:

top12

  • 1

Розроблено Joomlamaster.org.uaспільно з Joomstudio.com.ua

Юрій Зазуляк. "Коротка" репліка про постмодернізм в Україні

Деталі
Опубліковано: П'ятниця, 24 січня 2014, 00:13
Перегляди: 225

 

Юрій Зазуляк "Коротка" репліка РїСЂРѕ постмодернізм РІ Україні // Український гуманітарний огляд. Р’РёРї. 14. Рљ., 2010. РЎ.60-86. 

Пропонуємо ознайомитись із рецензією на статтю: Мирослав Філіпович. Смертельна загроза чи нові перспективи? (Про постмодернізм в історіографії) II Український гуманітарний огляд. Вип. 13. К., 2008. С. 9-29

Стаття Мирослава Філіповича, опублікована в попе­редньому числі УГО, є однією з найповніших на сьогодні спроб представити українському читачеві коло проблем, пов’язаних із впливом постмодерністських ідей на теорію та практику сучасного історіописання. Автор порушує низку ключових питань, які ставить перед істориком виклик постмодернізму, зокрема щодо завдань та пізнавальних можливостей істо­рії та природи історичних свідчень. Не вважаючи себе ціл­ком «посвяченим» в усі «містерії» філософії історії та пост- модерністської думки1, все ж наважуся висловити кілька мір­кувань, які виникли у мене після прочитання цієї статті.

Очевидно, немає підстав очікувати, що РїРѕСЏРІР° цієї, чи Р±СѓРґСЊ-СЏРєРѕС— іншої, статті зініціює широку РґРёСЃРєСѓСЃС–СЋ РїСЂРѕ методологічні та епістемологічні засади української історичної нау­ки, СЏРє це мало місце Сѓ випадку англосаксонської історіографії кінця 1980-С… - 1990-С… СЂРѕРєС–РІ. Особливий інтелектуальний та інституційний контекст, СЏРєРёР№ надав РґРёСЃРєСѓСЃС–СЏРј довкола постмо­дернізму РІ англосаксонській, передовсім американській, істо­ріографії небувалої гостроти та перетворив цю полеміку РЅР° справді непересічну РїРѕРґС–СЋ, Р· багатьох причин, РЅР° жаль, РЅРµ має шансів повторитися РІ Україні. До того Р¶ зрозуміло, що велика РґРёСЃРєСѓСЃС–СЏ РїСЂРѕ постмодернізм РІ історіописанні вже добігла кінця С– що полемічний запал та аргументи РѕР±РѕС… сторін вичерпано. Діалог/полеміка довкола постмодернізму мала важливе значення для збагачення історіографічної практики останніх де­сятиліть РЅРѕРІРёРјРё підходами та методами історичного аналізу. Кількість РЅРѕРІРёС… напрямків історичних досліджень, СЏРєС– постали РЅР° руїнах великих історичних метанаративів С– СЏРєС– позначено виразним впливом постструктуралістської чи постмодерної РґСѓРјРєРё, СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– важко піддається обліку2. Водночас історія СЏРє ніколи далека РІС–Рґ визнання домінуючої парадигми історичних досліджень. Підштовхнувши РґРѕ активного інтегрування та критичного переосмислення різноманітних епістемологічних традицій, полеміка призвела РґРѕ РЅРѕРІРѕРіРѕ самоусвідомлення професійної ідентичності історика та, серед іншого, підтвердила важливість традиції емпіризму С– випробуваних критичних ме­тодів аналізу джерельних текстів.

Водночас великі академічні битви навколо впливу та значення постмодерністської критики для історичної науки, що прокотилися американськими та британськими університета­ми наприкінці минулого століття, створили потужну луну, яка дотепер відбивається по периферійних закутках глобального академічного світу. Цей відгомін, як і належить звуковим хви­лям, доходить із запізненням, розсіюється у просторі, зазнає свідомого чи несвідомого спотворення та фрагментації.

Мирослав Філіпович РЅР° початку своєї статті РїРѕСЂС–РІРЅСЋС” постмодернізм С–Р· РїСЂРёРІРёРґРѕРј, що «блукає РїРѕ сучасній гуманітарній думці» (СЃ. 9). Це чи РЅРµ найкраще передає ту інтелектуальну ситуацію, СЏРєР° склалася навколо постмодернізму РІ українському гуманітарному РґРёСЃРєСѓСЂСЃС–: РїСЂРѕ постмодернізм, СЏРє С– РїСЂРѕ РїСЂРёРІРёРґРё, багато хто чув, але мало хто мав нагоду побачити, що РІРѕРЅРѕ таке. Р—РІС–РґСЃРё безліч непорозумінь та спотворень, СЏРєС– виникають навколо цього поняття та ідей, що Р· РЅРёРј асоцію­ються. РЎРїСЂРѕР±Рё серйозних РґРёСЃРєСѓСЃС–Р№ виявляють, що СЂС–Р·РЅС– люди часто РїРѕ-СЂС–Р·РЅРѕРјСѓ розуміють саме поняття постмодернізму та РЅРµ завжди точно передають позиції Р№ аргументи сторін, висловлені Сѓ С…РѕРґС– полеміки, причому РІС–Рґ помилок РЅРµ застраховані навіть кращі українські знавці західної історіографії. Наприклад, Олександр РћСЃС–РїСЏРЅ Сѓ СЃРІРѕС—Р№ цікавій та кваліфікованій статті РїСЂРѕ резонанс, створений недавньою книжкою Кіта Віндшатла, серед інших прикладів украй ворожого ставлення РґРѕ постмодернізму наводить С– РІС–РґРѕРјРёР№ вислів Ричарда Еванса РїСЂРѕ «орди семіотиків, постструктуралістів, фукодуанців»3, хоча ця фраза має іронічне навантаження, що підкреслив С– сам Еванс Сѓ післямові РґРѕ РґСЂСѓРіРѕРіРѕ видання своєї книжки4. Великого поширення Сѓ до­слідженнях українських авторів Р· теорії історії та історіогра­фії набули також терміни Р№ категорії, запозичені Р·С– словницт- РІР° постструктуралістської критики, однак Сѓ багатьох випадках немає певності, чи автори, використовуючи С—С…, достатньо СЃРІС–РґРѕВ­РјС– теоретичних та методологічних імплікацій, СЏРєС– накладає такий РІРёР±С–СЂ. Це особливо РґРѕР±СЂРµ РІРёРґРЅРѕ РЅР° прикладі статей, РґРµ чи­тача інтригують постмодерністською назвою, Р° РїСЂРё ближчому розгляді стає СЏСЃРЅРѕ, що йдеться РїСЂРѕ традиційну, навіть архаїчну «українознавчу» проблематику та РїС–РґС…РѕРґРё. Скажімо, РІ РѕРґРЅРѕРјСѓ Р· останніх чисел часопису «Ейдос» натрапляємо РЅР° статтю Віталія Тельвака РїС–Рґ назвою «Метанаратив Рњ. Грушевського РІ історіографічному РґРёСЃРєСѓСЂСЃС– РґРѕР±Рё Модерну»5. Прочитавши назву, очікуєш, що автор аналізуватиме структури РґРёСЃРєСѓСЂСЃСѓ та РјРѕРІРё історичних текстів Грушевського РІ РґСѓСЃС– ідей та РїС–РґС…РѕРґС–РІ Гайдена Байта чи Френка Анкерсміта. Натомість Сѓ самій статті читаємо, що С—С— мета - «дослідити сприйняття творчих ідей чолової постаті української науки Р№РѕРіРѕ сучасниками наприкін­ці XIX - РЅР° початку XX СЃС‚.В». Чим Сѓ такому разі С” «метанаратив Рњ. Грушевського» та СЏРєРµ відношення РІС–РЅ має РґРѕ так постав­леного дослідного завдання, незрозуміло.

Р— РґСЂСѓРіРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓ, РґРѕР±СЂРёРј тоном наукової РєРѕРјСѓРЅС–РєР°-ції стало вживання слів «постмодерніст» чи «деконструкція» СЏРє ярликів РЅР° адресу інтелектуальних опонентів, причому такі закиди часто лунають РІС–Рґ РѕСЃС–Р±, СЏРєС– РЅРµ обтяжують себе РЅС– з’я­суванням позиції опонента, РЅС– вниканням Сѓ суть того, що РІРѕРЅРё називають постмодернізмом чи деконструкцією. Р—Р° РґРѕР±СЂРёР№ при­клад тут можна згадати закиди РјРѕСЃРєРѕРІСЃСЊРєРѕРіРѕ історика Павла Лукіна РЅР° адресу Р№РѕРіРѕ РєРёС—РІСЃСЊРєРёС… колег Олексія РўРѕР» очка С– Те­тяни Вілкул. РќРµ пояснюючи, чому РІС–РЅ вважає СЃРІРѕС—С… опонентів «деконструктивістами» та що взагалі СЂРѕР·СѓРјС–С” РїС–Рґ цим поняттям, Лукін завершує багатозначним пасажем: В«Р�С… настойчивые Рё РёРЅРѕРіРґР° даже весьма агрессивные попытки поставить РїРѕРґ РІРѕРїСЂРѕСЃ сами епистемологические РѕСЃРЅРѕРІС‹ классической историографии РЅРµ вызвали РїРѕРєР° адекватного ответа РІ отечественной науке»6. Додам, що випадки такого СЂРѕРґСѓ стали звичним явищем РЅРµ лише через «інтелектуальний обскурантизм», поширений Сѓ РЅР°С€РёС… академічних колах, Р° Р№ нерідко - Р· РїСЂРѕРІРёРЅРё самих апдептів постмодернізму. Стаття Мирослава Філіповича, розглянута РїС–Рґ цим кутом Р·РѕСЂСѓ, дає нагоду РЅРµ лише з’ясувати епістемологічні принципи сучасного історіописання, але Р№ побачити, наскільки неповною та РІРёР±С–СЂРєРѕРІРѕСЋ може бути С– рецепція, С– ретрансляція ідей, висловлених Сѓ С…РѕРґС– РґРёСЃРєСѓСЃС–Р№ минулих десятиліть.

