Іван Мазепа в українській історичній літературі XVIII та першої чверти XIX ст.
- Деталі
- Опубліковано: Субота, 17 травня 2014, 01:40
- Перегляди: 41
Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). - К., 2011. - 544 с. Іван Мазепа в українській історичній літературі XVIII та першої чверти XIX ст.
Р—РјС–СЃС‚
Ім’я для України
Столиця для України
Університет для України
Історик для України
Переяславський комплекс в українськійісторіографії
«Історія русів» у сучасних інтерпретаціях
«Словник малоруської старовини» 1808 рокута його автор
Николай Полєвой і «звичайна схема“руської” історії»
Україна, імперія, Росія. Огляд сучасноїісторіографії
Володимир Кравченко
Іван Мазепа в українській історичній літературі XVIII та першої чверти XIX ст.
Гетьман Іван Мазепа - одна з найколоритніших постатей української національної історії, символічна для модерних часів персоніфікація історичних уявлень про власну національну еліту, європейську повноцінність вітчизняної культурної традиції та її окремішність від Росії. У національному пантеоні історичних діячів Мазепа посів місце поруч із Богданом Хмельницьким як одинокий гетьман, який надається до порівняння з батьком-засновником української козацької державности. Номінал гривневих банкнот із портретом Мазепи удвічі вищий, ніж тих, на яких зображено його славетного попередника. Перший президент незалежної України Леонід Кравчук урочисто прийняв клейноди Мазепи разом із його іміджем хитрого та розумного патріота. Навряд чи в цих випадках зважали на історичний контекст. Але вони блискуче потверджують живучість мітологізованих уявлень про Мазепу в українському суспільстві кінця XX - початку XXI ст.
Ім’я Івана Мазепи ще за життя викликало суперечливі почуття та пристрасті. Цьому сприяли не лише обставини його карколомної політичної кар’єри, авра таємниці довкола політичної діяльности, а й властива гетьманові роздвоєність між різними історичними епохами й культурами. В західній культурній традиції він став яскравим символом культурного пограниччя на сході Европи. Людина західного світського виховання та звичок, Мазепа опинився в ролі «чужинця» у країні православного традиціоналізму, ставши, зрештою, його духовим заручником. Репрезентант польської шляхетської політичної культури з притаманним їй демократизмом, Мазепа тяжів до абсолютизму та монархічного володарювання. Лояльний, обласканий підданець російського царя, він перетворився на його лютого ворога. Все це давало широкий простір для діяметрально протилежних оцінок і характеристик Мазепи в очах його сучасників та пізніших істориків1.
У російській історіографічній традиції Мазепа завжди протистоїть Богданові Хмельницькому, розпочинаючи список мітологізованих ворогів Росії та православно-слов’янської єдности, котру та нібито втілює. До цього ряду належать, наприклад, такі знакові фігури української політичної історії, як Симон Петлюра та Степан Бандера. Всі вони відіграють роль «чужого» в російському національному дискурсі, символізуючи політичних сепаратистів, агентів підступного Заходу. Годі вповні зрозуміти українські історичні рефлексії навколо імені Мазепи без їхнього російського тла - і, певна річ, навпаки.
У цій статті зроблено спробу показати особливості формування образу Мазепи в українській2історичній літературі XVIII й першої чверти XIX ст. - доби, котра в політичному, соціяльному та культурному сенсі починала процеси становлення Російської імперії як багатонаціональної держави3та інтеграції українських козацьких земель до її складу! Саме тоді відбувалися процеси модернізації, які змінили до невпізнання Pax Slavica Orthodoxa, його політичну та національно-культурну географію, колективні ідентичності та їхню ієрархію. Історіографія відігравала в цьому провідну роль4. Не претендуючи на статус академічної респектабельности, вона з відкритим чолом і ясним поглядом обслуговувала потреби світських і церковних еліт.
Історична література, присвячена Мазепі, віддзеркалила головні тенденції в політичному житті тогочасних України та Росії: промазепинську (сепаратистську), офіційну російську (імперську, нейтралістську) та малоросійську (автономістську). Розвиток української історіографії на початку XVIII ст. навряд чи можна пояснити реакцією на замовчування «славної козацької минувшини» в писаннях церковних істориків XVII ст.5. Для козацьких істориків-публіцистів, які виступили зі своїми творами після Полтавської битви 1709 року, відправним пунктом були права та свободи Гетьманщини, які опинилися під загрозою в часи правління та після поразки Мазепи. Відповідна тематика не суперечила національній концепції «Синопсису», а лише доповнювала її.
Як відомо, після переходу Мазепи на бік Карла XII українська козацька еліта розкололася у своїх політичних орієнтаціях. Це й не диво, адже вона не була одностайною й до Мазепиного приходу до влади. Зовнішньополітичні орієнтації козацької еліти завжди були тісно пов’язані з її внутрішньополітичними преференціями. Головне питання, на яке вона напружено шукала відповіді й не могла знайти, полягало у збереженні її станових прав і свобод. Хто міг краще їх Гарантувати: гетьман і російський самодержець, кожен із яких, зі свого боку, намагався ці права узурпувати, чи польський та шведський королі, з яких перший не мав сили, а другий - охоти опікуватися козаччиною? Чи мусив Гетьманат і надалі культивувати традиції шляхетської демократії, що обернулися десятиріччями Руїни, а чи мав стати на шлях централізації та створення авторитарної моделі державного управління з гетьманом у ролі спадкового монарха, поступившись становими свободами?
Боротьба демократичної та авторитарної тенденцій політичного розвитку загострювалася щоразу, коли актуалізувалося питання про державно-політичний статус України, проте жодного разу українське суспільство не могло розв’язати його самотужки. Тепер, коли Гетьманат опинився перед загрозою своєму існуванню, його доля багато в чому залежала від правової інтерпретації виступу Мазепи. Для цього існували дві можливі схеми: шляхетська демократична та російська самодержавна; їхнє своєрідне переплетіння зумовлювало двозначність політичного статусу Гетьманату у складі володінь російського царя, починаючи з Переяславської ради 1654 року й до моменту ліквідації козацької держави Єкатериною II.
