:
  • 1

«Словник малоруської старовини» 1808 року та його автор

 

Кравченко Р’. Р’. Україна, Імперія, Р РѕСЃС–СЏ (вибрані статті Р· модерної історії та історіографії). - Рљ., 2011. - 544 СЃ.  В«РЎР»РѕРІРЅРёРє малоруської старовини» 1808 СЂРѕРєСѓ та Р№РѕРіРѕ автор

 

Володимир Кравченко 

«Словник малоруської старовини» 1808 року та його автор

 

У другій половині XVIII ст. й на початку XIX ст., коли відбувався перехід від ран-ньомодерної до модерної доби української історії, було втрачено чимало історичних пам’яток, без яких нині важко скласти уявлення про особливості й загальний характер суспільно-політичного та культурного життя тієї епохи. Нам невідомий у цілості творчий доробок таких визначних її представників, як Григорій Полетика, Опанас Лобисевич, Федір Туманський, Яків Маркович і Максим Берлинський. Ми знаємо обмаль про «Історію України» Олекси Мартоса та ще менше - про аналогічну працю його попередника Архипа Худорби. Досі не розгадано таємниці авторства, часу й обставин написання «Історії русів». Тим більшої уваги варті нові факти або спостереження, що проливають додаткове світло на добу, коли поряд зі старою, малоросійською, починала народжуватися нова, українська культура.

Наприкінці XIX ст. визначний український історик і громадський діяч Олександр Лазаревський відкрив для науки цікаву постать збирача української історичної спадщини Василя Ломиковського, надрукувавши уривки з його щоденника1та приватного листування2, а також частину матеріялів до історії України, що їх він зібрав3. Деякі факти життя й літературно-антикварної діяльности Ломиковського пізніше уточнили й доповнили Іван Павловський4, Катерина Грушев-ська5, Олена Апанович6, а в останні роки - Сергій Заремба7. Завдяки їхнім публікаціям ми значно краще уявляємо біографію Ломиковського, його творчі зацікавлення, склад його колекції українських старожитностей і навіть методику роботи з першоджерелами.

Представник родовитої української козацької старшини, один із нащадків гетьмана Данила Апостола, випускник шляхетського кадетського корпусу й офіцер російської армії, Василь Ломиковський (1778-1848) на початку XIX ст. вийшов у відставку в чині штабс-капітана й оселився у своєму маєтку «Парк-Трудолюб» неподалік від Миргорода, де й прожив самітником решту життя. Небагате на зовнішні події, життя це було сповнене щоденної фізичної та розумової праці, яка здобула Ломиковському славу агронома, філософа та чорнокнижника. Поміж головних пристрастей новоявленого пана Твардовського були господарювання та збирання матеріялів до історії України. «З ділянки господарства та історії нагромадив я не один пуд паперу», - писав він своєму приятелеві Іванові Мартосу в 1820-ті роки8. Архів Ломиковського не зберігся в цілості, але можна твердити, що його основу складали збірки різних документів, літописів, записок, зокрема виписок із друкованих видань.

Серед найцікавіших матеріялів колекції Ломиковського - одна з перших відомих нам збірок українських народних дум, записаних десь у 1805-1808 pp., російський переклад «Анналів Малої Росії [...]» французького історика Жана-Бенуа Шерера, здійснений у 1809 році, рукопис під назвою «Про первісних жителів Малоросії обох берегів Дніпра та берегів Чорного та Азовського моря», який є компіляцією з книжки Станіслава Богуша-Сестренцевіча «Історія про Таврію». Лазаревський свого часу дійшов висновку, що Ломиковський не був самостійним дослідником і обмежувався головно збиранням «припасів до малоросійської історії». Виняток публікатор зробив лише для однієї праці, яка мала назву «Про Малоросію. Про давні звичаї малоросійські, про службу військову та цивільну, про чини та посади чиновників. За абеткою».

Визнавши її самостійним твором Ломиковського, Лазаревський надрукував її 1894 року під іншою назвою - «Словник малоруської старовини 1808 р.», з власною передмовою та примітками9. Відтоді й донедавна «Словник» забезпечував Ломиковському репутацію одного з самостійних істориків України. Цей погляд не викликав сумніву, а 1992 року здобув, здавалося б, нове підтвердження у повторній публікації «Словника» у відновленій «Київській старовині»10. Ми повернемося до цього трохи далі, а наразі звернемося до змісту «Словника» з метою історіографічного аналізу його найголовніших статтей.