Мирослав Філіпович подає розгорнуту критику низки усталених засад академічної історії, тому моє перше зауважен­ня стосуватиметься його оцінок сучасної історіографічної ситуації. Якщо вірити статті, то в розвої історичної науки ні­чого кардинально не змінилося від часів Леопольда фон Ранке. Філіпович стверджує, що, окрім вузько окресленого пост­модернізму, будь-яка інша історична наука є «традиційною», «атеоретичною» й такою, що «себе вичерпала». З цією думкою важко погодитися. Розвиток історичної науки впродовж XX ст. супроводжувався постійною та гострою полемікою щодо теоретичних і методологічних підходів, яка не має нічого спіль­ного зі згаданою у статті одностайністю «клану істориків» (с. 25). Сьогодні історичні дослідження - з їх методологічним плюралізмом, розмаїттям напрямків, шкіл та підходів - є в тео­ретичному плані надзвичайно динамічним і, що важливо, вкрай децентралізованим академічним полем7, тож не існує жодних підстав твердити ані про вичерпаність, ані про існування якоїсь єдиної «традиційної історії».

Окреслення ролі теорії РІ історичних дослідженнях вимагає більшого пояснення, аніж це РїСЂРѕРїРѕРЅСѓС” Сѓ СЃРІРѕС—Р№ статті Мирослав Філіпович. Коротко, вслід Р·Р° Райнгартом Козелеком, можемо говорити принаймні РїСЂРѕ РґРІР° аспекти теоретичних за­цікавлень істориків останнього століття8. Р— РѕРґРЅРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓ, С–СЃРЅСѓС” давня традиція міждисциплінарного теоретичного діалогу РјС–Р¶ історією та іншими соціальними Р№ гуманітарними науками, С– тут історія РЅРµ потребує захисту, адже перелік істориків, чиї праці стали визначним внеском Сѓ соціальну та культурну теорію останніх десятиліть, РјС–Рі Р±Рё бути дуже РґРѕРІРіРёРј. Р— РґСЂСѓРіРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓ, незаперечним С” зростаюче зацікавлення про­фесійних істориків (треба визнати, РЅРµ РІ останню чергу зав­дяки постмодерністському виклику) проблемами РїСЂРёСЂРѕРґРё  С–сторичного пізнання. РўРѕРјСѓ характеристика розвитку теорії сучасної історіографії СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– неможлива без врахування праць Ричарда Еванса, Карло ТђС–РЅР·Р±СѓСЂРіР°, Алана Меджила, РџРµ- реза Р—Р°Т‘РѕСЂС–РЅР°, Райнгарта Козелека, Йорна Рьозена та багатьох інших. Чи справді РјС–Р№ опонент вважає, що внесок цих РѕСЃС–Р± Сѓ теоретичну рефлексію над історією менш важливий, РЅС–Р¶ «прекрасні», Р·Р° Р№РѕРіРѕ окресленням, праці Кіта Дженкінса та Домініка Ля Карпи (СЃ. 10)? РђР±Рѕ Р¶ чи справді немає жодних відмінностей Сѓ СЂРѕР·СѓРјС–РЅРЅС– теоретичних підвалин історії РїРѕРјС–Р¶ цими істориками? РђР±Рѕ Р¶ чи РЅРµ можна відрізнити теоретичні та епістемологічні позиції перелічених істориків РІС–Рґ поглядів, РїСЂРёРјС–СЂРѕРј, Джефрі Елтона Р№ Ґертруди Гіммельфарб? Якщо Мирослав Філіпович справді дотримується такої точки Р·РѕСЂСѓ, то РІ С—С— РѕСЃРЅРѕРІС– лежить СЃРІРѕРіРѕ СЂРѕРґСѓ маніхейський принцип чорно- білого світу, поділеного РЅР° «передових постмодерністів» та безнадійно відсталих ретроградів-ранкеянців. Визначити РІСЃСЋ попередню історіографічну традицію Сѓ термінах єдиної «традиційної С– теоретично безнадійної історіографії» означає, що Р±СѓРґСЊ-СЏРєР° критика слабких положень постмодерністського погляду РЅР° історію, СЏРєРѕСЋ Р± теоретично рафінованою С– пе­реконливою РІРѕРЅР° РЅРµ була, трактуватиметься СЏРє захист ана­хронічних засад історичного ремесла С– ранкеянської пара­дигми історіописання9 С– що розгляд альтернативних, «не постмодерністських», форм теоретичної рефлексії, СЏРєС– РґРѕ того Р¶ часто критично спрямовані РЅР° постмодерністські РїС–РґС…РѕРґРё, РЅРµ заслуговує РЅР° поважну РґРёСЃРєСѓСЃС–СЋ. Адже РІСЃРµ це опиниться серед «традиційної історіографії», Р° тоді СЏРєР° РІ принципі різниця РјС–Р¶ Єжи Топольським С– панством Семашків?

Р–РѕРґРЅР° постмодерністська філіпіка РЅР° адресу «тради­ційної історіографії» РЅРµ може, Р·РІС–СЃРЅРѕ, обійтися без танців РЅР° кістках Леопольда фон Ранке. Це стало немовби ритуалом ініціації - своєрідною посвятою Сѓ лави постмодерністів. РўРёРј часом, насмілюся стверджувати, Ранке приписують РЅРµ Р·РѕРІСЃС–Рј те, що РІС–РЅ мав РЅР° увазі. Знаменитий вислів Р·С– вступу РґРѕ «Історії романських С– германських народів Р· 1494 РїРѕ 1514 СЂС–РєВ» («треба лише показати, СЏРє це відбулося насправді») завершує РґСѓРјРєСѓ вченого, Сѓ СЏРєС–Р№ піддано критиці просвітницьку концепцію істо СЂС–описання. Фраза має сенс насамперед Сѓ зв’язку Р· тим, що Ранке сказав раніше, Р° саме: історії помилково приписували невластиві С—Р№ функції судити минуле С– навчати сьогодення заради майбутнього10. Р— огляду РЅР° це знаменита фраза мала Р±Рё швидше означати заклик РґРѕ утвердження цінності дослідження минулого заради РЅСЊРѕРіРѕ самого, РґРѕ вироблення принципів С– методів наукового пізнання безвідносно РґРѕ тих невластивих функцій, СЏРєС– намагалися нав’язати історії11. Вислів Ранке мож­на розглядати РЅРµ лише СЏРє вираз так нелюбої постмодерністам ідеї наукової об’єктивності, Р° Р№ СЏРє гасло, РїС–Рґ СЏРєРёРј відбувалося становлення історії СЏРє автономної наукової дисципліни, чиєю метою було уникнути впливу славнозвісних метанаративів Сѓ історіописанні12.

Зрештою, як і в кожного великого історика-практика, погляди Ранке на історію були суперечливими та еклектичними, а відтак ніколи не набули вигляду цілісної доктрини. Це фактично унеможливлює зведення їх до однієї фрази, що дозво­лила би ствердити існування єдиної та незмінної парадигми «традиційної історіографії». Ранке, на відміну від того, що йому помилково приписують, був цілком свідомий відносного характеру правдивості суджень історика про минуле. Як екс­перимент Мирослав Філіпович міг би запропонувати своїм студентам прочитати, наприклад, вступ Ранке до його «Історії папства», доступний у польському перекладі з чудовою передмовою Мар’яна Серейського. Не здивуюся, якщо після такого читання дехто зі студентів заскочить Філіповича оцінкою Ранке як поміркованого релятивіста13.

