«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
- Подробности
- Категория: Володимир Кравченко. Україна, Імперія, Росія.
- Опубликовано: 17.05.2014 01:52
- Просмотров: 34
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с.«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
Володимири Кравченко
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Колись, ще за царя Олексія Михайловича, князь Гагін та боярин Хлопов про нашого гетьмана-дряпичку, Брюховецького, листами його царському величеству лепортовали: “�ван Мартынович, - писали, - есть честный человек! (Еге!., чесний - як капітанська мазниця!) и годится быть гетманом, понеже он, хотя не учён, да умён и ужасть как вороват и исправен!” Ну, дей його честі!.. Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-московській інше діло: по-нашому б то “вороватий” значиться “злодійковатий”, а по їх - “скусний, спритний”. Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині -по-турецькому, в Німеччині - по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так... Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм! У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!..»1.
Ці слова належать відомому українському поетові, одному з творців нової української літератури й історикові Петру Гулакові-Артемовському. Вони містяться в коротенькій напівжартівливій нотатці «Дещо про Гараська», опублікованій 1819 року в харківському журналі «Украинский вестник». Поетова сатирична характеристика гетьмана Івана Брюховецького, вкладена в уста російських дипломатів, буквально збігається з відповідним фрагментом рукописної «Історії русів»2- талановитої апології українців, яку стилізував під історичний літопис Невідомий автор кінця XVIII - початку XIX ст. Цьому творові, поряд з «Енеїдою» Івана Котляревського, судилося стати фундаментом українського культурно-національного відродження в XIX ст.
Дослідники «Історії русів» не звертали уваги на Гулакову нотатку - можливо, саме тому, що вона, мовляла Аґата Кристі, лежить на поверхні. Тим часом вона може пролити світло на деякі обставини входження загадкового рукопису до тогочасного культурного простору та надати іншого напряму пошукам автора «Історії русів».
Досі першими документальними згадками про «Історію» вважали лист декабриста Александра фон дер Бріґґена до Кондратія Рилєєва від 21 жовтня 1825 р. та статтю новгород-сіверського вчителя Івана Сбітнєва, опубліковану як лист до редактора в харківському «Украинском журнале» того ж таки 1825 року3. Гулакове «Дещо про Гараська» випереджує їх на шість років4.
Саму появу цього напівжартівливого, напівпоетичного твору могло спричинити знайомство харківського поета з рукописом «Історії русів». Цитату з неї він використав, щоб обіграти відмінності в поняттях і семантичних відтінках між українською та російською розмовними мовами й зачепити гострі соціяльні проблеми зловживання владою та корупції урядовців під маркою далекого минулого.
Жанр соціяльної сатири був доволі популярним у харківському літературному середовищі першої чверти XIX ст. Звідси асоціяції з Горацієм («Гараськом»), творчістю якого захоплювався Гулак-Артемовський, звідси й недвозначні натяки на цензуру, котра через кілька місяців після публікації нотатки доконає-таки «Украинский вестник». Звідси, нарешті, іронічні розважання, чи писати далі гострі твори, а чи скористатися порадою античного поета, яку його український наслідувач перелицював так: «Коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запровторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали».
Загадковий анонім, автор «Історії русів», очевидно, був свідомий характеру свого твору. Автор надійно затаїв своє ім’я, котре й нині залишається невідомим, але не зміг чи не схотів «запровторити» свій твір туди, де б його «читали лише миші та пацюки». Навпаки, невдовзі після Гулакової публікації в «Украинском вестнике» почалося тріюмфальне входження «Історії» до загальноросійської культури доби романтизму, а також дослідження та осмислення пам’ятки, що триває досі5.
Антон Чехов пожартував, що «важливий не Шекспір, а коментар до нього». Це почасти справедливо й щодо «Історії русів», котра вже впродовж двох століть супроводжує український національний рух на всіх етапах його розвитку, нагромаджуючи навколо себе численну літературу. Остання своїм обсягом давно й набагато перевищила обсяг самої пам’ятки, ввібравши широкий спектр основних течій і напрямів української історичної думки. Отже, і «Шекспір», і коментар до нього стали однаково важливими для функціонування української історіографії та історичної свідомости.
Мета цієї статті - оглянути сучасні дослідження «Історії русів», котрі з'явилися в Україні впродовж останніх 10-12 років, спробувати виявити їхні основні тенденції та особливості, а також з'ясувати, якою мірою вони відбивають загальний стан історичної науки та самоусвідомлення українського пострадянського суспільства. Тематично стаття продовжує мої давніші студії6. Тож я скористаюся з цього, щоб коротко схарактеризувати обставини, за яких відбувалося осмислення пам’ятки в дотеперішній українській історичній літературі.
Вплив «Історії русів» на українське суспільство модерної доби важко переоцінити. Її апологія українців швидко переросла в міт, який став основою для розвитку української національної свідомости, зверненої «назад, у майбутнє». У XIX ст. «Історія русів» стала альтернативою національним російському та польському історичним наративам, що заперечували окремішність українського історичного процесу. В цьому сенсі значення твору було набагато більше, ніж інших талановитих містифікацій на зразок «Слова о полку Ігоревім» і Краледворського та Зеленогорського рукописів7.
Раціоналізація історичної науки в XIX й на початку XX ст. дала змогу досить швидко з’ясувати мітологічно-літературну природу «Історії русів». Особливу роль тут відіграли російські та польські історики, які встановили недостовірність фактів, що містилися у творі. Демократизація суспільно-політичної думки під гаслами народництва зняла ореол героїв з деяких персонажів «Історії». Та це не означало, що вона остаточно перестала впливати на ширший загал.
