Николай Полевой і «звичайна схема “руської” історії»
- Деталі
- Категорія: Володимир Кравченко. Україна, Імперія, Росія.
- Опубліковано: Субота, 17 травня 2014, 21:27
- Перегляди: 35
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Николай Полевой і «звичайна схема “руської” історії».
Володимир Кравченко
Николай Полевой і «звичайна схема “руської” історії»
1830 року, за доби бурхливих соціяльно-політичних, економічних і національних трансформацій в охопленій романтизмом Европі, в російській імперській культурі ледь не сталася світоглядна революція. Її «буревісником» став московський журналіст, письменник та історик, палкий романтик Николай Полевой (1796-1846). Скориставшися з появи в 1830 році другого видання «Історії Малої Росії», яку написав його співвітчизник, історик і державний діяч Дмитрій Бантиш-Камєнський, Полевой виступив у своєму журналі «Московский телеграф» із новою версією історії України та Росії1, зробивши перший крок у напрямі їх розмежування та створення нової, національної концепції російського історичного процесу2.
Підвалини нового розуміння російської нації та її історії Полевой заклав у новаторській для того часу «Історії російського народу», написаній у дусі відвертої ідейної опозиції до «Історії держави Російської» офіційного імперського історіографа Николая Карамзіна. Перші томи праці Полевого з’явилися друком наприкінці 1820-х років. Українську історію він спеціяльно не студіював і лише принагідно рецензував твори українських письменників. Після політичної опали та припинення в 1834 році журналу «Московский телеграф», в умовах суворої цензури, Полевой уже не мав нагоди чи бажання повертатися до проблеми українсько-російських відносин. Відгук про працю вірного послідовника Карамзіна -Бантиша-Камєнського - залишається одинокою спеціяльною публікацією Полевого на цю тему. Висловлені в ньому думки, безпрецедентні в російській історичній літературі, надовго випередили свій час3. Серед них варто виокремити такі.
1. Русь - це Росія. Виняткове право називатися «чистими русами»4й володіти давньоруською історико-культурною спадщиною мають авторові земляки, етнічні росіяни. «Справжня» Русь, на думку Полєвого, після монгольської навали заціліла лише на півночі - в Суздалі, Владимирі, Нижньому Новгороді, Ярославлі, Ростові, Москві, Твері, Новгороді, Білоозері, Пскові5. Саме тут, писав історик, збереглися в незмінному вигляді руська мова та віра. На уламках давньої Русі виникло нове життя - «зовсім новий народ, зовсім нове утворення»6.
На відміну від давніх русів, цей народ був однорідним з етнічного, мовного, культурного та релігійного погляду, і це, вкупі з самодержавством, визначило його історичну самобутність, марковану такими символами, як московський Кремль, постаті Івана Калити, Сергія Радонезького, Іоанна III7. Правління останнього завершило початковий власне російський («русский») період вітчизняної історії, що почався в часи монгольської навали на півночі Русі8.
Варто зауважити, що Полєвой, на відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, не розчиняв «російське» у «слов’янському» і майже не приділяв уваги літописній історії слов’янських племен. «Що нам до слов’ян, трухлого, гнилого жолудя, який послугував зародком велетенському дереву? Не слов’янське, аРуське царство,не давня, анашаРосія почалася в Москві»9. Водночас історик спробував відокремити «руське» від «російського», обстоюючи, зокрема, відмінність між «руським» і «російським» («великоросійським») наріччями10.
2. Малоросія - не Росія. Автор наголошував, що «гніздо» Малоросії в давнину не було «руськими областями», а Київ «не був ніколи її осередком, як думають»11. У зв’язку з Бантишевою «Історією» він, зокрема, писав 1830 року: «Донині малоросіяни тільки сповідують грецьку віру, говорять особливим діялектом руської мови і належать до політичного складу Росії, але родом зовсім не росіяни»12. Малоросіяни - «народ, цілком відмінний від нас, чистих русів. Мова, одяг, обличчя, побут, житла, думки, повір’я - цілком не наші! Ба більше: на нас дивляться там донині неприязно»13.
