Богачевська-Хомяк Марта. Історична пам’ять
- Деталі
- Категорія: Марта Богачевська-Хомяк. Дума України - жіночого роду. - Київ, 1993. - 110 с.
- Перегляди: 137
Богачевська-Хомяк Марта. Історична пам’ять // Марта Богачевська-Хомяк. Дума України - жіночого роду. - Київ: Воскресіння, 1993. - 110 с.
Історична пам’ять
Кожне покоління хоче знати своє минуле, і кожне ставить про це минуле свої питання. Хоча цілком повного минулого не можемо відтворити, та коли оглянемо діяльність груп, яку обійшла нинішня історія., відтворимо повніший образ усієї історії. Часто мові питання історії України виринають із зрозуміння розвитку інших, глибше вивчених, окремих країв. Витворюється своєрідна іронічна ситуація: історики, які-не вивчали історії України, бо не було її де вивчати, поглиблюють наше знання того предмету, піднімаючи питання, що досі оминалися в україністиці. В такий спосіб відчуження від історії України дає можливість, бачити напрями, що не завжди впадають в очі тим науковцям, які довгії літа заглиблюються у свої теми.
В останньому десятилітті історики почали звертати увагу на джерела, що досі часто переочувались, особливо ті, з яких можна почати відтворення діяльності тих груп, що не входили в історичні розвідки минулого. Серед них знаходимо простолюддя, селян, невільниче та колоніальне суспільство і жінок. Усім цим групам притаманні спільні риси — усіх їх пограбовано у власній історії, і всі вони, звичайно, починають історію від себе, підкреслюючи брак розвитку в минулих роках. Україна, на жаль, знаходиться в цій категорії. Ми мало знаємо історію України, бо частково нас обікрали, а частково ми самі не вчилися того, що треба. Вживаючи чужі моделі для писання історії України, ми не-змогли відтворити повного образу багатого минулого нашої Вітчизни.
Звичайно, історія — це аналіз писаних пам’яток минулого, це розповідь про події державної ваги, про королів, про знать, яка могла заплатити утримувати за життя тих, хто писав історію. В дев’ятнадцятому столітті науковці відкрили народи, простолюддя як об’єкт, що гідний вивчення, що має право на своє місце в пам’яті нащадків. Історики України — від незнаного автора «Історії Русів» до редколегій багатотомних спільних праць — зробили чимало, аби забезпечити пам’ять про минуле нашої Батьківщини. Одначе вони не відтворили цілої її історії. В намаганні показати, що Україна така ж держава, як інші, і що вона має повне право на власне незалежне існування, ці історики проочили найсуттєвіше в самобутності українського народу — на відміну від Франції, чи Англії, чи Росії, які стали і державами, і народами завдяки потужним державотворчим і військовим силам. Україна завдячує своє існування не якомусь урядові чи державі, а власній громаді й своїм громадським організаціям. Можна навіть ствердити, що Україна історичним існуванням проявляє альтернативу до існування народу — це не бездержавність, а альтернативна форма громадського життя. Дивно, що історики України, незалежно від їхніх політичних поглядів, завжди підкреслюють бездержавність України замість того, щоб подивитись на історію України з точки зору самої України і того, що вона нам каже. Коли глянемо на ту історію, вживаючи ті джерела, які віддзеркалюють події в Україні, а не тільки брак української державності; коли звернемо увагу на прикмети українського розвитку, а не лише на ті, які історія будь-якої держави має і повинна мати, побачимо, що історія України багата матеріалом, який не завжди становить тему історичних дослідів.
Вочевидь я в тому переконалася, коли мені довелося писати історію жіночих організацій в Україні. Першим моїм завданням було застановитись, чи сама тема громадських жіночих організацій в Україні доцільна, чи гідна вона історичного досліду і чи така постановка питання віддзеркалює ефективний напрям зрозуміння жіночих організацій, самих жінок і того суспільства, в якому вони жили. Щоб відповісти на питання, чи варто досліджувати історію жіночих організацій в Україні, мені довелося відтворити образ історії, в якому є місце для жінок. Жодне населення не творило історії, яку можна зрозуміти у відрубності від розвитку подій та відносин в Україні, а жінки майже інтегральна частина населення України,— як же ж писати про жінок України без огляду всіх громадських організацій в Україні? тут перша складність. Не те, що немає навіть списку громадських організацій в Україні, а джерельні матеріали про ті організації з дев’ятнадцятого й двадцятого століть тяжко доступні, не скаталоговані або просто не існують. А тут ще і друга складність. Для вчених Східної Європи історія жінок зводиться до жіночого питання в тому чи іншому варіанті. Для істориків, які займаються проблематикою жінок —є така дисципліна у Західній науці,— жінки творять власну тему, що не вимагає всецілого розгляду історичного тла. Така формуляція теми не відповідала на ті питання, що виринали, коли я намагалась зрозуміти притаманності громадських жіночих організацій в Україні. Спочатку я шукала за історією України, що дала б мені те тло громадських організацій, якого мені треба було, аби написати історію громадських жіночих організацій. Згодом я_ зрозуміла, що я сама мушу знайти багато першоджерельних матеріалів з історії України, щоб могти зрозуміти і описати розвиток наших громадських жіночих організацій.