Насамперед нагадаємо, що вже Лазаревський завважив високу наукову вартість статтей «Словника», що витримала навіть сувору перевірку позитивістської історіографії другої половини XIX ст.11головно завдяки авторовим прагненням спиратися на першоджерела, і то не лише писемні, а й усні. Лазаревський навіть закидав «Словникові» надмірну залежність від усної традиції. Справді, деякі уступи написано пером очевидця, як-от про побут військових канцеляристів, обов’язки генерального обозного, обмундирування й озброєння козацьких військ і деякі інші, зокрема етнографічного змісту.

Писемних джерел «Словника» автор не розкриває, обмежуючись побіжними вказівками то на «літописи», то на «достовірні відомості», то на «історію». Можна припустити, що йому були відомі праці польських істориків XV-XVI ст., зокрема Яна Длуґоша, Марціна Бєльського й Алессандро Ґваньїні, а також російського історика XVIII ст. Івана Болтіна, з якими він полемізує12. Крім наукової літератури, автор історичних стат-тей «Словника» використовував архівні матеріяли колишньої гетьманської канцелярії. Загалом він виглядає серйозним дослідником, добре обізнаним зі справами, про які пише.

Тематика словникових статтей досить різноманітна. Переважають статті про козацькі чини, адміністративні установи Гетьманату, соціяльні стани українського суспільства XVIII ст. Далі йдуть статті юридичного й, нарешті, етнографічного й історико-культурного характеру. Попри певну умовність такої класифікації, «Словник» засвідчує, що в українознавстві початку XIX ст. вже помітний інтерес до так званої «внутрішньої» історії, і то не лише соціяльно-політичної, а й побутової. Етнографічні спостереження стають неодмінною частиною історичних праць десь від останніх десятиріч XVIII ст., як свідчить доробок Івана Болтіна, Олександра Рігельмана, Якова Марковича та Михайла Антоновського. Отже, в цьому сенсі «Словник» стоїть на рівні свого часу.

Найбільші за обсягом статті «Словника» позначено не лише тематичною, а й стилістичною цілісністю. Мова, якою їх написано, помітно відрізняється від важкої, архаїчної, насиченої церковнослов’янізмами та полонізмами мови вітчизняних авторів XVIII ст. Перед нами - легка російська мова так званого карамзінівського періоду її розвитку, що ввібрала західноєвропейську лексику, не втративши власної ориґінальности. Це мова нового покоління, вихованого на традиціях просвітницької європейської культури.

Відповідно, автор намагається описати недавню козацьку минувшину в термінах, запозичених із практики європейських держав із розвиненою політико-адміністративною системою. Звідси постійні аналогії між чинами козацької старшини й тогочасними російськими армійськими та цивільними ранґами: гетьмана порівнювано з генералісимусом, генерального обозного - з генерал-квартирмейстером, генерального осавула - з дивізійним генералом і т. ін. Така практика взагалі була характерною для місцевих патріотів, оборонців прав та привілеїв «малоросійських чинів», шукачів дворянства, а також авторів та видавців, які хотіли наблизити до російського читача соціяльно-політичну систему Гетьманату. Але автор «Словника» не обмежується цими аналогіями.

Козацька Україна в його розумінні виступає державою, де військові чини виражають інтереси не лише козацтва, а й усього населення: недарма у «Словнику» наголошено, що гетьман був очільником війська та всього народу13, генеральний писар - державним канцлером, а генеральна військова канцелярія зветься «першим урядом над усією нацією»14або «верховним і головним урядом», створеним «на кшталт деінде верховних сенатів усією землею в усіх частинах і родах правління»15. Автор полемізує з тими не названими в нього істориками, які зводили функції військової канцелярії до розв’язання армійських питань, - натомість вона, на його думку, «точно була те, що ми нині звемо губернське правління, але з набагато більшою владою й численнішим відомством»16. Не випадково Малоросія та її народ виступають в автора «Словника» як, відповідно, «отечество» та «нація»17.