Мирослав Філіпович приписує сучасній історії праг­нення дзеркально відображати минулу реальність. Ставлячи це під сумнів, зішлюся на Алана Меджила, який пише, що більшість філософських дискусій останнього століття довкола категорії об’єктивності зосереджувалася не на про­блемі репрезентації речей, «якими вони є насправді», а на пошукові критеріїв, на основі яких наші судження про речі сприймалися би за об’єктивні14. Історичне дослідження є, отже, процесом формулювання об’єкта дослідження - свого роду об’єктивізацією минулого, що рівною мірою передбачає, як опис, так і аналіз та синтез. З другого боку, теоретична зрілість сучасної історіографії проявляється в усвідомленні проблемного відношення між історичним дискурсом і ми­нулим, між історичними репрезентаціями фактів минулого і самими фактами, а також у визнанні принципової відмінності методологічного інструментарію історика від методів точних і природничих наук. Однак ці риси історичного ремесла, що їх, здається, історики усвідомили ще на початку XX ст., не означають відмови від спроб розглядати історіописання як suigenerisнаукове знання про минуле - з притаманними йому методами і правилами аналізу та пояснення, на підставі яких дослідник творить корпус «наукових» тверджень15.

Спробую ще раз коротко узагальнити, як сьогодні історики формулюють поняття правди, об’єктивності й теорії в історичних дослідженнях, хоча й свідомий того, що для багатьох читачів, особливо істориків, це буде черговим «від­криттям Америки». Важливо підкреслити, що багато з цих теоретичних засновків було заново переосмислено саме у полеміці з постмодерністською критикою. Годі наголосити, для прикладу, на погляді, який сповідувало багато істориків задовго до постмодерністського повороту (Арон Ґуревіч) і який здобув нове дихання в дискусіях останніх десятиліть (Ричард Еванс, Перез Заґорін)16. «Бахтінська» генеалогія цього погляду цілком виразна: він спирається на те, що історичний аналіз та інтерпретація неможливі без діалогу дослідника з джерелами. Такий діалог означає, що історик проводить своєрідне опитування джерел за питаннями, які було сформульовано як попередню гіпотезу і які можуть мати характер позадже- рельного знання. Це дозволило, не в останню чергу завдяки постмодерністській полеміці, переосмислити роль суб’єктивності історика у процесі історіописання, наголосити на присутності його власного голосу в створеному тексті, заго­стрити увагу до наративних можливостей історіописання та вказати на ідеологічні, моральні, релігійні чи естетичні чинники, які впливають на дослідника за посередництвом його власної культури.

Водночас діалогічна перспектива передбачає, що істо­ричні свідчення - це якщо не рівноправні, то принаймні важливі учасники діалогу. Вони накладають обмеження на уяву історика та визначають рамки об’єктивності його оповіді про події чи процеси минулого. Інший, доволі традиційний, але випробуваний засновок такого розуміння дослідження спирається на переконання, що історик, послуговуючись певни­ми критичними методами, здатен перевірити достовірність та оцінити відповідність використаних ним джерельних свідчень (услід за Ернестом Ґелнером тут варто нагадати один з головних принципів класичної теорії пізнання, згідно з яким існують правильні та хибні методи й способи здобування знання про речі17). Від цього власне й відштовхуються претензії історіографії на можливість розповісти «правду» про минуле. Це також означає, що історик має змогу розрізнити правдиві та фальшиві твердження, на чому Грунтується суть соціального значення історії як академічної дисципліни - пропонувати критичний погляд на спроби ідеологізації та містифікації минулого, байдуже, чи йдеться про традиційні національні наративи, чи про постмодерністську політику пам’яті18. Діалогічний підхід, як здається, також добре відображає баланс між теоретичним та емпіричним у сучасному історіописанні. У цьому сенсі історія, так само як інші соціальні та гуманітарні науки, була й залишається емпіричною дисципліною, чиї гіпотези та засновки, сформульовані на основі тих чи тих теоретичних настанов, перевіряються та коригуються під час роботи з джерельними свідченнями.

Таке розуміння природи і цілей історичного дослідження суперечить постмодерністським спробам звести історіописання до суто літературної діяльності. Не має нічого спільного цей підхід і з гаслом «тим гірше для фактів», який сповідує такий адепт постмодернізму, як згадуваний у статті Мирослава Філіповича Кіт Дженкінс. Думка ж про те, що історичний контекст, історична інтерпретація - це значною мірою власний винахід історика і що дослідник здатен «кон­струювати» історичні факти майже ех nih.Uoта в який зав­годно спосіб, добре демонструє, наскільки безцеремонним і тиранічним може бути ставлення до джерельних свідчень і до минулого з боку окремих теоретиків постмодернізму (пор., наприклад, шокуюче твердження Дженкінса про те, що джерела є «німими»19).

Одна з очевидних небезпек, які звідси випливають, полягає у грубій і примітивній ідеологізації історії, про що Мирослав Філіпович, як шанувальник праць Дженкінса, мав би добре знати. Для Дженкінса історія є винятково формою ідео­логії, яка обґрунтовує та утверджує взаємини влади й домінації у суспільстві. Важко простіше сформулювати цю ідею, ніж це зробив сам автор: «Врешті-решт історія є теорією, а теорія є ідеологією, а ідеологія є лише матеріальним інтересом»20. Від­так головне питання, варте уваги сьогоднішнього дослідника, - це не «чим є історія», а «кому служить історія». За Дженкінсом, її єдиною та «справжньою» метою є морально-політичне обґрунтування і підтримка проектів колективної ідентичності та пам’яті окремих соціальних груп21. З цього випливає, що дослідники можуть писати історію лише як правовірні марксис­ти, троцькісти, консерватори чи фукодіанці, бо вони неспромож­ні критично дистанціюватися від своїх ідеологічних та світоглядних переконань, а сама історія, по суті, існує лише для того, щоб підтвердити правдивість власної (історика) - марксистської, консервативної чи феміністичної - ідеології.

Як елемент цілісного ідеологічного дискурсу, така постмодерністська історія фактично не потребує перевірки достовірності та критичного підходу до свідчень. Більше того, висловлення сумніву щодо суджень, наприклад, феміністично­го історика, як твердить Дженкінс, означатиме лише вияв патріархальної упередженості (можливість критики з боку інших феміністичних істориків він просто не розглядає)22. За такого підходу, звісна річ, історія як комунікація всередині спільноти істориків, ґрунтована на визнанні позаідеологічних, позагрупових, наважуся на єретичне слово - академічних стандартів та критеріїв, є просто неможливою. Згідно з постмодерністським рецептом Кіта Дженкінса, її пишуть марксис­ти для марксистів, феміністки для феміністок, неонацисти для неонацистів, і всі ці версії будуть у певному сенсі пра­вильними, бо поза системою відповідних ідеологічних пере­конань та вірувань не існує інших способів виносити судження про їхню достовірність.

Вбачаючи в історії винятково форму ідеології та політики ідентичності окремих соціальних і Тендерних груп, Дженкінс заперечує історичну науку як «буржуазну» академічну дисципліну. Можливість займатися історією заради неї самої - заради того, щоб пізнавати минуле як «чужу країну», є для Дженкінса та його однодумців немислимим. Претензії ж на об’єктивне відображення минулого, на здатність його критичного осмислення, врешті на емпатію, співпереживання та інтуїтивне відчуття, - це, з їхнього погляду, не більше, ніж один із «режимів правди», сформованих, утверджених і від­творюваних домінуючим у суспільстві ідеологічним дискурсом. Те саме стосується й критеріїв науковості дослідження: їх тлумачать всього лиш як приклад маскування панівної ідеології, що нібито виражає себе в академічний спосіб. На решті, із суджень Дженкінса випливає, що чи не вся акаде­мічна спільнота істориків та чи не всі західні університети - це передусім, коли не виключно, інститути ідеологічного контролю та охоронці домінуючих буржуазних вартостей, чиїм невід’ємним елементом, серед іншого, є й академічні стандарти та принципи об’єктивності історичної науки23.

Зайве говорити, що теза РїСЂРѕ тотальну ідеологічну «буржуазність» академічної спільноти С” РЅРµ більше РЅС–Р¶ плодом СѓСЏРІРё Кіта Дженкінса. РўРµ саме стосується С– Р№РѕРіРѕ твердження РїСЂРѕ підпорядкованість Заходу всеохопному «режимові правди» та ідеологіям, що нібито здатні тотально контролювати су­спільну свідомість. Такий СЃРїРѕСЃС–Р± мислення вже сам РїРѕ СЃРѕР±С– С” РІРёСЏРІРѕРј «хибної свідомості» західної лівої РґСѓРјРєРё Сѓ С—С— постмодерністському варіанті, РІС–РЅ демонструє більше спільного Р· параноїдальними антиутопіями сучасної маскультури, аніж Р· реальністю. Примітно, що для підтвердження РґСѓРјРєРё РїСЂРѕ іс­торію СЏРє неприховану форму ідеології РљС–С‚ Дженкінс згадує знаменитий вислів Джорджа Орвела: хто контролює минуле - має владу над майбутнім. Щоправда, РІС–РЅ забуває нагадати, що ці слова характеризують функціонування історії РІ РѕРґРЅРѕРјСѓ Р· найпотворніших тоталітарних режимів минулого століття, Р° РЅРµ РЅР° сучасному Заході. Вразливість тверджень Дженкінса стосовно суцільної «буржуазності» академічної корпорації С”  очевидною. Для прикладу, якщо всерйоз прийняти цю тезу, то стане неможливим пояснити, чим Р±СѓРІ зумовлений злет інтере­су РґРѕ соціальної та культурної історії Сѓ західних, насамперед англосаксонських, університетах СѓРїСЂРѕРґРѕРІР¶ 1960-1970-С… СЂСЂ., РґРµ більшість істориків, СЏРєС– РґРѕ цієї тематики звернулися, спові­дували ліві ідеї Р№ були активними учасниками радикальних соціально-політичних СЂСѓС…С–РІ. Рђ для того, щоб переконатися, наскільки ідеологічно розмаїтим С” СЃРІС–С‚ університетської академічної спільноти Заходу, досить глянути РЅР° останню сторінку книжки самого Дженкінса: більшість уміщених тут схвальних РІС–РґРіСѓРєС–РІ належать університетським професорам РЅР° чолі Р· «гуру» постмодерністів, Гайденом Байтом.