Полєвой не заперечував існування зародків «малоросійської» самобутности за київських часів у вигляді елементів майбутньої козаччини14, гуслярів - попередників українських кобзарів15або духу «якогось мандрівного лицарства» з культом «чести й звитяги». Проте «Малоросія, не ставши донині Руссю, ніколи й не була частиною давньої Русі так само, як Сибір і Крим»16. Початки української (малоросійської) окремішности історик пояснював передусім чужими впливами (литовським і польським), під які потрапили південноруські землі внаслідок монголо-татарської навали.
«Так рабство, бідування, печаль і сум облягли руський народ, для якого незабаром загинули південні області - Київ, Чернігів, Курськ і Галич, ближчі до монголів та інших сильних сусідів. Там зникла руська громада, спорожніли руські міста й селища, пропав руський дух, загинула сама мова руська»17. Після смерти князя Лева й перенесення митрополії з Києва до Владимира «цілком загинуло для Русі те знамените місце, где почалася первісна історія руського народу. Невдовзі побачимо, як буде втрачено для Русі Галич і Волинь, і чуже панування на століття [...] утворить тут цілком окремий, хоча й рідний руським областям народ, з новими, нечуваними доти звичаями, новими повір’ями й - навіть новим іменем»18.
3. Київська Русь - не Росія й не Україна. Вона взагалі ніколи не була цілісною державою. «Помилка - думати, що Русь за Володимира та Ярослава була держава сильна, єдинодержавна», - писав Полевой19. Варяги, на його думку, від початку заснували на території Русі не одне, а кілька політичних утворень, які склали своєрідну систему феодальних руських держав20. Історик називав її «федеральним союзом» володінь, які належали одній князівській родині21, а Київську Русь часів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха, відповідно, - «федеральною» державою22. Спільними для всіх частин Русі були мова та релігія, але не політичний устрій чи «звичаї мешканців»23. На думку Полевого, цей останній (як сказали б пізніше, етнічний) чинник і зумовив появу окремих руських князівств24.
4. Україна (Малоросія) має власну, окремішню історію25. Основа її самобутности, з погляду автора, - козаччина, від якої бере початок український (малоросійський) народ26. Ставлення історика Полевого до українського козацтва як уособлення боротьби з прогресивною міською культурою було негативним. Козацтвом керували власні інтереси, які далеко не завжди збігалися з інтересами Російської держави27. Саме тому Полевой виступив проти ідеалізації козаків і зображення їх чи то парижанами зразка 1789 або 1830 років, які боролися за громадянські свободи, чи то «лицарями, Баярдами, Пальмеронами»28.
У працях Полевого немає й сліду теорії «возз’єднання Русі». Головними причинами переходу українського козацтва під егіду Росії він уважав, з одного боку, короткозору політику короля Зиґмунта, який намагався підпорядкувати православне населення римській курії, а з другого - успішну політику царя Алексєя Михайловича, який, скориставшися зі слабкости польського уряду, «відняв Київ, захопив Малоросію»29.
Для російського історика українські землі, що перейшли під владу Росії в середині XVII ст., - це «області, відторгнуті перемогами царя Алексєя від Польщі»30. Він розглядав їх в одному ряді з іншими завойованими теренами, які ніколи не були російськими, - Остзейськими землями, Литвою, Фінляндією та Грузією: «Ми вчинили з ними так, як зазвичай чинять переможці з завойованими землями. Ми зросійщили їхніх аристократів, помалу усунули місцеві права, запровадили свої закони, повір’я, усунули норовливих, самі перемішалися з простолюдом-тубільцями, але попри все те зросійщити тубільців не встигли... Вонинаші,але неми»31.Аналогічно чинила Австрія з Богемією та Угорщиною, Англія - з Шотландією та Ірландією.
Відтак ліквідацію козацької державности Полєвой пояснював не лише державними інтересами Росії32, а й історичною приреченістю козацтва, яке пережило себе. «Життя козацької громади, що виникло саме собою через обставини XIII сторіччя, мусило зникнути через обставини XVII сторіччя; козаки не могли вже існувати, коли рука Провидіння лицем до лиця ставила Швецію, Польщу, Туреччину, Росію, підносила над жеребом інших долю Росії та готувала в ній реч-ницю Сходу проти Заходу Европи. В цьому випадку козаки -лишень епізод, блискучий і зворушливий; їхній часбувіминув,коли вони не були вже потрібні»33.