На тлі всього сказаного стає зрозумілим принципово нове потрактування українського козацтва, яке, здається, ніде, крім «Словника», не трапляється й узагалі не характерне для авторів, занурених здебільшого у питання козацької етимології та етногенезу. «Козак - національний малоросійський вояк», - пише автор «Словника», і ця коротка, відточена формула немовби символізувала початок нового етапу української історіографії, на якому козацтво перетворювалося з об’єкта різноманітних етимологічних та етнографічних вправ на важливий, хоча й не найголовніший атрибут модерної національної свідомости.

Демонструючи широку ерудицію, автор «Словника» відкидає чи не всі відомі на той час версії походження слова «козак» (від «коси», «кози», «косагів», вождя на ім’я Козак тощо) разом зі спробами пояснити походження та характер діяльности козацтва через його назву й продовжує накреслену його попередниками лінію на розмежування цих понять. Для нього «слово “козак” є прямо турецьке й татарське, запозичене національними малоросійськими вояками в цих народів з огляду на сусідство й наслідування»18.

Історію українського козацтва автор «Словника» починає щойно з XVI ст., спираючись на перші згадки про нього в польській літературі. Схожий погляд на час появи козацтва висловлювали російські історики - Ґерард Міллер та Іван Болтін, проте автор «Словника» полемізує з ними стосовно розуміння соціяльної природи та історичної ролі українського козацтва. «Помиляються північні письменники, які звуть Козаків справжніми лиходіями», - пише він, розповідаючи про козацькі морські походи на початку XVII ст. Це дає підстави для висновку про те, що тлумачення козацтва у «Словнику» стало важливим здобутком української історіографії початку XIX ст.

Не менш промовистою виглядає під цим оглядом авторова позиція щодо Запорозької Січі та запорозького козацтва. Відомо, що після ліквідації Січі в 1775 році ледве не всі опубліковані в Росії історико-географічні або етнографічні праці, де йшлося про запорожців, неодмінно містили цитати з відповідного «Маніфесту» Єкатерини II або його переказ і демонстрували відверто вороже ставлення до запорожців. Щоб переконатися в цьому, досить звернутися до канонічного видання «Короткого літопису Малоросії» 1777 року, українознавчих праць Рігельмана, Болтіна, Туманського, універсальних видань на зразок історико-географічних словників другої половини XVIII ст. й початку XIX ст.

Натомість у спеціяльній статті «Козак запорозький або низовий», вміщеній у «Словнику», одразу впадає у вічі відсутність стандартних інвектив на адресу запорожців, запозичених з уже згаданого «Маніфесту». Натомість маємо, наприклад, порівняння Січі з республікою, себто прийнятною для європейського читача, цивілізованою формою суспільної організації; свідчення про військову хоробрість січовиків; спростування твердження, що вони були малограмотними людьми. Так, розповідаючи про процедуру обрання кошового отамана Запорозької Січі та його функції, автор пише: «Думка, що кошові мусили бути завжди неписьменні, є несправедливою в точності сенсу, бо відомо, що це місце діставали й вельми вчені люди», які, мовляв, мусили грати роль простаків задля «запорозької дипломатії».

Водночас автор «Словника» далекий від ідеалізації запорожців. Проте він інкримінує їм не «зраду» царського уряду, а ухиляння від влади законного малоросійського гетьмана. Таку політику Січі автор пояснює Андрусівським миром 1667 року між Росією та Польщею, що розполовинив Малоросію19. В ієрархії політичних лояльностей, якою керується автор, перше місце посідає вірність Малоросії та її гетьманові. Саме тому він засуджує «буйство» січовиків та їхню сваволю. Це ще одна характерна риса, яка додає своєрідности «Словникові» в тогочасній українській історіографії.

Про події Північної війни 1708-1709 рр. на Україні автор пише в дещо грайливому, якщо не легковажному тоні: «Заміри Мазепи втягнули його та запорожців у згоду»20. Не більше й не менше. Тут можна згадати, що російський історик Бол-тін, зустрівши у свого французького опонента Ніколя Ле-клерка повідомлення про те, як запорожці 1709 року пішли до татарського хана, не зміг пробачити йому цього нейтрального «пішли» і з праведним гнівом вірнопідданого чиновника завважив: не просто «пішли», а «вчинилися зрадниками»21.

