Андрій Портнов: Історія – це наука, що має вельми інтенсивні, не завжди очевидні, зв’язки з політикою

Деталі

Опубліковано: Неділя, 12 січня 2014, 08:00

Перегляди: 436

Презентуємо інтерв'ю з Андрієм Портновим. Андрій Портнов – історик, випускник історичного факультету Дніпропетровського університету (2001) та Студіюм Східної Европи Варшавського університету (2003). 2005 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Науково-освітня діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі» (науковий керівник – Ярослав Ісаєвич) в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. У 2004–2006 роках запрошений науковий працівник Трирського університету. У 2006–2008 – старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України, у 2009–2010 роках – радник директора Національного інституту стратегічних досліджень. У 2007–2010 роках – головний редактор журналу «Україна Модерна». У 2006–2010 роках – член (згодом голова) експертної ради програми «Соціальний капітал і академічні публікації» Міжнародного фонду «Відродження». З 2012 – гостьовий викладач Університету Гумбольдта в Берліні. Веде блог на сайті Уроки истории, та відеоблог на сайті Ab Imperio. Автор таких книг, як:

- Історії для домашнього вжитку. Есеї про польсько-російсько-український трикутних пам’яті. Київ, Критика, 2013. 344 c.
- Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття. Київ: Критика, 2011. 245 с.
- Упражнения с историей по-украински. Москва: ОГИ, 2010. 215 с.
- Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій. Київ: Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. 160 с.
- Наука у вигнанні: Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919-1939). Харків: ХІФТ, 2008. 256 с.
- Володимир Пархоменко – дослідник ранньої історії Русі, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. 78 с.

1.      Проект historians.in.ua є своєрідним проривом для українськіх гуманітаріїв, оскільки, попри надможливості, які надають істоирикам сучасні технології вітчизняні дослідники вельми недостатньо опанували цей ресурс. В контексті цього хотілося б дізнатися, як виникла ідея проекту, які були труднощі із його втіленням, що надихнуло і т.п?

 Дякую за таку високу оцінку нашої діяльності. Коли я кажу «нашої», то маю на думці співзасновника сайту, мого колегу і друга, блискучого харківського історика Володимира Маслійчука, а також усіх наших колег-запрошених редакторів, перекладачів, авторів та, звісно ж, адміністраторів нашого сайту. Ідея проекту виникла в нас з Володимиром Маслійчуком 2011 року, великою мірою, під впливом нашого редакторського досвіду в журналі «Україна Модерна» та численних подорожей Україною. Ми переконалися, що в ситуації комунікативної роз’єднаності України, кволості книжкового ринку та слабкості постійної взаємодії між різними інтелектуальними осередками, саме інтернет-видання має великий потенціал. На щастя, наш задум знайшов підтримку київського представництва Фонду імені Гайнриха Бьолля, завдяки якій ми змогли стартувати в мережі 1 січня 2012 року. І з перших днів ми побачили, що не помилилися з нашим задумом.

 2. Які, історичні школи в Україні, на Вашу думку, випускають найбільш кваліфіковані кадри?

 Можна довго сперечатися про те, чим є «наукова школа». Але, у кожному разі, я мав нагоду не раз пересвідчитися в тому, що, попри всі складнощі та проблеми, у найрізноманітніших осередках України ( не лише в Києві і Львові) працюють історики дуже високої кваліфікації. Я сам закінчив Дніпропетровський університет та аспірантуру львівського Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича. Я щасливий тим, що моїм науковим керівником й близьким колегою був Ярослав Ісаєвич. Я дуже вдячний більшості моїх учителів з Дніпропетровського університету. І я радий, що серед моїх близьких колег є історики, які працюють нині і в рідних для мене Дніпропетровську і Львові, і в Острозі, і Житомирі, і Донецьку, і Луганську, і Рівному, і Дрогобичі, і ще багато-багато де. Їм часто нелегко, але вони роблять свою справу.

 3. У різних епох були різні бачення історії та особливості історіописання. Що може прийти в майбутньому на зміну сучасним тенденціям переконаності, що історію не можна об`єктивно описати, захопленню історією «маленької людини», історії ідей, пошуку в джерелі прихованого змісту і т.п.?

 Погоджуюся із тезою, що способи написання історії змінюються разом із змінами нашого життя. До речі, значна частина історіографії, яку ми подеколи надто спрощено називаємо «західною», уже пройшла модну «постмодерну» хворобу. Деякі колеги кажуть і про падіння інтересу до вивчення пам'яті, яке ще донедавна здавалося найзапотребуванішим. Так звана «психоісторія» уже не раз ставала приводом іронічних коментарів. Але я дуже сподіваюся, що історики й надалі відповідально шукатимуть «приховані змісти» історичних джерел. Адже саме контекстуальна критика джерел – це головне уміння історика, якщо завгодно, це мірило його таланту.

 4. Що наштовхнуло Вас на заняття історією та які були найскладніші моменти в Вашій науковій кар`єрі.

