Зенон Євген Когут: сторінками інтелектуальної біографії
- Подробности
- Категория: Володимир Кравченко. Україна, Імперія, Росія.
- Опубликовано: 17.05.2014 21:14
- Просмотров: 41
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Зенон Євген Когут: сторінками інтелектуальної біографії
Володимир Кравченко
Зенон Євген Когут: сторінками інтелектуальної біографії
Моє заочне знайомство із Зеноном Когутом почалося в роки ґорбачовської перебудови, в Москві, у славнозвісній «Ленінці», де я збирав матеріяли для докторської дисертації з української історіографії кінця XVIII ст. й першої половини XIX ст. Тоді двері спецсховищ тільки-но почали відчинятися, а заборонені книжки, про існування яких навіть не здогадувалися ті, хто цікавився історією за радянського часу, - з’являтися там і сям на світ Божий. Я не мав тоді жодного бажання працювати у спецсховищах, свідомо обравши «неактуальну» для радянської історіографії тему, віддалену, згідно з рекомендаціями Василія Ключевського, належною дистанцією від сучасности. Щоправда, серед своїх попередників я все-таки числив кількох «ворогів народу», «агентів» розвідувальних центрів, що «паплюжили своїми творами непорушну святиню дружби» українського та російського народів. Проте автори ці, згідно з тогочасним професійним радянським каноном, заслуговували хіба що на кілька зневажливих рядків в історіографічному огляді. Важко було передбачити, що в столиці СРСР, у Бібліотеці імені Владимира Ільїча Леніна, у відкритому каталозі я знайду книжку під заголовком «Російський централізм і українська автономія: поглинення Гетьманату імперією, 1760-1830-ті роки»1, якій належало бути серед творів «буржуазних фальсифікаторів». Мабуть, таки недарма її автор мав досвід бібліотечного працівника.
Із цієї книжки, а також із праці британського історика Девіда Сондерса, який теж чомусь досліджував неактуальну проблематику, почалося моє знайомство із сучасною західною історіографією історії України. Воно змусило гірко пошкодувати про легковажне ставлення до шкільних уроків англійської мови, на яких ми успішно вивчали надруковані в газеті «Moscow News» матеріяли чергового з’їзду «CPSU» та складали нескінченні, нудні до запаморочення, але старанно підраховані «тисячі».
Особиста зустріч із Зеноном Когутом відбулася десятьма роками пізніше. Він виявився зовні більше схожим на українця, ніж на американця, масивним, розсудливим, спокійним, усміхненим, завжди з усім згодним, але дещо замкненим і неговірким. Пригадався афоризм іншого Зенона, згідно з яким людині на те й дано два вуха й лише один язик, щоб вона більше слухала і менше говорила. Проте за фасадом люб’язної флегматичности ховався аналітичний склад розуму й тонке розуміння ситуації, приправлене ретельно схованою легкою іронією. Одне слово, Зенон Когут виглядав на людину, якій крайнощі, так би мовити, не до лиця, яка поволі запрягає, але швидко їздить, знає, чого хоче, й уміє цього досягати. Усі ці риси, на мою думку, притаманні й науковому стилеві та організаційній діяльності історика.
Зенон Євген Когут народився в Україні на початку 1944 року, саме вчасно, щоб встигнути опинитися по той бік «залізної завіси». Доля закинула його до Філадельфії, де в повоєнні часи опинилося чимало українців. Із цього земляцтва вийшли такі відомі в Україні дослідники, як Орест Субтельний та Марта Богачевська-Хомяк.
Зацікавлення історією розпочалося в Зенона Когута ще під час навчання в гімназії та розвинулося в коледжі Ля-саль, де історію Східної Европи викладав тоді не хто інший, як Іван Лисяк-Рудницький. Саме цей науковець, за словами Омеляна Пріцака, «відкрив, підготував і послав до нас (ідеться про Гарвард. -В. К.)Ореста Субтельного та Зенона Когута, які [...] стали відомими вже істориками»2. Саме Лисяк справив чи не найбільший вплив на формування наукової індивідуальносте й історичного світогляду Когута, визначивши головну тематику його творчости й підходи до вивчення минулого України.
Закінчивши 1966 року коледж, Зенон Когут продовжив навчання в Пенсильванському університеті, де в 1970 році здобув магістерський ступінь, спеціялізуючись у галузі історії Росії та Европи нової доби. Доцільно нагадати, що на початку 1970-х років у західній україністиці відбувся перелом, зумовлений передусім приходом до науки молодшого покоління української повоєнної еміграції, вихованого у традиціях західної культури, та створенням нових інституцій, видавничих, наукових і навчальних програм, які сприяли входженню українських студій до західного академічного середовища3.
Початок цьому тривалому процесові поклало відкриття в 1971 році Українського наукового інституту Гарвардського університету на чолі з Омеляном Пріцаком, який виховав плеяду талановитих науковців. Молоді дослідники, що гуртувалися довкола Інституту, здобували професійний вишкіл, зокрема, через участь у науковому семінарі при Інституті, а також рецензування нових українознавчих видань, які з’являлися в СРСРі на Заході.
Зенон Когут від самого початку активно долучився до цієї роботи як організатор, член редколегії та головний редактор видань «Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1970-71» і «Recenzija: A Review of Soviet Ukrainian Publications» (1971-1975). Тоді ж він почав займатися історією суспільно-політичного життя України XVIII ст. й історіографією історії України - темами, що стали головними в його подальшій науковій роботі.
