Україна в давнину
- Деталі
- Категорія: Губарев В. K. Історія України: Універсальний довідник школяра і студента. — Донецьк, 2009.
- Перегляди: 168
Історія України в давню епоху
ПЕРВІСНООБЩ�НН�Й ЛАД НА ТЕР�ТОРІЇ УКРАЇН�
Перші сліди перебування людей на території України знайдені в Південному Криму (Кіїк-Коба), Приазов’ї (стоянка Амвросіївка), Середньому Подністров’ї (Лука-Врублівецька), на Волині (Житомирська стоянка) і в Надпоріжжі (стоянка Круглик) і належать до раннього палеоліту. У період середнього палеоліту (мустьєрська культура, близько 100-35 тис. років тому) люди заселили значну частину території сучасної України. Стоянки цього часу відомі в Криму (Чокурча, Старосілля тощо), у Дніпровському Надпоріжжі (стоянка Кодак), на Середньому Дністрі (Молодове І) та інші. У пізньому палеоліті (близько 35-10 тис. років тому) була заселена вже вся територія сучасної Україні (стоянки на Дністрі (Молодове V), у басейнах річок Горині й Тетерева, на території Києва (Кирилівська стоянка), на Десні (Мізинська стоянка, Пушкарі), на Полтавщині (Гінцівська стоянка) тощо).
У періодверхнього палеоліту асортимент знарядь праці розширився в 3-4 рази, з’явилися ефективні вкладишеві знаряддя. Подальшого розвитку набув природний поділ праці за статтю й віком. Чоловіки були переважно мисливцями й рибалками, жінки займалися збиральництвом вихованням дітей,господарювали (були берегинями домашнього вогнища). Для цієї епохи типовими є довгострокові стоянки; в Україні їх знайдено близько 800. У гірських районах (Крим, Карпати) люди використовували під житло печери, а на рівнинах, уздовж берегів річок — землянки або великі колективні житла, вкриті гілками й шкірами, находження на верхньопалеолітичних стоянках безлічі жил і голок свідчить про винахід шиття й появу найпростішого одягу зі шкір убитих тварин.
До початкумезолітузакінчується четвертинний період; плейстоцен змінюється голоценом; відступ льодовика а північ безпосередньо позначився на кліматі, флорі й ауні Євразії. Повсюдно зникають такі великі тварини, к мамонти і шерстисті носороги; перехід до полювання на менш великих тварин і птахів вимагав удосконалення мисливської зброї. Був винайдений лук зі стрілами і духовастрілометальна трубка й списометалка. З’явилися перші плавзасоби — плоти й човни. Удосконалилися рибальські снасті (сіті, гачки) і прийоми рибальства. Зменшилася вага кам’яних знарядь, поширюються мікроліти й вкладишеві знаряддя.
В Україні досліджено близько 1000 мезолітичних сто-нок, що належали ранньопервісним общинам. Пам’ятками мезоліту є стоянки Таш-Аїр І, Мурзак-Коба, Заміль-оба І і II, Фатьма-Коба в Криму, Гребеники на Нижньому вістрі та інші.
Для родових общин були характерними колективна власність на землю (промислову територію), мисливські загони, рибальські загати, човни, здобич, житло, їжу й вогонь, а також зрівняльний розподіл продуктів. Подібний колективізм (первісний комунізм) був необхідною умовою виживання в умовах примітивного привласнювального типу господарства з його низькою продуктивністю праці й частою нестачею продуктів харчування. Однак там, де з’являвся надлишковий продукт, поряд із зрівняльним розподілом міг виникнути і трудовий розподіл; крім того, зароджувався обмін між общинами.
Етнологічні дані вказують на те, що в родовій общині діяв принцип народовладдя, при якому визначальне значення мала колективна воля всіх її дорослих членів. При цьому кожна община вибирала собі ватажка — найбільш досвідченого й авторитетного чоловіка, хоронителя звичаїв роду. Великий вплив на общинників мали також чаклуни. З’явилися соціальні норми, тобто обов’язкові правила поведінки, які оберігалися общиною^ 3 покоління в покоління вони перетворювалися на звичаї і закріплювалися ідеологічно — релігійними приписами й міфами. До порушників загальноприйнятих норм застосовували різні способи переконання й примусу (від осміяння й осудження до фізичної розправи).