Втративши «силу факту», «Історія русів» зберегла «силу духу», виступаючи в ролі щита для постійно загроженої національної ідентичности. Як засвідчив Микола Костомаров, «Історія» у другій половині XIX ст. залишалася для патріотично налаштованої публіки знаковим твором. Через півтораста років після публікації «возвышающий обман» цього твору був, як і раніше, сильнішим за «низкие истины» реального життя.
Представники українського академічного середовища також не віддали «Історію русів» на поталу критикам, виносячи на перший план її літературні чесноти, демократичне спрямування тощо. «Історія» перетворилася на вдячний предмет наукового дослідження як пам’ятка української історичної та суспільно-політичної думки кінця XVIII - початку XIX ст. - початкової доби національного відродження. Кількість присвячених «Історії» праць зростала. Дослідники спрямовували основні зусилля на пошуки автора твору, а також реконструкцію його поглядів у контексті доби.
Наприкінці XIX й на початку XX ст. в українській історіографії з’явилися нові історичні наративи, котрі заперечували національні міти з позицій науковости, водночас зберігаючи тяглість національно-культурної традиції. Наративи ці почали змінювати історичну свідомість українського суспільства, модернізуючи її відповідно до тогочасних вимог у межах соціяльно-економічної, а згодом державницької та, почасти, марксистської парадигм.
Цей процес, однак, ніколи не характеризувала вільна конкуренція ідей - він постійно перебував під тиском суспільно-політичної кон’юнктури, завдань незавершеного національного будівництва та пов’язаної з ними цензури та самоцен-зури. До того ж він так і не пройшов повного циклу розвитку. Коли проекти модернізації під українськими гаслами провалилися, еволюція історичної свідомости суспільства різко загальмувалася, а сама свідомість знову, як бувало й раніше, почала набирати консервативно-дефензивного характеру.
Особливо унаочнився цей процес на Східній Україні, що опинилася в складі російсько-радянської імперії. Українська культура виявилася тут штучно ізольованою від досягнень новітньої доби та прив’язаною до старих, домодерних традицій кінця XVIII й першої половини XIX ст., канонізованих комуністичним режимом. Перед нею знову постала проблема виживання в найближчій перспективі.
«Історію русів» як пам’ятку відповідної епохи не було остаточно викреслено з «порядку денного» радянської історіографії. Раз у раз вона виринала на поверхню наукового життя у вигляді чи то републікації фрагментів8, чи то окремих присвячених їй праць9. У бібліотеках можна було без «спеціяльного допуску» дістати не лише її перше видання, а й випущену 1939 року капітальну монографію львівського літературознавця Михайла Возняка. Проте вивчення пам’ятки вважали «неактуальним». Частіше, ніж історики, до неї зверталися філологи, та й то принагідно.
За межами СРСР, на еміграції, відчуття національно-інтелектуальної «облоги» створювало умови не лише для мітологізації та канонізації новітніх здобутків української історичної думки, а й для збереження ідейного впливу «Історії русів» та її актуалізації як об’єкта наукових досліджень. Особливу роль у цьому процесі відіграли праці історика Олександра Оглоблина.
Коли 1986 року дзвони Чорнобиля провістили кінець радянського експерименту, годинник української національної історії відновив свій хід від того часу, на якому його колись штучно зупинили. Українське суспільство опинилося перед проблемою «квадратури кола» - завершення модернізації під національними гаслами за умов, коли в постіндустріяльному та глобалізованому світі розв’язували діяметрально протилежні завдання.
Ця дилема відбилася й в історичній науці. Адже потреба національної консолідації як одна з умов пострадянської трансформації вимагала від істориків створення чергового, сучасного міту10, тоді як культура постмодерну несла з собою демітологізацію суспільної свідомости та раціоналізацію історичної пам’яті в усіх її вимірах11.
Після того як, з одного боку, відкрився Великий льох української історії з законсервованими в ньому реліктами героїчної доби боротьби за національне виживання, а з другого - зникли бар’єри на шляху доступу до сучасної західної літератури, між обома тенденціями почалася нерівна боротьба за суспільство й заповнення так званих «білих плям» у його свідомості. Нині, з певної історичної дистанції, нам легше зрозуміти деякі обставини та перипетії цього процесу.
Мітологізоване ще з радянських часів самоусвідомлення українського суспільства наприкінці 1980-х - у першій половині 1990-х років виявилося надзвичайно сприятливим ґрунтом для засвоєння старих і продукування нових мітів, спрямованих із минулого в майбутнє. Здавалося, вбраний у новенькі козацькі шати «великий європейський народ» із «золотом Полуботка» за плечима легко повернеться до «европейської сім'ї» протоптаним «шляхом аріїв» після стількох пережитих у різні часи нечуваних страждань12.
Радянська наука, довший час замкнена в герметичному просторі, також, як 'виявилося, не мала імунітету проти мітів і містифікацій. Свідченням цього можна вважати скандальну підтримку, яку дипломовані науковці надали сумнівним з усіх поглядів текстам «Велесової книги», «Послання оріян хозарам» та подібним фентезі на праслов'янські сюжети, що належать перу сучасних авторів як з України, так і з Росії13.