 Я знав, що дуже хочу бути істориком вже в останніх класах школи. На цей мій вибір, напевно, вирішальний вплив справили зацікавлення історією мого батька та прекрасна учителька історії Олена В’ячеславівна Зима. Можу тільки побажати усім молодим людям мати таку учительку! Думаю, дуже важливим й непростим для мене рішення стала поїздка на дворічні магістерські студії у Варшаві замість вступу до аспірантури у Дніпропетровському університеті. Тепер мені здається, що два роки у Варшаві мали вирішальний вплив на мою подальшу наукову діяльність. А також відкрили захопливу польську культуру та польську мову. Цікаво, що на момент завершення тих студій для мене не було сумнівів, що я повертаюся в Україну. Тільки згодом я усвідомив, що більшість моїх колег з пострадянських країн залишилися в Польщі. Можу сказати, що повернення не було легким, але я не шкодую про нього. Через кілька років я так само повернувся після дворічної програми у Трирському університеті в Німеччині. Оцей подвійний «західний» досвід навчив мене тому, наскільки важко і важливо розвивати діалог між різними академічними традиціями. Саме діалог, а не просто підпорядкування однієї традиції іншій.

 5. Попри те, що дослідники зачасту нарікають на тотальний брак джерел, очевидно, що якщо уявно вдатися до окреслення усіх можливих проблем історії України із залученням усього масиву джерел, то вийде м`яко кажучи тисячотомник. Тож, можливо, при виборі теми слід віддавати перевагу нагальнішим проблемам і які питання, в такому разі, є найнагальнішими?

 Джерела - це ще не історія. Потрібне їхнє критичне прочитання. А вибір теми історичних досліджень, справді, залежить від дуже багатьох чинників: наших особистих зацікавлень, державного чи недержавного фінансування конкретних тем і програм, інтелектуальної моди тощо. Мені здається, в українському минулому безліч напрочуд цікавих тем. Згадаю лише мікроісторії Голодомору та Волинської різанини. Я не знаю, коли ми матимемо такі публікації. Зрештою, я не вважаю, що українські історики мають вивчати суто українські теми. Нам надалі дуже відчутно бракує всесвітньої історії, фахових праць з історії Польщі, Росії чи Османської імперії.

 6. Чи варто в шкільному підручникові пожертвувати сучасними науковими розробками на користь патріотичному вихованню? Адже, як вже можна судити, зокрема після подій на євромайдані, українська молодь віддана патріотичним та націоналістичним ідеям, в чому далеко не останню роль відіграла шкільна програма.

 Я не беруся коментувати тезу про вплив шкільної освіти на євромайдани. І мені не цілком зрозуміло, де проходить межа між «патріотичними» та «націоналістичними» ідеями. Такі терміни варто чітко визначити. Що стосується взаємин між науковою та підручниковою історією, мені здається, що вони таки не повинні існувати у паралельних світах. Інша річ, що підручниковий виклад та наукова монографія – це таки різні жанри. Тут проблема, на мою думку, в іншому. Варто чітко розуміти, якою є мета шкільного курсу історії? Чи це саме лише «патріотичне виховання», чи може ще й навички критичного мислення, здатності аналізувати минулі та сучасні процеси. Оця моя думка аж ніяк не заперечує тези, що історія (і академічна, і підручникова) зберігає дуже тісні зв'язки з політикою. Історія – це наука, що має вельми інтенсивні, не завжди очевидні, зв’язки з політикою. Але є відповідальні наукові праці (усе одно, ніколи не вільні цілком від політики), і є політичні маніпуляції, що тільки видають себе за науку. Це засаднича різниця.

 7. Чи погоджуєтесь Ви, що історик який не працює з неопублікованими джерелами ( тобто, як правило архівними) це все одно що археолог, який не працює у розкопі.

 Я співчуваю історикам, що не працювали в архівах. І жалкую, що нині я сам працюю в архівах менше, ніж, наприклад, в мої аспірантські роки. При цьому, глибоко невірним є уявленням, що історія «захована» чи «збережена» в архівах. В архівах збережені джерела. А історіописання - це мистецтво і ремесло інтерпретації джерел.

 8.   У рецензії на Ваш книгу «Історії істориків» В.П.Яремчук висловивив припущення, що Ви описували особистості взірцевих для Вас істориків, чи це так?

 Я дуже вдячний Віталієві Яремчуку за рецензію моєї книжки і, вочевидь, я справді  захоплююся усіма її головними героями. Для мене дуже важливо, що до книжки увійшов текст про Ярослава Дашкевича та Ярослава Ісаєвича, щодо якого я мав дуже багато сумнівів. Але перелік українських істориків, які мене цікавлять, аж ніяк не вичерпується героями книжки. Назву, наприклад, Мирона Кордубу чи Михайла Антоновича. Обидві ці постаті дуже мене інтригують.

 9. І останнє. Чим Ви полюбляєте займатися у вільний від науки час?

 Час може бути вільний не від науки, а, наприклад, від написання наукових текстів. І, до речі, такий вільний час – важлива передумова якості наукового тексту. Я дуже люблю кіно, музику та прогулянки на природі. Саме тоді приходять найцікавіші та найпарадоксальніші думки.