У процесі розумової і трудової діяльності в общині накопичувалися корисні знання про навколишнє природне середовище. З’явилася піктографія, або рисункове письмо. Вона межувала з іншою сферою духовної культури — образотворчим мистецтвом. До числа пам’яток образотворчого мистецтва верхнього палеоліту і мезоліту належать пластика, графіка й живопис. У багатьох місцях знайдені фігурки тварин і птахів, жіночі статуетки (палеолітичні Венери). На Кирилівській стоянці був знайдений уламок бивня мамонта, на якому вирізана голова птаха. Живопис представлений в основному малюнками тварин.
Археологічно простежується і виникнення таких видів мистецтва, як, музика й танець (на стоянці Молодове знайшли флейту з кістки оленя, у Мізині — ударні інструменти, з кісток мамонта, біля Гагаріного — жіночі фігурки в танцювальній позі). Танці, що супроводжувалися музикою й співом, були побутовими й ритуальними, мисливськими й військовими, чоловічими й жіночими тощо.
Усна народна творчість (за етнологічними даними) могла бути представлена піснями, повчальними розповідями, побутовими й фантастичними казками, священними міфами. Священні міфи пояснювали походження явищ природи й людських правил поведінки.
Головною особливістю релігійного світорозуміння людей було те, що вони досі не виділяли себе з навколишнього природного середовища. Природі приписувалися людські властивості, людині — властивості природи. Це знайшло своє відображення у всіх ранніх видах релігійних уявлень: тотемізмі, анімізмі, фетишизмі й магії.
Духовній культурі первісного суспільства було властиве тісне переплетіння пізнавальної, художньої і культової діяльності, що дає підставу вважати ЇЇ синкретичною (нерозчленованою). Суспільна свідомість, як і суспільне буття, була ще дуже нерозвиненою, щоб диференціюватися в чітко розмежовані сфери.
Неоліт(новокам’яний вік, 8-4 тис. до н. е.) характеризується розвитком відтворювального господарства ранніх хліборобів або Хліборобів-скотарів в одних регіонах і високоспеціалізованого привласнювального господарства мисливців, рибалок і збирачів — в інших. Перехід від традиційноготипу привласнювального господарства до відтворювального став найбільшим всесвітньо-історичним досягненням первісної економіки, фундаментом усієї подальшої еволюції людства, найважливішою передумовою одержання регулярного надлишкового, а потім і додаткового продукту. Надалі саме ця обставина призвела до розкладання первісного. й утворення класових суспільств, до виникнення ранніх цивілізацій і держав. З огляду на важливість зазначеного переходу, англійський археолог Г. Чайлд запропонував назвати його «неолітичною революцією*.
Виникнення землеробства й скотарства спричинило серйозні зрушення в розвитку продуктивних сил. Значно прогресувала техніка виготовлення кам’яних знарядь праці, широке поширення одержали полірування, пиляння й свердління каменю. Удосконалювалися кам’яні сокири й тесла, з’явилися мотики і серпи, зернотерки й ступки з товкачами. З винаходом прядіння і найпростішого ткацтва почав з’являтися також одяг з рослинного волокна й вовни. Домашнє начиння поповнилося таким значним нововведенням, як кераміка.
Виділення племен із відтворювальним господарством із загальної маси інших племен стало першим великим суспільним поділом праці. Це сприяло розвиткові обміну між ранніми хліборобами-скотарями й мисливцями-рибалка-ми. Поряд із сировинними ресурсами й виробами обмінювали також худобу і харчові продукти. Організація влади в епоху неоліту зберігала початки первісного народовладдя. Найважливіші питання вирішувалися на народних зборах. У їхній роботі брали участь усі дорослі, повноправні общинники, хоча все частіше вони перетворювалися на збори тільки дорослих чоловіків і проходили в так званих чоловічих будинках. Рішення приймалися після досягнення єдності думок.
Конфлікти цього часу мали не стільки внутрішньогруповий, скільки міжгруповий характер. Набула розвитку кревна, або родова помста, при якій родичі убитого зобов’язані були відплатити за кров кожному з родичів убивці.
