Політичний устрій, соціально-економічний і духовний розвиток Київської Русі

Деталі

Категорія: Губарев В. K. Історія України: Універсальний довідник школяра і студента. — Донецьк, 2009.

Перегляди: 117

Політичний устрій, соціально-економічний і духовний розвиток Київської Русі (ІІ-ХІVст.)

ФУНКЦІЇ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЛАД�

Головними функціями (завданнями) великих князів у ІХ-ХІІ ст. були військове управління і дипломатичні відносини. Військова діяльність князів мала ряд напрямків: 1) завойовницькі походи в сусідні землі з метою захоплення військової здобичі, накладення данини (контрибуції), розширення території, здійснення політичного тиску; 2) захист Київської держави від зовнішніх ворогів, зокрема від нападів кочівників; 3) охорона внутрішнього порядку, придушення виступів непокірливих васалів і підданих.

Дипломатія давньоруських князів служила зовнішньополітичним цілям Київської держави. При цьому вона Використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов’янських племен, а з іншого боку — міжнародний досвід. Тексти договорів з іншими державами зберігалися в князівському архіві в Києві. Дипломатичні контакти знаходили підкріплення в частих династичних шлюбах великокнязівської фамілії з представниками правлячих домів різних країн.

Князь був активним будівничим державного апарату управління. До його функцій входило призначення чиновників: адміністративних, поліцейських, судових і фіскальних (зокрема, ним призначалися посадники, тисяцькі, тіуни, вирники, биричі, мечники тощо). Князь сам контролював їхню діяльність, а часом навіть брав на себе виконання їхніх функцій.

У компетенції князівської влади була також законодавча й судова діяльність. Усе законодавство Київської Русі — це акти князівської влади. В ХІ-ХІІ ст. з’явився перший звід законів, відомий в історичній науці під назвою «Руська правда».

Як усяке феодальне право, давньоруське право було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав, що рівності людей, які належать до різних соціальних груп, немає і бути не може. Особливо чітко соціальна диференціація виступає в карному праві. Закон установлював різну відповідальність за зазіхання на осіб, що стояли на різних сходинках суспільних сходів.

Р’ РҐР†-ХІІ СЃС‚. звичним місцем СЃСѓРґСѓ стає РєРЅСЏР·С–РІСЃСЊРєРёР№ РґРІС–СЂ, РЅР° СЏРєРѕРјСѓ майже щодня проходили СЃСѓРґРѕРІС– розгляди. РљРЅСЏР·СЊ вершив СЃСѓРґ або через СЃРІРѕС—С… чиновників С– агентів, СЏРєРёС… РІС–РЅ сам призначав, або особисто.

Князь керував також фінансами, піклувався про доходи скарбниці, контролював витрати. В Київській Русі не існувало розмежування між державними доходами й приватними доходами князя: у скарбницю надходили, а потім витрачалися як державні кошти (військова здобич, данина, мита), так і доходи від князівського господарства, «і взагалі вся фінансова система значною мірою мала приватноправний характер».

Слід відзначити і таку функцію князя, як управління церковною організацією, участь у церковних справах. Відомо, що введеная християнства на Русі, перетворення його на

державну релігію було дуже тісно пов’язане з діяльністю великого князя Володимира. Поширення нової релігії, яка йшла на зміну язичеству, зустрічало сильний опір народних мас, так що князь і його намісники змушені були вдаватися до примусових дій. Щоб підтримати християнську церкву матеріально, князі відраховували на її користь частину державних прибутків.

Хоча церковна організація в Київській Русі була побудована за візантійським зразком і знаходилася в залежності від константинопольського патріарха, що призначав у Київ свого митрополита, проте великий князь володів верховною політичною, адміністративною і, можливо, судовою владою в церковних володіннях.

Оскільки великий князь вважав Русь спадкоємним володінням свого роду, він сам формував штат державних чиновників, що повинні були допомагати йому реалізовувати його право — право верховного правителя. При цьому він міг прислухатися до думки (порад) «кращих мужів» — членів «старшої» дружини (бояр), митрополита, «старців графських», а в окремих випадках — і до голосу народних зборів (віче).