Ближче розглядання проблематики виказало, що для українського суспільства громадські організації відіграють важнішу й більш позитивну роль, ніж державні установи. Держави, які керували долею українського народу, не завжди ставились прихильно до українського населення і майже ніколи не давали громаді тієї підтримки, особливо фінансової, яку приймаємо як природний прерогатив нормальних суспільств. Українській громаді, щоб проіснувати, часто доводилось самій дбати за себе. Коли пригадаємо собі польську панщину, російський царат з його русифікаторською політикою чи навіть ближчі модерні літа, де інтернаціоналізм ототожнювався із запереченням усього українського, можемо щиро дивуватись, як взагалі українське суспільство вижило. Існуючі історії та спомини, навіть літературні твори і найбільш крилата, одуховлена поезія не дає нам задовільної відповіді на це питання. Історії України у будь-яких мовах підкреслюють слабість української державности, відсталість економічного розвитку українських територій, використання природних багатств країни різними імперіальними системами та прямий визиск українського населення наїзниками, від степових орд почавши, а на фашистських військах не скінчивши. Коли читаєш таку історію, насувається характеристика, яку дав один поет, називаючи історію вічною наймичкою баби політики. Бо, справді, у кожному періоді історії України, після величі Київської Русі, зросту Галицько-Волинської держави, козацького піднесення і потужної революції визвольних змагань, нас зустрічає побіда чужих наїзників, сильніших держав, перед якими «встоятись не було сили». Шлях у Київ не покривають малинові стяги, а сира земля селянське виголодніле тіло, не вкрите навіть китайкою.
Коли читаєш таку чорну сагу, здається, що думка кобзи та бандури замовкне і що тієї трохи нашої слави, котра якось проіснувала валуївщину, її предтеч і модерних послідовників політики викорінення всього українського, замінить плач ліри і розпачливий крик вороння над Каялою та Крутами чи навіть гірше — вибуяле мовчання Чорнобиля.
Чи історія України справді лиш переказ піднесення та придушення, відродження та страти, плачу та смерті? Як же могло будь-яке суспільство зносити такі страшні переживання і раз за разом відтворювати нові варіанти племені, що одчайдушно співає: «Ми гайдамаки, ми всі однакі, ми за народ життя своє дамо...»?
Історія України надається в особливий спосіб, щоб вивчати її не шаблонно, а так, аби взяти до уваги нові підходи до матеріалів, які віддзеркалюють життя мас, громад, селян, міського населення тощо. Тобто Україні треба історії, що намагається не тільки відтворити постання держав, а яка прагне відтворити життя тих людей, котрих держава вважала за своїх підданих, але які себе бачили не підданими того-чи іншого монарха, а скоріше мешканцями села, міста чи прибічниками певного віровизнання. Історія українського народу не зводиться до історії держави, чужої чи своєї. Історія України не вміщається в рамки традиційної політичної історії, чи історії суспільних класів, чи історії війн.
Коли поставити у фокус жінок, які звичайно не відігравали політичної ролі в державних інституціях, побачимо історію України в іншому освітленні. Історія жіночого руху в Україні — це не тільки історія жінок* а це картина того, що було, а не того, про що тільки хтось устиг, чи зміг, чи хотів, чи мусив написати. Коли візьмемо будь-яку історію до рук, то знайдемо в ній розповідь про держави, про військові походи, про життя видатних осіб, а не про те, як жили і що робили звичайні люди. Ми особливо мало знаємо про життя українського народу, про те, що народ думав, що робили громади українців. Коли нам випадає пояснювати історію України, скажімо, іранцеві чи кубинцю, які не зацікавлені у всіх подробицях, а просто хочуть мати загальне уявлення історичного шляху України, то тяжко знайти текст, який би, не спрощуючи, відтворив історію України, а не історію тих, хто Україну завойовував.
Певною мірою це зрозуміло. Перші історики в світі переповідали небувалі події; потому історики списували події за царювання того чи іншого монарха. Деякі історії — це просто замовлена хроніка якоїсь родини. Згодом писалось історію, щоб посилити владу певної династії, як-от Романових. Так, до речі, побільшилася частина історії російського царату. Ця історія доводила, що Москва — спадкоємниця Риму і Візантії, однаково переконливо, як філософові Гегелю історія маніфестувала похід Бога до перфектної держави. Для Гегеля цим державним парагоном була Пруссія, навіть не надія на якусь з’єднану Німеччину.
Наявні праці з історії України після розгляду географії й археологічних розкопок описують Русь, іноді ще Галицько-Волинське князівство, а в період козаччини починають присвячувати чимало уваги польському та російському урядам. У тих працях український народ або терпить, або бореться за свободу. Переважаюча сила ворожої нам держави або бажання, мовляв, з’єднатись з тим царем, від якого свої піддані втікають, часто відіграє у наших історіях більшу роль, ніж опис життя того народу, що, помимо труднощів, якось пережив усі лихоліття.
Але про долю українського народу, про розвиток української літератури, культури та науки можна легко судити, не входячи у подробиці структури російської адміністрації й польської Речі Посполитої. Не треба також знати всі деталі зовнішньої політики європейських потуг, аби представити зацікавленим історію нашої духовності. Справді, щоб відтворити історію України, не можна обмежуватись тільки політичною історією та економічними зносинами держав. Без державности Україна існувала й проіснувала, і все ж витворила свою історію, хоч і не відстояла своєї самостійности. Хай Україна не мала державности, але вона мала минуле, мала свою власну історію, якій належиться говорити своїм, а не чужим голосом. Думалось би, отже, що в нашій історії ті фактори, які сприяли коли не розвиткові, то існуванню України будуть наголошені.
Історію жінок у світі звичайно не починають з ранніх періодів, а відтоді, коли розглядають змагання жінок за рівноправність, що відбилось у всіх варіантах слів «визволення», «емансипація», «боротьба за рівні права». Емансипація в Сполучених Штатах означає намагання поширити право на ті прошарки населення, які через недогляд чи дискримінацію, не потрапили в інтерпретацію закону.