Етнологічні дані свідчать, що родоплемінна організація влади жорстко підкоряла поведінку індивіда інтересам колективу. Одночасно вона ставила поза законом усе, що знаходилося за рамками вищої ланки цієї організації — племені.
Неолітичні культури України дослідники умовно поділяють на дві зони: хліборобсько-скотарську й рибальсько-мисливську. На Поліссі зберігалося традиційне привласнювальне господарство; провідну роль відігравали збиральництво, полювання й рибальство. У південному і південно-західному регіонах домінуючим стає відтворювальний тип господарства — примітивне землеробство й скотарство.
В епохуенеоліту(мідно-кам’яний вік, 4-3 тис. до н. е.) на зміну мотичному землеробству приходить землеробство з використанням рала й тяглової сили великої рогатої худоби. Поряд із широким застосуванням кам’яних знарядь праці в господарстві все частіше починають застосовувати знаряддя, зроблені з міді. Самородна мідь стала першим металом, що мав виробниче значення. Надалі використання металів матиме визначальне значення в розвитку техніки.
Найвідомішою археологічною культурою епохи енеоліту в Україні була так звана трипільська культура. Степові й частково лісостепові райони Лівобережжя Дніпра в 8-2 тис. до н. е. були заселені скотарсько-землеробськими племенами ямної культури (найважливіша пам’ятка — Михайлівське поселення), а пізніше — племенами катакомбної культури, зрубної та інших культур епохи бронзи. Вони торгували із сусідніми племенами, а також із племенами Кавказу й Середземномор’я. Родоплемінна верхівка володіла значними багатствами. V правобережних поліських і частково лісостепових районах жили осілі хліборобсько-скотарські племена культури шнурової кераміки. У середині 2 тис. до н. е. на Правобережжі Дніпра виникло кілька племінних об’єднань. Одне з них — племена комарівської культури. Наприкінці 2 — на початку 1 тис. до н. е. у степових районах Побужжя й Наддніпрянщини жили племена кіммерійців. У перші століття 1 тис. до н.,е. бронзовий вік змінився залізним. Найбільш ранні вироби із заліза на території України належали племенам чорноліської культури, які жили в лісостепу, між Дніпром і Дністром. У VII ст. до н. е. в степи Причорномор’я переселилися з Азії кочові племена скіфів, які в середині 1 тис. до н. е. перебували в стадії розкладу первіснообщинних відносин і виникнення ранніх державних утворень. Одним із них було об’єднання скіфських племен на чолі з царем Атеєм (IV ст. до н. е.). Лісостепові райони України в УІІ-ІП ст. до н. е. населяли місцеві хліборобсько-скотарські племена (спадкоємці чорноліської культури). Частину цих племен, що жили на Правобережжі Середньої Наддніпрянщини, деякі дослід-, ники вважають безпосередніми предками східних слов’ян (Немирівське городище, Більське городище й інші). У VII-V ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї почали селитися греки, що створили тут рабовласницькі міста-держави. Найбільшими серед них були Ольвія, Тира, Херсонес Таврійський, Пантікапей, що були великими центрами землеробства, рибальства, ремесла й торгівлі.
ТР�ПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
Трипільська культура (названа за місцем першої знахідки біля села Трипілля Київської обл.) — археологічна культура епохи енеоліту, розповсюджена між Східним Прикарпаттям і Середнім Подніпров’ям; на території Румуни називається культурою Кукутені. Виділяються 3 етапи розвитку трипільської культури: ранній етап — 4 тис. до н. е., середній — кінець 4 — перша половина 3 тис. до н. е., пізній — друга половина 3 тис. до н. е. На ранньому етапі племена трипільської культури розселялися з Прикарпаття на схід уздовж південної і північної меж лісостепу. Розселення їх на великій території призвело до виникнення, місцевих варіантів трипільської культури. Поселення трипільської культури розташовувалися на плато, іноді зміцнювалися валами й ровами (Поливанів Яр, Костеніти IV). На ранньому етапі поселення складалися з 10-15 будинків, у період розквіту — ,із декількох сотень великих глинобитних жител. Відомі двоповерхові житла (Варварівка, Раковець). Частина приміщень, що служила для житла, опалювалася печами і мала круглі вікна, частина використовувалася під комори. Основне заняття племен трипільської культури — землеробство й скотарство; значну роль відігравали полювання й рибальство, розвивалася техніка обробки міді. На розкопках поселень трипільської культури знайдена велика кількість пишно орнаментованого посуду, знаряддя для занять сільським господарством, ткацтвом, деревообробкою, плетивом, виробленням шкір, а також зерна пшениці та ячменю, кістки тварин тощо.
