3.2. Теорія історичного пізнання баденської школи неокантіанства. Б. Кістяківський.
- Деталі
- Опубліковано: Середа, 25 червня 2014, 00:20
- Перегляди: 9
Сергій Стельмах. Історична думка в Україні ХІХ - початку ХХ століття. К, 1997 3.2. Теорія історичного пізнання баденської школи неокантіанства. Б. Кістяківський.
Не підлягає сумніву, що важливим наслідком методологічної дискусії кінця ХІХ — початку ХХ ст. стало становлення нового типу історичного мислення, який синтезував здобутки історичної думки ХVІІІ — ХІХ ст. і дав змогу історії піднятися до рівня науки. Цей тип мислення після робіт Ф. Майнеке і Е. Трельча отримав назву «історизм» і позбавлений скептично-оціночних моментів, якими намагаються наділити його представники неопозитивістської філософії, трансформувавши його в англомовній літературі в «історицизм». Створення завершеної теорії історичного пізнання, в основі якої лежало поняття індивідуальності як предмета історичного пізнання, пов'язане з іменами лідерів баденської школи неокантіанства В. Віндельбандом (1848-1915) і Г. Ріккертом (1863-1936) 36. На жаль, наші читачі не достатньо знайомі з цією теорією, оскільки в радянській історіографії вона не тільки ігнорувалась, але й їй навмисно протиставлялось позитивістське тлумачення історії з його підкресленим соціальним оптимізмом 37. До того ж баденська школа протистояла не тільки позитивізму, але й так званому «матеріалістичному розумінню історії» в геніально-примітивному смислі «Комуністичного маніфесту», яка, за словами М. Вебера, «панує тепер тільки у свідомості профанів і дилетантів» 38. Загалом ставлення офіційної радянської науки до теорії Віндельбанда-Ріккерта нагадує сумнозвісного миколаївського міністра освіти О. Ширинського-Шихматова, який висунув перед філософами завдання боротьби з ідеалістичними філософськими системами «гнилого Заходу», а після відмови останніх боротися з Кантом, Шеллінгом і Гегелем взагалі вирішив всі кафедри філософії «упразднить за ненадобностью». Прекрасно культивований ідеологами радянської науки принцип «упразднить за ненадобностью» позбавив істориків можливості взяти на озброєння теорію історичної індивідуальності, а їх методологічні інтенції формувались на суміші позитивізму і марксизму, що зрештою і призвело радянську історичну науку до теоретичної кризи у 80-х — 90-х роках ХХ ст. Лише в останні роки широкий загал науковців отримав можливість познайомитись з тими теоретичними концепціями, які кілька десятиліть тому ввійшли у повсякденну практику учених західних країн.
Переорієнтація філософії з онтологічних проблем на гносеологічні була наслідком кризи метафізичних систем і усвідомлення того факту, що «із всієї маси життєвих змістів пробувати скласти шляхом простої суми предметну і цілісну єдність було б марною працею… розглянути все і об'єднати в єдине ціле в одній свідомості неможливо» 39. Гасло «Повернення до Канта» означало насамперед повернення до трансцедентальної логіки німецького мислителя. Розглядаючи питання пізнання І. Кант встановив, що формальна логіки не дає можливості пізнати об'єктивний світ. Ґрунтуючись на законах тотожності і протиріч, пізнання відбувається шляхом судження і заключення. Зміст судження виводиться із нашого знання. Однак формальна логіка торкається лише форми знання, але не досліджує походження нашого знання, тобто предмета. Предмети пізнання не відображаються дзеркально в індивідуальній свідомості, оскільки те, що ми вважаємо даними, є лише діяльність нашого розуму. В структурі свідомості закладена основа будь-якого пізнання — принципи відбору зв'язку і систематизації. Отже, сприйняття світу є внутрішньою справою кожного індивідуума. Підґрунтям трансцедентального ідеалізму є внутрішній зв'язок елементів, який не залежить від емпіричного усвідомлення. Розум утворює предмети шляхом поняття. Тому вчення про поняття є центральним в науковій логіці. У понятті про предмет формується зміст знання, на якому ґрунтується і судження і заключення. Поняття як особлива логічна форма, є початком логічного руху 40. Очевидно, що і логіка пізнання історії має будуватися на цих основах. Е. Кассірер, який загалом не поділяв поглядів лідерів баденської школи, писав з цього приводу: «Всі ми дотримуємося думки, що історія являє собою форму людського знання, що цю форму складають поняття, судження і заключення, що історичні заключення претендують на те, щоб стати істинними судженнями стосовно подій емпіричного світу» 41.
Визнання раціональності людського розуму — можливість формування в індивідуальній свідомості принципів наукового розуміння світу — було наслідком величезної віри людини кінця ХІХ ст. в науку і науковий метод. Однак безуспішні спроби позитивізму застосувати методи природничих наук до історії як специфічної форми діяльності людини, де ірраціональний елемент виступає домінуючим і визначає її однократність і неповторюваність, висунуло питання про можливість особливих методів її пізнання.