У козацькому середовищі завжди було чимало Мазепи-них опонентів, котрі зберегли вірність засадам козацької військової демократії та не змирилися з монархічними прагненнями гетьмана. Водночас залишалися (головно на еміграції) й Мазепині прихильники й однодумці, які пам’ятали Добу політичного хаосу, що запанувала після смерти Богдана Хмельницького. Зрозуміло, що політичні погляди представників кожної з цих двох течій спонукали їх до протилежних відповідей на питання, ким був Мазепа: зрадником чи борцем за свободу своєї нації проти московської деспотії.
Згідно з офіційною версією російської сторони, діями гетьмана керували винятково приватні егоїстичні інтереси, що не мали нічого спільного з потребами малоросійського народу, бо російський уряд завжди дотримував узяті на себе зобов’язання поважати права та вольності українських станів6. У текстах, які походили з табору мазепинців, стверджувалося, що Мазепа, виступивши проти Росії, прагнув лише захистити українські права та свободи, яким загрожувала російська тиранія. В російській інтерпретації Мазепа зрадив свого монарха та відплатив чорною невдячністю за всі його ласки. З другого боку, Мазепина поведінка виглядала цілком законною, бо вважалося, що гетьман зберіг вірність вітчизні, яка в ієрархії лояльностей стояла вище, ніж особа монарха7. У цьому сенсі Мазепу зіставляли з Богданом Хмельницьким, який за аналогічних обставин розпочав війну проти польського короля, а потім шукав шведської протекції8.
Мазепинці прагнули легітимізувати монархічні елементи козацької політичної традиції. У «Виводі прав України» держава, що її створив Богдан Хмельницький, зветься князівством, причому наголошено, що після смерти її засновника владу успадкував його син. Відповідно, й Мазепу іменували князем, підкреслюючи його подібність до Богдана Хмельницького. Отже, автор документа проводив думку про законність і правомірність Мазепиного призначення власного політичного спадкоємця.
Ще одним важливим складником ідеології промазепин-ської еліти було твердження про єдність козацтва, коли йшлося про його права та свободи. 1721 року гетьман на вигнанні, Мазепин наступник і довірена особа Пилип Орлик виклав у листі до Стефана Яворського неофіційну, «потаємну» істо-рік» переходу свого зверхника на бік шведів. Крім унікальних відомостей, документ цей містив твердження, що Мазепу фактично змусила до союзу з Карлом XII більшість козацької старшини9. Незалежно від конкретних політичних міркувань і розрахунків, які стояли за цими словами, можна виснувати, що промазепинська козацька еліта була зацікавлена зображувати українське суспільство єдиним у його ставленні до Росії.
Російський уряд, як відомо, дотримувався гнучкої, диференційованої тактики щодо української козацької еліти. Попервах йому йшлося про те, щоб політично ізолювати Мазепу та його прихильників. У цьому Петрові І допомогла православна церква, яка анатемувала гетьмана, обставивши цей ритуал магічними й театралізованими дійствами. Треба підкреслити, що це мало величезний вплив на українське суспільство, передусім селянство та рядове козацтво.
У творах церковних ієрархів, написаних свіжими слідами подій 1708 року, Мазепа фігурує як зрадник православ’я, відступник, ворог вітчизни, найяскравіше уособлення чергової диявольської інтриги проти «правдивого» християнства10. Церква вилучала Мазепу з «русько-слов’янської» ранньомодерної національної спільноти, вказуючи на «лядське» походження гетьмана та натякаючи на його приховане католицтво. Тим самим Мазепу перетворювано на безпрецедентний виняток у довгому ряді козацьких гетьманів, його попередників.
Така інтерпретація була на руку малоросійській козацькій еліті Гетьманату. Козацьке історіописання післямазепинської доби певною мірою мусило відігравати терапевтичну роль для суспільства, травмованого подіями 1708-1709 pp. Тож полковник Григорій Грабянка та його наступники спрямували свої зусилля передусім на апологію козацтва -людей лицарського стану. За епіграф до їхніх творів могли б правити слова православного князя Костянтина Вишневецького, котрий 1569 року, напередодні Люблінської унії, мовив: «Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю [...]»11. До цієї думки підводив своїх читачів Грабянка, і саме це зробило його твір популярним в Україні XVIII ст.
Жоден козацький історик XVIII ст. не піддав сумніву офіційний погляд на Мазепу як зрадника. Усі вони прагнули, з одного боку, відхреститися від Мазепи, а з другого - виставити його чужорідним елементом у козацькій політичній нації, завжди лояльній до свого сюзерена. Тому малоросійські автономісти, на відміну від сепаратистів-мазепинців, пішли шляхом протиставлення Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. Центральною темою їхніх творів стала визвольна війна українського козацтва 1648-1657 рр., яку уособлював Хмельницький - одинокий гетьман з усталеною репутацією надійного союзника Росії.
На цьому ґрунті почала стрімко зростати історична мітологія Хмельниччини. Складником її стала теза про споконвічну відданість козаків своїм монархам і власним правам і свободам, що їх вони заслужили героїчними подвигами, про природність і леґітимність автономії Гетьманщини під владою російського царя на підставі Переяславської угоди 1654 року. Недарма козацькі історики, роблячи добру міну під час кепської гри, всіляко підкреслювали леґітимність обрання Івана Скоропадського на гетьманство в 1708 році: тим самим вони прагнули яскравіше відтінити тезу про нелеґітимність Мазепиного гетьманування й показати, що «зрада» Мазепи не призвела до скасування малоросійських прав і свобод російським монархом.