Найбільшим парадоксом у міркуваннях Дженкінса є очевидна суперечність між згаданим вище проголошенням підпорядкованості історії потребам соціального й політичного підсилення окремих груп, а з другого боку - концепцією історіографії, вихолощеної від матеріяльних слідів минулого. На­слідуючи Гайдена Байта, Дженкінс проголошує неможливим об’єктивне пізнання минулого, оскільки воно саме по собі, поза історіографічними інтерпретаціями, позбавлене власних значень, тимчасом як інтерпретації, своєю чергою, відсилають не до минулого, а до інших інтерпретацій та дискурсів. Відтак історія постає не більше як мовна гра - дискурс, що існує як замкнена система самореференцій і не дає жодного доступу до минулого для перевірки реальності історичних фактів24. Не дивно, що за такого підходу центр історичного дослідження зміщується з аналізу минулого на деконструкцію та ідеологічну критику історіографічних текстів.

Залишається загадкою, СЏРє тоді можлива Р±СѓРґСЊ-СЏРєР° історія, Сѓ тому числі Р№ постмодерністська «історія поневолених»? Адже історичні факти, історичний РґРѕСЃРІС–Рґ та історична РґС–СЏ РѕСЃС–Р± чи соціальних РіСЂСѓРї зникають без сліду, поступаючись місцем безособовим дискурсам, репрезентаціям, лінгвістичним кодам С– тропам, що «промовляють» замість С–РЅРґРёРІС–РґР°25. Заперечення можливості реального історичного чи етнографічного РѕРїРёСЃСѓ або Р¶ відкидання можливості розуміти іншу культуру підважу­ють підстави самої постмодерністської соціальної критики.  Якщо Ґаятрі Чакраворті Співак, Едвард Саїд чи Джеймс Кліффорд РїСЂСЏРјРѕ стверджують, що РјРё нічого РЅРµ можемо сказати РїСЂРѕ «реальний РЎС…С–РґВ» або що неможливо віднайти РІ етнографічних чи історичних текстах «голоси поневолених», то СЏРє РјРё можемо бути певні РІ переконливості С—С…РЅС–С… власних тверджень стосовно орієнталістів чи колоніалізму?26 Постмодерністська критика, РІ СЏРєС–Р№, перефразовуючи вислів самого Дженкінса, цитований Мирославом Філіповичем, «класова боротьба перетворюється РЅР° синекдоху», РґРёРІРЅРёРј чином поєднує ліворадикальну рито­рику Р· визнанням неможливості аналізу позаконцептуальних, насамперед економічних та матеріальних, аспектів РїСЂРёРјСѓСЃСѓ та нерівності Сѓ сучасному світі27.

Чи не найважливішим теоретичним підгрунтям для коґнітивного релятивізму, який знайшов своє вираження у роботах таких теоретиків постмодерністської історії, як Кіт Дженкінс та Домінік Ля Карпа, стали праці Гайдена Байта. Мирослав Філіпович детально зупиняється на концепції Байта, слушно підкреслюючи ключовий вплив його ідей на феномен «лінгвістичного повороту». Справді, саме цьому вченому історики значною мірою завдячують небувалим інтересом до теоретичних проблем історіописання впродовж останніх десятиліть28. Натомість у статті Філіповича читач не знайде жодної згадки про ті гострі дискусії та критику, які супроводжували праці Байта, виразно унаочнивши найпроблем- ніші місця постмодерністської теорії історії. Нагадаю, що Байт, як ніхто до нього, наголосив на літературній та наративній природі історіографічних текстів: за Байтом, історичний дис­курс, подібно до інших літературних наративів, є оповіддю про минуле, створеною згідно з каноном певних літературних жанрів та використанням відповідних топосів і конвенцій. Відтак самі по собі історичні свідчення аж ніяк не обмежують можливий горизонт інтерпретацій, адже дослідник впорядко­вує хаос минулого і наділяє значенням ті чи ті факти на власний розсуд - через оповідь і в процесі творення наративу.

Байт, поза сумнівом, слушно підкреслив важливу коґнітивну роль, яку виконує творення наративу в осмисленні та відображенні минулої реальності, та надзвичайно проникливо і переконливо показав морально-етичні, естетичні й політичні імплікації історіописання. Його незаперечною за­слугою є й аналіз того, як елементи ідеології та світогляду, що їх неминуче привносить історик у своє дослідження, про­сочують мову історичних текстів і впливають на способи наративної репрезентації минулого. Важко не погодитися і з тим, що література не меншою мірою, ніж академічна історія, здатна доносити до читача відчуття та переживання минулої реальності. Проте Байт фактично редукував історіографічні тексти до «наративного прозаїчного дискурсу», в якому історія мало чим відрізняється від літератури чи міту за здатністю передавати та пояснювати досвід минулого. Звідси випливало, що історія, подібно до красного письменства, є насамперед «актом поетики», а тому судити про вартість та об’єктивність історичного дослідження неможливо. За твердженням Байта, оцінка достовірності історичних інтерпретацій визначається нарівно як моральними, естетичними й політичними, так і науковими критеріями.

Американський науковець, поза сумнівом, мав рацію, розглядаючи історіографічний текст як наратив, де рівною мірою поєднується «винайдене» та «віднайдене». Однак його самого, і то майже винятково, цікавило тільки «винайдене», а тому у його працях читач не знайде міркувань про те, як історик «віднаходить» використані ним свідчення. Зводячи історію до літературного дискурсу про минуле, Гайден Байт відмовляє їй у статусі наукової практики,вбачаючи у застосуванні наукових процедур аналізу суто ритуальний момент і зводячи претензії на об’єктивність лише до позанаукових конвенцій і консенсусу наукового співтовариства.

Така концепція, РїРѕ суті, підважувала існування чітких меж РјС–Р¶ історичним дослідженням, спекулятивною філософією та літературою, тож більшість істориків, для СЏРєРёС… РѕРїРѕВ­РІС–РґСЊ РїСЂРѕ минуле немислима без процедур пояснення та аналізу джерельних свідчень, РЅР° СЏРєРёС… РІРѕРЅР° ґрунтується, сприйняли ідеї Байта доволі критично29. РЇРє зауважив нещодавно Алан Меджил, певний образ реальності завжди присутній Сѓ наративі, Р° отже - вже тому може розглядатися СЏРє правдивий. РЈ цьому,  Р·СЂРµС€С‚РѕСЋ, полягає спокуслива сила наративу, СЏРєС–Р№ часто під­даються адепти постмодернізму, Р° саме: прийняти версію реальності, представлену РІ наративі, Р·Р° реальну, без СЃРїСЂРѕР± С—С— критичного осмислення. Р—Р° висловом Меджила, історик мусить С– здатен протиставляти цій СЃРїРѕРєСѓСЃС– силу критичного методу та пошуку «свідчення РїСЂРѕ свідчення» [evidenceofevidence]30, Сѓ чому власне Р№ полягає принципова відмінність РјС–Р¶ літературним та історичним дискурсами.

Критики Гайдена Байта називають також сумнівною його тезу про те, що історичні факти існують винятково як «про­токоли мови» і що уяву та оповідь історика не обмежує зміст доступних йому свідчень. Не було сприйнято й запропоноване вченим розрізнення між фактами та подіями як феноменами, що буцімто належать до двох відмінних порядків - мови та речей. На думку опонентів, факти не є голими конструкціями дискурсу, які історик «винаходить» та оцінює на власний роз­суд у процесі «фабуляризації», - вони також є свідченнями минулої реальності. Окрім того, історичні факти - це не ізольовані феномени, вони завжди існують в іманентному зв’язку з іншими фактами, пов’язуючись між собою часовою послі­довністю й каузальністю, себто формуючи притаманну їм структуру взаємозалежності. Врешті, концепції Байта закида­ють і те, що в ній не знайшлося місця визнанню важливості та евристичної цінності одиничних подій минулого як незалежних одиниць знання.