Промова В. Віндельбанда «Історія і природознавство» при вступі на посаду ректора Страсбурзького університету в 1894 р. стала програмною для баденської школи неокантіанства. Насамперед учений не погодився на традиційний поділ наук на природничі і науки про дух, оскільки останні не завжди мають у своїй основі внутрішнє сприйняття. Неспроможність поділу за матеріальним і формальним принципом В. Віндельбанд доводив прикладом психології, яка за предметом належить до наук про дух, але її методологічний арсенал повністю належить природничим наукам. Переважна більшість емпіричних дисциплін, яких прийнято називати науками про дух, спрямовані на те, щоб дати повне і вичерпне уявлення про одиничне, про однократну, обмежену в часі дійсність. Саме тут виявляється надзвичайна різнорідність прийомів, за допомогою яких дослідники доходять до розуміння цих процесів. Характерною особливістю наук про дух (зокрема, всіх історичних дисциплін), за переконанням філософа, є спрямованість пізнавального процесу на однократну дійсність. Отже, принцип поділу емпіричних наук має ґрунтуватися на формальних засадах «вони шукають в дійсності або загальне у формі природничих законів, або ж індивідуальне в історично визначеному образі… одні є науки про закони, інші — науки про події: перші вчать, що було завжди, другі — що було одного разу» 42. Перші науки В. Віндельбанд назвав грецьким терміном номотетичні, а другі — ідіографічні, підкресливши, що цей поділ стосується способів обробки, а не самого змісту знання.
Природничі науки є номотетичними, оскільки їхня логіка дослідження спрямована на обґрунтування того, що має загальний характер. Пізнавальна логіка природознавця іде від встановлення одиничного до розуміння загальних відносин. «Для історика завдання полягає у тому, щоб знову відновити у формі ідеальної дійсності картину минулого у всіх її індивідуальних рисах» 43. Попри всю необхідність логіки для критичної роботи історика над історичними джерелами він повинен виділити з маси історичного матеріалу повну життєвої рельєфності картину минулого — образи людей і людського життя з усім багатством їх своєрідних форм, із збереженням індивідуальності, переконаний філософ. Саме цим історія відрізняється від природознавства, а її значення для сучасності полягає в тому, що культурне життя людини «є історичний зв'язок, який від покоління до покоління стає все міцнішим: хто хоче брати живу участь у цьому (житті.— С.С.), у того повинно бути розуміння його розвитку» 44.
Водночас, навіть якщо історія спрямована на пізнання одиничного, це не дає підстав стверджувати, що вона не є наукою (А. Шопенгауер), переконаний В. Віндельбанд. Дійсно, в основі всіх логічних форм лежить антіномія одиничного і загального. В. Віндельбанд писав з цього приводу: «Єдина тенденція, яка панує в нашому мисленні, може бути сформульована таким чином: ми намагаємося зрозуміти у чому полягає залежність одиничного від загального. Тому відношення між одиничним і загальним — абсолютна основа наукового мислення. У цьому пункті розходяться наукова і естетична функції: якщо погляд художника любовно зупиняється на особливому у всій його індивідуальній своєрідності, то розум, який пізнає, так же як і практично діючий, підводить предмет під загальну форму уявлення, усуваючи для цієї мети непридатне і зберігаючи лише «суттєве»… Це основне відношення і його загальне значення в історичному дослідженні має інший смисл, ніж у природознавстві, якщо у першому випадку воно означає ціннісний зв'язок фактів, то у другому — їх закономірність» 45.
Оскільки природничі науки спрямовані на пізнання загального, а ідіографічні на пізнання одиничного, особливого то виникає запитання: що важливіше для пізнання — ознайомлення з законами, або ж з конкретними подіями, «чи розуміння загальної позачасової сутності або одиничних часових явищ?» Для В. Віндельбанда обидва напрямки у пізнанні мають однакову цінність. Але його цікавить «внутрішня цінність знання». Тут особливе має цінність лише настільки наскільки воно сприяє пізнанню його в цілому. «Одиничне явище залишається предметом порожнього інтересу, якщо воно не може стати фундаментом для побудови чого-небудь більш загального… Не кожна дійсність є факт для науки, а лише та, звідки остання — коротко кажучи — може чого-небудь навчитися» 46. Отже, завданням пізнання є не тільки підведення одиничного під родове поняття або під загальне судження. Одинична ознака має виступати як важлива складова частина цілого. Пізнання має здійснюватись лише з використанням двох вихідних позицій. Ідіографічні науки на кожному шляху потребують загальних положень. «Для того щоб вивести що-небудь із загального положення, необхідно, відповідно принципу силогізму, мати особливе, яке підводиться під суб'єкт нашого положення; щоб перейти від загального положення до одиничного потрібно знати відношення підпорядкування або ділення, яке аналітичним шляхом із поняття не може бути отримано, але повинно бути отримано з якого-небудь іншого джерела… Той, хто володіє лише загальним, не знаходить у ньому матеріалу для виявлення особливого; той, хто стоїть тільки перед масою особливого, не знайде шляху до загального» 47. Водночас філософ був переконаний, що будь-який інтерес і критерій, будь-яка оцінка пов'язані у людини з одиничним і однократним. Особливо це виявляється у повсякденному ставленні людини до особистостей. «Те, що справедливо стосовно індивідуального людського життя, повністю можна застосувати і до всієї сукупності історичного процесу: він має цінність лише у тому випадку, якщо він однократний» 48 (виділено мною. — С.С.).
Особливе, одиничне в історії для В. Віндельбанда, є «комплекс фактів, які необхідно зв'язати в ціле шляхом їх віднесення до цінності» 49. Власне, йдеться про те, що дослідження історії (як і всіх емпіричних наук) вимагає системи нормативної свідомості, чиї принципи повинні бути загальнозначимими. Під загальнозначимістю розуміється не саме визнання, а лише зобов'язання цього визнання. Філософ виходив із переконання, що існують загальні цінності, на основі яких повинен відбуватися процес емпіричного пізнання — «ці загальні цінності являють собою істину в мисленні, добро — у волі і вчинках, красу — у відчуттях, і ці три ідеали, кожний у своїй галузі, виражають тільки вимогу того, що гідне загального визнання… Відповідно, передумову критичного методу складає віра у загальнозначимі цілі і їх здатність бути пізнаними в емпіричній свідомості» 50 (виділено мною. — С.С.)