За таких обставин відбулося повернення «Історії русів» до українського читача наприкінці XX ст. Її патріотичний патос укотре виявився суголосним почуванням і надіям суспільства. Спочатку газета «Літературна Україна» надрукувала кілька фрагментів «Історії» в українському перекладі зі вступною нотаткою українського радянського історика Федора Шевченка14, потім побачив світ репринт першого видання 1846 року і, нарешті, 1991 року вийшло нове видання в перекладі поета Івана Драча з передмовою письменника Валерія Шевчука15.
Літературні та філологічні кола виявили чи не найбільшу активність у популяризації пам’ятки. Саме вони почали задавати тон в її сучасних інтерпретаціях, щедро прикрашених патріотичною фразеологією та словесними візерунками. Для Шевчука, приміром, «Історія русів» є конденсатом «національної енергії», засобом оборони національної ідентичности, твором «предтечної місії», «однією з гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу»16. Для Драча - це сучасніше знаряддя, «первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав»17.
Інші автори пішли ще далі, намагаючись реабілітувати «Історію русів» як об’єктивне й достовірне джерело «справжнього» знання про українське минуле. Наприклад, для Ярослава Дзири це - «патріотичний твір високого громадянського звучання й правдиво-історичного світла», «чиста незамулена криниця історичних знань про український, козацький, народ»; для його однодумця Миколи Шудрі - це просто «науковий посібник»18.
Прозаїк Юрій Мушкетик цілком поважно запевняв своїх читачів, що йому пощастило потвердити автентичність промови Полуботка з «Історії русів» за допомоги книжки Жана-Бенуа Шерера 1788 року (в Мушкетиковому тексті хибно зазначено 1888 рік)19. Інший письменник, Юрій Хорунжий, проголошував устами свого героя, що події, описані в «Історії», відбувалися насправді, але офіційні радянські підручники їх замовчували20.
Зрозуміло, що такий «правдивий» твір мусив стати, на глибоке переконання Дзири, «настільною книгою кожного інтеліґента-фахівця». Іван Забіяка закликав: «Років на десять необхідно ввести в шкільні програми вивчення “Історії русів” як історичної пам’ятки, причому в кілька етапів: початковий, середній і вищий»21.
Щоправда, застарілість «Історії» як підручникового тексту для кінця XX ст. все-таки давалася взнаки. Тому Драч, приміром, ледве стримувався, щоб її не «переписати, зробити іншою, щось усправедливити, щось відкинути» в тій картині української історії, яку змалював автор «Історії»22. Забіяка закликав до написання «Історії русів-2»23, а Ярослав Дзира наголошував на пекучій потребі здійснити «вільний, творчий літературно-художній переклад» пам’ятки, «щоб у ньому, як і колись, вирували пристрасті, відчувався подих часу, бриніло і палало живе слово»24.
Фактично зазначені автори поставили питання про створення нового національно-історичного міту на основі «Історії русів». Це й була «наша відповідь Чемберленові» в особі Марка фон Гаґена, котрий саме тоді виступив з критикою націоналістичного дискурсу тогочасної української історіографії25.
На ґрунті, розпушеному й угноєному національним піднесенням кінця 1980-х - початку 1990-х років, невдовзі почали проростати перші пагінці нових, поки що скромних досліджень «Історії русів». їхня тематика була традиційною. Більшість науковців (істориків та філологів) переймалися пошуками автора твору. Поряд із добре знайомими претендентами на цю роль, зокрема батьком і сином Полетиками26, почали з’являтися й нові імена, наприклад, Олександра Мар-ковича-старшого27, Архипа Худорби28. Проте за оригінальністю й аргументацією жодна з них не витримувала конкуренції з «відкриттям», яке зробив джерелознавець Ярослав Дзира, оголосивши його «підсумком двохсотлітніх пошуків»29.
Випадково надибавши в козацькому реєстрі ім’я Полі-та Єрмоленка, дослідник, немовби «пронизаний струмом», за власними словами, вмить поєднав Політа-Іполіта («того, що розпрягає коней»)... з Григорієм Полетикою-Політикою, а цього останнього... з Георгієм Кониським. «Пояснивши» таким чином походження прізвища Кониського від перелицьованого на грецький лад коня, науковець заявив, що Георгій Кониський - це псевдонім Григорія Полетики. Пошуки автора «Історії русів» завершувалися під акомпанемент пісні «Розпрягайте, хлопці, коней» поверненням до наукової методи, згідно з якою «Болгарами называли тех, кои жили при реке Волге; Печенегами тех, кои питались печёною пищею»30і т. д.
Усе це можна було б уважати прикрим епізодом з історії українського пострадянського літературознавства, якби українська пострадянська історіографія, своєю чергою, не воскресила в ролі автора «Історії русів»... преосвященного Георгія Кониського. З однаковою переконливістю ця думка пролунала у працях дослідника-початківця31та маститого академіка, причому останній звертався до «Історії русів» як цілком достовірного джерела32. Утім, обидва вони мали право спиратися в цьому випадку на ніким іще не звойований авторитет радянського академічного видання, в якому Кониського також названо авторбм «Історії»33. Коло «двохсотлітніх пошуків», отже, замикалося на тих постатях, з яких усе починалося. «� так �стория сия, прошедшая столько отличных умов, кажется должна быть достоверною»34.
Про співвідношення патріотичного та наукового дискурсів у дослідженнях, присвячених «Історії русів», змушують замислитися численні публікації літературознавця Олега Мішукова. Впродовж 1997-1999 рр. він устиг надрукувати три монографії та шістнадцять статтей, присвячених пам'ятці, -більше, ніж усі його сучасники разом35. 2002 року праці Мішукова було перевидано в авторському двотомнику, який випустило київське «Парламентське видавництво»36. Вони вимагають спеціяльної уваги - з огляду як на кількість, так і на гарантію наукової якости, яку їм дали доктори філологічних наук Олена Гнідан і Петро Хропко.