Хоча діяльність історика в першій половині 70-х років було пов’язано передусім із Гарвардом, він не поривав зв’язків зі своєю aima mater - Пенсильванським університетом, де 1975 року успішно захистив докторську дисертацію «Ліквідація української автономії (1763-1786): Дослідження з історії інтеграції неросійських регіонів до імперії»4. Науковим керівником його роботи був відомий фахівець з історії СРСРі Російської імперії Алфред Дж. Рибер5.
Хоча цій проблемі присвячено значну кількість досліджень, на монографічному рівні її ніколи не вивчали. Зенон Когут став першим українським істориком, який реконструював та узагальнив історію інкорпорації українського суспільства доби старого режиму до імперських структур, а також долю суспільно-політичних та інтелектуальних компонентів козацької держави post mortem. Когутова дисертація та створена на її основі монографія синтезували все написане на цю тему раніше. Та попри такий потужний старт подальша академічна кар’єра науковця виявилася доволі звивистою.
Викладач історії Росії та СРСРу Пенсильванському та Мічиганському університетах, бібліограф і старший науковий працівник, фахівець зі Східної Европи та Радянського Союзу в Бібліотеці Конгресу США, науковий працівник деяких інших державних установ США - таким був шлях історика впродовж 1970-1980-х років. Цікаво, що одним із його попередників на посаді працівника Бібліотеки Конгресу наприкінці 1950-х років та в 1960-х роках був Когутів попередник у вивченні історії Гетьманату Лев Окиншевич. Нові професійні інтереси й обов’язки Зенона Когута зумовили появу в його творчому доробку щорічних бібліографічних покажчиків американської славістики та европеїстики та публікацій про тогочасне становище країн «соціялістичного табору». Проте науковець ніколи не припиняв досліджувати «свою» проблематику, вряди-годи друкуючи нові студії з історії української еліти XVIII ст. й історіографії історії України відповідного періоду.
Розпад соціялістичної системи, деградація та колапс Радянського Союзу, що почалися у другій половині 1980-х років, пожвавлення націоналізму, що його давно «поховали» ліві інтелектуали, геополітичні зміни в Европі спричинили інтелектуальний переворот у західному академічному середовищі, який супроводжували шквал критики на адресу традиційної совєтології, а заразом і славістики та русистики, крах ревізіоністських концепцій і короткотривалий тріюмф так званих консерваторів, непримиренних критиків радянського історичного досвіду. Водночас прискорена зміна політичної та інтелектуальної кон’юнктури вдихнула нове життя в західну україністику.
1988 року, через 13 років після написання, Когутова дисертація побачила світ у вигляді монографії, основна проблематика якої - історія еліт, національного питання, імперської еволюції, українсько-російських стосунків - виявилася на диво співзвучною новим віянням у західній історіографії, пов’язаним, зокрема, з «відродженням наративу», зверненням до політичної історії, персоніфікацією історичного процесу6. Британська дослідниця Ісабел де Мадар’яґа висловила тоді думку, що Когутова книжка обіцяє стати класичною у своїй царині. Сьогодні, через півтора десятиріччя після цього передбачення, можна стверджувати, що воно блискуче справдилося. Та публікація монографії, здобувши її авторові визнання в наукових колах, не причинилася до відчутних змін у його професійній діяльності. Мине ще не один рік, поки він переїде до Канади, щоб розпочати новий етап своєї наукової біографії.
Від березня 1992 року Зенон Когут працює в Канадському інституті українських студій Альбертського університету, що є однією з найуспішніших українознавчих установ на Заході: спершу як директор заснованої незадовго до цього Програми Стасюків для вивчення сучасної України та редактор «Journal of Ukrainian Studies»' від 1993 року - як виконавчий директор, а з 1994 року - вже як повноважний директор Інституту. З 1998 року він поєднує цю працю з посадою директора Програми ім. Ковальських для вивчення Східної України.
Одним із секретів наукової ефективности КІУСу можна вважати виникнення в ньому на початку 1990-х років нового академічного осередку, співтворцями якого, поряд із Зеноном Когутом, стали Франк Сисин і Сергій Плохій. «Трьох мушкетерів» (Портоса, Портоса і... Портоса) стало звичним бачити разом на багатьох міжнародних конференціях, у видавничих і дослідницьких проектах, зорієнтованих на вивчення ранньомодерної історії України, української історіографії та історичної свідомости, еволюції етнічної та національної ідентичности східних слов’ян, а також українсько-російських відносин у минулому та сучасному. Саме ці проблеми вийшли на перший план у науковій діяльності Зенона Когута, відчутно потіснивши його попередні захоплення суспільно-політичною історією України XVIII ст. й початку XIX ст. Саме вони значною мірою стали визначати науковий профіль КІУСу загалом.
Хоча Зенон Когут ніде, здається, не проголошував публічно свого наукового креда й не висловлювався в дискусіях теоретико-методологічного характеру, ідейні основи його творчости можна вважати цілком визначеними. Девід Сондерс зараховує його до істориків, які працюють у рамках національної парадигми історичного процесу7. Справді, Когутова залежність від попередньої української державницької історіографії доволі помітна, її видно не лише у виборі тем, айв окремих висловлюваннях історика, зокрема там, де він пише про «невдоволення народу» політикою російського уряду в Україні, зловживання російської адміністрації, опозицію української еліти російському урядові тощо. Водночас доробок науковця досить яскраво відобразив сучасну еволюцію україністики, пов’язану з оновленням методології та парадигм державницької школи української історіографії під впливом новітніх здобутків західної гуманітаристики та соціології.