В. Віндельбанд лише в загальних рисах окреслив теорію історії, яка була завершена його талановитим послідовником Г. Ріккертом і мала великий вплив на європейську історичну науку 51. У 1899 р. вийшла його книга «Науки о природе и науки о культуре» (російський переклад 1905 р. і 1911 р.), яка містила перше обґрунтування його теорії. Її завершений виклад був зроблений у книзі «Границы естественнонаучного образования понятий. Логическое введение в исторические науки» (1902 р., російський переклад 1903 р.). З теорією історичного пізнання Г. Ріккерта російський читач міг познайомитись на сторінках відомого філософського щорічника «Логос», який опублікував ряд статей німецького філософа 52. Насамперед, Г. Ріккерт відмовився від терміна «науки про дух» і запропонував замінити його визначенням «науки про культуру». Розглядаючи предметну (sachlich) протилежність між науками про природу і науками про культуру Г. Ріккерт твердив, що в її основі лежить поняття цінностей — «у всіх явищах культури ми завжди знайдемо втілення якої-небудь визнаної людиною цінності, заради якої ці явища були створені, або, якщо вони вже існували раніше, виплекані людиною; і навпаки, все, що виникло і виросло само собою, може розглядатися поза будь-яким відношення до цінностей… В об'єктах культури, таким чином, закладені (haften) цінності» 53. Філософ назвав їх благами (Guter) і до них відніс релігію, церкву, право, державу, мораль, науку, мову, літературу, мистецтво, господарство і необхідні для їх функціонування технічні засоби. Вони є одночасно об'єктами, культурними благами, оскільки їх цінність визнається всіма членами суспільства на певному етапі розвитку. Отже, під культурою розумілась «сукупність об'єктів, зв'язаних із загальнозначимими цінностями…» 54.
Категорія цінність є також основою для поділу наук за формальним принципом. Головним тут виступає категорія індивідуальність — «в явищах культури і в тих процесах, які ми ставимо для них в якості попередніх ступенів в деякому відношенні… наш інтерес спрямований на особливе і індивідуальне, на їх одиничний і неповторний рух, тобто ми хочемо вивчати їх також історичним, індивідуалізуючим методом» 55 (виділено мною.— С.С.). Г. Ріккерт виходив з того, що природознавство і історична наука завжди повинні знаходитись у принциповій логічній протилежності між собою. Кордони природничонаукового утворення понять не можуть бути встановлені шляхом розгляду предметних особливостей, оскільки вони є лише частиною емпіричного світу. Встановити їх можливо лише логічним шляхом. Те, що виходить за межі природничонаукового утворення понять, входить у сферу наук історичних. Отже, межа природознавства співпадає з поняттям про історичне в найбільш широкому, логічному смислі слова. Природничонаукове утворення понять передбачає перетворення і спрощення. Загальні значення слів, тобто «поняття»56, які застосовуються у природничонауковому описі відволікаються від емпірично зримої багатобарвності, яке представляється в людській свідомості як одиничне утворення. При цьому втрачається індивідуальність. «Адже ліквідація емпіричного погляду є водночас ліквідація індивідуального характеру даної дійсності, і поняття природознавства мають в собі чим менше як елементів емпіричного погляду, так і всього індивідуального, тим більш досконалим вони стають. Індивідуальне у суворому смислі зникає вже завдяки примітивному утворенню понять і, зрештою, природознавство приходить до того, що в сутності вся дійсність завжди і всюди одна і та ж, а отже, не містить в собі вже нічого індивідуального… Оскільки що-небудь стало зрозуміло з природничої точки зору, то в понятті, разом з багатобарвністю емпіричного погляду зникло, відповідно, і все те, що робить його індивідуумом» 57. Звідси Г. Ріккерт робить висновок, що сама емпірична дійсність у спостерігаємій формі представляє нам одиничне, тобто вона ставить межу природничонауковому утворенню понять. Природознавство повинно розглядати дійсність маючи на меті загальне, відкривати закони. Але, з чисто логічних засад будь-яка спроба побудови системи нерозривно пов'язана з абстрагуванням від індивідуальної дійсності, яка, у свою чергу взагалі складається із індивідуально сформованих утворень. На перший погляд, тут криється парадокс, оскільки Г. Ріккерт тим самим відмовляє природознавству в пізнанні дійсності. Однак подібна думка можлива лише у тому випадку, якщо визнати, що завданням пізнання є відображення дійсності. «Очевидно, що копія тим досконаліша, чим більше вона відтворює оригінал. Але чи може наукове пізнання бути зведеним до відображення? На це питання доводиться дати категоричну незадовільну відповідь… Виходячи з правил логіки будь-яке пізнання повинно набути форми судження, воно зовсім нездатне давати копію, а істинність пізнання зовсім не може складатися, як прийнято висловлюватися, «в узгодженості між уявленням і його предметом». Ми пізнаємо не через уявлення, а через судження, і між дійсністю і тими судженнями, які складаються про неї, ніколи неможливе таке відношення, як між оригіналом і копією» 58. Таким чином, для філософа вся дійсність полягає в індивідуальному і одиничному. Відповідно і культурна цінність будь-якого явища більша якщо вона пов'язана з його індивідуальними якостями. Однак наука бере до уваги лише частину індивідуального, в якій закладено те, що робить його для культури «індивідуумом» у розумінні одиничного і своєрідного явища. Родові ознаки індивідуального не беруться до уваги істориком. Звідси витікає, що для історичних наук дійсність розпадається на суттєві і несуттєві елементи — на історично важливі індивідуальності і різнорідне буття. Саме тут і лежить головний принцип утворення історичних понять. Власне, йдеться про складну проблему вибору. Г. Ріккерт розрізняє два види індивідуального: просту різнорідність (Andersartigkeit) і індивідуальність у вузькому смислі слова. Саме другий вид індивідуальності може бути охоплений поняттями. «Із неоглядної маси індивідуальних об'єктів історик зупиняє свою увагу спочатку на тих, які у своїй індивідуальній своєрідності або самі втілюють у собі культурні цінності, або мають до них певне відношення. При цьому із неоглядного і різнорідного багатства кожного окремого об'єкта він знову-таки вибирає лише те, що має значення для культурного розвитку і в чому полягає історична індивідуальність на відміну від простої різнорідності… Лише на основі виявленних в культурі цінностей можливо конституювати поняття доступної зображенню історичної індивідуальності» 59. Отже, історично-індивідуалізуючий метод є методом віднесення до цінностей і протистоїть методу природознавства, який ігнорує культурні цінності. Метод природознавства є «генералізуючим» (узагальнюючим), а метод історії — «індивідуалізуючим». «Історія починається там, де закінчується природознавство», — переконаний німецький учений 60.
