Спогади німецького професора про своє життя й мандрівки Центральною та Східною Европою
- Подробности
- Опубликовано: 17.05.2014 21:06
- Просмотров: 25
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Спогади німецького професора про своє життя й мандрівки Центральною та Східною Европою.
Володимир Кравченко
Спогади німецького професора про своє життя й мандрівки Центральною та Східною Европою
Автобіографічні записки німецького інтелектуала, вченого-гуманітаря, професора, державного історіографа Кристофа Дитриха фон Ромеля (17. IV 1781 - 21.1 1859) висвітлюють відносно невеликий, але чи не найцікавіший період його життя й творчосте - з раннього дитинства до 1815 року. Вони дають змогу не лише пізнати особистість мемуариста, знайомого з людьми масштабу Йогана Ґотліба Фіхте, а й відчути деякі особливості переломової доби в історії Европи і, щасливим випадком, побачити кілька епізодів з життя тогочасної України гострими очима допитливого та доброзичливого чужинця. Усе це визначило наше рішення здійснити перше повне видання українською мовою Ромелевих мемуарів, відомих доти лише почасти завдяки російському перекладу 1859 року, про який ітиметься далі1.
Ромель народився між двома подіями всесвітнього масштабу: американською війною за незалежність і Великою французькою революцією 1789 року. Він став свідком тектонічного зсуву історичних шарів, який знаменував кінець старої та початок нової доби в житті Европи. Під грім реформ і революцій, націоналізму та лібералізму, під впливом чудес науки й техніки змінювалася політична мала світу, відбувалася глибока трансформація суспільства, його духових цінностей та орієнтирів, економічного розвитку, обставин повсякденного життя.
Касель, місце народження Ромеля, здавалося, перебував далеко від епіцентру світових завірюх. Маленька протестантська держава в історичному центрі Німеччини уславилася хіба що своїми бравгіми солдатами, які брали участь чи не в усіх великих битвах в Европі, починаючи з Тридцятирічної війни XVII ст. Сімнадцять тисяч гесенських найманців у 1776-1783 рр. воювали на боці Британії в Північній Америці.
Наш герой народився в багатодітній родині головного касельського проповідника, суперінтенданта Юстуса Філіпа фон Ромеля. Вдома панував дух стриманости, дисципліни та сумлінної праці. Привчений змалку до простої їжі, свіжої води та холодного вмивання, щоденних наполегливих занять, Ромель не вважав своє виховання надто суворим. У майбутньому воно завжди допомагало йому знаходити середній шлях у житті, уникаючи крайнощів.
Батько хотів, щоб син пішов його слідами, і навчав його теології та східних мов. Крім того, Ромель дістав ґрунтовну класичну освіту. Він виховувався на творах античних авторів: Аристотеля, Страбона, Теофраста, римських стоїків. Улюбленим його письменником упродовж усього життя залишався Цицерон. Захоплення класичною спадщиною пояснює властиві світоглядові Ромеля прагнення до абстрактних ідеалів краси, мрії про «золотий вік» та «ідеальну республіку».
Проте класицизм і стоїчне задоволення малим відбивали лише один аспект доби Просвітництва, чию своєрідність визначав передусім невгамовний і неспокійний людський розум. Европа перебувала у стані бродіння напередодні вирішальних змін у своєму житті. Її культурний простір заповнювали не лише філософи та вчені - в ньому пересувалися численні шукачі пригод, авантюристи та шпигуни, мандрівці в часі та просторі, носії химерних титулів та примарних корон, винахідники філософського каменя й еліксиру вічної молодости.
Ці «громадяни світу», бувало, порушували провінційний спокій добрих касельських бюрґерів. Ще більшу небезпеку для звичного життя становили нові ідеї, що долинали сюди з Англії та Франції. Вони стимулювали рух до змін, руйнували застарілі стереотипи та звички. Нова епоха владно стукала у двері. До неї дослухалися щоразу більше людей, переважно молодь. Так, у літературному житті наприкінці XVIII ст. група молодих німецьких письменників очолила рух до новацій під гаслом «Sturm und Drang» - «Буря й натиск».
Сувора закваска домашнього виховання довший час давала Ромелеві змогу вперто уникати життєвих спокус. Його не звабили ні хмільні й веселі компанії буршів, ні таємні містерії масонських лож. Юнака не вловили навіть сіті жіночих чарів: він стоїчно боровся з ними і - встояв. Проте Вольтерові чари таки здолали його цноту. Року перебування в Марбурзькому університеті вистачило, щоб Ромель остаточно потрапив під вплив французького філософа й відчув певну знеохоту до релігії, якій збирався присвятити життя. Напевне, з того часу й починається його еволюція від теології та біблійної філології до гуманітарних, світських наук.
Славнозвісний Ґетинґенський університет, куди Ромель перейшов у 1800 році, відіграв вирішальну роль у його подальшому житті. Не покидаючи філології та арабістики, юнак узявся до історії, етнографії, географії. Тоді настала черга політекономії, статистики, державо- та правознавства. За якийсь час його привабили медицина, природознавство, музика і навіть модна тоді фізіогноміка. Інтелектуальна енергія Ромеля немовби сублімувала спокуси молодости, постійно розширюючи його духовий кругогляд, підносячи його над низькими тоді перетинками різних наук до рівня універсалізму.
