Тімоті Снайдер. Сталінський антисемітизм

Деталі

Опубліковано: Неділя, 09 лютого 2014, 18:11

Перегляди: 38

У січні 1948 року Сталін убивав єврея. Соломона Міхоельса, голову Єврейського антифашистського комітету і директора Московського єврейського театру відряджено до Мінська, щоб оцінити п’єсу, що претендувала на Сталінську премію. По прибутті його запрошено на дачу наркома внутрішніх справ радянської Білорусі Лаврентія Цанави, який убив Міхоельса разом із незручним свідком. Розчавлені вантажівкою тіла покинули на тихій вулиці. 

Лише декількома роками раніше Мінськ пережив безжальні масові вбивства євреїв від рук німців. Іронія ситуації, в якій росіяни убивають у Мінську ще одного радянського єврея, не могла не бути зрозумілою Цанаві, який, крім гебіста, був ще й істориком. Він саме завершував книжку з історії білоруського партизанського руху, в якій оминав увагою особливе лихо і боротьбу євреїв під німецькою окупацією. Книжку з історії єврейських партизанів було написано, але не допущено до друку. Євреї у Мінську під час війни страждали більше за будь-кого іншого; видавалося, що радянське визволення не поклало край стражданню радянських євреїв. Видавалося також, що історії Голокосту в СССР не напишуть¹.

Міхоельс нагадував про питання, яких Сталін прагнув уникнути. Він був особисто знайомий із людьми єврейського походження у безпосередньому оточенні Сталіна, серед яких були член політбюро Лазар Каганович, а також дружини членів політбюро В’ячеслава Молотова та Климента Ворошилова. Що гірше, Міхоельс намагався достукатися до Сталіна з метою обговорити з ним долю євреїв у роки війни. Як і Василій Ґросман, Міхоельс під час війни був членом офіційного Єврейського антифашистського комітету. За вказівкою Сталіна, Міхоельс працював над тим, щоб донести світові звістку про нещастя радянських євреїв - з метою зібрати гроші на радянські воєнні зусилля. Після війни він не погодився віддати масові убивства євреїв на поталу історичному забуттю й дозволити особливому стражданню євреїв розчинитися в загальному стражданні радянських народів. У вересні 1945 року він приніс із собою на лекцію в Києві кришталеву вазу з попелом з Бабиного Яру, а в повоєнні роки продовжував відкрито говорити про рови смерті. До юго ж, у 1947 році Міхоельс звернувся до чільного Стапінового пропагандиста Андрія Жданова з проханням про дозвіл видати Чорну книгу радянського єврейства - збірку за редакцією Ґросмана, Іллі Іренбурга та інших, яка містила б документи і свідчення щодо масових убивств. Прохання його залишилося марним. Ждановська візія радянської культури не могла підтримати єврейську історію війни. У повоєнному Радянському Союзі на меморіальних обелісках не могли висіти зірки Давида, а лише п’ятикутні червоні зірки. У західному Радянському Союзі, на землях, що їх росіяни анексували під час, а потім ще раз після війни, на землях, де загинуло близько 1,6 мільйона євреїв, пам’ятники Ленінові ставили на п’єдестали з імперських надгробків. Синагога, в якій ковельські євреї залишили свої останні послання, використовувалася як склад зерна².

Світлана Апілуєва, донька Сталіна, чула, як її батько домовляться з Цанавою про офіційну версію вбивства: «автомобільна аварія ». Міхоельс був у радянській культурі особою певної ваги, і його політичні кампанії були для Сталіна небажаними. Тим не менш, вороже ставлення Сталіна до Міхоельса як єврея мабуть стосувалося походження не менш, ніж політики. Сталінів син Яків, який помер у німецькому полоні, був одружений із єврейкою. Першим коханням Світлани був єврейський актор, якого Сталін оголосив британським шпигуном і заслав у ҐУЛАҐ. Перший чоловік Світлани теж був євреєм. Сталін називав його убогим та боягузливим і змусив доньку розлучитися з ним для того, щоб вона могла побратися з сином Жданова, Сталінового очищувача радянської культури. Від цього шлюбу пахло створенням королівської родини, менш єврейської, ніж Світланині власні уподобання. Серед близьких соратників Сталіна завжди були євреї - найвідомішим із них був Каганович. Однак тепер Сталін, що наближався до сімдесятилітнього віку і дедалі більше переймався питаннями наступництва, схоже, змінив про них думку³.

Після смерті Міхоельса радянська політична поліція, що тепер наливалася міністерством державної безпеки, висунула іншу причину, і якої його вбивство слугувало радянським інтересам. Причиною цією став єврейський націоналізм. Голова МГБ Віктор Абакумов у березні 1948 року виснував, що Міхоельс був єврейським націоналістом, який підтримував зв’язки з небезпечними американцями. Як на радянські стандарти, запропонувати такий аргумент було нескладно. У роки війни радянський провід дав Міхоельсові як членові Єврейського антифашистського комітету вказівку апелювати до національних почуттів євреїв. У 1943 році він здійснив мандрівку до Сполучених Штатів з метою зібрати гроші, і там прихильно відгукувався про сіонізм. Волею випадку його літак на декілька годин здійснив посадку на злітній смузі в Палестині, де Міхоельс, за власним визнанням, цілував повітря Святої землі. У лютому 1944 року Міхоельс підтримав кампанію за перетворення Кримського півострова, який росіяни після 1943 року очистили від гаданих ворогів-мусульман, на «єврейську соціалістичну республіку». Розташований на Чорному морі Крим був морською прикордонною зоною Радянського Союзу. Думку про те, що він міг би слугувати батьківщиною радянських євреїв, висловлювали декілька разів, і вона мала підтримку низки видатних американських євреїв. Сталін надав перевагу радянському вирішенню - Біробіджанові, єврейській автономній області у глибині радянського Далекого Сходу⁴.

З огляду на особливе місце, що його Друга світова війна займала в досвіді всіх східноєвропейців як в СССР, так і в нових державах-сателітах, усім у новій комуністичній Європі слід було розтлумачити, що російська нація боролася і страждала більше за будь-яку іншу. Росіяни мали бути найбільшими переможцями і найбільшими жертвами, віднині й довіку. Однак глибина Росії мала певний захист від небезпечного Заходу - захист цей надавали інші радянські республіки, а також нові держави-сателіти у східній Європі. Поставала очевидна суперечність: буферні народи мали найменше причин погоджуватися зі сталіністськими заявами щодо російського мучеництва та чистоти. Особливо важко такі заяви було б робити в місцях на кшталт Естонії, Латвії та Литви, де війна почалася і завершилася радянською окупацією. Нелегко було б переконати у їх слушності мешканців західної України, де партизани-націоналісти боролися проти росіян ще багато років після завершення війни. Від поляків годі було чекати, що вони забудуть, як із спільного нападу німецьких та радянських військ на Польщу почалася Друга світова війна. Ще більші логічні проблеми виникали серед євреїв. Оскільки німці вбивали радянських євреїв, відтак польських, а далі євреїв інших країн Європи, то Голокост годі було вмістити в будь-яку радянську версію війни - особливо ж ту, що переміщувала гравітаційний центр страждання на схід, до Росії, де євреїв загинуло порівняно небагато. Вважати повернення радянської влади визволенням, яким його вважали численні євреї, - одна справа; визнати, що інші радянські громадяни страждали більше за росіян - зовсім інша. Євреї сприймали Червону армію як визвольну силу саме через те, що нацистська політика вимагала їх знищення. Та через особливі умови свого походження це почуття вдячності не могло автоматично перетворитися ні на політичну легенду про Велику вітчизняну війну і Росію. Зрештою, і євреї теж воювали в Червоній армії і частіше за радянських громадин загалом отримували відзнаки за хоробрість⁵.

Кількість євреїв, що загинули в Радянському Союзі від рук німців, була державною таємницею. Німці вбили близько мільйона місцевих радянських євреїв - на додачу до ще 1,6 мільйона польських, литовських та латвійських, що опинилися у складі СССР після радянських анексій 1939 та 1940 років. Румуни теж убивали євреїв переважно на тих землях, що після війни опинилися в кордонах Радянського Союзу. Ці числа були особливо дражливими, оскільки вказували на те, що, навіть у порівнянні з жахливими стражданнями інших радянських народів доля євреїв була дуже особливою. Євреї в СССР складали менш ніж 2% населення, росіяни - понад половину; німці в окупованому Радянському Союзі вбили більше єврейських цивільних, ніж російських. Випадок євреїв стояв зосібна навіть у порівнянні з тими слов’янськими народами, що страждали більше за  росіян - як-то українцями, білорусами та поляками. Радянський провід знав це, як знали й радянські громадяни, що мешкали на землях, окупованих німцями. Але Голокост не міг стати частиною радянської історії війни⁶.

Високі показники вбитих євреїв порушували також і дражливе питання про те, як німцям вдалося за такий короткий проміжок часу вбити в Радянському Союзі таку кількість цивільних. Німцям допомагали радянські громадяни. Як знали всі, хто бачив війну, німецькі війська були величезними, але окупаційні сили німців у тилу були незначними. Німецька цивільна влада й поліція не мала достатньої кількості людей, щоб хоч якось правити над західними землями Радянського Союзу, не кажучи вже про здійснення ретельної політики масового вбивства. Свою роботу за нових господарів продовжували виконувати місцеві службовці, місцеві молоді чоловіки пішли в поліцію, а в гетто частина євреїв узяла на себе поліційний нагляд над рештою. Розстріли, що відбувалися на схід від лінії Moлотова-Рібентропа, у той чи інший спосіб скомпрометували сотні  тисяч радянських громадян. (Зрештою, значну кількість найважливіших завдань на фабриках смерті, що лежали на захід від лінії Молотова-Рібентропа в окупованій Польщі, теж виконували радянські громадяни. Не вільно було згадувати, що радянські громадяни були службовим персоналом у Треблінці, Собіборі та Белжці). Те, що німцям потрібні були колаборанти, і що вони знайшлися, не дивно. Але колаборація підважувала міт про радянське населення, що об’єдналося на захист честі вітчизни й на спротив проти ненависного фашистського загарбника. Повсюдність цього міту є ще однією причиною, з якої масові вбивства євреїв забуто.

 Під час війни росіяни і їхні союзники погоджувалися з тим, що війну не слід було трактувати як боротьбу за визволення євреїв. Виходячи з різних перспектив, радянський, польський, американський і британський провід вважав, що страждання євреїв найкраще трактувати як один бік загалом жахливої німецької окупації. Хоча очільники союзних держав добре знали про Голокост, та ніхто не вбачав у ньому підстави воювати з нацистською Німеччиною або звертати особливу увагу на страждання євреїв. Пропаганда, як правило, оминала єврейське питання. Коли у Москві в жовтні 1943 року Сталін, Черчиль та Рузвельт підписали «Декларацію щодо злочинів», то серед нацистських злочинів згадали «масовий розстріл польських офіцерів». Це речення відсилало до Катині, відповідальність за яку насправді несли росіяни. Спільний документ говорив також про «страту французьких, голландських, бельгійських чи норвезьких заручників» і «критських селян» - але не про євреїв. Ішлося про «народи» Польщі та Радянського Союзу, але єврейську меншину в обох країнах не названо. На час публікації цього списку злочинів від куль чи газу загинуло понад 5 мільйонів євреїв. Загинули вони за те, що були євреями⁷.

Така мовчазність щодо расово умотивованого вбивства вказувала на принципове небажання приставати на Гітлерове расистське розуміння світу. Логіка казала, що євреї не були громадянами якоїсь однієї країни, тож злиття їх в одну групу означало б небезпеку визнання їхньої расової єдності, а отже, і прийняття расового бачення світу, під упливом якого діяв Гітлер. З іншого боку, цей крок був поступкою перед народним антисемітизмом - явищем вельми відчутним у Радянському Союзі, Польщі, Британії та Сполучених Штатах. Для Лондона і Вашингтона цю проблему вирішила перемога у війні в 1945 році. Американці та британці не визволили жодного куточка Європи, в якому перед війною жило значне єврейське населення. Не бачили вони й жодної з німецьких фабрик смерті. Політика повоєнної економічної, політичної і військової співпраці в західній Європі не надто переймалася єврейським питанням.

 Збільшена територія Сталінової держави містила більшість із німецьких полів убивства, а територія його повоєнної імперії (до якої входила і комуністична Польща) - місця всіх німецьких фабрик смерті. Після війни Сталінові та його політбюро довелося зіткнутися з тривалим спротивом поверненню радянської влади. Це зіткнення надало питанню про долю євреїв у роки війни ідеологічної та політичної неуникненності. Повоєнний спротив на західних територіях Радянського Союзу був продовженням війни під двома оглядами: по-перше, ці землі росіяни мусили завойовувати; по-друге, значна частина населення цих земель пішла на збройну боротьбу проти радянської влади. Частина партизанів у Балтійських державах, Україні та Польщі була відвертими антисемітами і продовжували застосовувати нацистську тактику ототожнення радянської влади з єврейством.