Племена трипільської культури вели обмін із сусідніми племенами, мідь одержували з Балканського півострова. Про зростання общинних багатств свідчать скарби (Карбунський скарб).Племена трипільської культури перебували в стадії переходу від матріархату до патріархату. Релігія - аграрні культи, шанування Великої матері.
КІММЕРІЙЦІ
Кіммерійці — перший історично зафіксований народ на території сучасної України. Окремі відомості про них містяться в поемі Гомера «Одіссея», в «Історії» Геродота, «Географії» Страбона і в ассирійських клинописних джерелах. З X по VII ст. до н. е. іраномовні кочові племена кіммерійців займали велику степову територію між Доном і Дністром, а також Кримський і Таманський півострови. Конярство забезпечувало їх верховими кіньми й продуктами харчування. Завдяки своїм тісним контактам із кавказькими металургійними центрами кіммерійці першими серед племен України опанували технологію виготовлення заліза спочатку тигельним, а потім і сиродутним способом — за допомогою горна.
Маючи сильну кінноту, залізні мечі і стріли із залізними наконечниками, цей народ здійснював значний тиск на осіле землеробське населення українського Лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійців, носії так званої чорноліської археологічної культури, що проживали в межиріччях Дніпра й Дністра, змушені були будувати добре укріплені городища. У VII ст. до н. е. кіммерійці пішли з території України (достовірних свідчень про те, що сталося з цим народом, не збереглося). На зміну їм із сходу прийшли племена скіфів.
СКІФ�
Скіфи Тсколоти) — кочові іраномовні племена, що жили в У�-ІІІ ст. до н. ,е. в степах Північного Причорномор’я. Скіфи прийшли в Північне Причорномор’я зі сходу. У V-IVст. до в.е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на захід від Дністра — так звана Велика Скіфія (географічно-етнографічна назва території, на яку поширилася скіфська матеріальна й духовна культура, а також значною мірою військовий вплив). Населення Великої Скіфії не було однорідним. Крім декількох власне скіфських племінних об’єднань (кочові скіфи, царські скіфи), тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу. Це, насамперед, скіфи-орачі, що жили між Дністром і Дніпром, скіфи-хлібороби в низов’ях Дніпра та інші. У У-ІУ ст. до н. е. скіфи досягли значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скіфські військово-племінні об’єднання являли собою ранній етап кочівницької державності, що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на заході від Дніпра скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, що проіснувало до III ст. н. е.
Скіфи залишили багату й різноманітну культуру. Це, насамперед, численні кургани (їх нараховувалося кілька сотень) військово-племінної верхівки. Перебування скіфів у степах Північного Причорномор’я сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної культури серед осілих землеробських племен. Економіка скіфів базувалася на кочовому господарстві (розведенні коней, великої та дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними містами, пограбуваннях і_ збиранні данини з сусідніх племен. Значного розвитку досягли чорна металургія та ковальство, виготовлення візків, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових скіфів лежали традиції середньоазіатських іраномовних племен.
РўРђР’Р Р�
Таври (від грецьк. taorus — бик) — автохтонне населення Криму. Від них утворилися назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв’язок таврів з культурою населення Криму й Подніпров’я епохи кам’яного й бронзового віків.
Таври заселяли гірські й передгірні райони Криму від Каркінітиди (Євпаторія) до Керченського півострова і, можливо, в архаїчний період проживали в степу.
Таври займалися землеробством і скотарством, а на узбережжі Чорного моря — рибальством і піратством. У них розвивалися металургія, гончарство, ткацтво, обробка металів, каменю і т. ц. Вони вели торгівлю, з греками, сприяли заснуванню грецьких полісів у Криму.