Перше формулювання жіночих прав у Європі та в Америці тісно пов’язане з розвитком теорії прав людини, з французькою революцією та з визвольними змаганнями Америки. В історії України ціле поняття людських прав творить основу цілого українського народного руху, а не тільки жінок. Хоч носіями та речниками українського народного руху в сучасну добу часто були історики, саме виправдання існування українського народу знаходимо не в історичних доказах (хоч і їх є доволі!), а в праві кожного народу на свободу та самобутність. Це те саме право,— на яке покликався Томас Джефферсон та інші основоположники США, коли вони творили першу в світі конституційну республіку,— що виправдувало намагання американських та англійських жінок поширити зрозуміння прав людини, щоб воно також включало право жінок. У Франції, де в час французької революції жінки сподівалися, що гасло братерства включатиме й рівноправність жінок, виявилось, одначе, що вплив римського права з його обмеженням поняття громадянина чоловічою статтю та згодом володінням певним нерухомим майном, був сильніший за інтерпретацію людських прав. Це поняття римського права дійшло аж до початку вісімдесятих років нашого століття, воно перешкоджало француженкам одержати законне право розпоряджатись своїми грішми аж до другої половини двадцятого століття.
В англосаксонських країнах, тобто в тих, де прийнялось поняття права, побудованого на прецеденті, інтерпретація права поширювалась у міру пізнання людей позаєвропейського світу. Американська декларація незалежности та конституція Сполучених Штатів говорять про права людини, уживаючи слово «мен», що звичайно, хоч не завжди, стосується до чоловіків. Були американки, зокрема дружина другого президента США, Абігейл Адамс, яка пригадувала чоловікові, коли той писав проект конституції, щоб «не забувати пань», але на загал перші білі поселенки Америки мали повні руки праці і не надто турбувались дефініцією прав людини. Коли, одначе, право голосу, спадкоємности маєтку, розпорядження землею та право на освіту набрали конкретних форм, жінки піднесли голос. Боротьба за рівні права почалась у церквах, де натиск на власне сумління, працю над собою та особисте життя, проведене таким чином, щоб вирок на останньому, страшному суді був прихильний для душі, побільшував відповідальність кожної людини за власну долю. Жінки й чоловіки турбувались за спасіння душі й за розвиток тіла, в якому проявляється душа. Батьки почали домагатися прав для доньок на освіту в школах, які збудовано за їхні гроші. Коли заселялися незалюднені землі та велася боротьба з індіанцями, не було часу думати про тс, яка поведінка личить жінкам і чого не можна робити добре вихованій пані. Треба було вижити, і вижити так, аби не соромитись своїх вчинків перед громадою і перед предками. Жінки в Америці незалежно від права брали активну участь у засіданнях громади та з протестантських церковних зібраннях. Заможніші та освіченіші серед них стали на чолі руху проти невільництва, за рівні права негрів та вели антиалкогольну кампанію.
В 1848 році — пам’ятному році скасування панщини на західних землях України, році Весни Народів, коли нації Австрійської імперії домагались своїх прав,— в тому ж році в Сполучених Штатах, де право людини було кодифіковане, але не поширене на ціле населення, жінки виступили із декларацією прав людини, що включала б і жінок.
Емансипація невільників — скасування панщини в США та проголошення рівноправности людей незалежно від кольору шкіри — не давала права голосу всім жінкам. Чоловіки, навіть неграмотні, навіть імігранти, які не визнавались у політиці США та в громадських відносинах в американських містах, одержали право голосу, тоді як народжені в Америці й освічені жінки не одержали доступу до виборчої урни зі не могли дістатись до кращих університетів країни. Поширення поняття людських прав змусило західний світ застановитися над правами жінок.
Жінки почали організовувати клуби і, починаючи з 1887 року, жіночі інтернаціональні організації, що боролися за свою емансипацію, за своє визволення, за поширення існуючих прав на жінок. Чільний філософ англійського лібералізму Джон Стюарт Мілль разом з подругою свого життя Гаррієт Тейлор,— але тільки під своїм прізвищем, бо жінкам не випадало публічно виступати, — видав трактат про абсурдність позбавлення прав жінок. Боротьба за легалізацію прав жінок тривала аж до кінця першої світової війни. Треба було аж такого катаклізму, щоб зрушити легалізм Заходу, щоб поширити право голосу й на жінок.
У Європі та в колоніальних країнах світу емансипаційний рух не був обмежений жінками. Боротьба за рівні права включала цілі народи» і визвольні змагання — поняття, яке в Америці стосується змагань за жіночі права, — у решті світу стосується змагань за права людини і права народу. Жінки беруть активну участь у тих змаганнях, вважаючи, що перемога їхнього народу принесе і жінкам рівноправність. Так само думали соціалістки минулого століття, змагаючись за суспільні і соціальні права.
Американки побачили, як і побачили різні расові та національні меншини, що юридична рівноправність не гарантує рівних прав та рівного доступу до шкіл, праці та взагалі до привілеїв життя. Не знаючи або мало знаючи про боротьбу своїх бабунь за рівні права, американські жінки 1970-х років почали нову кампанію за визволення, за рівний доступ до благ життя, за де-факто, а не тільки за де-юре рівноправність. Користуючись судовими позовами, правовими прецедентами та демонстраціями — методами, які виправдали себе у здобутті громадянських прав негрів у США, — американські жінки надали нового значення поняттю визволення та рівних прав. Нині країна, яка не має у своїй конституції специфічного параграфа про рівноправність чоловіків і жінок, веде перед в інтерпретації того поняття. Афірматив екшен — це рівноправність, переведена в дію, де я, як член меншини чи жінка, маю право домагатись від працедавця, від керівництва вищої школи, щоб проти мене не було дискримінації.