Щоб належно оцінити ідеї Полєвого, слід помістити їх до історико-культурного контексту українсько-російських відносин починаючи з середини XVII століття - часу, коли учасники цього діялогу мусили відповідати на кардинальні питання: «Чим є Росія?» та «Чим є Малоросія?»34. Саме тоді київські православні інтелектуали знайшли оптимальну для свого часу відповідь на нього, поєднавши у знаменитому «Синопсисі» уявлення «Повісти врем’яних літ» з інтелектуальними здобутками польської ренесансної історіографії35. «Синопсис» ґрунтувався на ідеї «слов’яно-руського народу» - ранньомодерної нації, сконструйованої на релігійно-політичній основі. Цю «нову історичну спільноту» символізували біблійний Мосох у ролі слов’янського прародителя, «царстве-не місто» Москва, православна церква, церковнослов’янська мова, правляча династія, але передусім -«верховне та всього народу російського головне місто Київ». Ото й був ідейний «посаг», який узяла з собою Малоросія, ідучи до «шлюбу» з Москвою в 1654 році.
Доволі традиційна й компактна формула київського «Синопсису», що добре пасувала підручникові, надовго перетворила його на офіційну доктрину російського уряду й джерело російського історичного «великого наративу»36. За царювання Алексея Михайловича навіть виник проект перенесення всеросійської столиці з Москви до Києва. Крім православної ієрархії та російського уряду, ідея спільної «Русі-Росії» з історичним центром у Києві цілком задовольняла й українську (малоросійську) козацько-шляхетську еліту. Остання, залишаючи за собою право на частку «Русі», забезпечувала собі історичну та політичну леґітимність у Російській державі й одночасно нейтралізувала концепцію завоювання Малоросії, яку обстоювала всупереч православній ієрархії частина світської російської політичної еліти37.
Що політичною столицею православної імперії невдовзі став Петербург, а не Київ, принципово не вплинуло на основні положення доктрини. Вона лише змінила риторичні шати, пройшовши шлях від Ломоносова до Карамзіна й увібравши, завдяки працям Ґерарда Міллера та Дмитрія Бантиша-Камєнського, елементи козацького міту з його героїкою та «ясневельможними гетьманами». Думка про історичну «руськість» Малоросії через її зв'язок із давнім Києвом міцно закоренилася в російських історичних і географічних «лексиконах» і підручниках другої половини XVIII ст.
Ці новації, втім, не реанімували домодерної формули історичної «слов’яноруської» єдности. Її термінологічні та концептуальні маркери залишалися вкрай нечіткими й плутаними, а їх використання - безсистемним і непослідовним. Аналіз відповідних історичних текстів кінця XVII - початку XIX ст. дає підстави говорити лише про певні тенденції, натяки на зміни в самоусвідомленні окремих соціяльних груп або індивідів38- мабуть, тому, що парадоксальне для сучасного дослідника поєднання спільности та окремішности українців та росіян для того часу не містило суперечностей і «пояснювалося» за допомоги релігійного постулату «незлитности та нероздільносте».
Чимало як російських, так і українських істориків і письменників бачили й розуміли етнокультурні відмінності між обома народами39. Дехто з росіян виступав проти козацької історичної мітології, наражаючись на критику з боку українських (малоросійських) сучасників40. Чимало освічених мандрівників, географів та етнографів фіксували особливості історії, мови, культури, побуту кожного з народів41. Проте до Полєвого жоден не зміг сформулювати свої спостереження та відчуття в термінах модерного націоналізму, залишаючись у шкаралупі офіційної, інклюзивної «слов’яноруськости». Властиві для неї гібридні типи подвійної ідентичности (малоросійсько-слов’яноруської, великоросійсько-слов’яно-руської тощо), множинні «росії» та «україни» і навіть символічна війна між Північчю та Півднем Русі за «право перво-родства» - усі ці ознаки старорежимного реґіоналізму й авто-номізму42відповідали потребам суспільства й не суперечили інтересам імперії.