Тяглість цього процесу забезпечили свого часу праці Івана Лисяка-Рудницького, одного з найбільших новаторів-практиків в українській історіографії другої половини XX ст., який відчутно посприяв розширенню наукового виднокола й подоланню марґінальности українських студій на Заході8. Саме він значною мірою підготував той інтелектуальний ґрунт, на якому національну традицію можна було не лише зберігати та плекати, захищаючи її від нападок зусібіч, а й розвивати на сучасній методологічній та методичній основі, модернізуючи українознавство та вписуючи його до сучасної західної науки.
Широка ерудиція, здатність до історіософських узагальнень і передбачень, нахил до компаративістики, сміливість у запереченні канону й особлива інтелектуальна шляхетність забезпечили Лисяковим працям той вплив на молоде покоління, який певною мірою став для нього щепленням від експериментів з неомарксизмом, поширених тоді на Заході. Продуктом цього впливу можна вважати, зокрема, доробок Ореста Субтельного та Зенона Когута.
Під цим оглядом досить промовистою виглядає Когутова стаття про новітню історіографію Гайдамаччини, що вводить читача в атмосферу ідейної боротьби в історіографії історії України 1970-х років. «Нарешті, - писав дослідник, - розвіялися старі міти, з якими наука змагалася протягом сторіччя... Але цей поступ гальмують радянські й емігрантські науковці, що намагаються втиснути гайдамацький рух у прокрустове ложе ідеологічних концепцій. Такі “наукові” дослідження аж ніяк не слугують правдивому висвітленню історичних подій XVIII ст. Так замість старих мітів, що нарешті померли, постають нові»9.
Як відомо, Іван Лисяк-Рудницький вважав головною проблемою в українському історичному процесі модерних часів українсько-російські взаємини. Вивчати їх на Заході було, мабуть, не легше, ніж у Радянському Союзі. Десь до середини 80-х років XX ст. студії в цій царині було обтяжено національними упередженнями, що їх культивували, з одного боку, російські емігранти, які розвивали традиції православно-імперського розуміння історії Східної Европи, а з другого -вихідці з України, чию творчість значною мірою визначила боротьба за українську національну ідентичність10.
На концептуально-фактологічних підвалинах праць українських емігрантів устигла відродитися українська національна мітологія, канонізована у фаховій літературі, публіцистиці та популярних виданнях другої половини XX ст. Її складниками можна вважати, зокрема, уявлення про винятково імперіялістичну природу російського абсолютизму з його іманентною ворожістю до всього українського, про героїчну боротьбу національно свідомого селянства й козацтва з централізаторською політикою імперського уряду, про зраду соціяльної еліти та її перехід на бік ворога, про існування широкого, ретельно законспірованого руху опору патріотів-державників.
Іван Лисяк-Рудницький присвятив чимало зусиль деконструкції цих та інших мітів під гаслами наукової об’єктивности й історизму, звернення до реального політичного й інтелектуального контексту історичних подій відповідних епох. Виробленню нових підходів до історії українсько-російських стосунків значною мірою сприяло й істотне розширення контингенту авторів за рахунок західних дослідників.
Важливими віхами на цьому шляху стали, зокрема, наукова конференція «Україна та Росія в їхніх історичних зустрічах», що відбулася в Торонті 1981 року за участи Ярослава Пеленського, Омеляна Пріцака, Едварда Кінана, Ганса Тор-ке, Марка Раєва, Джона Армстронґа, деяких інших науковців11, та блискуче дисертаційне дослідження Девіда Сондерса про український вплив на російську імперську культуру другої половини XVIII ст. й першої половини XIX ст. (1978), яке 1985 року видав КІУС12. Не перевершена досі багатством фактичного матеріялу та методологічною новизною, Сондерсова книжка, на жаль, поки що не дочекалася перекладу ні українською, ні російською мовами.
Можна пригадати, що в цьому ж річищі розгорталися й новаторські дослідження Ореста Субтельного про Івана Мазепу та його духових спадкоємців. Сам автор скромно зазначав: «мені пощастило: не треба було писати щось надзвичайне, треба було писати якісно»13. Але насправді його праці дали змогу вийти за межі тривалої дискусії українських і російських авторів про те, ким був український гетьман - зрадником чи національним героєм, і спробувати розглянути його діяльність у відповідному історико-політичному контексті.
Дослідження Івана Лисяка-Рудницького та нового покоління україністів 1970-х років та початку 1980-х років засвідчили, що традиційна для української історіографії тематика має великий науковий і творчий потенціял і здатна бути сучасною, не втрачаючи зв’язку з традицією. Вони довели, що вивчення українсько-російських узаємин може бути цілком легітимним у рамках суто академічного дискурсу. Важливою ланкою цього нового розуміння завдань і процесу розвитку українських студій стали Когутові праці.
Звертаючись до історії українсько-російських відносин, Зенон Когут бачив своє завдання не стільки в тому, щоб перетягувати напівзотлілу ковдру давньоруської історико-культурної спадщини чи таврувати російський імперіялізм і його союзників, скільки в тому, щоб спробувати зрозуміти проблему крізь призму таких аспектів, окреслених широкими кордонами Pax Slavica Orthodoxa, Речі Посполитої та Російської імперії та зумовлених цілком конкретними обставинами й мотивами повсякденного життя обох народів, як політична культура, геополітика, ідентичність, соціяльна поведінка еліт.
«Політичні відносини між росіянами, українцями і білорусами переважно було характеризовано або як “братерське возз’єднання”, або як “російський імперіялізм”. Настав час відійти від цих гасел і спробувати розглянути політичні відносини між східними слов’янами в контексті політичного життя XVI-XVII століть», - пише науковець у статті, присвяченій завданням подальшого вивчення політичної історії України, Росії та Білорусі14.