Ромель належав до тих новаторів, хто відстоював єдність знання і вищість морального виховання над вузькою професіоналізацією. Він ніколи не міг змиритися з прагматиками, які бачили в науці лише ремесло й засіб до особистого збагачення, та завжди мріяв про шляхетну республіку науковців, вільних від корисливих інтересів і дріб’язкового самолюбства. У мемуарах Ромель з гордістю підкреслював, що в часи, коли він захищав докторську дисертацію, ця подія ще нічим не нагадувала формальну процедуру, сплановану за певним сценарієм. Його слова звучать на диво актуально сьогодні.
У віці 22 років Ромель міг дивитися в майбутнє з оптимізмом. Його широка ерудиція, знання дванадцяти давніх і нових європейських і східних мов, наукові публікації забезпечили молодому вченому належне визнання далеко за межами його батьківщини. Цьому ще більше посприяло захоплення новою науковою проблемою - історією та етнографією народів Кавказу. Ромелів коментар до опису Кавказу та його мешканців Страбона Кападокійського містив цікаві спостереження та висновки.
Зокрема, пишучи про збройний опір гірських народів російським військам, автор вважав найкращим і найнадійнішим способом «приборкання та цивілізування тих варварів» торгівлю та мирну комерцію. Подібного плану, на думку Ромеля, дотримував попервах «підкорювач Кавказу» генерал Єрмолов, але його «розладнали та зіпсували необачність, войовничість, мстивість деяких інших російських командувачів». Як тут не згадати нескінченні дискусії на теми, чи повторюється історія й чи вона може когось чогось навчити!
Напевне, саме кавказькі зацікавлення нової наукової зірки, що сходила на небосхилі ґетинґенської вчености, привернули увагу російського уряду. Невдовзі, 1803 року, Ромель дістав запрошення до Харківського університету. Проте тоді він іще не наважився проміняти уславлену в світі «республіку вчених» на щось надто вже далеке й непевне на самісінькій окраїні цивілізованого світу. Набагато привабливішою виявилася для нього пропозиція гесенського курфюрста переїхати до Марбурґа.
У 1804 році Ромель обійняв посаду штатного професора елоквенції та грецької мови в Марбурзькому університеті, зробивши ще один крок угору на крутій стежині академічної кар’єри. Проте обставини науково-творчої роботи німецької професури ускладнювалися з кожним роком. За стінами університетських авдиторій і бібліотек уже вирували політичні пристрасті, втягуючи у свою орбіту нові країни та народи.
Глобальні імпульси змін далі розходилися від Франції, яка, втамувавши першу революційну спрагу, вже гуртувалася під прапорами свого нового кумира - імператора Наполео-на, щоб на вістрях багнетів нести світло свободи тим народам, які ще не розуміли свого щастя. На її шляху лежала легка здобич - строкатий конгломерат, що складався з майже двох тисяч держав, об’єднаних в ефемерну Священну Римську імперію німецької нації. Наполеон заходився порядкувати в цьому паноптикумі середньовічної європейської єдности з великим ентузіязмом.
Спочатку Франція захопила й залишила у своєму володінні лівий берег Райну з його численними абатствами, єпископствами, графствами, князівствами, вільними містами та кишеньковими володіннями незалежних рицарів. У 1803 році вона почала перекроювати решту імперської території. З політичної карти світу майже одночасно зникли 112 німецьких держав, а їхні землі та підданці перейшли до сусідів. Через три роки під протекторатом Франції виникла Райнська конфедерація, що складалася попервах з південнонімецьких земель. Останньому імператорові Священної Римської імперії Францові II не залишалося нічого, крім як відмовитися від корони, звільнити від присяги колишніх васалів та вдовольнитися титулом спадкового австрійського імператора.
По тому надійшла черга споконвічних німецьких земель, її heartland’у- Батьківщину Ромеля, Гесен-Касель, у 1806 році окупували французи, а через рік вона ввійшла до нашвидкуруч зліпленого Вестфальського королівства на чолі з Наполеоновим братом Жеромом. Тут, у серці Німеччини, розпочався масштабний експеримент модернізації за французьким зразком.
Нова влада спершу взялася до справи ретельно й тактовно, наскільки це взагалі було можливо з боку переможців. Короля оточували освічені німецькі радники, які вбачали в чужинцях ефективний інструмент для модернізації своєї батьківщини. Серед них був і Ромелів добрий знайомий, патріот і письменник Йоганес фон Мюлер. Французькі адміністратори наочно демонстрували населенню переваги своєї системи. Рівність усіх громадян перед законом, високий престиж державної служби, науки й освіти, незалежність судової системи, відкритість і змагальність парламентської демократії на всіх рівнях, свобода підприємництва - усе це загалом відповідало потребам і прагненням самих німців. Навіть переконані вороги нового режиму мусили з важким серцем визнати доцільність і високу ефективність запроваджених реформ.