Після всього сказаного неважко здогадатися, як ставиться автор «Словника» до скасування російським урядом козацької автономії у XVIII ст. Хоча він і обмежується сухими згадками про ліквідацію Запорозької Січі, козацької служби, інституту гетьманства, ніяк не коментуючи цих подій, вони аж ніяк не випливають із попереднього змісту відповідних статтей. Лише двічі автор зраджує свою позицію: коли завважує, що вибори гетьмана царський уряд дозволив у 1747 році на основі статтей Богдана Хмельницького22, чого насправді не було, і в тому місці, де пише, що після виникнення намісництв українці почали «ухилятися» до релігійного розколу23.

Набагато відвертішим стає автор «Словника», коли торкається віддаленішої від нього епохи - початку XVIII ст. Розповідаючи про запровадження першої Малоросійської колегії в 1722 році, він пише, що цю інституцію створили «під виглядом сприяння» старенькому гетьману Іванові Скоропадському, щоб «місця старшин і полковників наповнити великоросійськими уродженцями й увесь скарбовий дохід скерувати до казни столиць, лишивши мізерне жалування для націоналів, які служать у краї»24. Автор свідчить і про свавілля російських чиновників на Україні, які порушували місцеве законодавство. Такої оцінки першої Малоросійської колегії ми не знаходимо навіть в «Історії русів», не кажучи вже про інші, не такі яскраві пам’ятки української історичної думки відповідного періоду.

Патріотична позиція автора «Словника» виявляється й в інших статтях, зокрема тих, які присвячено культурі, релігії, етнографії. Приміром, у статті «Контора розкольницька» він вихваляє українське духовенство, «завжди освічене та поблажливе», яке демонструє толерантність і чемність щодо російських розкольників, котрі оселилися в Малоросії. У статті про пошту автор уважає за потрібне завважити, що на Україні та була відомою задовго до її запровадження Петром Румянцевим у 1765 році, а згадуючи про надрукований у Москві в 1564 році «Апостол», підкреслює, що це далеко не перша книга слов’янського друку, і подає довгий перелік інших подібних видань25. Замилування православною церквою, високим рівнем розвитку духовної культури на Україні спрадавен, яке виявляє автор «Словника», було характерним для багатьох його земляків та сучасників. Приклади цього можна знайти не лише в «Історії русів», айв історико-етнографічній праці Антоновського, опублікованій 1799 року26.

Водночас патріотизм не затуляє авторові темних сторін козацької минувшини. Автор із гіркотою пише про занепад козацького війська напередодні його ліквідації, причому пояснює це не лише слабкістю полковників, а й політичними причинами, внаслідок яких «козацька мужність ослабнула, дисципліна вийшла з-під уваги й лінощі взяли гору, що власне й було найголовнішим приводом перетворити це хоробре військо»27. З іронією згадує історик про офіційні ордери так званої економічної канцелярії гетьмана, де на всю Україну повідомлялося про втечу копійчаного півня з двору «ясновельможного». Але критика козацької старовини не означає розриву з її історичною спадщиною. Автор «Словника» залишається патріотом своєї Вітчизни й бачить у її минулому не лише суцільні плями, а й «час цвітіння», водночас не заплющуючи очі на вади. Все це зближує «Словник» із такими українознавчими працями кінця XVIII ст. й початку XIX ст., як «Записки про Малоросію» Марковича, статті Антоновського в «Опису всіх народів, які мешкають у Російській імперії», а також «Історія русів».

Але не поспішаймо з оваціями на адресу шановного українського антикварія, архівіста та збирача Василя Ломиковського. Здійснивши побіжний історіографічний аналіз «Словника» й з’ясувавши, як нам здається, його тематичну, стилістичну та світоглядну цілісність, повернімося до питання про авторство цієї пам’ятки початку XIX ст. Пошуки джерел, які міг використовувати автор «Словника», привели нас до «Нового словотлумача, розташованого в абетковому порядку», себто словника чужомовних слів, що його уклав Микола Яновський і який було видано в Петербурзі в 1803-1804 рр. з присвятою Александрові І. Виявилося, рукопис Ломиковського, відомий нам під назвою «Словника малоруської старовини», - не що інше, як виписки з цього видання. На це, врешті, вказував і сам Ломиковський, двічі посилаючись на це джерело28. Дивно, що цього не помітив перший видавець рукопису Олександр Лазаревський.