Законом жінки в Америці хочуть позбутись не поглядів про другорядне становище жінок, а самих наслідків дискримінації. Бо досвід показує, що забобонів законом не викоріниш, що тут треба чогось більшого, ніж сам закон. Щоб викорінити негативні тенденції, треба зрозуміти, чому вони постали і як треба, щоб самі жертви забобонів зрозуміли свою гідність, свою вартість, свій внесок у історичний розвиток світу. Треба знати свою історію — вивчити чи відтворити призабуту, а то й неписану історію. Підвладні групи мусять самі побачити, що їх пограбовано в минулому.
Чи може історія жінок та жіночих організацій допомогти нам створити історію України? Поміркуймо, чи такий підхід будь-якою мірою спричинився до повнішого висвітлення й зрозуміння історії США. бо досі, мабуть, иайдокладніше вивчено минуле жінок Америки. Немає сумніву в тому, що вивчення історії жінок збагатило історію Америки. Сучасне вивчення історії Сполучених Штатів Америки без залучення різноманітної праці окремих жінок та жіночих організацій, як і всього-жіночого населення, взагалі не мислиме. Не тільки історія, але й усі науки скористали з дослідження ролі жінок в історії та в сучасному країни.
За останнє десятиліття в США появилось чимало праць про різні аспекти громадського життя, та особливо про роль жінок і жіночих організацій у суспільному, економічному, науковому та навіть військовому житті Америки. Інші праці побудовані на копіткому дослідженні сільського господарства; є такі, які відтворюють харчування родин у минулому, зразки поселень, церковні й родинні реєстрації шлюбів, народження й смерти. Все це творить картину заселення Америки, відмінну від тієї, яка досі була прийнята і записана у шкільних підручниках. Нові праці про невільництво, про вплив громадянської війни та про зміни в користуванні зерном після того, як до штату Канзас привезли і посіяли українську пшеницю, також спонукають до пошуків історії Америки.
Сучасні дослідження про те, як жінки зацікавилися долею невільників, читаючи Святе Письмо та слухаючи релігійні проповіді, вагомі не тільки для історії жінок, а й для зрозуміння розвитку релігії. В часи змагань проти невільництва деякі жінки почали проповідувати та брати дуже активну участь у церковному та громадському житті. Це змінює наш погляд на церкву як на ієрархічну та догматичну організацію, по-новому з’ясовує роль церкви як громадської організації.
Найновіші дані про роль жінок в історії та в сучасному житті США привели до створення окремої галузі науки, яка зосереджується на жінках. Це не просто аналіз ролі жінок в історії того чи іншого руху, і це не звичайне дослідження жіночого руху, тобто активності всіх жіночих товариств. Це далеко більше. Це спроба дивитися на гуманітарні науки не із звичної точки зору, а радше з такої, яка б включала перспективу жінок. Це вперше за цілу історію людства .^явилося свідоме намагання забезпечити та передати досвід, науку та досліди на теми, пов’язані з жінками, іншим, особливо молодому поколінню. Нагадаймо, що однією з головних проблем обездолених груп та народів є те, що вони або самі не мають засобів передання науки про своє минуле, або їх позбавлено того вміння чи тієї можливости. Витворення окремої галузі гуманітарних наук про жінок має запобігти втраті досягнень науки про жінок і науки самих жінок.
Історики у дев’ятнадцятому столітті, які писали про жінок, звичайно також писали про національні меншини, хоч вони не пов’язували цих тем. Микола Костомаров, автор програмових писань Кирило-Мефодіївського братства, яке в 1847 об’єднувало прихильників самобутности України, після заслання за причетність до братства написав грунтовну працю про російських жінок. Данило Мордовець, який спопуляризував сагу українських козаків серед російської та української читацької публіки, також написав працю про російських жінок. Микола Гоголь не сам вигадав свої оповідання, а використав оповідання своєї української няні і матері-українки. Самі українці писали мало про жінок. Олександра Єфіменко, перша жінка доктор історії в Російській імперії, прийняла українську національність свого мужа. В останні роки імперії вона писала історію України та працювала над розвідками про старі подружні звичаї в Україні. Через цю тематику її звинувачували в українському націоналізмі.
Цікава й відворотна сторінка медалі. Українські письменники, які писали про жінок, звертали увагу на подібності російських та українських жінок, а не на різниці, які так гостро вражали хоч би Лесю Українку, коли та застановлялась над відмінним впливом татар на побут російських та українських жінок. Правильно завважив Джордж Єйні, американський історик, спеціаліст історії Російської імперії: якісь існуючі прикмети російського населення мусили творити основу, сприємливу для татарських звичаїв. Чому ж так швидко прийнялись татарські звичаї в одязі та сегрегації жінок на півночі? Чейже в Україні також шаліло татарське лихоліття, коли землю орано не плугами, а шаблями. Одначе татарські звичаї в жіночому побуті в Україні чомусь не прийнялись.
Здавалось, будуть українські письменники та науковці підкреслювати цю історичну розбіжність звичаїв півночі та півдня! Зовсім не так! Навпаки, для прикладу подам тільки один пасаж пера української жінки, якої ніяк не можна осуджувати у проросійському наставленні. Зінаїда Мирна, свідомий нащадок козаків, вихованка Кубані, діячка Української Народної Республіки, писала так з Праги 1937 року:
«Жіночого руху на Україні не можна відділити від загального російського жіночого руху, бо доля склалась так, що більше як двісті років Україна, завойована Москвою, провадила спільне життя з Росією, і всі політичні, економічні та культурні події (імперії) віддзеркалювались б житті України».