Ще одним засобом історичної терапії для козацьких істориків стало розмежування гетьмана Мазепи, з одного боку, та лояльних щодо Петра І українського суспільства та козацької еліти, з другого. У козацьких літописах відповідної доби увага читача зосереджувалася не лише на особистості Мазепи, а й на тому, як хоробро поводилися українці під час Північної війни, воюючи на боці Росії. Грабянка, наприклад, вихваляв подвиги козацьких військ у війнах Петра І, приписавши їм, зокрема, здобуття Азовської фортеці й вагому роль у перемозі під Полтавою. Пізніше цю тезу розвиватимуть усі козацькі історики аж до автора «Історії русів».
Нарешті, козацькі історики обережно нагадували російському урядові, що він також має визнати свою частку провини за «зраду» Мазепи, бо свого часу посприяв його приходові до влади та пізніше надавав йому політичну підтримку. Величко наважився навіть на критику царя, котрий, пообіцявши українцям під час шведської навали всілякі вольності, пізніше не дотримав слова й порушив давні козацькі права та свободи - запровадив замість гетьманської посади Малоросійську колегію та «знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих»12.
Окрім правових критеріїв оцінок діяльности Мазепи (таких, як вірність сюзеренові та правова легітимність приходу гетьмана до влади), важливе місце у творах істориків посідали обвинувачення гетьмана в неморальності. При цьому вони мусили якось давати собі раду з тим, що Мазепа як особистість на голову перевершував усіх інших козацьких достойників. У літописі Грабянки міститься різко негативна характеристика гетьмана, якого автор звинуватив у підступності, загибелі Самойловичів та переслідуванні Семена Палія13. Проте вже Самійло Величко, працюючи над своїм літописом після смерти Петра І, виявляв у ставленні до Мазепи менше схематизму. Літописець звинувачував гетьмана в багатьох гріхах, зокрема боягузтві, невдячності й ворожості до запорожців, називав «невістюхом» і «Махіявелем», картав за інспірацію повстання Петрика та загибель Василя Кочубея14- та водночас визнавав, що той був людиною красномовною, «розумною і вдатною в усіляких ділах»15.
Суперечливість в оцінці Мазепиної постаті, притаманна вітчизняним політичним, літературним й історичним творам першої половини XVIII ст., не оминула й праць західноєвропейських істориків16. Наочний приклад цього дав чи не найвпливовіший «володар думок» просвітницької Европи -Вольтер. В «Історії Карла XII» він прихильно поставився до Мазепи, назвав його відважним та енергійним чоловіком, який бажав здобути своєму краєві незалежність і перетворити його на сильну державу, здатну протистояти намаганням московитів обернути українців у рабство17. Пізніше Вольтер заходився писати історію Петра І й з характерною елегантністю висловив діяметрально протилежне ставлення до Мазепи та мотивів його повстання, назвав гетьмана зрадником і з розумінням поставився до репресій російського царя проти ма-зепинців18.
Далеким від однозначних характеристик Мазепи був австрійський історіограф Йоган Христіан Енґель, автор виданої в 1796 році «Історії України й українських козаків»19. У нього український гетьман постає гідним учнем Мак’явеллі, підступним пролазою, безпринципним інтриганом, який намагався роздмухати ворожнечу між козаками й російським урядом задля власної політичної вигоди. Енґель уважав, що Мазепа, маневруючи між Петром І і Карлом XII, зрештою перехитрив сам себе й утратив не лише підтримку населення, а й власну столицю - Батурин. Щоправда, головну провину за поразку 1709 року під Полтавою історик покладав не на Мазепу, а на шведського короля.
Енґель добре розумів геополітичну роль України в Північній війні: на його думку, якби обставини склалися інакше, «ми тепер, можливо, мали б Українську Величність із роду Мазепідів, Велике Цісарство Шведське на півночі, а Суворов 1795 року не стояв би у Варшаві»20. Оцінювати постать Мазепи історик залишив майбутнім дослідникам, вважаючи, що для цього спершу треба з’ясувати всі аспекти взаємин між гетьманом і царем і створити вчення про мораль у політиці. Щойно тоді, на думку Енґеля, «історіограф зможе з більшою певністю судити, за яким взірцем треба скласти епітафію Мазепі: Юдиним а чи Помпеєвим»21. В очах самого історика політична доцільність не могла виправдати політичну аморальність. Врешті, ця дилема супроводжує історичну літературу про Мазепу до сьогодні.
У другій половині XVIII ст. політичний контекст, у якому розвивалася українська історіографія Мазепи, зазнав відчутних змін. Просвітницька модернізація в Російській імперії знову поставила на порядок денний проблему політичного статусу Гетьманату. Цього разу загроза його існуванню виглядала набагато поважнішою, ніж на початку сторіччя. Мазепинський політичний сепаратизм замалим зійшов нанівець. На перший план вийшла проблема внутрішніх реформ: чи зможе Гетьманат відповісти на виклики сучасносте, а чи застарів настільки, щоб його подальше існування не має сенсу? Яка модель політичного ладу найбільше відповідає потребам суспільства: козацька демократія за шляхетськими взірцями а чи спадкове гетьманство під російським протекторатом?
Офіційний історичний наратив розвивався довкола апологетизації Петра І - центральної постаті російської історіографії XVIII ст.22. Варто підкреслити, що у створенні цього наративу українці відіграли надзвичайно важливу, якщо не провідну роль. Досить згадати присвячені Петрові І твори Феофана Прокоповича та Федора Туманського23, які містять нові цікаві свідчення про Мазепу, дарма що ставлення офіційних істориків до гетьмана залишалося однозначно негативним.