Полєвой завдавав удару по цій архаїчній «слов’яно-руській» ідентичності та її історичній мітології з позицій модерного, ексклюзивного російського націоналізму43. Він зробив першу в російській історіографії спробу розмежувати історичний процес українців і росіян, узявши за основу етнокультурні особливості обох народів. Фактично він повів далі лінію на розвиток ексклюзивного розуміння російської історії та культури, яка вже простежувалася у творах декого з його попередників, але підніс її на якісно новий рівень, зумовлений культурою та філософією доби романтизму. Інакше кажучи, Полевой спробував деконструювати архаїчне на той час уявлення про «слов’яноруську» або «давньоруську» спільноту, використавши одні її елементи (великоросійські) як будівельний матеріял для нової російської національної культури й відкинувши як непотріб інші, в цьому випадку -малоросійські.
Це був альтернативний шлях розвитку російської модерної нації44, тісно пов’язаний із процесами модернізації, секуляризації та вестернізації православних народів. З цього погляду переосмислення та переформулювання українсько-російських узаємин набувало вирішального значення для національного самовизначення як українців, так і росіян. Рефлексії на цю тему ніколи не обмежувалися академічними чи прагматичними рамками. Фактично вся історія українсько-російських культурних (і не лише) взаємин ранньомодерної та модерної доби під цим оглядом просякнута боротьбою інклюзивних (домодерних) та ексклюзивних (модерних) тенденцій національного розвитку.
Ініціятива Полевого не здобула підтримки ні в суспільстві, ані в урядових колах. Російські традиціоналісти, як і слід було чекати, виступили на захист Карамзіна та Бантиша-Камєнського. Історик Степан Русов, не чужий українських зацікавлень, у відповіді Полевому обстоював тезу про «руськість» малоросів і добру славу «захисників православної віри» - козаків45. Українські (малоросійські) інтелектуали, як-от Петро Гулак-Артемовський, Михайло Максимович, Микола Гоголь, Осип Бодянський, Микола Маркевич, Юрій Венелін, виявили набагато більшу активність, доводячи першість своєї батьківщини та Києва, наголошуючи історичні заслуги «православного лицарства - козацтва», шукаючи в українській мові та фольклорі не замулені чужими впливами джерела слов’янщини і навіть закладаючи наріжний камінь майбутньої слов’янської федерації «під берлом руського царя». Проте ніхто з них так і не вийшов за межі постулату про «незлитність і нероздільність» «південної» та «північної» Русі і лише доповнював своїми працями загальноросійський імперський «великий наратив».
Найголовніше ж полягало в тому, що ідеї Полевого рішуче розійшлися з уявленнями та поглядами російської імперської бюрократії, заклопотаної на той час справою нейтралізації «полонізму» та подальшою інтеграцією західних губерній до імперії після польського повстання 1830 року. У цьому контексті варто порівняти з висловлюваннями Полевого риторику урядової комісії, яка, розглядаючи «козацький» проект малоросійського генерал-губернатора Николая Рєпніна, на початку 1834 року зауважила: «для добра Імперії [...] не мусимо терпіти [...] окремі самостійні частини абофедеральніз’єднання провінцій на особливих правах»46(курсив мій).
До того ж сама термінологія ексклюзивного модерного націоналізму виявилася для російських сановників (світських і церковних) незрозумілою та неприйнятною. Звідси висновок творця оновленої імперської доктрини, графа Сергея Уварова про Полевого: «Він не любить Росії»47. За іронією долі, саме в цьому російський патріот Полевой обвинувачував українця з походження, малороса з ідентичности Миколу Гоголя. «Нелюбов до “руськости”» невдовзі закидатимуть й іншому романтикові - Миколі Костомарову, чия дисертація про Берестейську унію, написана в новому науковому та культурному дискурсі, викличе підозру в митрополита Харківського Іннокентія.