Мішуков поставив перед собою мету дослідити весь спектр наукової проблематики, пов’язаної з історико-літературним, суспільно-політичним і національним контекстом «Історії русів» в українському, російському та загальноєвропейському вимірах, а також висвітлити питання типології, мови, фольклорних джерел, «народности», археографії та філософії пам’ятки, її впливу на літературний та історіографічний процес у Російській імперії XIX ст.
Варто було б лише привітати таку широчінь авторського-задуму, якби вона спиралася на відповідну фактологічну й аналітичну основу. На жаль, цього не можна сказати про відомі мені публікації Мішукова. Зібраний у них фактичний матеріял не підпорядковано конкретним науковим завданням і належно не систематизовано. Розлогі цитування та перекази чужих творів (інколи запозичені «з других рук») у власному, далеко не бездоганному, перекладі настільки щільно заповнюють сторінки його творів, що майже не лишають місця для авторових власних думок.
Особливо вражають численні прогалини у списку загальної та спеціяльної літератури, яку використовує автор. Тут жодним словом не згадано про присвячені «Історії русів» праці, що їх написали його попередники Микола Горбань, Анатолій Єршов, Євген Онацький, Борис Крупницький, Людмила Кошова, Іван Крип’якевич, Ілько Борщак, Панас Феденко, Федір Шевченко, Михайло Марченко, Леонід Коваленко, Юрій Шевельов, Ярослав та Ігор Дзири, Зенон Когут, а також автор цих рядків. Дослідникові невідомі монографічні праці на відповідну тему, що належать Олександрові Оглоблину та Ярославові Мишаничу. Все це позбавляє читача можливости належно оцінити ступінь новизни студій Мішукова.
У висвітленні .вітчизняної історії автор користується стандартизованими кліше України як однієї з «найкультурніших країн слов’янського світу» й водночас вічної жертви чужоземних загарбників та гнобителів. Російська сторона виступає тут винятково в ролі демонічного ворога. Такий підхід затирає межу між «Історією русів» як об’єктом наукового дискурсу і джерелом уявлень про українське минуле. Автор, свідомо чи ні, йде за пам’яткою, коли описує історію України початку XVII ст.37й перебіг Північної війни на її території38, ба навіть побиває цитатами з неї різноманітних «фальсифікаторів»39.
Та густа патріотична риторика не в змозі приховати численні наукові дефекти тексту, пересипаного неохайними з фахового погляду формулюваннями та фактичними помилками. Дослідник запросто оголошує Україну початку XVII ст. «великим військовим табором»40, заявляє про українське походження російського декабризму41, приписує авторові «Історії русів» знайомство з матеріялами, які зібрав харківський історик Дмитро Міллер (1862-1913)42, а Євгенові Гребінці - з монографією Костомарова про Богдана Хмельницького43, плутає Якова Марковича з Миколою Маркевичем44, твір Николая Бантиша-Камєнського приписує його синові45, змушує читача розплутувати словесні шаради на зразок «українського літопису Боплана, виданого Рубаном»46. Кількість подібних прикладів можна множити, проте навряд чи варто сподіватися, що автор врахує ці зауваження в наступному перевиданні своїх праць.
На тлі перелічених вище публікацій солідніше враження залишають дисертаційні роботи молодшого покоління літературознавців, зокрема дослідження Ігоря Дзири, в якому йдеться про вплив «Історії русів» на українську літературу XIX ст.47, і публікації Ярослава Мишанича, найзмістовніша частина яких стосується поетики твору48. Варто згадати й праці істориків, котрі звернулися до історіографії пам'ятки, дослідивши внесок Михайла Драгоманова49, Василя Горленка50й Олександра Оглоблина51у вивчення «Історії русів». Більшість цих студій присвячено, як бачимо, традиційним темам і сюжетам.
Перші спроби розширити й урозмаїтити дослідницьку проблематику «Історії русів» у працях з історії суспільно-політичної думки52, історії козацтва53та деяких інших містили небагато нового матеріалу. Проте в останні роки почали з’являтися розвідки, автори яких не лише демонструють знайомство з новітньою літературою предмета, а й пропонують нові, оригінальні тлумачення досліджуваної пам’ятки як історико-культурного феномену.
Так, молодий київський філолог Ілля Афанасьєв дослідив символіку твору та дійшов висновку, що її визначає, в основному, середньовічний тип ментальносте з властивими йому ірраціональними уявленнями про світ54.
Наталя Шліхта в полемічній статті також обґрунтовує консервативну орієнтацію автора твору55. Коли абсолютна більшість дослідників, зокрема автор цих рядків, констатували суперечність між становими, консервативними вподобаннями автора «Історії русів» та впливом на нього просвітницької демократичної ідеології, Шліхта вважає світогляд загадкового аноніма цілісним та органічним, закоріненим у шляхетській культурі Речі Посполитої, передусім сарматизмі.
Статті двох названих вище авторів можна вважати свідченням позитивних зрушень у вивченні «Історії русів», пов’язаних із опануванням нових дослідницьких методик, виходом за межі традиційної проблематики, нав’язанням творчого діялогу із західною науковою думкою. Щоправда, сучасне покоління західних українознавців уже не має пієтету до «Історії русів», притаманного представникам повоєнної української еміґрації. Традиція систематичного вивчення твору в західному академічному середовищі, здається, перервалася зі смертю Оглоблина. Тим часом нові історичні й історіографічні праці, присвячені українській минувшині ранньомодерної та модерної доби, особливостям української ідентичности, відкривають нові можливості для сучасного прочитання пам’ятки. Автори цих досліджень - передусім науковці з Канадського інституту українських студій.