Окремо слід згадати головний твір Байта «Мета-історія», про який детально оповідає Мирослав Філіпович. Адже потребує окремого переосмислення структуралістично- формалістський метод, чи радше навіть певна епістемологічна візія мови, притаманна структуралізмові, з якими Байт під­ходить у цьому дослідженні до вивчення історіографії. Редукція аналізу історичної уяви та історіографічної практики до пошуку «метамови» історіографічних текстів робить історика заручником добре відомих «тропів», замикаючи його у колі раз і назавжди встановленого набору наративних репрезентацій та стратегій. Однак постулювання наперед заданих лінгвістичних кодів провадить до заперечення можливості індивідуальної авторської свідомості та нехтування соціальним контекстом, у якому виникає текст, а отже - до тотальної деісторизації31. Залишається незрозумілим, як ті глибинні лінгвістичні та структуралістські моделі, що їх Байт радше «винаходить» (ціл­ком у дусі «кабінетного структуралізму»), аніж «віднаходить» в історіографічних текстах і які буцімто наперед організовують та систематизують дискурс, можна узгодити з непослідовністю, суперечливістю, еклектизмом, врешті сумнівом та скептицизмом, що притаманні світоглядним та науковим кон­цепціям більшості видатних істориків. Для прикладу, Георґ Іґґерс наголошує на тому, що мислення Ранке чи Буркгарда мало набагато несистемніший і суперечливіший характер, ніж це представляє у своїй праці Байт, а відтак критикує його не лише за неувагу до контексту, але й за недостатньо глибокий текстуальний аналіз, який дозволив би розгледіти суперечності, властиві поглядам цих істориків32.

Теза Гайдена Байта, за якою всі історичні праці мають відповідати одному з виділених ним тропів чи жанрів, також не завжди витримує критичну перевірку. Так, Перез Заґорін наводить перелік видатних історичних праць, що аж ніяк не відповідають класифікації Байта33. Більше того, при уважному розгляді стає очевидним, що вона не вповні справджується і стосовно тих праць, які сам дослідник обрав для аналізу. Скажімо, чи справді всі тексти Ранке підпадають під троп комізму, як твердить Байт? Такий сумнів доречний, адже, як переконливо показав Ґеорґ Іґґерс, Байт просто не взяв на себе клопіт проаналізувати жодну з головних робіт великого ні­мецького історика34.

Цей короткий С– вимушено спрощений огляд критики ідей Гайдена Байта, СЏРє видається, дозволяє скориґувати проблему надлишку інтерпретацій Сѓ сучасній історіографії, над чим уболіває Мирослав Філіпович. РњРё можемо назвати це надлишком інтерпретацій, Р° можемо просто розглядати істо­ричну науку СЏРє процес невпинної комунікації РїСЂРѕ минуле, Сѓ С…РѕРґС– СЏРєРѕС— приймаються чи відкидаються РЅРѕРІС– Р№ РЅРѕРІС– концепції, методи та конвенції історіописання, звертається увага РЅР° рані­ше невідомі чи знехтувані свідчення Р№ деталі, перевіряються тࠠвипробовуються критерії об’єктивності дослідження С– конкретні спостереження. Важливо, що така комунікація С” вирішаль­ним чинником Сѓ визначенні індивідуальної інтелектуальної траєкторії дослідника - Сѓ зіткненні ідей та полеміці народжу­ються РЅРѕРІС– РїС–РґС…РѕРґРё та концепції, СЏРєС– змушують уточнювати або Р№ міняти власні погляди та пропонувати РЅРѕРІС– інтерпрета­ції. Творчість Гайдена Байта С” показовою для простеження такої Р·РјС–РЅРЅРѕС— індивідуальної траєкторії, адже діалог навколо Р№РѕРіРѕ праць СЃРїСЂРёСЏРІ переосмисленню та уточненню самим Байтом власних ідей С– концепцій.

На морально-етичні наслідки радикального релятивізму, притаманного окремим напрямкам постмодернізму, та на підміну історичного знання примітивною формою со­ціальної мітології вже неодноразово вказували дослідники. Справа не лише у руйнуванні академічних стандартів дослі­дження, яке уможливлює безсоромну маніпуляцію фактами та виправдання несумлінних праць, про що добре свідчать «справи» Поля де Мана, Мартіна Берналя чи Девіда Аб- рагама. Максимальна релятивізація історичного знання фактично заперечує можливості історії як форми академічної комунікації, спрямованої на порозуміння в оцінках важливих і соціально значущих моментів минулого. Як слушно зауважив з цього приводу Ричард Еванс, релятивізм Гайдена Байта та його послідовників - це не магістраль з однобічним рухом, що дозволяє спрямувати критику лише на примарну «буржуазну історію» та сповідувані нею принципи об’єктивності. Це шлях, який відкриває можливість фальсифікацій та викривлень будь-яких важливих явищ і феноменів історичної пам’яті, що добре оприявнилося на прикладі постмодерністських способів заперечення Голокосту35.

Головна ж суперечливість та слабкість постмодерністської критики принципів об’єктивності історії проявляється у тому, що, виголошуючи без жодних вагань вирок «традиційній історіографії», адепти постмодернізму самі виступають як типові «мовці правди» (пор. висловлювання уже згадуваного Кіта Дженкінса стосовно недосяжності реального знання про минуле, яке сусідить із довгим переліком «незаперечних істин» - того, що «М� знаємо»: незрозуміло, від чийого імені Дженкінс промовляє - від себе, постмодерністів чи всього людства36). Чим, як не «постмодерністським “Вірую”», є, на­приклад, патетичне твердження Мирослава Філіповича про те, що постмодернізм «дасть історії нове дихання» (с. 26)? Або якими критеріями він керувався, називаючи книжки Дженкінса та Ля Карпи «чудовими» й звинувачуючи Ґелнера у тому, що той ненавидить постмодернізм? Усі постмодерністські сумніви щодо пізнаваності минулого та можливості відтворення його в категоріях об’єктивної, хоча й не абсолютної, правди кудись раптово вивітрюються, коли натрапляєш на певність, з якою постмодерністи розмірковують про вичерпаність та «атеоретичність» історіографії. Мирослав Філіпович, наприклад, переконаний у слушності власних висловлювань щодо «наїв­ного» позитивізму й документального фетишизму Ранке (пор. с. 10-11), які він підтверджує, цитуючи відому фразу німе­цького історика, а отже - не сумнівається у тому, що Ранке думав саме так і що «так було насправді». Однак такий спосіб переконування нічим не відрізняється від упевненості самих «традиційних» істориків у можливості досягнути «правильно­го» розуміння минулого, спираючись на верифіковані суджен­ня. Тим часом для кожного «правовірного» постмодерніста - це безумовна єресь, яку належить трактувати як відданість старомодному позитивістському емпіризмові, або й гірше, услід за Дженкінсом, - як типовий приклад «буржуазного характеру» традиційної історичної науки.

Це та фундаментальна епістемологічна пастка, Сѓ СЏРєСѓ часто потрапляють прихильники постмодернізму, РЅР° що вже неодноразово було звернуто увагу РІ РґРёСЃРєСѓСЃС–СЏС…. Оцінка об’єк­тивності та правильності власних тверджень Сѓ полеміці Р· опо­нентами Р№ оцінка можливостей об’єктивності історичного пізнання «традиційними істориками» С” для постмодерністів речами СЂС–Р·РЅРёС… епістемологічних режимів С– СЂС–Р·РЅРёС…, сказати Р±Рё РїРѕРґРІС–Р№РЅРёС…, стандартів ведення полеміки. Напевно, найвідомі- шим прикладом такої розбіжності може послужити оцінка книжки Пітера РќРѕРІС–РєР°, присвячена критиці ідеї об’єктивності РІ американській історичній думці останнього століття37, СЏРєСѓ  рецензенти назвали «об’єктивним» дослідженням. РќР° РґСѓРјРєСѓ Переза Р—Р°Т‘РѕСЂС–РЅР°, це вказує РЅР° очевидну розбіжність РјС–Р¶ за­явленим переконанням автора Сѓ неможливості об’єктивного знання РїСЂРѕ минуле та практикою емпіричного дослідження, СЏРєРµ імпліцитно РїСЂСЏРјСѓС” РґРѕ відтворення об’єктивної картини розвитку історіографії38.

Викликає подив, що ці та інші аргументи «традицій­них» істориків залишилися поза увагою Мирослава Філіповича. Як видається, він сам комфортніше почуває себе серед безнадійно відсталих істориків, що, власне, й дозволяє йому говорити у менторсько-повчальному тоні. Хоча постмодерністи люблять представляти себе жертвою полеміки, якої так і не почув «ворожий академічний істеблішмент», самі вони не надто схильні сприймати аргументи протилежної сторони. Якщо стаття Філіповича справді є запрошенням до діалогу, а не закликом до беззастережної капітуляції усіх, хто критично налаштований до постмодерністської концепції історії, то йо­му варто було б уважніше поставитися до міркувань її опонентів. Натомість у статті запропоновано лише вкрай повер­ховий огляд критичних застережень, висловлених на адресу постмодернізму, а головне - обійдено увагою наріжну для дискусії проблему релятивізму. Саме релятивізм, як твердить Ернест Ґелнер, значно звужує можливості рецепції постмо­дерністської епістемології.