Порівнюючи рукопис Ломиковського, виданий 1894 року, з відповідними статтями «Нового словотлумача», можна переконатися, що в абсолютній більшості випадків вони збігаються буквально й навіть розташовуються в тій самій послідовності. Різночитання між ними можна перелічити на пальцях. Найсуттєвіші з них не виходять за межі стилістичних змін, які не впливають на зміст і значення основних статтей. Наприклад, у виданні Яновського стаття «Контора розкольницька» містить фразу: «Малоросіяни на заблуди їхні внутрішньо, але ніколи у присутності їх (себто розкольників. -В. К.),сміялися та мовчали»29. Відповідна фраза у виданні Лазаревського виглядає так: «Малоросіяни внутрішньо сміялися на їхні заблуди, але у присутності їх завжди мовчали й були скромні»30. Видно, що друга цитата є відредагованим варіянтом першої. Цілком можливо, що в ролі редактора в цьому випадку виступив сам Ломиковський, який, за твердженням Олени Апанович, був схильний робити стилістичні зміни в текстах, із якими працював31. Подібну правку, але значно меншу за обсягом, ніж у наведеному прикладі, я виявив ще у восьми статтях «Словника», що його видав Лазаревський.

Деякі статті «Словника», як-от «Бунчук», «Бунчукові товариші», «Бунчужний генеральний», «Війт», «Генеральна старшина», «Каптан», «Комісар», «Конфедерація» та деякі інші, - це лише фрагменти відповідних статтей «Нового словотлумача». З цих останніх до рукопису Ломиковського ввійшло тільки те, що стосувалося України. Отже, автор-укладач «Нового словотлумача» в окремих випадках приділяв спеціяльну увагу українському контекстові тих чи тих понять, але не обмежувався цим. З усіх статтей зазначеного видання у списку Ломиковського лише 13 скорочено, решта збігаються дослівно. Деякі статті словника Яновського (як-от «Бандура», «Козак», «Конституція», «Конфірмація», можливо, деякі інші) не ввійшли до списку Ломиковського ані повністю, ні в тій частині, яка стосується України.

Отже, «Новий словотлумач» своїм змістом ширший від «Словника малоруської старовини» і як першоджерело для істориків та мовознавців іще чекає на своїх дослідників.

У «Словнику» нам трапилася лише одна стаття, якої немає в «Новому словотлумачі» (можливо, через те, що його укладач не вважав відповідне слово чужомовним), а саме -«Коровай». Це все, що є оригінального у «Словнику» Ломиковського, виданому в 1894 році та перевиданому 1992 року у вигляді самостійної праці. Звісно, можна висловити припущення, що Ломиковський і є автором українознавчих статтей «Нового словотлумача», але цьому, на нашу думку, суперечать відомі нам факти його біографії. Малоймовірно, щоб молодий штабс-капітан, який до свого виходу у відставку не встиг зарекомендувати себе літературною або науковою працею і навряд чи мав належні зв’язки в літературному середовищі, встиг написати оригінальні змістом і цінні в науковому плані статті для словника, перший том якого було надруковано вже в 1803 році - і, не забуваймо, присвячено імператорові, на що був потрібен спеціяльний дозвіл. Цьому припущенню суперечить і манера роботи Ломиковського з історичними текстами - суто компілятивна, далека від аналітичної. Тож автором статтей українознавчого змісту, надрукованих у «Новому словотлумачі», був не Ломиковський, а хтось інший.

Можливо, ним став сам Яновський? Що нам, зрештою, відомо про цього напівзабутого подвижника на літературно-науковій ниві? Виявляється, небагато. Спеціяльних присвячених йому публікацій поза виданнями довідкового й універсального змісту ми не виявили. З тих, які є, випливає, що Микола Яновський (?—1826, Одеса) був журналістом, письменником і перекладачем, який у другій половині XVIII ст. дописував до російських літературних журналів «Зеркало света» (1786-1787), «Лекарство от скуки и забот» (1786-1787), «Санкт-Петербургский Меркурий» (1793). Перші два, як відомо, видавав Федір Туманський - український і російський історик, археограф, журналіст; останній часопис пов’язано з іменем випускника Полтавської духовної семінарії, журналіста і видавця Івана Мартинова32. Відомі нам твори Янов-ського представлено здебільшого перекладами повчального, моралізаторського характеру, оригінальними текстами алегоричного змісту, а також поетичною збіркою, виданою в Петербурзі в 1788 році під назвою «Плоди дозвілля, або Різні дрібні вірші». Деякі переклади Яновського присвячено сюжетам з античної історії. Як бачимо, російськомовна літературна творчість цього автора не мала безпосереднього зв’язку з українською тематикою.