Опинившись у такому становищі, росіяни були політично зацікавлені в тому, щоб дистанціювати себе і свою державу від єврейського страждання, і навіть більше - докласти всіх зусиль до того, щоб антисеміти не ототожнювали повернення радянської влади з поверненням євреїв. У Литві, що знову стала частиною Радянського Союзу, генеральний секретар місцевої гілки КП СРСР зачислив загиблих у Голокості євреїв до «синів нації», литовських мучеників, що загинули за комунізм. Микита Хрущов, член політбюро і генеральний секретар партії в Україні, пішов ще далі. Він очолював боротьбу проти українських націоналістів у колишній південно-східній Польщі, де перед війною густо мешкали поляки і євреї. Євреїв убили німці, а поляків депортували росіяни. Хрущов чекав від українців вдячності за «об’єднання» їхньої країни коштом Польщі й за «чистку» польських землевласників. Знаючи, що націоналісти хотіли етнічної чистоти, Хрущов прагнув, щоб радянська влада стала її символом⁸.

Чутливість до настроїв населення змусила Сталіна шукати такої візії війни, яка лестила б росіянам і водночас маргіналізувала євреїв (як, зрештою, і всі інші народи Радянського Союзу). Сама радянська ідея Великої вітчизняної війни ґрунтувалася на переконанні, що війна почалася у 1941 році, коли Німеччина вторглася в СССР, а не у 1939 році, коли Німеччина і Радянський Союз спільно напали на Польщу. Іншими словами, за офіційною версією подій, землі, що їх у 1939 році поглинула радянська агресія, треба було трактувати як землі, що якимось чином завжди були радянськими - а не здобиччю на війні, що її Сталін допоміг Гітлерові розпочати. Інакше Радянський Союз фігурував би як одна з двох держав, що розв’язали війну, як один із агресорів, а це, очевидно, було неприйнятним.

Жодне з радянських трактувань війни не могло пояснити один із головних її фактів: німецька та радянська окупація разом була гіршою, аніж окупація лише німецька. Населення, що жило на схід від лінії Молотова-Рібентропа і зазнало однієї німецької і двох радянських окупацій, страждало більше, аніж населення будь-якого іншого регіону Європи. Із радянського погляду, всіх загиблих на тому просторі можна було просто додати до радянських втрат, попри те, що ці загиблі на мить своєї загибелі були радянськими громадянами лише декілька місяців, і попри те, що багатьох із них убило не СС, а НКВД. Таким чином, польські, румунські, литовські, білоруські та українські смерті - смерті, до яких часом призводили радянські, а не німецькі сили - прислужилися для того, щоб трагедію Радянського Союзу (а для неуважних, навіть Росії) прибільшити. Велетенські втрати серед радянських євреїв сталися переважно на тих землях, що їх Радянський Союз щойно захопив. Євреї, які тут загинули, були громадянами Польщі, Румунії та Балтійських держав, під радянський контроль потрапили не з власної волі і лише за двадцять один місяць перед німецьким вторгненням (у випадку Польщі), або ж лише за дванадцять місяців перед цим вторгненням (у випадку північно-східної Румунії та Балтійських держав). Радянських громадян, що зазнали найбільших страждань у війні, силоміць поставлено під радянське панування безпосередньо перед приходом німців - унаслідок союзу між СРСР і нацистською Німеччиною. Це були незручні подробиці. Історія війни мусила починатися в 1941 році, а ці люди мусили бути «мирними радянськими громадянами».

Коли у 1941 році Гітлер зрадив Сталіна, а Німеччина вторглася в Радянський Союз, то найперше айнзацгрупи дійшли саме до євреїв, що жили на землях на схід від лінії Молотова-Рібентропа. Саме ці землі так недавно завоював Радянський Союз. Радянська преса приховала від цих людей знання про німецьку політику щодо євреїв, яка провадился у 1939 та 1940 році. Ці люди практично не мали часу на евакуацію, оскільки Сталін відмовлявся вірити у німецьке вторгнення. У 1939 - 1941 роках, коли Сталін з Гітлером були союзниками, ці євреї зазнали терору та депортацій у розширених межах Радянського Союзу. Тоді, коли союз між Сталіном і Гітлером було зламано, вони зазнали жахливого зіткнення з німецькими військами. Євреї, що населяли цей невеликий простір, складають понад чверть усіх жертв Голокосту.

Якщо сталінінстським уявленням про війну судилося перемогти, то той факт, що євреї були головними жертвами цієї війни, слід було забути. Так само забути слід було і про те, що Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини, коли у 1939 році почалася війна, а також те, що Радянський Союз був не готовий до німецького нападу у 1941 році. Вбивство євреїв було не лише небажаним спогадом; воно будило інші небажані спогади. Про нього треба було забути.

Після Другої світової війни радянському керівництву було значно важче контролювати внутрішній світ своїх громадян. Попри те, що не переставав діяти апарат цензури, занадто велика кількість людей побачила життя за межами Радянського Союзу, щоб радянські норми могли здаватися єдиними нормами, або радянське життя - найкращим із можливих життів. Саму війну годі було помістити у межах вітчизни - чи то російської, чи радянської; вона зачепила занадто багато інших народів, а її наслідки сформували не просто країну, а світ. Зокрема заснування держави Ізраїль унеможливило радянську політичну амнезію стосовно долі євреїв. Навіть після Голокосту в Радянському Союзі мешкало більше євреїв, ніж у Палестині; однак національною батьківщиною євреїв мала стати саме Палестина. Національна держава євреїв - чи слід було її підтримувати як удар по британському імперіалізмові на Середньому Сході? Чи боятись як претендентку на лояльність серед радянських євреїв?⁹

Спершу радянський провід, видавалося, сподівався, що Ізраїль буде дружньою соціалістичною державою, і комуністичний блок підтримував країну так, як не міг її підтримувати будь-хто інший. У другій половині 1947 року близько 70 тисяч євреїв отримали дозвіл виїхати з Польщі до Ізраїлю. Багатьох із цих людей щойно переселили до Польщі з Радянського Союзу. Після того, як Організація Об’єднаних Націй визнала державу Ізраїль у травні 1948 року - СРСР голосував за, - на новостворену державу напали її сусіди. Зростаючі війська Ізраїлю стали до оборони - і в багатьох випадках очистили землі від арабів. Поляки провадили тренування для єврейських солдатів на власній території, а тоді відправляли їх до Палестини. Чехословаччина постачала зброю. Як завважив Артур Кестлер, постачання зброї «збудили серед євреїв почуття вдячності перед Радянським Союзом»¹⁰.

Однак на кінець 1948 року Сталін вирішив, що євреї мають на радянську державу більший уплив, аніж росіяни на єврейську державу. У Москві й при дворі самого Сталіна можна було спостерігати спонтанні вияви приязні до Ізраїлю. Росіяни, схоже, обожнювали нового посла Ізраїлю Ґолду Мейр - уродженку Києва і вихованку Сполучених Штатів. Великі свята того року пройшли надзвичайно гучно. У день Рош Гашани у Москві відбулося найбільше публічне зібрання людей за останні двадцять років. У хоральній синагозі та навколо неї зібралося близько 10 тисяч євреїв. Коли пролунав звук шофара, а люди пообіцяли одне одному відсвяткувати «наступного року в Єрусалимі», запанувала ейфорія. Річниця більшовицької революції, 7 листопада 1948 року, припала на Дні Страху, між Рош Гашаною та Йом Кіпуром. Поліна Жемчужина, дружина комісара закордонних справ Вячеслава Молотова, зустріла того дня Ґолду Мейр і заохочувала її й далі відвідувати синагогу. Гірше було те, що Жемчужина говорила на їдиші - мові її батьків і батьків Мейр. У тих параноїдальних обставинах їдиш натякав на національну єдність євреїв, незалежно від кордонів. Катерина Ґорбман, дружина іншого члена політбюро, Кпимента Ворошилова, вигукнула: «Тепер у нас теж є своя батьківщина!»¹¹

 Наприкінці 1948 - на початку 1949 року громадське життя у Радянському Союзі звернуло в бік антисемітизму. Нову лінію непрямо, але відчутно впровадила Правда від 28 січня 1949 року. Кампанія засудження євреїв у всіх сферах професійного життя розпочалася зі статті про «непатріотичних театральних критиків», «носіїв бездержавного космополітизму». Правда самоочистилася від євреїв на початку березня. Із Червоної армії з ганьбою вигнано єврейських офіцерів, а з керівних посад комуністичної партії усунено єврейських діячів. Декілька десятків єврейських письменників, які творили під російськими літературними псевдонімами, побачили, як у дужках біля псевдонімів друкуються їхні справжні чи колишні імена. Єврейських письменників, що виявили зацікавлення до їдишемовної культури чи до німецького вбивства євреїв, заарештовано. Як згадував Гросман, «у всьому СРСР складалося враження, що лише євреї крали й брали хабарі, лише євреї виявляли злочинну байдужість до страждань хворих і лише євреї публікували злісні чи погано написані книжки»¹².

У листопаді 1948 року офіційно розпущено Єврейський антифашистський комітет, а також заарештовано понад сотню єврейських письменників та діячів. Так, письменника Дера Ністера заарештовано у 1949 році. Він помер наступного року під арештом. Його роман Родинний Машбер містив візію, що видавалася пророчою, коли радянські практики почали збігатися з нацистськими прикладами: «перевантажений товарний поїзд із довгим рядом однакових червоних вагонів, чорні колеса крутяться, обертаються на тій самій швидкості й водночас здаються нерухомими». Євреї по цілому Радянському Союзові були в розпачі. МҐБ звітувало про побоювання євреїв радянської України, які розуміли, що політика ця напевно йде згори, і тривожилися тим, що «ніхто не знає, яких форм вона набере ». Від завершення німецької окупації минуло лише п’ять років. Зрештою, минуло лише одинадцять років з часу завершення Великого терору¹³.

Відтепер радянським євреям загрожували два епітети: «єврейські націоналісти» і «безродні космополіти». Хоча ці два звинувачення можуть здаватися навзаєм суперечливими (націоналіст - людина, що наголошує на своєму корінні), та в рамках сталіністської логіки вони могли діяти разом. Євреї були «космополітами» через те, що їхня приязнь до радянської культури та російської мови була начебто нещирою. Від них не можна було чекати, що вони захищатимуть Радянський Союз чи російську націю від проникнення з боку різних течій із Заходу. Під цим оглядом євреїв іманентно вабили Сполучені Штати, куди (як, на думку Сталіна, думали євреї) можна виїхати і збагатитися. Промислова потужність Америки була очевидною для росіян, які депортували власне населення на студебекерівських автомобілях. Технологічна вищість (і проста безжальність) проявилася і під час завершення війни в Японії з атомним бомбардуванням Гірошіми та Нагасакі.

Сила Америки була відчутною і під час блокади Берліна у другій половині 1948 року. Німеччина досі перебувала під окупацією чотирьох переможних держав: СРСР, американців, британців і французів. Берлін, місто у радянській зоні, перебував під спільною окупацією. Західні союзники оголосили намір запровадити у підконтрольних їм зонах нову німецьку валюту, дойчмарку. СРСР розпочав блокаду західного Берліна з очевидною метою змусити мешканців міста прийняти радянське постачання, а отже, змиритися з радянським контролем над їхнім суспільством. Тоді американці почали постачати ізольоване місто з повітря, що, на думку Москви, було неможливим. У травні 1949 року росіянам довелося припинити блокаду. Американці разом із британцями довели свою спроможність щодня постачати тонни продуктів. Сама ця дія виставила напоказ добру волю, багатство й силу. Із початком Холодної війни Америці та американцям вдалося зробити щось недосяжне, порівняно з попередніми супротивників Москви, - представити універсальну і привабливу картину життя. Звісно, можна було встановлювати зв’язки між американцями й нацистами як членами одного і того ж реакційного «табору», але євреям (і, звісно, не лише їм) важко було б сприйняти таку асоціацію на віру.

Радянських євреїв називали також «сіоністами», у тому сенсі, що вони могли надати перевагу єврейській національній державі Ізраїлю над їхньою батьківщиною, Радянським Союзом. Повоєнний Ізраїль, так само, як довоєнна Польща, Латвія чи Фінляндія, був національною державою, що могла будити лояльність діаспорної національної групи в межах Радянського Союзу. У міжвоєнний час радянська політика спершу намагалася підтримувати культурний розвиток усіх національностей, однак згодом різко повернула проти низки національних меншин, як-то поляків, латвійців і фінів. Радянський Союз міг запропонувати євреям (і всім іншим групам) освіту та асиміляцію. Але що, як після створення Ізраїлю і тріумфу Сполучених Штатів ці освічені радянські євреї побачать кращу альтернативу деінде?

Тією мірою, що (на думку росіян) Ізраїль вважався сателітом Америки, радянський єврей міг здаватися водночас «безродним космополітом» і «сіоністом». Єврей, що його вабила Америка, міг підтримати і нового американського клієнта. Єврей, якого вабив Ізраїль, підтримував і нового його патрона. У кожному разі, радянські євреї переставали бути надійними громадянами Радянського Союзу. Можливо, саме так думав Сталін.

Коли єврейськість і зв’язки євреїв зі Сполученими Штатами стали підозрілими, голова МҐБ Віктор Абакумов шукав способу перетворити колишніх діячів розпущеного Антифашистського комітету на агентів американського шпіонажу. У певному сенсі, це було просто. Комітет створено для того, щоб дати радянським євреям можливість промовляти до світового єврейства, тож його членів легко було назвати як єврейськими націоналістами, так і космополітами. Однак ця логіка не надавала приводу для акції масового терору за зразком національних операцій 1937-1938 років. Абакумов зустрів перешкоди нагорі. Без виразного схвалення Сталіна він не міг затягти у змову будь-яку зі справді значних єврейських постатей, а тим більше розпочати масову операцію.