Мирослав Філіпович, без сумніву, має рацію, коли радить читати «залізну класику» (с. 10). І справді, знання класичних текстів з методології історії буває надзвичайно ко­рисним, особливо коли дозволяє розгледіти в ідеях та методах представників різних напрямків «традиційної історіографії» інтелектуальних попередників сучасних теоретиків постмодернізму. Наважуся твердити, така спадкоємність існує - попри войовничу риторику «новизни» та підкреслення розриву з попередньою традицією, причому право на «копірайт» чи інте­лектуальне батьківство тих чи тих ідей можна визнати за багатьма, і то доволі несподіваними, істориками та філософами. Скажімо, надмірність формально-структуралістських підходів у «Метаісторії» Гайдена Байта оприявнює цілком позитивістське підґрунтя низки його методів39. Інший приклад: з тексту Філіповича я з подивом дізнався, що перенесення «історії до сфери культури» та встановлення «інакшого статусу цієї науки» (с. 23) є заслугою постмодернізму, а не неокантіанства, чиї витоки, своєю чергою, сягають німецької ідеалістичної філософії історії XIX століття. Серед схожих прикладів «не­визнаної спадкоємності» можна назвати новий семіотичний і герменевтичний поворот в інтерпретації історичних текстів, який нібито принесла постмодерністська полеміка і на якому дозволю собі зупинитися детальніше.

Зацікавлення герменевтикою є важливою площиною порозуміння між «традиційними» істориками та постмодерністами. Адже постмодерністсьфка критика справді загострила усвідомлення того, що мова джерел - це не нейтральний елемент у процесі їх інтерпретації, оскільки саме вона виступає медіатором між дослідником і минулим, між дослідником і текстом. Під цим кутом зору набуває особливої ваги визнання того, що історик має справу не з історичними фактами як такими, а зі слідами минулого, які збереглися у вигляді джерель­них свідчень і які часто самі є інтерпретаціями цих от фактів. Численні пастки наставляє дослідникові й непрозорість мови джерел, просякнутої різного роду літературними конвенціями, топосами й інтертекстуальними відсиланнями, що їх історик мусить пояснити, аби правильно витлумачити джерело. При цьому постструктуралістський підхід передбачає значно більше, аніж констатацію посередницького характеру мови, твер­дячи, що сама медіація є активним і автономним процесом творення нових значень і категорій, які формують людське сприйняття та освоєння соціального світу. У найрадикальнішій формі така концепція розглядає текст і контекст як цілковито злиті в дискурсі - замкненій і самодостатній системі кодів та значень, що відсилають до інших значень і кодів, а не до по- завербальної реальності.

Важливим результатом переосмислення, але також С– полеміки Р· постструктуралістською концепцією медіації, стало формулювання ідеї так званого «середнього шляху».  Її прихильники РЅРµ сумніваються Сѓ можливості подолати РґРёСЃВ­РєСѓСЂСЃРёРІРЅРёР№ екран медіації та встановити історичність фактів С– процесів, спираючись РЅР° те, що Ґабріель Спіґель назвала «соціальною логікою тексту». Адже, РЅР° РґСѓРјРєСѓ дослідниці, РІСЃС– текстуальні репрезентації та РґРёСЃРєСѓСЂСЃРё РЅРµ лише визначають соціальну реальність, але Р№ самі зароджуються та отримують значення Сѓ певному соціальному Р№ історичному контексті40. РЈ схожому ключі формулює СЃРІРѕСЋ позицію Роже Шартьє, наголошуючи, що хоча реальність минулого доступна нам через тексти, це РЅРµ означає зведення соціального РґРѕСЃРІС–РґСѓ РґРѕ РґРёСЃРєСѓСЂСЃСѓ, оскільки «конструювання інтересів засобами РґРёСЃРєСѓСЂСЃСѓ С” саме РїРѕ СЃРѕР±С– соціально детермінованим С– окреслюється ре­сурсами (лінгвістичними, концептуальними, матеріальними), СЏРєС– доступні тим, хто РїСЂРѕРґСѓРєСѓС” РґРёСЃРєСѓСЂСЃВ»41.

Герменевтичний поворот постає як цілком зрозумілий з огляду на засилля упродовж 1960-1970-х «нової» соціальної історії - з її схильністю до сцієнтизованих, точних методів дослідження та до пошуку соціальних закономірностей і структур42. Водночас несправедливо було б забувати, що ба­гато науковців, які працювали у «традиційних» ділянках історичної науки, тією чи тією мірою поділяли наведене вище розуміння джерельних текстів протягом усієї своєї професійної діяльності, не здогадуючись про власну приналежність до «середнього шляху». За слушним зауваженням Ричарда Еванса, «історики знають і завжди знали, що можуть диви­тися на минуле лише через затемнені окуляри»43. Проте за­звичай ентузіасти «середнього шляху» вкрай неохоче визнають, що герменевтична критика історичних текстів стала альфою та омегою історичного ремесла задовго до появи постмодернізму. Наприклад, Ґабріель Спігель цілком хибно приписує «позитивізму» віру у прозорість історичних текстів і документів44, хоча для того, аби переконатися, що це далеко не так, достатньо короткого ознайомлення з поглядами Йогана Ґустава Дройзена на природу історичних свідчень, які німецький історик сформулював у своєму знаменитому есеї «Мистецтво і Метод»45. Симптоматично, зокрема, й те, що ві­домий польський фахівець із методології історії, Ян Поморський, для своєї статті з характеристикою «постмодерністської» історіографічної ситуації кінця XX - початку XXI ст. вибрав назву, яка нагадує заголовок щойно згаданого есею Дройзена, написаного майже два століття тому46.

Як можемо переконатися, методологічні рефлексії стосовно природи історичних джерел та методів їх критики й інтепретації, висловлені свого часу представниками німецької критичної школи, добре доповнюють постмодерністські маніфести middleground’у чи погляди Гайдена Байта на природу історичних наративів. Наприклад, у нещодавно виданій збірці статей, присвячених ранньосередньовічній історіографії, автори вступу Іцхак Ген і Метью Інс, розглядаючи внесок різних істориків в усвідомлення важливості ідеологічних та літературних аспектів середньовічної історіографії, на­зивають, поряд із Гайденом Байтом, таких видатних пред­ставників німецької критичної школи минулого століття, як Зиґмунд Ґельман, Гельмут Бойман і Ґайнц Льове47. Ба за бажання нескладно простежити своєрідну тяглість подібних спостережень від, приміром, Дройзена до пізнього Жоржа Дюбі, чиї дослідження, своєю чергою, стали дороговказом для розмірковувань Ґабріель Спіґель про перспективність «середнього шляху». Так, яскравим зразком перегуку ідей позитивістської і модерної історії може служити книжка Жоржа Дюбі «Неділя у Бувені. 27 липня 1214 р.», де автор, розмірковуючи над збереженням та передачею пам’яті про певні події у суспільній свідомості, порівнює ці події та дже­рельні свідчення про них зі слідами, що нагадує схожу ідею, висловлену свого часу Дройзеном. Своєю чергою, інтерпретація соціальних значень французької генеалогічної літератури XII—XIII ст., яку пропонує Спіґель за приклад дослідницького підходу «середнього шляху», ґрунтується значною мірою на ідеях та спостереженнях Жоржа Дюбі48.

Відтак міркування Анкерсміта, наведене Мирославом Філіповичем, що «історіографія завжди була більш “постмодерністською”, ніж сама наважувалася це визнати» (с. 21), є, поза сумнівом, слушним. Водночас схоже зауваження, на мою думку, можна переадресувати й постмодернізмові, який об’єднав та переосмислив різні, часом доволі суперечливі, інтелектуальні традиції. Тому не дивно, що низка ідей постмодерністської критики має коріння у «тра­диційній історіографії», і власне це, як видається, зробило можливим продуктивну інтеграцію та переосмислення постструктуралістських підходів у сучасних історичних дослідженнях. Одним із парадоксальних ефектів цієї амбівалент­ності можна, очевидно, вважати й спроби адептів постмодернізму привласнити ті чи ті здобутки «традиційної історіографії», водночас заперечуючи тяглість ідей та підходів. Для прикладу, Ян Поморський зараховує до постмодерністської історіографії такі книжки, як «Сир і хробаки» Карло Ґінзбурга, «Повернення Мартена Ґера» Наталі Земон Девіс, «Монтайю» Емануеля Ле Руа Лядюрі чи «Велике побоїще котів» Роберта Дарнтона49. Тим часом з-поміж них лише працю Дарнтона, позначену впливом інтерпретативної антропології Кліфорда Гіртца, можна асоціювати з «постмодерністським» поворотом, тоді як для решти це радше непорозуміння, бо всі згадані автори, судячи з їхніх власних висловлювань, не відчувають сентименту до постмодернізму50.

Постмодерністський поворот в історії цілком підпадає під висновок, зроблений свого часу Ігнасіо Олабаррі в його аналізі феномену так званої «нової історії», а саме: дослідники ідей звертають набагато більше уваги на відмінності та інновації, ніж на схожість і тяглість51. Варто також прислухатися до думки Ернеста Ґелнера про те, що в гуманітаристиці, на відміну від природничих і точних наук, немає надійних оцінок кумулятивного розвитку дисципліни, тому головним показником нової парадигми часто стає пропозиція нової концептуальної мови, яка фактично підміняє собою якісні зміни52. Це дозволяє по-новому, і краще, осмислювати та пояснювати явища соціального світу, але разом із тим прозводить до недооцінки спадкоємності ідей та підходів і до применшення новаторства попередників.