Як відомо, в 1834 році журнал «Московский телеграф» було закрито, а його видавець потрапив у неласку. Думка про те, що однією з причин цього могли бути «проукраїнські» симпатії Полєвого48, виглядає непереконливою. Офіційна записка з цього приводу, яку подав імператорові Уваров, містила довгий ряд сумнівних під політичним оглядом висловлювань, які з’являлися на сторінках журналу, і серед багатьох інших - про те, що «ще Розумовський плекав у душі таємну думку про свободу Малоросії»49. Мабуть, цього замало, щоб говорити про українські симпатії Полєвого.
Офіційна доктрина Російської імперії у формулюванні Уварова - «самодержавство, православ’я, народність» - містила всі ті компоненти, які проголошував і Полєвой. З одним застереженням: Полєвому йшлося про російську (великоросійську) народність, а графові Уварову - про «народність», яку важко було ідентифікувати. Та ця розбіжність виявилася принциповою. Вона залишала достатньо місця, щоб далі культивувати домодерні, інклюзивні форми ідентичности слов’яно-руського ґатунку. Своєю чергою, це означало, що імперська бюрократія не сприймала викликів модерного націоналізму й поверталася до «випробуваної часом» старої доктрини київського «Синопсису», підфарбованої новою риторикою та злегка модернізованою політичною практикою. «Точку біфуркації» ця доктрина щасливо для себе минула.
Маніфестом «нового» офіційного курсу стали підручники російської історії Николая Устрялова (1805-1870)50. З другої половини 1830-х років і до кінця правління Николая І він фактично був офіційним імперським історіографом. 1834 року Устрялов обійняв посаду екстраординарного професора катедри російської історії Санкт-Петербурзького університету (до речі, одночасно з ним ад’юнкт-професором того ж університету став Гоголь), а 1836 року захистив докторську дисертацію «Про систему прагматичної російської історії», канонізувавши свою «систему» в тексті нового підручника (1837-1841). Це й була «звичайна схема» російської історії, яка повністю відповідала урядовій політиці й нагадувала київський «Синопсис».
Устрялов розминувся з Полєвим в усіх основних пунктах історії України та Росії, наведених на початку цієї статті. Історик доводив, що Росія як цілісна держава та нація існувала з часів Київської Русі. Він виступив з позицій «збирання руських земель» щодо України середини XVII ст., зобразивши Переяславську раду 1654 року як «союз двох Ро-сій»51. Нарешті, ставши офіційним експертом в українському питанні, він із цензурних міркувань забороняв негативні відгуки про українське козацтво, навіть якщо вони належали перу такого лояльного історика початку XIX ст., як Максим Берлинський. Найголовніше ж полягало в тому, що Устрялов остаточно інтегрував до загальноросійського історичного на-ративу «детальний виклад історії України XVI і XVII століття»52, подовживши життя інклюзивному слов’яно-руському потрактуванню «спільної» історії українців та росіян.
Можна, звісно, міркувати, чи такий курс російського уряду посприяв нагромадженню «будівельного матеріялу» для українського модерного національного проекту, чи, навпаки, загальмував його. Що він загальмував російський національний проект, сумніватися не випадає. В цьому контексті можна погодитися з висновком російського дослідника Алексея Міллера про обмежений асиміляторський потенціял російського імперського уряду53. Недарма в ролі русифікаторів і борців з польськими культурними впливами використовували найголосніших співців «слов’яно-руськости» з-поміж українських романтиків.
Свого Полевого українська історіографія дочекалася лише наприкінці XIX ст., цього разу випередивши російську.
Сучасник Полєвого Поґодін своєю полемікою з Михайлом Максимовичем і запереченням права українців (малоросіян) на Київську Русь у середині XIX ст. лише повертався, причому вельми обережно, дб думок свого попередника, проте так і не наважився його повторити54. Наступну після Полєвого спробу розмежувати українську та російську історію з російського боку буде здійснено набагато пізніше - лише в 1918 році55. Проте й на неї чекатиме та сама доля.