Під «індивідуумом» Г. Ріккерт розумів насамперед особистість, оскільки єдність фізичних речей не може бути індивідуальною. Будь-який тілесний або духовний процес є індивідуум, тобто те, що зустрічається лише один раз в данному визначеному пункті простору і часу, ніколи не повторюється і відрізняється від іншого тілесного і духовного буття. Для підтвердження своєї думки Г. Ріккерт наводить приклад з листком і Гете. Природознавець відволікається від індивідуальних властивостей конкретного листка, а цікавиться лише загальним родовим поняття. Історик не може іти цим шляхом, оскільки його цікавить конкретна особа Гете, а не його родове поняття людини. Звідси висновок, що духовне життя і утворює об'єкт історичної науки 61. Г. Ріккерт дає таке визначення історії: «Історія є наука, яка має справу з дійсністю, оскільки вона має справу з однократними індивідуальними дійсностями як такими, вона є наука, що має справу з дійсністю, оскільки вона стає на загальнообов'язкову для всіх точку зору розгляду і тому робить об'єктом свого трактування лише ті індивідуальні дійсності або історичні індивідууми, які мають значення, завдяки віднесенню їх до деякої загальної цінності» 62.
Точку зору Г. Ріккерта поділяв і відомий німецький історик-античник Е. Мейер, автор ряду праць з теорії історії. Він також виходив з того, що предметом історії завжди повинно бути дослідження і зображення конкретних одиничних фактів — «індивідуального». «Історія є зображення подій, або, висловлюючись точніше, змін, які відбуваються у часі; тому об'єкт її завжди відноситься до минулого: у момент дослідження він уже не існує — можуть існувати лише його наслідки, тобто зміни, зроблені ним у життєвих умовах». Е. Мейер допускав існування природничої історії. «Але у вужчому смислі ми розуміємо під історією тільки розповідь про події, які відбуваються у людському середовищі, особливо — якщо і тут також вжити, на перших порах, поняття історії у ширшому значенні, — до неї увійдуть поряд з політичною, і всі галузі культурної історії» 63. Як історик-практик Е. Мейер розумів, що головним завданням історика є встановлення конкретних історичних фактів. Однак, які факти можна вважати історичними? «Історичними можуть вважатися лише такі факти, які справляли або справляють вплив» 64. Саме на них повинен зосереджуватися історичний інтерес. Очевидно, що тільки таким шляхом можна побудувати каузальний ряд, який буде відображати реальне співвідношення дії і причини. Аналогічної думки дотримувався і М. Вебер, твердячи, що будь-який факт може мати значення лише у тому випадку, якщо саме «із цього конкретного явища виникли які-небудь історичні наслідки» 65.
Неможливо в одній праці ретельно проаналізувати ряд важливих проблем теорії Г. Ріккерта (принципи утворення історичних понять, історичний зв'язок, історичний розвиток, розуміння й інтерпретація історичного матеріалу), тому я зупинюсь на методі «віднесення до цінностей» (Wertbeziehungen), який, на мою думку, є центральним у теорії Г. Ріккерта. По-перше, зауважу, що філософ чітко розділяв метод «віднесення до цінностей» і метод оцінки, оцінювання (Werten), твердячи, що це в логічній сутності два протилежних акти. Оцінювання ніколи не повинно входити в чисто емпіричне розуміння дійсності, оскільки «оцінювати — значить, висловлювати похвалу або осудження». Сутність цінності складає їх значимість, а не фактичність, їх загальновизнаність (allgemein gewertete). Метод «віднесення до цінностей» означає визнання істориком загальноприйнятих культурних цінностей і прийняття їх для керівництва у своїй творчості 66. М. Вебер так описував процедуру віднесення до цінностей: «Ціннісне судження» означає, що виносячи його, я займаю стосовно даного об'єкта в його конкретній своєрідності визначену конкретну «позицію»; що ж стосується суб'єктивних джерел цієї моєї позиції, моїх вирішальних для цього «ціннісних точок зору», то це вже зовсім не «поняття», і тим більше не «абстрактне поняття», а конкретне, вищою мірою індивідуальне за своєю природою «відчуття» і «воління» або, у певних умовах, усвідомлення визначеного, також зовсім конкретного «зобов'язання». І якщо я переходжу від стадії оцінки об'єктів до стадії теоретико-інтерпретивних роздумів про можливі віднесення їх до цінності, тобто перетворюю ці об'єкти в «історичні індивідууми», то це означає, що я інтерпретую, доводжу до свого усвідомлення і усвідомлення інших людей конкретну, індивідуальну, і тому в кінцевій інстанції неповторну форму, в якій (скористаємося тут метафізичним зворотом) «втілились» або відобразились «ідеї» даного політичного утворення (наприклад, Гете або Бісмарка), даного наукового твору («Капітала» Маркса)… я виразно виявляю ті точки даного сегмента дійсності, які допускають можливі його оцінюючі позиції і виправдовують його посягання на більше або менше універсальне «значення» (докорінно відмінне від каузального)» 67.