Не менш показовими стали в цьому сенсі й інші праці історика, де він, зокрема, піддав сумніву такі догмати традиційної української державницької історіографії, як «роль східних слов’ян у Великому князівстві Литовському», «правомірність претензій українців, а особливо білорусів, на державність», твердження про «українську» зовнішню політику магнатів XVI ст. Глинських і Вишневецьких у контексті міжнародних відносин тощо. Досить звернутися до окремих сучасних українських історичних видань, щоб переконатися в актуальності цих постулатів дослідника.
Переяславська угода 1654 року між Україною та Росією свого часу породила й далі продукує численні історичні й історіографічні твори, які мають з українського боку певною мірою компенсаторний чи конфронтаційний характер15. Зе-нон Когут налаштований до таких праць досить критично. За його словами, замість дискусій навколо питань «об’єднання», «возз’єднання», «союзу» чи «протекторату» доцільніше звернутися до визначення справжніх мотивів політики обох сторін, зокрема до питання, чого саме Хмельницький намагався досягти, провадячи перемовини щодо угоди, якими були плани Москви щодо України та Східної Европи, в чому збігалися й у чому розходилися інтереси сторін16.
Не менш промовистим у цьому плані виглядає Когутове розуміння характеру українсько-російських відносин середини й другої половини XVIII ст. Так, скасування української автономії він пояснює не містичним прагненням Росії до знищення України, а цілком раціональними мотивами самодержавного уряду, що засвоював західні моделі Просвітництва та бачив шлях до ефективного розвитку країни в уніфікації її суспільно-політичного та культурного життя: «Еволюція Російської імперії за взірцем західного абсолютизму може бути ключем до пояснення змін у російській політиці стосовно козацької України»17.
Подібно до іншого американського дослідника, Теодора Вікса, Зенон Когут пояснював успішну політику інтеграції українських земель до Російської імперії новими можливостями, що їх російський уряд відкривав перед місцевими елі-тами, кооптуючи їх до владної верхівки18.3 другого боку, історик вказував на розшарування української еліти, виокремлюючи в ній, під оглядом ставлення до Росії, дві головні групи -«асиміляторів» і «традиціоналістів». Перші безумовно приймали гасло розчинення в імперії, другі намагалися примирити місцеві інтереси з імперськими.
Щоправда, говорячи про розрив у другій половині XVIII ст. шляхетської політичної традиції з козацькою, історик, здається, не завжди враховує, що українське суспільство було глибоко розколотим за становими та політичними орієнтаціями задовго до просвітницьких реформ російського царизму. З цього погляду суперечності між Григорієм Поле-тикою та анонімним автором «Історії русів» були не меншими, ніж шляхетсько-козацький антагонізм у часи Івана Виговського або Івана Мазепи.
Розглядаючи питання про перехід української еліти на імперську службу, Зенон Когут, схоже, остаточно пориває з народницько-державницьким розумінням цього процесу як національної зради. Він уважає, що українці на той час не бачили суперечности між служінням Російській державі та власній Батьківщині. Отже, історик сприймає концепцію численних ідентичностей з відповідними ієрархіями цінностей, які не суперечили одна одній, що її сформулював Павло Маґочий. У зв’язку з цим у Когутовій творчості вимальовується, поряд із суспільно-політичною проблематикою, важлива тема української національної ідентичности.
Зенон Когут належить до тих науковців, які визнають існування ранньомодерної нації «до націоналізму», що відрізнялася від нації сучасної переважно рівнем своєїсоціальноїмобілізації. У цьому сенсі він стоїть близько до Івана Лисяка-Рудницького, Джона Армстронґа й Ентоні Сміта. Історик сприймає теорію модерної нації як «сконструйованої» цілос-ти, проте доводить наявність тяглости між козацькою та модерною Україною. Водночас дослідник кладе появу модерного українського націоналізму аж на кінець XIX ст. й початок XX ст. Перехідною ланкою між цими двома етапами Зенон Когут вважає так звану малоросійську ідентичність.
Малоросійство як національно-культурний феномен українського життя в минулому та сучасному й досі вважається одіозним явищем, національною патологією. Воно асоціюється передусім з комплексом меншовартости та сервілізму тих українців, які визнають перевагу всього російського, виявляючи брак «елементарного національного та політичного інстинкту», готовність до зради власної історико-культурної традиції задля конкретних особистих вигод тощо19. Свого часу малоросійство затаврували такі публіцисти й мислителі, як Михайло Драгоманов, Микола Хвильовий, Євген Маланюк.
Зенон Когут підійшов до вивчення й оцінки малоросійського феномену як історик, увівши його в рамки суто наукового дискурсу, показавши зумовленість конкретними обставинами політичного та соціяльного життя українського суспільства так званої донаціональної доби. Малоросійська ідентичність у Когутовому зображенні виступає, з одного боку, засобом інтелектуального пристосування до концепції множинних лояльностей та ідентичностей, властивих епосі до націоналізму, а з другого - початковим етапом національного розвитку на основі малоросійської ідеї20. Цей процес не було завершено, його перервав російський уряд.
Повертаючи малоросійський феномен до відповідного історичного контексту, Зенон Когут не заперечує його неоднозначного, амбівалентного характеру. Але, на відміну від своїх численних попередників, він визнає малоросійську спадщину «початком сучасного українського національного будівництва». На мою думку, цей новаторський підхід до малоросійської ідентичности може вважатися важливим теоретичним здобутком української історіографії 1970-1980-х років поряд із концепцією множинних лояльностей та ідентичностей Павла Маґочого, Шпорлюковою діялектикою становлення української модерної нації як деконструкції старих польської та російської націй, розумінням суперечливого взаємозв’язку процесів модернізації та національного будівництва, що його запровадив Орест Субтельний, тощо. Всі ці підходи в той чи інший спосіб відбивають різні аспекти українсько-російських відносин.
