Людмила Посохова. Учні та викладачі православних колегіумів України наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. ч.2.

Деталі

Опубліковано: Середа, 19 лютого 2014, 22:56

Перегляди: 18

Корпорація викладачів православних колегіумів України: основні характеристики

Історики будь-якого навчального закладу тією чи іншою мірою завжди звертаються до дослідження викладацької корпорації. Подібне можна ска­зати й про історіографію православних колегіумів України. Однак, якщо акумулювати результати проведених у різний час досліджень, можна по­мітити, що висновки історіографії відрізняються суперечливістю й неправо­мірною категоричністю. Разом із безапеляційністю суджень помітна неви­значеність критеріїв, за якими аналізувався склад викладачів колегіумів. До того ж, історики зазвичай робили спостереження щодо викладачів окремих колегіумів (нерідко намагаючись протиставити викладацьку корпорацію «свого» закладу іншим). Навіть у сучасній історіографії узагальнювальні висновки щодо викладацької спільноти інколи ґрунтуються на прикладах біографій одного або декількох викладачів. У вітчизняній історіографії і дотепер замало досліджень, які могли б стати методологічним підґрунтям для вивчення педагогічної спільноти, недостатньо розвинуті студії з історії інтелектуалів та інтелектуальної праці взагалі й XVIII ст. зокрема, практич­но не розроблялися сюжети, пов'язані із аналізом статусу інтелектуалів у суспільстві. Те саме можна сказати й про вивчення оцінок розумової праці сучасниками, дослідження кар'єр інтелектуалів, виявлення типів інтелекту­алів тощо. Відсутність подібних студій впливає на стан досліджень викла­дацької спільноти навчальних закладів усіх рівнів у різні історичні періоди. У сучасній науковій літературі важко знайти послідовний виклад аргумен­тації стосовно того, чи існувала професія викладача на українських землях у XVIII ст., але при цьому висловлюються думки, що у колегіумах, приміром, Переяславському «трудилася професійна викладацька еліта».

У даному підрозділі робиться спроба виявити основні характеристики викладацького складу православних колегіумів XVIII - початку XIX ст., про­вести порівняльний аналіз із єзуїтськими та іншими західноєвропейськими навчальними закладами, а також із духовними семінаріями Російської ім­перії. До завдань дослідження відноситься створення колективного пор тре­ту викладачів православних колегіумів У країни, яке, на і іашу думку, має від­буватися на тлі вивчення повсякденного життя та культурно-інтелектуаль­ного середовища, що утворювали колегіуми. І Іе менш важливим видає ться встановлення основних етапів кар'єрного зростання, виявлення « типових» біографій наставників. Названі завдання буду ть грунтуватися па сукупності всієї наявної інформації про викладачів колегіумів, представленій в узагальнюючій базі даних.

Вважаємо за необхідне підкреслити, що важливим проявом стану роз­питку освіти виступає наявність особливої групи людей, які професійно займалися педагогічною діяльністю. Так, складання «Республіки ученості» (Respublica litteraria, Republique des Lettres або Republic of Letters) - співто­вариства європейських інтелектуалів дослідники вважають одним із най­важливіших соціокультурних феноменів як епохи Відродження, так і епохи І Просвітництва. У зв'язку із цим важливо підкреслити, що на українських землях ще у XVII ст. почали формуватися корпорації викладачів єзуїтських колегіумів, традиції яких вплинули й на інші заклади. Високий рівень під­готовки викладачів єзуїтських шкіл загальновідомий, але й сьогодні істори­ки продовжують з'ясовувати чинники, які впливали на їх фаховий рівень та процес формування специфічних рис цієї спільноти. Як уже зазначалося, останніми роками у вітчизняній історіографії відродилися студії з історії єзуїтських колегіумів, результати яких мають велике значення й при дослі­дженні викладацької спільноти православних колегіумів у XVIII ст.

Разом із цим, при вивченні історії становлення професії викладача варто послуговуватися й досягненнями методології так званої «другої соціальної історії», яка передбачає дослідження не тільки й не стільки номенклату­ри існуючих у суспільстві соціальних/професійних груп, але й безперерв­ного процесу їхньої еволюції, «засобів виробництва інститутів», процедур узгодження між собою соціальних інститутів та норм, з одного боку, та дій індивідів - з другого; поєднання аналізу соціальних інститутів з аналізом поведінки конкретних індивідів. У середині кожної професійної групи вар­то побачити не тільки гомогенну корпоративну ідентичність, але й більш складний мікс із різновекторних інтересів. При цьому реконструкція як ін­дивідуального, так і колективного досвіду викладачів, їх життєвих шляхів має відбуватися у контексті вивчення соціальних відносин того часу. Саме через «розкодування індивідуального досвіду» автори, які застосовують ме­тодологію «другої соціальної історії», бачать шлях до розуміння характеру соціальної групи.

У першій половині XVIII ст. на теренах Російської імперії спостеріга­ється лише зародження соціально-професійної групи викладачів. Це слід обов’язково враховувати при оцінках та порівнянні процесів утворення ви­кладацької спільноти православних колегіумів із подібними процесами у Західній Європі, які базувалися на усталених практиках та нормах, що регулювали життя та діяльність корпорацій викладачів західноєвропей­ських колегіумів та університетів не одне століття. Вже зазначалося, що невід'ємною складовою поняття «академічної свободи» (у її середньовічному розумінні) було право на самопоповнення членів корпорації через ви­бори. Але на початковому етапі існування православних колегіумів архієреї відповідних єпархій мали самостійно підшукувати майбутніх викладачів се­ред ченців або світських осіб із необхідною підготовкою. Варто зазначити, що на межі XVII-XVIII ст., коли й були утворені православні колегіуми в Гетьманщині та Слобідській Україні, на цих територіях проживало не так багато осіб, які могли заступити посади у колегіумах. Йдеться не про від­сутність людей із відповідним рівнем освіти взагалі, але про тих, хто за своїм соціальним станом міг сформувати професійну групу викладачів. Відповід­но, у всіх архієреїв виникала гостра проблема наявності кандидатів на ви­кладацькі посади, і її розв'язання набувало особливого, іноді вирішального значення для існування закладу. Фундатори колегіумів мали звертатися до основного на той час джерела викладацьких кадрів - Києво-Могилянської академії. З історії всіх колегіумів відомо, що їх першими викладачами були наставники або вихованці Києво-Могилянської академії. При цьому вар­то розуміти, що Києво-Могилянська академія вже неодноразово надавала свої викладацькі кадри різним навчальним закладам Москви та Петербурга. Приміром, Московську академію в першій половині XVIII ст. дослідники називали багатолюдною колонією Київської академії, яка розвивала свої сили навіть завдаючи шкоди своїй метрополії. П. Знаменський зауважив, що, хоча Московську академію вдалося наповнити викладачами з Київської, остання не могла постійно віддавати велике число своїх викладачів. Отже, проблему гострої нестачі викладацьких кадрів не можна не помічати або применшувати. Від зусиль фундаторів колегіумів, спрямованих на пошук та залучення викладачів, залежало існування школи й наявність деяких (пере­дусім вищих) класів. Не випадково, у багатьох духовних школах Російської імперії викладали місцеві диякони, дяки, паламарі, попівські діти (які не знайшли церковного місця), які мали елементарну освіту, й тому в багатьох школах могло бути організовано лише елементарне навчання. Українські архієреї, які призначалися у великоросійські єпархії, нерідко вирушали на нові місця разом із своїми співвітчизниками-викладачами, адже, як свідчать дослідження, навіть для викладання латини у граматичних класах у бага­тьох єпархіях Російської імперії не можна було знайти відповідної кандида­тури. Саме з цієї причини, на думку П. Знаменського та інших вчених, вже у наступному році після виходу «Духовного Регламенту» Синод «мав значно знизити тон просвітницьких вимог, занадто високо піднятих Духовним Ре­гламентом» й видав указ (31 травня 1722 р.), який знаменував повернення до допетровського освітнього «стандарту», адже обмежив вимоги писемністю, вивченням основних засад православного вчення та арифметики. Історики освіти неодноразово відзначали, що «Духовний Регламент» не виконувався перш за все за браком викладачів, відсутністю джерел їх поповнення. Проте у багатьох єпархіях навіть значно знижені вимоги нікому було виконувати. Сучасні дослідники роблять висновки про те, що й наприкінці XVIII - на початку XIX ст. духовна влада багатьох великоросійських єпархій із велики­ми труднощами підшукувала викладачів семінарій, і ці заклади протягом століття ще переживали період становлення.

Створення колективного портрету викладача православного колегіуму спи­рається на складену базу даних «Викладачі православних колегіумів» (у MS Access). Складання просопографічних баз даних за останні роки, як зазначають фахівці, стало надзвичайно популярним, чимало істориків використову­ють «образи» та «колективні біографії», які отримують в результаті обробки і а дослідження інформації саме баз даних, сформованих на підставі збору ві­домостей біографічного характеру. Однак, більшість подібних досліджень стосуються XX ст., а серед розвідок, які присвячені попереднім століттям, переважають ті, які вивчають біографії представників влади. Колективні портрети викладачів навчальних закладів України (різних періодів) ще не створювалися.

При формуванні бази даних «Викладачі православних колегіумів» (див. у до­датках табл. 2) був використаний проблемно-орієнтований підхід, тобто до бази були введені усі знайдені нами у різних джерелах відомості про виклада­чів. До бази даних внесено інформацію про 255 викладачів, з яких 101 особа ви­кладала у Харківському, 75 - Чернігівському, 75 - Переяславському колегіумах, 4 - викладали послідовно у двох колегіумах (див. у додатках табл. 3). База даних ігнорувалася методом «декілька джерел - одна персоналія», причому серед джерел були задіяні практично всі види, використані у даному дослідженні. В інфологічній моделі бази даних стрижневою сутністю став викладач колегіу­му, з яким пов'язана характеристична сутність. Відповідно до цієї інфологічної моделі була побудована база даних, в якій кожній сутності та її атрибутам від­ведена певна таблиця. Головна таблиця складається з 20 полів, які включають описання таких атрибутів, як соціальне походження викладача, місце навчання, і тривалість викладання у колегіумі тощо.

Звернення до законодавства Російської імперії, зокрема до «Духовного Регламенту» та наступних законів, які визначали дії архієреїв щодо духовних шкіл, дає підстави стверджувати, що законодавець не виокрем­лював посаду (звання) викладача й не надавав їй самостійного (спеціального) значення. У законодавчих актах, прийнятих у першій половині XVIII ст., яки­ми керувалися архієреї, зафіксована загальна вимога про необхідність під­шукувати людей, які б могли гідно несли викладацькі обов'язки. Визначення правового статусу цієї посади названі акти не містили. Виходячи зі станового духу законодавства Російської імперії XVIII ст., погляду на науку та школу з позицій «служби» (й навчання як етапу служби), про що вже йшлося на при­кладі законодавства щодо учнів духовних шкіл, посада викладача за логікою законодавства та життя мала б тісно пов'язуватися із певним станом. Дійсно, сліди такого підходу намітилися в законодавстві. Ще у 1720-ті роки, коли ді­яли суворі обмеження на чернечий постриг, випускникам духовних академій, які були зайняті викладацькою діяльністю, було дозволено ставати ченцями з 30-річного віку. Указ Синоду від 29 травня 1732 р. вніс ще одну важливу по­правку про те, що випускників академій, які прагнули бути викладачами та приймали чернечий постриг, без послушницького випробування мали одра­зу висвячувати в ієромонахи. Дослідники церковного законодавства зауважу­вали, що фактично за таке випробування визнали дванадцятирічну освіту із богословським класом. Однак, чітких вимог до претендентів на викладацькі посади законодавець не визначив. Формулювання законодавчих актів про те, що викладачами могли бути також й світські особи, які мали відповідну під­готовку, в умовах посилення станового законодавства, радше породжують пи­тання, аніж вносять ясність.

Враховуючи повноваження архієрея щодо духовних шкіл та підбору ви­кладачів, практики управління, а також стан нормативно-правового регу­лювання цієї сфери, є підстави вважати, що посаду викладача православно­го колегіуму зазвичай обіймали особи духовного звання, для яких духовна служба була «своєю». Відповідно, «своїм» для них було духовне начальство, й перебування на посаді викладача ставало одним з етапів просування по шляху духовної служби.

у другій половині XVIII ст. розпочався процес законодавчого визначення статусу вчителів-ченців. Поява низки актів була стимульована проведенням секуляризації та закриттям ряду монастирів. У 1766 р. з'явився указ (що ду­блювався наступними актами), за яким «ученим ченцям» надавалося право духовного заповіту, тобто право власності (в українських єпархіях такі права існували й у першій половині XVIII ст.). На законодавчому рівні були за­кріплені права «учених ченців» перед іншими (й білим духовенством) щодо їх монополії на всі вищі ієрархічні пости та посади настоятелів монастирів. З0 липня 1771 р. після розгляду справи про те, що префекти академій, ієро­монахи не мають жодних переваг перед «простими ієромонахами», було поставлене питання про визначення звання та «місця» викладачів. Малася на увазі церковна ієрархія й, відповідно, місце у соціальній структурі сус­пільства. У прийнятому положенні було визначено, що префект училища має «місце» після архімандрита вище за ігуменів, проповідники та виклада­чі ієромонахи - після ігуменів, викладачі ієродиякони після протодияконів, вище ієродияконів та дияконів. Цими указами створювалися умови для подальшого формування певного прошарку «ченців-учених» (викладачів духовних навчальних закладів).

 Досліджуючи становлення професійної групи викладачів, слід проана­лізувати не лише законодавчі акти, але й безпосередньо склад викладачів. Наявна база даних «Викладачі православних колегіумів» надає таку можливість. Спочатку варто звернути увагу на дані, які фіксують соціальне походження викладачів. Хоча такі відомості у джерелах зустрічаються не часто, все ж можемо побачити, що більшість викладачів походили з родин духовенства. При цьому вихід­ці з родин шляхетських (дворянських), міщанських та козацьких становили невеликий відсоток, і їх кількість була незмінною протягом всієї історії ко­легіумів.