РџС–Рґ таким кутом Р·РѕСЂСѓ постмодернізм постає СЏРє ціл­ком модерністський феномен, що СЃРїРѕРІС–РґСѓС” РѕРґРёРЅ Р· головних  принципів модерного світовідчуття: СѓСЃРµ РЅРѕРІРµ С” найкращим. РўРѕРјСѓ, насмілюся стверджувати, вжите Ґелнером уподібнення постмодернізму РґРѕ скороминущої інтелектуальної РјРѕРґРё, СЏРєРµ так РЅРµ сподобалося Мирославу Філіповичу (РїРѕСЂ. СЃ. 23), на­справді цілком доречне. Адже саме термін «мода», СЏРє жодне інше поняття, найвлучніше передає той інтелектуальний клімат західного академічного світу, РґРµ РЅРѕРІС– «повороти» та «парадигми» раптово з’являються С– зникають - достоту Р·Р° СЂРёРЅРєРѕРІРёРјРё законами сучасного суспільства споживачів53. РЎСЊРѕРіРѕРґРЅС– тут, схоже, навіть окреслилася впливова каста гуманітаріїв (наприклад, Лін Гант чи Вільям Сюел), чиєю спе­ціальністю стало пропонувати чергові РјРѕРґРЅС– смаки РЅР° історію. Водночас закони РјРѕРґРё, що С—С… нав’язують гуманітаріям такі «академічні імпресаріо», лише множать інтелектуальну фру­страцію та епістемологічну непевність, Р±Р° навіть безсилля, максимально загострюючи Сѓ сучасного історика відчуття власної заблуканості РЅР° «кривій стежці» (crookedlineДжефа Ілі) розвитку сучасної гуманітаристики.

Якби Мирослав Філіпович уважніше прислухався до розмаїття голосів, що завжди було притаманне «традиційній історії», то, можливо, його уболівання над викладанням вступу до історії студентам не виглядали би так песимістично. Що подібний вступ може бути захоплюючою інтелектуальною пригодою, в основу якої покладено не лише багатоголосся, але й постійний перегук ідей та думок істориків і філософів різних епох та напрямків, переконуєшся на прикладі книжки Наталі Яковенко «Вступ до історії». Те, що Філіпович не добачає оцих от численних «містків», що існують у діалозі між різноманітними версіями постмодернізму та сучасною історіографією, пояснюється насамперед надзвичайно вузь­ким розумінням самого «постмодерністського рецепта», який він пропонує історикам. У його статті жодного разу не зга­дано про зароджені у ході полеміки різноманітні форми «поміркованого історизму» чи «середнього шляху», які довели свою продуктивність для практичного історіописання. Натомість як «постмодерністську пігулку» Мирослав Філіпович пропонує коґнітивний релятивізм Гайдена Байта й КітаДженкінса, тобто саме той напрям постмодерністської думки, який виявився глухим кутом дискусій.

1            РЇРє іронічно Р№ цілком слушно зауважила Р· цього РїСЂРёРІРѕРґСѓ Наталя Яковенко: «Історики РЅРµ люблять (та Р№ навряд чи навчені) ста­вати РЅР° інтелектуальний герць С–Р· філософами, але Р№ відмахнутися РІС–Рґ постмодерністського виклику, що підриває сенс самого існування історії СЏРє науки, РЅРµ випадало». Див.: Яковенко Рќ. Вступ РґРѕ історії.K., 2007. РЎ. 217.

2            Р”РёРІ. для прикладу характеристику сучасної американської медієвістики С– вплив РЅР° неї лінгвістичного чи культурного повороту: Spiegel G. IntheMirror’sEyeIISpiegelG. ThePastasText. The TheoВ­ry and Practice of Medieval Historiography. Baltimore and London, 1997. P. 75-80.

3           РћСЃС–РїСЏРЅ Рћ. Cannibales anteportas: стратегія критичного опи­сання постмодерністів Сѓ сучасному англомовному світі II Ейдос. Аль­манах теорії та історії історичної РґСѓРјРєРё. Р’РёРї. Р—, С‡. 1. K., 2008. РЎ. 53.

4            Р”Рѕ слова, книжка Еванса С” РѕРґРЅРёРј С–Р· найкращих прикладів тве­резого та критичного погляду РЅР° постмодерністську критику історії, РґРµ автор намагається оцінити СЏРє позитивні, так С– негативні сторони впливу постмодерністських РїС–РґС…РѕРґС–РІ РЅР° сучасне історіописання. Див.: Evans R. J. In Defence of History. 2 ed. London: Granta, 2000. P. 295-296.

5            Р•Р№РґРѕСЃ. Альманах теорії та історії історичної РґСѓРјРєРё. Р’РёРї. Р—,Р§. 1.Рљ., 2008. РЎ. 227-239.

6           Лукин Рџ. Р’. «Варварская Европа» Рё современные пробле­мы изучения раннесредневековых славянских обществ. Рћ РЅРѕРІРѕР№ РєРЅРёРіРµ Рљ. Модзалевского // Славяноведение. 2008, в„– 2. РЎ. 30.

7            РџРѕСЂ. аналіз динамічних методологічних Р·РјС–РЅ Сѓ ділянці со­ціальної та культурної історії протягом останніх десятиліть: Заярнюк Рђ. РџСЂРѕ те, СЏРє соціяльна історія ставала культурною II Україна Модерна. 2005, С‡. 9. РЎ. 249-268.

8            РљРѕР·РµР»Р»РµРє Р . Сучасна соціальна історія та історичні часи Р� Козеллек Р . Часові пласти. Дослідження Р· теорії історії Р† Переклад Р· РЅС–Рј. К„ 2006. РЎ. 346-347.

9            РџРѕРґС–Р±РЅРёР№ СЃРїРѕСЃС–Р± полеміки РґРѕР±СЂРµ РІРёРґРЅРѕ РЅР° прикладі РґРёСЃРєСѓСЃС–Р№ навколо книжки згадуваного Ричарда Еванса. Див.: Evans R. J. In Defence of History. P. 275, 277.

10           Ranke L., von. Preface: Histories of the Latin and Germanic Nations from 1494-1514 II The Varieties of History from Voltaire to the Present/ Ed. Fritz Stern. New York, 1956. P. 57.

11.    РџРѕСЂ. спостереження Р· цього РїСЂРёРІРѕРґСѓ: Serejski Рњ. H. WstГ§p IIRanke L., von. Dzieje papiestwa w XV 1-РҐIX wieku.T. 1. Warszawa, 1993. 8-9.

12           РџСЂРѕ це РґРёРІ.: Zagorin P. History, the Referent, and NarratiВ­ve: Reflections on Postmodernism Now II History and Theory. 1999, vol. 38, no. 1. P. 6.

13           РџРѕСЂ.: В«Wtoch lub Rzymianin, jako katolik, zabratby si? do dzieta catkiem inaczej. Nadatby swej pracy, b^d^cej wyrazem jego osobistej czci dla papiestwa lub tez moze, w sytuacji dzisiejszej, osobistej do niego nienawisci, szczegoln^, С– - nie vv^tpie o tym - bardziej jaskrawa barw?В» (Ranke L., von. Dzieje papiestwa w XV/-X/X wieku.T. 1. S. 35).

14           Megill A. Objectivity for Historians II Megill A. Historical Knowledge, Historical Error. A Contemporary Guide to Practice. Chicago, 2007. P. 115.

15           Chartier R. History between Narrative and Knowledge II Chartier R. On the Edge of the Cliff. Baltimore and London, 1997. P. 27.

16          Див., наприклад: Zagorin P. History, the Referent, and NarВ­rative. P. 21.

17           Gellner E. Postmodernism, Reason and Religion. London and New York, 1992. P. 38.

18           Chartier R. History between Narrative and Knowledge. P. 26. РџСЂРѕ потребу розмежовувати професійну історію Р· С—С— здатністю критич­ного ставлення РґРѕ минулого та історію СЏРє політику пам’яті, РЅР° СЏРєС–Р№ часто наголошують постмодерністи, пише Алан Меджил: Megill A. History with Memory, History without Memory// Megill A. Historical Knowledge, Historical Error. P. 22-26, 28, 35—40.

19           Jenkins K. Re-thinking History. London and New York, 1991, P. 38.

20           РўР°Рј само. C. 19.

21           РўР°Рј само. C. 17-19, 37.

22           РўР°Рј само. РЎ. 38.

23           РўР°Рј само. РЎ. 20, 32.

24           РўР°Рј само. РЎ. 9-11, 32, 46-47. Див. також очевидну суперечність Сѓ Дженкінса, СЏРєРёР№, Р· РѕРґРЅРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓ, твердить РїСЂРѕ недоступність минулого, Р° Р· РґСЂСѓРіРѕРіРѕ, формулюючи СЃРІРѕС” бачення постмодерністської історії, пише РїСЂРѕ можливість для В«present-mindedpeopletogotothepast, theretodelvearoundandreorganizeitappropriatelytotheirneeds...В» (Там само. C. 68).