Наступні покоління учасників українсько-російського діялогу неодноразово повертатимуться до своїх попередників, кружляючи в колі окреслених ними ідей. Через 173 роки після публікації Полєвого в Москві вийде книжка під заголовком «Україна - не Росія». Автор її, президент України Леонід Кучма, в передмові напише: «Всім, кому це цікаво, я спробую пояснити передусім, що [...] росіяни й українці - дві окремі й багато в чому неподібні нації, кожна зі своєю культурою, зі спорідненими, але виразно різними мовами, що в України поважне минуле й, певен, майбутнє»56. Надія на майбутнє -одиноке, що відрізняє ці слова від проголошених Полєвим. Такий собі діялог «України крізь віки»...
1
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история»,Московский телеграф, № 17 (1830), с. 74-97; № 18 (1830), с. 224-257.
2
Згадки про це є в деяких моїх публікаціях, зокрема: «Полевой Микола Олексійович »,Українське козацтво: Мала енциклопедія( К. -Запоріжжя, 2002), с. 397; «Концепції Переяслава в українській історіографії»,Переяславська рада 1654року (історіографія та дослідження)(K., 2003), с. 482-483.
3
До тексту Полевого принагідно зверталися лише поодинокі дослідники, зокрема Девід Сондерс і Пол Бушковіч. Див.: David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850(Edmonton, 1985), p. 186-187 та ін.; Paul Bushkovitch, «The Ukraine in Russian Culture 1790-1860: The Evidence of the Journals»,Jahrbücher für Geschichte Osteuropas,Bd. 39 (1991), S. 356-357. Проте висновки цих науковців мають дещо суперечливий характер.
4
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 77.3 деякими застереженнями цю думку висловлено у книжці: Н. Полевой,�стория русского народа,т. 4 (Москва, 1833), с. 276-277.
5
Н. А. Полєвой,�стория русского народа,т. 2 (М., 1997), с. 266.
6
Там же, т. 2, с. 202.
7
Н. Полевой,Обозрение русской истории до единодержавия Петра Великого(Санкт-Петербург, 1846), с. ХІЛІІ, ХІУІІ.
8
Див. передмову редактора у виданні: Н. А. Полевой,�стория русского народа,т. 1 (М., 1997), с. 11-12.
9
Н. Полевой,Обозрение русской истории до единодержавия Петра Великого,с. ХІУ.
10
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 253-254.
11
Там же, с. 87-88.
12
Там же, с. 229.
13
Там же, с. 77.
14
Н. Полевой,�стория русского народа, т. 1 (1997), с. 332,628,630; т. 2 (1997), с. 205.
15
Там же, т. 1, с. 494.
16
Там же, с. 98-99.
17
Там же, т. 2 (1997), с. 265.
18
Там же, с. 317.
19
Там же, т. 1, с. 286.
20
Там же, с. 33.
21
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 82-83.
22
Там же, с. 334,357. Фахівцям видніше, чи не тут кореняться уявлення Миколи Костомарова про федеративний лад Київської Русі.
23
Н. А. Полевой,�стория русского народа,т. 1 (1997), с. 287.
24
Там же, с. 527.
25
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 77.
26
Там же, с. 92.
27
Там же, с. 244-245.
28
Н. А. Полевой, К. А. Полевой,Литературная критика,с. 341.
29
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 84.
30
Н. Полевой,Обозрение русской истории до единодержавия Петра Великого,с. 65.
31
Н. П. [Николай Полевой], «Малороссия, её обитатели и история», с. 86.
32
Там же, с. 84.
33
Там же, с. 245.
34
Докладніше див.: Зенон Когут,Коріння �дентичности,с. 133-217.
35
Про київський «Синопсис» див.: там само, с. 142-145;Лаврський альманах. Спецвип. 2: Синопсис Київський(K., 2002); І. О. Тарнопольська,Київський«Синопсис» в історіографічному та джерелознавчому аспектах: Автореф.... канд. істор. наук(Дніпропетровськ, 1998).
36
Алексей Миллер.«Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)(СПб., 2000), с. 31-41.
37
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 87,93.