Ґрунт для французької модернізації в Німеччині готували не лише відчуття спільної історико-культурної спадщини часів Карла Великого, а й десятиріччя попереднього культурного панування Франції в Европі. Французьку культуру вважали взірцем досконалосте, а її мову - мовою всіх освічених людей. Не диво, що деякі французькі інтелектуали висловлювали необачну переконаність у близькому «злитті німецького та французького духу, літератури й інститутів» - певна річ, під французькою зверхністю. Адже важка для вивчення, позбавлена мелодійносте німецька мова в очах багатьох інтелігентів не могла змагатися на рівних із французькою. Вона виглядала бар’єром, що відділяв Німеччину від Европи й зумовлював культурну відсталість німців2.
Будівничі нового світу, здається, не бажали дослуховуватися до відомої істини: якби все на світі діялося раціонально, історія давно б уже скінчилася. Французькі нововведення попри всю їхню доцільність, потрібність та обґрунтованість викликали опір місцевого населення. І то не лише тих, чиї серця лежали до старовини. Своє грізне «вето» заявили освічені верстви суспільства - студенти, професори, письменники та філософи. «Так боляче було спостерігати, - писав мемуарист, - що така перебудова вітчизняного ладу мусила відбуватися не історичним шляхом, не завдяки поступовому та вчасному розвиткові, а від ненависної руки деспотичних чужинців»3. Славетний Фіхте оголосив перспективу злиття з Францією могилою для німецької нації.
Національну гідність німців зачепив самий факт господарювання чужинців на їхній землі. Ніхто не бажав поступитися свободою в ім’я поступу. Люди різних поколінь і соціяльних шарів об’єднувалися для боротьби з французькими окупантами. Одні створювали таємні товариства та готували збройні повстання. Інші поставили на службу вітчизні перо, звернувшись до витоків національної історії, фольклору, мови. Нова національна мітологія виявилася не менш ефективною зброєю, ніж шабля.
Учасниками руху опору стали найближчі друзі та родичі Ромеля. Сам він сповна віддав данину національно-патріотичним настроям у численних промовах і публіцистиці. Своєю метою вчений вважав «пробудження [...] Батьківщини з глибокої летаргії та зміцнення почуття національної гідности й духу політичної спільноти всупереч бездушному провінціялізмові й огидному холуйству»4.
Ромелів патріотичний ентузіязм не мав нічого спільного з шовінізмом та ксенофобією. Його врівноважувала твереза логіка. Пошук національного ідеалу супроводжувала критика вад німецького національного характеру, як їх уявляли тогочасні патріоти, зокрема Ромель: флегматичности, егоїзму, норовливости, схильности до мавпування, бездумного запозичення чужого. Національне почуття науковця втілювалося не так у поетичних образах, як у публіцистиці, сповненій міркувань щодо ролі та значення соціяльних інституцій і держави в житті суспільства. Патріотизм ученого було спрямовано в майбутнє, а не в минуле. Саме тому французька окупація в його очах виглядала не лише карою Божою за гріхи нації, а й початком нової епохи в її історії.
Незважаючи на піднесення національного руху в країні, моральний стан Ромеля в окупованій французами Німеччині залишався важким. Науковець почувався вдома, за власним зізнанням, неначе у в’язниці. Майбутнє не додавало йому оптимізму. Французька адміністрація планувала скоротити кількість німецьких університетів. Економічне становище професури постійно погіршувалося внаслідок тривалої війни. Усе це 1808 року вплинуло на рішення Ромеля прийняти нову (повторну) пропозицію російського уряду переїхати до Харкова.
Окрім цілком практичних міркувань - бути подалі від театру бойових дій, покращити своє матеріяльне становище, забезпечити найближче майбутнє - Ромель керувався ідеальними мотивами. Сміливі плани юного російського імператора Александра І стосовно модернізації держави за європейськими зразками, зокрема поширення науки та освіти, викликали на той час загальне визнання в Европі. Сотні, тисячі переселенців з багатьох країн, заохочувані російським урядом, переїжджали до Російської імперії, сподіваючись знайти тут собі нову батьківщину. Серед них були землероби, ремісники, лікарі, інженери, військовики, науковці. їхні руки, знання та вміння були потрібні державі, що переживала чергову добу реформування. їхньою стежкою невдовзі пішов і Ро-мель. Заснувати на пустому, як виглядало ззовні, місці оазу просвіченого гуманізму - це було не гірше, ніж знайти обіцяну землю в американських преріях а чи у степах російського Надчорномор’я, про що мріяли багато земляків молодого просвітника.
Чи мав Ромель справжнє уявлення про місце своєї майбутньої служби? Навряд. Хоча на той час німецька наукова традиція вже нагромадила значний масив знань про Україну та українців, «українська» тема в «доросійській» частині спогадів ученого ніде не виринає. Тим часом у недавній минувшині краю Ромель міг би знайти чимало цікавих аналогій із долею тогочасної Німеччини.
Просвітництво поставило перед українською елітою проблему реформування застарілої соціяльної, адміністративної та правової системи козацького самоврядування, культурного й економічного життя краю, поділеного адміністративними кордонами5. З цією проблемою місцева еліта не впоралася. В той час, коли Ромель закликав до оновлення німецького національного духу і реформування суспільних інституцій, українець Олекса Мартос по-філософському міркував про приреченість своєї батьківщини. Хоча в різних верствах українського суспільства вирувало приховане невдоволення новими порядками, в нього не було головного - власної конструктивної програми реформ та громадської солідарности, що дозволила б її зреалізувати.