Новим і дещо неочікуваним фактом російської історіографії другої половини XVIII ст. стало зарахування до одного з Мазепою ряду його не менш уславленого попередника Богдана Хмельницького, якого далі вважали батьком-засновником козацької державности. Відповідно до нових завдань імперської політики, тогочасна історична наука стала на шлях заперечення політичної тасоціальноїокремішности українців, компрометації козацької автономії з усім комплексом малоросійських прав і свобод, виправдання державної централізації та уніфікації.
Українські історики кінця XVIII ст. й початку XIX ст., своєю чергою, зосередилися на критиці Гетьманату й пов’язаних із ним місцевих прав і свобод, демонструючи їхню невідповідність назрілим потребам суспільства. Наприклад, Афанасій Шафонський скептично відгукувався про «малоросійську вольність», яку ототожнював з анархією («кожен робив, що хотів»)24. Богдан Хмельницький в очах Шафонського виглядав не героєм і батьком «вольности», як традиційно вважали, а бунтівником, ватажком черні на зразок Разіна та Пуґачова.
Максим Берлинський наголошував, що, крім нескінченних судових позовів і тяганини, пов’язаної з правами та пільгами станів, епоха Гетьманату нічим не прикметна. Історик засуджував Мазепу за наміри «знищити всі права Малоросії», за приниження міського самоврядування, неспроможність здійснити давно назрілу реформу козацького війська25. Прибічник шляхетської демократичної моделі реформування Гетьманату Григорій Полетика також не шкодував гострих слів на адресу українських гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи, інкримінуючи їм узурпацію влади й порушення прав і свобод станів, передусім шляхетського26.
Українська «мазепіяна» другої половини XVIII ст. розвивала традиції попередньої доби. Постать Мазепи в українській історії всіляко марґіналізували. Набула поширення думка, що він був не українцем, а поляком, шляхтичем із походження. Її висловлювали, зокрема, Петро Симоновський27і редактор виданого 1777 року офіційного «Короткого опису Малоросії» Олександр Безбородько28. Пізніше цю версію засвоїли історики нового покоління - Максим Берлинський і автор «Історії русів», ба навіть деякі російські автори, зокрема Іван Ґоліков. Щоправда, більшість російських істориків другої половини XVIII ст., які писали про Україну, вважали гетьмана українцем.
Наскрізним сюжетом української історіографії залишалися описи козацьких заслуг перед російським престолом під час Північної війни. Крім того, в пошуках позитивного героя, котрий міг би протистояти Мазепі та втілювати вірність козацькій традиції та російському престолові, українська історична думка звернулася до постаті популярного в народі полковника Семена Палія. Ця тема, намічена вже в літописі Грабянки, проходить червоною ниткою через твори його наступників та сягає кульмінації в Максима Берлинського29.
Козацькі історики 1760-х років Семен Дівович і Петро Симоновський, висвітлюючи добу правління Мазепи, слідом за Величком критикували російську сторону. Дівович, полемізуючи з російською офіційною історіографією, заявляв, що на одного Мазепу в російській історії знайдеться сотня таких самих, коли не гірших, зрадників30. Симоновський викривав вади Мазепиного зверхника, князя Васілія Ґоліцина, демонструючи його зловживання й антидержавні вчинки та покладаючи на нього провину за повалення гетьмана Івана Самойловича31. У «Короткому літописі Малої Росії» розсипано чимало критичних зауважень на адресу Александра Меншикова.
На межі двох епох з’явилася видатна пам’ятка української історико-політичної думки кінця XVIII ст. й початку XIX ст. - «Історія русів»32. У цій талановитій апології українського козацтва, його лебединій пісні, що може правити також за квінтесенцію малоросійської ідентичности, так суперечливо поєдналися мазепинська й антимазепинська, традиціоналістська та просвітницька історіографічні традиції, що образ гетьмана втрачає цілісність і немовби двоїться в очах читача.
Автор змалював Мазепу людиною великовченою, хоробрим і досвідченим воєначальником, вправним політиком33, побожним християнином і покровителем церкви. На відміну від своїх попередників, автор «Історії» не ставить йому в провину ні повстання Петрика, ні опалу Ґоліцина, ні арешт Палія, ані навіть загибель Кочубея та Іскри, заявляючи, що діями останніх керували особисті мотиви34. Найцікавіше, що автор фактично заперечує намір гетьмана стати удільним князем35, ставлячи його "тим самим у ряд гетьманів - оборонців та гарантів козацької військової демократії.
Автор «Історії русів», проте, не відмовився від ворожої щодо Мазепи лінії української історіографії: він тримався думки про польське походження гетьмана36, звинувачував його в загибелі Самойловича й переконував свого читача, що Мазепа, стаючи на бік шведів, керувався почуттями особистої образи, а не національними інтересами37.3 другого боку, в «Історії русів» Мазепа виявляє шляхетність духу, знищуючи після своєї поразки документи, що могли б скомпрометувати його поплічників. Із патріотичних міркувань він відмовляється від участи в Полтавській битві, щоб не проливати братньої крові.
Проте в авторових очах цього виявилося замало, щоб визнати гетьмана одним із героїв української історії. Антиподом і моральним опонентом Мазепи в «Історії русів», на відміну від Грабянки, Берлинського й усної народної традиції, виведено не Семена Палія, а Павла Полуботка. Саме його в цьому творі наділено рисами патріота-громадянина, відданого ідеалам козацької України, справжнього речника українського суспільства, який не боїться говорити правду в очі грізному монархові. У цьому сенсі Полуботок виступав немовби українським відповідником російського князя Якова Долґорукого, який уславився своєю принциповістю за часів Петра І.
Тезу про те, що Мазепа зрадив Петра І з особистих міркувань, а українське суспільство, навпаки, зберігало вірність російському монархові, автор «Історії русів» не просто повторив, а розвинув до рівня історичної белетристики. Жоден попередник автора «Історії русів» не зобразив подій Північної війни в такому тенденційно-патріотичному ключі, як цей талановитий анонім, котрий мало не всі основні перемоги російського війська, зокрема під Полтавою, приписав українцям.