38
Frank Е. Sysyn, «The Cultural, Social, and Political Context of Ukrainian History Writing, 1620-1690»,Europa Orientalis, vol. 5 (1986), p. 285-310; Idem, «Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620-1690»,Harvard Ukrainian Studies, vol. 10 (1986), p. 393-423; Idem, «The Cossak Chronicles and the Development of Modern Ukrainian Culture and National Identity»,Harvard Ukrainian Studies, vol. 14 (1990), p. 593-607; В. В. Кравченко, 1) «“Росія”, “Малоросія”, “Україна” в російській історіографії другої половини XVIII - 20-х років XIX ст.»,Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія, т. 5 (1995), с. 3-16; 2) «“Малоросія” та “Україна” в часі і просторі вітчизняної літератури другої половини XVIII - початку XIX ст.»,Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя(Острог-Нью-Йорк, 1999), с. 318-323.
39
У цьому плані заслуговують на увагу твори Івана Болтіна, Михаїла Маркова, Якова Марковича, українського автора «Нового та повного географічного словника...» 1804 року, відомого у списку Василя Ломи-ковського, та деякі інші. Див. докладніше в інших моїх публікаціях:Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.)(X., 1996); «“Новый и полный словотолкователь, расположенный в азбучном порядке”»,Українське козацтво: Мала енциклопедія(К.-Запоріжжя, 2002), с. 352. Див. також статтю «“Словник малоруської старовини” 1808 року та його автор» у цьому виданні.
40
Див. статтю «“Словник малоруської старовини” 1808 року та його автор».
41
Докладніше див. нарис Олексія Толочка в книжці: В. Ф. Верстюк,
В. М. Горобець, О. П. Толочко,УкраїнаіРосіявісторичнійретроспективі, т. 1(К., 2004), с. 266-331.
42
Marc Raeff, В«Ukraine and Imperial Russia: Intellectual and Political Encounters from the Seventeenth to the Nineteenth CenturyВ»,Ukraine and Russia in their Historical Encounter(Edmonton, 1992), p. 80-81.
43
Про новаторство Николая Полєвого в російській історіографічній традиції див.: Edward Thaden, «Historicism, N. A. Polevoi, and Rewriting Russian History»,East European Quarterly, no. 3 (2004), p. 299-329.
44
Roman Szporluk,Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union(Stanford, 2000), p. 368-381.
45
С. В. Руссов,Замечания на бранчливую статью в 17 и 18 книжках «Московского телеграфа»на 1830 год, помещённую по случаю издания г. Бантыш-Каменским Малороссийской истории(Санкт-Петербург, 1831), с. 9.
46
Цит. за: Я.С. [Николай Стороженко], «К истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX века»,Киевская старина,кн. 10 (1897), с. 128.
47
Цит. за: Николай Полевой,Материалы по истории русской литературы и журналистики тридцатых годов,с. 482.
48
David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850,p. 170,187.
49
Николай Полевой,Материалы no истории русской литературы и журналистики тридцатых годов,с. 482.
50
3 останніх публікацій, присвячених Устрялову, див.: А. В. Бакло-ва,Формирование идеи самобытности исторического развития России в работах Н. М. Карамзина, М. П. Погодина, Н. Г. Устрялова: Авто-реф.дисс.... канд. истор. наук(Пенза, 2006); Г. П. Веркеенко, «Любознательный и честный труженик»Николай Герасимович Устрялов (1805-1870 гг.)(Орел, 2005).
51
Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 99.
52
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 190.
53
А. Миллер, «Россия и Украина в XIX - начале XX в.: непредопреде-лённая история»,Украина и Россия: общества и государства(Москва,
1997), с. 82. Докладніше див.: Алексей Миллер,«Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века).
54
Блискучий аналіз цієї полеміки див.: В. Ф. Верстюк, В. М. Горобець,
О. П. Толочко,Україна і Росія в історичній ретроспективі,т. 1, с. 343.
55
36Віктор Новицький, «Історична праця О. Є. Преснякова і розмежування великоросійської та української історіографії»,Україна,березень-квітень (1930), с. 55-65.
56
Леонид Кучма,Украина-не Россия(Москва, 2003), с. 11.
Коментарі
Klio
Facebook
ВКонтакте