Цілком очевидно, що метод «віднесення до цінності» свідомо допускає в історичній науці суб'єктивність. Однак не суб'єктивність в оцінках або в тлумаченні фактів, а суб'єктивність у їх виборі. Якщо відкинути ціннісну інтенцію, то, на думку Г. Ріккерта, «істинним в історії залишиться лише чистий факт. Всі історичні поняття, навпаки, будуть у такому разі володіти значимістю лише для певного часу, тобто, інакше кажучи, вони взагалі не будуть мати значення істин, або у них не буде ніякого встановленного відношення до того, що володіє абсолютною значимістю» 68. Виходячи з цього не повинен викликати подиву періодичний «перегляд» історії, що само собою не може підривати віри в науковий характер історії. Вчитаємося у М. Вебера: «Нема жодного сумніву в тому, що ціннісні ідеї суб'єктивні… Однак це зовсім не означає, що висновки в галузі наук про культуру можуть бути тільки суб'єктивними у тому смислі, що вони для однієї людини значимі, а для іншої ні. Змінюється лише ступінь інтересу, який вони являють для тієї або іншої людини. Іншими словами: що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає у нескінченне переплетіння каузальних зв'язків, визначають пануючі у даний час і в мисленні даного ученого ціннісні ідеї… Відправні точки наук про культуру будуть і надалі безперервно змінюватися доти, поки китайське окостеніння духовного життя не стане загальним уділом людей і не відучить їх постійно задавати питання завжди однаково невичерпному життю. Система в науках про культуру, навіть просто остаточно і об'єктивно значима фіксована систематизація проблем і галузей знання в цих науках — несенітниця. Наслідком цього може бути лише перерахування багатьох специфічно виділених, різнорідних і несумісних одна з одною точок зору, з яких дійсність являлась або являється для нас культурою, тобто значимою у своїй своєрідності» 69.
Метод «віднесення до цінностей» і пов'язана з ним проблема «об'єктивності» історії неминуче приводили неокантіанців до вирішення принципового питання про можливість універсально-історичних конструкцій, власне, створення всесвітньої історії. Г. Ріккерт розв'язував його на основі теорії цінностей. Всесвітньої історії, яка б мала емпіричну об'єктивність, не існує, оскільки вона може викладатися лише з точки зору певного культурного кола і тому ніколи не може мати значення для всіх людей. Всесвітню історію можна писати лише з огляду на абсолютні цінності і покладені в основу істориком цінності стають до них у певне відношення. Водночас визначені проблеми виходять за межі логіки історичного дослідження і входять в коло філософії історії — «зрештою, тобто з загальноісторичної точки зору, яка об'єднує всі конкретні історичні дослідження в єдине ціле загальної історії всього культурного розвитку, не буває історичної науки без філософії історії» 70.
Теорія історичної індивідуальності Віндельбанда-Ріккерта визначила специфіку предмету і методу історичної науки. Культура як певна цілісність виступала в якості її об'єкта, пізнання якого відбувалося шляхом відокремлення «істотного» від «неістотного» за допомогою віднесення індивідуальних історичних процесів до «цінності», які, у свою чергу, існують незалежно від об'єкта і суб'єкта. Ірраціональний зміст історії знову повертався обличчям до дослідників і міг бути пізнаним спеціфічними, відмінними від природничонаукових, методів. В умовах загальної кризи позитивістської філософії ці ідеї не могли не приваблювати філософів та істориків і знайшли серед них численних прихильників, які, не могли обминути логіку історичного пізнання Г. Ріккерта, що захоплювала своїм простим і доступним викладом.
У Росії й Україні ідеї неокантіанців почали поширюватися з 70-х років ХІХ ст., а як течія філософської думки неокантіанство оформилось у 90—ті роки минулого століття 71. Активно пропагували неокантіанство в Україні професори філософії Київського університету О. Козлов (1831-1900) і Г. Челпанов (1862-1936), які дуже швидко еволюціонували від позитивізму до ідеалізму німецької школи. О. Козлов відомий своєю докторською дисертацією «Генезис теорії простору і часу у Канта»(1884) і як редактор першого російського філософського журналу неокантіанського напряму «Філософський трьохмісячник», який виходив у Києві з 1886 р. Г. Челпанов і петербурзькі професори філософії О. Введенський і І. Лапшин були головними представниками так званого «академічного неокантіанства». Його найвідоміші праці — «Проблема сприйняття простору у зв'язку з вченням про апріорність і вродженість»(1896 і 1904), «Мозок і душа»(1906) і «Вступ у філософію»(1910) — написані в Києві 72. Однак найглибший вплив неокантіанство баденської школи мало на всесвітньо відомого українського правознавця, філософа і соціолога Богдана Олександровича Кістяківського (1868-1920), який репрезентував філософську думку України і Росії початку ХХ ст. в Європі. Його поглядам на науку історію і методам її пізнання будуть присвячені наступні сторінки.
Зауважимо, що досі праці Б. Кістяківського і його внесок у скарбницю світової наукової думки були предметом спеціального дослідження учених західних країн і зарубіжна історіографія має тут значний доробок 73. Сучасна українська історіографія представлена ґрунтовною книгою Л. Депенчук «Богдан Кістяківський»(1995) і змістовним нарисом у курсі лекцій В. Горського «Історія української філософії»(1996) 74. Будемо сподіватися, що це лише перший крок у дослідженні творчості талановитого українського мислителя.