У ході національних операцій 1937-1938 років жоден із членів політбюро не належав до якоїсь із національностей, яких ці операції стосувалися. Із будь-якою майбутньою єврейською операцією справи склалися б інакше. У 1949 році Лазар Каганович уже не був найближчим соратником Сталіна і його гаданим наступником, але все ще був членом радянського політбюро. Будь-які заяви про проникнення єврейських націоналістів у найвищі органи радянського керівництва (за аналогією з проникненням у них польських націоналістів у 1937-1938 роках) почалися б з Кагановича. Сталін відмовився дати дозвіл на слідство щодо Кагановича, єдиного єврея в політбюро. У цей час із 210 повних членів та кандидатів на членство у центральному комітеті радянської комуністичної партії п’ятеро були євреями. Жоден із них не потрапив під слідство.

Абакумові пошуки єврейських шпигунів зрештою досягли родин членів політбюро. Поліну Жемчужину, дружину Молотова, заарештовано у січні 1949 року. Вона відкидала звинувачення у зраді. Молотов вдався до свого єдиного бунтівного акту, коли утримався від голосування щодо засудження його дружини. Однак згодом він вибачився: «Я визнаю гіркий жаль через те, що не перешкодив Жемчужиній - дуже дорогій для мене особі - вчинити помилки і встановити зв’язки із антирадянськими єврейськими націоналістами на кшталт Міхоельса». Наступного дня її заарештовано. Жемчужину засудили до примусової праці, а Молотов розлучився з нею. Вона провела п’ять років на засланні в Казахстані, серед куркулів - людей, до депортації яких у 30-х роках доклався її чоловік. Вони, вочевидь, допомогли їй уціліти. Зі свого боку, Молотов втратив посаду комісара закордонних справ. На цю посаду його призначено у 1939 році - частково через те, що (на відміну від свого попередника Литвинова) він не був євреєм, а Сталінові на той час потрібен був хтось, із ким не відмовився б вести переговори Гітлер. Посаду свою він втратив у 1949 році, принаймні почасти через те, що його дружина була єврейкою¹⁴.

Люди, що опинилися під слідством, не виказували особливого бажання з ним співпрацювати. Коли у травні 1952 року нарешті дійшло до суду над 14 більш чи менш невідомими радянськими євреями, розпочався нетиповий юридичний безлад. Лише двоє зі звинувачених зізналися у всіх злочинах, що їм приписували під час слідства; інші визнали лише частину звинувачень, або ж заперечували їх усі. Тоді, на самому суді, усі до одного стверджували свою невинність. Зрештою, співпрацювати відмовився навіть Іцик Фефер, що від самого початку справи був поліційним інформатором, а на суді виступав як свідок звинувачення. 13 із 14 обвинувачених у серпні 1952 року засуджено на смерть і страчено. Хоча судовий процес створив прецедент для страти євреїв за шпигунську діяльність на користь американців, великої політичної цінності він не мав. Люди під судом були занадто мало відомими, щоб збудити значний інтерес, а поведінка їхня не пасувала для показового процесу¹⁵.

Якщо Сталін і справді хотів гучної єврейської справи, то шукати треба було деінде.

Багатообіцяючим місцем для початку показового антисемітського процесу видавалася комуністична Польща - та, зрештою, процесу не відбулося. Єврейське питання у Варшаві було ще більш делікатним, ніж у Москві. Перед війною в Польщі жили понад З мільйони євреїв. На 1948 рік вона перетворилася на гомогенічну етнічно польську державу під правлінням комуністів, частина з яких мала єврейське походження. Поляків скооптувала колишня німецька власність на заході й колишня єврейська власність у містах - у польській мові з’явилися слова, що означали «колись німецьке» і «колись єврейське» у стосунку до власності. Але тоді, як українців і німців депортували геть із комуністичної Польщі, сталося так, що євреїв - близько 100 тисяч осіб із Радянського Союзу - депортували до Польщі. Поляки не могли не завважити, що найвищі рівні комуністичної партії та безпекового апарату запишалися багатонаціональними, попри етнічні чистки в країні. Непропорційно велика частка очільників партії і таємної поліції мала єврейське походження. Часто євреї, що після війни вирішили залишитися в Польщі, були комуністами, що мали відчуття місійності й вірили в перетворення країни для загального добра¹⁶.

 Польща була центром єврейського життя в Європі протягом п’яти століть; тепер ця історія добігла кінця. Близько 90% довоєнного єврейського населення Польщі загинуло під час війни. Більшість уцілілих польських євреїв покинули свої домівки в повоєнні роки. Чимало з них у жодному разі не могли повернутися до своїх домів, бо вони тепер перебували на території Радянського Союзу, який анексував східну Польщу. Радянська політика етнічних чисток передбачала, що українці, білоруси та литовці залишаться у радянських республіках, які носили їхні імена. Водночас євреї, як і поляки, мали потрапити до Польщі. Євреїв, які намагалися повернутися додому, часто зустрічали підозрою і насильством. Можливо, частина поляків також побоювалася, що євреї захочуть повернути собі втрачену за роки війни власність, оскільки поляки в той чи інший спосіб цю власність у них вкрали (нерідко після того, як знищено їхні власні домівки). Та євреїв часто переселяли у колишню німецьку Силезію, одну з «повернених територій», відібраних у Німеччини, де питання повернення власності не могло постати. Попри це, тут, як і в інших місцях на території повоєнної Польщі, євреї зазнавали стільки побоїв і погроз, що більшість уцілілих вирішили виїхати. Суттєво, звісно, що їм було куди податися - до Сполучених Штатів або Ізраїлю. Щоб потрапити до цих місць, польські євреї спершу вирушали до таборів переміщених осіб у Німеччині.

Добровільне переміщення вцілілих у Голокості до Німеччини відображало не лише меланхолійну іронію. Цей крок був також останнім відтинком подорожі, що виявляла ту жахливу політику, жертвами якої стали євреї і представники інших етнічних груп. Євреї в таборах переміщених осіб у Німеччині дуже часто походили із західної та центральної Польщі й були втікачами від німців 1939 року, або ж жертвами радянських депортацій до ҐУЛАҐу в 1940 році, які після повернення до повоєнної Польщі знайшли людей, що хотіли залишити собі їхню власність і покладали на них особисто провину за радянське правління. Бути євреєм у повоєнній Польщі було дуже небезпечно, хоч не більш небезпечно, ніж бути українцем, німцем, чи поляком у антикомуністичному підпіллі. Ці інші групи переважно воліли залишитися на рідній землі. Однак євреї мали особливу підставу відчувати непевність у власній країні: в окупованій Польщі щойно загинуло 3 мільйона євреїв.

 Вихід польських євреїв до Ізраїлю та Сполучених Штатів зробив роль єврейських комуністів у польській політиці ще видимішою. Комуністичний режим Польщі зіткнувся з подвійною політичною перешкодою: режим цей не був національним режимом у геополітичному сенсі, оскільки залежав від підтримки Москви; не був він національним режимом також і в етнічному сенсі, оскільки частина важливих його представників були євреями (які, до того ж, перебули війну в Радянському Союзі)¹⁷.

 Польські комуністи єврейського походження могли мати владу в 1949 році завдяки міжнародній політиці початку Холодної війни. З причин, що не мали жодного стосунку до Польщі, а стосувалися ширшого розриву в межах комуністичного блоку, Сталіна влітку 1948 року більше непокоїв ризик націоналізму більшості, аніж ризик єврейського «космополітизму» чи «сіонізму».

Оскільки Сталін намагався скоординувати своїх нових комуністичних союзників і контролювати їх, то ідеологічна лінія Москви реагувала на добачену нелояльність у східній Європі. Як мусив завважити Сталін, очільникам комуністичних режимів було значно важче наслідувати радянську лінію, ніж очільникам радянських партій перед війною: тепер ці товариші все ж мусили правити. Власну ідеологічну лінію Сталін теж мусив підлаштовувати під реалії американської сили. Ці побоювання оприявнилися улітку 1948 року, тож занепокоєння щодо євреїв тимчасово відійшли на задній план. Такі обставини відіграли надзвичайно важливу роль для Польщі, оскільки дозволили комуністам єврейського походження захопити владу, а тоді запевнити, що показового антисемітського процесу не буде.

Улітку 1948 року головним клопотом Сталіна в східній Європі була комуністична Югославія. Комунізм у цій важливій балканській країні означав захоплення Радянським Союзом, але не залежність від радянської потуги. Очільник югославських комуністів і партизанів Тито (Йосип Броз) спромігся прийти до влади без радянської допомоги. Після війни Тито виявляв ознаки незалежної від Сталіна іноземної політики. Він говорив про ватіканську федерацію після того, як Сталін відмовився від цієї ідеї. Він підтримував комуністичних революціонерів у сусідній Греції - країні, яку Сталін вважав належною до американсько-британської сфери впливу. У своїй «доктрині», що її він проголосив у березні 1947 року, президент Гарі Труман дав зрозуміти, що американці готові вдатися до дій, щоб не допустити поширення комунізму в Греції. Сталіна більше цікавила стабілізація своїх здобутків у Європі, ніж продовження революційних пригод. Він, очевидно, вважав, що зможе скинути Тито й поставити на його місце більш податливе югославське керівництво¹⁸.

Розрив між Сталіним і Тито справив вирішальний уплив на міжнародний комунізм. Незалежна поведінка Тито і виключення Югославії з Комінформу перетворили його на негативний зразок «національного комунізму». Між квітнем і вереснем 1948 року ре- жими-сателіти Москви заохочували перейматися гаданою небезпекою націоналізму (мова партійної лінії називала її «правим відхиленням »), а не (єврейського) космополітизму («лівого відхилення»). Коли польський генеральний секретар Владислав Ґомулка висловив заперечення щодо нової лінії, то наразив себе на звинувачення в національному «відхиленні». У червні 1948 року Андрій Жданов наказав польським комуністам скинути Ґомулку. Член польського політбюро Якуб Берман погодився з тим, що польська партія потерпала від національного відхилення. У серпні Ґомулку усунено з посади генерального секретаря. В останні дні місяця він мусив виголосити самокритичну заяву перед зборами центрального комітету польської партії¹⁹.

Ґомулка справді уособлював національний комунізм, і польські товариші єврейського походження, мабуть, мали слушність, що боялися його. Він не був євреєм (хоч мав дружину-єврейку) і вважався більш уважним до інтересів поляків-неєвреїв, ніж його товариші. На відміну від Якуба Бермана і низки інших значних комуністичних постатей, він упродовж війни залишався у Варшаві. Через це радянський провід у Москві знав його гірше, ніж його товаришів, що втекли до Радянського Союзу. Національні питання, безперечно, принесли йому зиск: він очолював етнічні чистки німців та українців і особисто взяв на себе відповідальність за поселення поляків у «повернених територіях» на заході. Він навіть виголосив перед центральним комітетом промову, в якій розкритикував певні традиційні течії польської лівиці за непропорційну увагу до євреїв.

Після падіння Ґомулки йому на зміну прийшов тріумвірат із Болєслава Берута, Якуба Бермана та Гіларі Мінца (двоє останніх мали єврейське походження). Ця нова польська «трійка» прийшла до влади саме вчасно, щоб не допустити до антисемітських процесів у Польщі. На їх біду, московська лінія змінилася в ті ж тижні, коли вони намагалися зміцнити своє становище. Тоді як праве відхилення було ще можливим, найвиразніші сигнали Сталіна восени 1948 року стосувалися ролі євреїв у комуністичних партіях східної Сиропи. Він пояснив, що сіоністи й космополіти більше не бажані. Можливо, відчувши цей новий настрій, Ґомулка звернувся до Сталіна в грудні того ж року. На переконання Ґомулки, серед польського партійного керівництва було надто багато «єврейських товаришів», які «не відчували зв’язку з польським народом». За Ґомулкою, такий стан справ спричиняв відчуження партії від польського суспільства і наражав країну на ризик «національного нігілізму»²⁰.

Відтак 1949 рік приніс до Польщі сталінізм особливого кшталту. Єврейські сталіністи мали велику владу, але опинилися між сталінським антисемітизмом у Москві й народним антисемітизмом у власній країні. Ані перший, ані другий не був таким сильним, щоб унеможливити їхнє правління, але їм слід було пильнувати, щоб ці дві антисемітські лінії не зійшлися. Єврейські комуністи мусили наголошувати на тому, що їхній політичний зв’язок із польською нацією такий міцний, що стирав єврейське походження й унеможливлював пудь-яку окрему єврейську політику.

Подиву гідним прикладом цієї тенденції стала реінтерпретація повстання у Варшавському гетто 1943 року - найбільшого випадку єврейського спротиву проти Голокосту - як польського національного бунту під проводом комуністів. Герш Смоляр, польський єврей і комуніст, що був героєм мінського гетто, прибрав із єврейського опору проти нацистів власне євреїв. Повстання у Варшавському гетто він описав у обов’язковій ідеологічній термінології Жданова: у гетто були «два табори» - прогресивний і реакційний. Ті, що говорили про Ізраїль, належали до реакційного табору - тепер, як і тоді. До прогресивного табору належали комуністи, які й стали до бою. То було безпрецедентне викривлення. Хоча комуністи справді закликали гетто до збройного спротиву, більшою популярністю користувалися ліві сіоністи і Бунд, а більше зброї було у правих сіоністів. Смоляр пообіцяв єврейським політичним діячам, що відмовлялися приймати польський національний комунізм, чистки: «А якщо серед нас з’являться люди, що гудітимуть як мухи про якісь начебто вищі и підставовіші національні цілі євреїв, тоді ми усунемо таких людей і:і нашого суспільства - так само, як бійці в гетто посунули набік боягузів і слабкодухих»²¹.