Спочатку засновники колегіумів мали звернутися до єдиного надійно­го джерела викладацьких кадрів - Києво-Могилянської академії. Відомо, ЩО всі перші викладачі Чернігівського колегіуму пройшли через академію! Єпископ Єпіфаній Тихорський домігся від Синоду спеціального дозво­лу набрати до новоутвореної школи вчителів із Київської єпархії. На його прохання було прийнято постанову Синоду (від 22 лютого 1727 р.), якою наказувалося відпустити духовних осіб, які бажають стати учителями Хар­ківського колегіуму, з Київської єпархії. Невдовзі київський архієпископ Варлаам Ванатович поскаржився до Синоду на бєлгородського єпископа Спіфанія Тихорського за те, що той затримує цих вчителів з Київської єпархії. Факти підшукування та залучення викладачів до школи свідчать, що ви­рішення проблеми кадрів напряму залежало від авторитету, зусиль та на­полегливості архієреїв. Отже, явище самопоповнення викладацької корпо­рації у перші десятиліття колегіумів не могло існувати з низки об'єктивних причин. Тільки наполегливість архіпастирів у цій справі давала результати. Так, за звітом Єпіфанія Тихорського (11 жовтня 1727 р.) у харківській школі працювало сім викладачів, всі колишні вихованці та викладачі Києво-Мо- гиляїіської академії (Митрофан Слотвинський, Іларіон Григорович, Гавриїл Красіюпольський, Авксентій Кивачицький, Варлаам Тещинський, Петро Венсович, Петро Агнцов). Те саме можна сказати й про перших виклада­чів Переяславського колегіуму, до якого завдяки зусиллям переяславського єпископа Арсенія Берла були залучені особи, які навчалися в Києво-Могилянській академії.

У базі даних «Викладачі православних колегіумів» (табл. 2) маємо й інформацію про діяльність, яка безпосередньо передувала викладанню ( габл. 6, 7). Більшість з учителів колегіумів, до того як вони розпочали працювати у цих закладах, не мали попередньої діяльності, тобто стали викла­дачами одразу після завершення навчання. Число цих осіб зростало у подальші десятиліття. Таблиця, у якій зібрані дані щодо навчального закладу, в якому навчалися викладачі (табл. 8) свідчить, що переважна більшість з них закінчили Києво-Могилянську академію. Другу групу складають ченці монастирів українських єпархії. Із середини XVIII ст. число таких викладачів почало зменшуватися. Третя група викладачів колегіумів - ко­лишні професори Києво-Могилянської академії.

Враховуючи названі труднощі пошуку й залучення викладачів, природ­но, що певна їх частина були ченцями. Всі перші викладачі Переяславсько­го колегіуму були духовними особами (Іоан Лісієвич, Іоан Журовський, Стефан Деревицький). Втім, вже через декілька років з'явилися і світські особи (одним з перших світських викладачів цього колегіуму був Олексій Малиновський). Згодом у всіх колегіумах з'являються світські наставники. Приміром, у 1741/42 н. р. із семи викладачів Харківського колегіуму троє були світськими. Як свідчать наявні списки, частіше за все світськими були наймолодші за віком учителі нижчих класів. Хоча траплялися й винятки. Так, у 1741/42 н. р. світським був професор філософії Харківського колегіуму Стефан Вітинський. У другій половині XVIII ст. серед наставників кожного колегіуму було декілька світських осіб, в окремі роки число світських ви­кладачів перевищувало число духовних осіб. Так, у 1801 р. з восьми учителів Харківського колегіуму тільки двоє були духовними особами.

Звернення до бази даних «Викладачі православних колегіумів» (див. у додатках табл. 2) дає можливість більш чітко простежити динаміку змін складу наставників колегіумів протягом XVIII - початку XIX ст. Відзначимо, що дані мають достатньо високий ступінь репрезентативнос­ті, адже зафіксовані відомості щодо 233 з 255 осіб. Соціальний статус про­фесора фіксувався на період його викладацької діяльності (пізніше він міі змінюватися). Якщо на початку діяльності Чернігівського та Харківського колегіумів ченці становили 100 % учителів, у наступні десятиліття їх число поступово зменшувалося. У першій чверті XVIII ст. ченці становили більше 70 %, у другій чверті - 65 %. Натомість бачимо зростання числа світських осіб (тих, які не мали священицького чи чернечого чину), з 18 до 20 % у пер­шій та другій чверті XVIII ст., збільшення числа білого духовенства з 11 до 15 %. У другій половині століття названа тенденція посилилася. Число учителів-ченців у третій та четвертій третинах XVIII ст. зменшилося з 41 до 22(до загального числа викладачів), а число білого духовенства зросло відпо­відно з 22 % до 25 %. Число світських осіб (тих, які не мали священицького чи чернечого чину), зросло з 36 до 53 %. На початку XIX ст. ченці становили 18 %, біле духовенство - 20 % й світські викладачі - 61 % від загальної чисель­ності наставників колегіумів. Дослідники фіксували зменшення кількості ченців у другій половині XVIII ст. й серед викладачів Києво-Могилянської академії, пояснюючи це введенням штатів монастирів, а також закриттям ряду монастирів, змінами у статусі малоросійського чернецтва у цей час, послабленням його впливу.

Отже, ці узагальнені дані паданні) підстави спростувати одну з улюбле­них тез радянської історіографії про те, що всі викладачі колегіумів були ченцями. Історики часто писали й про те, що існувало спеціальне правило, згідно із яким викладачі мали бути обов'язково висвяченими на священи­ків або стати ченцями (хоча жодних документальних свідчень при цьому не наводили). Незважаючи на відсутність відповідних підтверджень, робився висновок про духовний характер цих шкіл. На жаль, інколи й у сучасних працях повторюється твердження О. Водолажченко про те, що у Харків­ському колегіумі було «два ворожі табори: з одного боку, ситі ченці зі своїми «науками» - латинською граматикою, віршами, проповідями, солодкими словами про користь науки - і різками, а з другого - голодні, обідрані хлоп­ці, яким силоміць вбивали в голову цю науку, які де можна бешкетували і ненавиділи і школу, і вчителів».

На підставі зібраних даних можемо казати про існування декількох траєк­торій кар'єр інтелектуалів й, відповідно, типів викладачів. Хоча тенденція до зменшення кількості викладачів-ченців очевидна, відомості бази даних дають можливість здійснити необхідні уточнення та деталізацію. Дійсно, хроноло­гічно першим сформувався тип викладача-ченця. Більшість учителів-ченців на момент призначення на викладацьку посаду певний час перебували у од­ному з монастирів українських єпархій. Ці наставники працювали у колегіу­мах чимало років, як видно з їх біографій, вони, як правило, викладали послі­довно декілька дисциплін навчального курсу. Для учителя-ченця викладання ставало важливим сегментом траєкторії подальшого служіння. Як свідчить база даних, а також таблиці 11, 12, у першій половині XVIII ст. переважна більшість професорів отримувала підвищення у вигляді призначення на­стоятелями монастирів як в українські, так і у великоросійські єпархії. Серед таких викладачів - відомі діячі церкви, які відзначилися внеском у розвиток культурного життя (Фадей Кокуйлович, Тимофій Максимович, Антоній Стаховський, Иов Базилевич, Платон Малиновський, Варлаам Тещинський, Вар- лаам 11 Іишацький та інші).

Другий з цих типів - молодий учитель, який прийшов до колегіуму од­разу після завершення навчання. Більшість цих учителів працювала лише декілька років, одружувалася, приймала священство, а після цього отри­мувала священицьке місце в українських єпархіях. У таблиці 7 зафіксовано діяльність учителів, яка передувала періоду їх викладацької роботи. Можна побачит и, що з третьої чверті XVIII ст. значно (більше ніж удвічі) зростає число викладачів, які прийшли працювати одразу зі студентської лави. Це були молоді люди, вони починали роботу в нижчих класах й через рік-два залишали колегіум. Дані таблиці, в якій відображена діяльність після ви­кладання (табл. 12) показують, що значне число цих викладачів ставали свя­щениками українських єпархій. На їх місце приходили нові - такі ж молоді вчорашні студенти. Такі часті зміни учителів молодших класів пояснюють

 різке зростання загального числа наставників колегіумів, яке починається з другої половини XVIII ст. Як правило, імена більшості з них не зустріча­ються на сторінках досліджень. Але їх значне число дозволяє зафіксувати існування такого типу викладача й, можливо, певної практики залучення випускників до педагогічної діяльності. До речі, у документах фіксується, що іноді у нижчих граматичних класах викладали студенти вищих класів. Дослідники нерідко висловлювалися досить критично щодо такого поряд­ку, пояснюючи його тільки браком наставників. Однак не слід забувати, що саме так була поставлена справа й у єзуїтських колегіумах. Мета такого підходу полягала в ретельному випробуванні нових учителів, можливос­ті уважно придивитися до потенційного колеги. Така практика, вочевидь, була доцільною.

Третій тип викладача колегіуму, який презентував свою траєкторію кар'єри (табл. 11, 12) можна умовно назвати «професійним викладачем». Цей тип вимальовується дещо пізніше, починаючи з другої чверті XVIII ст. Розвиток кар'єри цих професорів колегіумів свідчить, що з часом вони не змінювали цей вид діяльності, а переходили працювати на посади виклада­чів інших навчальних закладів. Значне їх число (близько 10 %) перейшло до Києво-Могилянської академії (Наркіс Армашенко, Афанасій Вольховський, Гавриїл Гиновський). Принагідно зазначимо, що перехід викладачів з коле­гіуму до колегіуму не став характерним явищем (всього зафіксовано 4 такі випадки). Маємо всі підстави віднести до цієї групи також учителів, яких запросили до Московської академії, Олександро-Невської (Петербурзької) семінарії й тих, які стали наставниками у великоросійських семінаріях, ін­ших навчальних закладах. Ці наставники були як ченцями (їх більшість), гак і світськими, і священиками. Вважаємо, що даний тип учителя наблизився до поняття «професійний викладач», враховуючи, що саме вчителювання стало основним у їх житті, й уся кар'єра була пов'язана із роботою у різних навчальних закладах.

Середній вік викладачів, які починали працювати у колегіумах, для Хар­ківського та Переяславського колегіумів становив 24 роки, для Чернігівсько­го - 34 роки (табл. 13). Більший вік професорів Чернігівського колегіуму по­яснюється тим, що у перші десятиліття XVIII ст., за браком кадрів, до нього запрошували викладачів-ченців, які були значно «старішими». Так, Іоан Дубинський та Пафнутій Захаржевський почали викладати у Чернігівському колегіумі, коли їм виповнилося 40 років, наближався до цього віку й Іоан Максимович.

Хоча залучення учителів довгий час відбувалося завдяки ініціативі архі­єреїв, які самостійно підшукували відповідних кандидатів, з часом в історії колегіумів спостерігаємо ознаки зародження елементів виборності викла­дачів. У документах з'являється формула про «вибір» викладача. Наявність певної процедури виборів простежити ие вдалося, вочевидь, ініціатива за­лишалася у архієрея, хоча з контексту можна бачити, що участь у обговоренні кандидата на посаду брали декілька викладачів. Скоріше за все, це були члени колегіумського правління, хоча іноді йдеться про всіх викладачів під головуванням ректора. Так, у 1798 р. ректор Чернігівського колегіуму писав Чернігівському архієпископу Віктору Салконському про те, щоб він «обще с учителями избрал» викладачем колегіуму студента класу богослов'я Петра Кизимовського. Принагідно зазначимо, що словосполученням «училищное собрание», яке нерідко зустрічається у справочинних джерелах та приватному листуванні, позначали учительську корпорацію.

Характеризуючи утворення викладацької корпорації, слід висвітлити питання про норми юридичного оформлення на роботу. Існують відомос­ті про укладання контрактів із викладачами. Втім, джерела свідчать про контракти, які укладалися перш за все із світськими особами та іноземцями (такі приклади наведені у попередньому розділі). Звісно, направляючи до колегіумів викладачів-ченців, церковне начальство розглядало виконання обов'язків наставника як один із видів послушенства.

З перших же років існування колегіуму можемо бачити, що викла­дачів старших класів у справочинній документації (як місцевій, так і синодальній) іменували не інакше як «професорами». Приміром, писали про професора Чернігівського колегіуму Тимофія Максимовича (1724-1727 рр.), «професора філософії» Харківського колегіуму Стефана Вітинського (1743 р.). Підкреслимо, що так називали себе й самі викладачі, ставлячи свій підпис («богословія профессор ієромонах Епифаній [Бєлгородський]»). Нерідко професорами називали й викладачів рито­рики («звання профессорского учитель риторики» Чернігівського колегі­уму Гавріїл Огінський, «риторики профессор» Харківського колегіуму). У подальшому ця практика продовжувалася. Примітно, що викладача Харківського колегіуму Амвросія Поппеля, який був колись ксьондзом, навчався у європейських навчальних закладах, у документах обов'язково називали «доктор філософії».

За середньовічними університетськими традиціями викладачів молод­ших класів називали «магістрами». Характерно, що так записували викла­дачів вже у перші десятиліття існування православних колегіумів. Спосте­реження за їх біографіями дозволяє сказати, що ці особи закінчили навчан­ня богословським класом, викладання у колегіумі було їх першим місцем діяльності (магістри Харківського колегіуму Гедеон Антонський, Андрій І а папський", магістри Переяславського колегіуму Петро Барлуй, Йосип Ка- менський, Лука Романовський).

Отже, іменування «професор» застосовувалося вже у початковий період історії колегіумів і закріпилося у подальші роки. Це не дивно, адже засновники

 та викладачі колегіумів були обізнані із практиками перш за все єзуїтських навчальних закладів. У програмі «Ratio Studiorum», в якій були зафіксовані правила для професорів, так було поіменовано всіх викладачів, у тому чис­лі й граматичних класів. У Російській імперії на початку XVIII ст. змістовне наповнення терміна «професор» не було визначено нормативними актами. Загальновідомо, що Києво-Могилянська і Московська академії не надавали вчені ступені. Водночас усталена практика застосування найменування «про­фесор» до викладачів вищих класів православного колегіуму свідчить про усві­домлення їх вищого статусу (у порівнянні із терміном «учитель»). Іменування викладачів званнями «професор» та «магістр» говорить про прагнення прилу­читися до загальноєвропейської ієрархії вчених ступенів та звань. Сприйняття й використання цих термінів на місцевому рівні, а також у актовій документ а­ції достатньо показові. Вважаємо, що це є свідченням глибинних культурних процесів сприйняття європейських практик. Разом із цим, термін «учитель» паралельно існував у справочинній документації. «Учителями» називали ви­кладачів нижчих класів, а також увесь загал викладачів колегіуму.