З проникненняму Крим скіфів почався процес змішування автохтонів і прибульців, що знайшло відображення в синкретичному етнонімі «тавроскіфи». У III—IV ст. таври зазнали поразки у війнах з Кітами і гунами, пізніше в союзі з ними й антами витиснули римські війська з Криму й Причорномор’я, Разом з антами в У-УІІ ст. вони воювали з Візантійською імперією, Потім — з аварами й хозарами. УІХ-Х ст. землі тавроскіфів входили до складу Київської Русі, що вела боротьбу з грецькими колоніями в Криму і з Візантією.
РЎРђР РњРђРўР�
Сармати (савромати) — давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в УІ-У ст. до н. е. у степах Поволжя, Уралу й Казахстану, а в III ст. до н. е. — IV ст. н. е. — на території степової смуги України і частково на території Румунії.
Згідно з даними античних авторів, своїм зовнішнім виглядом і способом життя сармати нагадували скіфів-кочівників. Основними продуктами їхнього харчування були м’ясо, молоко й сир. Як і інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на дво-і чотириколісних возах. Сарматська кіннота довгий час не знала собі рівних у Євразійському степу. Закована в залізну броню, озброєна довгими списами й мечами, вона наступала замкнутим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.
У сарматському суспільстві дуже помітними були пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагадували легендарних амазонок: вони полювали верхи, воювали нарівні з чоловіками, вдягалися, як чоловіки, і не одружувалися доти, поки не вбивали хоча б одного ворога.
У середині III ст. військова могутність сарматів на території Правобережної України була істотно ослаблена готами, а в IV ст. вони були розгромлені і частково асимільовані гунами.
АНТ�ЧНІ МІСТА В ПІВНІЧНОМУ ПР�ЧОРНОМОРЇ
У VI і V ст. до н. е. Північне Причорномор’я входило до сфери колонізації греків, яких приваблювали ці родючі землі, велика кількість риби в гирлах річок, можливість вести широку торгівлю з племенами північнопричорно-морських степів — скіфами, синдами, меотами тощо. У VI ст. до а. е. на північному березі Чорного моря виникли грецькі міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії' і з островів Егейського моря: Тира, Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Німфей, Кіммерик, Тиритака, Мирмекій, Фанагорія, Гермонасса, Кепи тощо. У 422 р. до н. е. виник Херсонес, у III ст. до н. е. — Танаїс.
Античні міста Північного Причорномор’я жили самостійним життям, зберігаючи зі своїми метрополіями торговельні й культурні зв’язки. Велику роль у їхньому економічному житті відігравала торгівля з містами Греції і Малої Азії та з племенами північно-причорноморських степів. Міста ввозили з басейну Егейського моря вино, маслинову олію, металеві вироби, мармур, кераміку, дорогі тканини тощо і вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу, рабів. Важливу роль у їхньому господарстві відігравали промисли, ремесло, землеробство й скотарство.
За соціальним і політичним устроєм усі античні міста Північного Причорномор’я спочатку були рабовласницькими полісами. Деякі міста, розташовані навколо Керченської протоки, уже 480 р. до н. е. об’єдналися навколо Пантікапея в єдине Боспорське царство. Античні міста Північного Причорномор’я досягли розквіту в IV ст. до н. е., коли вони були найважливішими постачальниками хліба й інших продуктів споживання для багатьох міст Греції і Малої Азії.
У III ст. до н. е. міста Північного Причорномор’я відчували значні економічні труднощі, пов’язані з ослабленням торговельних зв’язків із Грецією і з ускладненням обстановки в Північному Причорномор’ї. Скіфи, яких тіснили сармати, почали загрожувати містам узбережжя. У II ст. до н. е. скіфський цар Скілур підкорив Ольвію. Його син Палак відняв у Херсонеса його володіння. Херсонесці звернулися за допомогою до понтійського царя Митридата VI Євпатора, і місто потрапило під його владу. Після загибелі Митридата VI на Боспорі тривала запекла боротьба за престол, у яку втручалися римляни й вожді племен, які оточували Боспор. Боспорські міста занепали. У перших століттях н. е. міста Північного Причорномор’я знову пережили період підйому. Однак Ольвія, відновлена з руїн після зруйнування її готами в середині І ст. до н. е., не досягла колишнього рівня розвитку. У другій половині І ст. до н. е. вона підкорялася скіфським царям, у II ст. н. е. потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав то від Боспорської держави, то від Римської імперії.