Особливе місце тут належить працям Зенона Когута, де простежено феномен так званої малоросійської ідентичности в його взаємозв’язках з традиціями російської (імперської) культури та історичної свідомости. У цьому контексті науковець розглядає й «Історію русів»56, дотримуючи думку про її безпосередній зв’язок з ідеалами європейського Просвітництва.
Когут вдався також до спеціяльного студіювання пам’ятки в контексті доволі дражливої для національного самоусвідомлення українців (і незвичної для дослідників «Історії русів») теми українсько-єврейських стосунків57. Це дало йому змогу, зокрема, потвердити гіпотезу про ймовірний час написання твору - після 1793 р., тобто другого поділу Речі Посполитої, а також зауважити, що в сучасній українській історіографії пам’ятки антиєврейські й антипольські стереотипи відійшли на другий план, поступившись місцем рефлексіям на теми українсько-російських взаємин.
Огляд сучасної літератури про «Історію русів» втратить на повноті, якщо оминути увагою російську історіографію. На жаль, традиції академічного українознавства, що склалися в російських столицях упродовж другої половини XIX - середини XX ст., з часом занепали, а в останні роки зазнали потужного ідеологічного впливу російського націоналізму. Зокрема, це стосується єдиної публікації про твір, яку мені пощастило виявити в сучасній російській історичній літературі.
Йдеться про нотатку, опубліковану в формі листа до редакції журналу «Общественные науки и современность» 1998 року; вона містить захоплений переказ антиукраїнського памфлету Николая Ульянова «Походження українського сепаратизму», тиражованого в Росії під виглядом останнього слова науки про «українське питання»58. Автори нотатки, по-
вторюючи визначення «Історії» як «корану українського сепаратизму», без задньої думки наводять слова Ульянова про «кричуще невігластво російської інтелігенції в українському питанні», тим самим Знімаючи потребу наукової дискусії.
З розглянутого матеріялу можна зробити такі висновки. По-перше, в Україні «Історія русів» ще не стала предметом винятково академічного дискурсу. Вона й далі зберігає значення сакрального для національної ідеології тексту, що великою мірою внеможливлює його критичне прочитання. Тривалість і масштаби впливу «Історії русів» на суспільство, котре лише теоретично виглядає «нормальним» для деяких надто вестернізованих істориків, засвідчують прямо протилежне. Суспільство це, як і раніше, потребує міту. І для нього не так уже й важливо, яким буде цей міт - новим чи старим, українським, слов’янським, православним чи навіть неокомуністичним або неоімперським російським. Важливо, чи стане він переконливим для більшости такою мірою, щоб спонукати її до конкретних дій.
Рівень і якість багатьох українських досліджень «Історії русів» 1990-х років залишають бажати кращого. До них можна цілком застосувати характеристику, на яку заслужили праці, присвячені сучасникові «Історії» - «Слову о полку Ігоревім». Останні, на думку визнаних фахівців, «і далі перебувають у специфічному герметичному просторі, в окремому, віртуальному світі здогадок, гіпотез і спекуляцій, де кожна деталь, кожна лексема може стати плідним ґрунтом для нової здогадки, нового відкриття, нової теорії», набуваючи вигляду своєрідного «полігону для наукового дилетантизму»59.
Загалом ситуація з вивченням «Історії русів» у пострадянській Україні доволі точно віддзеркалює деякі тенденції розвитку сучасної української історіографії, про які писали інші автори: брак нових методологій та ідей60, патріотичну
упередженість61, політизовану атмосферу ідеологічних боїв62, падіння якости праць на тлі катастрофічного збільшення їхньої кількости63, мітологізацію історичних подій64тощо.
Нині, як і кілька років тому, перед дослідниками стоять завдання, так і не розв’язані вчасно: підготування академічного видання пам’ятки та її бібліографії, визначення часу й місця написання та авторства твору, дослідження його ідейних, естетичних та історіографічних джерел.
Серед проблем, котрі потребують нових підходів, хотілося б виділити дві, на мою думку, головні. Це, по-перше, разючий контраст між історіософією й історіографією твору. Його автор демонструє такий рівень осмислення українського історичного процесу, на який не виходив до нього жоден український історик і який можна пояснити лише добрим знанням минувшини. Водночас фактологія «Історії» наскрізь недостовірна. Навіть відомі імена, події й дати викликають сумнів. Зрозуміло, що між цими двома явищами має бути безпосередній зв’язок. Можна погодитися, що вітчизняна історіографія не мала достатнього запасу матеріялів для апології чи історичного епосу. Та простежити механізм відбору й інтерпретації історичних фактів автором «Історії» поки що не вдалося нікому.
Інший парадокс твору полягає в контроверсійному поєднанні «старини та новини». Хай там як, ідейний потенціял «Історії русів», що містив елементи етнічного націоналізму, геополітики, вільнодумства, соціяльної та станової демократії, був адекватним європейській культурі доби Просвітництва з її соціяльними та політичними катаклізмами. Він виявився суголосним і добі романтизму, про що свідчить рецепція твору в українському, російському й навіть польському інтелектуальних середовищах. Водночас текст «Історії русів» просякнуто консервативними ідеалами, зануренням в архаїку. Його стилізація-під середньовічний літопис як формою, так і змістом виглядає анахронізмом, якщо це, звісно, не розіграш або інтелектуальна гра. В кожному разі, автор твору з тим самим успіхом може бути як людиною старого виховання, що мала новітні ідеали, так і молодиком, який звернувся до дідівської старовини.