Поряд із дослідженням малоросійської ідеї та ідентичности Зенон Когут останніми роками активно вивчає пов’язаний із цими проблемами феномен так званої «загальноросій-ської нації» як сукупности трьох гілок - малоросійської, великоросійської та білоруської. Він, зокрема, прагне дослідити українське походження цієї ідеї, мотиви й мету її творців та подальшу її трансформацію. Це, своєю чергою, пов’язано з переосмисленням процесу російського національного й державного розвитку, визнанням його гетерогенного, мультикультурного характеру та суперечливих узаємин у ньому національного та імперського компонентів21.
Відтак історія української національної ідеї постає у Когутовому змалюванні як частина широкого процесу виникнення та постійного рекомбінування різних форм національної ідентичности східнослов’янських народів на тих чи тих стадіях історичного розвитку, їхнього суперечливого співіснування й еволюції під впливом політичних обставин. На практиці це означає не що інше, як демітологізацію поширених уявлень про споконвічну українсько-російську єдність і водночас потребу дальшого переосмислення національної історії кожного з цих народів.
У безпосередньому взаємозв’язку з політичними та національними проблемами української минувшини перебуває ще один важливий напрям наукової творчости Зенона Когута -історіографічний. Дослідник уважає процес артикулювання історій східнослов’янських народів центральною віссю, навколо якої формувалися не лише національна ідеологія Російської імперії, а й модерні національні ідентичності росіян та українців. Відтак різні інтерпретації українського минулого від XVII ст. до наших днів відбивають стадії національного та державного будівництва українців і росіян на імперському а чи національному ґрунті, перетворюючи історіографію на поле ідейної боротьби. Такий підхід, за словами самого автора, відрізняє його дослідження від праць його сучасників на цю тему22.
Прецікавими у зв’язку з цим виглядають Когутові спостереження над окремими стадіями й особливостями розвитку українського та російського історієписання. Адже до початку XIX ст. українську та російську історії вважали течіями одного потоку. Українські історики вірили, що їхні студії лише збагачують ширшу російську історіографію. Зенон Когут уважає, що внаслідок цього, як правило, «українська історіографія була на крок позаду від російської імперської історіографії і, відповідно, розвивалася як реакція на неї. Відтак українська історіографія мала або пристосовуватися, або змагатися з російською і польською історіографіями»23.
Звертаючись до вивчення взаємного зв’язку між історіографічними та політичними процесами, науковець твердить, що «прагматичні потреби зовнішньої політики Московії визначали історичні погляди»24, натомість в Україні, здається, все було навпаки. Відтак він приділяє особливу увагу початковій і сучасній стадіям українсько-російських дебатів на історичному ґрунті.
Ключовим історичним твором, що характеризує українсько-російські взаємини на початку входження України до російської патримоніяльної держави, вважають київський «Синопсис», опублікований трьома виданнями впродовж 1674-1680 рр. Створений у середовищі київського лаврського духовенства, він дістав у Росії статус офіційного, канонічного тексту, за яким до середини XVIII ст. вивчали історію Російської держави. Одним з найбільших парадоксів цього твору стала відсутність у ньому згадки про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Відтак дослідники досі обговорюють проблему, так би мовити, національної ідентичности київського «Синопсису», кваліфікуючи цей твір чи то як російську, чи то як українську пам’ятку25.
Зенон Когут обстоює думку про інструментальний характер «Синопсису», зумовлений конкретними політичними обставинами життя київського лаврського духовенства епохи Руїни, зокрема його зацікавленням у російській протекції. Водночас він дає найпереконливіше, на мою думку, пояснення характеру та рецепції цього твору: «Виклавши всі, які тільки можна, аргументи на обґрунтування царського покровительства над Печерською лаврою, “Синопсис”, либонь, несвідомо, створює альтернативну візію Росії. До усталеної московської традиції розглядати Московську Русь як православну династичну державу з неперервною тяглістю “Синопсис” додав ідею протосхіднослов’янської царської спадщини. Цю ідею було породжено українським історичним досвідом»26.
Проте, піднесений російським урядом до рівня офіційного тексту, «Синопсис» справив набагато менший вплив на російську історичну думку, ніж це прийнято вважати. Більшість російських істориків до Николая Устрялова віддавали перевагу традиційній московській концепції династичної держави перед теорією православного східнослов’янського царства. Цей висновок, здається, підтверджує тезу американського дослідника Марка Окенфуса про загальний консерватизм і герметичність московської духовної культури домодерних часів і певною мірою коригує поширені в історичній науці уявлення про «українізацію» російської елітарної культури у другій половині XVII ст.
Не менш важливим фактором впливу на сучасну історичну свідомість українського суспільства залишається російська імперська версія історичного процесу. «Міт про російську єдність, - пише Зенон Когут, - був і залишається частиною російської національної душі. Тому росіянам, від консервативних націоналістів до ліберальних демократів, дуже важко визнати право українців на власну історію та власну ідентичність... Тому для російської історичної свідомости все ще є аксіоматичними тези про єдність східних слов’ян і належність більшої частини історії та культури України до російського історичного досвіду. Цей погляд є повною протилежністю до нової української історичної свідомости, яка наголошує на автохтонному історичному процесі й відмежуванні від Росії»27.