Утім, характерно, що, довівши до абсурду схильність козацької історіографії вихваляти воєнні заслуги козаків та їхню лояльність російському престолові, автор «Історії русів» дезавуював цю мітологему в очах читача. Наприклад, згадавши про прилуцького полковника Носа, який начебто допоміг росіянам захопити Батурин, він спершу пояснив його дії шляхетними мотивами, а тоді назвав зрадником38. Народ, який почав партизанську війну проти шведів, автор вихваляв за вірність Росії39й водночас виставляв темною масою дикунів, що не розуміють власного щастя й улягають диким забобонам.
Російську сторону в «Історії русів» зображено цілком Гротескно. На неї покладено відповідальність за обрання Мазепи на гетьманство всупереч бажанням українців40. Продажні російські вельможі таємно підтримують Мазепу на посаді гетьмана. Російські війська в битвах зі шведами постійно виявляють боягузтво й нерішучість, демонструючи свою вправність лише у нищенні мирного українського населення. Російський уряд, наобіцявши простодушним українцям незчисленні блага та нагороди за вірність, зрештою залишив їх ні з чим. Усі ці ідеї - квінтесенція настроїв післямазепинської української еліти, що десятиліттями вимушено тримала їх «під спудом».
Назагал автор «Історії», обтяжений тими ж особистими та громадськими комплексами суперечливої лояльности, що й його попередники, так і не зумів подолати зачароване коло історіографічних суперечок навколо Мазепи. Завдяки своєму талантові він лише поглибив уявлення про складність і неоднозначність особи гетьмана та його політичного вибору, залишивши читачам можливість робити на підставі свого твору діяметрально протилежні висновки.
Сучасник автора «Історії русів», російський історик і письменник Дмитрій Бантиш-Камєнський, пішов у своєму зображенні української минувшини іншим шляхом. Він спробував синтезувати російський офіційний і малоросійський історичні наративи, прагнучи збалансувати суперечливі висновки та згладити «гострі кути» в оцінках окремих подій та осіб як з українського, т&к і з російського боку. При цьому він як ніхто збагатив «мазепіяну» новими унікальними джерелами.
Наукова сумлінність Бантиша-Камєнського змусила його визнати існування в історичній літературі промазепинської традиції, котра пояснювала гетьманові вчинки інтересами народу та боротьбою за його права. Історик завзято полемізував з цим поглядом, протиставляючи йому тезу малоросійської історіографії про військові заслуги українців та їхню політичну лояльність у роки Північної війни. Виправдовуючи політику Петра І щодо обмеження козацької автономії, Бантиш-Камєнський водночас засвоїв, ба навіть поглибив критичне наставлейня козацької історіографії щодо російських вельмож і державних діячів, пов’язаних із Мазепою.
Треба підкреслити, що Бантиш-Камєнський був не лише істориком-документалістом, а й письменником, який прагнув зацікавити своїм твором широку публіку. Саме тому він приділив особливу увагу перипетіям романтичної історії гетьмана та Мотрі Кочубеївни, ознайомивши загал із любовними листами та поетичними творами Мазепи, які опублікував уперше. Автор, доскіпливий у роботі з джерелами, не сумнівався в автентичності цих матеріялів, що їх виявив у московському архіві Колегії іноземних справ41.
На підставі нових документів Бантиш-Камєнський першим із російських істориків спробував створити психологічний портрет Мазепи, проникнути в таємниці його внутрішнього світу. Історик виходив з уявлення про глибоку суперечливість особистости Мазепи - щедро наділеного талантами державця та полководця, освіченої людини, котра могла стати справжнім вождем свого народу, але, на думку історика, принесла свої здібності в жертву власним пристрастям і зневазі до людей.
Нові підходи до зображення Мазепи в українській та російській історіографії, що виявилися майже одночасно в мітологізованій «Історії русів» та науковій «Історії Малої Росії» Бантиша-Камєнського, не лише сприяли ліпшому знайомству загалу з особистістю опального гетьмана, а й містили поклади фактів для нового покоління істориків та письменників, вихованих на ідеях демократичної просвітницької та нової романтичної літератури.
Для історичної думки післянаполеонівської доби характерна белетризація минулого. У цей час зросла популярність української тематики в європейській художній та історичній літературі. Паралельно з історичними творами російських і польських письменників про Богдана Хмельницького, створеними у першій чверті XIX ст., 1818 року з’являється поема нового «володаря думок» освіченої Европи, Байрона, присвячена Мазепі й написана за мотивами історичних праць Вольтера. Вона, безперечно, відіграла роль у популяризації мазепинської теми в російській художній літературі, її переосмисленні на основі ліберальних і реформаторських ідей, нової естетики.
Одним із перших заходився переглядати офіційний канон у зображенні Мазепи російський поет і декабрист Кондратій Рилєєв, попередньо ознайомившись із працями Бантиша-Камєнського та рукописом «Історії русів». У його думі «Пьотр Великий в Острогозьку» й особливо поемі «Войнаровський», опублікованих 1823 року, Мазепа ще виглядає сповненим суперечностей, поєднуючи в собі хитрість, честолюбство, хоробрість і потайність. Але поет пропонує один із можливих варіянтів розгадки таємниці цієї особистости; за його версією, Мазепа - справжній вождь і громадянин, мужній борець із самовладдям і тиранією в ім’я свободи своєї країни й тріюмфу закону42. У цьому новому для російського читача образі вже помітні симптоми переосмислення поняття зради в романтичній літературі (твори Александра Бєстужева-Марлінського43).