Стає очевидним, наскільки назрілою проблемою є об’єднання зусиль різнопрофільних фахівців навколо дослідження тексту й контексту «Історії русів». Лише воно дасть можливість наблизитися до відгадки таємниць одного з найориґінальніших витворів української культури доби національного відродження.
1
•1Петро Гулак-Артемовський,Поетичні твори,Євген Гребінка,Поетичні твори, повісті та оповідання(Київ, 1984), с. 51-52.
2
Пор.: «...Царь решился нарядить Коммисию для исследования и решения жалоб и доносов на Брюховецкого. Коммисиантами определены Князь Гагин и Боярин Кирило Осипович Хлопов, со множеством Думных дъяков и подьячих. Но как Брюховецкий был нарочито богат и Запорожец, т. е. из числа тех людей, которые обыкновенно тамо жнут, идеже не сеют, и росточают так, как и собирают, то все доносы и жалобы на него в глазах Коммисиантов и их Думных дъяков были паутиною, сквозь которую пробивается, обыкновенно, шершень, а муха в ней вязнет, и жалобщики на сем правиле обвинены очень скоро и осуждены Коммисиею, а о Брюховецком в рапорте к Царю донесено, что “�ван Мартынович есть честный человек и годится быть гетманом, понеже он хотя не учён, да умён и ужасть как вороват и исправен”»; див.:�стория Русое или Малой России. Сочинение Георгия Кониского,архиепископа Белоруского(Москва, 1846), с. 158.
Факт запозичення встановив Микола Павлюк; див.: Петро Гу-лак-Артемовський,Поетичні твори, Євген Гребінка,Поетичні твори,повісті та оповідання, с. 542. -Ред.
3
О. П. Оглоблін, До питання про автора «�стории русов» (К.,1998), с. 27-28; Я. Мишанич, «Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика (K., 1999), с. 21-22.
4
У збереженому автографі цей твір має назву «Дещо про того Гарась-ка». Див.: Петро Гулак-Артемовський,Поетичні твори,Євген Гребінка,Поетичні твори, повісті та оповідання,с. 542.
5
Найкращий огляд історіографії «Історії русів» від 20-х років XIX ст. до початку 30-х років XX ст. міститься в монографії: М. Возняк,Псев-до-Кониський і псевдо-Полетика («Історія рисовь» у літературі й науці)(К„ 1939).
6
Див.: В. В. Кравченко, 1) «“�стория Русов” та Д. М. Бантиш-Камен-ський»,Молодёжь и актуальные проблемы исторической науки: Тезисы общественно-политических чтений,посвящённых 70-летию комсомола Украины(К., 1989), с. 284-285; 2) «“�стория Русов” у російській цензурі (50-ті pp. XIX ст.)»,Наукові записки кафедри українознавства Харківського університету,вип. 1 (1994), с. 4-10; 3) «“Історія Русів” і “Книга буття українського народу”»,Кирило-Мефодіївське товариство: люди,ідеї і традиції. До 150-річчя створення та діяльності: Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції (м. Переяслав-Хмельницький, травень 1996р.)(K., 1996), с. 49-51; 4) «“Історія Русів”: час збирати каміння»,Культура України: Збірник статей,вип. З (X., 1996), с. 21-43; 5)“Поема вольного народу”.(аІсторія Русів” та її місце в українській історіографії)(X., 1996); рец.:Панорама,№ 35 (1997);Збірник праць молодих учених та аспірантів,т. 2 (K., 1997), с. 553-557 (=Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства НАН України).Книжку передруковано як розділ у виданні: В. В. Кравченко,Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.)(X., 1996); рец.:Харківський історіографічний збірник, № 3 (1997);Jahrbücher für Geschichte Osteuropas,Bd. 46 (1998), S. 626;Український історичний журнал,№ 1 (1999), с. 145-148.
7
Див.: Григорій Грабовим, 1) «Вічне повернення містифікацій»,Критика,ч. 1-2 (2001); 2) «Слідами національних містифікацій»,Критика,ч.6(2001).
8
Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори(К., 1983), с. 584-640.
9
М. І. Марченко,Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.)(К., 1959), с. 102-127; Ф. П. Шевченко, «“�стория Русов или Малой России”: (До 120-річчя з часу видання твору)»,Український історичний журнал,№ 7 (1966), с. 146-149.
10
Serhii М. Plokhy, «The history of a �non-historical’ nation: notes on the nature and current problems of Ukrainian historiography»,Slavic Review,no. 3 (1995), p. 709-716; Taras Kuzio, «History, Memory and Nation Building in the Post-Soviet Colonial Space»,Nationalities Papers,no. 2 (2002), p. 241-264.
11
Див.: Георгій Касьянов, «Ще не вмерла українська історіографія»,Критика,ч. 4 (2002).