Подібно писав Павло Грабовський-Граб, відомий діяч України на переломі століття. Це тільки два приклади браку історичного мислення українців. Такий брак — це характеристика гнічених, поневолених груп, чию історичну пам’ять пограбовано. Американські негри, індіани, баски, більшість малих народів східно-полудневої Азії, як-от народ Хму, не знають своєї історії і коли починають писати, то часто переповідають існуючі перекази, а потому починають історію від себе.
Так сталося з жінками, і щойно наше покоління свідомо вивчає історію жінок, а не відкриває її наново, як було досі. А історичність обездолених груп — зрозуміле явище. Пам’ять, історія, передавання заповіту із роду в рід — це люксус, який вимагає спокою, засобів комунікації, спільної мови, спільних понять. Для сучасних українців історична пам’ять не те що не допомагала в існуванні, вона почасти загрожувала переслідуваннями спадкоємця пам’яті. За Сталіна гинули і люди, і книжки, і архіви, і розповіді. Та хіба лиш за Сталіна?
Історія заможних людей має кращі шанси існування та передавання, ніж історія бідних людей. Ми знаємо більше про славних людей, ніж про простолюддя. Так і справа з жінками, причому слід пам’ятати, що не затуркана біднота ефективно піднімає боротьбу за справедливість, а ті, які мають доступ до проявів сили. Перші жінки, що виступили в обороні своїх прав, — ті, які зуміли сформулювати проблеми та домагання жінок, які мали освіту та багатство. Українки з таким умінням перші падали жертвою будь-якого загострення проти українців. А що загострень не бракувало в модерних часах, не треба пригадувати.
З родини Чикаленків, тих фундаторів київського культурного життя на переломі століття, визначилася на еміграції Ганна, одружена з шотланцем Келлером, з яким мусила розлучитися через політичні незгоди. Гаяна, вихована в Україні, студіювала в Шотландії, жила в Європі. В період між двома війнами Келлер була дуже активною в українському політичному житті, і їй, як іншим українцям, не раз у великій пригоді ставали міжнародні жіночі організації, які, на відміну від чоловіків в урядах та міжнародних справах, не залежали від торгівлі з Радянським Союзом і тому не боялись, що образять Союз, давши голос українцям. Жінки, як і більшість європейців того часу, мали туманне уявлення про Україну, і багато доводилось пояснювати про політику та історію України. Чикаленко в одній такій принагідній статті, писаній 1920 року таки англійською мовою, подала цікавий образ історії українських жінок. Келлер підкреслювала розбіжність між росіянами й українцями, особливо нав’язуючи до козаччини:
«Мабуть, початок відносної незалежності українських жінок треба шукати у періоді між 15 і 17 століттями. В той час козацька старшина та самі козаки провадили войовниче життя, обороняючи кордони перед чужими наїзниками. Жінки часто мусили йти з чоловіками в похід, навіть брати участь у боях. Борючись поруч чоловіків за свобору своєї держави, жінки того часу проявляли енергію та силу характеру. У відсутності чоловіка українська жінка проявляла самопевність, вміла дбати про себе та свою сім’ю. Вона брала участь у політичному житті, засідала в Соймі і виступала на вічах, вона брала участь у судових процесах. Релігійні рухи тих часів знаходили загорілих прихильниць серед жінок.
які вивчали догму, засновували монастирі, школи, приюти, активно поширювали знання та творили милостиню. Вони брали участь у церковних з’єднаннях, які відіграли таку важливу роль у змаганнях за національну незалежність».
Ці слова зрозуміла кожна англійка, і кожна ставилась з пошаною до жінки-патріотки, яка хотіла мати свій дім і свою самостійну країну.
Нові напрямки історичних наук, особливо історія суспільного розвитку, історія родин, домашньої економії, популярної культури тощо заставляють нас замислитись над тим, наскільки наші знання справді віддзеркалюють історію України. Навіть коли візьмемо до уваги новіші праці про селянство чи про шкільництво в Україні, то все ще не знайдемо достатньо інформації про працю громадських організацій, про їх членство, про те, які суспільні та економічні класи брали найбільш чи найменш активну участь у цих організаціях і, врешті, яку саме працю вони виконували, що спонукало їхніх членів до активної участі, яке було майно таких громад і що сталось з ними, ну, і з майном. До речі, навіть саме поняття українства не досліджене. Наприклад, у київських жіночих організаціях перед першою світовою війною, які вважались українськими чи українофільськими, я знайшла багато єврейок серед проводу.
Розвиток досліджень про жінок почався на початку сімдесятих років. У міру введення історії жінок до загальних курсів поволі зникає потреба в окремих курсах. Але тут виринув ще один аспект справи: серед науковців, які спеціалізувалися на включенні жіночого аспекту у всі галузі науки, є такі, що твердять: жіноча тематика повинна бути пов'язана з радикальним феміністичним підходом. Тобто тільки такі наукові праці, які пропагують суспільні, економічні та інші істотні зміни у родинних відносинах, можуть вважатися правдивими працями про жінок. Тільки такі праці—доводять ті науковці та публіцисти — роблять справжній внесок у розвиток науки та суспільних відносин. Є науковці, які переконують, що жінок треба вивчати лише з такої точки зору і, щоб зрозуміти розвиток жіночої частини населення країни, не обов’язково . знати про відносини в цілій громаді. Таких науковців багато, і такий підхід не відповідає вивченню історії України.