Утім, від розуміння такого стану речей в Україні Ромель був дуже далеким. Харкова на культурній мапі європейського Просвітництва тоді ще не було. Регіон, до якого він належав; з легкої руки Вольтера дістав ім’я Землі козаків. Водночас величезна територія Харківської шкільної округи, кордони якої сягали Чорного моря та Кавказу, надавала місту південної орієнтації. Тож не дивно, що Ромель і деякі його освічені земляки локалізували майже невідоме в Европі місто за допомоги популярних орієнтальних, античних і нових просвітницьких географічних символів.
Ромелів колега Йоганес фон Мюлер пояснював, що Харків перебуває на відстані десяти днів їзди від Константинополя6. Славетний німецький вчений професор Вольф, діставши запрошення до Харкова, тішив себе мріями скуштувати «під босфорськими монументами ще не відомі йому грецькі острівні вина»7. Сам Ромель їхав до Харкова, маючи в кишені готові проекти подорожі до Константинополя та Кавказу. У фантазіях він бачив розкішні палаци татарських ханів, гареми таврійських красунь, прекрасних грузинок і черкешенок. Хто зна, на якому етапі його мандрівки до цих яскравих картин додалися ще й авдиторії, наповнені «молодими, жадібними до знань козаками»8. Нарешті, загальновизнаною на той час стала думка про належність Харкова до Південної Росії - нового світу, що його описав славнозвісний учений і мандрівник Петер Симон Паляс.
Попри реформи просвічених монархів Росію в культурі європейського Просвітництва зараховували до варварського світу. Коли Ромель, затамувавши подих і звірившись Божій ласці, перетнув західний кордон Російської імперії, то відчув себе мандрівником ув Африці (і то попри латину ґречного перекладача), а горезвісний шлагбаум, який відокремлював Росію від Европи, змусив його згадати про вхід до Дантового пекла9. Щоправда, всупереч очікуванням, температура повітря відтак чомусь не підвищилася, а раптово знизилася до -30°, проте це були дрібниці порівняно зі свідченнями інших німецьких мандрівників до Росії.
З цього моменту мемуари Ромеля вписуються до загального контексту інтелектуального відкриття та конструювання Східної Европи, що його дослідив Ларі Вулф10. На це натякають розсипані по всьому тексту записок «сарматські» та «скитські» порівняння та метафори. Мандрівник описує свої враження відпольськогоміста Лемберґа, що нагадує Прагу;єврейськогоміста Броди, де він спілкувався винятково з німецькими купцями, а також єврейськими або польськими візниками. Між Бродами таКиєвом, за його словами, пролягла «російська снігова пустеля», населена «польсько-російськими» селянами. І лише десь за Бердичевом, на шляху до Києва, мандрівник опинився на «кордоні України».
Цю Україну Ромель запозичив, очевидно, з польських джерел, де її зазвичай згадували поряд із Волинню та Поділлям. У записках її представлено спочатку доволі трафаретно й невиразно. Київ має вигляд «малоросійської метрополії», «другого Константинополя», найстарішого осередку православ’я на Русі, відомого своїми печерами та візантійськими церковними мальованнями. Довірливий чужоземець, пишучи свої спогади на схилі віку, залишався переконаним, що бачив у київських печерах «мумії апостолів Кирила та Методія», які йому показували місцеві монахи11. Полтава в записках - стереотипне місце слави російської зброї, увічненої пам’ятниками на честь переможця Петра І та переможеного Карла XII.
Проте вже незабаром в описі Ромелевої подорожі, що пролягала від Києва через Переяслав, Хорол, Полтаву та Валки, де-не-де з’являються колоритні ознаки місцевого життя: чесний і побожний простолюд; гостинні господарі, раді вітати чужоземця раблезіянською кількістю їжі власного приготування; мова, сповнена пестливих форм; тужлива й меланхолійна пісня. У записках бачимо також німецьку Україну -на кожному етапі своєї подорожі Ромель зустрічає німецьких ремісників, купців, управителів.
Згодом, живучи в Харкові й побравшись з українкою, Ромель дістав можливість набагато краще запізнатися з Україною. До того ж, працюючи в Харківському університеті, вчений спеціяльно зацікавився місцевою історією, подавши невеличкий, але доволі плутаний нарис її у мемуарах. З «українських» сторінок записок постає загальний образ країни та її мешканців, як їх уявляв автор.
Це - не що інше, як щаслива Аркадія, що зберігає власну яскраву ідентичність, утримує духовий зв’язок зі славною минувшиною та багато в чому відрізняється від власне Росії. В Ромелевому зображенні Україна - це країна, де течуть молоко й мед, а її мешканці малороси - це «шваби Російської імперії, безтурботні, кмітливі, наївні, веселі, люблять ігри, танці, спів, моторні та дотепні, тож у цій країні виховують не лише найчудовіших візників та вершників, але й церковних співаків, метких державних діячів та ділків. їхню стародавню слов’янську народну мову, яку можна порівняти з нідерландською німецькою (нею є так само старий переклад «Енеїди»), по селах іще не витіснила московська розмовна та книжна мова. У їхній чудовій, елегійній народній поезії, що з’явилася під тиском татарського панування, козак є коханим, жаданим лицарем сумної дівчини»12.