Не менш суперечливими й парадоксальними виглядають українсько-російські взаємини й у сучасній історіографії та історичній свідомості суспільства. Над цим змушує замислитися одна з найпопулярніших праць Зенона Когута останніх років - «Історія як поле битви. Російсько-українські відносини та історична свідомість в сучасній Україні»28. Доцільно нагадати, що аналогічні проблеми широко висвітлено у статтях Франка Сисина про історіографічні образи козаччини й Богдана Хмельницького та Сергія Плохія про дебати українських і російських істориків навколо сучасних політичних кордонів, Переяславської ради 1654 року та державної належности Криму.
У ще один важливий сюжет, репрезентований у Когутових публікаціях останнього часу, складаються оцінки сучасного стану української історичної науки. Нагадаю, що наприкінці 80-х років та на початку 90-х років західні дослідники доклали чимало зусиль для того, щоб підвищити статус і престиж українських студій у західному академічному світі. Водночас вони дуже багато зробили для того, щоб піднести українську історичну науку до міжнародних стандартів, посприяти її концептуальному оновленню та входженню до світового інтелектуального простору.
Широку інтелектуальну та фінансову підтримку українських дослідників супроводжувала гостра критика спадщини радянського українознавства. Проте лише з часом з’ясувалося, наскільки глибоко спадок цей укоренився у свідомості та професійній діяльності сучасної інтелектуальної еліти. Боротьба з негативними традиціями радянського українознавства не втратила актуальносте досі. Під цим оглядом особливу увагу привертають статті літературознавця Григорія Грабовича29та політолога Тараса Кузя30.
На жаль, неможливо пояснити проблеми сучасної української гуманітаристики загалом та історіографії зокрема винятково впливом радянських традицій. У цих проблем набагато глибше коріння. Сучасна українська історіографія все ще несе на собі тягар не лише наукових, а й національних і соціяльно-політичних завдань і внаслідок цього перебуває в конфлікті між потребами розвитку загальнонаціонального дискурсу та викликом постмодернізму, що заперечує національний наратив.
Зенон Когут, здається, не бачить принципової суперечносте між сучасним історіографічним дискурсом і завданнями українського національного й державного будівництва. Він переконаний, що виклик постмодернізму не означає кінця епохи наративу, а об’єктивізм у науці не заперечує існування історичних мітів, що їх можна й слід використовувати у процесі формування нової української історичної свідомосте.
На початку 90-х років науковець уважав, що українські історики повинні допомогти суспільству віднайти його власну - авжеж, українську - національну ідентичність. «Формування нової української історичної свідомосте, - за словами Зенона Когута, - все ще перебуває на рудиментарній стадії, воно обмежене лише національно свідомими представниками населення. Швидко й широко прищепити українську ві-зію історії складно, оскільки за імперської російської і совєтської влади домінантні інтерпретації стали загальноприйнятими навіть серед багатьох українців. Крім того, консенсусу досягнуто лише щодо деяких тем та інтерпретацій. Щоб сформувалося бодай попереднє українське бачення, необхідно принаймні видати нові підручники й запровадити нові навчальні плани. Навчальні плани для шкіл мають також допомогти українському погляду на історію проникнути в ширші кола суспільства»31.
Життя доводить, однак, що Зенон Когут дещо недооцінив живучосте та поширеносте в суспільстві сучасної України малоросійської національної самосвідомости, про яку писав так переконливо. Під час однієї зі своїх численних поїздок Україною він мав нагоду впевнитися в цьому, коли у Мгар-ському монастирі чернець узявся був читати туристові з-за кордону лекцію суржиком про зрадника Мазепу та всеросійську єдність православних слов’янських народів...
Можливо, дослідник пригадав цей епізод зі своєї біографії, коли дізнався, що ліві депутати української Верховної Ради, історики за освітою, домоглися вилучення окремих сторінок із підручника історії України для середньої школи, а імперська та радянська історико-культурна спадщина почала повертатися до повсякденної свідомости населення у своєму первозданному вигляді за допомоги засобів масової інформації, передусім телебачення, та політики нинішнього українського керівництва. Відтак у публікаціях і виступах Зенона Когута з кінця 90-х років починає дедалі частіше лунати критика на адресу офіційної української історичної науки.
Спочатку ця критика не мала персональної спрямованосте, як можна бачити, зокрема, зі звіту про засідання «круглого столу» з проблем української історичної науки в Торон-ті 1997 року. Згодом вона набула конкретики, постаючи у зв’язку з тими чи тими публікаціями сучасних авторів. Нарешті, Указ президента України від 13 березня 2002 р. «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року» та задекларована готовність частини академічного істеблішменту взяти участь у його реалізації викликали надзвичайно гостру реакцію з боку Зенона Когута та його колеґ Франка Сисина та Сергія Плохія.
У їхньому «Зверненні до українських істориків з приводу відзначення Переяславської ради», датованому 14 червня 2002 р., заплановану акцію розцінено як спробу «залучити історію для легітимації можливої зміни у зовнішньополітичній орієнтації України та переорієнтації історичної свідомости українського суспільства», надати «легітимности тим силам в Україні та поза її межами, що змагають до відтворення імперії», та продовжити горезвісну «традицію радянських часів запобігання перед Москвою та “старшим братом”»32.
Поступова еволюція від ейфорії початку 90-х до гіркого розчарування подіями останніх років в Україні, що її, схоже, пережив Зенон Когут разом із більшістю української діяспори, актуалізує питання про рецепцію творів західних українознавців у сучасній Україні та діялог між материковою та заокеанською практикою сучасного відчитування української минувшини, за всієї умовносте цих понять.