25           РљСЂРёС‚РёРєСѓ цієї суперечності РґРёРІ.: Spiegel G. History, Hi- storicism, and the Social Logic of the Text II Speculum. 1990, vol. 65. P. 62-63.

26           Р”РёСЃРєСѓСЃС–СЋ навколо «етнографічного заперечення» Сѓ концеп­ціях постмодерністів РґРёРІ.: Ortner Sh. Р’. Resistance and the Problem of Ethnographic Refusal II Comparative Studies in Society and History. 1995, vol. 37, no. 1. P. 188-190. РџРѕСЂ. також РїРѕРґС–Р±РЅС– зауваження щодо цієї суперечності постмодерністських теорій: Zagorin P. History, the Referent, and Narrative. P. 23.

27 Р”РёРІ. блискучі спостереження Р· цього РїСЂРёРІРѕРґСѓ Ернеста Ґелнера: GellnerР•. Postmodernism, ReasonandReligion. P. 63.

28           Р”РѕР±СЂРёР№ вступ щодо творчості Гайдена Байта можна знайти Сѓ передмові РґРѕ польського видання Р№РѕРіРѕ статей: DomanskaР•. WokotmetahistoriiР� WhiteH. Poetykapisarstwahistorycznego. Krakow, 2000.

S.     7-28.

29          Критикуідей Вайтадив., серед іншого: Zagorin P. History, the Referent, and Narrative. P. 18-20; Chartier R. Four Questions for Hayden White// Chartier R. On the Edge of the Cliff. P. 28-38; Р�ггерс Р“. Р�стория между наукой Рё литературой: размышления РїРѕ РїРѕРІРѕРґСѓ исто­риографического РїРѕРґС…РѕРґР° Хейдена Уайта // Одиссей. Человек РІ истории. Рњ., 2001. РЎ. 140-153.

$130          Megill A. Does Narrative Have a Cognitive Value of Its Own II Megill A. Historical Knowledge, Historical Error. P. 76-77.

31           Chartier R. Four Questions for Hayden White. P. 30-32; SpieВ­gel G. History, Historicism, and the Social Logic of the Text. P. 62.

32          Р�ггерс Р“. Р�стория между наукой Рё литературой. РЎ. 146.

33          Zagorin P. History, the Referent, and Narrative. P. 19.

34          Р�ггерс Р“. Р�стория между наукой Рё литературой. РЎ. 145.

35          Розгорнуту критикупостмодерністського релятивізму узв’язку Р· РґРёСЃРєСѓСЃС–СЏРјРё навколо заперечення Голокосту РґРёРІ.: Evans R. J. In Defence of History. P. 233-243.

36           Jenkins K. Re-thinking History. P. 28-29. РЈ цьому зв’язку РїРѕСЂ. РІРёСЃРЅРѕРІРѕРє ПерезаЗаґоріна пропостмодернізм СЏРє СЃРІРѕРіРѕ СЂРѕРґСѓ метанаратив, покликаний пояснити увесь С…С–Рґ модерної історії: Zagorin P. History, the Referent, and Narrative. P. 7.

37           Novick P. That Noble Dream: The вЂ�Objectivity Question ’ and the American Historical Profession. Cambridge, 1988.

38           Zagorin P. History, the Referent, and Narrative. P. 14-15. Переконливу критику цієї суперечності РІ аргументах постмодерністів можна знайти також Сѓ книжці РичардаЕванса, особливо Сѓ післямові, СЏРєР° містить полеміку автора Р· Дженкінсом РіР° С–РЅ.: Evans R. J. In Defense of History. P. 273,278,287,301, 313. Посилання РЅР° інші праці, РґРµ висловлено РїРѕРґС–Р±РЅС– спостереження, РґРёРІ.: Olabarri I. ’New’ New History IIHistory and Theory. 1995, vol. 34, no. 1. P. 17 (РїСЂРёРј. в„– 60).

39           РќР° формалістичний РїС–РґС…С–Рґ С– позитивістську РјРѕРІСѓ Гайдена Байта вказує, зокрема, Ігнасіо Олабаррі: OlabarriI. ’New’ NewHistory. P. 21 (РїСЂРёРј. в„– 76). РўСѓС‚ же можна знайти посилання РЅР° інших критиків Байта, СЏРєС– обґрунтовують схожу РґСѓРјРєСѓ (Ермес, Джекобі).

40           Р”РёРІ.: Spiegel G. Towards a Theory of the Middle Ground II Spiegel G. The Past as Text(особливо СЃ. 45-50).

41           Chartier R. History between Narrative and Knowledge// CharВ­tier R. On the Edge of the Cliff. P. 19-20. РџРѕРґС–Р±РЅС– РґСѓРјРєРё, хоча Р№ Сѓ межах ціл­

  РєРѕРј іншої інтелектуальної та епістемологічної традиції, розвивав Райнгарт Козелек, пишучи РїСЂРѕ певні фундаментальні категорії історичного буття, СЏРєС– РЅРµ вичерпуються засобами РјРѕРІРё. Див.: Козеллек Р . Теорія історії та герменевтика // Козеллек Р . Часові пласти. Джерела Р· теорії історії. Рљ., 2006. РЎ. 119-140.

42           РџСЂРѕ РЅРѕРІРёР№ герменевтичний РїРѕРІРѕСЂРѕС‚ СЏРє реакцію РЅР° РЅРѕРјРѕ- логічну, сцієнтистську парадигму РІ історіографії XX СЃС‚., Р° також РїСЂРѕ те, що Р·-РїРѕРјС–Р¶ СѓСЃС–С… напрямків постструктуралістської РґСѓРјРєРё саме гер­меневтика знайшла чи РЅРµ найбільший РІС–РґРіСѓРє серед істориків, РґРёРІ.: РћС–Р°- barriI. ’New’NewHistory. P. 23, 25.

43           Evans R. J. In Defence of History. P. 104.

44           Spiegel G. Towards a Theory of the Middle Ground. P. 48-49.

45          Див.: Droysen J. Art and Method // The Varieties of History. P. 140-142.

46          РџРѕРјРѕСЂСЃСЊРєРёР№ РЇ. РњС–Р¶ наукою С– мистецтвом: історія РЅР° зла­мі тисячоліть IIУкраїна Модерна. 2005, С‡. 9. - РЎ. 34—41.

47          Hen Y. and Innes Рњ. Introduction: Using the Past, Interpreting the Present, Influencing the Future II The Uses of the Past in the Early Middle Ages/ Eds. Yitzhak Hen and Matthew Innes. Cambridge, 2004. P. 2-3. Стосовано української історіографії варто згадати коментар Те­тяни Вілкул РїСЂРѕ відношення методів традиційної герменевтики текстів РґРѕ РїС–РґС…РѕРґС–РІ, вироблених Сѓ межах лінгвістичного повороту. Див.: Віл­кул Рў. Сучасна українська медієвістика: межі С– можливості II Сучас­на українська історіографія: проблеми методології та термінології / Ред. Р“. Р’. Касьянов. Рљ., 2005. РЎ. 54 (зауваження стосовно праць Ігоря Данилевського).

48          Spiegel G. History, Historicism, and the Social Logic of the Text. P. 78-80.

49          РџРѕРјРѕСЂСЃСЊРєРёР№ РЇ. РњС–Р¶ наукою С– мистецтвом. РЎ. 36.

50           РџРѕСЂ. інтерв’ю Р· цими найвідомішими представниками «нової історії» Сѓ книжці: Pallares-BurkeРњ. L. G. TheNewHistory. ConВ­fessionsandConversations. Cambridge: PolityPress, 2002. РџСЂРѕ потребу розмежовувати теоретичні настанови РЅРѕРІРѕС— культурної історії 1980- 1990-С… РІС–Рґ постмодерністської критики історії того часу РґРёРІ. також: Заярнюк Рђ. РџСЂРѕ те, СЏРє соціальна історія ставала культурною. РЎ. 254.

51          Olabarri I. ’New’New History. P. 25.

52           Gellner E. Postmodernism, Reason and Religion. P. 45.

53          Там само.

Коментарі

Додати коментар

Захисний код
Оновити

SocButtons v1.5

Більше про внесок

Схожі матеріали

  • Відео

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5

archiv

Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве. Путеводитель. Киев, 1958. 348 с.

 

  

 

  

 РђРЅРЅР° Рейд. Р›С”нінґрад. - РљРёС—РІ, 2012. - 493 СЃ.

 

Журавльов Д.В. Хто є хто в українській історії / Денис Володимирович Журавльов; худож. А. Єрьоміна. - Харків. - 2011. - 416 с.

 

Максим Яременко, Спеціальні історичні дисципліни: Навч.  РїРѕСЃС–Р±РЅРёРє. Аграр Медіа Груп, 2010. 

Єжи Топольський. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Пер. з польськ. Надії Гончаренко, наук. ред. Юрія Волошина. Київ: «К.І.С.», 2012. 400 с.