Американці в галузі феміністичних досліджень співставляють відношення віку жінок до їхнього погляду на способи політичної праці, враховують величину села чи містечка та вплив, який околиця мала на погляди й діяльність жінок. Вони вивчають, що жінки певного часу читали, як реагували на події і видання, до яких організацій належали і яку освіту давали своїм дітям. Вони пишуть вичерпні праці про господарювання та полегшення життя жінок винаходами секти «шейкерів», які цуралися всіх статевих зносин. Праці про феномен полювання на відьом вносять новий рівень розуміння мас, демагогії та впливу сугестії. Що тут говорити про право, про емансипацію, про боротьбу за рівноправність, за свободу, за всі ідеали людства. Фокус на жінок вносив нові аспекти історії Європи у загальну історію, оживляв дискусію, направляв зір на низку недосліджених тем.
Західні науковці, особливо в Америці, що раз то більше пишуть про<
дефініції фемінізму і про те, яку роль в історичному, соціологічному та філософському аналізі відіграє поняття жіночості та фемінізму. Тут мушу завважити, що поняття жіночості в цьому контексті, означає не жіночість у сенсі ніжності чи, за висловом Гете, «вічного жіночого». Воно радше означає прикмети, які характеризують жіночий підхід до проблем та організацій^ Серед них є групово-демократичний, а не ієрархічним підхід до організованої праці; прийняття спільного компромісного рішення; праця малими громадами; наголос на зріст, а не на прогрес й інші такі прикмети. Увага на жінках у суспільних дослідах само собою модифікує і предмет, і спосіб його аналізу. Наприклад, Лінда Нікольсон намагається довести, що суспільні ідеології дев’ятнадцятого століття включно з марксизмом віддзеркалюють специфічний розвиток родинної структури, а не економічного розвитку, як твердив Маркс та інші соціалісти. Ще інші історики, особливо Джоун Фірор Скотт, передбачають, що справа статі вирішуватиме спосіб зрозуміння гуманітарних наук. Вживання поняття рід (по-англійському gender) замість стать (по-англійському sex) — це намагання підкреслити, що не в статі суть, а у тому, що жінки століттями не існували в історії.
Справді, жінки невидимі в більшості історичних праць, особливо у тих, які підкреслюють розвиток держави, науки, церкви чи ідеології. Знову ж в Америці протягом останніх п’яти років з’явилося чимало теоретичних праць, що намагаються показати фемінізм та жінок у поєднанні з філософськими теоріями та школами права. Для східноєвропейського читача, одначе, не лиш тема чужа, а й лексика про ці справи ще не вироблена.
Праці на ці й споріднені теми, які намагаються, щоб невидимі жінки стали видимими, змушують нас дивитись на історію Українського жіночого руху з повнішої перспективи.
Цікаво, що в той самий час, коли американські та європейські знавці суспільних наук посуджують свою професію у переоченні жінок і роблять усе можливе, аби розвіяти цей недогляд, вони самі переосмислюють важливість, силу та неминучість боротьби за національні права. У західній науці боротьба за національні права почасти тотожна з націоналізмом, і коли науковці пишуть про націоналізм, вони, звичайно, мають на думці саме цю боротьбу за національні права, яка переважно пов’язана також із змаганнями за національну незалежність. Теоретичні праці про новітній фемінізм узагальнюють становище жінок у країнах з англосаксонською традицією, де боротьба за національні права не суттєва. Жінки та науковці в інших частинах світу так зайняті своїми зацікавленнями, що не звертають уваги на розвиток боротьби за національні права.
Для українського читача — як і для великої частини неанглосаксонського світу, — одначе, найцікавішим питанням є якраз взаємозв’язок між фемінізмом і націоналізмом, тобто між боротьбою за національні права та змаганнями за рівноправність. Обидва поняття мають ту ж мету, обидва не є суворо й точно окреслені в науці, і прихильників обох понять часто посуджують в обмеженості та егоїзмі. Проте прихильники фемінізму та націоналізму не співпрацюють між собою; навпаки, прихильники фемінізму часто виступають проти прихильників боротьби за національні права, а прихильники боротьби за національні права переважно не розуміють, чого жінки підносять феміністичні домагання тоді, коли найсуттєвішою справою моменту є боротьба за права цілого народу, а не тільки якоїсь його частини.
Мета фемінізму та націоналізму одна — здобуття прав людини для одиниць, які тими правами не користуються. Звичайно, засоби змагання за рівні права мирні й правові. Та якщо в державах діє конституція, що гарантує права, але на ділі тими правами не можуть усі користуватись, в такому випадку змагання за рівні права, за людську гідність набирають форми боротьби. Прихильників боротьби за свої права, звичайно, звинувачують у порушенні спокою, доброго тону, елементарної порядності, а то й культурної поведінки. У гіршому випадку їх можуть судити за намагання підірвати державний лад, згіршити молодь, порушити спокій, а то й за сприяння ворожим діям чужих держав.
Засоби, яких вживають оборонці національних прав та прав_ жінок, ті самі. Вони зводяться до культурно-освітньої діяльності, праці в громадських організаціях та в поширенні відповідної літератури. Врешті, обидва ці рухи діють від імені загального права, хоч публічна опінія часто звинувачує одних і других у екслюзивності, егоїзмі й короткозорості.
Та є одна засаднича різниця. Жінки, зрозумівши народний та національний гніт, не звертають уваги на статеве приниження. Вони включаються у боротьбу за права народу, думаючи, що здобуття тих прав принесе автоматично і статеву рівноправність. Це світовий феномен, але про нього ще мало написано.