Рилєєвська спроба нового прочитання історії Мазепи відразу викликала спротив у російських літературних і громадських колах. Її не сприйняли, зокрема, поет Павел Катєнін (якому здалося вкрай дивним намагання «явити негідника й ошуканця Мазепу якимсь новим Катоном»44), декабрист Александр Корнілойч (автор опублікованого тоді ж короткого «Життєпису Мазепи»45), а також нова зірка російської поезії, Александр Пушкін. Російський поет зобразив Мазепу в поемі «Полтава» (її первісна назва - «Мазепа»), яку вважав одним із найкращих своїх творів46. У ній Пушкін зумів надзвичайно яскраво відтворити складність і суперечливість Мазепиної особистости, проте загалом не вийшов за межі офіційного дискурсу «зради» гетьмана, зосередившись на його моральних якостях.
Спектр ставлень до Мазепи серед нового покоління української еліти післянаполеонівської епохи, вихованої в умовах російської імперської культури, виявився набагато ширшим. Микола Маркевич, майбутній історик і поет, захоплено сприйняв поезії Рилєєва на українську тему, подякувавши авторові за «вивищення цілої нації»47. Проте у власній творчості він утілив патріотизм своїх земляків у символічній фігурі Павла Полуботка в інтерпретації «Історії русів», ані словом не згадавши про Мазепу.
Інший український сучасник Рилєєва, письменник Василь Наріжний, виявився в зображенні Івана Мазепи близьким до свого російського колеги. У його пригодницько-авантюрному романі «Бурсак», створеному 1824 року в дусі Просвітництва, виступає гордий і пишний гетьман Никодим, сивочолий володар розкішного замку в Батурині, організатор боротьби за незалежність України48.1 хоча головним ворогом Никодима є Польща, а його вчинки нібито нагадують Богданові, внутрішня хронологія роману (дія відбувається наприкінці XVII ст.) й" окремі деталі дозволяють бачити в Никодимі риси образу Мазепи, на зразок тих, про які писав Рилєєв. Характерно, що у творах обох письменників Мазепа виступає персонажем другого плану як знакова історична фігура.
Тенденція до реабілітації Мазепи, помітна в першій чверті XIX ст. в анонімних творах49, Бантишевій «Історії Малої Росії», творчості Рилєєва та Наріжного, сягнула вивершення в записках українського історика Олекси Мартоса, відомих нині, на жаль, лише фрагментарно. До сьогодні Мартосова біографія залишається мало вивченою, тож з’ясувати контекст появи його дещо несподіваної для української історіографічної традиції оцінки гетьмана Мазепи поки що важко.
1819 року, під час роботи над багатотомною «Історією України та козацтва», Мартос згадав про своє перебування в Ґалаці 1810 року й зробив для себе рідкісно відвертий запис такого змісту: «В грецькому монастирі в місті поховано малоросійського гетьмана Мазепу [...] Мазепа помер оподаль від краю свого, котрого боронив незалежність; він був друг свободи й за це вартий пошани нащадків. Після його відходу з Малоросії мешканці її втратили свої права, такі священні, що їх Мазепа довго захищав з притаманними кожному патріотові любов’ю та запалом. Його не стало, й ім’я Малоросії та її хоробрих козаків стерлося зі списку народів, хай не великих кількістю, але знаних своїм існуванням і конституцією. Нині багата Малоросія становить поряд з іншими дві або три губернії; та це спільна доля держав та республік: варто лише зазирнути до політичної історії націй. Окрім інших чеснот, Мазепа був другом наук: він збільшив у Києві академію у Братському монастирі, що його відновив і оздобив, спорядив її книгозбірнею та рідкісними манускриптами. Проте закладача академії та багатьох церков і людинолюбних закладів щороку справно проклинають у неділю першого тижня Великого посту, разом зі Стенькою Разіним та іншими крадіями й розбійниками. Та яка відмінність! Останній був розбійник-святотатець, Мазепа - напрочуд освічений і людинолюбний чоловік, вправний полководець і повелитель вольного, а отже, щасливого народу. Я слухав цю гидку церемонію в Києві, яку творить митрополит з архієреями й усім духівництвом, достоту зневажаючи ім’я нашої церкви»50.
На жаль, нам невідомо, як саме було зображено «революцію Мазепину» в Мартосовій «Історії України та козаків», позначеній впливами західної демократичної історичної думки51. Проте навряд чи можна було переконливіше довести життєвість промазепинської леґенди в українському суспільстві першої чверти XIX ст., ніж це зробив у наведеному уривку офіцер російської армії, вихованець російської культури, син знаного скульптора, котрий втілив у своїй творчості історичну символіку російської національної ідентичносте.
Мартосів запис про Мазепу фактично пориває з попередньою історіографічною та літературною традицією й залишає більше запитань, аніж відповідей. Він стоїть осторонь усього, що написали на цю тему інші українські та російські історики. Нам невідомо, коли саме та за яких обставин Мартос дійшов своїх висновків, яку роль у цьому відіграли усна та писемна козацька традиція, західна просвітницька історіографія чи романтична література. Можна лише припускати, наскільки погляди Мартоса в цьому питанні було пов’язано з його переконаністю в остаточній загибелі козацької України разом з її становими суперечностями та нерозв’язаними державними й геополітичними комплексами.
Глухі свідчення того, що напередодні повстання декабристів Мазепине ім’я шанували в українських науково-літературних колах, дають змогу припускати, що Мартос не був одинаком у своїх промазепинських симпатіях. Проте на-загал безпрецедентно відверта апологія Мазепи, співзвучна концепції української політичної еміграції початку XVIII ст., залишається таким самим яскравим, але несподіваним спалахом схованого від людського ока інтелектуального життя українського суспільства, як і анонімна «Історія русів».
Новий етап дискусій навколо Мазепи, що розпочався в Російській імперії після декабристської катастрофи (котра лише потвердила творчу інтуїцію Рилєєва), не дав чогось подібного до Мартосового запису. Ні романтична, ні народницька історіографія, ані художня література XIX ст. не змінили загалом негативного образу Мазепи, затаврованого церковною анатемою, державною зрадою й аморальністю. Українська думка повернеться до переосмислення історичної ролі й особистости Мазепи щойно наприкінці XIX - на початку XX ст., але так і не зможе подолати стереотипи малоросійської та загальноросійської історіографії.