Як відомо, з кінця 1980-х років триває процес активного входження закордонної україніки, репрезентованої двома головними потоками - традиційним національно-державницьким і модерним національним, до культурного й наукового життя України. Твори найкращих представників різних поколінь західних дослідників удоступнюються для українського читача. Сподіваймося, до републікацій праць Наталії Полонської-Василенко, Олександра Оглоблина, Івана Лисяка-Рудницького, Омеляна Пріцака, Юрія Луцького, Ігоря Шевченка, Романа Шпорлюка, Григорія Грабовича, Богдана Кравченка, Ореста Субтельного, Івана-Павла Химки незабаром долучаться й українські видання монографій Павла Маґочого, Девіда Сондерса, Франка Сисина, Степана Величенка, Андреаса Капелера, Сергія Плохія, Анни Процик, Ольги Андрієвської, Тараса Кузя, Романа Сольчаника й інших західних істориків України. Проте, крім мовного бар’єру, між сучасним українським і західним дослідником історії України зберігається істотний ментальний бар’єр, що стоїть на перешкоді їхнього діялогу.
Ситуація в українських студіях по різні боки океану виглядає по-різному. Коли один із провідних українських істориків нової генерації визнає, що сучасні твори про Україну на Заході здійснили переворот у наших уявленнях про українське минуле33, то один із найавторитетніших західних україністів не бачить у сучасній історіографії історії України жодних методологічних новацій, критично оцінюючи її стан і перспективи34. Якщо, приміром, Марк фон Гаґен і Григорій Грабович пропонують сучасну альтернативу традиційному національному канонові в українознавстві, то авторитетні українські історики Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич узагалі заперечують правомірність використання постмодерних парадигм.
Проте головною перешкодою на шляху конструктивного діялогу між різними школами та напрямами в українських студіях залишається сама структура та якість українського академічного (в широкому розумінні слова) середовища. Воно все ще зберігає інерцію радянського типу свого існування і демонструє не так відкритість до новацій і методологічний плюралізм, як подиву гідну здатність до виживання та самовідтворення, але вже без звичних колись «органів контролю», знов-таки в найширшому сенсі цього поняття.
Ім’я та праці Зенона Когута нині відомі мало не всім фахівцям з української історії. Проте сказати, що його твори ввійшли до постійного наукового та культурного вжитку українських науковців, сприяли переорієнтації їхніх професійних пошуків або викликали полеміку, не дає мені сам автор. Концептуальна новизна його тез з історії України доби Гетьманату дістала, приміром, розуміння у професійного історика35, проте опинилася поза увагою політичного аналітика36.
З особистого досвіду знаю, що концепція малоросійської ідентичности, яку створив Зенон Когут, досі викликає мовчазне заперечення з боку деяких патріотично налаштованих українських істориків, для яких малоросійство - категорія не наукова, а морально-етична. Проте мені важко погодитися з автором, який скаржиться, що його в Україні видають, але не читають. Сліди його впливу досить виразно виявляються в найновіших працях деяких молодих істориків. Істотніше автор міг би впливати на сущих в Україні дослідників хіба за умови, що його запросили б до складу експертної ради ВАК України чи бодай спеціялізованої ради із захисту дисертацій...
У ролі науковця й організатора науки Зенон Когут відіграє надзвичайно важливу роль посередника між різними напрямами та рівнями українських студій, які переживають процес власної трансформації, складаючись у певну структуровану цілісність. Зенон Когут - українець з походження й свідомости, що зберігає стійкий емоційний зв’язок з Україною - минулою та сучасною. Водночас він є інтелектуальним продуктом сучасної західної історіографії і репрезентує її північноамериканську школу.
На Заході його наукова й організаторська діяльність значною мірою сприяє переорієнтації тамтешньої славістики з русоцентризму в бік визнання й усвідомлення мультикультурного та мультинаціонального характеру східнослов’янського православно-радянського Commonwealth, яке на Заході досі заведено було йменувати Росією. Щоправда, на думку самого історика, істотних концептуальних змін у свідомості західних фахівців щодо українознавства все ще не відбулося.
На Сході Когутові праці сприяють методологічному оновленню української історіографії та її поступовому зближенню зі світовою. Водночас їх можна вважати кроком до створення академічної української русистики, брак якої відбиває, вживши вислову Миколи Рябчука, парадокси «запізнілого націєтворення». Таким чином Зенон Когут продовжує традиції свого вчителя Івана Лисяка-Рудницького, прагнучи до синтезу тяглости й модернізації в сучасній українській інтелектуальній традиції.
Як автор Зенон Когут володіє даром узагальнення й підсумовування, створюючи прозорий, логічно стрункий наратив. Його тексти приємно читати й, за словами Наталі Яковенко, перекладати. Ця обставина повинна б заохотити історика до написання навчальних підручників та посібників, яких у списку його праць поки що, на жаль, немає.
Останні статті Зенона Когута дозволяють припустити, що він працює над створенням нової монографії. Кожен, знайомий із творчою манерою дослідника, тим паче з ним особисто, може бути певен, що ця книжка навряд чи поступиться своїм науковим рівнем попередній, яка вже давно стала класикою сучасної української історіографії.
1
Zenon E. Kohut,Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate 1760’s-1830’s(Cambridge, MA, 1988).
2
Омелян Пріцак, «Іван Лисяк-Рудницький як учений і “комунікатор”», Іван Лисяк-Рудницький,Історичні есе(К., 1994), т. 1, с. XX. Алексєй
Міллєр, рецензуючи збірник праць Зенона Когута, виданих у 2005 році до його ювілею, дорікнув мені, що я заднім числом «націоналізую» науковця, вписуючи його до контексту української емігрантської, а не американської історіографії; див.:English Historical Review,no. 502 (2008), p. 754. Припускаю, що мій критик не читав цієї статті, заки писати свою рецензію.