Словник чужомовних слів у трьох томах, що його видав Яновський у 1803-1804 рр., став першим у Росії виданням такого характеру й масштабу і здобув прихильну оцінку в освічених колах суспільства. Так, журнал «Северный вестник» назвав «Новий словотлумач» «коштовною підпорою нашої словесности»33. Словник мав побачити світ другим виданням, але смерть видавця стала тому на перешкоді. Отже, залишається нез’ясованим, чи був Яновський лише упорядником, а чи й автором словника.

Аналіз українознавчих статтей цього видання, які ввійшли до списку Ломиковського, свідчить на користь першої думки, і то не лише через те, що відомі нам публікації Яновського не пов’язано з Україною. Нам пощастило встановити, що деякі статті «Нового словотлумача», зокрема «Посполитий» і «Гетьман», - це передрук відповідних приміток Федора Туманського до літопису Григорія Грабянки, опублікованого в журналі «Российский магазин» у 1793 році34.І якщо статтю «Посполитий» дещо змінено у стилістичному плані порівняно з відповідною приміткою, то стаття «Гетьман», за винятком однієї фрази, дослівно збігається з текстом пояснень Туманського одразу до трьох термінів - «Гетьман», «Полковий поділ» і «Полкові старшини». Отже, другий слід приводить нас до відомого історика й видавця першого в Російській імперії історичного журналу, Федора Туманського (1755 або 1756-1805), поплічника Яновського на літературному полі.

Цікава постать Туманського, який починав наукову кар’єру у Глухові наприкінці 1770-х років задумом повної історії України й опрацюванням чи не першої в Росії анкети для етнографічного опису Малоросії, перебуваючи в рідкісному тоді ще на його батьківщині званні члена-кореспондента Санкт-Петербурзької Академії наук35, неодноразово привертала увагу дослідників. Щоправда, в жодній з відомих нам публікацій не згадано про зв’язки Туманського з Яновським або його участь у складанні «Нового словотлумача». Але загалом ця кандидатура відповідає, здається, всім вимогам, які можна висунути до автора українознавчих статтей у згаданій праці. Він старанно працював з російським словом, його примітки до літопису Грабянки можна кваліфікувати як українсько-російський словник, наповнений військовою, політико-юридичною та етнографічною термінологією. До того ж Туманський вільно володів кількома мовами, багато років займався літературою та видавничою справою і, ймовірно, був особисто знайомий з Яновським.

Чимало часу Туманський присвятив збиранню джерел і матеріялів з історії України. Йому були відомі не лише офіційні документи державних установ Гетьманату, а й родинні, старшинські, ба навіть столичні архіви, усні перекази, що зберігалися по сім’ях, які належали, як і Туманські, до верхівки українського суспільства. Туманський спеціяльно цікавився не лише історією, а й етнографією. У «Российском магазине», який він видавав на початку 1790-х років, друкувалося чимало етнографічного матеріялу. Про інтерес самого видавця до фольклору свідчать, зокрема, його примітки до публікації листа великого литовського канцлера Лева Сапєги від 1622 року, в яких латинські афоризми перекладено російськими прислів’ями та приказками. Чи можемо ми на підставі цієї інформації висунути припущення про участь Туманського у складанні «Нового словотлумача», зокрема в його українознавчій частині?

Відкидати цю версію повністю, ясна річ, не можна, але й приймати беззастережно немає підстав. Справді, Туманський довго й напружено працював над розвитком російської літературної мови, приділяв особливу увагу етимології та значенню слів. Але в мовній полеміці, що супроводжувала розвиток російської культури кінця XVIII ст. й початку XIX ст., він займав виразну антизахідну позицію, ворожу щодо чужомовних запозичень. Уже з перших номерів журналу «Российский магазин» він картав себе, що не знайшов російського відповідника слову «магазин», а потім таки знайшов його у слові «запасница», обіцяючи навіть перейменувати відповідним чином своє видання36. Замість чужого слова «фамилия» Туманський пропонував для вжитку сконструйоване ним «родозвание», а слово «пиэдестал» сміливо перекував на «питомо давньословенське» - «стояло»37.