Отже, мазепинська тема в українській історичній літературі XVIII й першої чверти XIX ст. неоднозначна, як і сама природа малоросійської ідентичности, що знайшла собі надійне опертя в Богдані Хмельницькому, але не в Мазепі. Проте навіть безперечне засудження дій Мазепи, спроби витіснити його за рамки українського історичного процесу на підставі належносте до іншого етносу чи конфесії не перешкодили деяким українським і російським авторам відзначити нетривіяльність особистости гетьмана й донести до читача власне розуміння його суперечливости.
Мазепин образ в українському історичному письменстві мав чимало нюансів і постійно еволюціонував від однозначного осуду до поступової реабілітації. Проте на світанку українського культурно-національного руху Мазепа ще не став символом місцевого патріотизму. Центральною фігурою вітчизняної історії, втіленням ідеї її окремішности від російського історичного процесу він стане щойно на початку XX ст., з появою національної української історіографії та політизацією українського культурництва. Новий, національно-державницький міт про Мазепу остаточно скристалізується в міжвоєнну добу за межами Радянської України.
У незалежній Україні образ Івана Мазепи не витіснив зі свідомости значної частини суспільства уявлення про Богдана Хмельницького як символа українсько-російської єдности. Ба більше - культ Хмельницького за останні десятьдванадцять років набагато перевершив Мазепин52. В українському політичному житті двох гетьманів, як і раніше, розмежовує різне розуміння характеру та перспектив розвитку українсько-російських стосунків. Нічого дивного або несподіваного в цьому немає, якщо пригадати, що біля джерел як «мазепинської», так і «богданівської», ба навіть «петрівської» історичної мітології стояли вихідці з українського культурного середовища. Суперечності між різними мітами про Мазепу якщо й не зникнуть, то бодай відійдуть на другий план, коли суспільство продемонструє здатність відмовитися від мітологічного сприймання минувшини й сьогодення і заопікується, нарешті, своїми безпосередніми обов'язками.
1
Див.: Д. Кравцов, «Гетьман Мазепа в українській історіографії XIX в.»,Записки Історично-філологічного відділу УАН, кн. 6 (1925), с. 234-246; Теодор Мацьків,Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709,2-ге доп. вид. (К.-Полтава, 1995); Н. F. Babinsky,TheMazeppa legend in European Romanticism(New York - London, 1974); J. Maslanka, «Postac Mazepy w literaturze і sztuce europejskiej»,Krakowskie zeszy-ty ukrainoznawcze(1992-1993), s. 41-49; О. О. Ковалевська,I. C. Мазепа в історіографії XVIII-XX століть: Автореф. дис....канд. істор. наук(Донецьк, 1997); О. В. Тарасова,Еволюція художньої рецепції образу гетьмана Івана Мазепи в українській літературі XVII-XX століття: Автореф. дис.... канд. філол. наук(Запоріжжя, 2002); Т. Grob, «Mazepa as a symbolic figure of Ukrainian autonomy»,Democracy and Myth in Russia and Eastern Europe(London - New York, 2008), p. 79-97.
2
Поняття «українська історіографія» для XVIII ст. й початку XIX ст. має, зрозуміло, умовний характер. У цій статті вживається його на позначення доробку малоросійської козацької еліти - репрезентативного стану Гетьманату, а також її нащадків, російських дворян, для яких історія їхньої батьківщини була головним предметом рефлексій.
3
Див.: Андреас Каппелер,Россия - многонациональная империя. Возникновение. �стория. Распад(М., 1996).
4
Див.: Frank Е. Sysyn, «The Cossack Chronicles and the Development of Modem Ukrainian Culture and National Identity»,Harvard Ukrainian Studies,nos. 3-4 (1990), p. 593-607; Stephen Velychenko,National History as Cultural Process. A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914(Edmonton, 1992); Zenon E. Kohut, «The Development of a Ukrainian National Historiography in Imperial Russia»,Historiography of Imperial Russia. The Profession and Writing History in a Multinational State(Armonk, 1999), p. 453-477; Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations. Premodem Identities in Russia, Ukraine, and Belarus(Cambridge, MA, 2006).
5
Див.: Stephen Velychenko,National History as Cultural Process,p. 148.
6
Докладно див.: Б. Д. Крупницький,Гетьман Мазепа та його доба(Київ, 2001); Олександр Оглоблин.Гетьман Іван Мазепа та його доба, 2-ге доп. вид. (К.-Л.-Нью-Йорк-Париж-Торонто, 2001); С. О. Павленко,Міф про Мазепу(Чернігів, 1998).*
7
Serhii Plokhy,The Origins of the Slavic Nations. Premodem Identities in Russia, Ukraine, and Belarus,p. 345.
8
Конституція української гетьманської держави(Л.-К, 1997); Гетьман Пилип Орлик, «Вивід прав України», Олена Апанович.Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Сіні(К., 1993), с. 273-277;Тисяча років української суспільно-політичної думки,т. IV, кн. 1 (К., 2001), с. 201— 211.
9
Тисяча років української суспільно-політичної думки,т. IV, кн. 1, с. 268-290.
10
Див.: Софія Щеглова, «Вірші про Мазепу, складені після його “зради”»,Науковий збірник Історичної секції ВУАН,№ 26 (1926), с. 82-111; Giovanna Brogi, «Mazepa, lo zar e il diavolo. Un inedito di Stefan Javor-skij»,Russica Romana,VII (2000), p. 167-188.
11
Цит. за виданням: Наталя Яковенко,Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття(К., 1997), с. 121.
12
Там само, с. 284.