«Ніде більше народна й побутова мова не є такою багатою на люб’язні та пестливі слова (любонько, голубонько, серденько). Це можна спостерегти, починаючи з матері, яку її власна донька зве не інакше, ніж “матінкою”, і закінчуючи візником, який бадьорить свого втомленого коня рідко коли батогом, а радше лагідними словами та імпровізованою піснею»13. У цих характеристиках - непідробна симпатія до автора українців, яку підтверджує ще й той факт, що Ромель уподібнював їх до любих його серцю земляків - швабів, знаходячи в українській мові силу німецьких слів.
Порівняння українців із росіянами в записках також є відлунням численних кліше, що їх залишили інші мандрівники, котрі, як правило, висловлювалися на користь перших. За словами Ромеля, в Україні «чужоземець, особливо німець, знаходить завжди значно більше симпатії, сердечности, товариськосте, ніж у великоросів»14. Він зазначав, що українці живуть чистіше, ніж росіяни, що в їхніх родинах жінка займає незрівнянно вище становище, ніж у російських, і под. «Народна повага до давньої столиці - Києва, природжена прихильність до колись вільної країни козаків ще й досі зберігаються на противагу пихатій московитській Великоросії, - наголошував автор. - Тоді як великороси вбачають у малоросах напівтатар, ті вважають себе справжніми слов’янами, і досі щирий дух незалежности спалахує у крові українського шляхетства»15.
Можна припустити, що ці рядки написано не без впливу подорожніх записок Йогана Коля, який 1838 року відвідав Харків. Напевне їхній вплив можна бачити й у короткому нарисі української історії, з якого постає образ України як незалежної, вільної та демократичної держави, що утворилася внаслідок повстання козаків та селян. Ромель підкреслював, що пам’ять про ті часи живе в серцях українців, нагадуючи про себе популярними в народі портретами Богдана Хмельницького та незалежним духом шляхти. Щоправда, Ромелів нарис сповнений неточностей і химерних деталей -взяти бодай згадки про великоросійського князя в Києві або довгу бороду Богдана Хмельницького...
Водночас із власного досвіду Ромель не міг не помітити багатьох негативних рис в українському житті та побуті. Його постійно вражали поширені в усіх суспільних верствах забобонність і ледарство, нескінченні релігійні свята, схильність місцевого населення до пияцтва та непомірного вживання їжі. Працьовитий німець дивувався, як у такій благословенній Богом країні люди не можуть дати лад сільському господарству, збираючи мізерні врожаї та не маючи уявлення про раціональне землекористування. Він пояснював «зневажливе, недбале ставлення до рільництва, лісівництва, водних шляхів» у цьому краї та відтік заможних людей звідси відсутністю «вільного та старанного селянського стану»16. Утім, Ромель виявився не першим і не останнім автором, який поділяв просвітницькі ілюзії свободи та пов’язаного з нею добробуту.
У Харкові Ромель прожив трохи більше трьох років. Це місто на початку XIX ст. здебільшого ще зберігало свій колишній прикордонний характер. І хоча стіни харківської фортеці вже давно не бачили ворога й потроху руйнувалися, строкатість населення та його культури змушувала стороннього спостерігача пригадати, що тут з давніх часів сходилися Україна, Росія, Туреччина, Крим і Кавказ. Від другої половини XVIII ст. дедалі відчутнішою в культурному житті Харкова ставала присутність західноєвропейської просвітницької культури; її вплив різко зріс, відколи на початку XIX ст. в Харкові з легкої руки Василя Каразіна було розпочато сміливий, де в чому навіть авантюрний проект імплантації на місцевому ґрунті модерного європейського університету.
У доволі різнобарвному світському товаристві Харкова Ромель зустрів нащадків української шляхти, свіжоспечених російських дворян, різноплемінних російських чиновників з багатьох регіонів імперії, італійського графа Парму, німецького генерала й дослідника Маршала фон Біберштайна, шведського дворянина Літандера, полонених польських, турецьких і французьких офіцерів, а ще греків і молдован, вихідців із Закавказзя, Балкан і країн Західної Европи, ба навіть грузинську принцесу - чим не ілюстрація до Гоголевого опису балу в губернському місті N.
Ромеля - молодого, освіченого, ставного, а головне, неодруженого професора - прийняли в цьому товаристві як давнього знайомого. Місцева влада одразу ж виконала свої зобов’язання, надавши йому квартиру й виплативши жалування, тож він уже за кілька днів улаштувався, за власним визнанням, із певним комфортом і міг приймати гостей та спокійно готуватися до лекцій.
Ентузіязм кабінетного вченого, який відкривав нову сторінку власної біографії, виявився таким бурхливим, що Ромель доволі швидко забув усі мудрі поради й настанови щодо особистого життя, які шанобливо вислуховував від старших людей у Німеччині. Якщо в оригінальному виданні спогадів немає друкарської помилки, виходить, що він уже через місяць після приїзду одружився, блискавично закохавшись у молодесеньку дворянку українського походження й поріднившись таким чином із впливовим на Слобожанщині кланом Ковалінських.