Тож у дискусіях «новаторів», або карамзіністів, із «архаїстами», майбутніми «шишковістами», симпатії Туманського перебували на боці останніх, натомість автор українознавчих статтей «Нового словотлумача», пишучи для словника чужомовних слів, охоче використовує запозичену із західноєвропейських мов лексику, та й мова його виглядає легшою, сучаснішою, ніж пересипана архаїзмами мова «коваля російських слів» Федора Туманського.

Звертаючи увагу на безперечну ерудицію Туманського в питаннях української історії, важко не помітити, що він стояв на позиціях російського патріота-державника, котрий, якщо й мав колись автономістські настрої, встиг від них відмовитися. В історичних працях Туманського неодноразово трапляється полеміка з французькими авторами, але немає й натяку на будь-яку принципову незгоду з авторами російськими. Розв’язати це питання з більшою ймовірністю допоміг би порівняльний аналіз статтей «Нового словотлумача» із «Запискою на оборону дворянських прав малоросійського шляхетства», яку Туманський написав у 1801 році й про яку повідомляє Омелян Пріцак38, але, на жаль, її текст для нас недоступний.

Федір Туманський - не єдиний кандидат на роль співавтора чи помічника Яновського в укладанні «Нового слово-тлумача». Під цим оглядом варто було б згадати й безталанного українського історика й етнографа Якова Марковича (1776-1804), автора оригінальних «Записок про Малоросію, її жителів і твори», виданих у Санкт-Петербурзі 1798 року як перша частина праці з історії, географії та етнографії України, яку він задумав.

Після закінчення Московського університетського пансіону (1797) й до своєї трагічної загибелі Маркович служив перекладачем в Іноземній колегії в Санкт-Петербурзі, куди потрапив завдяки протекції свого земляка, впливового сановника Дмитра Трощинського, якому й присвятив свою першу і, на жаль, єдину книжку. Твір цей своїм науковим рівнем, патріотичним патосом і літературним стилем був явищем винятковим у тогочасній історіографії України. У його написанні молодому авторові сприяв такий відомий український збирач старовини, як Адріян Чепа. Ця «важка, в’яла» людина, «від якої нелегко було добути якісь відомості», за висловом одного з сучасників39, мала до Марковича таку велику довіру, що не побоялася передати до його розпорядження всю свою колекцію документів з історії України для написання узагальнювальної, систематичної праці на цю тему. Серед різноманітних джерел, які Маркович отримав від Чепи, знаходимо, зокрема, добірки під характерними заголовками: «Про шляхетство та чини, про козаків під різними найменуваннями, про артилерію та про перетворення їх на регулярні [...]», «Про установи канцелярського характеру»40, які цілком могли стати основою для написання відповідних статтей у «Новому словотлумачі». Немає сумніву, що Чепа, який довший час служив у канцелярії правителя Малоросії Румянцева-Задунайського, добре знав життя й побут Гетьманщини та міг повідомити чимало цікавого своєму юному однодумцеві. Нарешті, в паперах, що залишилися після смерти Маркевича, знаходимо виписки з історико-українознавчих публікацій Туманського, а в його особистій бібліотеці - «Российский магазин», звідки, як сказано, було виписано деякі статті «Нового словотлумача»41. На користь Марковича промовляє також стиль відповідних статтей «Словотлумача», їхній тематичний діяпазон, патріотичне спрямування.

Ми назвали лише деяких можливих співавторів або помічників Миколи Яновського, але це не означає, що ми цілком відкидаємо його авторство. Стаття наша ставить більше запитань, аніж пропонує готових відповідей. Хотілося б підкреслити, що автор не мав на меті «розвінчати» або принизити Василя Ломиковського в очах нащадків. Цей щирий шанувальник рідної старовини й справді не був самостійним істориком42. Але завдяки його зусиллям до нас дійшли коштовні факти й рукописи, які свідчать про наявність в Україні на початку XIX ст. інтелектуального середовища, де культивувалися почуття регіонального патріотизму й зацікавлення минувшиною та сьогоденням України. Написання інтелектуальної історії цієї спільноти залишається актуальним дослідницьким завданням.