ДАВНЬОРУСЬКЕ ВІЙСЬКО

Складовою частиною політичної системи Київської Русі були її збройні сили, що включали в себе князівську дружину, народне ополчення, загони найманців і федератів. Збройні сили були створені й утримувалися Давньоруською державою з метою загарбницьких і оборонних воєн, а також підтримки внутрішнього громадського порядку.

Ядром збройних сил, без сумніву, була дружина. Джерела поділяють її на дві частини: велику, старшу, передню або кращу (бояри, огнищани) і меншу або молодшу (отроки, «дєтські», милостники, унії та інші).

Як старша, так і молодша дружини утримувалися за рахунок князя: дружинники одержували грошову платню («золото й срібло»), а також платню натурою; крім того, боярам князь передавав в управління міста і волості з правом присвоєння собі частини данини та податків (система кормління). Слідів помісної практики, тобто винагороди за службу земельними маєтками, в епоху Київської Русі ще не існувало, хоча боярське землеволодіння було досить розвинуте.

Проводячи великі воєнні операції, князі спиралися не тільки на професійні дружини, але й на «воїв» — народне ополчення, корені якого сягають епохи родоплемінного ладу. Учасники ополчення споряджалися за свій рахунок і, у залежності від статку, служили в піхоті або в кінноті; у разі потреби вони зверталися до князя за зброєю та конями. Командирами ополчень були самі князі, а також тисяцькі й воєводи.

Помітну роль у збройних силах Русі відігравали також загони іноземних найманців і федератів. У ІХ-ХІХ ст., за словами Грушевського, особливо цінний матеріал для київського війська давали загони варягів. Це були «чудові воїни», а як елемент чужоплемінний вони були дуже доречними там, де київським князям потрібен був вірний, з Києвом нічим не пов’язаний союзник. У X ст. варягів було особливо багато серед бояр і намісників великого князя, їхній вплив був помітним до першої половини XI ст.

Крім варягів руські князі наймали також загони печенігів, торків, хозарів і касогів.

Таким чином, можна констатувати, що Давньоруська держава володіла значними військовими ресурсами, що дозволяли їй проводити незалежну та досить активну зовнішню політику, вести як оборонні, так і загарбницькі війни, інтегрувати розрізнені частини східнослов’янських земель і неслов’янську периферію в одне політичне ціле.

ЦЕРКВА В ПОЛІТ�ЧНІЙ С�СТЕМІ РУСІ

Складовою частиною політичної системи Київської Русі була християнська церква.

До офіційного введення християнства (приблизно 988-990 рр.) на Русі панували язичеські вірування, що закріплювали її територіальну розчленованість (загального для всіх земель пантеону богів не існувало). З метою посилення центральної влади князь Володимир намагався заснувати в Києві єдиний язичеський пантеон під верховенством громовержця Перуна, але захід цей не дав очікуваних результатів. Тому Володимир зацікавився однією з монотеїстичних релігій, а саме — християнством. Християнська церква мала духовно поєднувати підданих великого князя і підкоряти їх його владі.

Услід за хрещенням самого князя Володимира і його дружини настав час хрещення всієї Русі. Але введення нової релігії проходило нелегко, зустрічало сильний опір і вимагало використання примусових заходів. У Новгороді введення християнства викликало повстання. Лише застосувавши силу, розоривши язичеські «требища» (святилища), посадникові Добрині й тисяцькому Путяті вдалося змусити новгородців хреститися. Із ще більшими труднощами проповідники християнства зустрілися в Ростово-Суздальській землі, де волхви піднімали народ на повстання в 1024 і 1071 рр. Пізно прийняли християнство в’ятичі.

Археологічні розкопки показали, що навіть у ХІІ-ХІІІ ст. у них зберігалися язичеські поховання.

В ХІ- ХІІ ст. церкви та монастирівжеволоділи великими земельними угіддями, селами й містами. Цьому сприяло те, що церковні й монастирські землі, на відміну від князівських або боярських, не передавалися в спадщину і не дробилися. Передача у власність церкви князівських земель оформлялася спеціальними жалуваними грамотами. Християнська церква освячувала і благословляла князівську владу, пропагувала успадковану з Візантії теорію божественного походженні цієї влади, активно проповідувала ідею єдності Русі, закликала населення сприяти князеві у захисті території Давньоруської держави від набігів кочівників тощо. Вищі ієрархи церкви нерідко були першими радниками великого князя, часто виступали посередниками в міжкнязівських стосунках.