Бранець української Цирцеї, новоявлений Одисей попервах не відчував особливих труднощів з адаптацією на новому місці. В Харкові зібралася на той час чимала німецька колонія, що складалася з ремісників, торговців і, ясна річ, професорів, з якими Ромель підтримував постійні дружні стосунки. Чужоземці становили тоді більшість університетської професури, причому німці кількістю переважали вихідців з усіх інших країв. Далі йшли російські підданці, потім слов’яни з Австрійської імперії, французи й інші.
Університетські професори, поділені, як завжди, на дрібні партії, вели між собою нескінченну війну. Німці дружно виступали проти французів, чужоземці незрідка об’єднувалися проти росіян. Між основними фракціями сновигали окремі бійці, шукаючи собі вигідніше місце. Докладний аналіз «університетських» сторінок мемуарів Ромеля здійснено в багатьох публікаціях другої половини XIX ст. й початку XX ст. з історії Харківського університету. Переказувати їхній зміст у цій статті немає сенсу. Оминаючи подробиці академічного життя й узаємин, варто, проте, нагадати, що Харківський університет, згідно із задумом російських реформаторів, мав стати не лише науковим і навчальним закладом, а й осередком громадянського суспільства.
Традиції академічного самоврядування, розвинене почуття корпоративности, децентралізація в управлінні, притаманні німецьким університетам, об’єктивно суперечили централізованій адміністративній системі Російської імперії. Попервах цю суперечність дещо пом’якшували ліберальні, прозахідні настрої, які панували в найближчому оточенні імператора Александра І. Проте невдовзі система почала брати гору, і навіть такі просвічені попечителі Харківської шкільної округи, як Северин Потоцький або Олексій Перовський, ставали її провідниками, порушуючи засади університетської автономії.
Ромель міг переконатися в цьому на власному досвіді, коли уряд неодноразово вказував професурі її місце, втручаючись до компетенції університетського самоврядування. Втім, у позиційній війні університетської корпорації з державною бюрократією остання мала численних союзників серед самої професури. Чи ж треба пояснювати, що ними були переважно російські підданці й ті спритні чужоземці, які пильнували особисті, цілком конкретні інтереси?
Напевне, з усім цим іще можна було якось змиритися, якби з початком війни з Наполеоном не змінилися на гірше загальні умови університетського життя в Росії. Доба ліберальних реформ у країні відходила в небуття. Починалася, як це часто бувало в історії Росії, епоха офіційного обскурантизму та націоналізму, ксенофобії, переслідування вільної думки тощо. Однією з жертв цієї політики згодом, уже по війні, стане Ромелів університетський колега - професор Йоган Шад.
Суспільство, охоплене хвилею національно-патріотичного піднесення, в цьому випадку йшло попереду уряду. Православне населення не сильно розрізняло чужоземців за їхніми політичними уподобаннями. Ростуча ксенофобія не оминула й університетів. Між чужоземцями та російськими підданцями в Харківському університеті також зростала напруга. Коли один росіянин, студент Ґлінський, грубо вилаяв лаборанта, німця Шумана, образивши його національні почуття, той вдарив кривдника в обличчя.
Антизахідні настрої охопили навіть таких освічених представників місцевої громадськости, як Василь Каразін, Григорій Квітка, Іван Ризький. Під цим оглядом, мабуть, не варто перебільшувати безпосередній вплив західної культури на українську через харківське університетське середовище на початку XIX ст., як це інколи роблять сучасні дослідники. Українські інтелектуали здебільшого залишалися в межах православної, ворожої щодо Заходу культурної традиції - досить згадати вірнопідданську реакцію української громади на всі війни, які вела тоді Російська імперія, а також на польські повстання.
З початком війни з Францією університетська професура зазнала чималих матеріяльних втрат від інфляції та різкого підвищення цін. Жалування, яке вона діставала, дуже швидко девальвувало. Російський уряд виявився неспроможним побороти інфляцію. До речі, це значною мірою пояснює бурхливу підприємницьку діяльність, яку розгорнули деякі харківські професори, а також поширену серед них корупцію, окремі, надзвичайно яскраві приклади якої наводить Ромель. Щоправда, мемуарист дещо пом’якшує історію з ректором університету Стойковичем, чиї комерційні махінації стали притчею во язицех, наробивши в суспільстві багато галасу та призвівши до відставки ректора.
Багато чужоземців зазнали гірких розчарувань, не маючи змоги зреалізувати власні наукові та викладацькі проекти або зробити швидку академічну кар’єру. Інші позбулися ілюзій, ближче пізнавши місцеве суспільство та його спосіб життя. Брак належної підтримки та зацікавлення справами вищої освіти й науки з боку загалу мусили вразити кожного, хто чув офіційну історію про заснування Харківського університету нібито з ініціятиви просвіченої громади.