Життєвий і творчий шлях, як і еволюція світоглядних орієнтирів, Б. Кістяківського були складними і загалом (тут можна погодитись з В. Горським) типовими для української інтелігенції початку ХХ ст. Вихований у родині відомого українського громадського діяча, професора права Київського університету О. Кістяківського, він ще студентом Київського університету брав активну участь в українському громадівському русі, зазнав переслідувань з боку царської адміністрації, продовжував навчання в Харківському університеті, де слухав лекції українського історика Д. Багалія, захоплювався марксизмом, з догматизмом якого розпрощався після тривалого навчання у Німеччині, разом з такими відомим представниками російського ліберального руху, як В. Вернадський, П. Новгородцев, І. Гревс, П. Мілюков, П. Струве, М. Туган-Барановський, був членом-засновником «Союзу Освобождение»(1903). В Берлінському, Страсбурзькому і Гейдельберзькому університетах учителями Б. Кістяківського були такі відомі філософи і соціологи — Г. Зіммель, В. Зомбарт, Р. Штамлер, Г. Еллінек, В. Віндельбанд, Т. Циглер (у них український учений захищав докторську дисертацію «Gesellshaft und Einzelwesen. Eine methodologishe Studie» («Суспільство та індивід. Методологічні дослідження») 75. У свої наступні приїзди до Німеччини Б. Кістяківський встановив дружні стосунки з Г. Ріккертом і М. Вебером. Взагалі, у Гейдельберзі у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. виник своєрідний багатонаціональний «російський центр» представлений достатньо відомими ученими і громадськими діячами: М. Бердяев, Ф. Степун, С.І. Гессен, І.С. Гессен, С. Сватіков, М. Бубнов і С. Живаго. Атмосфера вільного обміну думками, насолода від творчого спілкування з талановитими німецькими ученими, можливість користуватися новітньою науковою літературою манила сюди Б. Кістяківського, який став своєрідним посередником між німецьким суспільством і російською політичною еміграцією. Особливе значення для Б. Кістяківського мали постійні контакти з М. Вебером, для якого він збирав матеріали з сучасного політичного становища Росії, яке відомий учений проаналізував у книзі «Історичний нарис визвольного руху в Росії», що вийшла перекладом і за загальною редакцією Б. Кістяківського у Києві в 1906 р. Сучасний російський історик А. Медушевський висловив думку, що спілкуванння М. Вебера з російськими ученими наштовхнуло німецького філософа до створення ним теорії раціоналізації, яка є центральною у його філософській системі 76. Гіпотезу московського історика можна прийняти, оскільки вона ставить новий вектор у дослідженні, вимагає проаналізувати не лише вплив німецької думки на вітчизняних науковців, але і зворотний процес.
Докторську дисертацію Б. Кістяківського проаналізувала Л. Депенчук, яка відзначила, що український учений загалом поділяв погляди неокантіанців про відмінності методів природничих наук і «наук про культуру», в яких нормативним виступають ціннісні ідеї, і намагався перенести їх у внутрішню структуру соціології. Метою праці було розвязання завдання про співвідношення методів, можливість їх доповнення і розмежування. Учений виходив із міркування, що людей об'єднує у суспільстві духовність (свідомість, прагнення, уявлення), яка визначає їхні особливі групи (колективність) та індивідуальність (одиничність). Завданням соціології є вивчення особистості і суспільства, що є складовими частинами «соціальної людини». «Колективне, або суспільне, яким звичайно його бачить соціологія, фактично поглинає своєрідність індивідуального. Між тим існує можливість відтворити доповняльність компонентів суспільної єдності, враховуючи відповідну самостійність індивідуального»,—переконує Л. Депунчук 77. Таку логічну форму Б. Кістяківський назвав колективним поняттям (Kollektivbegriff). Оскільки ж методологія соціології користується двома протилежними актами — виведенням універсальних узагальнень і пізнанням якісних сторін індивідуального — то застосування в ній єдиного генетичного методу є непридатним. Отже, вже в докторській дисертації Б. Кістяківський впритул підійшов до визнання методологічного плюралізму як головної інтенції його творчості — «тільки рішучий, як методологічний, так і особливо гносеологічний, плюралізм може надати необхідні теоретичні передумови для обґрунтування автономності кожного із проявів людського духу; такий плюралізм, звичайно, не виключає монізму в кінцевому синтезі» 78.
Методологічний плюралізм, на думку Б. Кістяківського, є необхідною передумовою виходу з тієї наукової кризи, в якій опинилась наука про суспільство на початку ХХ ст. у зв'зку з поширенням позитивістських пронатуралістичних концепцій і психологізму. Теоретичний монізм передбачає досягнення цілісності знання за допомогою філософії культури або науково-філософського ідеалізму. Останнє ототожнюється з неокантіанством, яке здійснило критичну перевірку, аналіз і керівні методологічні вказівки для всіх гуманітарних дисциплін. Неокантіанство зосередилось на гносеологічних проблемах, воно «проводить суворе розмежування між нормами, обов'язковими в якості засобів пізнання, і законами самого пізнаючого», — переконаний Б. Кістяківський 79. Логіка, до якої входить теорія пізнання, формальна логіка і методологія є найважливішою функцією філософії як теоретичного мислення 80. Всі зусилля людської думки були спрямовані насамперед на пізнання у широкому смислі цього слова. У творчості пізнавальних форм і у створенні наукових істин найбільше розгорнувся людський дух. А отже, і розробка пізнавальних норм визначила розробку всіх інших норм 81.