У перших століттях нашої ери векономічному, політичному і культурному житті античних міст Північного Причорномор’я все більшу роль відіграють негрецькі, здебільшого сарматські, елементи. У середині III ст. н. е. античні міста Північного Причорномор’я зазнали руйнівної навали готів. Ольвія була повністю зруйнована. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для своїх піратських набігів на узбережжя Чорного й Егейського морів. Більш успішно протистояв готам Херсонес, який, очевидно, наприкінці III ст. н. е. увійшов до складу Римської імперії.
Наприкінці IV ст. на Північне Причорномор’я обрушилися спустошливі завойовницькі орди гунів, які довершили занепад античних міст.
БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО
Боспорська держава, Боспор — антична рабовласницька держава в Північному Причорномор'ї. Утворилася близько 480 р. до н. е. в результаті об’єднання грецьких міст на Керченському і Таманському півостровах. Столицею держави був Пантікапей (сучасна Керч), великі міста — Фанагорія, Гермонасса (сучасна Тамань) — на Таманському півострові, Феодосія, Тиритака, Німфей та інші — на Керченському, Горгіппія (сучасна Анапа), пізніше Танаїс — у гирлі Дону. До складу Боспорської держави з кінця V і в першій половині IV ст. до н. е. входили також землі, населені скіфськими (Керченський півострів) і синдо-меотійськими племенами (Нижнє Прикубання і Східне Приазов’я). Правив у Боспорській державі спочатку грецький рід Археанактидів (480-438 рр.), який змінила династія Спартокидів (438-109 рр. до н. е.).
ІV-Ш ст. до н. е. — час економічного й культурного розквіту Боспорської держави. У цей період Боспорська держава була найважливішим експортером хліба в міста Греції і Малої Азії. Вивозилися худоба, риба, шкіри, а також раби. В обмін із Середземномор’я в Боспорську державу ввозилися вина, маслинова олія, тканини, металеві вироби, кераміка тощо. Значна частина цього імпорту переправлялася боспорськими купцями степовим племенам Причорномор’я — скіфам, сарматам тощо. У самому Боспорському царстві високого розвитку досягли хліборобство, скотарство, промисли (особливо рибальство), ремесла. Економіка Боспорської держави базувалася на експлуатації рабів і залежного або напівзалежного сільського населення.
У II ст. до н. е. Боспорська держава переживала соціально-економічну кризу, загострену посиленим тиском з боку Скіфської держави в Криму й сарматів у Прикубанні.
У III ст. н. е. Боспорська держава стає об’єктом нападів варварських племен, серед яких найбільш сильними були готи, гелури, борани. Останнього удару Боспору завдала навала гунів, які зруйнували наприкінці IV ст. боспорські міста й знищили Боспорську державу.
ЕТНОГЕНЕЗ І РОЗСЕЛЕННЯ ДАВНІХ СЛОВ'ЯН
На думку багатьох дослідників, слов’янські племена з’явилися на території У країни в перші століття нашої ери, хоча археологічно їхні культури простежуються приблизно з V ст. Спроби ряду вчених-славістів інтерпретувати більш ранні археологічні пам’ятки як слов’янські — не більше ніж гіпотези, вони не мають надійних доказів.
Перші письмові повідомлення про слов’янські племена ми знаходимо у творах римських авторів І-ІІ ст. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей), в яких слов’яни фігурують під іменем венетів. Найбільш докладно рання історія слов’ян викладена у творах візантійських хроністів Йордана й Прокопія Кесарійеького. За даними Йордана, у VI ст. слов’яни вже поділялися на три гілки: 1) венети, що жили в басейні Вісли; 2) анти, що жили в Подніпров’ї; 3) склавини, що жили в Подунав’ї.
Ще на початку XX ст. відомий чеський славіст Л. Нідерле висловив припущення, що прабатьківщина слов’ян знаходилася десь між Віслою та Дніпром, південніше Прип’яті. Сучасні дослідники значно розширили ареал раннього поширення слов’ян; на їхню думку, він простягався від Дніпра на сході до Одеру на заході. З території на північ від Карпат слов’яни мігрували в долини рік Влтава і Ваг, потім звідти рушили на північ, униз за течією Ельби. Слов’янізація зачепила все прибалтійське Примор’я. З України і з південних схилів Карпат бере свій початок велике переселення слов’ян на Балкани. Колонізація північно-східної Європи здійснювалася зі східної частини земель празько-корчацької археологічної культури і з території північної Польщі. З межиріччя Вісли і Німану слов’яни прийшли на північ Білорусії і на Валдайську височину, а звідти — на територію майбутніх Новгородської і Псковської земель.