Матеріяльний і психологічний дискомфорт, що його відчували чужоземні професори, поглиблювали побутові труднощі. Багато чужинців побралися з місцевими жінками. Проте майже всі ці шлюби виявилися невдалими. Надто разючою була розбіжність у побуті, ментальності, духовому житті й системах цінностей представників різних, якщо не сказати -протилежних, частин тогочасної Европи. На жаль, Ромель не став винятком з цього правила. Небо його родинного життя дуже швидко захмарилося, і подружжя розпалося.
Нарешті, справжнім лихом для всіх приїжджих до Харкова став його вбивчий клімат з раптовими переходами від зими до літа, страшною літньою спекою, нестерпною багнюкою восени, брудною водою, болотяними лихоманками, антисаніта-рією тощо. Внаслідок цього щороку йшли з життя багато людей, зокрема чужоземців. На цьому ґрунті постала ідея перенести університет до Києва, про яку Ромель згадує, на жаль, мимохідь, хоча брав активну участь у її реалізації. Зрозуміло, сучасного дослідника не задовольнить подане в записках наївне пояснення причин неуспіху цього проекту.
Сума всіх цих обставин призвела до того, що саме коли Ромель прийняв запрошення Харківського університету, почався відтік звідти чужоземних фахівців, який невдовзі перетворився на справжню втечу. Протягом п’яти наступних років Харків один за одним покинули - з різних причин -найкращі чужоземні професори. Не дивно, що серед них зрештою опинився й Ромель.
В офіційному листі до Міністерства народної освіти він спершу доволі обережно просив лише річної відпустки, посилаючись на розхитане здоров’я, невідкладні родинні справи та ностальгію. Для просвіченої бюрократії цей останній мотив не виглядав химерним. Проте в мемуарах Ромель був набагато відвертішим. Після трьох з гаком років перебування в Харкові він прийняв обдумане рішення змінити місце служби, переїхавши, по змозі, до однієї з російських столиць або, краще за все, повернувшися на батьківщину, де після поразки Наполеона налагоджувалося нормальне життя. Остання частина мемуарів Ромеля - це знову подорожні записки, цього разу мандрівця, який повертався додому через Москву, Петербург і Прибалтику. Ці сторінки насичено яскравими описами, цікавими побутовими деталями.
Росію та росіян у спогадах Ромеля зображено цілком доброзичливо. Читачеві варто пригадати, що автор писав свої мемуари в час, коли між Російською імперією та Европою вкотре виріс мур узаємного відчуження, особливо після придушення царським урядом польського повстання 1830 року й угорської революції 1848 року, і що антиросійські настрої в європейських столицях живилися не лише недавньою Кримською війною, а й скандально відомою і від того ще популярнішою книжкою французького мандрівника Астольфа де Кюстина, який змалював Росію та росіян темними барвами.
Характеризуючи риси національної вдачі росіян, Ромель визнавав за цією нацією прагматизм, ділові якості, схильність до точних наук. Коли він мандрував Росією, йому що-крок впадала в очі підприємницька активність, якої так бракувало на Україні. Хоча в записках міститься чимало гострих зауважень на адресу «дурних росіян», які дратували автора своєю ксенофобією та консерватизмом, це пояснюється головно враженнями від «жадібної, продажної, позбавленої почуття чести й справедливости», наскрізь корумпованої касти російських бюрократів, з якою «нічого не могли вдіяти навіть самодержавні імператори». Натомість у сусідній Прусії тоді-таки було сформовано більш-менш освічену верству чиновників, яка забезпечила цій державі стрімке піднесення та лідерство в німецькомовному світі.
Ромель постійно стикався з такими поширеними у країні явищами, як загальна неповага до людини й закону, розкрадання державного майна, брак елементарних побутових умов; призвичаїтися до цього він не зміг. Водночас автор із вдячністю згадував про гостинність росіян. Він, здається, нічого не мав проти самодержавства як соціяльного інституту, вважаючи, що воно є необхідним для країни, позбавленої так званого «третього», тобто середнього стану. З глибоким розумінням і певним співчуттям Ромель згадував про «незламний патріотизм» і готовність до самопожертви, що їх росіяни виявили у війні з Наполеоном. Недарма автор критично поставився до згаданої книжки де Кюстина як поверхової та упередженої.
Читачеві буде цікаво познайомитися також з останніми розділами записок, присвяченими Прибалтиці. Автор наділяє деяких її корінних мешканців, властиво естонців, доволі похмурими рисами національної вдачі, пишучи про їхню «злодійську спритність», піратські звички, варварське «берегове право», яке призводило до людських жертв, тощо. Втім, освічений мандрівник знаходив пояснення цьому в історії, зокрема в насильстві німецьких лицарів, що встановили в краї кріпацтво, набагато жорстокіше, ніж російське.
Наближаючись до Німеччини, Ромель нотував поступове зростання «ґречности, працелюбности й добробуту» населення. В Дерпті він почувався вже майже як удома. Пухове ліжко, яке він дістав у Кенігсберзі, стало справжньою прикметою близькости німецького кордону та місцевих традицій. Прикметно, що момент перетину російського кордону в цій частині записок губиться за побутовими подробицями. Безперечно, мандрівник відчував радісне хвилювання від зустрічі з батьківщиною задовго до цього.