Серед основних проблем логіки і методології соціальних наук Б. Кістяківський виділяв наступні: а) утворення соціально-наукових понять; б) застосування генетичного пояснення до соціальних явищ; в) визначення ролі і значення норм у соціальному житті. Іншими словами, завдання соціально-наукового пізнання, складається з таких етапів. Визначення закономірності соціальних явищ, які спочатку виявляються як одиничні і неповторні (в такому вигляді вони встановлюються і досліджуються істориками), шляхом визначення в них загальних рис і групуванням їх за схожістю, тобто застосуванням до них категорії загальності. Далі встановлюються причинні співвідношення і виділяється те, що здійснюється необхідно (відбувається всюди і завжди), тобто застосовується категорія необхідності. Нарешті, поряд із стихійними елементами соціальних явищ необхідно виділити і роль усвідомленного впливу на нього людей. Цей усвідомлений вплив виявляється у встановленні норм, які регулюють і скеровують суспільне життя. Оскільки ж норми встановлюються в загальній свідомості шляхом переконання, що певні дії повинні здійснюватися, тобто вони виражають певне зобов'язання, то дослідження їх ролі в суспільному розвитку відбувається шляхом застосування категорії зобов'язання. «Отже, три головних завдання соціально-наукового пізнання полягає в обробці соціальних явищ з точки зору категорії загальності, необхідності і зобов'язання» 82. Власне на розв'язанні цих епістемологічних проблем зосередив свою увагу Б. Кістяківський, присвятивши їм російську дисертацію «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права» (М.,1916), яка об'єднала в собі найважливіші праці ученого — «Проблема і завдання соціально-наукового пізнання», «Російська соціологічна школа» і категорія можливості при вирішенні соціально-етичних проблем», «Категорії необхідності і справедливості» при дослідженні соціальних явищ», «На захист науково-філософського ідеалізму», «На захист права. (Завдання нашої інтеллігенції)» та ін. — опублікованих раніше у «Вопросах философии и психологии», «Логосе» і збірниках «Проблемы идеализма» і «Вехи». Очевидно, що Б. Кістяківський намагався синтезувати критичну (неокантіанську) філософію і позитивізм для пошуку методів дослідження соціальних явищ, певною мірою поділяв теорію раціоналізації свого німецького колеги М. Вебера 83.
Б. Кістяківський не виділяв окремо проблем методології історії, а розглядав їх у контексті методології соціальних наук. На його думку, «історія — єдина і виключна наука у своєму роді» 84, оскільки її завдання полягає у відновленні факту у всій його індивідуальності та специфічній особливості. Завдання історії — відтворити факт таким, яким він був, як одиничне, виключне, неповторне явище. «Історик, який вивчає окрему подію у тому безпосередньому вигляді, як воно дано, намагається перш за все точно встановити факт. Він цікавиться всіма дрібницями і деталями, всією індивідуальною фізіономією досліджуваної ним події. Остання являється для нього чимось зовсім особливим, індивідуальним і одиничним у своєму роді» 85. Однак неповторюваність явищ характерна не тільки для історії, предметом якої є людські діяння, але і для природи, де індивідуальність речей і явищ нескінченна, що не діють ізольовано і окремо один від одного, а взаємопов'язані складним переплетінням зв'язків. Це споріднює з методологічної точки зору історію з такими описовими природничими науками, як мінералогія, ботаніка, зоологія. Проте останні не просто описують індивідуальні якості матеріалу, але й намагаються встановити в ньому загальне. «Між тим історія, у точному смислі цього слова, більшою частиною цурається будь-яких узагальнень», — переконаний філософ 86. Різниці між об'єктами природничонаукового та історичного дослідження не існує, навіть попри очевидну складність останніх, де діють ірраціональні сили. Основою цієї різниці є науковий інтерес. Природознавець цікавиться не даним індивідуальним явищем, а тим причинним співвідношенням, яке в ньому проявилось. При дослідженні історичної події історик зацікавлений саме індивідуальним явищем. Отже, «питання, таким чином, полягає у тому інтересі, який людина проявляє до людських справ». Саме цей інтерес і створює зовсім особливий характер будь-якого історичного дослідження. «Логічна структури того й іншого дослідження відмінні. Судження природознавця, у вузькому смислі цього слова, аподиктично; природознавець каже: так необхідно мусить бути. Судження історика ассерторно; він каже: так є або так було» 87.
Історія, як і природознавство, також досліджує причинність. Категорію причинність іноді вважають тим містком, який об'єднує ці дві галузі знання. Подібні твердження можливі лише тому, що серед істориків і природознавців відсутня ясність щодо розуміння причинності. Причинні співвідношення, які вишукують історики і природознавці з логічної точки зору не мають між собою нічого спільного. Причини, які досліджує історик такі ж індивідуальні й одиничні, як і історичні події. «На противагу натуралісту історик досліджує той індивідуальний збіг і пересічення різноманітних рядів причинно-обумовлених явищ, яке привело до даної події. Цей збіг обумовив те, що дана подія повинна була необхідно відбутися. Але сам цей збіг або співпадіння різноманітних причинно-обумовлених рядів явищ не повинен був необхідно відбутися, оскільки він не обумовлений яким-небудь новим вищим законом. Відповідно, цей збіг був зовсім випадковим, а з цієї точки зору і досліджувана індивідуальна подія, як наслідок тільки даної комбінації причин, також випадкова» 88. На відміну від історика, природознавець не досліджує кожний конкретний причинно-наслідковий ряд, а встановлює їх необхідні співвідношення взагалі. Характер причинних співвідношень у природничих науках визначається їх предикатом безумовної необхідності. Причинні співвідношення у природознавстві позапросторові і позачасові, як і надпросторові і надчасові.
