Передмова

Ця книжка - результат моїх інтелектуальних мандрівок у часі та просторі. У студентські роки я писав про українсько-польські культурні зв’язки другої половини XX ст. Польська мова давала можливість зазирнути до іншого, цікавішого культурного світу, проте польська історія мене чомусь не привабила. Тож від Польщі я повернув на географічний схід України, а в часі пішов углиб, звернувшись до «довгого» XIX століття, в якому розгорталася кар’єра головного персонажа моєї кандидатської дисертації - Дмитра Івановича Багалія.

Світ «високої» інтелектуальної культури Російської імперії виявився не менш цікавою альтернативою радянському способу життя, ніж атмосфера «найвеселішого барака» в со-ціялістичному таборі. Проте наі історичну добу, що її я обрав, було накладено численні табу, і вона не належала до пріоритетних, «актуальних» проблем радянської історіографії. «Ти що, не міг узяти історію партизанського руху? - докоряв мені дядько, людина досвідчена в робленні кар’єри та просуванні з периферії до столиці. - Ні, йому треба було знайти якогось українського націоналіста. Ти хочеш захиститися чи ні?»
Ці слова я згадував пізніше не раз, проте замість ус і-ти їх до уваги вирішив відійти ще далі від сучасносте і перейти від «прогресивної буржуазної» історіографії до зовсім уже безнадійної «дворянсько-поміщицької» науки кінця XVIII ст. й першої половини XIX ст. з її Бантишем-Камєнським, Маркевичем і подібними персонажами, які не спромоглися не те що «розбудити» Ґерцена та декабристів, а навіть задовольнити «несамовитого Віссаріона».
Ніким не очікувана «перебудова» «зактуалізувала» і Багалія, й Бантиша-Камєнського, надавши їм почесне місце в пантеоні українського «національного відродження». Тож мої наукові зацікавлення раптом стали «кон’юнктурними». Не знаю, чи задовольнило б це мого дядька, але, на щастя, світ мене «спіймав» ненадовго. Саме тоді я мав необережність почати роботу над навчальним посібником з української історіографії, що її досі ніяк не завершу. Власне, більшість статтей пропонованої книжки з’явилися в перебігу цієї праці.
Знайомство зі світом західної наукової літератури, з одного боку, та поступове розчарування в українській соціяль-ній реальності - з другого, підштовхнули мене до нової інтелектуальної мандрівки в зворотному напрямку - від XVIII ст. до сучасносте. На цьому шляху час від часу виринали сюжети, пов’язані з Харковом, Харківським університетом і їхнім істориком - Дмитром Багалієм. Проте це був шлях манівцями- тематичними, дисциплінарними, географічними. На ньому довелося розпрощатися не лише з ілюзіями «об’єктивної» позитивістської історіографії, у традиціях якої мене було виховано, а й з творчими можливостями національної парадигми. З інструменту дослідницької роботи ця остання дедалі більше перетворювалася на об’єкт пізнання.
Коли з’явилася ідея видання збірки моїх статтей, це одразу поставило мене перед дилемою - залишити їх у тому вигляді, в якому вони побачили світ, чи переписати? Врешті-решт я обрав останнє. Частину статтей для цього видання фактично написано заново. Це збільшило первісний обсяг деяких із них удвічі та навіть утричі. Решту я намагався переробити, весь час пам’ятаючи про бальзаківського художника: той перемальовував свою роботу все життя, прагнучи досконалосте, проте коли портрет побачила публіка - на ньому вже нічого не можна було розпізнати...
Ідею цієї збірки підказав Андрій Мокроусов, якому хочу висловити глибоку вдячність. Знайомство та спілкування з Романом Шпорлюком, Зеноном Когутом, Григорієм Грабовичем, Наталею Яковенко, Олексієм Толочком мали неабиякий вплив на моє нинішнє розуміння історії України й історіографії. Постійна й доброзичлива підтримка з боку колег і друзів з Канадського інституту українських студій та Українського наукового інституту Гарвардського університету відкрили можливості для роботи з сучасною науковою літературою, за що хочу особливо подякувати Тимошеві Головінському, Тамарі Нері, Романові Сенькусю. Терпляча доброзичливість і готовність допомогти з боку моїх співробітників з катедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна також заслуговують на окрему подяку. Зрозуміло, що ніхто з них не несе відповідальносте за огріхи та помилки в моїх публікаціях.
Я розцінюю це видання як проміжний етап, а не фінал своїх інтелектуальних мандрівок окраїною - уявною та справжньою. Столиці мене завжди надихали, але ніколи не приваблювали - хіба що на дуже короткий час. Те саме стосується професійного «мейнстриму» - мабуть, це комплекси з радянських часів. Україна й досі має непередбачуване майбутнє та минуле - вивчати її цікаво, жити в ній неможливо. Але навряд чи це колись і комусь пощастить змінити...

Google

Коментарі

Klio
Facebook
ВКонтакте

Додати коментар

JComments

Download SocComments v1.3

SocButtons v1.5