Повернувшися з Росії, Ромель дістав спочатку посаду професора в Марбурзькому університеті, звідки починалася колись його подорож, а дещо згодом - звання державного історіографа славного Каселя й місце завідувача королівського й державного архіву та бібліотеки вкупі з дворянською грамотою. Відтоді головним предметом Ромелевих наукових студій стала історія Гесена.
Отже, мандрівка німецького науковця розбурханими хвилями наполеонівської Европи мала щасливий кінець. Ромель здобув усе, чого прагнув: належне місце в суспільстві, певний комфорт і добробут, умови для творчої праці. На цьому його історію було скінчено. Юнацькі наукові та літературні захоплення, хвилювання, переїзди з місця на місце, роки життя в Харкові, одруження - все це через певний час почало здаватися сном. Проте не випадково саме цю частину свого життя автор визнав гідною окремого опису.
Основну частину спогадів Ромеля написано «гарячими слідами», одразу після повернення до Німеччини, тобто не раніше 1815 року, тому відповідні сторінки джерела зберігають свіжість і безпосередність авторових вражень. Згодом, мабуть, незадовго до видання, Ромель дещо доповнив і, можливо, відредагував свої записки, бо в тексті трапляються згадки про події 1830-1840-х років.
Записки Ромеля мали цікаву літературну долю передусім у Росії. Про них згадали, щойно там почалася нова доба масштабних реформ, відбулася лібералізація внутрішньої політики, пом’якшала цензура. Переклад «харківських» сторінок мемуарів російською мовою, який здійснив бібліотекар Харківського університету Яків Балясний, побачив світ в Одесі вже 1859 року, через п’ять років після появи німецького видання17.1868 року цей переклад, надрукований окремою брошурою в Харкові18, викликав бурхливу дискусію в місцевій і не лише місцевій російській пресі, про що буде сказано трохи далі. Востаннє окремі уривки записок Ромеля російською мовою було надруковано в 1914 році19.
Відгук Ромеля про порядки в російському Харківському університеті на початку XIX ст. виявився на диво співзвучним дискусіям із приводу університетської реформи, що розгорнулися в Російській імперії у другій половині XIX ст. Не оминули вони й Харківського університету, професура якого розкололася на два ідейні табори - традиціоналістів та реформаторів, чи пак, у термінології тієї доби, слов’янофілів та західників.
Так звану російську консервативну партію очолював тоді професор Николай Лавровський. Ліберально налаштовану професуру європейської орієнтації репрезентував Дмитро Каченовський. Публічна полеміка між ними, до якої невдовзі долучилися тогочасні та колишні університетські професори та студенти, зачепиЛа болючі питання російського суспільного життя, зокрема цензури, освіти, взаємин академічного середовища з бюрократією, ставлення до Заходу, міжнаціональних стосунків тощо20.
Ця полеміка немовби відживила давні пристрасті, що на початку XIX ст. спричиняли ворожнечу між чужоземною та російською професурою, і одночасно стимулювала інтерес до історії університету, Харкова та Слобожанщини загалом. І хоча дехто з учасників дискусії намагався піддати сумніву об’єктивність Ромелевих мемуарів, новітні дослідження підтверджують їхню цінність як історичного джерела.
Являючи сучасному українському читачеві записки Ромеля, я не вважаю, що нині вони можуть дати поштовх до дискусії, подібної до тієї, що мала місце в середині XIX ст. Рівень громадянської зрілости суспільства, якість академічного життя, бюрократизація університетського середовища в Україні, успадковані від недавнього минулого, не залишають сподівань на це. Натомість фахівець-історик, і то не лише краєзнавець, дістане можливість користуватися багатим і достовірним джерелом, а інтелігентний читач, сподіваюся, одержить інтелектуальну насолоду від знайомства з пам’яткою.
1
Крістоф Дітріх фон Роммель,Спогади про моє життя та мій час(X., 2001).
2
Там само, с. 88.
3
Там само, с. 73. Тут і далі переклад у цитатах зредаговано. -Ред.
4
Там само, с. 66.
5
Докладніше див.: Зенон Когут,Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830(К., 1996).
6 Google
Крістоф Дітріх фон Роммель,Спогади про моє життя та мій час,с. 90.
7
Там само, с. 99
8
Там само, с. 105.
9
Крістоф Дітріх фон Роммель,Спогади про моє життя та мій час,с. 105.
10
Ромелеві записки залишилися невідомими американському дослідникові.
11
Там само, с. 108.
12
Там само, с. 147.
13
Там само, с. 147.
14
Там само, с. 147.
15
Там само, с. 146.
16
Там само, с. 150.
17
Южный сборник, № 9 (1859), с. 1-29; № 10 (1859), с. 43-64; № 11 (1859), с. 103-146.
18
Пять лет из истории Харьковского университета: Воспоминания профессора Роммеля о своём времени, о Харькове и Харьковском университете(Харьков, 1868).
19
«�з воспоминаний профессора Роммеля о Харьковском университете», �. М. Соловьёв,Русские университеты в их уставах и воспоминаниях современников(СПб., 1914), с. 78-83.
20
Історія Харківського університету за двісті років: Систематичний бібліографічний покажчик,част. 1 (X., 2007), с. 45-46.
Коментарі
Klio
Facebook
ВКонтакте