Будь-який спротив фашизму апріорі очолювали комуністи; якщо ж його очолювали не комуністи, то це не був спротив. Історію повстання у Варшавському гетто слід було переписати таким чином, щоб показати, як комуністи стали на чолі польських євреїв - і всього польського антинацистського спротиву. За політично прийнятною версією історії Другої світової війни, спротив у гетто не мав майже жодного стосунку до масового вбивства євреїв, а був натомість пов’язаний із хоробрістю комуністів. Це засадниче зміщення акцентів затінило єврейський досвід війни, а Голокост перетворило лише на черговий приклад фашизму. Продумувати і поширювати ці хибні уявлення мусили саме єврейські комуністи, щоб їх не звинуватили у прагненні до єврейських, а не польських цілей. Щоб здаватися переконливими очільниками Польщі, єврейські комуністи мусили стерти з історії найважливіший приклад єврейського спротиву нацистам, що мав би єврейські мотивації. Принаду в політичну пастку Сталіна підклав Гітлер²².

Таким був захист польсько-єврейських сталіністів від Сталінового антисемітизму. Якщо вже герої єврейського спротиву були ладні заперечити значення Гітлерового антисемітизму для єврейського життя й політики, а навіть як мотивації для спротиву німецькій окупації, то яких ще доказів потребувала їхня відданість? Сталінізм передбачав заперечення найочевидніших історичних фактів і їхнього найнагальнішого особистого значення: у випадку з повстанням у Варшавському гетто 1943 року польсько-єврейські комуністи спромоглися виконати обидва завдання. У порівнянні з цим очорнення Армії крайової і Варшавського повстання 1944 року було нехитрою справою. Оскільки очолили Варшавське повстання не комуністи, то воно не могло бути повстанням. Оскільки солдати Армії крайової не були комуністами, то вони були реакціонерами, що діяли всупереч інтересам трудових мас. Польські патріоти, що полягли в боротьбі за визволення своєї столиці, були фашистами, майже нічим не кращими за Гітлера. Армія крайова, що боролася проти німців із значно більшим завзяттям, ніж це робили польські комуністи, стала «обпльованим карликом реакції»²³.

У 1949 році в політбюро за ідеологію і безпеку відповідав Якуб Берман. Він повторив ключовий аргумент Сталіна на користь терору: що ближча революція до завершення, то відчайдушніше борються її вороги, тож віддані революціонери мусять вдаватися до чимраз більш радикальних заходів. Удаючи глухоту щодо радянської лінії, Берман змалював боротьбу як війну проти правого чи національного ухилу. Ніхто не міг закидати йому брак уваги до націоналізму після розколу між Тито й Сталіном. Водночас ніхто не міг зробити більше за Бермана, щоб знебарвити єврейську пам’ять про німецькі масові вбивства в окупованій Польщі. Берман, найближчі родичі якого здебільшого загинули в Треблінці у 1942 році, очолював польський національний комунізм, у якому за кілька років по тому газові камери відійшли на далеке історичне тло²⁴.

Голокост привабив багатьох євреїв до комунізму - ідеології радянських визволителів; однак тепер для того, щоб правити Польщею й умиротворити Сталіна, чільні комуністичні діячі єврейського походження мусили заперечувати вагу Голокосту. Перший значний крок у цьому напрямку Берман здійснив ще в грудні 1946 року, коли постановив значно збільшити офіційну кількість загиблих поляків- неєвреїв і дещо зменшити кількість загиблих євреїв, щоб урівняти ці два числа в районі 3 мільйонів жертв для кожної групи. Голокост уже й так був питанням політики, до того ж, політики небезпечної і складної. Як і кожну іншу історичну подію, Голокост слід було розуміти «діалектично», у термінах, що відповідали ідеологічній лінії Сталіна і політичним вимогам моменту. Можливо, євреїв загинуло більше, ніж поляків-неєвреїв. Та може, це було політично незручно. Можливо, було б краще, якби кількість загиблих співпадали. Дозволити особистому відчуттю факту або чесності втрутитися в такі діалектичні вправи означало б зазнати невдачі як комуніст. Згадки про загибель рідних у газових камерах були лише буржуазною сентиментальністю. Успішний комуніст мусив дивитися вперед, як Берман, щоб бачити, чого саме від істини вимагала мить, - і діяти відповідно й рішуче. Друга світова війна, як і війна Холодна, була боротьбою прогресивних сил проти сил реакційних - ось і все²⁵.

Берман, дуже інтелігентний чоловік, розумів це не гірше за будь-кого і довів ці засновки до їх логічного завершення. Він очолював апарат безпеки, одним із завдань якого було заарештовувати членів Армії крайової, що взяли на себе спеціальне завдання порятунку євреїв. Вони та їхні дії не мали історичного резонансу в рамцях сталіністського світогляду: євреї страждали не більше за будь-кого іншого, а солдати Армії крайової були нічим не кращі за фашистів.

З погляду самого Сталіна, найкричущіший недолік Бермана полягав у тому, що він і сам мав єврейське походження. Це не було таємницею: Берман одружився під хупою. У липні 1949 року радянський посол у ноті до Москви поскаржився на те, що серед польського керівництва домінують євреї, такі як Берман, і що апаратом безпеки керують євреї - оцінка дещо перебільшена, хоча й не цілком безпідставна. За період від 1944 по 1954 роки 167 із 450 високопоставлених офіцерів у Міністерстві громадської безпеки були євреями за власним визнанням або з походження - тобто близько 37%, у країні, де євреї становили менш ніж один відсоток населення. Більшість людей єврейського походження на вищих ешелонах служби безпеки (хоча й не всі) у посвідченнях визначала себе як поляків. Це визначення може бути точним або менш точним відображенням того, ким вони самі себе вважали; ці питання рідко передбачають прості відповіді. Але паспортна ідентичність навіть тоді, коли вона відображала щире ототожнення себе з польською державою чи народом (а це бувало часто), не міняла того факту, що значна частина польського населення, як і радянський провід, вважали людей єврейського походження євреями²⁶.

Берман - найважливіший польський комуніст єврейського походження - був очевидною мішенню для будь-якого показового антисемітського процесу. Він і сам чудово це розумів. Ще гіршим для нього було те, що його можна було пов’язати з братами Філдами, чільними акторами головної драми початку Холодної війни. На той час американці Ноел та Герман Філди були під арештом у Чехословаччині та Польщі як американські шпигуни. Ноел Філд був американським дипломатом, але водночас і агентом радянської розвідки; він приятелював із Аленом Далесом, головою американської розвідки, який очолював офіс OSS у швейцарському місті Берні. Крім цього, Ноел Філд очолював організацію, що після війни надавала допомогу комуністам. Філд прибув до Праги у 1949 році, мабуть, вважаючи, що росіянам знову потрібні його послуги. Його заарештували. Його брат Герман приїхав його шукати - і собі потрапив під арешт у Варшаві. Під тортурами двоє братів зізналися про заснування величезної шпигунської організації у східній Європі²⁷.

 Хоча самих їх так і не судили, гадана діяльність братів Філдів надала сюжетну лінію для низки показових судових процесів, що відбувалися по цілій комуністичній східній Європі. Так, у вересні 1949 року в Угорщині відбувся суд над Ласло Райком, якого стратили як одного з агентів Ноела Філда. Розслідування в Угорщині начебто викрило ланки організації Філда в братніх комуністичних країнах. Насправді Герман Філд був знайомий із секретаркою Бер- мана, а одного разу передав їй листа для нього. Небезпека братів Філдів полягала в тому, що вони справді знали багатьох комуністів, їх справді можна було пов’язати з американською розвідкою, до того ж, під тортурами, вони могли сказати будь-що. У висліді Бермана про Філда розпитував сам Сталін²⁸.

Якуба Бермана можна було пов’язати з такою єврейською політикою, яка більше не була дозволеною. Він знав членів Єврейського антифашистського комітету, оскільки зустрічався із Міхоельсом та Фефером перед їхніми відвідинами Сполучених Штатів у 1943 році. Він вийшов із родини, що представляла якусь частину спектру єврейської політики в Польщі. Його брат, що загинув у Треблінці, належав до однієї з організацій соціалістичного сіонізму, що називалася Поапей-Зіон Правиця. Інший брат, Адольф, що вцілів у Варшавському гетто, був членом іншої гілки лівого сіонізму, організації Поапей-Зіон Лівиця. Адольф Берман організовував соціальні служби для дітей у Варшавському гетто, а після війни очолював Центральний комітет польсьских євреїв. Коли Польща перетворилася на комуністичну країну, він залишався лівим сіоністом у переконанні, що ці дві політичні лінії можна якось узгодити між собою²⁹.

У 1949 році ставало чимраз зрозуміліше, що для таких людей як Адольф Берман у повоєнній Польщі не було місця. Зрештою, саме до нього особисто Смоляр скерував жорсткі слова про реакційний характер сіонізму і потребу усунути з польського суспільства боягузливих євреїв. Така поведінка Смоляра створювала певного штибу сталіністський захист проти самого Сталіна: якщо єврейські комуністи в Польщі будуть виразно налаштованими проти сіонізму і на користь Польщі, то зможуть уникнути звинувачень у сіонізмі й космополітизмі. Та не було очевидним, що навіть ця категорична позиція захистить Якуба Бермана від асоціацій з його братом. Сталінському антисемітизму нелегко було протиставити особисту лояльність і відданість.

Якуб Берман уцілів завдяки заступництву його приятеля й союзника Болкслава Берута. Берут був генеральним секретарем польської партії і неєврейським обличчям правлячого тріумвірату. Сталін якось запитав Берута, хто йому більше потрібен - Берман чи Мінц. Та Берут був надто мудрим, щоб потрапити в цю пастку. Назагал, польські комуністи не дозволяли собі такої брутальності в поведінці одне з одним, яку можна було спостерігати в Чехословаччині, Румунії чи Угорщині. Навіть зганьбленого Ґомулку ніхто не змушував підписувати принизливого зізнання чи ставати перед судом. Польські комуністи, що були при владі наприкінці 1940-их років, переважно з особистого досвіду знали, що саме сталося з їхніми товаришами у 1930-х. Тоді Сталін подав сигнал польські комуністи слухняно викрили одне одного, що призвело до масового вбивства й кінця самої партії. Хоча від Великого терору постраждали всі комуністи, польський досвід був унікальним. Можливо, саме цей досвід створив серед польських комуністів почуття турботи за життя своїх найближчих товаришів³⁰.

Із зростанням радянського тиску в 1950 році Берман нарешті дозволив службам безпеки прийняти антиєврейську лінію. Польські євреї опинилися під особливою підозрою як американські чи ізраїльські шпигуни. Справі не бракувало певної недоладності, оскільки звинувачення проти польських євреїв часом вибудовували інші польські євреї. У польському апараті безпеки влаштовано чистку й усунено низку єврейських офіцерів. Оскільки на практиці це часто означало, що євреї провадили чистки проти інших євреїв, то відповідний відділ апарату безпеки отримав неформальну назву «бюро самознищення». Головою відділу був Юзеф Святло, чия рідна сестра виїхала до Ізраїлю в 1947 році31.

Але Берман, Мінц та Берут не здавалися і не переставали стверджувати перед суспільством, яке їм не вірило, і перед непереко- наним Сталіним, що вони - справжні поляки, справжні комуністи, справжні патріоти. Хоча євреї - як комуністи, так і некомуністи - мусили придушити пам’ять про Голокост, у Польщі тих років не відбувалося кампанії проти сіоністів та космополітів. Йдучи на поступки і покладаючись на вірність свого друга Берута, Берман міг стверджувати, що в Польщі головну загрозу несе польський - а не єврейський - національний ухил. Коли в липні 1951 року Гомулку нарешті заарештували, по нього прийшли двоє офіцерів служби безпеки, що (як він, мабуть, пам’ятав) мали єврейське походження.

У 1950-1952 році, заки поляки зволікали, Холодна війна перетворилася на військове протистояння. Війна в Кореї загострила Сталінову стурбованість американською потугою.

На початку 1950-х років Радянський Союз напозір перебував у значно вигіднішому становищі, ніж перед війною. Німеччину, Польщу та Японію - всі три держави, що начебто оточували СРСР - суттєво послаблено. Польща перетворилася на радянського сателіта, а міністр оборони в країні був радянським офіцером. Радянські війська дійшли до Берліна й залишилися там. У жовтні 1949 року зона радянської окупації Німеччини перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку - країну-сателіта Радянського Союзу на чолі з німецькими комуністами. Східну Прусію, колишній німецький район над Балтійським морем, поділили між собою комуністична Польща і сам СССР. Японію - велику загрозу 1930-х - переможено і роззброєно. Однак тут Радянський Союз не брав участі в перемозі, тож не отримав і великої ролі в окупації. Американці будували в Японії військові бази, а японців учили грати в бейсбол³².