Як у єзуїтських, так і в православних колегіумах викладачі послідовно переходили від викладання в одному класі до наступного класу. Чимало настав­ників «пройшли» всі щаблі, починаючи від граматичного й до вищих класів філософії та богослов'я. Звісно, це відбувалося тоді, коли учитель старанно ви­конував свої обов'язки. Саме тому дослідники слушно зауважували, що у такій практиці переходу з класу до класу виявлялося службове підвищення викладачів. На шляху просування від нижчих класів до вищих зустрічалися й певні «ускладнення», пов'язані із тим, що курси риторики, філософії та богослов'я тривали три-чотири роки. М. Петров зазначив, що викладачі Києво-Могилянської академії могли «чекати» наступний клас, перебуваючи на посаді пропо­відників, або їх повертали до чигання ще одного курсу риторики. Біографії наставників колегіумів також фіксують факти, коли вони не один раз читали курс риторики. Отже, це явище навряд чи можна трактувати як незадоволення роботою учителя, скоріше це засвідчує, що поступово формувалася прак­тика «спеціалізації» викладача на певному навчальному матеріалі.

Вивчення біографій професорів Києво-Могилянської академії та право­славних колегіумів дає підстави казати, що загальноприйнятим був поря­док, за яким викладання у вищому класі (який був у цей час у навчальному закладі) поєднувався із посадою префекта або ректора. При наявності у ко­легіумі «повного курсу наук» викладання філософії в основному доручалося префекту, а богослов'я - ректору. Однак К. Суторіус підкреслив, що необ­хідно бути обережним щодо такого твердження відносно першої половини XVIII сг., коли такого правила не завжди дотримувалися (дослідник аналі­зував факти з історії Києво-Могилянської академії). Джерела свідчать, що не завжди ректор викладав богослов'я і не було прямої залежності між ви­кладанням цієї дисципліни та обійманням адміністративної посади. Отже, не можна завжди автоматично приписувати ректору викладання богослов­ського курсу.

Посада ректора раніше з'явилася у Харківському колегіумі, пізніше - в інших православних колегіумах, у яких префект довго залишався вищою посадовою особою. Відсутність деякий час посади ректора в колегіумах не слід розглядати як неповноцінність чи виняток із «правила». Зазначимо, що ця посада у багатьох семінаріях Російської імперії оформилась достатньо пізно. Ще один історіографічний міф полягає у тому, що ректор колегіуму мав обов’язково бути ченцем. Таке уявлення склалося тому, що на чолі ба­гатьох семінарій дійсно були виключно ченці. Історія Харківського колегі­уму подає приклад того, що його довгий час очолював представник білого духовенства - Андрій Прокопович. Цікаво, що у цей же час (на початку XIX ст.) префектом колегіуму була світська людина - Михайло Ольховський. На чолі Переяславського колегіуму також довгий час стояв представник білого духовенства Федір Домонтович. Звернення до історії середньовічних універ­ситетів та колегій показує, що їх керівники також обов'язково мали духо­вний чин.

Хоча поступове просування учителя від нижчих класів до вищих мало свої переваги, не можна не погодитися з думкою дослідників, що постійні зміни предмета викладання означали відсутність спеціалізації викладачів. Якщо звернутися до даних таблиці 14, можна побачити, що в середньому тривалість перебування особи на посаді учителя колегіуму коливалася від 4 до 7 років (у Чернігівському колегіумі - 4 роки, у Переяславському - 5, у Хар- ківському - 7). Деякі історики зазначали, що діяльність викладача не мож­на розглядати як фах, адже через 4-5 років наставники зазвичай уходили на іншу службу. Втім, якщо придивитися до біографій викладачів, можна зробити важливі уточнення. Так, викладачі-ченці, які згодом ставали насто­ятелями монастирів, працювали у колегіумах значно довший час, середня тривалість їх викладання становила вже 9 років. Причому саме представ­ники цього типу наставників нерідко працювали в колегіумах 11-12 років (Авксентій Кивачицький, Йосип Занкевич, Іоан Дубинський, Фадей Кокуйлович), 13 (Феофан Федоровський, Йоакинф Карпинський), 14-15 (Варлаам Шишацький, Варлаам Тещинський, Рафаїл Мокренський) і 17 років (Йов Базилевич). Оскільки більшість викладачів граматичних класів працювали один-два роки, саме це впливає на зниження показника середньої тривалос­ті викладання.

Якщо підсумувати всі види навантажень учителів, у них лишалося неба­гато часу та можливостей зосередитися на викладанні певної дисципліни, тим більше змінювати змістове наповнення навчальних курсів у наступно­му році. Це не могло не впливати на рівень викладання. Історики науки на прикладі точних дисциплін у європейських університетах робили висновок про те, що довгий час (до XVIII ст.) розвиток науки гальмувався тим, що професори починали викладати з лекцій тривіуму та квадривіуму, а завер­шували кар'єру читанням філософії та богослов'я. М. Симчич на прикладі курсів філософії Києво-Могилянської академії зазначив, що на сьогодні ми не маємо праць, які можна було б кваліфікувати як філософські твори, а також свідчень, що викладачі академії у ХУІІ-ХУІІІ ст. займалися філосо­фією поза виконанням своїх обов'язків. Викладання філософії, як зазначив М. Симчич, було одним із щаблів церковної кар'єри. Звісно, це не означає, що викладачі зовсім не займалися науково-літературною творчістю. Проте можна зробити висновок, що система, яка утвердилася у православних ко­легіумах і за якою викладачі працювали послідовно у всіх класах (школах), не передбачала (унеможливлювала) спеціалізацію викладачів у відносно вузькій предметній галузі (викладання іноземної мови чи філософії). Хоча, очевидно, така система не залишалася незмінною.

Говорячи про спеціалізацію викладацької праці у православних колегі­умах XVIII ст., мабуть, слід розуміти її не тільки як викладання певної дис­ципліни, а і як набуття професором спеціальних знань. Діяльність учителя включала також опанування методичних прийомів та навичок, які набувалися під час викладання різних дисциплін. Виходячи із цього можна казати, що спеціалізація учителів колегіумів мала місце. Про це ж свідчить і залу­чення до викладання іноземних мов світських осіб з іноземців.

Про «професійних викладачів» (третій тип вищенаведеної класифікації) можна казати, що вони спеціалізувалися на певних предметах. Ці особи присвятили тривалий час свого життя викладанню у вищих класах. При­міром, Симеон Борецький працював послідовно у Чернігівському, Хар­ківському колегіумах, згодом у Московській академії. Митрофан Слотвинський після 10 років викладання у Харківському колегіумі був запрошений до Московської академії, Гедеон Антонський після 16 років перейшов до тієї ж академії, Анастасій Савинський після 12 років роботи у Переяславському колегіумі став професором Олександро-Невської семінарії у Петербурзі.

На формування викладацької спільноти православних колегіумів прот я­гом всього XVIII ст. впливали виклики талановитих викладачів до полич­них навчальних закладів. Перші такі факти належать вже до початкового періоду історії колегіумів. М. Петров підкреслював, що до Московської академії запрошували наставників не тільки з Києво-Могилянської академії, але й Чернігівського та Харківського колегіумів. Такі виклики нерідко спри­чиняли кадрове збіднення самих колегіумів, як, наприклад, це сталося у Харківському колегіумі в 1743 р. У середині серпня бєлгородський митропо­лит Антоній Черновський звернувся до Синоду із проханням повернути до Харківського колегіуму одного з колишніх студентів (Гедеона Антонського або Арсенія Могилянського), яких напередодні запросили до Московської академії. Прохання пояснювалося тим, що професор філософії Харківського колегіуму Стефан Вітинський просив звільнення через тяжку хворобу. Хоча в донесенні було зазначено, що ситуація із викладанням філософії складна, Синод відповів категоричною відмовою, наголошуючи, що ці учителі по­грібні у Москві. Синод вимагав від архієрея самостійно шукати наставників у Києво-Могилянській академії або Києво-Печерській лаврі й не турбувати Духовну колегію. У вересні 1743 р. митрополит Антоній звернувся з черго­вим донесенням, у якому описав вкрай сутужне становище із викладацьки­ми кадрами колегіуму (декілька викладачів були відправлені до Москви та Петербургу певний час колегіум лишався під наглядом професора філософії Стефана Вітинського, який невдовзі помер). Після цього Синод погодився на призначення ректором колегіуму Афанасія Топольського. Однак далеко не завжди подібне листування із Синодом давало позитивний результат.

Ряд дослідників ХІХ-ХХ ст. (зокрема, К. Харлампович) робили акцент па тому, що у першій половині XVIII ст. «малороси» здійснювали значний культурний вплив на великоросійські землі (в тому числі через запрошення викладачів), й зазначали, щоу подальшому такий вплив поступово зменшу­ється. Факти свідчать про те, що кращі наставники колегіумів потрапляли у поле зору керівництва академій і в наступні десятиліття. Викладачів ко­легіумів постійно викликали до столичних академій протягом XVIII ст. і на початку XIX ст. Характерний приклад - запрошення до Петербурзької ака­демії «выдающегося по способностям» (саме так сформульовано у докумен­ті) професора Харківського колегіуму Якова Толмачова. Отже, викладач, який підготував навчальні посібники, зробив переклади деяких важливих навчальних книг, привернув увагу керівництва столичних закладів.

Звісно, запрошення-виклики викладачів православних колегіумів до сто­личних навчальних закладів не можна було ігнорувати, особливо якщо вони надсилалися із Синоду. Окрім цього, керівництво закладів регулярно отриму­вало звернення від архієреїв інших єпархій із проханнями відпустити учителів (або здібних учнів) на викладацькі посади до їх семінарій (народних училищ тощо). Архієреї описували проблеми семінарій своїх єпархій і керівництво ко­легіумів намагалося не відмовляти їм (принаймні у документах не зустрічаємо відмов). Приміром, у 1788 р. астраханський архієпископ у листі до бєлгород­ського єпископа писав: «Епархия вашего преосвященства преизбьіточествует людьми учеными и способными к отправлению возложенных на них каких- либо должностей, моя же напротив крайне недостаточествует» - і просив направити студентів Харківського колегіуму викладачами до Астраханської семінарії. У1790 р. із таким же проханням звернувся ректор Херсонської семі­нарії, йому також не відмовили. Як свідчать відомості, до семінарій відправ­ляли як здібних студентів, так й молодих викладачів колегіумів. Запрошення викладачів колегіумів на більш високі посади є доказом авторитету закладу, гарних умов кар'єрного зростання, які він забезпечував. Проте далеко не за­вжди викладачі із радістю приймали такі запрошення. Відомі випадки, коли вони згодом просили Синод відпустити їх додому. Один з учителів Переяслав­ського колегіуму, якого на початку XIX ст. призначили до Тюмені настоятелем монастиря, писав своїм друзям у Переяслав, що «лучше быть в Переяславе звонобитом, чем в Тюмени архимандритом».

Завершуючи розгляд різних аспектів, пов'язаних із формуванням кор­порації викладачів православних колегіумів, варто також звернути увагу на моральні критерії відбору на учительську посаду в XVIII ст. Архієреї, які запрошували наставників, не тільки звертали увагу на здібності кандидата, але й висували вимоги морального характеру, хоча не писали про них спе­ціально. Через декілька десятиліть після утворення колегіумів можна спо­стерігати вже усталену практику «рекомендацій» учителів єпископу. На по­чатку навчального року ректор надавав архієрею список викладачів, яких він планував залишити для викладання у кожному із класів, він також за­значав, що названі особи гідні обійняти ці посади. Згодом не тільки ректори колегіумів, представляючи відомості про наставників та класи колегіумів, але й архієреї, звітуючи перед Синодом, почали відзначати добропоряд­ність та сумлінність викладачів, вписуючи схвальні відіуки поруч із «анкет­ними» даними учителя. Відомо, що у Києво-Могилянській академії у 1734 р. з'явилася Інструкція, у якій були зазначені критерії вибору викладачів. Ра­зом із цим, у дослідженнях з історії колегіумів зазначалося, що інструкцій, подібних для цієї, не знайдено. Нам вдалося відшукати письмові роздуми бєлгородського єпископа з цього приводу, які вій адресував Харківському колегіумському правлінню у 1798 р. Феоктист Мочульський прохав, щоб правління нагадало всім викладачам, щоб «они должность свою исполни ли с люботщанием. Кого не льстит учительская должность, тот и учителем быть не может, поелику таков учитель вреден для учеников, а особливо еже­ли при том меланхолик или к винопитию склонен, склонность сия яко зло всех зол злейшее, учащих и учащихся постыдна и пагубна». На жаль, інших документів, які б фіксували роздуми щодо професії викладача, не виявлено.

Нерідко у дослідженнях з історії духовних шкіл Російської імперії ав­тори зазначають, що число учителів дорівнювало числу класів (шкіл), які

 були відкритими на той момент. Однак на практиці так було далеко не за­вжди. Достатньо розповсюдженим явищем у багатьох семінаріях Російської імперії протягом XVIII ст. було викладання усіх дисциплін одним-двома вчителями. Типовим прикладом виступають Воронезька семінарія, у якій у 1740-ві рр. один учитель викладав усі дисципліни до риторики (число всіх учнів було лише кілька десятків), або ж Тверська семінарія, у якій до почат­ку 1740-х рр. (до призначення єпископом Митрофана Слотвинського) також був один учитель. У середині XVIII ст. у Переславльській семінарії був один учитель, у Костромській - двоє викладачів. Історики зазначали, що якщо навіть академії не завжди могли забезпечити повного штату викладачів, то інші заклади й поготів. Отже, встановлювати число викладачів необхідно у кожний конкретний період існування навчального закладу, й наявність певних класів (шкіл) ще не означала те саме число викладачів.