13
Див.:Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки(К, 1992), с. 162,166.
14
Самійло Величко,Літопис(К, 1991), т. 2, с. 384, 389, 390, 397-398, 405 й ін.
15
Там само, с. 170.
16
Дмитро Наливайко,Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.(К., 1998), с. 368-419.
17
Вольтер,�стория Карла XII, короля Швеции, и Петра Великого, императора России(СПб., 1999), с. 119-120.
18
Дмитро Наливайко,Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.,с. 408-415.
19
Т. Prymak, «On the 200th Anniversary of the Publication of Johann Christian von Engel’s History of Ukraine and the Ukrainian Cossacks»,Germano-Slavica,no. 2 (1998), p. 55-62.
20
J. Ch. von Engel,Geschichte der Ukraine und der Ukrainischen Kosaken(Halle, 1796), S. 308 (переклад Євгена Ходуна).
21
Ibid., S. 322.
22
C. A. Мезин,Пётр I в русской литературе и общественной мысли XVIII в.: Автореф. дисс....канд. ист. наук(Саратов, 1984); N. Ria-sanovsky,The Image of Peter the Great in Russian History and Thought(New York - Oxford, 1985); James Cracraft,The Petrine Revolution in Russian Imagery(Chicago-London, 1998).
23
Про Феофана Прокоповича див.: С. Л. Пештич,Русская историография XVIII века,ч. 1 (Ленинград, 1961), с. 142-147; С. А. Мезин, «“Полтавская баталия” Феофана Прокоповича»,�сториографический сборник,выП. 14 (Саратов, 1989), с. 153-161; Ф. Туманский,Полное описание деяний Его Величества государя императора Петра Великого,ч. 1 (СПб., ,1788);Собрание разных записок и сочинений, служащих к доставлению полного сведения о жизни и деяниях государя императора Петра Великого,ч. VII (СПб., 1787), с. 296; ч. VIII (СПб., 1787), с. �, 16,99,135,183-186.
24
А. Шафонский.Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено(Киев, 1851), с. 65-66.
25
«Несколько глав из сочинения Максима Берлинского “�сторическое обозрение Малороссии и города Киева”»,Молодик на 1844 год(СПб., 1844), с. 188.
26
Див.: Григорий Полетика, «�сторическое известие, на каком основании Малая Россия была под Республикою Польскою и на каких договорах поддалася Российским государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную так учредить, чтоб она полезна могла быть Российскому государству без нарушения прав её и вольностей», 1РНБУВ, ф. 8, од. зб. 160 м/115, арк. 16-19.
27
П. Симоновский, «Краткое описание о казацком малороссийском народе, собранное из разных историй иностранных...»,Чтения в обществе истории и древностей российских,№ 2 (1847), с. 116.
28
Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде-бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов [...](СПб., 1777), с. 142.
29
Див.: «Несколько глав из сочинения Максима Берлинского “�сторическое обозрение Малороссии и города Киева”», с. 195.
30
Див.:Українська література XVIII ст.(К, 1983), с. 411.
31
П. Симоновский, «Краткое описание о казацком малороссийском народе, собранное из разных историй иностранных...», с. 106.
32
Див.: В. В. Кравченко,«Поема вольного народу».(«Історія русів»таимісце в українській історіографії)(X., 1996).
33
�стория русое или Малой России(М., 1846), с. 183-185.
34
Там же, с. 201.
35
Там же, с. 203,210.
36
Там же, с. 184.
37
Там же, с. 200.
38
Там же, с. 206.
39
Там же, с. 210-211.
40
Там же, с. 183.
41
Пор.: О. М. Дзюба, «Чи писав гетьман Іван Мазепа листи Мотрі Кочубеївні?»,Український історичний журнал,№ 6 (2009), с. 16-24.
42
К. Рылеев,Сочинения(М., 1988), с. 179-182,202-242. Про рилєєвське трактування образу Мазепи див.: Патрик О’Мара,К. Ф. Рылеев: Политическая биография поэта-декабриста(М., 1989), с. 197-200.
43
Див.: Н. Е. Носов,Русская историческая повесть первой половины XIX века(М., 1986), с. 12.
44
Цит. за виданням: К. Рылеев,Сочинения,с. 327.
45
Див.: Там же, с. 205.
46
В. А. Кошелев, «Дума гетмана Мазепы и поэма Пушкина “Полтава”»,Русская литература,№ 2 (2006), с. 22-36; Lina Steiner, «“My most mature poema”: Pushkin’sPoltavaand the Irony of Russian National Culture»,Comparative Literature,no. 2 (2009), p. 97-127.
47
Цит. за виданням: E. М. Косачевская,Н. А. Маркевич, 1804-1860(Ленинград, 1987), с. 56.
48
В. Т. Нарежный,�збранные сочинения в двух томах,т. 1 (М., 1956).
49
У цьому контексті, крім «Історії русів», можна згадати також твір «Вопль Мазепы», де висловлено думку про потребу зняти з Мазепи церковну анатему; див.: С. Н. �., «Вопль Мазепы»,Киевская старина,№12(1884), с. 663.
50
«Записки инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в цар-ствование Алексаидра Павловича 1806-1812»,Русский архив,№ 7 (1893), с. 345.
51
Див.: В. В. Кравченко, «О. І. Мартос та його “Історія України і козаків”»,Актуальні проблеми історії та права України: Збірник наукових праць(X., 1996), с. 53-64.
52
Frank E. Sysyn, «The Changing Image of the Hetman: on the 350thAnniversary of the Khmel’nyts’kyi Uprising», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Bd. 46 (1998), S. 531-545; Jana Buergers, «Bohdan Chmernyc’kyj und der Kosakenmythos in der postsowjetischen Ukraine», ibid., Bd. 50 (2002), S. 62-86.
Коментарі
Klio
Facebook
ВКонтакте