Навіть зазнавши поразки, Японія змінила політику в східній Азії. Японське вторгнення в Китай 1937 року зрештою лише зіграло на руку китайським комуністам. У 1944 році японці провели успішний суходільний наступ проти націоналістичного уряду Китаю. Це не вплинуло на результат війни, але фатально послабило націоналістичний режим. Після того, як японці здалися, їхні війська відкликано з материкового Китаю. Тоді, подібно до російських комуністів трьома десятиліттями раніше, свій момент отримали китайські комуністи. V Другій світовій війні Японія відіграла ту ж роль, що її у Першій світовій війні грала Німеччина. Не здобувши великої імперії для себе, країна стала прислужницею комуністичної революції в сусідній країні. Китайську Народну Республіку проголошено у жовтні 1949 року³³.

Хоча у Вашингтоні китайський комунізм міг видаватися підтвердженням того, що світова комуністична революція продовжується, для Сталіна це стало неоднозначною звісткою. На відміну від багатьох комуністів східної Європи, очільник китайських комуністів Мао Дзедун не був особистим клієнтом Сталіна. Хоча китайські комуністи прийняли сталіністське тлумачення марксизму, Сталін не мав особистого контролю над їхньою партією. Він знав, що з Мао буде амбітний і непередбачуваний суперник. За його словами, «битва за Китай ще не завершилася». Творячи політику в східній Азії, Сталін мав утримувати чільне становище, що його Радянський Союз займав у комуністичному світі. Спершу це занепокоєння постало щодо Кореї, де також щойно встановлено комуністичний лад. Японія, що правила в Кореї з 1905 року, вийшла з країни після війни. Відтак північну частину корейського півострова окупував Радянський Союз, а південну - Сполучені Штати. У 1948 році північнокорейські комуністи встановили у своїй країні народну республіку³⁴.

Навесні 1950 року Сталін мусив вирішувати, що сказати очіль- никові північнокорейських комуністів Кім Іл Сунові, який прагнув зайняти південну частину півострова. Сталін знав, що американці не заносили Корею до свого «оборонного периметру» в Японії та на Тихому океані, оскільки про це в січні сказав їхній держсекретар. Армія США вийшла з півострова у 1949 році. Кім Іл Сун запевнив Сталіна, що його війська швидко здолають південнокорейську армію. Сталін дав йому благословення на війну і надіслав мешканцям Північної Кореї зброю. Війська Кім Іл Суна вторглися на південь 25 червня 1950 року. Для боротьби на їхньому боці Сталін навіть надіслав декілька сотень радянських корейців із центральноазійських територій СРСР - тих самих людей, що їх лише тринадцять років перед тим наказав депортувати³⁵.

Корейська війна дуже скидалася на збройне протистояння між комуністичним та капіталістичним світами. Американці завдали швидкого і твердого удару у відповідь, надіслали війська з Японії та інших тихоокеанських країн, і спромоглися відтиснути північних корейців назад за початковий кордон. У вересні Труман схвалив документ під назвою N30-68, таємне і формальне підтвердження американської великої стратегії стримування комунізму по цілому світі, ідею якої сформулював Джордж Кенан. У жовтні китайці вступили у війну на боці північних корейців. До 1952 року Сполучені Штати та їхні союзники вели війну проти комуністичних Північної Кореї та Китаю, у якій американські танки зіткнулися з танками радянського виробництва, а американські літаки - з радянськими винищувачами.

Сталін, схоже, боявся ширшої війни, можливо, навіть війни на два фронти. У січні 1951 року він скликав очільників своїх східноєвропейських сателітів і наказав їм розвивати армії, готуючись до війни в Європі. У 1951-1952 роках особовий склад Червоної армії подвоївся³⁶.

У ці ж роки Сталінові видалося, що радянські євреї були таємними агентами Сполучених Штатів. Принаймні у своїй чимраз більш стривоженій уяві Сталін, що зустрів непокору в Берліні, розчарування в Польщі й труднощі у Кореї, знову опинився в оточенні ворогів. Як у 1930-х, так і у 1950-х роках Радянський Союз можна було вважати об’єктом міжнародної змови, режисерами якої були вже не Берлін, Варшава і Токіо (з Лондоном на тлі), а Вашингтон (із тим же Лондоном). Сталін, видавалося, вважав Третю світову війну неминучою, а на майбутню загрозу реагував так само, як і наприкінці 1930-х років.

З певного огляду міжнародне становище тепер справді могло здаватися більш загрозливим, ніж тоді. Велика депресія принаймні принесла в капіталістичний світ бідність. Але на початок 1950-х років здавалося, що країни, яких визволили західні держави, швидко відновлять економічну потужність. У 1930-х роках капіталістичні держави були роз’єднаними і діяли одна проти одної. У квітні 1949 року найважливіші з цих держав поєднано у новому військовому альянсі - Організації Північно-Атлантичного Договору, або НАТО³⁷.

У липні 1951 року Сталін знайшов спосіб повернути власні служби безпеки проти уявної єврейської змови, що начебто діяла в Радянському Союзі. Наратив цієї змови, що сформувався в другій половині 1951 року, складався з двох частин: росіян, що могли б вороже ставитися до євреїв, убито, а вбивства їхні приховав радянський апарат безпеки.

Однією з гаданих жертв був Апександр Щербаков, військовий пропагандист, який стверджував, що російський народ «поніс головний тягар» війни. Він наглядав над Єврейським антифашистським комітетом, а також, за наказом Сталіна, влаштував чистку газет від єврейських журналістів. Іншою гаданою жертвою був Андрій Жданов - Сталінів чистильник радянської культури, який раніше заблокував публікацію Чорної книги радянського єврейства. За Сталіним, смерті цих людей стали початком хвилі єврейського медичного тероризму, спонсорами якого були американці, а метою - знищення радянського керівництва.

Одним із гаданих убивць був єврейський лікар Яков Етінгер, що помер під арештом у березні 1951 року. Віктор Абакумов - очільник МҐБ - начебто не доповів про цю змову через те, що й сам був у ній задіяний. Для того, щоб приховати власну роль у змові, він навмисно убив Етінґера. Оскільки Абакумов убив Етінгера, Етінгер не встиг визнати весь обсяг своєї злочинної діяльності³⁸.

Перший начерк цих надзвичайних заяв Сталінові надіслав Михаіл Рюмін - у доносі на Абакумова. Рюмін був підлеглим Абакумова у МҐБ. Те, що у доносі фігурував саме Етінгер, посилювало неспокій Сталіна. Етінґера заарештували не як учасника змови лікарів, а як єврейського націоналіста. Хитра ініціатива Рюміна поєднала єврейський націоналізм, що хвилював Сталіна віднедавна, із медичним убивством, думка про яке тривожила його завжди. Звісно, що поодинці кожна із заяв Рюміна скидалася на нісенітницю. Так, Щербаков помер на наступний день після того, як, усупереч вказівкам лікарів, взяв участь у параді на честь Дня перемоги. Жданов також знехтував лікарською порадою, що наказувала йому відпочити. Що ж до Етінґера, то його у березні 1951 року вбив не Абакумов, а сам Рюмін. Він добився виснаження Етінгера шляхом невпинних допитів - так званого конвеєра - після того, як лікарі сказали, що такий метод загрожуватиме його життю³⁹.

Однак Рюмін знайшов зв’язок, що, на його думку, мав би промовляти до Сталіна - єврейські лікарі-терористи, що вбивали видатних (російських) комуністів. Відтак напрямок розслідування був зрозумілим - очистити МҐБ від євреїв та їхніх прислужників і знайти нових єврейських лікарів-убивць. 4 липня 1951 року Абакумова заарештували, а на його місце постановили Рюміна, який і розпочав антиєврейську чистку в МҐБ. Після цього, 11 липня, центральний комітет наказав продовжити розслідування «терористичної діяльності Етінґера». Через п’ять днів, МҐБ заарештувало електрокардіографа Софію Карпай. Софія Карпай мала надзвичайну вагу для цілого розслідування, оскільки була єдиним ще живим єврейським лікарем, якого можна було хоч якось пов’язати зі смертю радянського очільника. Вона справді зняла і розтлумачила дві кардіограми Жданова. Але під арештом вона відмовилася підтримати історію про медичне вбивство або імплікувати ще когось⁴⁰.

Докази у справі були слабкими. Але подальші докази єврейських змов можна було створити деінде.

Показовий антисемітський суд, що його не спромоглася влаштувати Польща, подарувала Чехословаччина. Через тиждень після арешту Софії Карпай, 23 липня 1951 року, Сталін оголосив президентові комуністичної Чехословаччини «лементові Ґотваль- ду, що той мусить позбутися свого близького соратника Рудольфа Сланського, який начебто уособлював «єврейський буржуазний націоналізм ». 6 вересня Сланського усунено з посади генерального секретаря⁴¹.

Відчутна неприязнь Москви спровокувала справжню шпигунську змову, чи принаймні невдалу спробу такої змови. Чехи, що працювали на американську розвідку, завважили, що Москва не прислала Сланському привітань з нагоди п’ятдесятих уродин (31 липня 1951 року). Вони почали заохочувати Сланського втекти з Чехословаччини. На початку листопада вони надіслали йому листа з пропозицією притулку на Заході. Кур’єр, що мав доправити повідомлення, був подвійним агентом, що працював на органи безпеки комуністичної Чехословаччини. Листа він передав своїм зверхникам - ті ж показали його росіянам. 11 листопада 1951 року Сталін скерував до Ґотвальда особистого посланця із вимогою негайно заарештувати Сланського. Хоча на цю мить ані Сланський, ані Ґотвапьд листа не бачили, Ґотвальд, схоже, вважав, що не має вибору. Сланського заарештували 24 листопада і допитували рік⁴².

Остаточний результат справи Сланського вражає: чехословацький показовий суд радянського зразка 1936 року з нашаруванням відвертого антисемітизму. Хоча серед найвидатніших жертв московських показових судів 1936 року були євреї, судили їх не за їхню єврейськість. У Празі єврейське походження мали 11 з 14 обвинувачених, і щодо усіх них цю обставину фіксував протокол. Слово космополіт вживалося так, ніби було юридичним терміном із загальновідомим значенням. 20 листопада 1952 року Сланський задав тон цілого політичного сеансу, прикликавши духи комуністів, що загинули перед ним: «Я цілковито визнаю свою провину і прагну чесно й правдиво описати все, що зробив, і злочини, що їх скоїв». Він очевидно дотримувався відпрацьованого сценарію. В один момент суду він відповів на запитання, яке прокурор забув поставити⁴³.

Сланський зізнався в змові, що охоплювала геть усі з обов’язкових параной своєї доби: із титоїстами, сіоністами, масонами та офіцерами американської розвідки, що вербували лише євреїв. Серед його гаданих злочинів було медичне вбивство Ґотвальда. Інший звинувачений, Рудольф Марголіус, мусив зректися своїх батьків, обоє з яких загинули в Аушвіці. Як і за Великого терору, різні змови координував «центр» - у цьому випадку, «Антидержавний конспіративний центр». Усі 14 звинувачених попросили для себе смертної кари - 11 з них її отримали. З грудня 1952 року, коли на шию Сланського пов’язали петлю, він подякував катові й сказав: «Я отримую по заслузі». Тіла 11 страчених кремовано, попіл висипано в рів на дорозі⁴⁴.

Цілком можливим у таку мить міг видаватися і публічний суд над євреями. У серпні 1952 року в Москві страчено 13 радянських громадян. Страчено їх за звинуваченням у шпигунстві на користь Сполучених Штатів, на підставі не надійної інформації, а заяв про їхній космополітизм та сіонізм. Цим людям інкриміновано те, що вони єврейські націоналісти та американські шпигуни - на підставі доказів, що їх надали тортури. Судили їх таємно. 11 чехословацьких громадян у Празі у грудні 1952 року стратили на подібних засадах, але після публічного суду, що нагадував про часи Великого терору. Тепер навіть польський режим почав заарештовувати людей як шпигунів Ізраїлю⁴⁵.

Восени 1952 року під слідством було ще декілька радянських лікарів. Жоден із них не мав найменшого стосунку до Жданова чи Щербакова, але вони лікували інших радянських та іноземних комуністичних достойників перед смертю. Серед медиків був і особистий лікар Сталіна, який на початку 1952 року порадив йому відійти від справ. За виразним і неодноразовим наказом Сталіна ці люди отримали жахливі побої, після чого дехто з них дав потрібні зізнання. Мірон Вовсі, який доводився Соломону Міхоельсу дворідним братом, власне зізнання проголосив роботоподібною мовою сталінізму: «Обміркувавши все, я дійшов висновку, що, попри жахливість моїх злочинів, я мушу відкрити слідству страшну правду про мою шкідницьку роботу, здійснену з метою знищення здоров’я і скорочення життя конкретних чільних держслужбовців Радянського Союзу»⁴⁶.

Маючи в руках такі зізнання, старий чоловік, мабуть, вважав, що слушний час настав. Як правило, Сталін ретельно планував, перш ніж завдати удару, але тепер він, видавалося, поспішав. 4 грудня 1952 року, на другий день після страти Сланського, радянський центральний комітет визнав існування «змови лікарів», чільну роль у якій відігравали «єврейські громадяни». Одним із змовників начебто був Сталінів лікар - росіянин. Декотрі з лікарів мали єврейське походження - і на цьому наголошувалося. Сталін дійшов до того, що засудив власного лікаря - чоловіка, який порадив йому завершити політичну кар’єру. Сталін виказував і інші знаки того, що його політичні занепокоєння були пов’язані з особистими страхами. Він дослівно тримався за свою доньку Світлану, коли танцював із нею на своєму сімдесят третьому дні народження 21 грудня 1952 року⁴⁷.