Дані джерел свідчать, що Чернігівський, Харківський та Переяславський колегіуми були тими закладами, у яких число наставників зазвичай дорівню­вало числу класів. У першій половині століття більше учителів було у Хар­ківському колегіумі, менше - в інших (у яких пізніше було відкрито вищі класи). Так, у Харківському колегіумі вже у 1727/28 н. р. було сім викладачів. І Іісля появи богословського класу у цьому колегіумі було зазвичай вісім учи­телів (наприклад, у 1738 р. та пізніше). Втім, у окремі роки їх було менше (у 1741/42 та 1773/74 н. р. сім осіб). Довгий час у Чернігівському колегіумі було лише п'ять викладачів (зокрема, у 1767/68 н. р.). Хоча у 1770-1780-ті рр. у всіх колегіумах було не менше восьми викладачів. Причому у Харківському коле­гіумі у квітні 1785 р. був окремий учитель історії та географії, а також грецької мови. У Переяславському колегіумі на межі XVІП—XIX ст. було дев'ятеро ви­кладачів. Найбільше число наставників у колегіумах спостерігаємо у 1793 р. у Харківському колегіумі, в якому, окрім ректора викладало 13 осіб. Отже, через декілька десятиліть після заснування колегіумів у кожному з класів за­звичай працював окремий викладач. Якщо звернутися до даних чисельності учнів, а також динаміки їх зростання, побачимо, що на кожного із цих викладачів припадало від тридцяти до ста учнів.

Встановлення рівня освіти викладачів колегіумів виступає важливим за­вданням при створенні їх колективного портрету. Тим більше, що у науковій літературі автори й досі застосовують лише оцінки-епітети, які коливаються у широкому діапазоні. Критерії більшості оцінок непевні, адже ґрунтують­ся на окремих прикладах біографій наставників, фактах, які засвідчують їх талановитість чи бездарність. При таких підходах особливо не пощастило викладачам, які оточували Г. С. Сковороду, адже, досліджуючи його нова­торські пошуки й порівнюючи його з колегами, чимало істориків робили висновки, що інші викладачі були «полуученьїе», «тупі схоласти» тощо. Такі оцінки рівня підготовки учителів колегіумів були притаманні радянській іс­торіографії, але їх можна зустріти й сьогодні. У науковій літературі побутує думка про те, що «викладачів з вищою освітою» (які б закінчили вищи класи) серед тих, хто викладав у нижчих класах духовних навчальних закладів, на­віть у другій половині XVIII ст. не було, а також про те, що навіть у класах поетики учителів із повного освітою не було аж до кінця XVIII ст.

Хоча питання про необхідність дослідження педагогічних знань учителів Російської імперії у XVIII ст. вже було поставлено деякими сучасними вче­ними, узагальнюючий підхід до поняття «учитель», який зазвичай застосо­вується, не дає можливості виокремити відмінності підготовки учителів різ­них навчальних закладів. Нерідко в одній розвідці автори аналізують рівень підготовки учителів духовних училищ, народних училищ й Московського університету. Некоректними видаються твердження стосовно того, що на­ставники семінарій мали «середню» духовну освіту. На нашу думку, більш плідним буде дослідження викладацької спільноти певних типів навчаль­них закладів. Вдалим і корисним прикладом у цьому плані є дисертація, а також статті С. Сєрякова. Автор аналізував рівень підготовки учителів єзуїтських шкіл в Україні у другій половині XVII ст. (за трьома категорі­ями), а також рівень їх педагогічної досвідченості. Освіченість викладачів аналізувалася за трьома показниками рівня освіти (риторичної, філософ­ської та теологічної), яку вони набули. Такі підходи Сергія Сєрякова вважа­ємо прийнятними і для аналізу рівня освіти учителів навчальних закладів XVII-XVIII ст., зокрема православних колегіумів. На жаль, дані про освіту, зафіксовані у джерелах, стосуються лише 99 осіб з 255, наявних у базі даних (табл. 15,16). Із них 94 викладача (95 %) завершили навчання богословським класом, 4 (4 %) - філософським й 1 викладач - риторичним класом. ІІри цьому зауважимо, що до бази даних вносилися відомості про освіту лише у випадку її документального підтвердження. У той же час можна припус­тити, що ряд викладачів мали освіту, яка завершилася вищими класами, адже їх блискучі кар'єри викладача, ректора можуть виступати певним ар­гументом на користь такого міркування.

У базі даних «Викладачі православних колегіумів» (табл. 2) зафіксова­но відомості про місце навчання 150 викладачів (з 255). У таблиці 8 можна побачити заклади, у яких навчалися викладачі колегіумів, й природно, що більше половини від того числа наставників, про яких є відомості, навчали­ся у Києво-Могилянській академії, на другому місці - Харківський колегіум.

Викладачі, які працювали у православних колегіумах у першій поло­вині XVIII ст., нерідко здобували освіту в єзуїтських навчальних закладах. Маємо докази того, що у Львівській академії навчався засновник Переяслав­ського колегіуму Арсеній Берло, ректор Харківського колегіуму Митрофан Слотвинський, префекти Чернігівського колегіуму Софроній Земинський і Фадей Кокуйлович. їх діяльність у православних колегіумах припадає на 1720-1730-ті рр. У наступні десятиліття в єзуїтські навчальні заклади іноді відправляли студентів, але це були поодинокі випадки. Деякі «освітні ман­дрівки» не здійснилися з ряду причин, які не залежали від навчальних закла­дів. Приміром, у 1770-ті рр. до Римської академії був направлений учитель Переяславського колегіуму Варлаам Шишацький, але військові події, які вибухнули у Європі, завадили йому прибути на місце й змусили повернутися.

Відомо також, що із самого заснування колегіумів й протягом XVIII сто­лі гтя кращих студентів направляли до німецьких університетів для приготу­вання до викладацької посади або, як нерідко зазначали у документах, щоб «насытиться доскональностью наук». Звіти єпископів, подорожні, декіль­ка різновидів фінансової документації (розписки про отримання грошей на подорож) допомагають виявити факти навчання майбутніх викладачів колегіумів у європейських університетах. У донесенні до Синоду бєлгород­ський єпископ Досіфей Богданович-Любимський говорив про тих студен­тів, яких відрядив до Німеччини покійний Єпіфаній Тихорський. Вдалося встановити, що у цій першій «партії», яку відправили у 1727 р. з Харківсько­го колегіуму до Німеччини, був Кирило Флоринський (ім'я другого студен­та і невідомо). Кирило Флоринський навчався у Німеччині у 1729-1732 роки, після повернення викладав у Харківському колегіумі, був префектом.

Відомі випадки, коли єпископи відряджали кращих студентів для навчан­ня до Німеччини власним коштом. Саме так у 1760-1770-ті роки бєлгород­ський єпископ Самуїл Миславський відправив до Німеччини двох вихован­ців Харківського колегіуму для підготовки до учительської посади. На жаль, імена цих юнаків, як і імена багатьох інших, не зафіксовано у справочинній документації (тому у ряді випадків можемо лише вказати на такі факти).

 Деякі особи, подорожуючи Європою, перебуваючи там у ділових поїзд­ках, слухали окремі курси в університетах. Деякі з них згодом стали виклада­чами колегіумів. Зокрема, добре відомо, що видатний український філософ Григорій Сковорода, який викладав у Переяславському і Харківському ко­легіумах, слухав лекції у європейських університетах. Під час «освітніх ман­дрівок» вихідці з українських земель іноді проходили увесь курс в універси­тетах, але частіше слухали окремі дисципліни. Повертаючись до України, ці колишні студенти нерідко ставали наставниками православних колегіумів.

У дослідженнях сучасних істориків здійснюються спроби з'ясувати чис­ло вихідців з українських земель, які навчалися у XVIII ст. у європейських університетах. Відомо, що тільки в Падуанському університеті за період з XIV по XVIII ст. їх навчалося близько п'ятисот, вони відвідували занят­тя у також у Віттенбергському, Гейдельбергському, Кенигсбергському, Лейпцигському, Йєнському, Кельнському, Ростокському університетах. На підставі тотального вивчення матрикулярних записів (які збереглися) А. Ю. Андреєв спробував сформувати повний список студентів, вихідців з Російської імперії, які навчалися в німецьких університетах у XVIII ст. У да­ному випадку важливо відмітити, що серед прізвищ студентів, які встановив А. Ю. Андреєв, є чимало осіб, які були близькими родичами професорі» православних колегіумів та архієреїв, їх знайомими чи приятелями. Такі зв'язки важливо виявляти для дослідження інтелектуального співтовари­ства викладачів колегіумів.

Важливо відзначити, що у документах зафіксовані й імена учителів, які запрошувалися з Європи (Німеччини та Франції) для викладання мов (про деяких йшлося у попередньому розділі). Як відомо, єзуїтські навчальні за­клади, в тому числі й ті, які діяли на українських землях, характеризували­ся «інтернаціональним» складом наставників, почасти це обумовлювалося тим, що викладачі могли вільно пересуватися між єзуїтськими школами усієї Європи. І все ж значний сегмент викладацького загалу складали особи місцевого походження (на прикладі єзуїтських шкіл Галичини це дослідив С. Сєряков).

Встановлення освітнього рівня учителів колегіумів передбачає висвітлення питання про відправлення кандидатів на ці посади до академій для слухання вищих курсів (філософії та богослов'я). Така практ ика «підвищення кваліфіка­ції» існувала протягом усього XVIII ст., але регулярності вона набула наприкін­ці століття. Оскільки не в усіх семінаріях Російської імперії викладали повний «курс наук», а також у зв'язку з утворенням «академічних» округів (17% р.),

 було прийняте рішення про відправку із усіх семінарій до «своїх» академій щорічно двох учнів. Відомо, що православні колегіуми у цей час, як і раніше, регулярно відправляти декілька своїх студентів до Києво-Могилянської акаде­мії. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. практика відрядження викладачів до Києво-Могилянської академії для слухання богословського курсу стала по­стійною. Характерно, що рішення про кандидатуру того, кого посилати до академії, приймали колегіально. Типовим був документ, який склали у 1801 р. у Харківському колегіумі, про «избрание» колегіумським правлінням студентів для продовження освіти в академії. Як свідчать дослідження з історії ду­ховних шкіл Російської імперії, далеко не всі семінарії відправляли студентів до академій, адже їх утримання коштувало достатньо дорого (воно лягало на семінарію) і це виявилося непосильним для багатьох семінарій. Тільки після впровадження реформи 1808 р. ця система почала працювати.

У відомостях про викладачів або у справочинній документації, пов'язаній із призначенням на викладацьку посаду, інколи зазначали також і «наці­ональність» наставника. Спеціальна графа із такою назвою з часом стала обов'язковою у відомостях, які відправляли до Синоду наприкінці XVIII ст. (їх підписували викладачі). На підставі таких відомостей були встановлені дані щодо 53 викладачів (табл. 17). Цей невеликий «зріз» демонструє, що дві і ретини учителів були записані «малоросами», другою групою були «великороси», а інші декілька викладачів — «греки», «поляки». Етнічне по­ходження викладачів-іноземців (Герць, Оттон, Феген, Юнгіус, Бонеберг) не зазначено у джерелах, але, вочевидь, це були вихідці із німецьких земель.

Якщо розглянути базу даних викладачів з точки зору антропоніміки, можемо побачити, що основним способом творення «прізвищевої назви» було додавання формантаський/-цький, та -ич. Наставників із таким пріз­вищем нараховувалося 62 % (159 чоловік). Прізвище на -ич/-іч зустрічаємо у 37 осіб (14 %), на -енко - 2 викладачів. Прізвища на -єв мали 5 учителів, на -ін-3. Привертають увагу яскраві українські прізвища «Іскра», «Сковоро­да», «Стріха», «Леванда» тощо.

До речі, у джерелах фіксувалися й місця народження викладачів. Мож­на побачити, що у всіх колегіумах працювали викладачі, які походили не тільки з того ж регіону, де розташовувався певний колегіум, але й з інших українських земель. Приміром, у Чернігівському колегіумі було чимало ви­кладачів з Галичини, були й вихідці з Волині, у Переяславському колегіумі - з І Іоділля та Галичини.

У науковій літературі неодноразово зазначалося, що викладацька посада у православних колегіумах, академіях та семінаріях у XVIII ст. потребувала від людини надзвичайно великих зусиль. Для з'ясування навантаження виклада­чів колегіумів і необхідно встановити обов'язкові та додаткові види робіт. Варто підкреслити, що викладачі православних колегіумів, на відміну від викладачів багатьох семінарій, мали значне число учнів у своїх класах. Як було з'ясовано у  попередньому розділі, число учнів кожного з класів колегіумів було дуже ви­соким (коливаючись від 30—40 до 100 учнів). За традиціями, які встановилися у Києво-Могилянській академії, а потім утвердилися й у колегіумах, учитель відповідної школи (класу) викладав всі предмети класу. Викладання «голов­ного» предмета тривало кожний день дві або чотири години. Окрім цього, наставник проводив практичні класні вправи декілька разів на тиждень (на цих заняттях розбиралися переклади, твори, дисертації, проповіді тощо). Ви­кладання «другорядних» предметів (якими певний час були історія, географія тощо) відбувалося ще 2-3 рази на тиждень (кожне заняття по дві години). Якщо підсумувати, викладач разом із учнями мав проводити в аудиторіях колегіуму практично увесь час. У житті наставників саме так і відбувалося. Приміром, Яків Толмачов писав, що, викладаючи у Харківському колегіумі піїтику, ма­тематику, грецьку, латинську та французьку мови, він мав 52 години наванта­ження кожного тижня. Після великої кількості годин, проведених у ауди і оріі, учитель, повернувшись додому, мав готуватися до уроків наступного дня. Не дивно, що професори нерідко читали свої курси за записками, які були зро­блені їх попередниками, не вносячи жодних правок. Проте деякі професори колегіумів, незважаючи на значне навантаження, як вже відзначалося, писали навчальні посібники, робили переклади творів іноземних авторів, займалися видавничою діяльністю тощо.