Методологічний арсенал історії достатньо складний, твердив Б. Кістяківський, і історик повинен правильно користуватися методологічними правилами для реконструкції історичних фактів на основі неповних джерел. Методологія історії, як науки про індивідуальні події, розкрита у працях лідерів баденської школи неокантіанства В. Віндельбанда і Г. Ріккерта. Головна складність полягає в тому, що в історії надто важко встановити наукові узагальнення. Більша частина «цих узагальнень виникла в силу часових, місцевих і соціально-групових умов і обставин, тобто має перехідне і суб'єктивне значення». Для вироблення у цій галузі загальнозначимих, позапросторових і позачасових узагальнень не можна користуватися узагальненнями, виробленими методами природничих наук (виділення, ізолювання і абстрагування) і опиратися на них, а, навпаки, у більшості випадків доводиться від них відмовлятися. «Іншими словами, тут ми маємо найбільш яскравий прояв того, що процес наукового пізнання підпорядкований не природній необхідності, а логічному і методологічному зобов'язанню» 89. Історик, як і суспільствознавець, пізнає світ, в якому проявляється усвідомлена діяльність людини. Йому доводиться досліджувати не тільки стихійні соціальні процеси, що відбуваються з природною необхідністю, але і вплив на культурне суспільне життя різного роду норм (промислових, державно-правових, етичних, естетичних). Норми ж визначають дещо обов'язкове. Виконання їх приводить до того, що відбувається зобов'язання у господарському, державно-правовому, етичному і естетичному відношеннях. Отже, процес пізнання, як і об'єкт пізнання, в гуманітарних науках підпорядкований принципу зобов'язання і принципу необхідності 90.
Аналізу категорії необхідності у соціальних науках і історії присвячена стаття Б. Кістяківського «Категорії необхідності і справедливості при дослідженні соціальних явищ», яка вперше була опублікована у журналі «Жизнь» у травні-червні 1900 р. Завданням соціальних наук є встановлення генетичного зв'язку між подіями, що безпосередньо пов'язане із поняттям необхідного, тобто встановлення наскільки ці події необхідні. Водночас, соціальна наука, за прикладом природознавства, намагається встановити безумовно необхідне. Однак безумовно необхідне є те, що не обумовлено простором і часом. «Між тим у зовнішньому світі все пов'язане з певним простором і часом, — твердить професор. — Будь-яка річ існує в якому-небудь місці і в якийсь час, будь-яке явище, рух або дія відбуваються де-небудь і коли-небудь. Відповідно, про існування в якій-небудь частині природи або в соціальному світі тієї бузумовної необхідності, яка виражена у природничонаукових формулах, не може бути і мови» 91. Категорія необхідності і зв'язане з нею поняття про причинний зв'язок між подіями, на думку Б. Кістяківського, є лише загальнозначимим засобом для розуміння всього, що відбувається в оточуюючому нас світі. «Категорія необхідності — це елемент конструктивної діяльності нашого мислення, що приноситься нами у природу, а не навпаки» 92. Переконання І. Канта про те, що істина знаходиться не зовні, а всередині людини учений вважає незаперечним. Категорія необхідності є обов'язковим елементом для пізнання як у природничих, так і соціальних науках. Проте в останніх необхідно застосовувати категорію справедливості, яка дозволяє про кожне суспільне явище судити з моральної точки зору. Розглядаючи соціальний процес в цілому, як і весь історичний розвиток з точки зору справедливості, Б. Кістяківський дійшов висновку, що «в історії, як у цілому, безумовно здійснюється ідея справедливості» 93. Судження на основі категорії справедливості мають таку ж загальнообов'язковість для розуму, як і категорії необхідності.
Категорія необхідності має обмежене застосування в соціальних науках і історії, оскільки саме поняття необхідності ґрунтується на встановленні спорідненості між явищами і на їх узагальненні. Для світу ж конкретних явищ характерним є те, що вони є наслідком нескінченно різнорідних комбінацій явищ, і що вони самі утворюють різноманітні комбінації. Властивістю цих комбінацій, їх зіткнення і схрещування є те, що вони не підпорядковуються яким-небудь законам. Вони не можуть бути визначені навіть тоді, коли відомі закони окремих груп комбінацій, оскільки кожна така комбінація і група є безумовно одинична і неповторювана. Категорія необхідності може бути застосована лише до дослідження окремо взятих ізольованих явищ і які постійно повторюються у часі. Однак вони будуть винятком із загальних правил.
Можуть бути цікавими думки Б. Кістяківського і про категорію можливості в історії — про можливість або неможливість того чи іншого шляху вибору, що і сьогодні є предметом часто безплідних дискусій істориків. На прикладі праць М. Михайловського учений піддає критиці подібні конструкції, переконаний у тому, що «коли історичним дослідженням точно встановлені всі ряди фактів у минулому, то далі науці рішуче немає ніякого діла до того, що ще могло б бути. Єдине завдання її полягає у дослідженні причин, які зробили ці факти необхідними» 94.
Утвердження Б. Кістяківським методологічного плюралізму в пізнанні соціальних наук і історії обумовлювалося його ціннісними ідеалами — високим рівнем свободи і неприйняттям догматизму. Саме з цих позицій учений критикував благовірних позитивістів і марксистів у сфері науки, обстоював права і свободи людини у громадянському житті. Невипадково Б. Кістяківський знаходився під впливом політичних ідей М. Драгоманова і М. Вебера, для яких ці поняття були невід'ємним атрибутом демократичного суспільства.
1
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