СОЦІАЛЬНА ПІРАМІДА

Говорячи про соціальну стратифікацію давньоруського суспільства, ми можемо уявити її у вигляді умовної піраміди. На самому верху буде знаходитися великий князь; далі — удільні князі й митрополит; під ними — бояри, члени вищої князівської адміністрації та єпископи; далі — рядові дружинники, представники нижніх прошарків князівської адміністрації, купецтво, майстри престижних ремісничих спеціальностей і священики; нижче — дрібні торговці, ремісники й селяни-общинники (смерди); ще нижче — категорії напівзалежних працівників (слуги, закупи, рядовичі); нарешті, у самому низу — повні раби (холопи).

ГОСПОДАРСТВО К�ЇВСЬКОЇ РУСІ

Утворення більш-менш єдиної Давньоруської держави створило сприятливі умови для розвитку соціально-економічних відносин. Прогрес у сфері господарства проявився насамперед у широкому поширенні залізних знарядь праці; переході від підсічно-вогневої і перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; значному розвитку ремесла, торгівлі й містобудування._х

У X ст. у всіх східнослов’янських землях продовжували користуватися однозубими й багатозубими дерев’яними ралами із залізними наконечниками. У той же час поширюється плуг, уперше згаданий у ПВЛ під 981 р.; його продуктивність була удвічі вищою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки «підрізав» шар ґрунту, але й перевертав його. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним тільки за допомогою двох пар волів або коней. Урожайність зернових досягала в середньому 8 центнерів з гектара. Хліб жали серпами; коса не годилася для цього, тому що підсікала траву ударом.

Про діяльність сільської общини — верви — відомо лише те, що вона відповідала перед князівською владою за злочини, скоєні на її території, за податки й повинності. Про спільне користування землею, перерозподіл землі, «розкладання» сільської общини виділення з її середовища багатих власників достовірних відомостей немає. Усе, що написано про це в спеціальній літературі, — не більше ніж домисли.

Скандинавські саги називали Русь «Gardarika» — країною міст. Міста, як правило, виникали з князівських резиденцій і з прикордонних фортець, що обростали торговельними і ремісничими посадами, церквами й монастирями. У

ІХ-ХІ ст. на Русі нараховувалося більше 50 міст, а перед монголо-татарською навалою їхня кількість зросла майже до 300. Населення Києва, за найскромнішими підрахунками, перевищувало 45 тис. чоловік.

Типове давньоруське місто мало один центр — кремль або дитинець, що розташовувався на підвищеному місці біля річки. До нього примикали собор, ринкова площа, торгово-ремісничий посад, де кожну вулицю займали представники різних професій — теслі, столяри, кожум’яки, муляри, ковалі, зброярі, ювеліри, пекарі, бондарі та інші.

Городяни займалися не тільки ремеслом і торгівлею, але й сільським господарством;багатохто мав городи, тримав худобу й птицю.

У торгівлі поряд з іноземною монетою зрідка використовували і місцеву. Спроби чеканити власну монету починали князі Володимир Великий, Святополк і Ярослав Мудрий. їхні золотники дорівнювали арабському динарові й складали 1/96 частину гривні (1 золотник). Гривня срібла була важчою і дорівнювала 128 золотникам. Однак, через те що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити регулярне карбування своєї монети не вдалося.

У великих містах після хрещення Русі почалося інтенсивне будівництво прекрасних церковних споруд; в одному тільки Києві їх побудували майже сотню. А всього з X ст. до 40-х років ХШ ст. на Русібулозведено близько 10 тис. великих і малих церков.

В умовах частих феодальних міжусобиць і воєн із сусідами всі міста оточувалися захисними стінами. На будівництво, утримання й ремонт міських фортифікацій залучали як городян, так і жителів околишніх сіл.

Губарев Р’. K.Історія України: Універсальний РґРѕРІС–РґРЅРёРє школяра С– студента. — Донецьк, 2009. — 384 СЃ.
Source: http://klio.org.ua/Gubarev-V.-K.-Istoriya-Ukrayini-Universalniy-dovidnik-shkolyara-i-studenta.-%E2%80%94-Donetsk-2009/Viniknennya-ta-rozvitok-Kiyivskoyi-Rusi-IH-HII-st.html

Коментарі

• < Попередня
• Наступна >