Людська та національна гідність і народні права ще не забезпечені у всьому світі, й тому не можна вважати застарілою боротьбу за ці права. Тому необхідність боротьби за жіночі права відходить на другий план перед справою боротьби за людські й національні права. Але жінки, навіть в активному змаганні за національні права, цікавляться й далі боротьбою за рівні права. Цей аспект їхньої діяльності звичайно не потрапляє в аннали опису визвольної боротьби.
Готуючись до розгляду історії жінок в Україні, я почала вивчати праці про жінок різних частин світу й брати участь у дискусіях, — що саме творить історію жінок і як можна розуміти ціле поняття фемінізму. Працюючи серед науковців, які стали досліджувати історію жінок не молодими неофітами, а визнаними дослідниками, я зрозуміла, що переліку українських жіночих організацій та визначних жінок України замало," аби дати історію українського жіночого руху, гідну своїх творців.
Треба було усвідомити, що творило український жіночий рух. Необхідно було виявити, які особи і які організації слід вважати частішою українського жіночого руху. Та передовсім треба було поставити питання, чи справді був такий феномен, що його можна називати українським жіночим рухом? Чи його варто вивчати? Чи залишив він хоч якийсь історичний слід, який дозволить нам відтворити образ того суспільного-руху? Я збагнула, ідо лише розповідь про внесок жінок в українську літературу, у визвольні змагання,, у революційний рух не дасть нам. багато нового. Хотілося довідатися, що жінки писали про себе, як вони дивились на свої організації, на свою працю, врешті, цікаво було дізнатися, що самі жінки думали про фемінізм, як вони бачили себе у загальному русі жіночої емансипації.
Спочатку я не сподівалася віднайти багато оригінального серед українських жінок. Гадала, що напишу коротку розвідку про варіант фемінізму на Україні та про жінок-соціалісток серед українських радикалів.
Одне мені було зрозуміло: без повного знання історичного тла та громад, в яких жінки працювали, неможливо буде збагнути історії жіночого руху в Україні. Мої попередні дослідження в галузі інтелектуальної історії та праць про інтелігенцію показали вочевидь, що без конкретного історичного тла неможливо належно зрозуміти навіть найважливіші абстрактні філософські проблеми. Мої колеги в галузі вивчення жіночого руху, які переконували мене у потребі вивчення історії жінок як такої, а не у співвідношенні до середовища, мене не перекопали. Навпаки, після довгих років своїх досліджень у цій ділянці я переконалася — вони не мали рації.
Тільки повне заглиблення в історію України дало мені можливість довідатися, що українські жінки створили унікальну на ті часи модель громадської організації бездержавного суспільства. Після кількалітньої праці над дослідженням історії українського жіночого руху я звернула увагу науковців на те, що організації, витворені українськими жінками перед обома світовими війнами, схожі на той тип фемінізму, який помітний у колишніх колоніальних народів щойно після 1945 року. Українські жінки намагалися залучити жінок у працю громади, поширити права громади, забезпечити права людини всьому населенню, та не тільки поліпшити рівень життя, а й показати, як досягти цього рівня через доступ до освіти та можливостей праці. Тому що українці не мали ані державних, ані приватних грошей, наголос було зроблено на громадську самодопомогу. Така діяльність жінок —це також феміністична праця,, якщо під фемінізмом розуміємо змагання всіх за права людини і використання всіх можливостей для гідного і повного життя.
На початку своїх дослідів я шукала книжок і праць про історію українського жіночого руху та про українських жінок, в той же самий час розшукуючи подібні праці про жінок інших національностей, особливо у Східній Європі. ІТа обох напрямках мене спіткало розчарування.. З історичних працях та споминах-мемуарах майже немає жінок. У працях із будь-яким ідеологічним забарвленням поодинокі жінки виступають як героїні того руху, про який у книжці мова. Ці жінки представлені без власного «я» і без будь-яких зацікавлень у жіночому русі. Вони немов відлуння автора книжки, або її героїв. Загальні історії інших національностей, як і історії України, коли згадують жінок, то здебільшого тільки підкреслюють небувалі прикмети тієї чи іншої чільної жінки або категорично, заявляють, що в* даному народі жодної дискримінації жінок не було. Іноді навіть автор напише, що в його країні жінок завжди трактовано з повною повагою і абсолютною рівноправністю.
Найбільш інтригуючим аспектом вивчення історії жіночого руху на українських землях було те, що українські жінки заперечували, що вони феміністки. Це вони робили ясно і недвозначно. Тільки в тридцятих роках цього століття в Галичині, коли як ліві, так і праві партії атакували всі жіночі організації, жінки виступили з твердженням, що вони феміністки. Правда, вони також ясно застерігали, що фемінізм — це не що інше, як змагання за права людини для половини населення. Одночасно українські жінки, де б вони не жили, засновували жіночі організації. Ті дбали про самодопомогу влаштовуванням курсів та програм, які помагали жінкам пристосовуватись до модерного світу.
Прийнято підкреслювати розбіжність виховання жінок в Галичині й на так званій Великій Україні. Мовляв, галичанки консервативні, більш під впливом середньокласового міщанства, менш схильні до самостійної дії. Тому їм і треба жіночих організацій, і того ж фемінізму, щоб визволити їх від дріб’язкових справ. Прийнято вважати, що на Великій Україні, серед українців, не було окремих жіночих організацій. Поширений також погляд, що не було дискримінації жінок серед української громади.