РђРќРўР�
Анти (від грецьк. antai) — назва східнослов’янських племен у IV-VII ст., що застосовувалося візантійськими письменниками VI-VII ст. Анти займали зону лісостепу між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. Вони займалися орним землеробством, осілим скотарством, що вже відокремилося від сільського господарства, ремеслом, видобутоком і обробкою заліза, високорозвиненим гончарством, ювелірним ремеслом, обробкою каменю, кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, в антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, і зовнішня (зокрема з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли бути використані срібні римські монети.
Для антського суспільства характерною була сільська община. Археологам відомі залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих домогосподарств, ремісничих майстерень. Майнове розшарування в антів простежується за численними скарбами монет і дорогоцінних речей. Великого розвитку досягло рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, що захоплювалися антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності в антів була м’якшою, ніж у Візантії. У V-ІV ст. в антів зароджується держава. У писемних джерелах VI-VII ст. згадуються політичні діячі антів: царі — Бож, Ардагаст, Пира-гаст; вельможі — Ідарій, Келагаст; полководці — Хільбудій, Доброгаст; дипломат Межамир та інші. Вважають, що ім’я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадував «врем’я Бусово».
Анти мали сильну військову організацію. У IV ст. вони вели запеклу боротьбу з готською державою Германаріха. 385 р. готський король Вінітар (Вітимир) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити в полон Божа і стратити його разом із синами і 70 вельможами. З початку VI ст. анти разом із спорідненими склавинами вели наступ на балканські володіння Візантії. Спочатку він мав характер набігівдлязахоплення полонених і здобичі, але вже під час війни 550-551 рр. частина антів і склавинів залишилася на Балканах. З цього часу швидко розвивається слов’янська колонізація Балкан. З кінця VI ст. анти вели війни з аварами. Ім’я антів на початку VII ст. перестало згадуватися в писемних джерелах. Місце антів зайняло нове об’єднання — Русь, ядро якого збігалося з найбільш розвинутими землями антів.
СПОСІБ Ж�ТТЯ СХІДН�Х СЛОВ'ЯН
Східні слов’яни були однією з трьох груп давніх слов’ян, що виділилися зі спільнослов’янської етнолінгвістичної спільноти. Загальні риси їх етнічного виду сформувалися в УІ-ІХ ст. на території Східної Європи в результаті перегрупування слов’янських племінних об’єднань: антів, склавинів, дулібів та інших. Східні слов’яни взаємодіяли з балтами, фінно-уграми, нащадками сарматів, тюрками й контактували з арабами, візантійцями, скандинавами тощо. До ІХ-Х ст. вони займали територію від Чудського й Ладозького озер.на Півночі до Чорного моря на Півдні; від Східних Карпат на Заході до нижньої Оки на Сході. Східні слов’яни займалися орним землеробством, тваринництвом, а також полюванням, рибальством, бортництвом та іншими промислами. Розвивалися ремесла (видобуток заліза, ковальська, ювелірна, гончарна справа тощо). Торговельні зв’язки підтримувалися на шляху «з варяг у греки» й по Волзі. Жили в основному територіальними общинами, поселення групувалися гніздами.
У ІХ-Х ст. на східнослов’янських землях з’явилися міста: Київ, Ладога, Новгород, Полоцьк, Ростов, Чернігів тощо. Виникли союзи, що очолювалися місцевими князями племен: поляни, древляни, сіверяни, ільменські словени, кривичі, дреговичі, радимичі, в’ятичі, уличі, тиверці та інші. Східні слов’яни поклонялися Перуну — богові грози, Хорсу — богові сонця, Велесу — заступникові багатства й худоби та іншим богам.
Губарев В. K.Історія України: Універсальний довідник школяра і студента. — Донецьк, 2009. — 384 с.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