1

А. Лазаревский, «Отрывок из дневника В. Я. Ломиковского (октябрь 1822 года)»,Киевская старина,№ 11 (1895), с. 210-243.

2

«Частная переписка �вана Романовича Мартоса. VII. Письма Василия Яковлевича Ломиковского (1822-1830)»,Киевская старина,№ 7-8 (1897), с. 53-71.

3

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским(Киев, 1894).

4

�. Ф.Павловский,Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII в.(Полтава, 1912), с. 113-114.

5

Українські народні думи,т. 1 (K., 1927), с. XXI-XXIX.

6

E. M. Апанович,Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. �сторические сборники(Киев, 1983), с. 155-158,188.

7

Сергій Заремба, «Василь Ломиковський та його оточення»,Київська старовина,№ 4 (1993), с. 82-87.

8

«Частная переписка Йвана Романовича Мартоса», с. 59.

9

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским.

10

Київська старовина,№ 2-3 (1992).

11

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским,с. 1-11.

12

Там же, с. 17-19.

13

Там же, с. 91.

14

Там же, с. 11.

15

Там же, с. 12.

16

Там же, с. 15.

17

Там же, с. 13,14,17,22,23,25,34.

18

Там же, с. 18.

19

Там же, с. 20.

20

Там же.

21

�. Болтин,Примечания на «�сторию древней и нынешней России»г. Леклерка,т. 1 (СПб., 1788), с. 375.

22

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским,с. 14.

23

Там же, с. 30.

24

Там же, с. 23.

25

Там же, с. 29-30,36.

26

Описание всех, обитающих в Российском государстве, народов [...],т. IV (СПб., 1799), с. 342-346.

27

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским,с. 22.

28

Там же, с. 15.

29

Н. Яновский,Новый словотолкователь, расположенный в азбучном порядке,т. 2 (СПб., 1803), с. 375.

30

Словарь малороссийской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломи-ковским,с. 25-26.

31

Е. М. Апанович,Рукописная светская книга XVIIIв. на Украине. �сторические сборники,с. 157.

32

А. Н. Неустроев,�сторическое разыскание о русских повременных изданиях и сборниках за 1703-1802 гг.(СПб., 1875), с. 396-397,428,745.

33

�. М. Кауфман,Терминологические словари: Библиография(М., 1961), с. 27.

34

Российский магазин,ч. II, кн. 1 (1792), с. 97-98,104-105.

35

Google

�. �. Любименко, «Проект 1779 г. об устройстве филиала Академии наук в Глухове и о написании истории Украины»,Вестник АН СССР,№5 (1935), с. 47-54.

36

Российский магазин,ч. І, кн. 1 (1792), с. 7-8,270.

37

Там же, с. 267,291.

38

О. Пріцак, «Доба військових канцеляристів»,Київська старовина,№4 (1993), с. 62-66,65.

39

А. Лазаревский, «Прежние изыскатели малорусской старины. Яков Михайлович Маркович (1776-1804)»,Киевская старина,№ 12 (1894), с. 357.

40

В. Горленко, «�з истории южнорусского общества начала XIX века: (Письма В. �. Черныша, А. �. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним), там же, № 1 (1893), с. 41-76.

41

А. Лазаревский, «Прежние изыскатели малорусской старины. Яков Михайлович Маркович (1776-1804)», с. 375,379.

42

Цей висновок, схоже, приймають автори спеціяльної статті про Василя Ломиковського, що побачила світ у «Енциклопедії історії України», Скрипник і Грузін (див.: Енциклопедія історії України, т. 6 (К., 2009), с. 265-266).

Коментарі

Додати коментар

Захисний код
Оновити

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4

 

  

 

  

 РђРЅРЅР° Рейд. Р›С”нінґрад. - РљРёС—РІ, 2012. - 493 СЃ.

 

Журавльов Д.В. Хто є хто в українській історії / Денис Володимирович Журавльов; худож. А. Єрьоміна. - Харків. - 2011. - 416 с.

 

Максим Яременко, Спеціальні історичні дисципліни: Навч.  РїРѕСЃС–Р±РЅРёРє. Аграр Медіа Груп, 2010. 

Єжи Топольський. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Пер. з польськ. Надії Гончаренко, наук. ред. Юрія Волошина. Київ: «К.І.С.», 2012. 400 с.