12
Про основні українські історичні мітологеми див. докладно: John А. Armstrong, «Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness»,Ukraine and Russia in Their Historical Encounter(Edmonton, 1992), p. 125-139; E E. Sysyn, «The Reemergence of the Ukrainian Nation and Cossack Mythology»,Social Research, no. 4 (1991), p. 845-859; Graham Smith, Vivien Law, Andrew Wilson, Annette Bohr and Edward Allworth,Nation-Building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of National Identities(Cambridge, 1998), p. 23-47; Serhy Yekelchyk, «Cossack Gold: History, Myth, and the Dream of Prosperity in the Age of Post-Soviet Transition»,Canadian Slavonic Papers, nos. 3-4 (1998), p. 311-327; Frank E. Sysyn, «The Changing Image of the Hetman: on the 350thAnniversary of the KhmePnyts’kyiUprising» Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Bd. 46 (1998), S. 531-545; C. Wanner,Burden of Dreams: History and Identity in Post-Soviet Ukraine(University Park, 1998); Jana Buergers, «Bohdan ChmePnyc’kyj und der Kosakenmythos in der postsowjetischen Ukraine»,Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Bd. 50 (2002), S. 62-86.
13
Див.: Григорій Грабович, 1) «Вічне повернення містифікацій»,Критика, ч. 1-2 (2001); 2) «Слідами національних містифікацій»,Критика, ч. 6 (2001); Я. Дашкевич, «Дві рецензії»,Схід-Захід: Історико-куль-турологічний збірник, вип. З (X., 2001), с. 183-203.
14
Літературна Україна, 14 квітня (1990).
15
В. Шевчук, «Нерозгадані таємниці “Історії Русів”»,Історія русів(K., 1991), с. 5-28. Те саме у виданні: В. Шевчук,Козацька держава(K., 1995).
16
В. Шевчук, «Нерозгадані таємниці “Історії Русів”»,Історія русів,с. 5-6,28.
17
Іван Драч, «Кілька слів перекладача»,Історія Русів,с. 29.
18
«Чия ж насправді “Історія русів”?»,Слово Просвіти,ч. 6 (1996), с. 8-9.
19
Літературна Україна,19 лютого (1991).
20
Юрій Хорунжий,Злет і заземлення Григорія Полетики(К, 1994), с. 7.
21
І. М. Забіяка, «Чи потрібна нам друга “Історія русів”?»,Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. Матеріяли Всеукраїнської наукової конференції (м. Харків, 15-17 листопада 1995р.)(X., 1995), с. 123.
22
Іван Драч, «Кілька слів перекладача», с. 29.
23
1. М. Забіяка, «Чи потрібна нам друга “Історія русів”?», с. 123.
24
«Чия ж насправді “Історія русів”?».
25
Mark von Hagen, В«Does Ukraine Have a History?В»,Slavic Review,no. 3 (1995), p. 658-673.
26
A. K. Швидько, «Публицистическое сочинение В. Г. Полетики»,Проблеми історії національно-визвольного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму: Матеріали республіканської науково-теоретичної конференції. 8-10 січня 1991 p., Запоріжжя(К,-Запоріжжя, 1991), с. 148-149.
27
О. Ільїн, «Олександр Маркович - автор “Історії русів”?»,Сіверянський літопис,№ 1 (1996), с. 75-79.
28
В. Шевчук, «Нерозгадані таємниці “Історії русів”,Історія русів,с. 14-15.
29
«Чия ж насправді “Історія Русів"?»; Я. І. Дзира, 1) «Хто ж таки був автором “Історії Русів”»,Кирило-Мефодіївське товариство: люди, ідеї і традиції,с. 75-77; 2) «Підсумки двохсотлітніх дослідницьких пошуків авторства “Історії русів”»,Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця XX ст.): Матеріяли Всеукраїнської науково-освітньої конференції (м. Глуме, грудень 1996 р.)(К, 1996), с. 17—19;
3) «“Історія русів” - видатна пам’ятка української історіографії: нові дані про її автора»,Автопортрет нації(К., 1997), с. 123-132.
30
�сториярусов или Малой России,с. 2.
31
І. П. Костенко, «Георгій Кониський»,Шоста Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства(Луцьк, 1993), с. 124.
32
Петро Толочко, «Русь-Мала Русь-руський народ у другій половині ХІ�-ХУ� ст.», http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/tolochko-5htm.
33
�сториография истории Украинской ССР(Киев, 1987), с. 114.
34
�стория русое или Малой России, с. II.
35
О. Мішуков, 1)«Історія русів» у контексті доби - першої половини XIX століття(К., 1997); 2)«Історія Русів»у контактно-генетичних зв'язках і типологічних сходженнях: Монографія(К., 1998); 3) «“Історія русів” у контексті мовної проблеми першої половини XIX ст.»,Південний архів (філологічні науки),вип. 1 (Херсон, 1998), с. 8—13;
4) «“Історія русів” та принцип народності у літературі першої половини XIX ст.», там само, вип. 2 (1999), с. 166-181; 5) «“Історія русів” як літературний імпульс творчості Кондратія Рилєєва», там само, вип. 4 (1999), с. 120-141; 6) «“Історія русів” у контексті національного руху»,Сучасний погляд на літературу: Наук.збірник Національного педагогічного університету ім.М.Драгоманова, вип. 1 (К., 1999), с. 14-22; 7) «“Історія русів” та її видавець»,Рідні джерела, № 1 (1999), с. 23-32; 8) «“Історія русів” та її видавець Осип Бодянський»,Ди-вослово, № 10 (1999), с. 53-55; 9) «“Історія русів” у рецепції Миколи Гоголя»,Слово і час, № 7 (1999), с. 38-44; 10) «“Історія русів” у контексті слов’янського фольклору»,Слово і час,№ 12 (1999), с. 38-44; 11) «Фольклорно-історична інтерпретація “Історії русів”»,Мистецтво та освіта, № 2-3 (1999), с. 2-7; 12) «“Історія русів” у творчості Тараса Шевченка»,Українська література в загальноосвітній школі,№ 6 (1999), с. 26-30; 13) «Віддзеркалення історичної постаті гетьмана Мазепи у європейській літературі»,Зарубіжна література в навчальних закладах,№ 12 (1999), с. 55-56; 14) «Філософська концепція * “Історії русів”»,Рідна школа,№ 4 (1999), с. 15-20; 15) «Політико-куль-турний контекст “Історії русів”»,Нова політика,№ 1 (1999), с. 16-27; 16) «Політико-культурний контекст “Історії русів”»,Визвольний шлях,№ 8 (1999), с. 1010-1014; 17) «�деи ненасилия мира в контексте средневековой этноистории Украины (на материале “�стории Ру-сов”)»,Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету. Збірник наукових праць,вип. 4 (Одеса, 1999), с. 88-92; 18)Європейський контекст «Історіїрусів»(К.-Херсон, 1999).