Окрім проведення занять у аудиторіях колегіумів, наставники мали вико­нувати ще деякі обов'язки. До них перш за все належало читання проповідей. Відомо, що у курсі риторики, який викладали у колегіумах, вивчалися гомілетичні правила, способи складання проповідей тощо. Існує декілька спеціаль­них розвідок, присвячених історії гомілетики (перш за все у Києво-Могилянській академії), особливостям барокового проповідництва. Але у цих статтях дослідники робили акцент на теоретичних аспектах, характері проповіді у XVIII ст. й не ставили завдання дізнатися наскільки часто «рядові» наставни­ки повинні були читати проповіді, яким був їх зміст. Напевно, викладачі не із самого початку заснування колегіумів мали такий обов'язок, але поступово це утвердилося як правило. Зі справи про конфлікт між префектом Чернігів­ського колегіуму Ієремією Гусаревським та чернігівським єпископом Іраклієм Комаровським відомо, що Ієремія Гусаревський у 1758/59 н. р. виголошував проповіді. Починаючи з 1760-х рр. у справочинній документації колегіумів, зокрема у відомостях про викладачів, окрім звичайних даних про вік та осві­ту, почали відзначати й читання кожним викладачем проповідей. Можна припустити, що гака практика з'явилася у середині XVIII ст., адже із цього часу в різних діловодних документах, у яких йшлося про службову кар єру,

 почали вказувати, чи виголошував викладач проповіді. Так, єпископ Самуїл Миславський, оцінюючи викладача богослов'я Харківського колегіуму Лав­рентія Кордета, надав йому атестацію, в якій підкреслив, що той не тільки ста­ранний до викладання богослов'я, але й до проповідництва «отличньїя имеет способности, ревность и прилежность». Починаючи з 1770-1780-х років у всіх колегіумах регулярно складали відомості, у яких зазначалися прізвища викла­дачів, а також число виголошених проповідей. У колегіумах почали створюва­ти розклади проповідей (на рік чи півріччя), які мали виголосити професори га учні колегіумів у недільні та святкові дні. До речі, у семінаріях Російської імперії у XVIII ст. викладачі зазвичай не мали такого обов'язку. Проповідь на великоросійських просторах на початку XVIII ст. сприймалася не просто як но­вація, але і як культурно чуже явище, яке привнесли українські вчені-клірики.

Вивчення проповідей, які виголошували наставники колегіумів, виступає важливим завданням не тільки для визначення їх викладацького наванта­ження. Проповіді «пересічних» учителів є цінним джерелом з історії куль­тури, вони розкривають поведінку професійних інтелектуалів, розуміння й обрання ними тих чи інших стратегій культурної діяльності. Вивчення про­повідей та проповідницької діяльності викладачів колегіумів тим більше важливо, що деякі з них здобули славу саме як проповідники, й їх подаль­ша кар єра відбувалися під впливом успіхів проповідництва. Наприклад, у 1772 р. викладач синтаксими Переяславського колегіуму Авраам Кисилевський отримав велику протопопію, оскільки прославився як проповідник. 1793 р. після розгляду звітів про проповіді бєлгородський єпископ Феоксист Мочульський написав резолюцію про те, щоб викладачі вищих класів колегіуму у проповідях наслідували Андрія Прокоповича. У 1795 р. за свої проповіді Андрій Прокопович був відзначений подякою Катерини II. Збе­реглася відповідь Андрія Прокоповича імператриці Катерини II, яка була написана яскраво та витіювато. Тоді ж у Москві була опублікована промова Прокоповича, а невдовзі (у 1798 р.) він першим серед харківського духо­вім їства и одним з перших серед духовенства імперії був нагороджений зо­лотим наперсним хрестом.

Вивчення змісту проповідей ускладнюється обмеженою кількістю джерел. Однак деякі спостереження можна зробити. Так, сучасники відзначали, що видатним проповідником був ректор Харківського колегіуму Лаврентій Кордет. У матеріалах, зібраних краєзнавцями у XIX ст., промайнула згадка про те, що лишилося декілька томів слів та повчань, складених студентами коле­гіуму та самим Лаврентієм Кордетом у часи його викладання у колегіумі. Ці декілька томів, на думку збирачів рукописів, насамперед свідчили про велику роботу, яку здійснювали викладачі колегіумів, в тому числі складаючи влас­ні проповіді, а також допомагаючи готувати проповіді студентам. Дослідни­ки, які познайомилися із цими рукописами, відзначили, що за п'ять років, за які збереглися проповіді, їх число наближалося до двохсот, отже, Лаврентій Кордет виголошував їх майже у всі святкові та недільні дні. На жаль, доля всіх томів невідома, тому значною удачею вважаємо знахідку одного з них у Відділі рукописів Російської національної біоліотеки (м. Санкт-Петербурі). У томі, який склав Лаврентій Кордет, містяться не тексти проповідей, а їх теми та конспекти. Теми проповідей розписані на календарний рік, їх нараховується 109, й вони приурочені до недільних, святкових та урочистих днів. Збірка дозволяє реконструювати та досліджувати «творчу лабораторію» інтелекту­ала. На певні дні Лаврентій Кордет підбирав теми «слів», до яких підшуку­вав відповідні тексти зі Святого Письма та продумував короткий плай (змісті) «слів». На деякі дні Лаврентій Кордет готував декілька «слів», відповідно до них добирав й кілька текстів. Так, для проповіді у день Нового року проповід­ник записав три варіанти. Привертає увагу не тільки багатогранність підході» у розкритті однієї теми, різноманітність самих тем проповідей, а й те, що деякі з тем трактувалися двома-трьома способами. Конспекти більшості пропові­дей цього тому доволі стислі за обсягом, але зустрічаються й більш докладні, які ілюструють майстерність проповідника, володіння прийомами проповіді, різними стилями аргументації. Один із таких докладних конспектів був при­свячений Першій Пречистій.

Дослідникам XIX ст. були відомі тексти деяких проповідницьких слів Лаврентія Кордета, причому як тих, які він виголосив під час викладання у Харківському колегіумі, так й більш пізнього часу, коли він став настоя­телем Курського Знаменського монастиря. А. Танков, який їх порівнював, підкреслив, що ці «слова» помітно відрізнялися стилем викладу. У Знаменському монастирі мовні конструкції Лаврентія стали значно простішими, «загальнодоступними» у порівнянні з тими, що лунали у студентському се­редовищі. «Слова», проголошені у колегіумі, судячи із тих описань, які нам лишили дослідники XIX ст., відрізнялися різноманіттям. Окрім пояснень подій Ветхого та Нового Заповіту, вони були присвячені чеснотам людини, спрямовані проти пороків, їх темами були віра та безвір'я, Божий проми­сел, виховання дітей тощо. «Учений» та витіюватий зміст проповідницьких слів паствників колегіумів призначався передусім учням, адже відомо, що їх виголошували у колегіумській церкві.

Оскільки викладачі колегіумів були кращими ораторами у місті, не див­но, що вони мали обов'язок виголошувати проповіді також і в кафедраль­них соборах колегіумських міст, а деякі з проповідей були надруковані. На вашу думку, варто враховувати, що зміст та стиль проповідей, розрахованих на більш широку аудиторію, дещо змінювалися. Вони також виступають цінним джерелом (збереглася невелика їх кількість). Так, були опубліковані проповідницькі слова ректора Харківського колегіуму Гедеона Антонського. «Слова» викладача Харківського колегіуму Андрія Прокоповича, які він виголошував у Харківському Успенському соборі на різні святкові події, по­чинаючи з 1787 р., були опубліковані на початку XIX ст.

Збереглося чимало опублікованих проповідей (слів), які виголосили ви­кладачі колегіумів трошки пізніше, коли вони працювали у столичних на­вчальних закладах. До речі, зазначимо, що нерідко виклики професорів до цих закладів були зумовлені саме славою їх як проповідників. Зокрема Йоакинф Карпинський, який чимало років викладав у Харківському колегіумі, згодом надрукував декілька «слів», виголошених у різний час. Знайомство із ними переконує, що його запросили до столиці завдяки яскравості, об­разності, «ученості» проповідей, які справляти сильне враження на слухачів. Подібне можна сказати й про «слова» Платона Малиновського, викладача та ректора Харківського колегіуму, які згодом були опубліковані. їх суто церковна тематика розкривається простою, доступною, водночас яскравою та колоритною мовою. Видатним проповідником, який свого часу викладав риторику в Переяславському колегіумі, був Іоан Леванда. Його проповіді, які він виголосив, уже ставши протоієреєм Києво-Софійського собору, та­кож були опубліковані. Хоча архівні матеріали свідчать, що далеко не всі його проповіді були надруковані, деякі збереглися у рукописному вигляді (серед них й ті, що були виголошені одразу після того, як Леванда залишив колегіум). Вочевидь, тексти цих проповідницьких слів мають прискіпливо вивчити історики філософії та богослови, адже у них міститься чимало ці­кавих філософських пасажів, які потребують професійної оцінки, а також глибокі теологічні роздуми. Приміром, в одному із проповідницьких слів Платона Малиновського (1742 р.) звертають увагу роздуми про невидиму натуру (Бога) та натуральну (видиму натуру).

Хоча, згідно з традиціями, чимало проповідницьких слів виголошувало­ся у зв'язку із подіями життя імператорів (тезоіменитство, вступ на престол тощо) й звучало у придворних церквах, зміст багатьох з них далекий від па­негіричного. Вивчення текстів дозволяє казати про те, що викладачі обира­ли таку стратегію проповіді, яка дозволяла залишалися у межах тлумачен­ня церковних настанов та роздумів духовного наставника. Такими є «слова» Єпіфанія Канивецького, які він виголосив через рік після залишення по­сади викладача Переяславського колегіуму вже перед аудиторією студентів Петербурзької академії. У цьому ряду й «слово», виголошене Іларіоном Григоровичем, колишнім викладачем Харківського колегіуму, на день на­родження Петра Федоровича, присвячене міркуванням про необхідність до­тримання посту. Оратор намагався розкрити всю глибину ідеї: «покрыймо постом души наши». До речі, слова Іларіона Григоровича відзначаються яскравими мовними зворотами та благозвучною російською мовою. Разом із цим, інколи вони рясніють українськими словами та мовними конструк­ціями. Ще одним прикладом такого сплаву є слово колишнього ректора Харківського колегіуму Платона Малиновського, виголошене у придворній церкві у 1746 р. У цілому, проповідницькі слова представляють своєрід­не поєднання простоти, доступності та вигадливості, яка була відбитком «шкільного» красномовства.

При дослідженні змісту проповідницьких слів наставників колегіумів привертає увагу те, що їх темою нерідко ставали роздуми про користь «наук». У таких випадках викладачі зверталися до студентів не інакше як «почтенные наук любители». Як не згадати при цьому, що М. В. Ломоно­сов, у пропозиціях щодо заснування Московського університету, необхід­ною умовою спокійної діяльності назвав те, щоби духовенство «не ругало науку в проповедях» (у затверджені акти цей пункт не увійшов). Вочевидь, ці закиди вченого не могли стосуватися професорів православних колегіумів, адже останні нерідко у своїх проповідях підкреслювали необхідність на­вчання наукам, й не тільки теологічним. Так, Іларіон Григорович, розмірко­вуючи над людськими чеснотами, до яких слід прагнути, казав, що «философии день и нощь поучатися нам єсть». Думки про «науки» (натуральну філософію тощо) звучали у «словах» Кирила Флоринського (надруковані через короткий час після залишення ним посади викладача філософії Хар­ківського колегіуму).

Проповідницькі слова наставників православних колегіумів XVIII ст.

 можна вивчати за допомогою різних прийомів, які розробляє культурна іс­торія. На нашу думку, вивчення їх «слів» може бути спрямоване на відтво­рення механізму того, як універсальний апарат шкільної риторики ставав інструментарієм, який забезпечував гнучкість та культурний конформізм. Адже до церковної проповіді включалися елементи аналізу сучасних авто­ру політичних подій, при цьому їх інтерпретація відбувалася у термінах та підходах духовної традиції. Прикладом таких пошуків виступають про­повідницькі слова ректора Харківського колегіуму Афанасія Топольського (1742 р.). З описання «слів», виголошених Лаврентієм Кордетом зрозуміло, 11 (о він неодноразово присвячував їх сучасним йому політичним подіям, наприклад перемогам російської армії над турецькими військами. Цікаво, що оратор також аналізував економічні та політичні переваги, які відкривав до­ступ до Чорного моря. Він звертався й до інших актуальних зовнішньополі­тичних подій, зокрема «польських справ».

Окрім читання проповідей, до обов'язків викладачів колегіумів належа­ло й читання катехізичних бесід. Прийнято вважати, що такі бесіди міцно увійшли до практики колегіумів на межі ХУІІІ-ХІХ ст. Але відомо, що деякі з викладачів мали такий обов'язок і раніше. Викладач богослов'я Харківсько­го колегіуму Лаврентій Кордет читав катехізичні бесіди вже у 1760-ті рр. Ці бесіди були публічними, проходили у богословській аудиторії, зазвичай їх доручали одному з наставників. Бесіди були обов'язковими для студентів богословського класу, але у них могли брати участь всі охочі. Встановлюва­лися години, коли бесіди проводилися латиною.

Перелік прямих обов'язків учителів дозволяє казати про те, що вони були численними та трудомісткими. Тому викладачі іноді відмовлялися від додаткових видів роботи, незважаючи на те, що могли отримати за це вина­городу. У 1750 р. викладач поетики Харківського колегіуму Тимофій Кремновський просив звільнення від обов'язків скарбничого, мотивуючи тим, що від цього «школьному званню происходят препятствия».

Джерела свідчать про те, що професори колегіумів, окрім названих видів навантаження, за дорученням керівництва єпархії чи колегіумів, виконува­ли ще й інші види робіт. Одним із цікавих прикладів було співробітництво викладача Харківського колегіуму Лаврентія Кордета із «Вольньїм Российским собранием». Голова цього товариства І. Меліссіно звернувся до бєлго­родського архієрея із проханням знайти особу, яка мала відповідні знання, й доручити їй переглянути та доповнити тексти статей до «Географічно­го словника», який готували для видання при Московському університеті. Мова йшла про статті, які стосувалися Слобідського краю. Справа була до­ручена Лаврентію Кордету, який викладав свого часу історію та географію і мав необхідно підготовку й знання. Тоді ж, у 1772 р. Самуїл Миславський та Лаврентій Кордет обговорювали можливості вступу до цього товариства. Лаврентій Кордет мав таке бажання і просив Самуїла Миславського сприя­ти його обранню в члени товариства.

Яким би значним не було навантаження викладачів колегіумів, деякі з них знаходили час для тих занять, які не були обов'язковими, для різних творчих захоплень, наукових розвідок. Наведемо декілька прикладів ви­кладацьких захоплень. У 1792 р. префект Чернігівського колегіуму Іоан Левицький, який викладав богослов'я, уклав «Реєстр князям Чернігівським», що в ньому зібрав відомості про чернігівських князів та деяких інших осіб. Цей реєстр був опублікований як додаток до «Літопису Грабянки».