Здавалося, що того грудня Сталін прагнув стерти власну смерть. Комуніст не може вірити в безсмертну душу, але мусить вірити в Історію - ту, що її виявляють зміни у способах виробництва, що її відображає сходження пролетаріату, що її представляє комуністична партія, що її суть відчитує Сталін і що її фактично творить Сталінова воля. Якщо життя було лише соціальним конструктом, то, можливо, таким конструктом була і смерть - отже, все можна було повернути назад через застосування відважної та вольової діалектики. Лікарі спричиняли, а не відтягували смерть; чоловік, що попереджував про її наближення, був убивцею, а не радником. Потрібна була лише правильна гра. Соломонові Міхоельсу найкраще вдалася роль короля Ліра, правителя, що необачно віддав свою владу зарано - і не тим наступникам. Тепер Міхоельса знищено, наче примару безсилля. Поза сумнівом, його єврейський народ і все, що той народ символізував, - ризик осквернення Радянського Союзу, ризик іншої історії Другої світової війни, ризик настання невідповідного майбутнього - теж можна було знищити⁴⁸.

Сталін - хворий 73-літній чоловік, що не слухав нічиєї ради, крім власної, далі гнув своє. У грудні 1952 року він сказав, що «кожен єврей є націоналістом і агентом американської розвідки». То було параноїдапьне формулювання навіть за його стандартами. Євреї, сказав Сталін того ж місяця, «вважають, що їхній народ врятували Сполучені Штати». То була легенда, що ще не постала; але Сталін не був цілком неправий. Із характерною проникливістю він точно передбачив один із найбільших мітів Холодної війни, ба навіть десятиліть, що прийшли після її завершення. Ніхто з Союзників не доклав особливих зусиль для порятунку євреїв; американці не бачили навіть найзначніших місць убивства⁴⁹.

13 січня 1953 року партійний часопис Правда проголосив американську змову, що мала на меті вбити радянське керівництво, послуговуючись медичними засобами. Лікарі - як було зрозуміло всім - були євреями. Новинне агенство ТАРС описало «терористичну групу лікарів» як «звірів у людській подобі». Та попри сповнену ненависті риторику, що так нагадувала про Великий терор, не все було готове для вистави. Ще не всі з названих у статті людей визнали свої гадані злочини - а такою була передумова будь-якого поставленого суду. Перш ніж від них можна буде чекати публічних зізнань, звинувачені мусять зізнатися приватно - такою була мінімальна умова сценографії сталінізму. Від звинувачених годі було чекати, що вони підіграватимуть показовому суду в публічній залі, якщо вони заздалегідь не годилися на це в межах кімнати допитів⁵⁰.

Кардіолог і ключова звинувачена Софія Карпай уперто не зізналася ні в чому. Вона була єврейкою, вона була жінкою; можливо, допитувачі чекали, що вона зламається першою. У висліді ж їй - єдиній із усіх звинувачених - вистачило сили не відмовитися від своєї історії і відстоювати свою невинуватість. На допиті, що став для неї останнім, 18 лютого 1953 року, вона не здалася і виразно заперечувала звинувачення проти неї. Подібно до Сталіна, вона була хворою і близькою до смерті; на відміну від нього, вона найпевніше розуміла це. Видавалося, що їй залежало на тому, щоб говорити правду. Своєю поведінкою вона сповільнила розслідування. Нехай лише на декілька днів, але вона пережила Сталіна; можливо, саме завдяки їй Сталіна пережили й інші⁵¹.

У лютому 1953 року радянське керівництво писало і переписувало колективне єврейське самозречення, деякі з фраз у якому узяті безпосередньо з нацистської пропаганди. За підписами видатних радянських євреїв цей документ мав з’явитися у Правді. Серед людей, яких залякуваннями змусили поставити свій підпис, був Ва- силій Ґросман. Преса напалася на його нещодавно опублікований воєнний роман «За справедливе діло≫ - він, мовляв, недостатньо патріотичний. Роман був про битву під Сталінградом і переважно дотримувався умовностей сталінізму. (Тепер погляд Ґросмана змінився. У продовженні, своєму шедеврі ≪Життя і доля≫, Ґросман змусить нацистського допитувача розважати над майбутнім: «Сьогодні вас жахає наша ненависть до євреїв. Завтра ви й самі, можливо, звернетеся по наш досвід»). У найпізнішій із відомих нам чернеток листа, від 20 лютого 1953 року, люди, що його підписали, мали ствердити існування серед євреїв «двох таборів» - прогресивного та реакційного. Ізраїль належав до реакційного табору; його очіль- ники були «єврейськими мільйонерами, пов’язаними з американськими монополістами». Крім цього, радянські євреї мали визнати, що «народи Радянського Союзу, а понад усе - великий російський народ» врятували людство і євреїв⁵².

Лист засуджував імперіалізм загалом, а євреїв, що начебто належали до змови лікарів, - поіменно. У термінах сталінізму його можна було сприймати як виправдання широкої чистки радянських євреїв, що не були достатньо ревними антиімперіалістами, - або навіть як запрошення до неї. Радянські громадяни, що мали підписати листа, мусили б ідентифікувати себе як євреїв (не всі з них такими вважалися чи самі себе такими вважали) і як очільників спільноти, що очевидно була в небезпеці. Ілля Еренбург, що, як і Ґросман, був радянським письменником єврейського походження, дозволив Ста- лінові підписувати його іменем полемічні статті з приводу Ізраїлю. Та підтримати найновіший документ він вагався. Він написав виверткого листа Сталінові, у якому питав, що має робити. Еренбург вдався до такого ж захисту, який кілька років перед тим використовували Берман та польські комуністи: оскільки євреї - не нація, а особисто ми - віддані комуністи, то як ми можемо брати участь у кампанії, скерованій проти нас як представників якоїсь колективної національної спільноти під назвою єврейство?⁵³

Сталін так і не відповів. 1 березня 1953 року його знайшли в комі, а через чотири дні він помер. Можна лише здогадуватися, чого він хотів; можливо, він і сам цього до кінця не знав; можливо, він чекав на реакцію радянського суспільства на перші проби. Сталін, якого переслідували думки про смерть і сумніви щодо наступника, неспокій щодо впливу євреїв у радянській системі; Сталін, що вів Холодну війну проти супротивника, якого розумів лише туманно, звернувся до традиційних способів самозахисту - судів і чисток. Судячи з чуток, що ширилися в той час, радянським громадянам нескладно було собі уявити можливі наслідки: лікарів поставили б перед показовим судом - разом із радянськими очільниками, що начебто були з ними у спілці; решта євреїв постраждали б від чисток державної поліції та збройних сил; тридцять п’ять тисяч радянсько-єврейських лікарів (а може, і науковців) депортували б до таборів; можливо, навіть і самі євреї як народ зазнали б насильних переселень чи навіть масових розстрілів⁵⁴.

Якби така акція відбулася, то стала б черговою з низки національних операцій та етнічно умотивованих депортацій, що почалися у 1 930 році з поляків, а тоді продовжувалися протягом Великого терору, Другої світової війни та повоєнних років. Усе це узгоджувалося б із уже знайомими практиками Сталіна і традиційною логікою. Боятися й карати слід було ті національні меншини, що мали гадані зв’язки з нерадянським світом. Хоча війна забрала 5,7 мільйонів єврейських життів, вона доклалася також до постання національної батьківщини євреїв, що лежала поза досяжністю Сталіна. Подібно до ворожих народів у 1930-х роках, євреї в Радянському Союзі тепер мали підстави для незадоволення (чотири роки чисток та офіційного антисемітизму), зовнішнього захисника (Ізраїль), а також роль у міжнародній боротьбі (на чолі зі Сполученими Штатами). Прецеденти були зрозумілими, а логіка - відомою. Та сталінізм наближався до кінця.

Якщо врахувати всі суди у Радянському Союзі та східній Європі, а також усіх людей, що загинули під арештом, то за ці останні декілька років свого життя Сталін убив не більш ніж декілька десятків євреїв. Якщо він справді хотів улаштувати ще одну, останню операцію національного терору (а це важко однозначно довести), він не зміг її завершити. Спокусою було б вважати, що лише смерть Сталіна запобігла такому результатові, і що Радянський Союз котився до чергової національної чистки масштабу 1930-х років, але докази можна знайти як на користь, так і проти цього припущення. Сам Сталін у своїх діях виказував подиву гідну нерішучість, а підконтрольні йому органи влади реагували повільно.

У 1950-х роках Сталін уже не був таким володарем у своїй країні, яким був у 1930-х; та й країна була вже не та. Він став більше культом, ніж особистістю. Після Другої світової війни він не відвідував фабрик, колгоспів чи урядових установ, а між 1946 і 1953 роками виголосив лише три публічні промови. На 1950 рік Сталін уже не провадив Радянський Союз у ролі самотнього тирана, як раніше. У 1950- х роках ключові члени політбюро регулярно засідали під час його довгих відлучень із Москви, а радянські бюрократичні органи мали власні мережі клієнтів. Подібно до Великого терору 1937-1938 років, масова смертна чистка євреїв створила б у радянському суспільстві можливості для руху вгору. Але, попри безперечний антисемітизм багатьох радянських громадян, зовсім не певним було те, що вони хотіли б отримати таку нагоду таким коштом⁵⁵.

Найбільше в очі впадала неймовірна метушливість. За Великого терору Стапінові пропозиції перетворювали на накази, накази - на квоти, квоти - на трупи, трупи - на числа. У випадку з євреями нічого подібного не сталося. Хоча впродовж останніх п’яти років свого життя Сталін дуже переймався питанням радянських євреїв, йому не вдалося знайти собі функціонера з безпеки, що побудував би йому відповідну справу. У давніші дні Сталін позбувався таких начальників після того, як вони завершували ту чи іншу масову акцію, а тоді звинувачував їх за ексцеси тієї акції. Тепер офіцери МҐБ розважливо не поспішали вдаватися до ексцесів, за які потім могли постраждати. Спершу Сталін віддав справу Абакумову, хоча загальним очільником органів держбезпеки був Лаврентій Берія. Тоді Сталін дозволив Рюміну донести на Абакумова. Черга ж Рюміна прийшла в листопаді. Його наступник отримав серцевий напад у перший день на посаді. Нарешті, розслідуванням зайнявся клієнт Берії С.А. Ґоглідзе⁵⁶.

Сталін втратив свою колись разючу здатність залучати людей до участі у його уявному світі. Він уже не давав вказівки безпековим шефам, як колись, а погрожував їм. Підлеглі Сталіна розуміли, що йому потрібні були зізнання, а також збіги, що їх можна було б представити як докази. Та на заваді їм постійно стояла увага до бюрократичних умовностей, а певною мірою навіть до закону. Суддя, що виніс вирок членам Єврейського антифашистського комітету, повідомив звинуваченим про їхнє право на апеляцію. У ході переслідувань радянських євреїв керівникам органів безпеки іноді було важко донести до своїх підлеглих - а головне: до звинувачених, - чого від них хочуть. Допити, попри свою брутальність, не завжди надавали потрібні докази. Тортури, хоч вони й траплялися, виконували роль крайнього заходу, а Сталін мусив особисто на них наполягати⁵⁷.

Сталіна слушно непокоїв уплив війни і Заходу, а також подальше існування радянської системи в тому вигляді, в якому він її створив. У повоєнні роки вже далеко не всі радянські громадяни погоджувалися з тим, що 1940-і роки надавали виправдання рокам 1930-м, що війна з Німеччиною зворотньо виправдовувала репресії над радянськими громадянами. Звісно, такою була логіка Великого терору в той час: наближається війна, і небезпечні елементи слід усунути. У голові Сталіна майбутня війна з американцями, ймовірно, виправдовувала чергову низку попереджувальних репресій у 1950-х роках. Та незрозуміло, чи погодилися б на такий крок радянські громадяни. Хоча численні з них підтримали антисемітську істерію початку 1950-х років (відмовляючись, наприклад, відвідувати єврейських лікарів чи приймати ліки від єврейських аптекарів), то не була підтримка ідеї повернення до масового терору.

Після смерті Сталіна Радянський Союз проіснував ще майже чотири десятиліття, але його органи безпеки більше не влаштовували голоду чи масових розстрілів. Попри свою брутальність, наступники Сталіна покинули практику масового терору в сталінському сенсі слова. Микита Хрущов, який, зрештою, переміг у боротьбі за наступництво Сталіна, звільнив більшість із тих українських в’язнів, що їх за десять років перед тим відіслав до ҐУЛАҐу. Справа була не в тому, що Хрущов був особисто неспроможний на масові вбивства - він виявив неабияку кровожерливість під час Великого терору і повторного завоювання західної України після Другої світової війни. Просто він вважав, що Радянським Союзом більше не можна було правити в той самий спосіб. У промові на з’їзді партії у лютому 1956 року він навіть викрив низку Сталінових злочинів, хоча наголосив на стражданні партійних еліт, а не селян, робітників і членів національних меншин - груп, які постраждали значно більше.