36
О. Мішуков,Філологія. Історія. Культура: Збірник наукових праць,т. 1 (К„ 2002).
37
Там само, с. 113.
38
Там само, с. 262-263.
39
Там само, с. 86-87.
40
Там само, с. 113.
41
Там само, с. 230-231.
42
Там само, с. 44.
43
Там само, с. 274.
44
Там само, с. 38.
45
Там само, с. 114.
46
Там само, с. 140.
47
.471. Я. Дзира,Вплив козацького літописання на літературу українського відродження першої половини XIX ст.: Автореф. дис.... канд. філол. наук(К., 1995).
48
Я. Мишанич, 1) «“Історія русів”: література й історія»,///Міжнароднийконгрес україністів. Література(К., 1996), с. 270-276; 2) «“Історія Русів” у російській імперській історіографії другої половини XIX ст.»,Слово і час, № 9 (1999), с. 25-29; 3)«Історія Русів»: історіографія, проблематика, поетика(К., 1999).
49
О. Крук, «Невідоме дослідження про автора “Історії Русів”»,Пам'ять століть, № 2 (1996), с. 50-55.
50
І. Забіяка, «До питання про авторство “Історії русів”. Еволюція гіпотези В. Горленка»,Збірник праць молодих вчених та аспірантів, т. 2 (К., 1997), с. 271-283 (=Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України).
51
О. Толочко, «О. П. Оглоблін та його монографія про автора “Історії русів”»,Київська старовина, № 6 (1997), с. 66-69; В. А. Смолій, О. І. Пу-тро, І. В. Верба, «Слово до читача: Про життя й наукову діяльність професора О. П. Оглоблина», О. П. Оглоблин,До питання про автора “�с-mopuu Русовп(К., 1998), с. 3-15; М. Ковальський, А. Атаманенко, «До питання про автора “Історії Русів”». Видання вперше в Україні праці історика Олександра Петровича Оглоблина»,Нова педагогічна думка,№1 (Рівне, 1999), с. 75-78.
52
Б. Кухта,3 історії української політичної думки(К., 1994), с. 130— 132; С. Гелей, «Українська національна ідея в книзі “Історія Русів”»,Український ліс, №2(1995), с. 32-33; В. Денисюк, «Ідея політичної України в “Історії Русів”»,Рідна школа,№12 (1999), с. 62-65.
53
Л. Литовченко, «Проблеми походження козацтва в “Історії Русів”»,Осягнення історії. Збірник наукових праць на пошану проф. Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя(Острог-Нью-Йорк, 1999), с. 341-353.
54
1. Афанасьев, «Символіка смерті в “Історії Русів”»,Сучасність,№ 10 (1999), с. 137-145.
55
Наталя Шліхта, «Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики “Історії русів”»,Молода нація,№ 1 (2000).
56
Z. E. Kohut, «The Development of a Ukrainian National Historiography in Imperial Russia»,Historiography of Imperial Russia. The Profession and Writing of History in a Multinational State(New York - London, 1999), p. 458; Зенон Когут, «�стоки парадигмы единства: Украина и создание русской национальной истории (1620-е - 1680-е гг.)» (http://www. ukrhistory.narod.ru/texts/kohut-1 .htm).
57
Z. Е. Kohut, «The Image of Jews in Ukraine’s Intellectual Tradition: The Role of Istorija Rusov»,Culture and Nations of Central and Eastern Europe: Essays in Honour of Roman Szporluk(Cambridge, MA, 1999), p. 343-359.
58
М. В. Ражбаева, В. E. Семенков, «“�стория руссов”: идеология каза-
чества и его место в истории Украины и России»,Общественные науки и современность,№ 3 (1998), с. 188-192.
59
Григорій Грабович, «Вічне повернення містифікацій»,Критика,ч. 1-2 (2001).
60
Orest Subtelny, В«The Current State of Ukrainian HistoriographyВ»,Journal of Ukrainian Studies,no. 1-2 (1993), p. 34-54.
61
Mark von Hagen, В«Does Ukraine Have a History?В».
62
Zenon E. Kohut, «History as a battleground: Russian-Ukrainian relations and historical consciousness in contemporary Ukraine»,The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia(Armonk, NY, 1994), p. 123— 145.
63
Георгій Касьянов, «Ще не вмерла українська історіографія».
64
Wilson Andrew, В«Myths of National History in Belarus and UkraineВ»,Myths and Nationhood(London, 1997), p. 183-197; G. Smith, V. Law, A. Wilson, A. Bohr, E. Allworth,Nation-Building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of National Identities(Cambridge - New York, 1998).
Коментарі
Klio
Facebook
ВКонтакте