Маємо свідчення й про інші значні та успішні починання, які втілилися у друковані праці. Так, викладач богослов'я Харківського колегіуму Андрій Прокопович був причетним до усіх відомих видань першої харківської дру­карні, яка була створена при приказі суспільної опіки. В одних він виступав автором, в інших - перекладачем або ініціатором видання, до речі, нерідко в них брали участь й студенти колегіуму. У перше десятиліття XIX ст. під керівництвом А. Прокоповича студенти та викладачі Харківського колегіу­му підготували декілька робіт, які ставили за мету популяризацію наукових знань (наприклад, сільськогосподарських) і містили переклади праць захід­ноєвропейських вчених. Цікаво, що у всіх названих виданнях, починаючи з «Господарського способу пізнання погоди у 1806 році», а також у «Кален­дарях», окрім звичайних для календарів відомостей, у другій частині містив­ся «Короткий опис Слобідської України», який включав опис губернії, міс­та Харкова та Харківського колегіуму. Ці видання можна віднести до числа перших в Україні краєзнавчих праць, які писалися з метою ознайомлення широкого читача з особливостями та історією свого краю. На цьому тлі зо­всім не випадковим виглядає те, що А. Прокоповича було обрано почесним членом Товариства наук Харківського університету.

Звертаємо увагу, що наведені приклади різних видів діяльності виклада­чів відносяться саме до періоду їх перебування на цій посаді. На жаль, нерід­ко у сучасній літературі при описанні діяльності наставників колегіумів наводяться приклади занять, які вони виконували вже на інших посадах. При­міром, О. Травкіна писала про членів Кодифікаційної комісії, серед яких були колишні професори Чернігівського колегіуму, при цьому авторка чомусь називає їх викладачами колегіуму. Такі підміни понять не дають змогу адекватно встановити обов'язки учителів та захоплення, які вони по­єднували із викладацькою діяльністю.

У науковій літературі ХІХ-ХХ ст. накопичилося чимало даних щодо оплати праці викладачів колегіумів у XVIII ст. Така інформація збирала­ся й повідомлялася істориками як у загальних розвідках з історії духовних навчальних закладів Російської імперії, так і в спеціальних працях з історії колегіумів. Хоча цих даних у літературі та джерелах чимало, у більшості випадків вони фрагментарні, не охоплюють всіх видів прибутків, їх неможли­во зіставити, тим більше простежити динаміку змін. У джерелах (особливо у звітній документації), фіксувалася, як правило, тільки грошова складова винагороди наставників і не наводилися інші. Тому при дослідженні засобів утримання викладачів колегіумів у XVIII ст., враховуючи традиції виплат, а також варіанти фіксації такої інформації, завдання полягає у встановленні основних різновидів джерел прибутків, визначення постійних та епізодич­них, а також факторів, від яких вони залежали.

Як вже зазначалося, при заснуванні колегіумів на архієреїв покладався обов'язок самостійно подбати про забезпечення закладів, орієнтуючись при цьому на певну частину прибутків свого архієрейського дому, а також на благодійні пожертвування місцевого населення. Довгий час забезпечен­ня викладачів залежало тільки від цих «місцевих» джерел. Згідно з «Духо­вним Регламентом» утримання духовних шкіл (в тому числі їх викладачів) було покладено саме на архієреїв. Хоча встановлення рівня прибутків ви­кладачів виступає важливим завданням, існують чималі труднощі з його виконанням, зумовлені передовсім джерельною базою. Про такі труднощі із встановленням прибутків та витрат ректора Києво-Могилянської акаде­мії пише М. Яременко. Ускладнює роботу дослідника й те, що викладачі от римували жалування не тільки у грошовій формі, але, особливо у першій половині XVIII ст., значну його частину отримували у натуральній формі (продуктами харчування, дровами тощо). Після введення штатних окла­дів, які були встановлені на кожну духовну школу єпархії, в тому числі й колегіуми, з'явилися фіксовані обсяги заробітної плати викладачам. Втім, до цих окладів також додавалося «утримання від монастиря» (та інші фор­ми додаткової винагороди). Історики ХХ-ХХІ ст. не завжди фіксували цей комплекс, часто-густо не враховували, що протягом XVIII ст. поняття «за­робітна плата» («жалованье») й «прибуток» викладача колегіуму не були тотожними. Грошова форма оплати поєднувалася з натуральною, й така змішана форма була найбільш розповсюдженою. Документація колегіумів, особливо звітна, яка фіксувала прибутки та видатки, нерідко відбивала ви­плати викладачам тільки у грошовій формі. Обсяги натуральної форми ви­нагороди коливалися щорічно, залежали від прибутків монастирів, з якими були пов'язані колегіуми. У документації колегіумів інколи зустрічаються відомості про видачу викладачам борошна (пшеничного, житнього, греча­ного), пшона, ячменю, інших продуктів, або про видачу додаткових грошей на рибу, м'ясо, свічки, папір та чорнила чи на «вариво для учителів». Фраг­ментарність цих даних унеможливлює встановлення розміру всіх складових прибутків наставників колегіумів.

Платню викладачам видавали за «третини» року (січневу, травневу, ве­ресневу). Викладання дисциплін оплачувалося по-різному: викладачі ниж­чих класів отримували меншу платню, вищих класів - більшу. Викладання у вищих класах, як уже зазначалося, зазвичай поєднувалося із виконанням обов'язків префекта та ректора, що передбачало додаткову винагороду. Тому заробітна плата цих викладачів по суті включала й оплату виконання адміністративних обов'язків. Така практика відома з історії усіх колегіумів. До речі, додаткову грошову винагороду викладачі отримували за виконання обов'язків економа, бібліотекаря (нерідко у відомостях це зазначалося окре­мо, але при цьому не завжди зрозуміло, хто з викладачів був економом чи бібліотекарем). Поодинокі дані свідчать, що додатково могло оплачуватися виголошення проповідей. Співвідношення грошової складової оплати ви­кладачів нижчих та вищих класів могло значно коливатися. Якщо напри­кінці 1770-х - на початку 1780-х років у Чернігівському колегіумі грошова винагорода префекта становила 50 рублів на рік, всіх інших викладачів 40 рублів, у Переяславському колегіумі це співвідношення становило один до двох, Харківському - один до трьох.

Зазвичай більшу заробітну плату одержували учителі-іноземці, якщо порівнювати її з оплатою інших викладачів цієї ж дисципліни. Так, у 1760 р. при розгляді питання про укладання контракту із викладачем іноземних мов Герцем йому вирішили платити таку саме платню, як і ректору Харків­ського колегіуму (100 рублів). Хоча й у даному випадку встановити рівень забезпечення викладача важко, адже невідомо, чи із цієї суми він оплачував своє житло у Харкові (відомостей про те, що іноземці проживали па тери­торії монастирів, не існує).

Дослідники історії духовних шкіл ще у XIX ст. неодноразово підкреслю­вали, що розмір грошової винагороди кожному з викладачів залежав від архієрея. При призначенні жалування архієрей керувався різними мірку­ваннями, враховував роки служби, сумління, іноді й сімейні обставини.

Окрім грошового окладу, важливою статтею надходжень до бюджетів викладачів були прибутки від священнослужительських посад, які нерідко :ш ними зараховувалися (це відноситься до «білого» духовенства). Однак це також не було загальним правилом. Наприклад, у 1730-ті рр. трьом викладачам-священикам Харківського колегіуму (які отримували прибутки зі своїх церков) у зв'язку із цим за наказом преосвященного Петра зменшили грошо­ве жалування й не надавали продуктів харчування. Так само й у 1750-ті рр. за наказом преосвященного Йоасафа Горленка тим викладачам, котрі про­живали поза колегіумськими стінами, видавали тільки грошову винагороду (без додаткового продуктового забезпечення). Разом із цим, за оцінками до­слідників, зменшення грошового жалування могло зовсім несуттєво впливати па матеріальний стан викладача, адже їх прибутки з церковного місця (осо­бливо якщо йшлося про міські багаті парафії) могли значно перевищувати викладацький оклад. При всіх можливих варіантах наставники, які належали до білого духовенства, додавали прибутки з парафії до своєї заробітної платні викладача, збільшуючи власний бюджет і покращуючи своє забезпечення.

Такий же висновок можна зробити й щодо прибутків учителів-ченців, які, окрім платні, отримували й частку прибутків своєї обителі. Вони могли також поєднувати обов'язки викладача із деякими монастирськими поса­дами. Отже, невеликі суми грошової винагороди викладачів колегіумів до введення штатних окладів доповнювалися утриманням від монастирів (хар­чі, помешкання тощо).

 Неодружені викладачі колегіумів користувалися помешканнями «квар­тирами» (келіями) у монастирях. Одружені учителі мали проживати за межами монастиря, й іноді отримували провізію на квартиру. Виникає питання про те, чи вистачало прибутків учителів для наймання квартири, адже не існує свідчень про те, щоб для цього виділяли спеціальні кошти.

Дослідники XIX ст., які зібрали чимало даних щодо грошової винагоро­ди викладачам колегіумів, звертали увагу на те, що в окремі роки, разом із збільшенням грошового окладу, учителів відокремлювали від «монастир­ського столу», щоб вони самі годуватися за свої кошти. Втім, зазвичай така практика існувала недовго, жалування викладачам знову зменшували, одно­часно повертаючи їх до загального столу із монастирською братією.

В історії духовних шкіл Російської імперії в XVIII ст., як вже зазначалося, переломним моментом був перехід на штатні оклади. На перший погляд, штатні оклади означали регулярний, гарантований і чітко визначений за­коном обсяг грошового утримання шкіл. Після введення окладів викладачі почали отримувати більше (у грошовій формі). Втім, дослідники XIX ст., які вивчали становище духовенства, дійшли одностайного висновку, що по­

 передні загальні прибутки викладачів були більшими, ніж новий грошо­вий оклад. Враховуючи можливості багатих шкіл забезпечити викладачів окрім грошей ще й «натурою», обсяги прибутків учителів таких шкіл суттє­во зменшилися. Особливо це стосується прибутків наставників Харківсько­го колегіуму (який до секуляризації мав чимале господарство: декілька сіл, чимало орної землі, лісів, млинів тощо).

Окрім названих, нерегулярними прибутками викладачів колегіумів можна вважати подарунки від батьків учнів. Як зазначав В. Литинський, у колегіумах існувала традиція, за якою викладачі отримували дарунки («приношення») від заможних батьків при вступі їх синів до школи, а також на Різдво та Великдень, при від'їзді учнів додому на літні вакації. У звіті єпископа Іларіона Рогалевського 1737 р. такі подарунки названі «политическими приношеннями». Пода­рунки, які викладачі отримували щонайменше чотири рази на рік, ставали пев­ним доповненням їх бюджету. Проте їх не можна жодним чином обчислити.

Відомо, що деякі викладачі колегіумів були одружені, переважно це були представники «білого» духовенства (світські викладачі здебільшого були неодруженими). Існує інформація, що деякі одружені священики-учителі мали власні квартири у місті. Одним із них був викладач Харківського ко­легіуму Андрій Прокопович, який був дворянином за походженням, мав родину й проживав у власному будинку у місті.

Відомості про матеріальне забезпечення викладачів колегіумів, які вда­лося зібрати, засвідчують, що деякі з них були достатньо заможними. Це можна сказати про префекта Переяславського колегіуму Петра Базилеви- ча та його брата, учителя того ж колегіуму, - ще одного Петра Базилевича. Обидва були братами переяславського єпископа Йова Базилевича. Матері­али слідства, яке велося у Синоді щодо спадщини єпископа, виявило, що архієрей не тільки забезпечив братів всім необхідним на ранніх етапах їх життя та кар'єри, але й після цього завжди допомагав їм. Таке піклування про братів тривало десятиліттями, аж доки вони не стали протопопами на дуже прибуткових місцях.

Досліджуючи статті прибутків наставників, можна згадати також, що де­які з них працювали репетиторами, навчаючи дітей місцевих дворян. Спо­гади про це залишив Яків Толмачов, викладач Харківського колегіуму, який писав, що його викладацьке бідне жалування після цього суттєве) зросло, хоча йому приходилося навчати дітей після своїх занять у колегіум, аж до глибокої ночі.

 До прибутків професорів можна віднести й винагороди від творів, які вони писали та друкували. Звісно, писали та перекладали далеко не всі ви­кладачі, а тільки талановиті. Але й у цьому випадку винагорода могла бути не тільки у грошовій формі. За «учені твори» професора рекомендували на посаду префекта або ректора, тобто його швидко підвищували, чи нагоро­джували почесними відзнаками. Так, винагороду за свої літературні праці

Отримав Іоан Максимович. Приклад Якова Толмачова свідчить, що видання посібників серйозно збільшило його статки. У спогадах він підкреслив, що після видання творів та їх продажу, він отримав достатньо коштів для того, щоб «прилично жить в Харькове», допомагати батькові-священику утриму­вати його родину. Толмачов придбав у поміщика будинок для батька, а зго­дом купив і собі дім (Я. Толмачов оселився на Холодній Горі, між маєтками поміщика Квітки та купця Карпова). Отже, талановиті та працьовиті ви­кладачі знаходили засоби для суттєвого покращення свого становища.

Зі спогадів Якова Толмачова стає зрозуміло, що наставники Харківсько­го колегіуму були знайомі із такою розповсюдженою серед європейських університетських професорів практикою заробітку, як пансіонерство. Деякі викладачі, які мали власні будинки, не просто здавали кімнати учням, але й піклувалися про них, допомагали у навчанні. За це вони отримували певну ви нагороду від батьків. Про існування інституту пансіонерства відомо з іс­торії Харківського університету вже з початку XIX ст., але, як свідчать мему­ари, така практика поширилася у Харкові ще до появи університету. Хоча це явище з певного часу почали вважати одним з темних боків університет­ської повсякденності й деякі професори Харківського університету у серед­ині XIX ст. засуджували та активно виступали проти нього, наявність пансіонарства у православних колегіумах виступає ще одним доказом сприйняття колегіумами типових для Європи університетських практик.

Слід враховувати також, що деяким цикл здачам як духовного стану, так і світським належали родинні маєтки, землі. Приміром, ректор Харківсько­го колегіуму Андрій Прокопович у 1792 році був внесений до першої час­тини «Родословної книги дворянства Харківського намісництва». Із цих за­пий в відомо, що його родині належали землі в хуторі Іванівському, а також п’ятнадцять душ (десять чоловіків та п'ять жінок).