Східноєвропейські держави залишалися сателітами Радянського Союзу, але жодна з них не перейшла від показових судів (які в 1930-х роках були вступом до Великого терору) до масового вбивства. Більшість із східноєвропейських держав (за винятком Польщі) колективізували сільське господарство, але не заперечували селянам право на приватні ділянки. На відміну від Радянського Союзу, в державах-сателітах не було голоду. За Хрущова, у 1956 році, Радянський Союз здійснив вторгнення в комуністичну Угорщину. Хоча громадянська війна, що прийшла після вторгнення, забрала тисячі життів і призвела до силуваної зміни влади, масових кривавих чисток після неї не було. Після 1953 року в комуністичній східній Європі навмисно вбито порівняно небагато людей - на декілька порядків менше, ніж у пору масового вбивства (1933-1945) та етнічних чисток (1945-1947).

Сталінський антисемітизм не покидав східну Європу ще довго після Сталінової смерті. Він рідко був важливим знаряддям урядування, але по нього завжди можна було сягнути в мить політичного стресу. Антисемітизм дозволив очільникам переглянути історію воєнного страждання (яке згадували як страждання винятково слов’янське), а також історію самого сталінізму (який поставав викривленою єврейською версією комунізму).

У Польщі 1968 року, через п’ятнадцять років після смерті Сталіна, повернення до Голокосту відбулося для цілей комуністичного націоналізму. На той час Владислав Ґомулка повернувся до влади. У лютому 1956 року, коли Хрущов розкритикував низку чинників Стапінового правління, він підважив становище східноєвропейських очільників, що їх ототожнювали зі сталінізмом, і підіграв тим, що могли називати себе реформаторами. Тріумвіратові Бермана, Берута й Мінца настав кінець. Тоді Ґомулку випустили з ув’язнення, реабілітували й дозволили йому стати до влади. Для частини поляків він уособлював надію на реформований комунізм, для інших - надію на комунізм більш національної орієнтації. Польща вже видобула все, що могла, з повоєнної відбудови і швидкої індустріалізації; спроби покращити економічну систему виявилися або контрпродуктивними, або ж політично ризикованими. Після провалу всіх спроб покращити економічну систему, залишився націоналізм⁵⁸.

У Польщі 1968 року режим Ґомулки здійснив антисіоністську чистку, що нагадувала про риторику останніх років Сталіна. Через двадцять років після власного падіння Ґомулка відомстив польсько-єврейським комуністам, а радше - комусь із їхніх дітей. Так само, як у Радянському Союзі в 1952-1953 роках, у Польщі в 1967-1968 как одним із найважливіших питань було питання наступництва. Ґомулка перебував при владі тривалий час. Подібно до Сталіна, він був готовий дискредитувати супротивників, ототожнюючи їх із єврейським питанням і викриваючи їхню недостатньо тверду позицію в ставленні щодо гаданої сіоністської загрози.

«Сіонізм» повернувся у пресу комуністичної Польщі з перемогою Ізраїлю в Шестиденній війні у червні 1967 року. У Радянському Союзі війна підтвердила статус Ізраїлю як сателіта Америки, і цієї лінії дотримувалися комуністичні держави східної Європи. Однак у протистоянні з арабами, які мали підтримку Радянського Союзу, поляки часом підтримували Ізраїль («наших маленьких євреїв», як казали в народі). У той час час поляків сприймала Ізраїль так само, як і самих себе: як сторону гнану і слабшу, проти якої стоїть Радянський Союз і яка представляє західну цивілізацію. Для таких людей перемога Ізраїлю над арабськими державами була втіленням фантазії про Польщу, що перемагала Радянський Союз⁵⁹.

Офіційна позиція польських комуністів дещо відрізнялася. Комуністичний провід Польщі ототожнював Ізраїль із нацистською Німеччиною, а сіонізм - із націонал-соціалізмом. Такі заяви нерідко робили люди, що бачили Другу світову війну, а іноді билися в ній. Тим не менш, ці гротескові порівняння випливали з певної політичної логіки, що була спільною для комуністичних очільників Польщі й Радянського Союзу. За комуністичним світоглядом, головними постатями (героїв і жертв) Другої світової війни були не євреї, а слов’яни (росіяни в СССР, поляки у Польщі). Євреїв, що завжди сильно проблематизували таку історію страдництва, асимільовано в неї у роки, коли, за потреби, в СССР їх зачисляли до «радянських громадян», а в Польщі - до «поляків». У Польщі найбільше для того, щоб стерти євреїв із історії німецької окупації країни, зробили єврейські комуністи. У 1956 році, здійснивши це завдання, вони втратили владу. Тепер легенду про етнічно польську невинуватість експлуатував комуніст-неєврей Ґомулка.

Такий переказ Другої світової війни був також пропагандистським прийомом у Холодній війні. Полякам і росіянам, слов’янським жертвам останньої німецької війни, далі загрожувала Німеччина (що тепер означало Західну Німеччину) і її патрон, Сполучені Штати. У світі Холодної війни таке бачення не було цілком непереконливим. Канцлером Західної Німеччини у той час був колишній нацист. Мапи Німеччини в німецьких підручниках містили землі, які в 1945 році відійшли до Польщі, й позначали їх як «землі під польським адмініструванням». Західна Німеччина так і не надала дипломатичного визнання повоєнній Польщі. У демократичних державах Заходу, як і в Західній Німеччині, не відбувалося значного обговорення німецьких воєнних злочинів. Дозволивши Західній Німеччині у 1955 році приєднатися до НАТО, Сполучені Штати фактично заплющили очі на злочини недавнього німецького ворога.

Як і в 1950-х, Сталінський антисемітизм надав Ізраїлеві зрадливу роль у Холодній війні. Продовжуючи тему з радянської преси січня 1953 року, у 1967 році польська преса пояснювала, що Західна Німеччина передала нацистську ідеологію Ізраїлеві. Політичні карикатури змальовували армію Ізраїлю як Вермахт. Таким чином претензію Ізраїлю на те, що моральне виправдання його існуванню надають Друга світова війна і Голокост, поставлено з ніг на голову. За версією польських комуністів, капіталізм породжував імперіалізм, а націонал-соціалізм був одним із його різновидів. На той час на чолі імперіалістичного табору стояли Сполучені Штати, «правою і лівою руками» яких були Ізраїль і Західна Німеччина. Ізраїль був просто черговим уособленням імперіалізму - країною, що підтримує такий світовий порядок, із якого постають злочини проти людяності, а не маленькою державою з особливою історично обґрунтованою претензією на жертовність. Претензії жертовності комуністи прагнули монополізувати для самих себе⁶⁰.

Такі співставлення нацизму із сіонізмом велися в комуністичній Польщі разом із Шестиденною війною в червні 1967 року, але проявилися вони вповні тоді, коли наступної весни польський режим розпочав репресії проти опонентів. Польські студенти, що протестували проти заборони на виконання вистави, 8 березня 1968 року скликали мирне зібрання проти режиму. Тоді режим затаврував їхніх очільників як «сіоністів». За рік до того євреїв у Польщі названо «п’ятою колоною», що підтримує ворогів Польщі за кордоном. Тепер євреїв, що їх знову називали водночас «сіоністами» і «космополітами », звинувачували у всіх проблемах Польщі. Як і в Радянському Союзі, суперечність між термінами «сіоніст» і «космополіт» була лише позірною: «сіоністи» начебто підтримували Ізраїль, а «космополітів» начебто вабили Сполучені Штати, але і одні, й інші були союзниками імперіалістів, а отже, ворогами польської держави. Вони були чужинцями і зрадниками, яких не цікавила Польща і польськість⁶¹.

Через такий спритний виверт польські комуністи привласнили поширений у Європі старий антисемітський аргумент. У довоєнній Польщі доволі поширеним був нацистський стереотип про «юдео-більшовизм», і думка, притаманна самому Гітлерові, про те, що комунізм був єврейською змовою. Відчутна роль польських євреїв на початках комуністичного режиму хоч і була наслідком дуже особливих історичних обставин, не сприяла розвінчанню популярного ототожнення євреїв із комуністами. Тепер, навесні 1968 року, польські комуністи використали цей стереотип, ствердивши, що біда сталінізму - у його єврейськості. Якщо у комуністичній Польщі в 1940-1950-х роках щось пішло не так, то винні в тому євреї, які мали надто широкий контроль над партією і таким чином викривили цілу систему. Окремі комуністи - підказували імплікації - справді завдали полякам кривди, але ці комуністи були євреями. Відтак польський комунізм можна було очистити від таких людей - чи принаймні від їхніх синів і дочок. Таким чином, режим Ґомулки спробував перетворити комунізм на явище етнічно польське.

Рішенням могла бути лише чистка - усунення євреїв із громадського життя і політично впливових посад. Але хто був євреєм? У 1968 році студенти з єврейськими прізвищами отримували непропорційно багато уваги у пресі. Польська влада вдалася до антисемітизму для того, щоб ізолювати студентів від решти населення, і організувала величезні зібрання робітників та солдатів. У заявах очільників країни польський робітничий клас став етнічно польським робітничим класом. Та все було не так просто. Режим Ґомулки радо вдавався до єврейської наліпки, щоб позбутися критики як такої. За партійним визначенням, євреєм був не завжди той, чиї батьки були євреями. Кампанію характеризувала певна неясність щодо євреїв: часто «сіоністами » ставали інтелектуали та незручні для режиму особи⁶².

Кампанія була з розрахунку несправедливою, навмисно провокативною і абсурдно беззмістовною історично. Тим не менш, вона не була вбивчою. Антисемітські тропи польського комунізму нагадували пізній сталінізм, а отже, і знайомі з нацистської Німеччини стереотипи. Однак жодного плану вбити євреїв не існувало. Хоча з «антисіоністькою кампанією» можна пов’язати принаймні одне самогубство, а також побої багатьох людей, нікого не вбито. Режим здійснив 2 591 арешт, скерував ще декілька сотень студентів у віддалені від Варшави гарнізони, а кількох студентських активістів засудив до ув’язнення. Близько 17 тисяч польських громадян (більшість, але не всі мали єврейське походження) прийняли від режиму пропозицію отримати квиток в один бік - і виїхали з країни⁶³.

Мешканці Варшави не могли не завважити, що ці люди покидали місто із залізничного вокзалу, що лежав неподалік від пересадкового пункту, де лише двадцять шість років перед тим поїзди вивозили варшавських євреїв до Треблінки. Перед Другою світовою війною в Польщі мешкало принаймні 3 мільйони євреїв. Після цього епізоду комуністичного антисемітизму їх залишилося близько З0 тисяч. Для польських комуністів і тих, що йняли їм віри, євреї не були жертвами ані у 1968 році, ані в будь-який раніший момент; вони були тими, що змовилися відібрати в поляків їхнє право стверджувати власну невинуватість і героїзм.

Сталінський антисемітизм у Польщі в 1968 році змінив життя десятків тисяч людей, а також поховав віру в марксизм, яку ще плекали численні розумні молоді чоловіки й жінки східної Європи. Звісно, це була не єдина проблема марксизму. На той час економічний потенціал сталіністської моделі було вичерпано як у комуністичній Польщі, так і в інших країнах комуністичного блоку. Колективізація не несла користі країнам із аграрною економікою. Насильна індустріалізація могла створити лише обмежене зростання. Змінилося покоління - і стало зрозуміло, що західна Європа була багатшою за комуністичний світ, і що різниця між ними зростала. Взявши на озброєння антисемітизм, чільні польські комуністи імпліцитно визнавали, що їхню систему годі покращити. Вони відвернули від себе багатьох із тих, що раніше могли вірити в реформований комунізм - а самі не мали гадки, як покращити систему. У 1970 році Ґомулка втратив владу після спроби підвищити ціни, а на зміну йому прийшов цілком неідеологічний наступник, що намагався позиками купити для своєї Польщі достаток. Невдача цього задуму привела до постання у 1980 році руху Солідарність⁶⁴.

Поки у березні 1968 року польські студенти падали під ударами поліційних кийків, чехословацькі комуністи прагнули реформувати марксизм у східній Європі. Під час Празької весни комуністичний режим дуже послабив обмеження свободи в надії створити підтримку для економічних реформ. Як можна було передбачити, дискусії повернули не в той бій, якого сподівався режим. Попри тиск із боку Радянського Союзу, генеральний секретар чехословацької партії Александр Дубчек не припинив зібрання й дебати. У серпні радянські (а також польські, східнонімецькі, болгарські, угорські) війська вступили в Чехословаччину і придушили Празьку весну.

Радянська пропаганда підтвердила, що польський антисемітський експеримент не був відхиленням. Радянська преса приділила багато уваги справжньому чи гаданому єврейському походженню чехословацьких реформаторів комунізму. У 1970-х та 1980-х роках у Польщі таємна поліція регулярно наголошувала на єврейському походженні деяких опозиціонерів. Коли у 1985 році до влади в Радянському Союзі прийшов реформатор Михайло Горбачов, противники його реформ намагалися використати російський антисемітизм для захисту старої системи⁶⁵.

 Сталінізм витіснив східноєвропейських євреїв із їхнього історичного становища жертв Німеччини, помістивши натомість в осердя наратив про імперіалістську змову проти комунізму. Після цього виставити їх носіями власної конспірації було зовсім легко. Так небажання комуністів виокремити і визначити найбільший злочин Гітлера з плином десятиліть стало підтверджувати один із аспектів Гітлерового світогляду.