Виявилося, що такі погляди не відповідають історичній правді. Найцікавіший наслідок моїх пошуків у тому, що українські жінки незалежно від державної влади, яка панувала на їхніх територіях, незалежно від краю поселення, незалежно від суспільного класу у період від 1884 року до теперішніх часів де тільки могли творили жіночі організації, що виконували споріднену працю. Почасти одна жіноча організація не знала про існування іншої.
Незадовольнившись працями про жінок України і Східної Європи, які існували, я поїхала до Польщі, бо тоді там був легший доступ до архівів. Крім того, були чутки, що архів Союзу українок може десь зберігатись у Польщі. Сам Союз українок інтригував мене. Я хотіла знати, як же виникла жіноча організація, що начислювала найбільше членів серед жіночих організацій цілої Європи, не враховуючи Радянського Союзу. (Становище жінок Радянського Союзу вимагає окремого обговорення). Я хотіла знати, чому жінки, які виховані у консервативній Галичині, в середовищі греко-католииьких священиків або одружені з ними, створили жіночу організацію, що охоплювала галицькі села й міста. Я не могла зрозуміти, чому перепрацьована й бідна галицька селянка, матір п’яти-шести дітей, яка ледве вигодовувала сім’ю, згідна була виводити вправи вільноруч. Це було однією з помітних форм діяльності! Союзу українок. Пояснення, пропоноване до цього часу, що селянки брали участь в українських святах, на яких виводились такі вправи, щоб заманіфестувати свій патріотизм, мені не видалось переконливим. Патріотизмом не нагодуєш голодної дитини. Мусила бути якась інша причина. Мене турбував і ще один аспект. Католицька церква не знана в модерних часах в своїй підтримці жіночих рухів. Чому в українській Галичині священики не виступали проти жіночої організації? Як добрий історик західного покрою, я боюся ідеології в науці. Пояснення зросту будь-яких громадських організацій самим національним патріотизмом мене не могло задовольнити.
Відповідь лежала у Перемишлі, де архіви колишньої греко-католицької української єпархії перейшли у розпорядження польського архівного правління. З матеріалів у перемишльських парохіях можна відтворити життя галицького села, ще більше, можна уявити зацікавлення священиків, працю їхніх жінок і, зі звітів та доносів парохіян на священиків, події по селах. Знаходяться там детальні інформації про дівочу українську школу у Перемишлі і про те, як у 1830-х роках, за тридцять років до заснування просвіти і майже за двадцять років перед Весною Народів, творилось громадське життя українців західних земель. З тих зародків і повстав жіночий рух у Галичині.
Цю і подібну інформацію знайдено в архівах Західної Європи. Виявилося, що праця про українські жіночі організації не може обмежитися тільки описом вже дещо відомих організацій. Виявилось також, що українських жіночих організацій було значно більше від тих, про які писали самі жінки.
Це Галичина, ну, і Волинь та Буковина, і еміграція. А Україна? Царська тайна поліція, охранка, зберегла значну кількість матеріалів про громадське життя українців. Український народ нехотя береться до пера, а жінки й поготів не пишуть про себе. Та й не завжди можна чи бажано писати протоколи, які поліція використає у своєму протоколі як речовий доказ. Охранка складалася з обмежених, але працьовитих чоловіків. (Жінка-агент — це витвір прогресивних кіл). Агенти охранки вміли писати, не все грамотно і вишукано, але завжди детально. З таких матеріалів ми довідались про існування українських жіночих організацій в Києві і Харкові, про співпрацю єврейок і українок в жіночих організаціях, про спільну працю єврейок і українок в Лубнах та Катеринославі, про те, скільки галицької літератури переходило за Збруч, і про те, що Олена Пчілка брала активну участь у жіночому русі/ Ще більше. Жінки Полтави висунули вимоги національних прав у Росії ще 1905 року, а українки Харкова брали участь у міжнародному жіночому з’їзді в Берліні ще 1903 року.
Жодні жінки будь-якої національності не зберігають документальних даних про свою працю. Звичайно, жінки також не охоче пишуть спомини про^ себе і свою активність у будь-яких організаціях. На відміну від чоловіків,^які радо говорять від імені людства, жінки не надають великої ваги своїй праці. Щоб не бути голослівною, наведу три приклади. Почну з першого з’їзду Російської соціалістичної робітничої партії, який відбувся в Мінську 1898 року. З’їзд говорив від імені цілого пролетаріату. Скільки учасників було на ньому? Дев’ять чоловіків! Коли творилось «Діло», найбільш впливова газета в Галичині, від імені українського народу говорило близько тридцяти чоловіків, зібраних у львівській кав’ярні. У 1884 році, коли Наталя Кобринська зібрала майже сто жінок до Станіслава — як тоді звався Івано-Франківськ, — вона вибачалася, що приїхало так мало жінок. Жінки заснували товариство, але не виступили з маніфестом від імені українського жіноцтва.
Найти джерела з історії жіночого руху тяжче, ніж зібрати інформацію про інші громадські організації. По-перше, мало матеріалів гіро-друковано, по-друге, самі жінки їх не зберігали. По-третє... ну, по-третє, не так то легко було, щоб збереглись будь-які матеріали з історії України до наших днів.
Почала я досліджувати українські жіночі організації, а одночасно побачила прогалини в історії України. Білі плями історії українського суспільства? Так, білі плями білою вишивкою кругом вирізаної мережки, і несила одній людині їх виповнити, і не під силу їх забути. Але треба їх вивчати, щоб історія народу не зосталась половинчастою.
Коментарі
Facebook
ВКонтакте
Klio