Оскільки прибутки викладачів формувалися із різних складових, які не фіксувалися у відомості про отримання грошового жалування, для створення повної картини забезпечення викладача необхідно враховувати складний ха­рактер формування його бюджету. Натомість дослідники нерідко ілюструють розвідки прикладами жалування викладачів вищих класів одного колегіуму та викладачів нижчих класів іншого, до того ж без зазначення натуральної скла­дової цих прибутків. Звісно, результатом такого підходу виступають показ­ники жалування, які мають колосальну «амплітуду». Ці цифри, узяті окремо, мало що можуть пояснити. Наприклад, І. Покровський зазначав, що викла­дачі вищих класів Харківського колегіуму отримували 200 рублів, а викладачі

 Чернігівського - 30. Ще більше дивує, коли сучасні науковці, формулюючи мету свого дослідження саме як виявлення матеріального становища викла­дачів (у тому числі й колегіумів), наголошуючи, що вони використовують кількісні методи, насправді залучають два-три показники грошового окладу викладачів різних класів колегіумів, на підставі чого й намагаються роби і и узагальнення. Вважаємо, що такі «підходи» мало що можуть надати для до­слідження матеріального становища наставників. Не випадково історики, які були добре обізнані із усіма «варіантами» статей прибутків викладачів, різ­ними формами їх отримання та документальної фіксації цих різноманітних надходжень, робили висновки про те, що вивести середні цифри прибутків неможливо. Це можна зробити тільки у певному конкретному випадку, якщо у нас є переконливі дані джерел.

Виявлення всіх складових прибутків учителів православних колегіумів Укра­їни у XVIII ст. дозволяє поставити важливе питання про те, представникам якого соціального стану викладацька посада надавала більше переваг й відкри­вала більше можливостей для подальшого кар'єрного та творчого зростання. Наведені дані свідчать, що більш стабільне матеріальне забезпечення мали ви­кладачі, які приймали чернечий постриг. У спеціальних розвідках з історії ста­новища духовенства XVIII ст. зазначалося, що невеликі суми заробітної плати викладачів не могли привабити талановитих і високоосвічених світських осіб, які могли підшукати собі більш вигідне місце. У той же час для кращих пред­ставників чернецтва викладацька посада була досить привабливою, у тому чис­лі з точки зору матеріального забезпечення. Як зазначали дослідники, поєд­нання чернецтва та викладання ставало ще й перспективним. Деякі саме цим пояснювали превалювання ченців серед викладачів академій та колегіумів". У цілому можна погодитися із такими висновками. Більше того, відомо чима­ло випадків, коли преосвященні, які піклувалися про забезпечення колегіумів викладачами із необхідною підготовкою, схиляли до прийняття чернецтва кращих студентів, яких вони прагнули бачити викладачами. Таке розумін­ня перспектив, які відкривала посада викладача колегіуму для представників різних станів суспільства, дозволяє скорегувати деякі оцінки, які висловлюва­лися в літературі. Так, В. Пархоменко зауважив, що учительська посада, хоча й забезпечувала людину, не була цікавою. Це спостереження автор зробив на підставі рапорту чернігівського єпископа Іларіона Рогалевського (1737 р.), у  якому було зазначено, що світських осіб не можна утримати на посаді викла­дача й три роки. Більш виваженим буде висновок, що світські викладачі мали менше статей прибутків, були гірше забезпечені (у порівнянні із ченцями) й мали менше перспектив у просуванні по службі. У працях дослідників XIX ст. зустрічається твердження про те, що викладачі-ченці представляли аристокра­тію й зазвичаи вважалися кандидатами на керівництво монастирем. Статус ректора колегіуму, який одночасно був настоятелем монастиря, означав збіль­шення статей його прибутків як члена монастирської братії, а також відкривав нові можливості. М. Яременко, який дослідив прибутки ректора Києво-Моги­лянської академії Сильвестра Ляскоронського (хоча джерельна база й не дозво­ляє встановити чітко обсяг прибутків та витрат), зазначив, що ректор, вочевидь, мав можливість накопичувати кошти та витрачати їх на розкішні речі. Статті прибутків ректорів колегіумів, які були настоятелями монастирів, збігаються із названими складовими доходів Сильвестера Ляскоронського. Ректор забез- і іечувався харчуванням, помешканням, мав частку доходу обителі (більшу, ніж інші ченці), в тому числі й грошових надходжень. Окрім цього, ректори-насто- ятелі монастирів іноді були членами присутствія духовної консисторії єпархії і за виконання цих обов'язків отримували винагороду. М. Яременко називав додат ковими статтями їх прибутків персональні пожертви їм як настоятелям монастирів, отримання винагород за виконання священицьких обов'язків поза монастирським храмом, за проповідування. Ректори колегіумів також час від часу отримувати такі «додаткові» види винагород. Відповідно, М. Яременко підсумував, що ректор жив небідно. Ці висновки та спостереження цілком під­тверджуються при вивченні особистих паперів ректора Харківського колегіуму Лаврентія Кордета. Ректор розумівся на різних делікатесах (приміром, його приятель, архімандрит одного з монастирів писав, що хотів надіслати Лаврентію гарної риби, але «красной балыковой рыбы в нынешний год привозу не было»), а також мав чимало коштовних речей.

У джерелах неодноразово зустрічалися згадки про те, що викладачі жили у «колепумських будинках», певні приміщення яких були пристосовані для проживання. Хоча відомості про такі «квартири» викладачів вкрай скупі, можна встановити, що для проживання викладачів виділялися або келії мо­настирів, або невеличкі кімнати у самих колегіумських будинках, які були недостатньо просторими для проведення занять. Саме про такі принципи розташування викладачів писав ректор Харківського колегіуму Йов Базиле­вич у відповідь на запит преосвященного у 1767 р. Із описання келій зрозу­міло, що кожна з них складалася із трьох невеликих «чуланов», і ці кімнати були виділені для проживання викладачів саме тому, що були замалими

 для занять з учнями. Викладачі проживали у трьох келіях, ще одна була порожньою (ректор зазначив, що у ній могли проживати ще дві особи). Рек­тор, який був настоятелем монастиря, мешкав у окремих приміщеннях. По­одинокі відомості щодо умов проживання викладачів свідчать, що певних норм у цьому плані не існувало, колегіуми пропонували наставникам те, що мали. Правила, які регламентували проживання професорів, з явилися тільки після реформи 1808 р„ й у них вже було докладно розписано, де і як мають проживати учні та викладачі.

Колективний портрет викладацької спільноти можна доповнити інфор­мацією про те, що у середині цього співтовариства існували також і родин­ні зв'язки. Іноді за браком джерел не можна стверджувати, що викладачі, які мали однакові прізвища, були родичами, у ряді випадків про це можна казати впевнено. У Переяславському колегіумі одночасно викладали брати Базилевичі (1770-ті), у Харківському - Іван та Даниїл Томарови (кін. 1780-х - поч 1790-х). Примітно, що учителями інколи ставали послідовно представники двох поколінь родини. Так, наставниками Переяславського колегіуму були Павло (батько) та Антон Терлецькі. У Харківському колегіумі виклада­ли Семен (батько) та Андрій Прокоповичі. Родина Базилевичів подає ціка­вий приклад того, як долі їх членів перепліталися із різними колегіумами. Троє членів родини Базилевичів були пов'язані з Переяславським колегі­умом, а також із Харківським. Іноді родинні зв'язки важко встановити не тільки через брак джерел, але й тому, що у родичів були різні прізвища. Приміром, викладач Переяславського колегіуму Йосип Козачківськии був одружений з дочкою ректора Федора Домонтовича. До речі, Йосип Козачківський був батьком товариша Тараса Шевченка, лікаря Андрія Козачківського. На жаль, джерела не дозволяють представити більш докладно світ цих «колегіумських родин», втім, існування родинних зв'язків також харак­теризує середовище викладачів.

Створення колективного портрету викладачів надає підстави постави­ти питання й про становлення певного «інтелектуального співтовариства» викладачів колегіумів. І. І. Колесник на прикладі інтелектуальних співтова­риств України XIX ст. продемонструвала можливості, які може відкривати перед дослідниками застосування «мережевого аналізу та моделей інтелек­туальних мереж». Авторка показала творче застосування методів, запро­понованих Максом Вебером (Max Weber), Мануелем Кастельсом (Manuel Castells) Рендаллом Коллінзом (Randall Collins) та іншими вченими, з цієї розвідки стає зрозуміло, що застосування поняття «інтелектуальне співто­вариство» до потреб культурно-інтелектуальної історії може суттєво зба­гатити наше розуміння й спільноти інтелектуалів-колегіумців. Не випад­ково, автор вступної статті до книги Рендалла Коллінза, відомий фахівець з соціальної філософії Микола Розов, зазначив, що, коли ця праця буде засвоєна сучасним інтелектуальним співтовариством, відбудуться суттєві зміни характе­ру філософського мислення. Вважаємо, що історики, які досліджують соціаль­ні інститути, мають залучати напрацювання соціальної філософії. Очевидно, що колегіуми представляли «інтелектуальні співтовариства», котрі ідентифікуються з ідеальним типом «інститут». Вони представляли собою об'єднання корпоративного/наукового спрямування, були певним чином структуровані (па противагу «цільовому союзу», заснованому на принципах добровільності). Користуючись методом моделювання інтелектуальних мереж (запропонова­ний І. Коллінзом), можемо побачити, що до православних колегіумів можна віднести спостереження щодо внутрішньої структури інтелектуальних мереж, які функціонували у вигляді трьох складових. Історія колегіумів свідчить, що внутрішня структура інтелектуальних мереж, які в них утворилися, представ­ляли: 1) вертикальні ланцюжки («міжпоколінні мережі»), зв'язки на зразок «учитель/учень»; 2) «горизонтальні альянси», тобто взаємопов'язані послідовні групи інтелектуалів; 3) існування «структурного суперництва».

Існування зв язків між поколіннями викладачів колегіумів дослідники відзначали і раніше. Так, А. Ніженець зробила важливий висновок про те, що чимало найближчих учнів Г. Сковороди обрали для себе шлях виклада­ча і згодом також працювали у Харківському колегіумі. Якщо простежити біографії цих студентів (Михайла Ковалинського, Василя Двиїубського, Фе­дора Татарського), легко побачити, що після того, як Г. Сковорода залишив викладання у Харківському колегіумі, вони продовжили його педагогічну і праву, стали наступним поколінням викладачів (бачимо їх серед учителів колегіуму з кінця 1760-х рр. й аж до кінця століття). Історія цього колегіуму падає ще не один приклад тісних стосунків між викладачами та вихован­цями. Михайло Ковалинський, відомий як учень Г. Сковороди, листувався ще з одним своїм наставником - Лаврентієм Кордетом. Із цього листування очевидно, що їхнє дружнє спілкування тривало довго й вони регулярно об­мінювалися новинами, планами, власними творами.

«Міжпоколінні мережі», які характеризують стосунки між учнями та викладачами, нерідко важко простежити за браком джерел, які б містили пряму інформацію такого роду. Але такі зв'язки можливо реконструювати, якщо звернути увагу на те, що викладачі колегіумів, яких викликали до сто­личних (чи інших) навчальних закладів або призначали архієреями, одразу починали збирати своїх колишніх учнів - молодих викладачів. Так, Антоній Стаховський, коли прибув до Тобольської єпархії, у першому ж донесенні до Синоду поставив проблему створення архієрейської школи й просив викли­кати до неї молодих викладачів - своїх колишніх студентів з Чернігівського колегіуму. Кирило Флоринський, після того як став ректором Московської академії, просив узяти до неї викладачем свого колишнього учня, потім ко­легу по Харківському колегіуму Іоана Селунського. Такі ж стосунки учителя та учня ілюструються намаганнями керівництва колегіумів повернути «сво­їх» викладачів. Зокрема, у 1743 р. професор філософії Стефан Вітинський просив дозволу в Синоду повернути до Харківського колегіуму кого-небудь з викладачів Московської академії: Гедеона Антонського або Арсенія Могилянського (писав, що саме вони потрібні колегіуму). Біографії свідчать, що обидва були учнями Стефана Вітинського у Харківському колегіумі.

Названі приклади «вертикальних ланцюжків», які утворювали студенти та викладачі колегіумів, говорять про існування взаємопов’язаних послідовних груп інтелектуалів. Так, за Григорієм Сковородою та Лаврентієм Кордетом, які були уособленням певного «покоління викладачів» Харківського колегіуму, йшло «покоління учнів», яке також обрало шлях викладача (Михайло Ковалинський, Федір Татарський та ін.). А. Ніженець писала, що завдяки цьому по­колінню прихильниками Сковороди стало й наступне покоління викладачів, серед яких був Іван Двигубський. Раніше вже йшлося про те, що Лаврентій Кордет та Григорій Сковорода були друзями, неодноразово зустрічалися, спіл­кувалися й після того, як останній залишив колегіум. Такі ж дружні взаємини були у названого «покоління учнів». Звісно, говорячи про «покоління виклада­чів», не можна обмежити його названими особами. Приміром, одночасно із Сковородою та Кордетом у Харківському колегіумі викладав (й очолював його) Йов Базилевич. У той час коли Йов Базилевич став переяславським архієреєм, він продовжував товаришувати із Лаврентієм Кордетом, й зміст листів свідчить про тривале спілкування, темою якого завжди залишалися й буденні питання життя колегіуму. Характерною рисою кореспонденції викладачів колегіумів були часті украплювання латини для посилення деяких описань, а також для натяків на певні (відомі тільки їм) обставини. До речі, Григорій Сковорода пи­сав також до Нова Базилевича, і з листа можемо пересвідчитися у існуванні взаєморозуміння між ними та дружніх, довірливих стосунків, що особливо підкреслює прагнення Сковороди обговорити з Йовом талант и свого друга Лаврентія Кордета. За усними переказами, записаними у Переяславі у XIX ст., у цьому колегіумі товаришами Сковороди були викладачі loan Левапда та Сте­пан Гречка (який викладав у колегіумі тривалий час, з 1764 по 1784 р.).

 Необхідно зазначити, що задля реконструкції «вертикальних ланцюж­ків» доведеться далеко відходити від теми даного дослідження. Так, начебто розійшлися життєві стежки «покоління учнів» — Гедеона Антонського і Арсенія Могилянського, але ниточки, які їх пов'язували, не переривалися. Щоб пересвідчитися у цьому наведемо такий факт. 26 травня 1744 р., невдовзі піс­ля свого висвячення в архімандрити Троїце-Сергіївського монастиря, Арсеній Могилянський передав ректору Харківського колегіуму Гедеону Антонському фініфтяну панагію із діамантами із зображенням Розп'яття Господня та Знамення Богородиці. Цей дружній жест стане зрозумілим, якщо сказати, що сам Гедеон Антонський напередодні, 1 травня 1744 р., був призначений ректором колегіуму. Такі коментарі проливають світло на взаємовідносини між особами, хоча офіційні документи, звісно, про це нічого не кажуть.

