синів духо­венства. Це було результатом наполегливих дій архієреїв, спрямованих на залучення дітей духовенства до колегіумів, й методичною боротьбою із усі­ма можливими засобами уникнення навчання. Значне число учнів колегіу­мів певною мірою забезпечило можливість вільного виходу синів духовних осіб на світські посади й переходу до світських навчальних закладів протя­гом XVIII ст. Ця риса колегіумів суттєво вирізняє їх з-поміж духовних семі­нарій та академій Російської імперії, де вихід вихованців на світську службу у цей час був винятком.

У православних колегіумах були сприйняті традиції єзуїтських колегіумів Речі Посполитої щодо організації утримання бідних учнів Реалії Російської імперії XVIII ст. дещо видозмінили принципи допомоги меценатів колегіумам. Втім, різні форми підтримки студентів з боку меценатів та бла­годійні внески населення все ж являли одну з характерних рис православних колегіумів XVIII ст.

• < Попередня
• Наступна >