Сталінський антисемітизм у Москві, Празі та Варшаві вкоротив віку лише жменьці людей, але скаламутив європейське минуле. Голокост становив проблему для сталіністської оповіді про страждання радянських громадян як таких, а також посував росіян і слов’ян із ролі найстражденнішої з груп. Саме комуністів, разом із відданими слов’янськими (та іншими) прибічниками, слід було вважати водночас переможцями і жертвами Другої світової війни. Цю схему слов’янської невинуватості й західної агресії застосовано також і до Холодної війни, навіть якщо це означало, що євреїв у їхньому ототожненні з Ізраїлем та Америкою - двома країнами західного імперіалістичного табору - вважатимуть агресорами історії.

 Доки комуністи правили над більшістю Європи, світ не міг побачити Голокост таким, яким він був насправді. Саме через те, що так багато східноєвропейців-неєвреїв справді загинули на полях битв, у Дулагах та Шталагах, в обложених містах, у відплатних акціях на селі, наголос, що його комуністи ставили на стражданні неєвреїв, завжди мав під собою історичне підґрунтя. Комуністичні очільники, починаючи від Сталіна, могли слушно сказати, що небагато людей на Заході усвідомлюють роль Червоної армії в поразці Вермахту, і страждання, що їх народи східної Європи зазнали за німецької окупації. Для того, щоб екстернатіізувати те, що колись було таким вагомим для східної Європи - єврейську цивілізацію, - знадобилася лише незначна модифікація, а саме - поміщення Голокосту в загальніший страдницький наратив. Під час Холодної війни природна відповідь на Заході полягала в наголошенні надзвичайних страждань, що їх сталінізм завдав громадянам Радянського Союзу. Це теж було правдою; але, як і у випадку з радянськими оповідями, то була не єдина правда і не вся. У цьому змаганні за пам’ять Голокост, інша політика масового вбивства, що її здійснювали німці, і масові вбивства Сталіна стали трьома різними історіями, хоча насправді вони ділили між собою історичний час і місце.

Як і переважна більшість масових убивств цивільного населення, що їх скоїли радянський і нацистський режими, Голокост відбувся на Кривавих землях. Після війни традиційна батьківщина європейського єврейства, як і фабрики смерті, і поля вбивств, опинилася в межах Радянського Союзу. Впровадивши у світ антисемітизм нового штибу, Сталін применшив вагу Голокосту. Коли у 1970-х і 1980-х роках постала нова міжнародна колективна пам’ять про Голокост, то ґрунтувалася вона на досвіді невеликих груп жертв - німецьких та західноєвропейських євреїв, а також на Аушвіці, де загинуло лише близько 1/6 всіх убитих євреїв. Історики, а також носії пам’яті у Західній Європі і Сполучених Штатах, як правило, виправляли Стапінові викривлення власними викривленнями у протилежний бік - через лише побіжне згадування майже 5 мільйонів євреїв, що загинули на схід від Аушвіца, і майже 5 мільйонів неєвреїв, що їх убили нацисти. Голокост, позбавлений свого виразно єврейського характеру на Сході і своєї географії на Заході, так до кінця і не став частиною європейської історії - навіть попри те, що європейці та багато інших, погодилися з тим, що Голокост повинні пам’ятати всі.

Гітлерову імперію закрила імперія Сталіна. Залізна завіса впала поміж Заходом і Сходом, поміж уцілілими і загиблими. Тепер, коли її піднято, ми зможемо - якщо захочемо - побачити історію Європи між Гітлером і Сталіним.

Примітки

1 Щодо вбивства, див. Rubenstein, Pogrom, 1. Цанава, див. Mavrogordato, "Lowlands,"527; і Smilovitsky, "Antisemitism," 207.

2 Щодо Чорної книи радянського єврейства, див. Kostyrchenko, Shadows, 68. Щодо зірок, див. Weiner, "Nature," 1150; і Weiner, Making Sense, 382. Щодо синагоги і її використання як складу зерна, див. ZIH/1664. Щодо попелу з Бабиного Яру, див. Rubenstein, Pogrom, 38. Див. також, загалом, Veidlinger, Yiddish Theater, 277.

 3 Rubenstein, Pogrom, 35.

 4 Щодо Криму, див. Redlich, War, 267; а також Redlich, Propaganda, 57. Див. також Lustiger, Stalin, 155,192; Luks, "Bruche," 28; і Veidlinger, "Soviet Jewry," 9-10.

 5 Щодо державної таємниці, див. Lustiger, Stalin, 108. Щодо відзнак за хоробрість, див. Weiner, "Nature," 1151: а також Lustiger, Stalin, 138.

6 Про ці числа уже йшлося у попередніх розділах, і ще йтиметься у післямові. Щодо єврейських смертей у СССР, див. Arad, Soviet Union, 521 і 524. Філімошин (Филимошин, "Об итогах," 124) надає наближення у 1,8 мільйона навмисне убитих під німецькою окупацією цивільних; до цього я додав би близько мільйона заморених голодом військовополонених і ще близько чотирьохсот тисяч смертей (цей показник, як правило, занижують) внаслідок Ленінградської облоги. Отож, враховуючи цивільних і військовополонених, я дозволив би собі навести дуже приблизну кількість у 2,6 мільйона євреїв і 3,2 мільйона мешканців Радянської Росії, що загинули як цивільні чи військовополонені. Якщо військовополонених зараховувати до військових втрат, то показник щодо євреїв перевищить російський показник.

7 Franklin D. Roosevelt, Winston Churchill, and Josif Stalin, "Declaration Concerning Atrocities Made at the Moscow Conference," 30 жовтня 1943 року. Цей документ став частиною Московської декларації.

8 Щодо "синів нації," див. Arad, Soviet Union, 539. Щодо Хрущова, див. Salomini, L'Union, 242; а також Weiner, Making Sense, 351.

9 Вдумливим вступом до повоєнної радянської культури є Kozlov, "Soviet Literary Audiences"; а також Kozlov, "Historical Turn."

10 Щодо сімдесяти тисяч євреїв, яким дозволено виїхати з Польщі до Ізраїлю, див. Szajnok, Polska a Izrael, 49. Щодо Кестлера, див. Kostyrchenko, Shadows, 102.

11 Щодо Рош Гашани та синагоги, див. Veidlinger, "Soviet Jewry," 13-16; а також Szajnok, Polska a Izrael, 40, 82,106,111-116.

12 Щодо статті у Правді, див. Kostyrchenko, Shadows, 152. Щодо зниження частки євреїв на високих партійних посадах (з тринадцяти відсотків у 1945 році, до чотирьох у 1952), див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 352. Цитату із Ґросмана наведено за Чендлеровим (Chandler) перекладом Ґросманового Все Тече (Everything Flows).

13 Щодо розпущення Єврейського антифашистського комітету, див. Kostyrchenko, Shadows, 104. Цитата про поїзд, див. Der Nister, Family Mashber, 71. Щодо звіту МГБ, див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 327.

 14 Цитата із Молотова: Gorlizki, Cold Peace, 76. Див. також Redlich, War, 149.

15 Redlich, War, 152; Rubenstein, Pogrom, 55-60.

16 Щодо ста тисяч євреїв із Радянського Союзу, див. Szajnok, Polska a Izrael, 40.

17 Це стосувалося більшості повоєнних режимів, разом із чехословацьким, румунським та угорським.

18 Banac, With Stalin Against Tito, 117-142; Kramer, Konsolidierung, 81-84. Див. також Gaddis, United States.

19 Щодо Ґомулки та Бермана, див. Sobor-swiderska, Berman, 219, 229, 240; Paczkowski, Trzy twarze, 109; а також Toranska, Oni, 295-296.

 20 Щодо розмови між Сталіним та Ґомулкою, див. Naimark, "Gomutka and Stalin," 244. Цитата: Sobor-swiderska, Berman, 258.

 21 Цитата із Смоляра і загалом, див. Shore, "Jczyk," 56.

 22 Shore, "Jczyk," 60. Попри все це, були польські історики єврейського походження, які в повоєнні роки провели немало цінних досліджень Голокосту - деякі з тих досліджень стали незамінними для цієї розвідки.

 23 Так звучало гасло одного із агресивніших пропагандистських плакатів виконання Влодзімєжа Закшевського.

24 Див. Toranska, Опі, 241, 248.

 25 Gniazdowski, "Ustalic liczbe," 100-104 et passim.

26 Щодо радянського посла, див. Sobor-swiderska, Berman, 202; а також Paczkowski, Trzy twarze, 114. Відсоток високопоставлених службовців Міністерства громадської безпеки, що були євреями за власним визнанням, чи за походженням, див. Eisler, "1968/' 41.

27 Proces z vedenim, 9 et passim; Lukes, "New Evidence," 171.

28 Toranska, Oni, 322-323.

 29 Див. Shore, "Children."

30 Таке пояснення того, чому в Польщі не відбулося кривавих чисток серед комуністів, можна серед інших знайти у: Luks, "Bruche," 47. Видається, що під час війни один польський комуністичний очільник вбив іншого; можливо, це теж спонукало до обережності.

 31 Paczkowski, Trzy twarze, 103.

32 Радянський Союз анексував Курильські острови.

 33 Weinberg, World at Arms, 81.

34 Цитата: Sebag Montefiore, Court, 536.

35 Service, Stalin, 554. Щодо центральної Азії, див. Brown, Rise and Fall, 324.

36 Kramer, "Konsolidierung," 86 - 90.

 37 Аргумент щодо відмінностей між 1950-ими та 1930-ими розвинено у Zubok, Empire, 77. Див. Також Gorlizki, Cold Peace, 97.

38 Щодо Щербакова, див. Brandenberger, National Bolshevism, 119 et passim; Kuromiya, "Jews," 523, 525; а також Zubok, Empire, 7.

39 Щодо параду на День Перемоги, див. Brandenberger, "Last Crime," 193. Щодо Етінґера, див. Brent, Plot, 11. Також, див. Lustiger, Stalin, 213. Сталінове занепокоєння з приводу медичного тероризму походить принаймні із 1930-их років; див. Пристай- ко, Справа, 49.

 40 Щодо Карпай, див. Brent, Plot, 296.

41 Lukes, "New Evidence," 165.

42 Там само, 178-180; Lustiger, Stalin, 264.

43 Цитату і пропорцію (одинадцять із чотирнадцяти обвинувачених єврейського походження) взято із Proces z vedem'm, 44-47 (цитата на с. 47). Щодо зречень, див. Margolius Kovaly, Cruel Star, 139.

44 Зізнання Сланського, див. Proces z vedenim, 66, 70, 72. Щодо смертної кари і ката, див. Lukes, "New Evidence/' 160, 185. Щодо Марґоліуса, див. Margolius Kovaly, Cruel Star, 141.

45 Щодо Польщі, див. Paczkowski, Trzy twarze, 162.

46 Цитата: Brent, Plot, 250

 47 Kostyrchenko, Shadows, 264; Brent, Plot, 267. Щодо танцю, див. Service, Stalin, 580.

48 Щодо Міхоельса як короля Ліра, див. Veidlinger, Yiddish Theater.

49 "Кожен єврей...," див. Rubenstein, Pogrom, 62. "їхній народ врятували...," див. Brown, Rise and Fall, 220.

50 Цитати: Kostyrchenko, Shadows, 290. Див. також Lustiger, Stalin, 250.

51 Щодо Карпай, див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 466; а також Brent, Plot, 296.

52 Писання і переписування, див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 470-478. Щодо Ґросмана, див. Brandenbenger, "Last Crime," 196. Див. також Luks, "Bruche," 47. Цитату із Ґросмана взято із Life and Fate, 398 .

53 Щодо Еренбурґа, див. Brandenberger, "Last Crime," 197.

54 Чутки: див. Brandenberger, "Last Crime," 202. Кількість лікарів, див. Luks, "Bruche," 42.

 55 Khlevniuk, "Stalin as dictator," 110,118. Щодо невідвідання фабрик, колгоспів і урядових установ після Другої світової війни, див. Service, Stalin, 539.

56 Щодо очільників органів безпеки за Сталіна, див. Brent, Plot, 258.

57 Наказ про застосування побоїв Сталін віддав 13 листопада; див. Brent, Plot, 224. Щодо суду, див. Lustiger, Stalin, 250.

58 За детальнішою інформацією про "антисіоністську кампанію" 1968 року, див. Stola, Kampania antysyjonistyczna; а також Paczkowski, Pot wieku.

59 Rozenbaum, "March Events," 68.

60 Давніша практика комуністів: див. Szajnok, Polska a Izrael, 160.

61 Stola, "Hate Campaign," 19, 31. Щодо "п'ятої колони," див. Rozenbaum, "1968," 70.

62 Stola, "Hate Campaign," 20.

63 Щодо статистики заарештованих (2 591 особа), див. Stola, "Hate Campaign," 17. Щодо Ґданського вокзалу, див. Eisler, "1968," 60.

64 Див. Judt, Postwar, 422-483; а також Simons, Eastern Europe.

65 Brown, Rise and Fall, 396. 

Матеріал створено на базі видання Тимоті Снайдер, Криваві землі / Переклад з англ. Миколи Климчука і Павла Грицака. Київ, 2011.

• < Попередня
• Наступна >