За браком джерел надзвичайно важко реконструювати відносини «учи­тель - учень» і на цій підставі встановлювати послідовність поколінь ви­кладачів колегіумів. Втім, можна віднайти непряму інформацію про те, що в історії колегіумів існували взаємопов'язані послідовні групи інтелектуа­лів. Красномовним фактом виступає зміст привітань, які підготував Хар­ківський колегіум першому харківському єпископу Христофору Сулимі на початку XIX ст. У багатьох поздоровленнях містилися згадки про діяльність засновника цього колегіуму єпископа Єпіфанія Тихорського і бажання по­рівняти цих діячів. Складається враження, що постать Єпіфанія Тихорсько- го як творця колегіуму виступала об'єднуючою, ставала символом (можли­во, певним «міфом»), який передавали наступним поколінням колегіумців.

Висвітлити структурування певного інтелектуального простору можуть і деякі мікроситуації, які траплялися в житті колегіумів. Можна навести при­клад того, як поставилися викладачі Переяславського колегіуму до свого ко­лишнього колеги-викладача (1771-1785 рр.), згодом архієпископа Могильовського та Вітебського Варлаама Шишацького. Він був позбавлений сану за те, що з духовенством єпархії присягнув на вірність Наполеону в 1812 р., й останні роки життя перебував у Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському мо­настирі. Варлаама Шишацького, який у цей час зовсім осліп, щовечора від­відували викладачі Новгород-Сіверської семінарії, які по декілька годин чи­тали йому книги, а для того, щоб він міг самостійно гуляти, натягли мотузку між монастирськими корпусами. На жаль, невідомі прізвища викладачів, які виявили таку турботу та повагу до старця, але можна з великою долею імо­вірності казати, що серед них були його учні-колеги, адже чимало викладачів Переяславського колегіуму (після закриття єпархії) були переведені разом із самим Варлаамом Шишацьким до Новгород-Сіверської семінарії.

Довгий час у XX ст., як вже зазначалося, маркером оцінок викладацької

 спільноти колегіумів, виступала доля Григорія Сковороди. «Нема нічого див­ного в тому, що така людина, як славетний український філософ Григорій Ско­ворода, не міг довго залишатись вчителем колегіуму при таких умовах життя й серед тих людей, що там панували», - писала О. Водолажченко. У подальшому чимало дослідників зосереджувалися на виявленні імен «гонителів» Сковоро­ди. А. Ніженець називала серед таких суперників Сковороди у колегіумі викла­дача риторики Михайла Шванського. У 1990-ті рр. пошуки у цьому напрямку продовжувалися, й вже без будь-якої аргументації до когорти гонителів Ско­вороди було зараховано й ректора Харківського колегіуму Йова Базилевича. У зв'язку із тим, що й сьогодні дослідники життя та творчості Сковороди роз­глядають оточення філософа переважно шукаючи ворогів, варто зауважити, що Р. Коллінз та інші дослідники підкреслюють, що інтелектуальна спільнота структурується ситуаціями як інтелектуального партнерства, так і суперни­цтва, супроводжується відкритою чи прихованою боротьбою за лідерство, прі­оритет, при цьому конфлікт виступає енергетичним джерелом творчості. На нашу думку, прийшов час відходити від подальшої демонізації колегіумського середовища А переорієнтовуватися на сучасні концепції дослідження соціуму в цілому й мікросоціуму зокрема.

Характеризуючи інтелектуальне співтовариство викладачів колегіумів, слід звернути увагу на спостереження Р. Колллінза про те, що успіх одного з учас­ників інтелектуального об'єднання обов'язково породжує успіх інших корпорантів. Можна назвати чимало прикладів, коли один з представників ко­легіумського середовища рекомендував до підвищення своїх колишніх колег, надаючи їм блискучі характеристики, відзначаючи як ділові, так і особистіспі якості. Так, Самуїл Миславський, рекомендуючи до єпископства Йова Базилевича, докладно описав його здібності та старанність як викладача.

Ще більше можливостей може відкрити аналіз форм комунікації, ін­телектуальних зв'язків окремих викладачів колегіумів, адже такий підхід може чимало додати до портрету провінційного інтелектуала XVIII ст. Приміром, викладач Харківського колегіуму Андрій Прокопович листував­ся з широким колом людей з різних соціальних верств (ченцями монасти­рів, урядовцями), й предметом їх обговорення неодмінно були колегіумські справи. Листування із меценатом цього колегіуму О. Голіциним тривало чимало років (розпочалося задовго до того, як Прокопович очолив колегі­ум), й вони неодноразово спільно обмірковували різні проблеми закладу, в тому числі розробили стратегію відстоювання назви «колегіум». А. Прокопович листувався також із колишнім своїм учнем М. М. Лонгіновим, який згодом обіймав високі державні посади, із графом Д. І. Хвостовим, який

 надсилав студентам колегіуму видані»! навчального характеру. Л а в ренті й Кордет також листувався ;і великою кількістю людей, які мали різні зв'язки із колегіумом (це були і колишні викладачі, і їх родичі).

Лишилося зовсім небагато джерел, які б відображали атмосферу спілкуван­ня учителів колегіумів, їх зустрічей, спільного дозвілля поза стінами навчально­го закладу. На жаль, на сучасних істориків колегіумів впливають висновки, які стосуються великоросійських семінарій, про те, що в них існували суворі по­рядки, а учителі підлягали такому самому нагляду, як і учні (без дозволу керівництва наставники не могли навіть вийти за стіни семінарії). Коли мова йшла про ряд великоросійських провінційних семінарій, також робилися висновки про відсутність будь-яких прав у викладачів. Такі спостереження, зроблені на іншому історичному матеріалі, іноді механічно переносять на середовище ви­кладачів православних колегіумів. Особливо це було притаманне дослідникам радянського часу. Втім, існує декілька спогадів, завдяки яким можемо відтво­рити атмосферу в години вільного спілкування викладачів. Яків Толмачов, ви­кладач Харківського колегіуму, через багато років записав, що йому «приятно теперь вспоминать о тех дружеских беседах своих сослуживцев, которые своим чистосердечием, откровенностью и остроумием оживляли эти беседы». Як зрозуміло зі спогадів, колеги зустрічалися часто, особливо на різні свята (іме­нини тощо), й на такі зустрічі іноді заходив єпископ Христофор Сулима, про що т акож із теплом згадував Толмачов. Під час дружніх зустрічей професорів іноді були присутні й учні колегіумів. У спогадах колинього учня Харківсько­го колегіуму Федора Луб'яновського йшлося про те, що Григорій Сковорода одип-два рази на рік приходив до Харкова, щоб «повидаться с другом своим» учителем риторики Іваном Двшубським. Саме в гостях у цього викладача Федір Луб японський зустрів Григорія Сковороду, про що згадував пізніше.

Залишилися згадки й про те, якими надзвичайно веселими та дотепни­ми були жарти Йосипа Козачківського у компаніях колег-викладачів Пере­яславського колегіуму. Він любив розповідати курйозні анекдоти, причому нерідко їх сенс полягав у кумедному «розшифруванні» та «тлумаченні» ла­тинських висловлювань. Про цього ж викладача згадували, що він поблизу свого дому гостинно пригощав чаєм та закусками учнів та професорів ко­легіуму після повернення їх з рекреаційних гулянь за містом.

Вочевидь, дослідження складу викладачів колегіумів із залученням під­ходів інтелектуальної історії додає нових фарб до колективного портрету.

Отже, хоча формування спільноти викладачів православних колегіумів розпочалося тільки на початку XVIII ст., вже за короткий час вона набула ха­рактерних рис. Можемо констатувати, що корпорація викладачів православ­них колегіумів не набула всіх ознак, притаманних корпораціям професорів докласичних європейських університетів або єзуїтських колегіумів. На її становлення впливали фактори сої пального житія, посилення станової1 і, відсут­ність відповідного законодавчого оформлення статусу викладача. Адже лише в другій половині XVIII ст. були прийняті акти, якими створювалися більш сприятливі умови для формування окремого прошарку викладачів духовних навчальних закладів, визначено їх місце у соціальній структурі згідно з їх спе­ціальним «ученим» призначенням. Тому хронологічно першим сформувався тип викладача-ченця, який чимало років працював у колегіумі. Після цього професори-ченці зазвичай ставали настоятелями монастирів. Другий тип учителів - колишні студенти колегіуму, які почали викладати одразу після за­вершення навчання. Більшість з таких молодих людей працювали учителями лише декілька років, після чого ставали священиками в українських єпархіях. Третій тип можна назвати «професійним викладачем». Ці особи після зали­шення колегіумів продовжували працювати на педагогічних посадах.

Вивчення видів навантаження учителів колегіумів дозволяє зробити ви­сновок про те, що вони мали виконувати великі обсяги обов'язкових та до­даткових видів робіт, які були не тільки численними, але й трудомісткими. Виявлення всіх складових прибутків викладачів православних колегіумів України у XVIII ст. дозволяє стверджувати, що більш стабільне матеріальне забезпечення мали учителі, які приймали чернечий постриг. Світські ви­кладачі мали менше статей прибутків, були порівняно гірше забезпечені.

Можна констатувати, що відбувається поступова професіоналізація ви­кладацької діяльності (закріплюється певна спеціалізація, відбувається пе­рехід від натуральної до грошової винагороди тощо), а також складається корпорація викладачів православних колегіумів як певна культурна спіль­нота (хоча цей процес так і залишився незавершеним).

* * *

Таким чином, однією з важливих ознак православних колегіумів, яка була характерною і для інших шкіл цього типу, перш за все єзуїтських колегіумів, був всестановий характер складу учнів. Однак збереження православними колегіу­мами всестановості в умовах законодавчого поля й освітньої політики Російської імперії можна назвати їх особливою рисою. На відміну від семінарій та академій Російської імперії XVIII ст., де вихованці «зі світських» були скоріше виключен­ням, такі учні у православних колегіумах аж до кінця XVIII століття були звич­ним явищем. Лише поступово відбудеться зменшення їх відсотка. Дослідження динаміки чисельності учнів колегіумів та їх соціальної приналежності свідчить про поступове зростання їх загального числа, яке відбувалося насамперед за ра­хунок учнів із духовного стану. Останнє було не стільки наслідком освітньої по­літики держави, скільки результатом зусиль місцевої духовної влади, керівни­цтва колегіумів. Важливою ознакою при характеристиці учнівства колегіумів є те, що для дітей не тільки світських станів (навчання яких у колегіумах не регла­ментувалося), але й духовенства зберігалася можливість «виходу» із колегіуму не лише на духовні посади, а й на світські. Отже, колегіуми протягом XVIII ст. не стали суто духовними навчальними закладами, інструментом прикріплен­ня до духовної служби. Утвердження традицій європейської гуманістичної школи зумовило також адаптацію певних форм інтелектуального співробітни­цтва типу «учень - учитель», «спудей - професор».

 Православні колегіуми України формувалися й функціонували у період за­родження соціально-професійної групи викладачів. Колективний узагальнюю­чий портрет викладачів православних колегіумів створювався на підставі скла­деної бази даних (у MS Access), до якої було внесено інформацію про 255 осіб. В інфологічній моделі бази даних стрижневою сутністю став викладач колегіуму, з яким пов'язана характеристична сутність. На підставі аналізу сукупної інфор­мації були виявлені основні риси викладацької спільноти. Більшість викладачів і юходила з духовенства, хоча були й вихідці зі шляхетських (дворянських) і мен­шою мірою - міщанських та козацьких родин. Якщо на початку діяльності ко­легіумів ченці становили майже сто відсотків викладацького корпусу, в наступ­ні десятиліття їх число поступово зменшувалося. Натомість зростала кількість світських осіб та тих, які не мали священицького чи чернечого чину, а також представників білого духовенства. Більшість викладачів колегіумів почала викла­дати одразу після завершення навчання. На підставі наявної бази даних можемо казати про існування декількох траєкторій кар'єр і, відповідно, типів викладачів.

Встановлення рівня освіти, який отримували викладачі колегіумів, дозво­лило уточнити ще одну важливу характеристику. Переважна більшість викла­дачів колегіумів завершила навчання богословським класом колегіумів та ака­демій, і лише невелика їх частина залишила навчання після класу філософії. Для становлення традицій викладацької корпорації важливими факторами було навчання викладачів православних колегіумів у єзуїтських навчальних закладах, а також існування практики направлення найкращих студентів до німецьких університетів саме для приготування до викладацької посади. Висо­кий інтелектуальний рівень викладачів православних колегіумів сприяв тому, що у XVIII - на початку XIX ст. їх постійно запрошували («викликали») на по­сади викладачів столичних академій, семінарій, інших навчальних закладів.

Дослідження основних видів діяльності викладачів православних колегі­умів дозволяє стверджувати, що вони були тотожними обов'язкам виклада­чів єзуїтських колегіумів. Також є підстави казати, що ряд практик, розпо­всюджених у середовищі професорів європейських університетів (репети­торство, пансіонерство тощо) були відомими й на сході Європи.

Протягом XVIII - на початку XIX ст. у православних колегіумах відбува­лося становлення певного «інтелектуального співтовариства». Про його іс­нування свідчать зв'язки між поколіннями викладачів колегіумів, «верти­кальні ланцюжки», які утворювали учні га викладачі колегіумів, існування взаємопов'язаних послідовних груп інтелектуалів. Деякі особливості цього співтовариства, на нашу думку, дозволяють казати про те, що у ньому заро­джувалися паростки української національної інтелігенції. Слід також враху­вати, що чимале число вихованців православних академій та колегіумів про­довжили працювати у наступному XIX ст. в ряді духовних та світських, серед­ніх та вищих навчальних закладів, в тому числі й в університетах, а значить, ми можемо казати про те, що значною мірою саме вони забезпечили тяглість освітньої традиції від її ранньомодерних форм до новочасних інституцій.

Матеріл створено на базі видання Посохова Л.Ю. На перехресті культур, традицій, епох: православні колегіуми України наприкінці XVII – на початку ХІХ ст. Харків, 2011. 400 с.

• Наступна >