3
О. В. Ясь, 1 )Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945-1991pp.: Автореф. дис.... канд. істор. наук(К., 2000); 2) «Українська зарубіжна історіографія 1945-1991 pp.: проблема поколінь та організація дослідницької праці»,Збірка наукових праць на пошану академіка НАН України В. А. Смолія,част. 2 (К, 2000), с. 352-391.
4
Zenon Р•. Kohut,The Abolition of Ukrainian Autonomy (1763-1786): A Case study in the Integration of a Non-Russian Area into the Empire: A Thesis ...for the degree Doctor of philosophy(University of Pennsylvania, 1975).
5
Докладно про нього див.:Extending the Borders of Russian History: Essays in Honor of AlfredJ. Rieber(Budapest - New York, 2002).
6
Georg G. Iggers,Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge(Hanover, 1997), p. 97-100.
7
David Saunders, «Modern Ukrainian History (II)»,European History Quarterly,vol. 21 (1991), p. 90. Варто зауважити, що деякі автори зараховують до цієї групи й самого Сондерса.
8
Омелян Пріцак, «Іван Лисяк-Рудницький як учений і “комуніка-тор”», с. ХІІІ-ХХ.
9
Зенон Когут,Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України(К., 2004), с. 293.
10
Konstantin Kononenko,Ukraine and Russia: A History of the economic relations between Ukraine and Russia (1654-1917)(Wisconsin, 1958); K. Кононенко,Українаі Росія. Соціяльно-економічніпідставиукраїнської національної ідеї. 1917-1960(Мюнхен, 1965); Ф. Б. Корчмарчик,Духові впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України(Нью-Йорк, 1964; 2-ге вид., Л., 1993); Петро Голубенко,Україна і Росія у світлі культурних взаємин(Нью-Йорк - Париж - Торонто, 1987; 2-ге вид., К., 1993); Михайло Демкович-Добрянський,Україна і Росія: Історичні нариси на теми російського імперіялізму(Рим, 1989; 2-ге вид., Л.-Краків-Париж, 1993); Павло Штепа,Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість(К., 1995).
11
Ukraine and Russia in Their Historical Encounter(Edmonton, 1992).
12
David Saunders,The Ukrainian Impact on Russian Culture(Edmonton,' 1985).
13
День,5 січня (1999).
14
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 12.
15
Див. докладніше статтю «Переяславський комплекс в українській історіографії» у цій книжці.
16
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 19.
17
Там само, с. 21.
18
Саме тому мені важко визнати слушність японського історика Кі-мітаки Мацузата, коли він говорить про своєрідне «москвоборство» Когутової монографії; див.: Кимитака Мацузато, «Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство или малороссийская идентичность»,Український гуманітарний огляд,вип. 7 (2002), с. 76.
19
Encyclopaedia of Ukraine,vol. 3 (Toronto-Buffalo-London, 1993), p. 166.
20
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 164-166.
21
Roman Szporluk,Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union(Stanford, 2000); Джеффри Хоскинг,Россия: народ и империя (1552-1917)(Смоленск, 2000); Theodore R.Weeks,Nation and State in Imperial Russia: Nationalism and Russification on the Western Frontier, 1863-1914
(DeKalb, 1996); Serhiy Bilenky,Eastern Europe in Search of a Nation: Romantic Nationalism and Imagined Communities in Ukraine, Poland, and Russia, 1830s- 1840s: A Thesis ...for the degree Doctor of philosophy(Toronto, 2007) та ін.
22
Zenon E. Kohut,Entangled Identities: Russia, Ukraine, and the Conceptualization of East Slavic History. Research Project Proposal,p. 2 (неопубліко-ваний рукопис).
23
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 188.
24
Там само, с. 176.
25
3 останніх публікацій на цю тему див., зокрема: Дж. Джираудо, «“Русское” настоящее и прошедшее в творчестве �ннокентия Гизеля»,Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей,т. 1 (1992), с. 92-103; І. О. Тарнопольська,Київський«Синопсис»в історіографічному та джерелознавчому аспектах: Автореф. дж....канд. іст. наук(Дніпропетровськ,
1998); I. В. Жиленко,Синопсис Київський(K., 2002).
26
Зенон Когут,Коріння ідентичности,с. 181.
27
Там само, с. 241,243.
28
Zenon Kohut,History as a Battleground: Russian-Ukrainian Relations and Historical Consciousness in Contemporary Ukraine(Saskatchewan, 2001).
29
Григорій Грабович,До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка(К., 2003).
30
Taras Kuzio, 1) «Contemporary Ukrainian Studies and Kuchmagate»,Analysisof Current Events,no. 1 (2001), p. 14-18; 2) «Ukraine’s “Pereiaslav Complex”»,RFE/RL Poland, Belarus, and Ukraine Report,no. 18 (2002).
31
Зенон Когут,Коріння ідентичності*,с. 240-241.
32
3 архіву автора.
33
Ярослав Грицак, «Історія нації: продовження схеми Грушевського щодо української історії ХІХ-ХХ ст.»,Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському (Львів, 24-25 жовтня 1994 p.; Харків, 25 серпня 1996 p.; Львів, 29 вересня 1996р.)(Л., 1999), с. 98-132.
34
Orest Subtelny, В«The Current State of Ukrainian HistoriographyВ»,Journal of Ukrainian Studies,no. 1-2 (1993), p. 34-54.
35
Наталя Яковенко, «Гетьманська Україна під колесами просвітницьких ідеалів»,Сучасність, № 3 (1997), с. 145-149.
36
Микола Рябчук,Від Малоросії до України: парадокси запізнілого нащєтворення(К., 2000), с. 53-59.
Коментарі
Klio
Facebook
ВКонтакте
